Гріх і каяття

«Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді».

  Він давно полонив моє серце. Ще тоді, як ми вперше зустрілися. Мені було всього шість, я була малим нерозумним дівчам, а він… О, Господи, вже тоді він був для мене найкращим! Веселий чорнявий хлопець спритно бився на дерев’яних мечах з іншим хлопчаком, який явно програвав супротивнику. Врешті Івану, – так звали першого хлопчиська, – це набридло і він, відкинувши меча,  кинувся на друга з кулаками. Вони гамселили один одного посеред двору, куди привели мене батечко Дем’ян. У них була важлива розмова з боярином, який жив тут, тому вони залишили мене стояти на ґанку, а самі зайшли до світлиці.

  Враз я почула зойк і помітила як з носа Івана заюшила кров.

– Смерд! Як ти посмів?! – закричав він і замахнувся на переляканого малого.

– Вибачте, боярине! – хлопчак впав на коліна і затулив голову руками, рятуючись від гніву юного господаря.

  Я хотіла заступитися за бідолашного, але не наважувалася. Яке я мала право? Я лише дівка, попівна. Моє діло мовчати.

  На крик вийшли мій тато і боярин. Погляд батька подіяв мов крижана вода на хлопця.

– Що ти робиш?

  Іван мовчки стояв, насупивши чорні брови. Батько-боярин докірливо похитав головою.

– Коли вже ти переростеш ті дурощі?

– Покаяння – лиш воно виведе на вірну путь, – протяжно мовили отець Дем’ян.

  Покаяння. Воно було найважливішим правилом у нашому домі. Я каялася десятки разів на день. Причини були різні: не так подивилася, не там сіла, не тим тоном відповіла. Спочатку було важко, та згодом я звикла.

  Батько Дем’ян були моїм вітчимом. Вони побралися з матінкою, коли я лиш навчилася ходити. Мого рідного тата вбила блискавиця, коли він повертався з походу додому. Так мені розказували батечко.

  Ми переїхали з Хотина. Тата покликали княжим двірським священником. Матінка моя щиро прагнула народити дитя, та Боженька не давав. Раз я чула як батечко казали їй, що то вина мого покійного тата. Його грішна душа горить в пеклі за всі злодіяння, які він накоїв за життя, і за те, що не встиг покаятися перед смертю. Нове місце мало принести нам спокій.

  То було давно, а тепер я посватана і скоро вийду за найліпшого парубка, за мого Іванка! Хочеться поділитися з кимось новиною, своїм щастям, та нема з ким. Батечко не дозволяють водитися з місцевими дівчатами, кажуть, що вони мені нерівня. Тому я вкотре приходжу на високу скелю, біля підніжжя якої вирує Дністер. Тут високо й небезпечно, та мені не страшно. Я можу кричати, плакати – ніхто не почує. Я тут вільна. Вітер шарпає мою сорочку, розвіває довгі коси. Вони такі ж чорні, як і у мого Йванка. Ми така ладна пара.

Не раз Дзвінка застерігала, аби я не приходила сюди. Мовляв, не одного забрали русалки у свої бурхливі води. Іноді я порівнюю себе з ними, хоча ніколи й не бачила. Проте кілька разів тужливі та прекрасні голоси лунали з глибин Дністра в ті миті, коли я стояла на кручі й дивилася вниз. Здавалося, що вони приймали мене за свою.  

  Ще до обіду матір покликала мене:

– Сладо, доню! Піди-но до лісу, назбирай ягідок. Хочу батечка кисілем порадувати.

  Я з радістю вискочила зі світлиці. Тато рідко дозволяли виходити на вулицю, та їх від ранку не було. Я швидко бігла стежкою, боячись, що хтось змусить повернутися назад.

  Високі дерева ховали мене від решти світу. Старий дуб захищав своїм гіллям. Я питала Дзвінку, чи знає вона, скільки йому років. «Від народження Христа стоїть тут», – запевняла вона. Я спробувала обійняти його, та не змогла обхопити й половини. Притулившись вухом, слухала його серце.

– Ти живий. Я тебе чую.

  По стовбуру бігали мурахи, в дуплі причаїлася білка, у гіллі співав соловей. Я вбирала чуже життя в свої груди, заплющивши очі.

  Враз мою увагу привернули дивні звуки. Гавкіт собак та людські крики ставали дедалі ближчими. Не встигла я отямитись, як у стовбур зліва від моєї голови влучила стріла.

– Що ти тут робиш, божевільна?! – розлютився Іван, вибігаючи з хащів. – Забери її і заспокій хортів! – крикнув він до одного з  холопів. – Наступного разу не подивлюся, хто то! Пристрелю замість лисиці!

  Я хотіла вибачитися, та німі сльози здавили горло, не даючи мовити й слова. Холоп винувато скривився і допоміг вийти на стежку. Додому я повернулася без ягід.

  Через кілька днів Іван з’явився на порозі світлиці і кинув до моїх ніг кілька вичинених шкурок видр.

– Тримай, наречена, будеш мати на комір.

– Дякую, – тихо відповіла я і підняла шкірки.

– Ну чого ти така покірна?!

Мені здалося, що в його голосі прозвучала огида. Іван підійшов ближче і я мимохідь відступила назад.

– Скоро ми одружимося і ти належатимеш мені. То може подаруєш поцілунок?

– Хтось може увійти. Матінка…

– Облиш її, – грубо обірвав молодий боярин і схопив мене за талію. – А ти ладна! Солодка, як і твоє ім’я. Один поцілунок – і я піду.

– Не можна, що батенько скажуть…

– Дідько! – Іван різко відштовхнув мене. – Ти і в ліжку будеш його згадувати? Віслючка тупоголова!

  Він вийшов геть, гримнувши дверима. Я сіла на лаву і заплакала. Невже воно таке, те подружнє життя? Невже так у всіх? Маріє, Матінко Божа, порадь, що мені робити…

– Панночко?

До світлиці увійшла холопка Дзвінка і кинулася до мене.

– Хто вас зобидив? – вона прийнялася гладити мене по голові, ніби малу дитину.

– Дзвіночко, скажи мені, що я роблю не так?

Перелякана жінка витирала мої сльози краєм намітки.

– Я роблю зле, коли перечу йому? Але ж він мене про таке просив!

Дзвінка зойкнула і прикрила рота рукою.

– Що він просив?

– Поцілувати його, – прошепотіла я ледь чутно, відчуваючи, як обличчя заливається червленою краскою.

Дзвінка плеснула в долоні.

– Та що тут такого, панночко моя люба? Один поцілунок то  не гріх.

– Ви з Остапом ціле життя разом прожили. Ти дозволяла себе цілувати до весілля?

  Дзвінка враз знітилася.

– Та не пригадаю вже, стільки часу сплинуло.

  За дверима почулися кроки – й за мить на порозі з’явилися батечко Дем’ян.

– Подай води вмитися!

  Холопка швидко вийшла геть. Я спробувала непомітно витерти сльози, та батечко все ж вловили це.

– Що сталося з моєю квіточкою? – вони сіли біля мене і взяли рукою за підборіддя.

  Я кинулася їм в обійми і розридалася. Батечко лагідно гладили мене по спині.

– Солодка моя, весно моя, тато з тобою, – промовляли вони, обережно цілуючи мене в шию.

  Мені це здалось неприємним і я ледь відсторонилася.

– Ти ж назавжди залишишся моєю донею?

  Я мовчки кивнула. Мені так хотілося поговорити про наболіле, але тато могли неправильно зрозуміти. Вони гладили мою ногу, облизуючи сухі губи. У світлиці було прохолодно, та чоло батечка вкрилося краплинами поту, а жилка на скроні швидко пульсувала.

– Я сумуватиму за вами і за матінкою, коли вийду заміж.

  Враз тато здригнулися і їхні очі вп’ялися в мене. Цей погляд чомусь злякав мене.

– Ти завжди будеш моєю донею, – повторили вони хриплим голосом. – Наш зв’язок ніколи не обірветься.

  Батечко стиснули мої руки і прийнялися жадібно їх обціловувати. Я завмерла, не наважуючись поворухнутися. Тато люблять мене, дбають про мене.

  У неділю в церкві я намагалася поринути в молитву, та спина аж затерпла від пронизуючого погляду Івана, який стояв позаду. Мені так кортіло хоч краєм ока глянути на нього. Раз наші погляди все ж зустрілися, коли він лиш переступив поріг храму. Високий, статний боярин привертав увагу багатьох. Його темне волосся м’якими хвилями лежало на плечах, підкреслюючи світлу шкіру. Чорні як ніч очі поблискували в полум’ї свічок. Червоне корзно пасувало моєму Йванку як нікому.

– Чекаю тебе на заході сонця коло дуба, – теплий подих торкнувся моєї потилиці і до кінця служби я вже не могла згадати жодної молитви.

  Всю дорогу я картала себе, безліч разів повертала назад, та ноги самі несли до лісу. З останніми променями сонця я побачила його. Іван стояв, спершись спиною на стовбур дуба, і спостерігав за мною. Я в нерішучості зупинилася за кілька кроків від нього.

– Добрий вечір! – злетіло ледь чутне з моїх вуст.

  Іван зареготав. Його сміх луною відбився між деревами і я, вкрай перелякана, підстрибнула до нього, затуляючи йому рота рукою.

– Тихше, ще хто почує!

  Іван спритно впіймав мою руку і поцілував у відкриту долоню. Дивне тремтіння пронизало мене наскрізь.

– Хіба звірина дика, та тобі не варто боятися, коли я біля тебе, – мовив він з насмішкою.

Я висмикнула руку і відвернулася.

– Чого тобі?

– Хотів побачити свою майбутню дружину. Скучив.

Я хотіла огризнутися, та подумала, що то не пасує порядній дівчині.

– Чула, твій тато хворий.

– До чого тут він? – роздратовано кинув Іван.

Я промовчала. Він обійшов мене і спробував зазирнути в очі.

– Ти мені снилася. Ми були наодинці, як зараз…

  Я важко ковтнула і перелякано втупилася в землю під ногами. Іван провів рукою по моїй щоці.

– Твоя шкіра ніжна, як шовк.

  Він торкнувся носом мого волосся і мені здалося, що земля тікає з-під ніг.

– Я згоден вбирати в себе твій запах до безтями. Сладиславо, серце моє…

  Я й не зрозуміла, як опинилася в його обіймах. Вологі уста молодого боярина обціловували моє обличчя та плечі, а міцні руки не давали впасти. Минула лише мить, та вона задалася мені вічністю.

  Позаду хруснула гілка і я перелякано застигла.

– Що то?

– Не звертай уваги, – палко прошепотів Іван.

– Мені треба повертатися, – я спробувала звільнитися з його обіймів.

– Ти лиш прийшла.

– Вже пізно, можуть побачити, що мене нема.

– Дівчино, ти хочеш звести мене з розуму! – Іван роздратовано ляснув рукою по дубі.

  Останні слова мене наздогнали, коли я бігла стежкою вниз.

  Старий боярин Мудролюб зліг. Найвірніший княжий воєвода, найвправніший воїн, найсправедливіший муж. Його син Іван важко переживав, геть змарнів, вмить подорослішав на десяток років. Так говорили вже дві неділі. Після тієї ночі я мусіла провідати їх. До світанку я молилася за їхнє здоров’я та просила прощення за те, що оступилася і позволила Івану цілувати себе. Матінко Божа, як вірна раба Твоя, благаю простити мій гріх. Я надто слабка, аби боротися зі своїм серцем.

  За молитвою й застали мене батечко. Вони увійшли у мою кліть і лагідно усміхнулися, побачивши мене на колінах. Їм приносило задоволення те, що їхня єдина дочка така побожна. Більше дітей матінці Господь так і не дав.

– Слава Ісу!

 – Слава навіки Богу святому!

Батечко простягнули руку для поцілунку і я підкорилася.

– Я ледь витерпів ніч, доню моя, не бачачи тебе, знаючи, що ти сама в своїй постелі. Радосте, як ти спала?

– З молитвою в серці та з думкою про вас я спала добре.

  Така відповідь повністю задовольнила їх. Дзвінка занесла відро з водою і вийшла.

– Поцілуй же свого тата, будь слухняною дитиною.

  Я легко торкнулася їх щоки, та враз батько міцно мене обійняли.

– Що ж ти так скупо, хіба то пасує люблячій доні? – ображено спитали тато. –  Що то?

  Вмить їх голос змінився, вони різко відсторонили мене, не відводячи погляду від моєї шиї. Я мимоволі схопилася рукою за місце, на яке батечко дивилися.

– Що то? – повторили вони грізно.

– Я не знаю, я не бачу…

  Тато вхопили мене за руку і потягнули до відра, яке принесла Дзвінка. На гладкій поверхні води  я побачила своє відображення і невелику червону цятку на шиї. Комар вкусив, мабуть. Але чого батечко так розсердилися? Вони грубо кинули мене на лаву і швидко вийшли з кліті, залишивши розгублено дивитися вслід.

  Коли я прийшла до боярського дому, Івана не було. Смуглява челядинка сказала, що не бачила його від учора. Я тихо увійшла в покої боярина Мудролюба, який лежав на постелі, і зупинилася в ногах.

– Доню, підійди ближче.

  Старий взяв мене за руку і лагідно всміхнувся. Його світлі очі так відрізнялися від очей сина!

– Я ще хотів побачити тебе своєю невістою, та Господь кличе до себе.

– Ну що ви, батьку! – тремтячим голосом відказала я. – Ви ще погуляєте в нас на весіллі.

  Мудролюб заплющив очі і його груди здійнялися у важкому зітханні.

– Мій син хороший. Він так схожий на свою покійну матінку.  Я вірю, що з тобою він стане тим, ким повинен. Як мудра дружина, будь терплячою.

– Обіцяю вам, батьку! Я постійно молюся за вас та вашого сина.

– Твої молитви обов’язково будуть почуті.

  Я відвідувала його щодня, та совість знову гризла, шепочучи, що насправді я ходжу в боярський дім в надії побачити Івана. Докори сумління невідступно слідували за мною, змушуючи каятися на кожному кроці. Батечко Дем’ян стали холодними й уникали мене. Матінка тільки опускала  очі. Вона все давно знала. Не розуміла тільки я.

  Ми йшли через безкрає поле стиглої пшениці, взявшись за руки. Над головами пролетів журавель.

– Де його пара? – спитала я, проводжаючи птаху поглядом.

– Десь чекає на нього, – Іван зірвав квітку маку і заклав мені у волосся.

  Я більше не відводила від нього погляду. Моє ладо, у світлій полотняній сорочці, підперезаний широким поясом, який я вишила для нього. Найкоханіший, найдорожчий. Я так звикла до погляду твоїх чорних очей. В них я бачу насмішку й зверхність, та здається мені, що в них з’явилося щось, незнане досі. Хоч може то лиш відблиск мого кохання до тебе.

  Іван сів і потягнув мене за собою. Ми котилися по пшениці і радісно сміялися. Тоді ще я не знала, що то був мій найщасливіший день в житті.

  Я лежала і дивилася на хмари, які повільно пливли в небі. Іван, спершись на лікоть, повільно водив по моєму тілу пшеничним колоском.

– Мені лоскітно, перестань!

– А якщо так? – він нахилився і поцілував мене в кінчик носа. – А так? – питав він, цілуючи мої уста. – А може так? – хриплим від збудження голосом прошепотів він, опускаючись нижче.

– Не треба, – враз моя радість зникла і я сіла. – Час повертатися.

– Доки ти бігатимеш від мене? – несподівано розлютився Іван. – Мені осточортіли твої вибрики! Восени ми зіграємо весілля, то може досить робити з себе святу? Ти лише попівна, а не мучениця!

  Він швидко підвівся і пішов геть. Сльози застилали мої очі. Я вже була ладна благати вибачення, просити повернутися, та останньої миті передумала. Скорше б весілля.

  Тиждень я не виходила з дому. Від Івана не було звісток. Я закінчувала вишивати весільну сорочку для нього, молячи Діву Марію про щасливу долю. За вікном періщила злива, небо проймала блискавка. Нікому не побажаєш опинитися зараз на вулиці. Думки полинули до тата. Колись він в таку непогоду поспішав додому, але так і не доїхав.

  Я погасила свічку і лягла. Кожен спалах блискавиці вимальовував на стіні дивні малюнки. Враз за дверима почувся скрип. Вони відчинилися і тінь швидко проникла в кліть.

– Сладонько, пусти батенька погрітися!

  Тато вмить опинилися під ковдрою біля мене. Їхні холодні руки лапали мої ноги, задираючи сорочку догори.

– Яка ти тепла, моя люба, яка солодка…

– Батечку, я хочу спати…

  Вони не звернули уваги на мої слова, тулячись до мене всім тілом. Я відчула як до горла підступає хвиля нудоти і спробувала відсунутися, та батечко ще сильніше притиснулися до мене, не даючи повернутися.

– Погрій мене, бачиш, таточко змерзли, – вони облизували мої плечі з глухим стогоном, який здавався мені ричанням пораненого звіра. – Я так дбав про тебе, так чекав тої пори… Але не захистив від нього. Він зірвав твій цвіт, та залишив мені найсолодше…

  Крижаний холод перейшов до мене, проникаючи в нутрощі. Мені здавалося, ще мить – і я зникну, розчинюся в повітрі. Матінко Божа, поможи, дай сили стерпіти це!

  Я закричала. Від неймовірного страху. Від огиди та раптового усвідомлення того, що мало не сталося. Тато зіскочили з постелі й перелякано зашипіли:

– Цить, дурна дівко! Закрий свого поганого писка!

  Вони спробували закрити мені рота, та я вирвалася і вибігла з кліті. До світлиці вбігла сонна Дзвінка.

– Панночко, що то діється?

– Рятуйте! – кричала я, заливаючись сльозами.

  Вслід за Дзвінкою до світлиці влетіла матінка. Вона перелякано глянула на мене, а потім – на тата, які стояли на порозі моєї кліті. На крик збіглися холопи, та мати махнула на них рукою:

– Чого посходилися? Не бачите, сон поганий приснився!

  Ті ще трохи постояли і розійшлися. Мої плечі здригалися в німому риданні в обіймах Дзвінки. Я не наважувалася підняти голови, лиш почула як повз мене вихором пронеслися батечко Дем’ян. Матінка пішла за ним.

  Вони закрили мене в кліті. Якби Іванко знав, він би врятував мене! Я кинулася до дверей і прийнялася гримати кулаками.

– Пустіть! Дзвіночко, порятуй мене!

– Сама винна, – спокійним голосом мовила мати, відмикаючи замок.

Вона зачинила за собою двері і поклала миску з юшкою на лаву.

– Їж, аби мати сили з чоловіком спати.

– Матінко, люба, чому ти так кажеш? – голос мій тремтів від образи.

– Мені все відомо, і як ти з боярином ночувала, і як злими словами на батечка кидалася. До весілля не вийдеш звідси, а потім перейдеш в боярські хороми і забудеш нас.

  Її слова глибоко врізалися в моє серце. Коли вона виходила, я вже не плакала.

  Як звечоріло, Дзвінка випустила мене. Я попрощалася з нею, взяла вишиту сорочку для Івана і кинулася геть з батьківського дому. Знала, що дороги назад немає. Боярину Мудролюбу стало краще, я сподівалася знайти підтримку в нього. Він прихистить мене до весілля.

  Я бігла від одних дверей до інших, не знаючи, які з покоїв належать Івану, поки не почула дзвінкий жіночий сміх. Я пішла на звук і зупинилася на порозі кліті, двері до якої були відчинені. На пухових перинах та шовкових подушках спиною до мене сиділа дівчина. Вона граційно рухалася, вигиналася, її біляве волосся колихалося в такт тілу. Чоловічі руки міцно обхопили її зад і я впізнала Івана. Наші погляди зустрілися і я вперше побачила в його чорних очах страх. Весільна сорочка впала на підлогу.

  Я бігла розмитим від дощу шляхом. Ноги плуталися в подолі сорочки, ковзали по болоту. Врешті діставшись вершини скелі, зупинилася. Серце калатало, боляче відбиваючись у скронях. Я закричала від гіркого розпачу і крик мій луною відбився по той бік лісу, злившись з гуркотом грому.

– Тепер ти не втечеш!

  Я різко обернулася: в кількох кроках від мене стояли батечко Дем’ян, важко дихаючи. Вочевидь, вони стежили за мною.

– Ти не покаялася!

– В чому? – спитала я, зробивши крок назад.

– Ти віддалася йому, не дочекавшись священного вінчання.

– Батечку, я ні в чому не винна.

– Ти відкинула мою любов, – прошепотіли тато, підступаючи ближче.

  Хмари вгорі швидко бігли, здіймався вітер. Я здригнулася, та не від холоду.

– Ви замінили мені рідного батька, я ставилася до вас з пошаною.

– Мені того було мало! – закричали вони, оскалюючи криві зуби. – Відколи тебе побачив, я вірив, що колись ти належатимеш мені! Я взяв твою матір лише заради того, аби бути ближчим до тебе!

  Періщила злива. Я ошелешено стояла на краю прірви, не вірячи почутому. Батечко виглядали такими нещасними, скорчившись під важкими каплями дощу. На мить мені стало шкода їх.

– А твій тато! Якраз була така негода… Він благав про поміч, мовляв, в нього мала дитина… Я досі пам’ятаю, як лезо мого ножа входило в його тіло. Гладко, ніби в масло.

  Сльози котилися по моєму обличчі, змішуючись з краплями дощу. Батечко простягнули руку і забрали назад волосся, яке прилипло до щоки.

– Така ладна. Шкода, шкода, – вони з жалем оглядали мене, ніби дорогу, але поламану іграшку. – Все могло бути інакше, якби не твоя гординя. Тепер ти станеш однією з них, – вони вказали кудись вперед, де бурхливі води Дністра щосили билися об скелю. – А я приходитиму слухати твої пісні.

  Батечко востаннє поцілували мене в чоло і, схопивши за комір, штовхнули вниз.

  В мене не залишилося часу на покаяння. Діво Маріє, прийми рабу Божу Сладиславу в Царство Твоє.