Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Леся Українка

   П’янке  відчуття запаморочення викликало теплову судому. Марія притиснулася щокою до холодної стіни і полегшено зітхнула. Балансуючи на межі забуття, заплющила очі.

   Того року стояла неймовірна спека. Розплавлене сонце палило землю. Нагріті предмети заважали вільно дихати. Дівчина рвучко підвелася з ліжка і вийшла на повітря.

– Господи, скільки це буде продовжуватися? – ледве чутно сказала, майже прошепотіла. Подивилася в небо.

– Ніхто цього не знає. Ніхто,- почула у відповідь. – Навіть Він.

Дівчина озирнулася і побачила неподалік себе, схожу на циганку, стару жінку, що сиділа на порозі зруйнованого будинку і зацікавлено дивилася на неї.

Хосінта жила тут давно. Здавалося, що вічність: під час такої спеки, рік тягнеться надто довго.

– Чому? – Марія обережно підійшла ближче. Червоний пісок пік босі ступні. – Хтось має знати, скільки ще триватиме ця жахлива спека. Невже у вас,- дівчина розкинула руки в сторони і хотіла продовжити своє обурення, але Хосінта, посміхнувшись одними кутиками рота, перебила її:

-У нас! Ти хотіла запитати, невже у нас?- доброзичливий вогник блимнув в крицево-сірих очах. – Тепер це і твій дім, – мовила і спокійно взялася чистити мідний таз.

– У мене є дім,- заперечила Марія і присіла навпочіпки біля старої. – Я скоро повернуся додому,- проте голос втрачав впевненість.

Хосінта кинула ганчірку, рукою підперла підборіддя і задумалася. Після короткої паузи, нарешті, сказала:

– Колись і мені так здавалося. Все думала, що це тимчасове місце мого проживання, адже у мене є мій дім. Дуже гарний дім,- від спогадів очі пожвавішали, набули ніжного відтінку. – В ньому завжди затишно, чисто і просто: домоткані килимки на підлозі, лляна скатертина з вишивкою на столі. А на печі,- на очі навернулися сльози,- саморобні плетені кошики, в яких батько зберігав цибулю і яблука. Пригадую ті дні, коли ми з ним ходили рибалити, – жінка затихла.

Марія боялася поворухнутися. Сидіти було незручно, боліли ноги. Піднялася вже тоді, коли пригнічена Хосінта знову заговорила.

– Моя мама любила займатися рукоділлям. Я часто згадую ті вишиті наволочки, покривала з бахромою. Ці спогади не дозволяють забути звідки я,- зітхнувши встала і рукою поманила дівчину у своє помешкання, яка поволі подалася за нею.

  Марія окинула поглядом житло старої. Темно і порожньо. На підлозі лежав солом’яний матрац, неподалік стояв таганок, біля нього валялися глиняні глечики та миски.

 – Ця річ єдине, що залишилося у мене після смерті батьків,- Хосінта  витягнула з дерев’яного ящика-шафи хустину, загорнуту в брудний папір. На обличчі з’явився страх, очі стали вологими. – Якось батько розповідав, що бойовики напали на село напередодні Нового року, вночі. Спершу то були поодинокі постріли, після чого стрілянина спалахнула в різних частинах села. Стріляли всю ніч і ранок. Це було дуже страшно,-  жінка стерла одиноку сльозу. – Люди гинули від масових обстрілів, або ж підривалися на міні. Тоді батько сказав, що нам необхідно втікати до тітки. Ось так я залишилася одна. –  стара пригорнула до грудей згорток.

– Але ж,- Марія з подивом присіла біля жінки,- як ти тут опинилася? Це місце таке далеке від цивілізації. Тут досить дивно. І ця спека,- мовила й провела рукою по щоці, немовби хотіла знищити засмагу. Мені здається, що в цій долині свіжого повітря залишилося на декілька днів.

– Можливо. Це відчуття я вже переживала, коли вперше опинилася тут, – мовила стара, не відриваючись погляд від своїх рук. – Нас було десять чоловік. Із дітей – тільки я. Пам’ятаю, що в пошуках притулку ми йшли дуже довго. Коли на горизонті виникло плетиво будинків, поспішили туди. Але через деякий час знесилені люди стали падали на коліна, просто обличчям у розпечений пісок, благаючи їх добити.

– Чому?- запитала Віра.

– Острів, який ми помітили, немов лакмусовий папірець оголював людську душу, примушував засуджувати свої вчинки, викликав занепокоєння. Переживання сорому забирало сили.

– А ти? Ти просто ще мала  дитячу чисту душу, тому і врятувалася?- висловила припущення дівчина.

– Напевно,- стара кивнула головою.

– Залишитися сам на сам на острові-примар для дитини – це неабияке випробування. Спочатку боялася рухатися, щоб випадково не розбитися вдрузки, бо думала, що зроблена зі скла. Пізніше впадала в пориви люті. Було й таке: виникало бажання якомога швидше попрощатися з життям. Та з часом навчилася з цим відчуттям самотності жити, – жінка задумалася, а потім мовила:- Це просто, бо сонце забирає пам’ять, спалює відчай.

Вияв тривожного болю, схований десь в глибині душі, повернув Марію в минуле.

З тієї хвилини, коли Степан планував приїхати зі Штатів та одружитися з нею, в житті розпочалися незрозумілі речі.

Спершу перед походом в ЗАГС викрали сумочку з паспортом. Поки вона відновлювала документи, хтось добре переконав коханого в нещирості її почуттів та в невірності вчинків. Восени прийшов від нього лист, який практично не містив «світлих фарб». Він писав речі, не притаманні для нього. Керуючись чужими думками, називав її нечесною, розбещеною авантюристкою, ласою до грошей. Стверджував, що вона вдавалася до непорядних вчинків: продавала старі речі, видаючи їх за ті, що належали  в минулому знаменитому дідові. Ці переконання були настільки вагомими, що Степан вирішив спалити всі мости. Якось по пошті вона отримала всі ті подарунки, які колись дарувала для нього: картину Клода Моне, італійський кинджал, томики Шиллера.

«Ой, куди вітер віє, туди я хилюся, а що люди говорять, то я не боюся», – вирішила дівчина й у липні зібралася до Степана. Не зупинили ні божевільні погрози керівництва, а ні вартість квитка.

Корабель «Вікторія» – це чудо суднобудівництва, мав усі технології нового часу. З передчуттям чогось неминучого Марія ступила на палубу. Полегшено зітхнула, коли зустріла старого поважного капітана, що стояв на містку й дивився у воду.

Близько другої години ночі прокинулася від несподіваного й дуже сильного поштовху та крику. Чоловічий голос за дверима каюти повідомив про те, що судно зіштовхнулося з танкером.

Марія добре пам’ятає свій стан великого переляку і страху, який паралізував все тіло: нафта з танкера спалахнула, і розпочалася масштабна пожежа. Кілька вибухів й  уламки сміття засипали її тіло. Густий дим заповнював каюту. Жар полум’я намагався спопелити все на своєму шляху. А потім була пітьма.

Прокинулася від дивних звуків, схожих на зміїний свист. Розплющила очі. Через невеличку щілину парусинового намету пробиралося світло. Ця вузька смуга сяйва розтопила морок.  Вона вперлася руками в підлогу і спробувала піднятися.

– Без паніки, – наказала собі. Зібравши сили, кашляючи, проповзла до виходу. Задушливе повітря пекло у горлі. Розгубленим поглядом подивилася навколо. Спекотно. Тихо. Безлюдно. Тільки неподалік намету сиділа жінка і варила щось у казанку. Зажурений вираз обличчя старої викликав масу запитань.

Тільки тепер Марія почала розуміти всю причину журби Хосінти. Однак ніяк не могла збагнути, чому з волі випадку занесло сюди і її.

– Скажи, а хто-небудь покидав цей острів?

– Були випадки. Але невідомо чи довелося для тих сміливців врятуватися. – Хосінта застережливо подивилася на дівчину. – Й дотепер океан іноді викидає на берег їхні тіла.

– Де закінчується цей острів? Чи маєте ви зв’язок зі світом?- не заспокоювалася Марія. Поглядом вказала  на гори, що виднілися на горизонті:- Поглянь ось туди.

–  Це просто міраж, – спокійно відповіла жінка.

Дівчина постояла ще декілька хвилин, а потім, залишивши стару на одинці з її думками, пішла геть. Трапилося те, чого вона найбільше боялася. «Звичайно, що міраж,- погодилася. – Ці гори з’явилися зовсім недавно». Та дуже хотілося знайти ще когось, хто б  це підтвердив. Проте тинятися по острову здалося надто втомливим, тому наступного ранку знову пішла до Хосінти.

– Гаразд,- погодилася жінка, розуміючи, що дівчина не відчепиться,  допоки  про  все не дізнається. Не має сенсу твердити, що видіння – всього-на-всього міраж. – Один раз, в рік Зеленої собаки, людям ввижаються обриси гір, заманюючи до себе сміливців.

– Якась маячня, – посміхнулась Марія.

– Можливо. Але щоразу, коли хтось із жителів бачить такий міраж, через десять днів закінчується спека, і небо посилає дощ.

– Чому ти сказала хтось? Невже цього не бачать інші? Скажи, а ти бачиш те, що бачу я? – дівчина замовкла в очікуванні відповіді.

– Ти будеш розчарована,- захитала головою стара.

 – Тільки не кажи, що це в мене від спеки. Я переконана, що ти бачиш те, що і я,- наполягала Марія.

– Так, ти права, – погодилась Хосінта.

Обличчя дівчини задоволено проясніло.

– Я знала…

– Звісно, що я бачу. От тільки серцем, – її обличчя спохмурніло. – Дуже давно, коли мені було стільки  ж років,  я бачила ці самі гори, – вона  замовкла і занурилась у спогади. – Мені хотілося туди піти й пізнати, що там насправді? Але я тверезо оцінювала свої бажання та можливості, тому боялася покинути цей острів.

– Страх – не найкращий порадник,- зауважила Марія.

– Дивись сама,- Хосінта зрозуміла наміри дівчини, тому й не стала її переконувати. Лише попросила поснідати з нею перед дорогою.

На столі, окрім куска гов’ядини й десятка картоплин, більше  нічого не було.  Але такий сніданок в ті спекотні дні вважався вже розкішшю. За  сніданком ніхто не промовив  й слова. Потім вони смакували трав’яний чай з невеликим шматком лаваша.

– Усі, хто колись відправлявся в гори, були слабкі духом, тому повернувшись ні з чим, назавжди залишалися тут,- мовила Хосінта. – Вони розповідали неймовірні, але вигадані історії. Проклята спека і далі продовжується, – зітхнула, пригадавши  і свою невдалу подорож. – Якщо тобі вдасться подолати шлях та задобрити Бога гір,  він подарує нам очікуваний дощ. Тоді ти спустившись в Бурштинову долину й відшукаєш шлях додому.

Марія підняла очі в небо і посміхнулась. Подих перехопило від передчуття незвіданої сили таємниці й розуміння того, що незабаром в її житті все знову налагодиться. Зараз вона повинна змиритися, дозволити тій незнайомій силі проникнути в її єство. Озброївшись терпінням, необхідно рухатися на вершину здійснення своєї мети.

Віддавшись в руки випадку, в глибині душі зростало переконання, що мрії, в яких не сумніваються, мають здійснитися.

Сонце повільно підіймалося на розпечене небо. Теплий вітер кидав в обличчя пилюку.  Вийшовши на окраїну міста, Марія помітила одиноку ліщину, за словами Хосінти це дерево мало стати орієнтиром, адже його освятила сама Богородиця. Поспішила, щоб встигнути повернутися до дощу.

Іти довелось довго. Сонце піднялося високо на небо і жагуче пекло обличчя. Страшенно хотілося пити, але Марія терпіла, бо ж знала, що коли зробить бодай один ковток, тоді не зможе вже справитися з відчуттям спраги.

Тільки тоді, коли сонце, обійшовши горизонт, почало хилитися знову до землі, дівчина зупинилася, бо збилася зі шляху. Неподалік почула дивний шелест і озирнулась навколо себе.
– Ти хто? – запитала в істоти, що виникла з нізвідки.
– Твоє сумління,- мовила та голосом Марії.
Дівчина напружилася. Постать, позбавлена чітких зовнішніх ознак: не мала ні людського, ні тваринного виду, наблизилася впритул до тіла. Щось невидиме, страшне, аморфне, неперсоніфіковане, але тим не менш реальне, гаряче дихало в обличчя.
В голові помутніло. Присіла перепочити. Прийшла до тями від відчуття огиди, коли  холодні жаби  торкнулися тіла. Панічний страх і відчай охопив дівчину: вона стояла в глибокому болоті, а над головою літав чорний птах, який мав позаду очей помітні довгі пучки білого пір’я. В короткому жовтуватому дзьобі помітила  гілочку ліщини. Марія схопилася за гілку і підтягнулася…

На розпечене небо зійшов яскравий місяць. В таємничому місячному сяйві дівчина стояла білою тінню на пагорбі й не наважувалася спуститися в долину.
Стара сиділа на тому ж місці, де попрощалися. Легке місячне сяйво грало навколо неї.
– Ти права, я не знайшла нічого, – роздратовано сказала дівчина. – Я йду в намет. Хочу їсти і спати.

– Принаймні, ти спробувала, – зітхнула Хосінта й пішла слідом за нею. – Не журись, в тебе є ще день.

– Завтра? – Марія зупинилась. – Ти хочеш, щоб я ще й завтра йшла туди ? Е – ні! З мене вже досить  цього дня.

– Це хочу не я, – заперечила стара, – цього хочеш ти.

Марія розізлилась: « Звідки старій відомо, про що вона думає? Жінка просто вижила з розуму, й вона разом з нею, коли повірила у всі ті нісенітниці».

– Щастя… Воно ніколи не буває легким чи простим. Його необхідно добувати, кристалізувати. Чим більше праці, тим солодші його хвилини,- розмірковувала Хосінта. Здавалося,  вона говорила сама з собою. – Люди часто нарікають на долю, але втримати щастя не можуть, коли воно поселяється в їхній оселі.

– Люди-самозакохані істоти,- мовила у відповідь Марія. – Вони просто хочуть бути щасливими. І все! Якщо мені судилося жити тут, тоді спробую пристосуватися, –  слова загубилися в тиші.

– Втрачаючи щось, ми починаємо його цінувати, – зітхнула Хосінта. – О! Коли б повернути час.

Марія втомленою ходою пішла до намету.  Випила холодного чаю і звалилась в ліжко.

Цілу ніч снився дивний сон.

Вона стоїть перед брамою в красиве місто, очікує на карнавал. Повз неї проходять люди, одягнені в химерні костюми. Серед них бачить Степана. Протягує до нього руки, хоче доторкнутися, але він від неї втікає.

 Сновидіння мерехтіли, змінювалися картинки. Марія так і простояла біля зачинених воріт.

Приховуючи своє незадоволення за маскою спокою, як тільки почало світати, пішла до старої. Та сиділа на ослінчику і зажурено пересипала пісок. Ця дія справляла враження спокою й доброзичливості.

– Самоти можна уникнути, якщо навчитися прощати, – тихо, майже про себе, мовила Хосінта. Помітивши Марію, нахилилася, набрала в жмені піску. Одну руку стисла в кулак, і пісок почав вислизати поміж пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше  пісок вислизав. Другу руку натомість тримала відкритою, і пісок залишився в ній.

Марія здивована спостерігала за її діями.

– Я часто піддавалася сумнівам, не боролася за свою мрію, просто жила в очікуванні чогось особливого. У мене був шанс, але я квапила літо, сумувала за осінню, лаяла сонце. Не навчилася зовсім жити, бо ж не зуміла вибачити своїм батькам, які привели мене на цей острів і покинули, – стара підвела погляд і пильно подивилася на Марію – Я хочу, щоб ти знала, як багато значить твій прихід для мене,- вона піднялася і пішла в помешкання.

Марія в очікуванні присіла на порозі її будинку, пересипаючи з однієї руки в іншу пісок, намагалася осмислити почуті слова. Хмарка золотавої куряви розліталася на всі боки. Повітря наповнювалося нудотними пахощами вологи.

– Тож нехай так вийде, що задумано. Нехай так виповниться, що сказано!- із цими словами Хосінта простягнула дівчині свою хустку. – Візьми, вона послужить тобі за оберіг. – Коли  Марія підвела на неї здивований погляд, стара мовила:- Колись і я ходила в Бурштинову долину,- важко зітхнула. – Той птах був ще слабкий, не здатний летіти. Я занесла руку, щоб його схопити, він  тут же випурхнув і відлетів на кілька кроків, де знову чекав на мене. Я бігла за ним далі і далі, аж поки зовсім не збилася з дороги. Більше ніколи вже туди не ходила, – жінку не влаштовувала власна безпорадність, але  вона вважала, що краще марні очікування, аніж розчарування.

– Розумію,- стиснувши губи, кивнула Марія. Дівчина відчувала емоційний злет, що кликав до самозречення заради високої мети. Десь в глибині душі з’явилась впевненість та сміливість.

– Вже тепер ті примари мене  зі шляху не зіб’ють, не злякають ніякі потвори,- зібравшись з духом, запевнила, що на цей раз у неї все вийде.

Сонце обережно підіймалося над горизонтом. Йшла легкою ходою, наспівуючи:  «Я душею повстала сама проти себе. Мріє, не зрадь! Я вже давно інших мрій відреклася для тебе».

Ще здалеку помітила постать собаки, яка одиноко сиділа на камені. Неподалік неї стояв чоловік, закутаний у плащ.

Зупинилася навпроти. Накинувши на плечі оберіг, підійшла ближче. Від здивування і несподіванки не змогла промовити  слова. Це був Степан.

– Що тут робиш?- запитала у хлопця, який не зводив з неї очей.

– Наш караван зупинився перепочити,- промовила постать голосом Степана.

– Караван?- перепитала, але з місця не зрушила, пам’ятаючи пораду Хосінти: Блуд може перевтілюватися, приймати різну подобу.

– Ми давно подорожуємо з батьком,- промовила постать. Ти не бажаєш спуститися разом зі мною в долину?

– З батьком?- здивувалася. – Але ж твій батько помер,- зауважила. – Звідки ти знаєш, що я йду в долину? Ти зчитуєш мої думки,- мовила, пильно вдивляючись  в  фігуру.

– Ходи за мною,- покликала постать Степана і вказала на невеличке озерце, в якому відбивалося синє небо. – Тобі подобається? Ми зможемо тут жити.

– Але ж ти зараз в Штатах, і я їхала до тебе. А потім та катастрофа. – Стан надзвичайної легкості й туги огорнув її тіло.

– Тобі подобається?- запитала постать, але сама до неї не наблизилася.

– Так,- погодилася. І в ту ж мить біля ніг опинилося мале цуценя, яке тремтіло від холоду, виляло хвостом в очікуванні прояву любові та ласки.

Марія нахилилася, щоб погладити цуценя. Якась надприродна сила паралізувала її рухи. Вона зібралася, силою волі прогнала тварину. І оманливе видіння Степана розсипалося та зникло.

Із західної сторони повіяв теплий вітер. Він приніс пахощі свіжої трави. Несподівано розпочався дощ. За хвилину рідкі краплі, поглинаючи маленькі бульбашки повітря на  піщаній поверхні, посилилися. В хмарах неголосно й нестрашно загуркотів грім.

– Дощ,- округлила від здивування великі очі кольору гречаного меду, зробила декілька кроків вперед. Враз, на тому місці, де щойно стояла, заспівав камінь, звучання якого могла почути тільки людина з відкритою душею і чистими помислами.  Марія обернулася: сонячні відблиски буршину-сукциніту закрутилися стовпом, здіймаючи угору яскраві метелики світла.

Сховавши в складках одягу бурштинову намистину, яку надіялася використовувати не тільки від хвороб, але й від різних неприємностей, Марія зробила крок в те сяйво…

 

– Розряд!-  почула чоловічий голос і спробувала розплющити очі.

Середнього віку лікар, витягнувши вперед своє довге худорляве обличчя, схвильовано кусав верхню губу.

– Розряд,- наполягав лікар. Медики передали йому автоматизований зовнішній дефібрилятор, апарат, який активує серцеву діяльність за допомогою електричного шоку.

– Сканування мозку і завантаження його в інше середовище завершено,- повідомив чоловічим голосом сканер, коли на ньому загорілася червона кнопка.

– Ура!- вигукнула медсестра. На екрані з’явилися слабкі хвилеподібні лінії.

– Ура,- зраділа Марія. Прохолодний сон, що почався відразу після зупинки серця, закінчувався. Перебування поза власним тілом її втомило.

– Ще розряд,- голос лікаря звучав інертно. Намагався стримувати хвилювання. Затамувавши подих, завмер.

Невеличка пауза, здавалося, тривала вічність.

Марія поступово приходила до тями. Розпочиналася ілюзія руху навколо своєї осі, але вже в іншому тілі.

– Ми це змогли!- полегшено видихнув, коли Марія спробувала ворухнути пальцями, в яких тримала бурштинове зернятко.