(НЕ) смачна комедія

Смерть мене не лякала, бо ж здавалася лише перехідником між цим та іншим світом. Мені було байдуже чи стану я хробаком, безтілесним привидом або ж просто розчинюся на атоми у нескінченному Всесвіті. Не боявся я й кари, бо ж не відчував за своєю душею жодного вагомого гріха. А як казав один знайомий священник: «Каятися, якщо не відчуваєш за своєю душею каменю, це створювати новий гріх, ще страшніший попереднього».

Але як до мене в дім заявився Гордон Рамзі, коли на плиті саме кипів заварний крем для коржів на день народження співробітниці, моєю спиною чи не вперше в житті пробігли дрижаки. Мабуть, я мусив би здивуватися чи почати лаятися, але насправді всередині не було нічого, крім звичайного переляку. І справа навіть не в тому, як великий кулінар велично з’явився на моїй кухні та гидливо скривився від умов там. Просто я бачив десятки британських передач з його участю, тож знав – зараз мене повністю розкритикують.

– Тебе було обрано, смертний, тому ти мусиш піти зі мною, – натомість промовив він.

– Але куди? – злякано запитав я, все ще помішуючи заварний крем, – Чому саме я? Для чого мені йти з тобою? А як же мій торт?

Гордон Рамзі дістав звідкілясь з просторових кишень білого кітеля, швидко та вправно застебнув на ньому всі ґудзики, та замінив мене біля кастрюлі.

– Ти потрібен одній особливій людині. Тій, яку ти уявляєш у своїх снах. Бачив лише декілька раз в житті, але тримаєш в серці усе свідоме життя. Тобі потрібно принести їй інгредієнт, страва з якого врятує все людство. Але здобути його можна, пройшовши повне очищення дев’ятьма кругами пекла, – великий кулінар зробив паузу, все ще інтенсивно перемішуючи заварний крем, – А ось оце могло би краще застигнути, якби ти уважно контролював температуру. На смак досить непогано, за це хвалю.

Від несподіванки я всівся на табурет і широко розплющеними очима подивився на чужого чоловіка, який готував на моїй плиті.

– Ти хочеш сказати, що я мушу померти? – вирішив перепитати.

– Ага. – промовив кулінар, стукаючи пальцями по «дубових» коржах для торта Спартак, куплених мною напередодні.

– Цікаво, – без голосу прошепотів я та оглянув свою улюблену кухню.

Важко сказати, що тут було комфортно і затишно. Звичайна холостяцька кухня з засмаленою від смаженої картоплі плитою, невеликим холодильником, в якому миша повісилася, короткими білими фіранками на вікнах з виглядом на сусідній будинок. Біля раковини лежав непомитий посуд після ранішньої вермішелі швидкого приготування та філіжанка з-під розчинної кави.

Та в цей момент все здалося таким прекрасним, що зовсім не схотілося з цим розлучатися. Я дивився на Гордона Рамзі, кумира свого дитинства, потім на сонячні зайчики, що скачуть по стінах від вікон навпроти, відчував ніжний запах заварного крему і сумніви, чи варто від цього всього відмовитися в користь… пригод?

А потім, я згадав про те, що взагалі-то та співробітниця зовсім не спішила мене запрошувати, хоча цей торт мусив стати знаком уваги та можливістю реабілітуватися перед колегами на роботі. Що вдома мене навіть кіт не чекає, бо той помер півроку тому. Що друзів у мене мало того, що небагато, так ще й всі розкидані по країні. Тож вирішив погодитися. Тим часом Гордон Рамзі закінчив своє творіння, дістав звідкись білу коробку, та вручив все те добро мені в руки.

– Тобі може це знадобитися. Лиш дивись, не втрачай можливості, – мовив він і плеснув руками.

Мить і ми опинилися на величезному полі в оточенні соняхів. Від краси навколо мені перехоплювало подих, я так замилувався, що й не одразу розгледів за декілька метрів від себе ворота та підземний вхід, над яким написано: «Залиш прибори всяк, хто хоче увійти». Я поглянув на свій торт, а потім на Гордона і він кивнув, мовляв, це можна залишити. Далі він намалював на моєму лобі дев’ять ножів та промовив:

– З кожним пройденим колом один ніж зникатиме. Ти це відчуватимеш. Якщо ж зможеш все витримати, то здобудеш повне очищення та право зустрітися з своєю мрією. Готовий?

В мене вже більше не залишалося вибору. Я ще раз оглянувся на безкрає поле соняшників та кивнув. Спускалися ми довго. Мій супроводжуючий йшов дещо попереду, освітлюючи дорогу знятим зі стіни смолоскипом. Тьмяного світла ззовні вистачило лише на декілька сходинок, а потім приходилося орієнтуватися на інші чуття, окрім зору.

Спочатку мені почувся звук – так клацають ложки, виделки й ножі об тарілки під час їжі. Разом з тим то тут, то там зривалися стогони, але я не зміг розібрати було це задоволення чи біль, а може й те й інше водночас. Потім відчув запах. Це не було схоже на щось звичне – скоріше комбінація усіх страв, які ти любиш, одночасно. Цей аромат був невловимим та далеким. Кожного разу, коли я хотів більше насолодитися ним, він тікав від мене і повертався, як я припиняв докладати зусилля. Це породило в мені кумедну аналогію, яка змусила мене посміхнутися: немовби йдеш по під’їзду голодний до себе додому, а хтось готує неймовірну курку-гриль.

– Перший раз бачу, щоб хтось так дурнувато посміхався по дорозі до пекла. Не враховуючи тих неадекватних садомазохістів та деяких самогубців. Дивно, що ти приводиш когось з таких, Рамзі, – почув я хриплий голос, повертаючись в реальність.

Переді мною стояв високий чоловік з довгим волоссям, яке повністю закривало його вуха та очі, відкриваючи лише міцно стиснуті губи. Одягнений в чорну шкірянку, він викликав враження людини серйозної вдачі, з якою домовитися просто неможливо.

– Ні, не цього разу, друже-Хароне. Я тут по її проханню. Вона знову готує свою страву, а цей юнак мусить дістати їй сам знаєш що. Я з цим завданням не справлюся, старий для цього. – відповів Гордон Рамзі, потискуючи незнайомцеві руку та підкидуючи йому монетку.

Вони ще декілька хвилин про щось домовлялися, поглядаючи на мене. Я почував себе наче клоун з розмальованим лобом і тортом, від якого в мене горіли соромом долоні, але встрявати в розмову не наважився. Просто чекав, коли вже зможу увійти та якомога швидше закінчити власну «місію». Іронічним було те, що я навіть не уявляв, хто так сильно чекає зустрічі зі мною. Якийсь жіночий образ раз у раз зринав в моїй голові, але я так і не зміг повністю її пригадати. Лише відчував м’якість жіночої руки на своєму кучерявому волоссі та тендітність голосу. Далекий, але дуже приємний спогад.

Закінчивши розмову, Харон посадив нас на мотоцикл, і підштовхнув того ногою. Той з шаленою швидкістю поїхав вперед, залишаючи самотню фігуру свого власника далеко позаду, як і моє відчуття контролю над ситуацією. Я так і не відчув здивування від того, що відбувається. Адже, діджиталізація могла дійти і сюди, що ж в цьому такого. Мотоцикл – цілком гідна альтернатива старому човнові, тому я зовсім не заперечував від такої поїздки.

Ми проїжджали поруч з скромними будинками, вишикуваних в чотири ряди. Чимось схожі на американський приватний сектор, вони променіли спокоєм, тишею і вічністю. А ще саме звідси я чув аромати усіх своїх найулюбленіших страв. Я ще не встиг й відкрити рота, щоб задати питання, як Гордон Рамзі почав мені пояснювати:

– Це місце тих, хто так і не встиг визначитися з своїми уподобаннями в їжі. Зазвичай це немовлята, просто знедолені люди чи ті, хто свідомо себе обмежував. До останньої категорії, до речі, належить дуже багато й відомих людей. Он, Рембо плететься з цілим оберемком каштанів для засмаження. Шкода тільки, що вони не відчувають задоволення від цього. Лише смак.

Я задумався. Як це відчувати лише смак, без задоволення? Так ж можна все на світі перепробувати, будь-які смаколики чи повноцінні страви. Але наскільки ж швидко таке життя може остогиднути? А коли я востаннє отримував задоволення від їжі? Саме тоді я твердо вирішив: як тільки повернуся додому, одразу почну насолоджуватися тим, що маю. Але чи повернуся я?

Тим часом мотоцикл висадив нас біля нових сходів, розвернувся і поїхав назад. Не знаю чому, але я крикнув йому несміливе «бувай» й мені навіть здалося, що той посигналив у відповідь. Перед нами знову був довгий шлях, а тим часом з мого лоба зник один з ножів. Рамзі був правим, коли казав, що я відчую. На душі стало легше і я чи не вперше усвідомив, що моє життя було далеко не таким чудовим, як воно уявлялося спочатку.

Ці сходи значно відрізнялися від попередніх. Освітлені настільки, що аж очі виїдало. На стінах в рамках висіли перці, імбирі, піменто, серрано та інші надзвичайно гострі продукти, які лише можна знайти на світі. Я тільки й встигав читати назви під кожним дивовижним плодом, і гадати, який же у них смак.

Внизу нас з розпростертими обіймами вже чекала жінка в червоному латексному костюмі, що ледь-ледь прикривав сороміцькі місця. Вона одразу кинулася обіймати Рамзі, обціловуючи його щоки і плечі. Мені стало настільки соромно, що я почервонів, як той перець чилі на стіні, від чого вона тільки засміялася.

-Я вже від Харона чула, що ведеш обраного. Але ж він настільки сором’язливий? Геть зовсім не любить перчинку?

– Думаю, Міно, таки полюбляє, – відповів Рамзі, кидаючи погляд на мене, – Я встиг помітити в нього в поличці такі приправи… Він насправді гарячий хлопець, тобі б точно сподобалося.

Вони розмовляли недовго, поки я, намагаючись не дивитися на відвертий наряд, переступав з ноги на ногу. Потім Міна відчинила свої двері і побажала нам удачі, легенько ляснувши мене по сідниці, чим викликала новий приступ сорому.

У її володіннях знаходилися величезні плантації продуктів, які ми бачили на стінах тунелю. Гордон Рамзі пояснив, що сюди потрапляють любителі чогось особливо гострого, тому їх змушують вирощувати саме такі інгредієнти, а потім готувати з них найбільш пекельні страви. Триматися від таких персонажів потрібно було якнайдалі, особливо від тих, хто перебував тут найдовше, бо вони могли вивергати полум’я.

Насправді останні слова я ледве почув, бо задивився на один дивовижний плід у формі зірки, який привабливо висів на кущі з фіолетовим листям. Хотів було спитати чи росте таке зверху, у нас, і чи може саме це мені і потрібно, як помітив, що мій провідник зник кудись. Серце кинулося в п’ятки тож я, забувши про древнє батьківське правило «якщо загубився – стій на місці», кинувся бігти.

Я проривався крізь кущі та перечіплявся через кореневища. Хапався за гілки низькорослих дерев і роздирав руки об колючки. Відчував гострий біль, коли в рани потрапляли соки чергового продукту. Як раптом…наштовхнувся на жінку в народному індійському убранні. Коли я привітався, вона мило усміхнулася мені одними очима, припідняла з губ свою вуаль, та замість відповіді вивергнула на мене хвилю синього полум’я. Я миттю впав на землю, зовсім забувши про цілісність свого торту, і прикрив голову руками. А коли наважився розплющити очі, переді мною вже стояв Гордон Рамзі з поглядом, гострішим, ніж усі плоди навколо разом узяті.

Він мовчав і, насправді, я був вдячний за це. Бо мені вистачило цього уроку: ніколи не відходь від свого супроводжуючого, а як вже робиш це, завжди дотримуйся техніки безпеки. І ніколи не розмовляй з незнайомцями в пеклі, поки не переконаєшся в їхній доброзичливості.

Попри пригоду, цей поверх був пройдений вдало, бо, коли ми вийшли до нових воріт, з мого лоба зник ще один ніж.

Далі ми з Рамзі йшли мовчки. Він попередив мене, що якщо я говоритиму надто голосно, то розлючу якогось монстра з трьома головами. Мовляв, вуха у нього занадто гострі. А мене це і не надто хвилювало, бо розмовляти зовсім не хотілося. Зникнення двох ножів викликали тривогу, бо ж це означало, що мої помисли завжди були не такими чистими, як я вважав. Та і впевненості мені дійсно не вистачає. Насолоджуватися життям я не вмію, та й взагалі все життя хворію на зневіру. Мабуть, саме тут мені і місце.

З кінця коридору я відчув гіркуватий різкий запах, чимось схожий на сміття, яке довго розкладається на сонці. Він несподіванки скривився і поглянув на Гордона Рамзі. Той нахилився до мене і прошепотів геть на саме вухо:

– Тебе чекає зустріч з Цербером. Не факт, що я зможу домовитися, аби він пропустив тебе. Для цього ми і взяли твій недо-Спартак, він таке якраз і полюбляє. Це саме та можливість, яку я казав не пропустити, але рішення за тобою.

Ми тихо відкрили коробку, акуратно забрали з неї торт на тарілці і рушили назустріч триголовому псу. Той мирно посопував, лежачи поблизу дверей, неначе зроблених для велетнів. Час від часу одна з голів видавала звуки, схожі на хропіння, а тіло посмикувало лапами. «Не хотів би я мати такого песика вдома. Але як нам увійти досередини, коли ручка так високо?» – подумав я, коли зміг вловити поглядом те, що нам треба. Круглий вхід для собаки, на який достатньо лише злегка натиснути – бінго.

Все складалося добре, поки раптом я не відчув, як якась шерстинка заскочила мені в носа і почала, немовби жива, лоскотатися там. Очі сльозилися, але я таки зміг поставити торт біля тієї морди, на яку вказував Рамзі. Ми рушили в сторону дверей. Чхнути хотілося так сильно, що я вже не міг стримати себе. Мій супроводжуючий намагався зробити все, щоб цього уникнути – закривав мені носа, відволікав, навіть вів за плечі, аби якомога швидше дістатися до виходу, але таки не зміг уникнути неминучого. Я чхнув так сильно, що з мого носа вилетіла не тільки та шерстинка, а я й в принципі велика частина рідини з організму. Слини було так багато, що, здавалося, в ній можна плавати.

Я хотів засміятися, але мій погляд зачепився за перелякану гримасу Гордона Рамзі. Тоді в мою голову прийшло усвідомлення: це не моя слина, а величезного триголового монстра. Я відчував у себе за спиною несвіже дихання звіра, хоч і з нотками заварного крему, а вже за мить ми бігли вперед.

Перелізти через двері для собак було нескладно – потрібно було просто натиснути на м’який пластик всім тілом, швидко згрупуватися, піднятися і побігти далі. Але для Цербера завдання було ще простішим. Розлючений, шалений триголовий собака з налитими кров’ю червоними очима, гнався за нами через увесь поверх повз величезного розміру людей, які лежали та поглинали їжу, яка тільки й встигала з’являтися. Пес постійно перечіпався через них та падав, завдяки чому ми змогли отримати перевагу. В кінці з скреготом відкрився ліфт і ми заскочили в нього, ледве-ледве уникнувши зубів звіра.

Гордон Рамзі швидко прийшов у форму та натиснув потрібну кнопку. Я ж почав кашляти з думкою, що тут мої легені й залишаться. З лоба зник ще один ніж, але цього разу все було не так відчутно, бо ж співпало з полегшенням.

– Насправді, тобі б здалося зайнятися спортом, – сказав мій провідник, закладаючи руки за спину.

– Сказала мені напівбожественна істота. Ти взагалі міг просто ляснути в долоні і опинитися тут. Чого ж ти біг за мною?

– Мені потрібно тебе охороняти. Та і нам теж корисно побігати, щоб не перетворитися в цих бідолашних істот, – Рамзі подивився на мене, а потім знову за скло, – Ти ж зрозумів, що володіння Цербера це обжерливість? Їсти це добре, але ті, хто щодня лягали спати з настільки набитим шлунком, що аж дихати важко, явно не мали щасливого життя. А значить, не заслуговують його й тут.

Я знову промовчав і теж поглянув на площу за склом. Не відповідати на відступи або питання кулінара увійшло в звичку. Та й що я міг відповісти, якщо він повністю правий? Тим часом ми невпинно опускалися вниз, спостерігаючи, як змінюється пейзаж навколо.

Спершу були стіни. Гірська порода, яка віддавала холодом і нічим більше. Далі транспорт повідомив, що ми приїхали на четвертий поверх, як раптом в мене з вуха потекла кров через шалений гул навколо. За склом було величезне скупчення людей у супермаркеті і кожен намагався набрати якомога більше продуктів. Крик був настільки сильним, що стінки ліфта дрижали і викликали в мене неабияке занепокоєння.

П’ятий поверх був повністю покритий борщем. В ньому билися якісь люди, намагаючись потопити або напхати одне одному в горлянки якомога більше овочів. Рамзі пояснив, що це ті, хто постійно гнівався на те, як готує їх інша половинка, або лінувався робити це самостійно.

Раптом мені на плече впала пір’їнка. Тільки я встиг здивуватися й подумати, звідки вона з’явилася, як з стелі на землю приземлилося дві птахи, які за мить перетворилися в дві низькі, горбаті, відштовхуючі жіночки з крилами. Шиплячими зміїними голосами вони привіталися з Рамзі і насмішкувато поглянули на мене.

– Рамзі, то це ти оцього обраного смертного везеш? Тьху, так воно ж ні риба ні м’ясо. – гидливо  скривившись, сказала одна з них.

– Я теж не в захваті, але часом він навіть нічого. А ви, любі фурії, чого так пізно на роботу зібралися?

– Манка закінчилася. Поки ми домовилися з чистилищем про її приготування, завірили кількість грудочок, підписали договір про поступлення нових душ… Чи ти думаєш, що пекельна бухгалтерія це легко? Видно, що з людьми повівся надовго. – відповіла йому друга.

І обидві засміялися сміхом, схожим на звук, який виникає тоді, коли труть пінопластом об вікно. Я дивився на цих пристаркуватих фурій та бачив жіночок – завідуючих бухгалтерією в себе на роботі. Мені подумалося, що вони, скоріше за все, надзвичайно нещасні. Бо ж абсолютно не бачать іншого світу, одні папери, цифри, документи. Навіть дружба ця не факт чи справжня.

Здавалося, ми їхали в ліфті вічність. Я захотів поміняти позу, засунувши руки в кишені, неочікувано для себе, відчув в них важкість. На дотик це були дві плитки шоколаду, які лише ледь-ледь розплавилися.

– Рамзі правий. Не такий вже я й поганий. Джентльмен з мене точно вдався…тому тримайте, леді, шоколад. Його всі жінки люблять, – промовив я, аби зробити фуріям в костюмах хоч якось приємно.

Я не знав, якою буде реакція. Але спершу їхні пташині очі звузилися і подивилися на з недовірою. Мені вже хотілося ховатися за широку спину Гордона Рамзі, але вже за секунду дві фурі почали усміхатися і щиро дякувати за неочікуваний подарунок. Та, що стояла ближче до мене, змахнула крилом ще три ножі з мого лоба, а потім обидві зникли так само несподівано, як і з’явилися. На довгому синьому табло з’явилася цифра «7». Значить, залишилося ще три кола.

Двері ліфта з гуркотом відчинилися і ми з моїм провідником опинилися в невеликій кімнаті з ванною посередині. На неї світило тьмяне холодне світло лампочки, а всередині щось кипіло. В кутку я помітив тінь від величезної рогатої фігури, що сиділа і перебирала стріли арбалету.

– Рамзі, мені варто хвилюватися? – вирішив перепитати я, перебираючи в думках варіанти дій за будь-якої ситуації.

– Просто довірся, – відказав кулінар і тричі стукнув по стіні.

Фігура встала і перевальцем пошкандибала до нас. Світло переливалося на його чорній шерсті, часом відбивалося від золотого кільця в носі до браслетів в дорогоцінних каменях на руках. Мінотавр важко вбирав у груди повітря, немовби так само сильно бажав звідси вийти. Він підійшов впритул до мене, розкрив рота та гучно розсміявся.

– Ге, напудили ж в штани? Певне шо та. А я ж ото то знаю хто ви є і давно чекав на обраного з старим друзяков Рамзі, – мінотавр стиснув мого провідника так, що в того аж кістки захрускотіли, а потім сказав: – може розплавленого смальцю? Свіже вариво. Для особливих крадіїв з супермаркетів готував. Наказ ото з небесної канцелярії, шо стріти тре.

– Ми відмовимося, Му, дякую. Нам на ту сторону треба. Там велика черга, прорвемся? – спитав кулінар, вивільнюючись з міцних обіймів напівлюдини-напівбика.

Почувши ім’я цієї могутньої істоти, я ледве стримався, щоб не пожартувати. Атмосфера в кімнаті була настільки гнітючою, відштовхуючою, тривожною, що це ім’я здалося ковтком свіжого повітря, променем сонця серед хмар, часткою надії серед безвиході.

– Зараз тута небагато люду. Певне геть ніц. Всі нині по домах сидять, видно шось в них ся стресло. Але коб цікаво не було, не можу я взнати шо то з ними. От і сижу, нове пір’я в стріли вплітаю. Га, не ж краса бо?

Му, як мала дитина, показував стрілу то мені, то Рамзі, чекаючи від нас хоч якоїсь реакції. Я повністю заспокоївся, тож чесно запевнив, що мінотаврові вироби насправді чудові. Той акуратно упакував свої стріли в колчан та відчинив двері золотим ключем.

– Ти ж заходи до мене частіше. Бум дивиться як грішники в смальці ся купають. Як завше по вихідних, Рамзі ! – викрикнув мінотавр на прощання. Гордон помахав йому рукою на знак подяки і пообіцяв заскочити за нагоди.

Наша путь продовжувалась і на цей раз нам потрібно було пройти по кам’яному мосту, що розтягнувся через бездонне провалля. Знизу долинали стогони та прохання, прокляття та крики. Це було моторошно, та мені захотілося знати, що ці душі зробили та якого покарання заслужили. Я спитав свого провідника, чи може він перенести мене донизу. Гордон Рамзі вкотре сплеснув руками і ми опинилися серед густого лісу.

– Дивно, чому тут не чути тих криків? І що тут взагалі відбувається? – спитав я, вслухаючись в хащі.

– Тут знаходяться ті, хто вчинив самогубство, випивши чаю з отрутою. Їх обв’язують ковбасою та згодовують собакам, – спокійно відповів кулінар, підіймаючи з-під ніг палицю. – До речі. Ти ж не подумай, що я Віллі Вонка, але в цьому лісі дійсно їстівне все. Ось ця палиця – справжній Спартак, а не те, що ти там намагався приготувати.

– Але це нечесно! – викрикнув я, перебиваючи свого провідника, – Хіба ці люди не достатньо настраждалися за життя? Чого вони мусять страждати й зараз?

Гордон Рамзі пробелькотів щось схоже на «такий закон», відкусив шматок палиці, взяв іншою рукою мене за плечі і повів далі. Здавалося, ми йшли лісом з півгодини, та я ніяк не міг заспокоїтися. Зазвичай, я не дозволяв собі так вибухати проти традицій, звичаїв та законів, шефа та інших «мега авторитетних» людей. Але зараз, коли на душі було так легко та впевнено, я міг висловлювати свої думки вільно, зовсім не хвилюючись через чужу критику. Раптом я заточився –  біля нас з криками, що розривають душу, пробігла дівчина. За нею гнався рудий собака з двома рядами зубів, намагаючись схопити. Коли луна цієї сцени зникла, я не витримав.

– Можеш розказати мені взагалі, що це відбувається? Для чого мені бути саме тут? Що це за річ, яку я маю принести і що то за жінка? Я навіть не знаю її. Ні крапельки не пам’ятаю. До чого ці всі секрети, смішки, кола? Чому я не міг просто піти на день народження до співробітниці?

Говорячи, я зовсім не дивився під ноги. Всередині боліло так, ніби замість серця в мене шматок каменю, що от-от вирветься через м’язи і шкіру. Через це я й не помітив, як провалився крізь сипучий цукровий пісок і почав в ньому тонути. Гордон Рамзі взяв мене за руку та без зусиль витягнув на тверду землю.

– Це піски, в яких вічність тонуть люди, що не вірять в себе. Тебе було обрано. Ти зі мною, щоб не опинитися тут. В цих же пісках. Все циклічно, друже, – втомлено відповів він та плеснув в долоні.

Вийшовши на восьмий поверх, я заплакав. З душі звалився ще один камінь і я зрозумів, яким же зневіреним був до цього.

Гордон Рамзі зник, а світло вимкнулося. Цього разу я вирішив стояти на місці, очікуючи, що ж відбудеться далі. По моїх щоках все ще текли сльози. Здавалося, ніби демони знову і знову прокидаються десь всередині мене і дають про себе знати.

– Ти нездара

– Неадекват

– Соціофоб

– Ти нічого не доб’єшся

– Ти жахливо готуєш

– Ти ніколи не приділяєш достатньо уваги рідним та коханим людям

– Ти погано доглядаєш за котом

– Зовсім не вмієш любити

– Нічого ніколи не доб’єшся

Ці і сотні інших слів я чув від інших людей щодня. З мого худого тіла сміялися, називаючи мене «анорексичною малолєткою».  Знання заперечували і казали стати більш тупим, щоб отримати увагу протилежної статі. Вміння пригнічували, бо що я можу в порівнянні з іншими людьми?

– Зрадник! Зрадник! Зрадник! – почув я голос з центру кімнати. Десятки свічок загорілися навколо мене, відкриваючи видиво підвішеної за ноги до стелі людину. – Це ти мав бути тут, а не я!

Я бачив чоловіка, який був схожим на мене. Але не був мною. Я не міг бути таким нещасним, затурканим, невпевненим. Мої кістки не могли так сильно випинатися зсередини, а синяки під очима не мусили бути такими глибокими. Я не був зрадником для самого себе. А якщо й був, то заслуговую на справедливу кару.

– Чуєте! Я заслуговую на справедливу кару! – викрикнув я, біжучи розв’язувати того нещасного чолов’ягу. Та як тільки я його торкнувся, видиво одразу зникло.

Зате повернувся Гордон Рамзі. Він міцно , по-дружньому, обійняв мене. Щоки ще були мокрими від сліз, але все це означало одне – я таки зміг пройти випробування. Передостанній ніж випав з мого серця, дозволивши мені відкритися для змін. Стати кращою людиною, ніж я коли-небудь був.

Після цього мій супроводжуючий міцно зав’язав мені очі темною пов’язкою і наш шлях почав пролягати різко вгору. Чомусь я очікував, що ми будемо спускатися все глибше та глибше, шукаючи дев’яте коло, тож зараз я зовсім не розумів, що відбувається. Врешті, я усвідомив, що вже не йду по твердій землі, а лечу у повітрі. Немовби свобода вирувала зовні і всередині мене.

Коли Гордон Рамзі розв’язав мені очі, я опинився посеред прекрасного саду. А недалеко від мене жінка готувала сирник, насвистуючи собі якусь мелодію.

– Гордоне, він приніс мені те, що я просила? – спитала вона, насипаючи цукор в тарілку.

– Так, моя величносте, – відповів він, схиляючи голову.

– От і чудово. Дякую. Можеш йти.

Мій супроводжуючий плеснув в долоні і знову зник. Жінка нарешті повернулася до мене обличчям і я обімлів.

– Що ти тут робиш? Я не бачив тебе так багато років! – викрикнув я з обіймами кидаючись до, як спочатку здавалося, незнайомої мені людини.

Моя бабуня виглядала значно молодшою, ніж я її пам’ятав. Мала надзвичайну вроду, кулінарні таланти та була найдобрішою людиною, яку я тільки знав. Вона померла тоді, коли я був зовсім малим, тож я вже й не сподівався її зустріти.

– Як бачиш, я тут непогано влаштувалася. Іменитих знайомих познаходила. Мені тут подобається, – вона відсторонилася і подивилася мені в очі, – Ти приніс те, що я просила?

– Але я не знаю, що це мусило бути, – розгублено відповів я.

– По очах бачу, що приніс. Тільки ще сам не зрозумів, – бабуня поплескала мене по плечу і продовжила: – Мені потрібна була любов. Це єдине, чого не вистачало моєму сирнику. Я вже стільки років не була там, внизу, що навіть не змогла її дістати. Тож, покликала тебе.

– Але чому саме мене?

– Бо ти був таким нещасним. А зараз поглянь на себе! Мужній, дорослий чоловік. Тільки он якусь пляму маєш на лобі

Бабуня намочила рукав у воді з фонтану, який стояв поруч, і змила з мене останній ніж. Аж тепер я зміг відчути справжню свободу. Я хотів було попросити залишитися, але раптом моє серце знову огорнув сум.

– Я бачу, що ти хочеш повернутися. Твоє місце там. Але пообіцяй мені, що зробиш своє життя кращим.

Я ще раз обійняв найважливішу мені людину і приготувався вирушати додому. Хай би яким мусив бути мій шлях, на цей раз я збирався пройти його з гордістю та… смачнезним сирником.