Не хлібом єдиним

Маяло  житечко,  маяло,
Як  у  полі  стояло;
А  тепер  не  буде  маяти,
А  буде  в  стодолі  лежати.
До  межі,  женчики,  до  межі,
Бо  мої  пиріжечки  у  діжі.
До  краю,  женчики,  до  краю,
То  я  вам  пиріжечка  покраю.

Над мальовничим селом на березі Дніпра лунали веселі пісні – то косарі йшли по домівках. Урожай цього року був неймовірний. Пшениця, овес, жито – кожен колосок тугий, зернятко до зернятка! Сідало сонце, стрекотали цвіркуни, легкий туманець огортав золотаві скирти на полях.

У маленькій хатинці на краю села, на вкритій рушниками широкій лаві догорав свічечкою хлопчик. Років йому було десять, але зросту був маленького, що й семи років ніхто б йому не дав. Крізь бліду шкіру вже всі кісточки проступали. Тугим барабаном напнувся живіт. Сухі потріскані губи майже не ворушилися. Лише зрідка, наче стогін, виривалося тихе: «Мамо».

Бабуся Лада сиділа поруч і плакала. Зморшкуваті руки гладили білу голівоньку онука, перебираючи волосся.

– Нема твоєї матінки, Андрієчку. Нема і татка. Удвох ми з тобою лишилися. А ти чогось занедужав. Вставай, мій хлопчику. Вставай, сонечко моє яснеє. Подивися, яких я пиріжків тобі напекла. З малинкою, як ти любиш. Мені без тебе ніяк. Андрієчку, радосте моя… Спиш? Ну спи, спи. Люлі-люлі, Телесику, наварила кулешику… а-а, а-а, а…

Бабуся встала і підійшла до столу. Онук не їв уже давно геть нічого. Щоб якось урятувати його від голодної смерті, Лада робила «куклу» – хлібну м’якушку розмочувала молоком, загортала її у ганчірочку і давала хлопцеві смоктати, як немовляті. Вона не могла просто нічого не робити. Усі – і лікар з міста, і сільський священник, і навіть знайома ворожка, – сказали, що Андрійко на цьому світі довго не затримається. Але бабуся Лада не хотіла в це вірити. Вона молилася усім богам, яких знала і про яких знайшла хоч якісь відомості. Її хатинка стала подібною до музею, в якому зібрано всі місцеві релігії та вірування.

Примостивши чергову «куклу» до губів онука, Лада налила у полив’яну миску воду, взяла яблучко і сіла за стіл.

– Як там у казці було? «Котись, яблучко наливне, по срібному блюдечку, покажи мені міста і поля, покажи мені ліси і моря, покажи мені гір висоту і небес красу, всю рідну Україну-матінку». Срібного блюдечка в мене немає. Ось – вода буде замість срібла. Що ж його казати? – голос бабусі знов затремтів через сльози. – Котись, яблучко, покажи мені всю мою Україну, покажи мені цілителя, який вилікує Андрійка.

***

У Кімнаті знань майбутнє світило науки, а нині малий бешкетник Ярик Гречух безцільно тицяв пальцями по екрану величезного монітора. Сьогодні у нього був День історії, тож слід було обрати якийсь відеофайл з минулого, продивитися його та скласти доповідь.

За двісті років існування Машини Часу вчені з усього світу відзняли мільйони відео про минувшину. На засіданні Всесвітньої Ради Безпеки Існування було підписано Пакт про Невтручання у минуле. Тобто кожна подорож у часі мала на меті фіксацію реальних подій і в жодному разі не їхню зміну. Поки що вдалося заглибитись не дуже далеко, лише на якихось п’ятсот років. Але надія побачити динозаврів збуджувала уяву багатьох потенційних мандрівників.

Тепер школярам не доводилося зубрити нудну теорію. Достатньо було подивитися відео і переказати події своїми словами.

Іноді Ярик питав маму, чому не можна завантажити все це в інформаційний чіп у мозку. На що мама незмінно відповідала: «В такому разі твоя голова просто вибухне». Доля правди в цьому була: діти володіли такою кількістю інформації, що зайва там справді була ні до чого. Дитина від народження отримувала дозовано лише ту інформацію, якої потребувала у дорослому житті. Для Ярика історія не була профільним предметом, тож з нього особливо нічого й не вимагали. Його батьки – професори в Інституті сучасної медицини та генної інженерії, тож його шлях уже було визначено.

Хлопець гортав теки з відео, так і не вирішивши, що обрати. Раптом око зачепилося за назву «Цілком таємно». Що це? Батьки вирішили приховати від нього доросле кіно?

Палець клацнув на теку і комп’ютер запросив пароль. Не довго думаючи, юний дослідник назвав свій день народження. Результату не було, але хлопець не здавався. Татків і матусин дні народження також не спрацювали. Ярик замислився. Перевів режим внесення даних з голосового на ручний і, довірившись інтуїції, дозволив пальцям самим натискати на літери і цифри. Після кільканадцятої спроби тека заблимала зеленим і доступ було відкрито.

На диво, в теці було лише чотири файли: «смерть Л.», «зцілення М. та А.», «весілля К.» і «наживо».

Ярик спробував подивитися перші три відео, але файли було зіпсовано: зображення тремтіло, не трималося в фокусі та розсипалося на пікселі. Єдине, що показувало нормально, ховалося під старовинним словом «наживо». Хлопець побачив якесь дивне приміщення з незрозумілим світлом всередині. Такого Ярик у жодному відео з минулого не бачив і не міг дібрати слів, щоб назвати це якось.

В кутку екрану висів значок сканера. «Спробуємо», – пробурмотів дослідник і торкнувся уявної лупи. Приміщення на екрані освітилося лазерним променем і комп’ютерний голос озвучив інформацію:

– Українська хата-мазанка. Рік будівництва приблизно тисяча вісімсот тридцятий. Точніша інформація відсутня. Меблі старовинні: стіл, лавки з невідомого матеріалу. Скоріш за все, це дерево, – комп’ютер запнувся, наче сам не повірив у те, що сказав. – Але це неможливо. Жодна людина при здоровому глузді не псуватиме дерева заради меблів.

Ярик нетерпляче гримнув:

– Не відволікайся! Я хочу знати більше про цю… як ти сказав? Мазанку.

– На столі мерехтить світло. Воно гаряче. Схоже, що це відкритий вогонь, – знову пауза. – Дивне поєднання дерева і вогню. Здається, це може бути небезпечно. Пам’ять сповіщає мене, що цей освітлювальний прилад називається «свічкою». За столом сидить молода – не старше п’ятдесяти років, – жінка. На одній з лав лежить дитина.

Тут сканер заблимав червоним і комп’ютер видав різкий звук, що сповіщав про небезпеку.

– Увага! Дитина смертельно хвора! Увага! Дитина у критичному стані!

– Тихіше ти!.. – зашикав Ярик. – Чого верещиш?! А як батьки почують? Я заліз кудись не туди, мама мене сваритиме. Вимикай те все негайно!

– Не можу вимкнути. Параграф третій сьомої статті Конституції Штучного Інтелекту: ніколи не залишати людину в біді, допомогти їй у будь-який спосіб. Дитина – це маленька людина. Не можу вимкнути…

Хлопець розгублено застиг на місці.

– Та зрозумів я, заспокойся вже. Що ж нам робити? Маєш ідеї?

Комп’ютер «замислився». На екрані з’явилися якісь розрахунки. Міріади цифр та символів проносилися перед очима Ярика так швидко, що він не встигав бодай щось прочитати. Після тривалої мовчанки було оголошено вердикт:

– Дитину необхідно терміново доставити до нашого шпиталю. Інакше вона не виживе.

– Ти з глузду з’їхав? – лише зараз до Ярика дійшло, у що він вляпався. – Це ж минуле!!! Ми не маємо права втручатися! Ми мусимо лише спостерігати.

– А ти не з’їхав з глузду, коли відкрив теку «Цілком таємно»? – глузливо спитав комп’ютер.

– Ти той-во… Не починай, добре? – хлопець насупився. – Я ж не навмисно. Мені треба доповідь підготувати на завтра, а тут це… Знаєш, не можна цю дитину до шпиталю. Якщо хтось дізнається, що я порушив закон, моїх батьків розпорошать на атоми, а я стану вигнанцем. Давай так! Помістимо її тут, у моєму лісовому будиночку. Батьки сюди вкрай рідко зазирають. А в підвалі у мене своя лабораторія! Я там ще змалку досліди проводив. То як?

– Годиться, – промовив комп’ютер. – Іди спати. Я до ранку придумаю, як тобі потрапити у минуле непомітно і як транспортувати дитину. Ще слід вигадати легенду для цієї жінки. Її ми точно не можемо сюди взяти. І невідомо, як вона відреагує на твою появу.

***

Лада спала, схиливши голову на стіл. У маленьке віконечко тихцем зазирнуло сонце. Ранковий соловейко процвіріньчав щось і злякано полетів, почувши розкотисте кукурікання: півень Васько змахнув крилами і скочив на паркан.

Раптом двері в хату прочинилися. Лада прокинулася від шуму і отетеріла: на порозі з’явився високий юнак у білій одежі. Над головою в нього виблискував німб.  Жінка затулила рота обома руками і тихо заскавучала.

«Сили небесні! Це ж Архангел прийшов по мого Андрійка!» – пронеслося в голові. Лада кинулася до онука і заступила його.

– Не віддам! Не треба! Змилуйся, Архангеле Михаїле, не забирай Андрієчка на небо! Рано йому! Він же й не жив ще!.. – тут уже ридання неможливо було стримати і бабуся заголосила над онуком.

Прибулець підняв руку до вуха і німб над головою зник.

– Я не архангел, – пробурмотів хлопець зовсім по-дитячому. – Мене Ярополком кличуть. Я хочу врятувати вашу дитину, якщо ви дозволите.

Жінка несподівано стихла і промовила:

– Ярополк? В нашому селі таких нема. Ти звідки, хлопче? Не схожий ти на наших. З Києва чи що?

– Я з… – Ярик ледь не прохопився, що він з майбутнього. – Так, я з Києва. Навчаюся там на лікаря. Почув про вашу проб… кх… біду і вирішив приїхати. Ви дозволите?

Лада спантеличено дивилася на гостя. Яке навчання? Він же дитина дитиною. Проте відійшла від Андрійка і спостерігала за тим, що відбувається.

Ярополк наблизився до лавки і підніс руку до вуха. Над головою хлопця знову засяяло, але тепер Лада побачила, що ніякий це не німб. Це була куля з дуже тонкого скла, яка кріпилася незрозумілим чином до одягу. Одяг був надто дивний навіть для Києва. Жінка розуміла, що ніколи в житті такого не бачила.

Дивний прибулець начепив на Андрійків пальчик якогось чудернацького персня. Той засяяв спочатку синім та зеленим світлом, а тоді заблимав червоним і запищав. Ярополк зняв персня і писк припинився.

– Ситуація критична, пані… як вас звати?

Лада схлипнула:

– Яка я пані… Ладою мене звуть. Бабуся Лада. Що з моїм онуком?

– Онуком? Я думав, це ваш син. Але то таке… – Ярик замислився. – Мені доведеться забрати вашого Андрійка в лікарню. Тут я йому допомогти не зможу.

– Куди? – жінка стрепенулася. – Не пущу! Не дам! Куди ти його?..

Хлопець почервонів і після паузи додав:

– Та не хвилюйтеся ви так… Я ж його вилікую. Ось дивіться, – рішучим кроком підійшов до столу і поклав на стіл якусь… тарілочку чи щось таке. Звідки тільки взяв її? – Ходіть сюди. Я покажу вам дещо.

Лада несміливо наблизилася до столу і побачила, що це була не тарілочка, а наче темне люстерко.

– Торкніться пальцем ось тут, – показав дивний лікар. Лада торкнулася люстерка і воно засвітилося. Вона побачила точнісінько таку хату, як у неї, тільки замість лавки стояли дерев’яні стільці, а під вікном – велике ліжко. – Ось бачите: тут Андрійко відпочиватиме після лікування. І ви зможете його час від часу бачити. Натисніть ще раз.

Лада піднесла палець до скла і картинка зникла.

– Це що? Чари якісь? Ти чаклун? Зізнавайся! – перелякано заторохкотіла жінка.

– От я дурень… – пробурмотів Ярополк, схопив люстерко і голосніше додав: – Та не чари це! Я просто хотів, щоб ви не сумували за ним і бачили, що він одужує. Втім… як собі хочете.

Хлопець розвернувся і пішов до дверей.

Раптом Андрійко застогнав, ледве схилив голівку набік. «Кукла» випала йому з рота, тіло звело судомами і з рота на підлогу полилася жовч. Лада кинулася до онука, підняла його на руки, мов ту билинку, і притиснула до себе. Потім гукнула:

– Стій! Хто б ти не був – врятуй мого хлопчика! Благаю! В мене більше нікого не лишилося…

Ярополк повернувся і прийняв дитину з рук у руки. Лада почула ледь вловиме дзижчання та побачила прозоре сяйво, яке огорнуло двох хлопчаків. Прибулець кивнув на двері, жінка відчинила їх і провела поглядом свою надію на майбутнє.

***

Робот ПП-100 зустрів Ярополка з пацієнтом при вході до підземної лабораторії лісового будиночка. Нашвидкуруч роздруковані декорації, що імітували українську хату, були схожі на театральні – одна стіна з вікном і меблі. Комп’ютер не знайшов жодної інформації про ліжка того періоду, тому роздрукував перше-ліпше зображення. Вийшло широке ложе з масивними ніжками, прикрашеними чудернацькими різьбленими фігурками тварин та рослин. З матрацом та постіллю довелося повозитися – їх так просто не роздрукуєш. Довелося шукати інформацію в архівах Музею історії і чаклувати над спеціальною тканиною та наповнювачами. Штучний інтелект сподівався, що хлопець оцінить його старання.

ПП-100 допоміг Ярику вкласти Андрійка на ноші і повіз до старої капсули для відпочинку, яку комп’ютер спробував переобладнати для обстеження та лікування хворого. Поки робот під’єднував пацієнта до системи життєзабезпечення, Ярополк скинув захисний костюм і почав розпитувати:

– Як наші справи? Ніхто не шукав мене?

– Твої батьки на конференції. До школи в тебе ще пів години – ти дуже вчасно повернувся. Що з дитиною?

– Хлопець, десять років, зріст і вага не відповідають віковому розвитку. Аналіз крові показав наявність в організмі аутоімунного захворювання, назви якого я раніше не чув. Тобі щось відомо про целіакію?

Комп’ютер зашурхотів, ніби розмірковуючи, і відповів:

– У моїх файлах жодної згадки про це. Давай рухайся, бо запізнишся до школи. Я там тобі декілька відео знайшов для твоєї доповіді. Завантаж на свій чіп і продивися, поки перевдягатимешся.

– Дякую! – вигукнув Ярик і помчав нагору.

– А я поки поміркую, як нам рятувати цього бідолаху, – ніби собі під ніс пробурмотів ШІ.

***

На майдані біля старої церкві було гамірно. В очікуванні проповіді селяни раз-по-раз озиралися на Ладу та перешіптувалися. Воно й недивно: вперше за довгий час жінка вийшла на люди. З тих пір, як поховала дочку і зятя, весь час проводила біля хворого онука. На кого ж вона його покинула?

Явдоха, місцева шинкарка – пліткарка, якої світ не бачив! – ще здалеку засяяла посмішкою і, підійшовши до Лади, розкрила обійми:

– Ладонько, голубонько, як ся маєш? Чи ж Андрійко твій одужав?

Запала тиша. Натовп завмер наче одне велике вухо.

Лада почервоніла, поправила хустку і мовчки зайшла до церкви. Люд потік за нею у відчинені двері. Десятки очей спостерігали, як жінка поставила дві свічки за упокій і одну за здоров’я. Шепіт хвилею прокотився над головами, але одразу стишився, коли з’явився священник. Почалася проповідь.

***

– Целі-а-кі-і-я, – розтягуючи звуки, бурмотів комп’ютер. – Так, подивимось. Спадковість… Глютен… Пшениця, жито, ячмінь… Трясця, невже люди цим харчувалися? Злакові не вирощують вже понад п’ятсот років! Треба попередити Ярополка.

– Про що? – пролунав дзвінкий хлопчачий голос. – Щось сталося з нашим пацієнтом?

Ярик на ходу змінив свій вуличний одяг на домашній, лише натиснувши на ґудзика, і підійшов до комп’ютера.

– Вітаю, хлопче! Нічого з ним не сталося поки що. Я увімкнув систему відновлення організму на клітинному рівні. Наш підопічний поступово реконструюється. Але ми не можемо тримати його тут надто довго. Твої батьки повернуться за пару годин і неодмінно захочуть тебе побачити. Якщо ти їм хоч одним словом прохопишся…

– Та знаю! Сам весь час про це думаю, – зітхнув Ярик. – Тобі вдалося щось знайти про цю хворобу? Як її там…

– Так, саме про це я хотів тебе попередити. Ти знаєш, що таке хліб?

– Не знаю.

– Виявляється, ще якихось п’ятсот років тому хліб та вироби зі злакових рослин були ледь не основними продуктами харчування українців. Хлібові присвячували пісні, святкували збирання урожаю і дуже раділи, коли хліба було багато. Це означало сите і здорове життя.

Ярополк пихнув:

– Дивні які! Хіба вони не знали, наскільки це небезпечно?

Комп’ютер видав звуки, схожі на сміх:

– Ти не знаєш, якою була наука тих часів! Тоді навіть комп’ютерів не було!  Та що там комп’ютери – тоді ще й електрики не було!

– Ну це ти вже загнув… Як це – не було електрики? – Ярик від здивування аж присів.

– І взагалі багато чого не було, – вів далі комп’ютер. – Таких аналізів, які нам доступні зараз, ще не робили. Тому багато хвороб не могли діагностувати.

– Зрозуміло, – хлопець зітхнув. – А як той хліб виглядав?

На екрані з’явилися зображення різноманітних виробів з борошна: житній буханець, весільний коровай, галушки з сиром, вареники з вишнями, млинці, оладки зі сметаною, куліш з салом та часником, – очі розбігаються!

Ярополк дивився на все це різноманіття і думав, що в нього на обід улюблений суп з креветками. Без хліба.

Цієї миті спрацювала сигналізація на капсулі для відпочинку: прокинувся Андрій.

***

Лада йшла додому і думала: «І чого я злякалася? Забрав цей парубок своє чарівне люстро, і я тепер не знаю, що з моїм сонечком. Так би, може, хоч одним оком глянула на нього. Коли він повернеться? Як його знайти? Хіба самій до Києва їхати?»

Явдоха завертала до свого шинку. Навколо неї вже зібралися товарки.

– А ви знаєте, чого Ладка без свого онука прийшла?

– Чого?

– Не знаємо!

– Та кажи вже!

Шинкарка гримнула замком і прочинила важкі дубові двері.

– Зайдіть сюди. Не на вулиці ж язиками плескати!

Барвиста зграйка жінок різного віку охоче прийняла запрошення.

Явдоха розлила по дерев’яних кухлях пінний квас, відсьорбнула із задоволенням і, обвівши подруг загадковим поглядом, повела далі:

– Забрала його якась сила. На власні очі бачила! Як ото сонце зійшло, вийшов з Ладчиного хліва ніби янгол – білий весь, а на голові сяйво!

Бабиська слухали роззявивши роти. Явдоха відпила ще квасу, смачно відригнулася і продовжила:

– Я й не думала підглядати! Нащо воно мені? Хіба я триндичиха якась? Я свою Чорнушку на пасовисько гнала! Так от. Йду я назад і бачу, як цей білий заніс малого до хліву, двері за ним зачинилися і весь хлів наче запалав – таке сяйво здійнялося! Я вже кричати хотіла, а воно раптом усе зникло. Тоді вийшла надвір Ладка. Дивлюся – сама не своя… Ходила, ходила подвір’ям, наче загубила щось. А тоді перехрестилася і пішла в хату.

– То хто ж то був? – озвалася Орися – молода зовсім жіночка. Вона нещодавно вийшла заміж і їй дуже лестило, що тепер вона може бути в товаристві старших та досвідченіших. – Невже таки янгол?

– Точно тобі кажу! – впевнено мовила шинкарка. – Думаю, помер хлопчик. То його на небо і забрали. Він же – душа безгрішна, – голос її нібито збився на плач, і кінчиком хустки жінка витерла невидимі сльози.

– Свят-свят-свят! – вигукнула Палажка – місцева кравчиня. – Та ми ж усі бачили, що Лада свічку в церкві за здравіє ставила! Кому ж це вона?..

– Собі! – відповіла Явдоха. – В неї ж уся родина вимерла. От вона і думає врятуватися.

– Тьху на тебе! Язиката хвеська! – з досадою сплюнула Маруся, дружина писаря. – Чи ти п’яна вже зранку – таке молоти?

– А не слухай, як не подобається! Тебе сюди не запрошували! – Явдоха гикнула, і Орисі спало на думку, що п’є шинкарка зовсім не квас.

Маруся схопилася з місця і пішла до дверей:

– А щоб тобі в горлі пір’я поросло! Брехуха чорнорота!

– Дивись, щоб у тебе бува роги не виросли! – гаркнула Явдоха і вся її кумпанія голосно зареготала.

***

Андрій сидів на широкому ліжку і за обидві щоки наминав бульйон з незвичним смаком морепродуктів. Він так зголоднів, наче не їв десять років! Його тіло суттєво змінилося: живіт значно зменшився, шкіра набула природного кольору, у м’язів з’явився тонус. До повного одужання ще далеко, проте початок було покладено.

Його новий побратим – так для себе назвав Ярополка Андрій, – сидів на краю ліжка і щиро посміхався.

– Не поспішай! Захочеш ще – ПП принесе тобі. Отже, слухай. Ти вже три дні у мене. Більше я тебе тут тримати не можу. Сьогодні ти повернешся до бабусі. Пам’ятай головне: тобі не можна їсти хліба! Тобто нічого, що зроблено з борошна. Так сталося, що хліб для тебе – отрута. Скоріш за все, твої батьки також могли від цього померти. Ця хвороба передається у спадок.

Ярик намагався пояснювати все підопічному доступними словами, не вдаючись у подробиці та не вживаючи наукових термінів. Хлопець дуже боявся викриття свого вчинку, проте ще більше він хвилювався за стан здоров’я пацієнта. Тому вдягнув на пальця Андрієві аналізатор стану здоров’я. Аналізатор перманентно надсилатиме результати аналізу крові, стану кишківника, дані про температуру та рівень кисню в крові, пульс та кардіограму. Ярополк сподівався, що такий розрив у часі не стане перешкодою в отриманні даних. Взагалі вся ця ідея здавалася йому божевіллям, але вже якщо почав…

Андрій відставив тарілку і з сумом роззирнувся. Ця лікарня була зовсім не схожою на те, до чого він звик. Інші запахи, інші звуки, всі предмети на дотик були абсолютно незнайомими. Тут було так спокійно і затишно! Невже він більше сюди не повернеться? Ярик пояснював, що лікарня надто далеко від його села, тому Андрій не зможе її знайти, навіть якщо дуже захоче.

– Ну… Вже час, – сумно зітхнув Ярик. – Бережи себе. І переказуй мої вітання бабусі Ладі.

– Прощавай, побратиме, – Андрій міцно обійняв свого рятівника і зайшов до невеличкої кімнати без вікон. Двері зачинилися, на якусь мить стало темно, а потім яскравий спалах розчинив простір навколо і хлопець упав на сіно у хліву своєї бабусі.

***

Лада не могла натішитися: її онук знову їсть, ходить і вже навіть трохи намагається допомагати в хаті! Єдине, що бентежило жінку, – хлопчик їсть лише овочі, яйця та курочку. На всі вмовляння скуштувати пиріжечка або вареничків одна відповідь:

– Бабуню, не хлібом єдиним!

«І де тільки знайшов таке? Не хлібом! А чим? Все життя хліб їли, а тут маєш! І те сказати – який раніше був хліб? Гречаний – ні те, ні се: сірий, глевкий. А зараз – білий, пухкенький! А пампушки які! А варенички! Це треба таке вигадати – не хлібом єдиним», – розмірковувала Лада, прибираючи в хаті. Глянула у віконце – грається її Андрійко з Шарком, їхнім собакою, сміється, стрибає. Та й подумала: може, справді так краще?

До Великодня зовсім одужав Андрій: виріс, зміцнів, працював на рівні з бабусею. Лада й сама розцвіла на радощах.

У Чистий Четвер, ні сіло ні впало, завітала Явдоха до Ладиної оселі.

– Зі святим Четвергом, Ладонько! Ти паски пектимеш чи тобі принести? Твій Андрійко тепер зачарований – хліба не їсть. Нащо тобі себе трудити?

– Ти чого явилася? – хазяйка розсердилася. – Прийшла язика почесати? У такий день не стерпіла. Іди собі – нині гріх сваритися.

– Та я що? Я нічого. Думаю, як ти у Святу Неділю в церкві очі в Сірка позичатимеш: пасок нема – тіла господнього не поважаєш.

Лада вже мало не скипіла:

– Не пхай носа свого куди не слід! Тебе забула спитати! Іди куди йшла!

– Ви подивіться, як свята та божа лається! – Явдоха задоволено хмикнула і пішла до свого шинку.

Того ж дня все село облетіла звістка, що малий Андрійко проклятий, бо його від святого хліба корчі беруть, по тілу чорні плями, а з рота зелені жаби вистрибують.

А надвечір сталося те, чого Лада ніяк передбачити не могла: на Андрія напала ціла ватага дітей з усього села. Глумилися, били його і силоміць нагодували хлібом, виваляним у пилюці.

Всю ніч хлопець блював. У нього почався жар і судоми. Лада плакала біля онука і молилася знову і знову. «За що нам таке? Де ми нагрішили?» – думала вона. А найголовніше питання – що робити далі?

Жінка згадала про перстень, який Андрійко отримав від лікаря. Хоч онук і був проти, ще тоді бабуся сховала його за пічкою, загорнувши в хустину – боялася, щоб не загубився. І от тепер ця дивовижна річ знадобилася.

Тремтячими руками Лада натягнула персня на обідраний до крові палець хлопчика. Нічого не сталося: перстень не засвітився. Що його робити? Жінка спробувала вдягнути персня на інший пальчик – жодного результату. Зняла його. Потерла. Почала розтирати пальці онукові – вони ж бо холодні, може, в цьому справа? Коли пальці потеплішали, повторила спробу. О диво! Спочатку слабеньке, потім яскравіше з’явилося сине світло, тоді зелене. А після цього перстень засвітився яскраво-червоним і запищав як навіжений!

***

Зоряна Гречух зайшла до лісового будиночка свого сина. Останнім часом він проводив якісь дослідження і був настільки заклопотаний, що забував поїсти.

Ярополк сидів за комп’ютером і надиктовував свою доповідь. Зосереджений на думках, не почув кроків матері.

–… інформаційний заряд у вигляді електромагнітного випромінювання перекодовується у хімічний та змінює склад амінокислот. Таким чином…

– Який ти в мене розумний, – ледь чутно промовила Зоряна. Ярик стрепенувся і розвернувся в кріслі.

– Мамо! Налякала мене… Ти давно тут стоїш?

– Достатньо, щоб почути найважливіше: ти вже готовий до нашої з татком роботи.

Ярик зашарівся. Йому було приємно, що мама ним задоволена.

– Добре, не заважатиму тобі, – Зоряна вже хотіла піти. – Але не забудь пообідати! Ми чекаємо на тебе!

– Я скоро, мам! – вигукнув малий дослідник, але голос його потонув у жахливому вереску: на комп’ютері спрацювала сигналізація.

– Увага, загроза життю і здоров’ю! Увага, дитина у небезпеці!

Зоряна з переляку підскочила до сина і обійняла його, ховаючи від невидимої загрози. Але в будиночку не було жодного натяку на те, що відбулося щось жахливе.

– Яка дитина? Нічого не розумію… Ярику, з тобою все добре?

– Ееее… Так, мамо, все гаразд. Це комп’ютер… певно, вірус якийсь підчепив. Ти йди вже, я з ним сам розберуся, – хлопець вивільнився з міцних обіймів і додав: – а потім швидко прибіжу обідати. Ти й оком не змигнеш, як я вже буду з вами!

– Гаразд, але не барися! – відповіла Зоряна і швидко вийшла надвір.

– Комп’ютере, негайно вимкни сигналізацію і доповідай, що сталося! – гаркнув Ярополк. Він був дуже збентежений тим, що все це сталося при мамі.

– Надійшов сигнал від нашого підопічного! Він у важкому стані і потребує негайної допомоги!

– Ти знов за своє? – Ярик був дуже розлючений. – Скільки часу від нього жодної звістки, а тепер допомога знадобилася? На мене батьки чекають! Розбирайся з ним сам. Це твій закон тобі спати не дає! Я тут до чого?

Комп’ютер ображено замовк, потім прошурхотів:

– Я ж без тебе у минуле не потраплю. І як я хлопця без рук сюди принесу?

Ярик важко зітхнув:

– Добре. Я швидко поїм і повернуся. Підготуй усе для подорожі.

***

– Скільки ще триватиме це беззаконня?

На подвір’ї шинку в різних позах розмістився люд: хтось напівсидячи, хтось напівлежачи, хтось підпирав своїм тілом стінку. Явдоха влізла на порожню пивну діжку і виголосила:

– Я вас питаю: скільки ще? Святого хліба не поважають! З нами знатися не хочуть! Всі біди від них! Цьогоріч неурожай буде, це я вам точно кажу! І хто винен? Вони! Обидва… обидві… обидвоє! Не дамо глумитися!..

– Не дамо! – кволо прогарчало десь з-під лавки.

– Ми їм покажемо! Вставайте, ви! – сп’яніла від ненависті та хмелю жінка скотилася з діжки догори дриґом і насилу встала на ноги. – Вже сонце сходить! Ми їм влаштуємо страсну п’ятницю!

Над натовпом загорівся перший смолоскип. За ним другий, третій. І з десяток оскаженілих п’яниць рушили на край села.

***

Комп’ютер звинувачував себе за те, що вплутав Ярополка в цю історію. Якби він тоді не наполіг… Він же знав, що батьки хлопця можуть поплатитися життям за такі витівки. Ярика виженуть, а його самого дефрагментують і переплавлять. Тепер він думав, що краще б Ярик не повертався. Хай би залишався з батьками. Але якийсь незрозумілий свербіж у нутрощах не давав йому спокою. ШІ поліз до закодованої теки і відкрив файл «наживо». Те, що він побачив, ледь не спалило всі його запобіжники.

***

Лада вже майже задрімала біля виснаженого онука, коли почула здалеку крики та побачила відблиски вогню. Спочатку подумала, що то сонячні промені. Але шум наближався до хати, і жінка поглянула у вікно.

До тину підходили очманілі виродки зі смолоскипами. Попереду всіх летіла Явдоха. Вона щось вигукувала і махала рукою в бік хати.

З переляку Лада відсахнулася від вікна. Якщо вони зайдуть до подвір’я, порятунку не буде. Треба якось дістатися до хліва. Це була єдина надія на спасіння.

Лада прожогом кинулася до Андрійка. Зараз його вже неможливо було просто схопити на руки та понести, тож бабуся поставила онука на ноги і, підштовхуючи, вивела його в сіни. Обережно прочинила двері і визирнула назовні: розбишаки ламали тин і поволі заповнювали собою простір. Явдоха шпиняла їх ногами, намагаючись скерувати у потрібному їй напрямку.

Андрій переступив через поріг і знесилено сперся на стіну. Лада підхопила його і потягла за собою. На щастя, втікачів ховала тінь від старої груші, що росла між хатою та хлівом.

Перший смолоскип полетів у стріху. Солома зайнялася, освітивши двір. Явдоха заверещала: «Держіть їх! Хапайте!» – і кинулася навперейми. Шарко залаяв і міцно вчепився жінці у литку. Вона заволала від болю, проте не вгамувала своєї жадоби: «Підпалюйте хлів! Не давайте їм утекти!»

Другий смолоскип упав посеред двору в калюжу і згас. Тоді Явдоха вихопила з чиїхось рук третього смолоскипа і вдарила ним Шарка. Собака завищав від болю і випустив її. Із нелюдською затятістю, спотикаючись та шкутильгаючи на одну ногу, Явдоха наблизилася до хліву саме тієї миті, як у ньому сховалися Андрійко з Ладою.

«От і все, голубчики! Самі себе загнали в пастку», – бурмотіла Явдоха, підпираючи вхід у хлів поліном і підпалюючи його.

Полум’я охопило двері, тоді перекинулося на дерев’яні стіни старої будівлі.

«Отче наш, іже єси на нєбєсі… – шепотіла у відчаї Лада, міцно притискаючи до себе Андрія. – Невже ніхто не допоможе? Не врятує нас?»

***

Ярополк шпарко спустився сходами до підземної лабораторії. Комп’ютер не пищав, але всі екрани блимали червоним.

– Де ти був? Поспішай! Ще мить – і буде пізно!

– Що там відбувається? – тільки й устиг запитати хлопець, як комп’ютер увімкнув систему переміщення в часі. Ярик заскочив у Кімнату переміщення і за мить опинився у вогняному кільці. Просто перед ним на брудній соломі лежав непритомний Андрій. Лада стояла на колінах і молилася.

Побачивши Ярика, жінка схопилася на рівні і спробувала підняти онука. Над головою полум’я, навколо дим, який виїдає очі та заважає дихати. Але треба рухатись! Інакше страшна загибель!

Ярик не встиг одягнути робочий одяг, тому не був упевнений, що вогонь йому не зашкодить. Він проповз трохи вперед і схопив Андрія за ноги. Лада підняла непритомного хлопця під пахви, і таким чином їм вдалося зрушити з місця.

Явдоха бачила, як стріха прогоріла вщент і провалилася на голови втікачів. Раптом яскраве біле світло охопило все навколо і жінка впала осліпленою. Ті п’яниці, що прийшли з нею, протверезіли від страху і, хрестячись та згадуючи молитви, повтікали звідти світ за очі.

***

ПП-100 за наказом комп’ютера вже чекав на прибульців біля Кімнати переміщення. Щойно з’явився Андрій, робот одразу ж підхопив його і переніс до капсули для відпочинку та під’єднав до системи життєзабезпечення.

Лада впала на карачки і, опустивши голову, намагалася віддихатися. Ярополк відчув біль на обличчі та запах паленого волосся – очевидно, полум’я таки зачепило його. Завершивши налагоджувати систему, ПП під’їхав до Ярика і акуратно намастив його рани маззю, що реконструює пошкоджені ділянки шкіри.

Цієї миті на порозі лабораторії з’явилася Зоряна. Вона хотіла повідомити синові, що на вихідні вся родина поїде до бабусі.

– Ярцю, синку, ти вже закінчив свою до… – зупинилася на півслові: – Мамо? Що ти тут робиш?

Лада подивилася на жінку і важко схлипнула:

– Доню… ти жива?! Як це? Я ж тебе сама ховала, – і тихо розплакалася. Всі ці переживання виявилися надто тяжкими для неї.

– Ярополку, що тут відбувається? – сердито мовила Зоряна. – Поясни негайно!

– Мамо, пробач… – відповів Ярик. – Сядь, я тобі все розповім.

***

У декораціях старої хати-мазанки в підземній лабораторії зібралася вся велика родина Гречухів: мама Зоряна, тато Святозар, син Ярополк і їхні пращури – Лада і Андрій. Це було приголомшливо! Лада все ніяк не могла отямитись, а малі побратими жартували, що Андрійко – прапрадід Ярика у якомусь поколінні.

Спочатку Ярик дуже боявся, що батьки його сваритимуть. Адже те, що він зробив, заборонено Законом. Це злочин, за який передбачено вищу міру покарання – розпорошування.

Але з’ясувалося, що він не перший і не єдиний, хто порушив цей закон. Ті, хто мають доступ до подорожей у часі, давно користуються цим, щоб урятувати рідних або покарати злочинців. Звісно, все це приховується, проте…

– Ті відео, на які ти випадково наштовхнувся, – розповідав Святозар, – там… словом, там мої предки. Я намагався декому допомогти, але не зміг. Не можу повірити, що тобі це вдалося.

– Тату, це ж очевидно! – відповів Ярик.

– Що саме очевидно?

– Ну поміркуй! Якби я не врятував Андрія, обірвалася б та гілка родоводу, до якої належить мама, і вона б не народилася. А оскільки ми всі її тут бачимо, отже, Андрійко мусив бути врятованим.

– Логічно, – тато почухав потилицю. – Але, Ладо, при всій повазі – вам не можна тут залишатися.

– Куди ж ми повернемось? – зітхнула гостя. – Наш будинок згорів. У селі нам життя не буде – уб’ють-таки. Андрійко ж хворий…

– До речі, про хворобу! – відгукнулася Зоряна. – Мені здається, я знаю, що можна зробити. Ярцю, твоя доповідь мене наштовхнула на цю думку. Ми перепишемо гени Андрійка, які відповідають за непереносимість глютену. Власне, за саму целіакію. Він одужає і зможе нормально розвиватися.

– І хлібчик їстиме? – спитала Лада. Вона жодного слова не зрозуміла з пояснень Зоряни, але головне почула: її онук буде здоровим!

– Звісно, він зможе їсти все, що й ви. Тоді ми відправимо вас до Києва. Зміните прізвища та імена. Так розпочнеться ваше нове життя і започаткується наш рід, – усміхнулася Зоряна.

– Це все чудово, – втрутився Ярополк, – але як ми перепишемо гени? В моїй лабораторії нема потрібного обладнання. Для цього необхідний сервер у вашому шпиталі. А непомітно ми Андрійка до шпиталю не доставимо.

– А про це дозвольте подбати мені! – почувся з-за спин штучний голос Ярчиного комп’ютера.

***

Наступного дня у самий розпал роботи шпиталю, коли всі комп’ютери були зайняті різноманітними дослідженнями, поміж яких можна було легко загубитися, до загального сервера під’єднався ще один комп’ютер. Непомітно обійшов систему безпеки за допомогою паролів, які отримав ще зранку, та вивільнив для роботи необхідний обсяг оперативної пам’яті.

Андрійко лежав у звичній уже капсулі. ПП-100 контролював систему життєзабезпечення. Ярополк пильнував, щоб не переривався контакт його комп’ютера з центральним сервером.

Зоряна зі Святозаром у шпиталі намагалися потайки спостерігати за охоронною системою: якщо раптом вона помітить зайву активність у мережі, необхідно буде діяти швидко, щоб не дати можливості відслідкувати шлях до їхнього комп’ютера.

І лише Лада нічим не могла допомогти. Вона сиділа біля капсули, дивилася на онука і читала всі молитви, які тільки знала.

***

Настав ключовий момент. Комп’ютер увімкнувся на повну потужність, від чого у шпиталі на долю секунди замиготіло світло. Запустилося електромагнітне випромінювання, почалися зміни амінокислот – інформація у пошкоджених генах трансформувалася до необхідного здоровому організму стану. Процес потребував часу, а його було вкрай мало.

Святозар вийшов у коридор і побачив, як до кімнати охорони поспішали троє людей з відділку кібербезпеки. Він кивнув дружині і пішов далі, ніби у справах.

Зоряна передала синові кодове повідомлення: «Синку, час обідати!» Для Ярополка це означало, що всі вони у небезпеці.

Хлопець підійшов до капсули і спитав:

– Довго ще?

– Мені потрібно ще п’ять хвилин. Лише п’ять, будь ласка! – ніби з останніх сил видав комп’ютер.

Ярик передав мамі повідомлення у відповідь: «Я ще у школі. Буду вдома за п’ять хвилин».

Коли Святозар повернувся, дружина прошепотіла:

– Їм потрібен час.

– Кіберполіція вже тут, – відповів чоловік. – Треба їх якось відволікти.

Зоряна підійшла до свого робочого комп’ютера і швидко набрала вірусне сповіщення: «Увага! У п’ятому секторі витік інформації! Повторюю: у п’ятому секторі витік інформації!»

– Це відволіче їх, – мовила жінка. – Поки вони розбиратимуться, що повідомлення фальшиве, наші мають встигнути.

– Але їхні пошуки відтягнуть енергію на себе. Ти впевнена, що її вистачить нашому старенькому комп’ютеру?

– Я про це не подумала, – з жалем відповіла Зоряна.

***

Залишалися останні миті роботи – інформацію в генах слід було закріпити. Раптом комп’ютер відчув, що зв’язок з сервером переривається. «Ні! Тільки не це! – думав він. – Ще трохи! Невже вся рятувальна операція пропаде? Все, зв’язку немає. Що робити?»

Машина зібрала всю свою міць для завершальних дій. Три. Два. Один. Готово. Тут же з усіх плат повалив дим, екрани заблимали і один за одним почали згасати. «Я виконав свій обов…» – пролунало з динаміка і все стихло.

Ярополк розплакався як маля. Цей комп’ютер став його справжнім другом, а не просто машиною для навчання і роботи. Вони стільки досліджень провели разом! І лише завдяки цьому комп’ютеру стало можливим диво, яке поєднало минуле з майбутнім.

Слід було надіслати мамі повідомлення: «Я поїв і в шапці». Це мало означати, що все пройшло успішно. Ярик витер сльози і написав так: «Я поїв. Шапки більше нема».

***

Керівник охорони зайшов до кабінету Гречухів.

– Добридень! Ви сьогодні весь день на роботі?

– Так, – відповіла Зоряна.

– Нічого дивного не помічали?

– Та наче ні, – сказав Святозар. – А мали б?

– Було помічено незрозумілу активність кілька годин тому. Всі в Інституті спантеличені, – охоронець обвів уважним поглядом кабінет і обох співробітників. – Дивно, що лише ви нічого не помітили. Добре, добре. Розпочнеться службове розслідування, на час якого ніхто не матиме права покинути місто. Бувайте!

Щойно двері за керівником охорони зачинилися, подружжя зазбиралося додому.

***

Пізно вночі Андрійко і Лада були готові до повернення у свій час. Ярик обійняв хлопця і сказав:

– Тепер ти зможеш їсти все, але не поспішай. Твій організм потребує часу, щоб звикнути. Бережи сили.

– Ми більше не побачимось? – спитав Андрій.

Ярополк зітхнув:

– Ти ж знаєш: не можна! Мої батьки і так під підозрою. Мій комп’ютер зробив для тебе все, що міг. Більше ми вам не потрібні.

Лада обійняла по черзі Зоряну і Святозара, тоді розцілувала Ярика в обидві щоки:

– Я ніколи не забуду, як ти врятував мого онука і мене, грішну. Буду молитися за тебе до кінця своїх днів.

Коли гості з минулого зникли у часі, до Ярика під’їхав ПП-100. Він тримав велику чорну скриню, в якій лежав жорсткий диск від старого комп’ютера – цілий і неушкоджений.