Все йшло те так. Спочатку Андрію здавалося, що причина у ньому і то він такий недолугий і непристосований до життя. Та з кожним днем проблем більшало не лише в нього. Країна стрімко котилася у прірву безнадії. Недолугі рішення уряду лише надавали цьому процесу прискорення. Повна дезорієнтація і хаос. Всі кудись бігли, їхали, не встигали, гарчали один на одного і писали капслоком у ФБ. Кількість ДТП збільшилася втричі, аптеки продавали удвічі більше заспокійливих і антидепресантів ніж зазвичай.
Андрій тримався з останніх сил. Першою серед близьких потрапила до лікарні дружина. Пощастило, що вчасно і були якісь гроші в заначці. Операція пройшла успішно. За нею брат з ковідом. Не врятували через задавнений діабет. Стареньку маму поховали через тиждень – не витримало серце.
Вставав щодня о сьомій, пхався на роботу. Затори, психовані водії навколо, пихате начальство, брехливі постачальники і зажрані клієнти. Магнітола в автівці мовчала. Музика останнім часом дратувала. Мобільний розривався від сповіщень і дзвінків. Він всім потрібен. Та насправді – нікому.
«Російське військо готується до широкомасштабного наступу!», «Двадцять тисяч випадків зараження Ковід-19 на добу! Тисячу життів урятувати не змогли», «На українських ТЕЦ закінчується вугілля! Як пережити зиму?» Заголовки новин оптимізму не додавали.
Син зателефонував о дев’ятій ранку.
– Привіт, тату. Щось мені зле – дихати важко.
– Температуру міряв?
– 37,2. Але в грудях болить, коли намагаюся вдихнути.
– Зрозумів. Чекай мене вдома, до універу не йди.
Андрій дав відбій і набрав дружину.
– Привіт. Там Сергію погано. Набери Федора Івановича, чи зможе прийняти на консультацію? Так, я малого привезу. Все буде добре.
Важкий бус пригальмував, увімкнув «аварійку» і розвернувся через двійну осьову. У вантажному відсіку голосно попадали коробки з товаром. «Хрін з ними», – подумав Андрій і втиснув педаль газу в підлогу.
***
Десь на орбіті блакитної планети кружляв невидимий об’єкт. Одна з істот на борту уважно вдивлялася в екран, збільшуючи зображення.
– Р’єрле, а глянь у довіднику, що означає людський жест з піднятим середнім пальцем?
Р’єрл підійшов до колеги, схилився над монітором. На стоп-кадрі біля входу до будівлі з написом «Клінічна лікарня №17. Приймальне відділення» стояв Андрій і показував «фак» зоряному небу просто у камеру супутника-спостерігача.
– Все зрозуміло. Експеримент закінчено. Можеш вимикати випромінювачі. Я надішлю звіт про цю планету. Ми їх не підкоримо. Вони не здадуться. Ніколи.
Сімнадцята лікарня травматологією займається, в основному. Хоча, зараз може й ковідне відділення там є.
Саме так. Відділення політравми. Тільки туди можна було потрапити пізно ввечері з пневмотораксом. Або до БСП, але там жесть повна.
То був не Ковід.
Я колись допишу цю мініатюру, бо втиснути все у дозволену кількість слів на цьому конкурсі просто нереально.
Дякую за відгук!
сподобалось. кста класно було би якби чуть якто приховати інтріжку. але загалом гарно вийшло, дето даже зацепило)))
Дякую за відгук.
Радий, що зайшло. 🙂
Ага, мені теж часом здається, що вмикають якісь випромінювачі час від часу, бо всі колективно казяться
Та не то слово!
Я вже думав бізнес робити – шапочки з фольги шити. Не факт, що допоможе, але гарно. 🙂
Попит буде скажений, судячи із фейсбуку та розмов сусідів)
Присікаюся. Все ж таки, це елементи фантастики і без новорічного мотивів. А в решті твір вдалий.
Дякую за відгук.
Щось зовсім забувся за тематику. Треба було десь втулити: “швидше б Новий Рік, щоб усі негаразди лишились у минулому”.
От, надія є)
За фак зоряному небу можна поставити палець вгору.
Тільки щось новорічного у творі нічого не відчувається(
Та якесь таке навколо робиться, що і в житті нічого новорічного не відчувається. 🙁
Цікава обробка фрази “цей народ не перемогти”, але, нмсд, трішки забракло акцентованості на тому супротиві всім бідам. Отакого, щоб було відчутна ця живуча непереможність, щоб ти відчув гордість за героя, як за себе.
Починається з того, що збільшилися продажі антидепресантів, і ти одразу відчуваєш непозбувну бентегу, під кінець взагалі — хоч лягай і помирай. На кількість “зрад” замало “перемог”. Життя героя — суцільна неможливість видихнути. Мінімально: “заберіть” щось в героя, потім дайте йому видихнути і знову “заберіть”. Тоді вже можна й фак показати )
Враження: замість надії, що ми вийдемо з ситуації переможцями, відчула втому. Хочеться випити антидепресант.
Дякую за відгук.
Саме так. Хочеться скласти руки і напитися, антидепресантів чи горілки на вибір, та головний герой і не думає здаватися. Замало слів дозволили організатори, не вистачило описати боротьбу і перемогу. Сина героя врятували, провели операцію. І саме після цього він вийшов з лікарні і показав небу середній палець.
Враховуючи, що голосую «так», вважаю, що маю моральне право трохи покритикувати.
1. Структура епізодів:
«Все йшло те так» — ми бачимо із подльших речень, що все не так. Якщо не анонсувати це — буде сильніше. Хочете додатково наголосити — поставте наприкінці абзацу.
В другому абзаці — те саме.
А от в третьому немає цього анонсу, і він виходить дуже сильний.
2. Оформлення:
Тире! Повірте, не просто так всі пишуть про тире. Не на пустому місці з’явилися ці правила. Довге тире замість середнього. Жодних списків замість діалогів.
3. Навколишнє середовище і самосприйняття.
«Одна з істот» може бути, коли поряд є людина. Якщо людей немає, то це «старший науковець», «головний спостерігач» або ще хтось, але не істота. Хочете показати, що це не люди? «— Р’єрле, — помахав щупальцем (багатосуглобовою кінцівкою/хвостом/лівою головою) старший спостерігач…»
Але, повторюся, загалом дуже гарне оповідання і дуже жостовірно описано будні ГГ.
Части у фіналі.
Щиро дякую за ґрунтовний відгук!
Згоден з усіма зауваженнями, врахую на майбутнє.
Бажаю успіху навзаєм.