Дістати квитки було майже неможливо. Століття минають, потяги та літаки стали надбанням музеїв, давно вже зручні телепорти вигадали – а черги у Терміналі перевезень у переддень Різдва залишилися, як і в давно минулі часи. Вже й свято стало лише архаїчним символом колишніх темних років, але люди так само божевільно прагнуть провести його в оточенні родини, як і тисячі років тому.
Додому всі родичі прибули більш-менш вчасно, навіть попри затримки на терміналі – це все ж не засніженими просторами потягом плентатись, як колись. Розсілися навколо стола, почали розповідати як у кого справи та що трапилось за рік – ніби ніхто не був під’єднаний до мережі. Тітка Ханна детально розпитувала про мою відпустку на Венері, ніби чула про неї вперше, а дядько Ден вкотре кепкував зі старих добрих часів, коли далекими вважалися подорожі в сусідню країну, а не на інший край галактики. Усі вдавали, що їм страшенно цікаво та весело, а потім почали обдаровувати один одного подарунками, що фактично мало підсумувати вечір та дати дозвіл найбільш нетерплячим покинути дивну вечерю.
Бабуся простягнула мені маленький пакуночок у сріблястій обгортці. У ньому виявилися дві невеликі паперові книжки. Гадки не маю, де вона змогла їх знайти – це ж такий раритет, видно, що майже не уживані – певно з якоїсь приватної колекції прадавніх артефактів. Одна з книжок містила незнайому мені назву – Різдвяна Пісня, друга була більш сучасною збіркою віршів поетів двадцять третього століття.
– Почитай нам, дитино, – попросила бабуся. Відмовити їй не могла ані я, ані хто інший, тож всі чемно розсілися по кімнаті та приготувалися слухати мене.
Дві години промайнули непомітно, настільки усіх захопили історія старого скряги, який пізнавав дух Різдва. В якийсь момент я поглянула довкола та зрозуміла, що може ми самі були тими старцями, спраглими до живих емоцій, всохлими по життю за щоденними турботами. Це ми пізнавали дух цього свята, яке пережило роки, тисячоріччя – і попри все прийшло до нас тут, зараз, сходячи з тонких паперових сторінок.
Додому хотілося б повертатися потягом, щоб слухати стукіт коліс, знайомитись із випадковими пасажирами, неквапливо споглядати у вікно. Три секунди телепорту здавалися такими несправжніми, не омріяною казкою, а компромісним спрощенням. Я періодично відкривала рюкзак, запускала в нього руку та погладжувала корінці двох книжок, які стали для мене втіленням цього вечору, уречевленим відчуттям Різдва.
Історія атмосферна і новорічна, і це її гарні риси.
Проте з сюжетом щось не задалося, як на мене. Тут радше побутова замальовка, така собі новорічна публіцистика, але без будь-яких поворотів, розвитку, мотивацій героїв тощо. Та й зауваження про стукіт коліс, яке вище зробили колеги, слушне.
Файне оповідання, і може гг прониклася романтикою потягу, читаючи вірші поетів 23 сторіччя 🙂 може в оповіданні вже 27 чи 39. Та остання фраза, як періодично відкривала рюкзак – натякає що це в процесі подорожі, а подорож таки 3 секунди телепорту, трохи не в’яжеться. Успіху на конкурсі і натхнення!
Книга справді може дати певний катарсис… А світ, де люди вже майже розучилися спілкуватися офлайн і забули дух свята та єднання родин – він уже тут, на порозі… Гарна ідея! Успіху на конкурсі!
Оповідання гарне. Але для мене є один момент. Відкіля гг може знати про стукіт коліс, знайомство з пасажирами, якщо потяги та літаки давно вже у музеях? Трохи не грає. Навряд вона може це відчути. Це так само, як теперішнім школярам не знати, як касету перемотувати олівцем. Чути може й чули, але не відчули це на собі.