Цього ранку батькові погіршало. Слабкою рукою він потягнувся до намисника, але не подужав.
– Мишко, подай коробку з верхньої полиці, – попросив старий. – Залізну, з-під чаю. І відкрий. Тільки обережно.
Батько витягнув зі старої залізяки звичайну шишку. Невелику, зморщену та наче погризену з одного боку.
– Сину, не дивуйся, – слабким голосом почав батько. – Цю шишку привіз ще твій дід з рідного села. Єдине, що встиг взяти на згадку про домівку, коли виганяли з хат і вантажили у вагони «неблагонадійних». І заповідав ніколи не викидати. Мовляв, це наш оберіг.
«Ведмідь» сумно посміхнувся.
– Якби цей оберіг ще й допомагав…
– Він і допомагає. Але сам вирішує, коли його допомога потрібна. – І додав: – Тримай міцно, не впусти.
Поховавши батька, Михайло зібрав речі. Хлопці зустріли мовчки. А що й казати? Їх смертю не здивуєш.
– «Ведмедю», без тебе ніяк, – командир потиснув чоловікові руку. – Сєпари останнім часом геть знахабніли. Обстрілюють лісосмугу як скажені. Очікуємо днями прориву. Якби побудували стіну на кордоні, як планувалось…
– Що з ялинкою робити будемо? – перервав розмову молодий сержант.
– Дістанемо! – відповів «Ведмідь».
Запхав до кишені батькову шишку, яку знечівʼя крутив у руках, стряхнув сніг з маскхалату і спитав:
– Хто зі мною?
Визвався той самий сержант. Половину шляху подолати спокійно. Аж раптом над головою просвистіло, й біле поле освітила сигнальна ракета. Назад повзли швидко. «Ведмідь» насилу віддихався.
– Цьогоріч, напевно, будемо без ялинки, – підсумував сержант.
Уже роздягаючись до сну, Михайло зауважив, що кишеня, до якої поклав шишку перед вилазкою, порожня. Вийшов покурити, вирішивши зранку у будь-який спосіб відшукати ту кляту шишку. І впустив сигарету, ще не встигши її підпалити: за кілька метрів перед окопами височіла ялинка. Така сама, як вдома посеред двору. Тільки нижча. Але на очах збільшувалася, росла, стаючи заввишки за дерева у лісосмузі.
На ранок дістався ялини, помацав кору, спробував голку на смак, вдихнув знайомий з дитинства запах хвої… А потім побачив біля міцного кореня шишку. Ту саму – стару, однобоку. Обережно підняв, обтрусивши сніг.
– Оберіг, кажеш? – зіщулився чоловік.
Вночі не спав ніхто. Майже навпомацки, щоб не привернути уваги, розмічали місце для незвичної лінії оборони. «Ведмідь» раз у раз кидав шишку на землю. Вже не рахував, скільки разів нахилявся.
А на ранок перед нашими позиціями великою зеленою стіною в кілька рядів, скільки зору вистачало, виструнчилися зелені красуні. Хай тепер хтось наважиться на прорив!
Хороша казка)
Чудова історія! Дякую)
Дякую за оповідання!
На конкурсі десь третина творів тим чи іншим чином торкається війни. І в більшості якесь “чудо” просто все “рішає”. Це якась особливість ментальності, щоб хтось за самих людей вирішив їхні проблеми?
А тут – просто і душевно про важке. І магія, хоча присутня, але вона лише допомагає, а не вирішує все за інших.
Це питання раз у раз зринає. Чи автори масово не вірять у наших бійців, що приписують їм різні магічні артефакти і здібності?
Але ми (я маю на увазі оргів і багатьох тутешніх авторів) вважаємо, що магічні артефакти і здібності – це та сама зброя. Якщо партнери (у даному випадку духи, хтонь, предки тощо) її нам надали, то дурість – не скористатися нею. Ми ж радіємо, коли союзники присилають нам ракети чи безпілотники? Бо ми переконали їх, що це гарний вчинок. Тут аналогічна ситуація.
Крім того, хіба наша земля не прагне теж захищатися? Люди на фронті не самотні, вони працюють, як один з підрозділів війська, хоч і не всі його частини видні людському оку 😉 Ну, принаймні, з точки зору автора-фантаста 😉
Тому ні, це не чудо рішає, а сусідній підрозділ української армії прислав артпідтримку/надав летальне озброєння. Гадаю, дід героя, якого виселили з рідного дому, хотів би помсти – і готовий битися тими силами, які йому у посмерті доступні. Хоча б виростити ялинки.
Так я про це і кажу. Використовувати надздібності це одне, але у більшості творах магія просто все рішає через загадане бажання.
Ну це вже геть інша справа, так. Я особисто таке не підтримую – якщо тільки герой чи героїня перед тим добряче не намучилися 🙂 Ну, так, щоб читач у це повірив))
Однозначно, магія має бути обґрунтована і не виглядати богом з машини.
У нас фантастика, а надзібності – метафора
Розкажіть про це характерникам – що вони не мали використовувати надздібність 😉
Дякую за відгук! Проте вважаю, що задля перемоги всі засоби гарні. Якщо маємо здатність до магії, то чого б її не використовувати? Ми ж не з голими руками на танки виходити збираємося. Наша хтонь за нас. З протилежного боку теж не тільки з автоматами стоять. А тут і магія, і природи – все зійшлося. Без нашої внутрішньої сили і прагнення боронити свою землю ніяка б магія не допомогла.
гарна історія, сюжетна і про дерева. Про дерева я люблю! 🙂
Дякую, авторе! Добра історія.
Гарна історія
Здорово! Наче казку прочитав, де герої кидають гребінець і виростає ліс, кидають рушник і стелиться річка 🙂
Справжній оберіг! 🙂
Авторе, успіхів!