Короп

1.    Януш.  Короп.

Срібний дзвіночок задзеленчав, я вхопив спіннінг і різко закрутив котушкою. Срібляста рибина, бовтаючись, лягла на берег. Короп, гарненький такий, з кілограм ваги. У Безмежжі нема коропів. Крім нас, Деміургів, на холодних скелястих землях початкового рівня Безмежжя живуть лиш кнорки, пожирачі ефіру та вони несмачні. Та й вогню там не розведеш. Бо як розвести вогонь, коли нема ні повітря, ні палива? А короп – це смачно.

Якось я навіть створив планету, населену якимись тупуватими людцями чисто заради того, щоб час від часу їсти там коропів. Та проект провалився. Ці телепні якось таки примудрилися змайстрували нейтринну бомбу і підірвали себе разом з планетою. Дивно, як це їм вдалося, враховуючи граничний дефіцит урану в планетарній корі. Ну, самі винні. Та й коропи там були так собі. З солоністю води я там трохи прогадав. А на Землі – смачні.

Я вклепую коропа каменюкою по черепку і він затихає.

Я не люблю агонії.

Я не люблю дивитися, як приречена істота нарізає круги, крутиться в садку, розуміючи те, що її чекає смерть.

Я не люблю чекати.

Я надто нетерплячий, як для Деміурга.

Якщо вбивати – то швидко. А якщо не вбивати – то хай живе.

Я люблю рибу. Кращі кухарі всіх часів, світів та народів варили, пекли, тушкували, смажили її для мене. Було цікаво. Та найкращим для мене виявився ось цей простий рибальський рецепт. Свіжий, щойно вбитий, короп, дрібка солі та перцю, шматок фольги, жар від багаття, назбираного з всякого прибережного гіляччя і пів години не зазирати. Можна ще з пивом. Під настрій. Я чищу коропа, викидаю нутрощі та луску в воду, споліскую руки та замотую його у фольгу. Кладу на вугілля. Змотую вудки і закидаю їх в причеп “Ниви”. Я не люблю рибалити на потім. Короп має бути вбитий, тут і зараз. Це елемент страви. Так смачніше.

Пиво. Десь тут, в мулі, поряд з залишками затонулого човна, повинна ще лишитися пляшечка. Інколи в тому човні з’являється сумний привид. Він розповідає свою історію та не кожен хоче і може ту історію вислухати. Тож не люблять другі рибалки це місце, а я люблю. Розвіяти б його, бідолагу, хай би летів, але ж корисний. Так люду менше. Хай помучиться ще трохи.

Знайшов! Я витягую з мула коричневу пляшечку. При Казимирі Великому пиво смачніше варили. Та де той тепер Казимир і де те пиво.

Не втримуюсь, розгортаю фольгу і заглядаю до коропа. Так, як і має бути. Ще 10 хвилин.

Я сідаю на колоду і скручую самокрутку. Гарний тютюн, вишневий, з нотками цитрусу.

Багаття потріскує. На самому його краю догоряє мундштук моєї старої люльки. Гарна люлька була. Носогрійка, ще козацька. Де б  таку зараз купити.

Ранок. Сонце заступили легкі хмарки. Десь в очереті крякнула качка. Може, наступного разу взяти рушницю? Нє.

Чобіт тріснув. Поки ще тримається. Та скоро прийдеться викинути. Не буває нічого вічного. Тільки саме Буття, та й те – не факт.

Я – Януш. І був я Тадеушем серед людей і Кхтолом для павуків і Кхлпртке – для леопардів і Ахурою Маздою – в котромусь з втілень. Та дійсне ім’я моє невимовне жодною з мов людських, звірячих, комашиних. Покараний творець, з безліччю образів та обличь. Павук, варан, бронтотерій, птеродактиль.

Я Януш і як не покараний, то не роблю нічого надзвичайного. Я лиш скручую нові Всесвіти. Кінчиками пальців намацую грудку в тканині буття, чіпляю ту грудку і кручу з неї вузлик. Він такий тендітний та крихітний, я злегка стискаю його, відчуваю його пружність, перекочую з пальця на палець. Це той початок, з якого може вродитися безліч доль. Коли він мені сподобається. Якщо сподобається. Бо коли ні, чи настрій не той, чи вузлик не такий, тоді я – клац! – розтираю його на пил і розпочинаю справу знову. Або ж продовжую і з того вузлика викручую цілий світ. Інколи я жалкую за незбутими долями, але переважно – ні. Бо новий вузлик рідко коли гірше старого. А значить і долі там цікавіше. А я люблю дивитися на долі. Бо нащо тоді створювати світ, як не для того, щоб дивитися на долі? Котрийсь з моїх колег не погодиться зі мною. Деміурги – чоловіки взагалі рідко коли один з одним погоджуються. Вперті ідіоти. Друга річ – жінки. З Деміургицями суперечки інші. Та й не потрібно з ними сперечатися. Оберігати, кохати, кохатися – так, або ж – не заважати робити це з іншим.

Світи Зачинательок інакші. Начебто і роблять те ж, і слова промовляють ті ж. А світи – не такі. І долі там не такі. Не гірші, не кращі, інакші. Єдине, що не вміють Зачинательки просто спостерігати. Їм стає нудно і тоді тонкі пальчики проникають в грудочку і в тому світі з’являється чи Калі, чи Лада, чи Ліліт. А це нам – Деміургам – не дозволено. Ні чоловікам, ні жінкам. Бо як зловлять – то замиготять тоді в ефірі сотні багряних мацаків Вишніх з другого рівня і схоплять тебе за дупу і скніти тобі, хлопче, у своєму власному світі тисячі життів. На скільки накарають. І добре, якщо будуть в гарному гуморі і лишать силу, а можуть і не лишити.

Так і сталося зі мною. Здався мені той зороастризм. Вже 2000 років тут кукаю.

Та я можу вискочити і навіть з цього виграти. Не зараз, десь за 200 років. Має вмерти ще з десяток Тхорів. І тоді мені вистачить тої сили. Може, і для другого рівня Безмежжя.

Цікаво, є на другому рівні коропи?

Під’їхав мотоцикл. Мартин. Ось і він. Очі запалені праведним гнівом, руки починають створювати якісь паси. Ні сядь, ні встань, прям народний месник, Довбуш з Кармалюком вкупі. Знав я їх. Обох. Одному – навіть дещо пропонував. Не схотів. Ну, його справа.

“Завмри” – кажу я Мартину і той завмирає. Ми обов’язково поговоримо і домовимося. Чи ні. Це навіть цікаво. Але спочатку – короп.

Я обережно розгортаю фольгу.

Чудово.

Так, як я хотів.

2.Мартин. Видіння

Я його уявляв зовсім не таким. Я його бачив зовсім не таким. Той чорноокий панок в розшитому сріблом кунтуші з пронизливим чорним поглядом очей виглядав краще. А цей. Ну немов його батько: товстий, в рибацьких чоботах, в дощовику кольору хакі, неголений. Лише погляд. Погляд той самий. І ось я стою, мов дерев’яний, не в змозі поворухнути і пальцем, а він – сидить на пеньку біля жевріючого багаття і їсть коропа. Я не так собі це уявляв.

– Що, пахне смачно? – знущається, сука.

– Давай, поки я доїм, подивишся мультики. А потім – ми з тобою поговоримо.

Він дивиться мені в очі, його чорні зіниці розширюються і вибухають.

Видіння 1. Ольга

Білосніжний кабінет, в вікно б’є сліпуче сонце і од того сивобородий лікар в білому халаті виглядає чи не янголом. Я сиджу і він, немов янгол на страшному суді, має винести вирок. Я чекаю. А він мовчить. Очі його повні теплою професійною співчутливістю. Я знаю цей погляд. Я тренувала його на сотнях пацієнтів  і я вже знаю мій вирок .

– У вас не буде дітей. Ніколи. Я не буду вас дурити, колего, аналізи ви можете прочитати і самі. У вас не буде дітей. Мені дуже жаль.

Жаль йому. Дуже. Сука. Хоча, він в цьому не винний. Це все той аборт. Гріхи молодості.

Він віддає мені теку з аналізами і ми прощаємось.

Я виходжу з поліклініки. Сліпуче сонце розфарбовує сіру панельну київську буденність в жовто-бежеві кольори, але мені все одно. Я так цього хотіла. Я вибрала ім’я для сина, я вибрала школу для дочки. Я ще не вибрала їм “по-батькові”, але це не так важливо. І вже не виберу. Тарасик і Улянка так і залишаться привидами, фантомами моєї уяви.

– Це все ще можна змінити – чую я низький чоловічий голос. Я повертаюся і бачу чоловіка, звичайного собі чоловіка років п’ятдесяти, в розтягнутих спортивних штанах марки “didados” і десь такій самій футболці. Типовий представник фауни типового панельного мікрорайону Києва. Алкаш. Але ні. Погляд. В алкашів не буває такого погляду.

– Слухай мене, Ольго.

Звідки він знає, як мене звати? Він лізе в кишеню і дістає звідти чорний амулет – кільце, всередині якого чи то жінка, чи то вогонь, чи то метелик.

– Одягни його собі на шию. І за 10 днів здай ще раз аналізи. Тільки не тут. І потім ми поговоримо – говорить мені дивний алкан.

– І що з мене?

– Віддячиш.  Поговоримо. Після аналізів.

Його погляд масно обмацує моє тіло з голови до п’ят, мені стає млосно, а  він зникає. Натурально зникає. От просто  раз – і нема. Я моргаю, а його нема. А талісман – є.

Мені нічого втрачати. Я одягаю талісман на шию і відчуваю, як в мене починає текти якась зовсім ненаукова, та все ж – потужна, сила.

Я – атеїстка. Я жодного разу не була в церкві. Мій батько викладав атеїзм ще при Брежнєві. Мати – зробила сотні операцій та ні чуда, ні душі ніколи не бачила.

Та якщо нема Бога, то чи значить це, що нема й чорта?

Видіння 2. Зиновій

Інколи видається, що твориш щось непоправне. Ти ступаєш в те прірвисько, мов нема іншого шляху. А він є. Та в той мент ти його не видиш.

– Що ти пропонуєш? – питаю я Януша, хоч і знаю, що мабуть вже погоджусь.

Кабінет йогомосці Собеського, товста свічка спливає на стіл жовтим воском. Холодно. Чомусь холодно. Наче і не помічав. А по спині котиться крапелька поту. Не так і просто говорити з мороком. Не так і просто.

– Ти переможеш – каже Януш – і кожен твій нащадок буде перемагати.

– А що тобі з цього?

– Та кожен помре після свого Призначення.

– А тобі що з цього?

– А то не твого розуму справа. Що з того мені я тобі того не скажу.

– Душу мою забрати хочеш?

Януш регоче, немов байку йому розповідаю про кота та попа.

– Треба мені ваші душі. Мені треба ваша сила. Жити вона буде в персні і доки на вас буде цей перстень, ви будете володіти силою щораз більшою. З кожним новим Тхором.

– А як зрадник?

– Тоді він не зробить найбільшу свою зраду. Ти наглядатимеш за другими Тхорами. Ти зможеш їм говорити. І другі Тхори зможуть.

– А як розірвати ту угоду?

– Коли буде треба, я прийду за перстнем і  заберу. І тут і кінець угоди. Ну, або.

– Або?

– Або хтось з вас має мене здолати.

Януш регоче знову і од того реготу стає мені морозно.

– Я зараз виграю?

– Виграєш.  То ти згоден?

Я дістаю ножа.

– Де підписатись?

– Дурень. Невже ти думаєш, що мені потрібна твоя кров? Питаю ще раз: ти згоден?

– Згоден – відповідаю я. Перстень на моїй руці спалахує червоним і одразу холоне до інею. Я не кричу, лиш тому, що не встиг. Я дивлюсь на перстень і бачу, як  до срібної частини додалася частина темна. Я дивлюся в себе і бачу, як до моєї світлої сили додалася сила темна.

– Я переможу – кажу я Янушу.

– Переможеш, переможеш.

Я роблю крок і опиняюся на березі перед Шайтан -агою. Він розпливається в широкій недобрій посмішці. “Тюрень. Ті просто тюрень” говорить мені Шайтан-ага. Я переможу. Та я не відчуваю од того радості. Схоже, мене надурили.

Моя прірва зімкнулася наді мною.

***

Я відкриваю очі. Януш вже доїв, він викидає кістки в воду, зминає фольгу і обережно складає її в поліетиленовий пакет. Турбується про екологію, сволота.

– Ну що, бачив? Відімри.

Я безсило сідаю на пеньок.

– Це брехня.

– Що брехня? Перше чи друге?  Їдь додому. Ти помреш. В тебе ще кілька місяців.  Або сьогодні. Вибирати тобі. Їдь додому, Мартин. Не псуй рибалку.

– Та йди ти в сраку –  відповідаю я і кажу ще кілька слів. Перстень спалахує білим вогнем. Хер тепер мене завмреш.

3. Мартин. Битва

Ми стоїмо одне перед одним, напружені, нерухомі. Лиш пальці складають якісь знаки, лиш губи шепотять якісь незрозумілі слова. Тихо. Ні. Не тихо. Рвучкий вітер. Хмари пилу. І сохне трава. І жовтіє листя. Простий чоловік ніколи не побачить, як б’ються чародії. Лиш побачить той пил і заболить у нього голова, і закрутить старий перелом, і підніметься тиск. Бо де б’ються чародії, там сила зупиняє свій звичний рух і починає рухатися інакше. Ривками. Бризками. Від того помирають рослини, а всякому звіру, населеному душею, стає зле. І людині. Особливо – людині. Якщо вона не чародій. Та і чародіям тут не легко.

– Сволота – промовляю я. Перстень на пальці пече вогнем. Здається, ще трохи і відпече геть палець. В світі дійсному дме вітер. Трава. Пісок. Урвище. Посеред річки – силуети байдарочників, що гребуть щосили, перемагаючи несподівані хвилі. Поряд – дирчить  “Ява” з напівстертою картинкою німецької порномоделі на бачку. І більш нічого не відбувається. Начебто.

Та в світі щирому вихор. Два вихори: більший чорний і менший – білий, що танцюють, кусають і облизують одне одного. І вихор мій слабшає і я відчуваю, що програю, або ж. Або ж повірити, що Оберіг – то не його хитромудра пастка, а сила і сила це – її кохання. Я відпускаю вихор. Мій вихор зникає, і чорний вихор суне на мене і одбивається од грудей, де білим полум’ям горить чи то жінка, чи то янгол, чи то метелик. Навколо мене з’являється напівпрозора  білувата, мов яйце , оболонка. І чорний вихор зовні, а я в цьому яйці-райці, немов у Бога за пазухою і нічого той вихор зробити  з цим не може. Працює Оберіг. Оберіг працює. Вона мене таки любить. Любить.

– Вона тебе зраджує – каже Януш.

Невже зраджує? Дзинь! Оберіг надламується, його гострий вусик впивається мені в груди і я зойкаю. Оболонка тріскає,  і чорне полум’я торкається моїх грудей, обпікає морозом, зміїться під одягом по тілі, до перстня.

– Геть! – кричу я в світі дійсному та щирому. Я вкладаю всі свої чари, всі свої слова, чуті від Зиновія, відчуті, вичитані, витворені в Оберіг і він впивається тим вусиком в груди, немов караючи за сумнів. І випускає сліпучий білий промінь, і той промінь розрізує Януша навпіл і той зникає. Я переміг? Невже його можна було перемогти?

Вітер вщухає.

Перед очима темнішає і я падаю ниц на жовту кам’янисту землю.

4.    Мартин. Сила

Я відкриваю очі. Той самий берег, лиш бачу я вже не так. Наді мною фіолетове небо. В небі горить  червонясте сонце. Ні. Не горить. Випромінює силу. Весь простір наді мною клубочиться потоками – жовтими, багряними, фіолетовими. Я немов в казані, де замість води – сила . Без слів, без чар, так просто, немов риба в воді. Перстень на руці горить темним сяйвом. Іграшки. Все це були іграшки до цього. Моя одежа подерта, я чую, як на обличчі заростає попечена шкіра. Я бог?

На моєму одязі просвічуються доторки. Тої, хто шила. Того, хто продавав. Тої, хто прасувала.

Біля багаття – дотліває чубук від люльки. Це люлька Зиновія. Звідки вона у нього. Де він її взяв? Нащо зберігав? Чому спалив? Це вже неважливо.

Ось залишки човна в воді. А над ним – примара човна і сумний привид, що розповідає свою історію. Бідолага. Застряг. Я вказую на нього пальцем.

– Дякую – шелестить мені привид і розсипається на срібний порох і летить до сонця.

Ось росте живець і я бачу, як його зелена сила зроджується з коренів і тече знизу до самого його вершечка . Я торкаюся перстнем вершечка і випиваю цю силу, а жовтець перетворюється в пил.  Я диявол? Невже бути дияволом так хороше?

Ольга. Я маю дізнатися! Я конче маю дізнатися, що в них було. Я роблю крок і опиняюся біля нашого будинку. 500 кілометрів за один крок? Неважливо, як. Я риба. І це моє море. Риба не питає моря, як плисти. Я піднімаюсь нагору.

– Мартин! – Ольга кидається мені на шию.

– Що… було… з … Янушем – кажу я повільно до неї. Чорне кільце спалахує червоним . Її обличчя бліднішає  і вона падає на підлогу. Я чую плюскіт води. В неї відійшли води. Лікаря! Я ледь її не вбив. Але ще не пізно. Я знімаю кільце і швидко йду до сейфу. Тут стоїть батьківська дульбетівка і ящик патронів. Я так і не сходив на полювання.

– Чого мене не допитували? – спитав я її якось.

– А вони не знайшли пістолета – відповіла Ольга і посміхнулась.

Я знімаю перстень.

«Стій» – кричить мені він голосом Януша.

–  Йди ти в сраку – відповідаю я і кладу в коробку з-під патронів. Світ навколо стає знову звичайним.

– Алло. Швидка? Швидка. Швидко, швидко, травнева, 45, передчасні пологи – я кладу телефон на тумбочку під дзеркалом і помічаю складений білий папірець під дзеркалом в коридорі.

Я розгортаю.

Іноді Призначення стукає тобі в двері шрифтом Таймс Нью Роман 12 гарнітури.

Ст. солдат  Тхір Мартин  Мартенович.

ПОВІСТКА

Наказую Вам 18,06,2014 На 09-00 годин прибути для проходження медичної комісії у Дарницький райвійськкомат м. Києва.

При собі мати військовий квиток.

5. Мартин. Призначення. 25 серпня 2014 р.
/10 км від Савур-могили. /

– Ланцюгом. По одному. За мною – кажу я.

5 ранку. Сіре небо. 10 км від Савур-могили. Пахне горілим деревом та металом. Лісосмуга між полями. Частково вигоріла. Дерева, що вціліли – посічені осколками. На мені піщана британська комісійна форма з короною на рукаві. На Тев’є – темніша, зелено-коричнева. Теж комісійна, німецька, з чорним орлом на плечі. Ні дати, ні взяти – найманці НАТО. Лиш за свої гроші.

Тев’є. Йому 25. Ще 3 місяці тому він возив молочку по селам та містам Вінничини. І звався він тоді Микола. Микола знає 25 анекдотів про молочне, знає, з чого воно робиться і не дивлячись на це – любить. Навіть армійську згущенку. Навіть трохи прострочену армійську згущенку. Йому прийшла повістка. Як і мені. Як і всім нам. І він пішов. І потрапив до мене в загін. І став Тев’є – з легкої руки стрільця-кулеметника Апострофа, колись Петра, колись – вчителя літератури.

Ми не спали кілька діб, нас крили мінометами і автоматними чергами. Він втомлений, злий, голодний, йому страшно. Обпалене, притрушене землею обличчя. Обпалена брова. Та посмішка все ж гніздиться в кутиках його очей, в кутиках губ . Він занадто часто посміхається.

Нас восьмеро. До кінця цього дня доживуть лиш четверо. Шкіпер перейде на блок-пост під Маріуполь.  Тевь’є – дембельнеться і повернеться до свого молока. А Апостроф помре. Після війни. Дурне безглузде ДТП під Вінницею.

Це буде потім, а зараз ми – тут. На траві, поряд зі мною – порваний шеврон “Батальйон ВОСТОК”. Асвабадітєлі. Суки. Вони були тут. Недавно. Вони десь недалеко.

Я піднімаюся на ноги і ми біжимо розірваним ланцюгом, 5 м один від одного, зиґзаґом. Як нас вчили в учебці. Так безпечніше. Бо коли загине один, інші можуть встигнути сховатися.

Ще кілька кілометрів.

Ще кілька.

Там наші. Ми відстали, але ми доженемо.

Я біжу ще метр.

Метр.

Метр.

Моя нога наступає на щось тверде.

Клац!

Вихор металу, власної крові, землі і сухої трави.

Писк. Дурний голосний писк через який я чую його голос.

– Джут! Бутарфанол! Целокс! – кричить Тев’є.

***

Є Призначення.

Є чари – світлі і темні.

Є Доля роду.

А є піхота. Їй на все це начхати. Вона рятує своїх.

Вони зупинили кров.

Перемотали.

Знеболили.

І винесли.

За три кілометри був наш блокпост.

6. Януш. Без коропів.

Тут знову твердо. Холодно. Пусто. І жодної рибини на бісову безліч парсеків. Жодної.

Куди потрапляє деміург, будучи нагло вбитим?  Туди, куди й потрапив, якби й переміг – на рідний перший рівень безмежжя. Та потрапляє він туди не при силі, а безпорадний і витріпаний, мов той короп.

І так трапилося зараз. Я той, кого звали Януш, Тадеуш, Кхтол, Артем, нині знов один з неназваних, безіменних. І те, що я можу нині – робити вправи, нескінченні нудні вправи, будувати речення та розмови, ліпити картинки, частки нових дійсностей, котрі поки мені недосяжні. Мине не рік і не два, доки до мене повернеться минула могуть, цупке плетиво буття затріпоче, прогнеться під моїми пальцями і я знову зможу зачинати, творити і руйнувати творене. А поки – вправи. Дивитися. Чути. І іноді, при вдалій нагоді – говорити.

Мартин тримається. Каліка, зламок, без руки та ока та міцніше багатьох непошкоджених. Кохає свою берегиню, глядить потомка і думає, забув про чари, але це не так. Замкнув перстень на замок, не одягає. Тому не можу я промовити до нього бажане.

Я пожду. Рік, два, двадцять. Того миті, коли зневіра, втома, страх чи втрати чи проста людська допитливість чи нудьга не змусять Мартина знов вчепити на руку перстень.

І тоді я запропоную. Не кожен з людей гідний таке почути. Тим більш заперечити. Від влади важко відмовитися. Важко заборонити собі бути Богом.

Не так це вже й приємно, зрешт, але про це – згодом.

Я пожду.

Запропоную.

Отримаю згоду, я майже певен.

А як отримаю – то навчу.

Та планета давно вже потребує особистого деміурга.

Він впорається.

Я це знаю достеменно.

Він впорається.

Одягни перстень, Мартин.  Ми з тобою ще не завершили розмови.

Одягни.

Одягни.