Мовчання кам’яного серця

«Сором хилитися, долі коритися! Час твій прийде, з долею битися. Сон пропаде…»

Леся Українка

Хлопець із жовтим каменем, прив’язаним до зап’ястя правої руки, йшов у кінці колони. На шиї теліпався іржавий ключ. Сонце обпікало неприкриту лахміттям шкіру, босі ноги відчували суху землю та мертві рослини, гаряче повітря розрізало легені. Він ледве стримував себе, щоб не зняти протигаз. На поясі теліпалася палиця з прив’язаним шматком заліза.

Попереду нього йшли інші хлопці, теж з жовтими каменями. Вони вже приймали участь в нападах на ворожі поселення, отож могли носити справжні ножі, хоч і невеликі. Далі йшли старші чоловіки з синіми каменями. Вони мали більші ножі й прикривали груди та спину металевими пластинами. Найстарший чоловік йшов попереду і мав червоний камінь. Повністю захищений обладунками, на поясі мав два ножі та пістолет. Його сиве волосся було зав’язано у кінський хвіст. Обличчя по діагоналі розсікав шрам, нижню частину якого приховував протигаз.

На горизонті замаячило поселення. Між розкинутими по полю вагонами, що слугували будинками, грались дітлахи, за ними слідкували старі жінки. Дорослі працювали на полі. Всі були одягнені в однаковий сірий одяг з грубої тканини.

Старий зі шрамом підняв долоню вверх, наказуючи зупинитись. Потім провів її колом. Хлопець з ключем не зрозумів жесту, але побачивши, як інші почали оточувати поселення, послідував за ними.

Коли жителі поселення помітили солдатів, то вже були повністю оточенні. Дехто намагався втекти, але їм не вдалося. Солдати зібрали всіх жителів в центрі поселення і посадили колом. Хлопець з жовтим каменем споглядав збоку, боячись прийняти участь.

Чоловік з шрамом помітив його бездіяльність. Він показав на один з вагонів, наказуючи хлопцю туди зайти. Занісши палицю за голову, ніби готувався вдарити, він боязко почав переставляти ноги. Притулившись до стіни перед входом, почав швидко дихати ротом. Він побачив, як інші солдати за ним спостерігають і почервонів. Коли удар серця співпав з видихом, він розвернувся настільки різко, що палиця засвистіла у повітрі й забіг всередину.

Спочатку він побачив стіл з чотирма алюмінієвими мисками, в яких був рідкий суп. Перевівши погляд, він побачив жінку, що притискала до себе дитину. Він боязко підійшов до них і простягнув руку, щоб взяти жінку за передпліччя. Боковим зором помітив рух. Він пригнувся, стілець пролетів над ним і вилетів у вікно. Не встигнувши встати, отримав удар ногою в бік. Хлопець повалився на стіл, посуд з грюкотом впав на підлогу. Він зміг побачити супротивника, чоловіка, який замахнувся для нового удару. Несподівано, ніби з’явившись з повітря, його ліктем вдарив старий зі шрамом, а потім схопив за комір і стусонув коліном в живіт. Зайшли інші солдати й вивели трьох на вулицю, а потім розділили чоловіка з жінкою та дитиною. Хлопець знав, що їх заберуть в табір. Він запитально подивився на старого. Той показав великий палець вниз.

Поки частина солдат стерегли мешканців, а інші шукали їжу й метали, хлопець відсиджувався в будинку. В нього тряслися руки, піт стікав з обличчя. Він огледівся і побачив на землі дивний предмет. По формі був схожий на сплюснуту цеглину, яка зберегла рівні лінії й прямі кути. Предмет складався з багатьох частин, тонких як листя, які ніби приклеєні з одного боку. На «листях» були намальовані маленькі символи, невідомі хлопцю. Він розглядав їх, та раптом відчув, як до горла пристав холодний метал.

— Що, книжки любиш? Я б зраділа, якби ти дійсно вмів читати ,— хтось чи щось видало звук.

По тілу пробігли мурашки. Він ніколи не чув таких звуків, але чомусь був впевнений, що розуміє їх.

— А я вже мала надію, що хоч ти мову розумієш. Я навіть не можу з тобою домовитися, щоб ми мирно розійшлися. Я дуже не хочу це робити, але… Вибачай.

Зрозумівши, що зараз станеться, від хвилювання він почав сіпати рукою, каміння загуркотіло по підлозі. Дивні звуки продовжилися, але в них щось змінилося:

— Але ти зрозумів, що я збираюся з тобою робити. Давай так, я задаю тобі запитання, а ти маєш відповісти так або ні. Якщо так, сіпаєш каменем один раз, якщо ні, то два рази. Зрозуміло?

Він сіпнув каменем один раз і відчув, як по руці, що стискала його шию, пробігли мурашки. Його штовхнули й він покотився вперед. Розвернувшись, він побачив дівчину, яка тримала перед ним ножа. На вигляд не набагато старша за нього. Якби була хлопцем, то вже б отримала жовтий камінь. Хлопець побачив, що звуки доносяться з її рота:

— То ти все таки розумієш мене?

Один стук.

— І ти знаєш українську мову?

Два стуки.

— Ти хоча б знаєш, що таке мова?

Два стуки.

— А в тебе є ім’я?

Перед другим стуком рука різко зупинилася. Поморщившись лоба, ніби він важко думав, хлопець зняв з шиї ключ і простягнув дівчині.

— Тебе звати «ключ»? Щось не схоже на ім’я. Чомусь мені здається, що це ключ від скрині зі скарбами, які десь сховали пірати, а ти маєш цю скриню знайти. Я буду звати тебе Шукач. Годиться?

Він брякнув каменем один раз.

— А мене звати Леся. Я рада, що ми познайомилися.

Шукач ще раз подивився на її ніж. Він лежав на землі.

— Тоді в мене ще одне питання. Чи можу я навчити тебе…

Вона перестала видавати звуки й подивилася за його спину. Він обернувся і побачив старого зі шрамом, який навів пістолет на Лесю.

Одного разу, коли Шукач ще не носив каменю, а зростом сягав по пояс солдатам, він загубив свою іграшку, фігурку воїна, зроблену в старі часи. Сновигаючи в пошуках чогось нового, він натрапив на рудого хлопчика. Той грався з старим ключем, виводячи фігури на піску. Він довго думав, але ніяк не міг придумати жест, щоб запропонувати пограти разом. Шукач підійшов до рудого й намагався відібрати ключ, але отримав відсіч. Він впав на землю й заплакав. Рудий, трохи побурмосившись, підійшов до нього, посміхнувся і віддав свій ключ. Він почав розводити руками, намагаючись показати жестом «Багато», після чого показав в бік закинутої багатоповерхівки, куди сам побіг. Шукач вмить перестав плакати й попрямував за новим другом.

Всередині вони йшли крізь лабіринти бетонних колон й високих бур’янів, що виривалися з ущелин підлоги й росли прямо до високої стелі. Повсюди були розкинуті пляшки, бите скло і шматки обпаленої деревини. По всіяній прогалинами драбині вони залізли на другий поверх. Рудий попрямував до центру поверху, де в підлозі була велика діра, під якою знаходилась яма, в якій не було видно дна. Над ямою з вибоїн у стелі стриміли ліани. Рудий показав пальцем на ліани і почав стрибати, ніби побачив щось веселе. Він схопився руками за одну з них, розгойдався і пролетів над дірою. Шукач спостерігав за ним, затамувавши подих. Рудий, коли опинився на твердій поверхні, запропонував Шукачу покататися, але той відмовився. Тоді Рудий знову заліз на ліану. Шукач побачив, як з прогалини у стелі, звідки звисали ліани, випав якийсь пил. Він почав махати руками, намагаючись привернути увагу Рудого, але той його не бачив. Раптом ліана обірвалась. Шукач бачив, як Рудий зникає в безодні.

Він мчав до табору з усіх ніг. Побачивши дорослих, підбіг до них і почав показувати жести, які, як йому здавалося, мали описати, що сталося. По обличчях дорослих було видно, що вони нічого не зрозуміли. Шукач витягнув з кишені ключ, кинув його на землю, відвернувся і, приклавши долоні до очей, почав оглядатися по сторонам, ніби щось виглядає. Потім повернувся до ключа і підняв його. Показав в той бік, звідки прибіг і побіг туди знову. Розвернувся, щоб побачити, хто за ним йде, але за ним ніхто не йшов.

Лесю поселили там же, де і всіх матерів з маленькими дітьми та жінками, що не були дружинами. Оточена зруйнованими багатоповерхівками й барикадами з автомобілів територія охоронялася з усіх боків. Шукач вночі пройшов крізь охоронців і сховався в одному з будинків, очікуючи ранку.

Судячи по сонцю, прокинувся він десь опівдні. По території вже сновигали жінки, Шукач виглядав Лесю серед них. Він побачив її перед входом однієї з багатоповерхівок, коли вона малювала на землі палицею. Пробираючись під огорожею, щоб його ніхто не побачив, він пробрався до неї. Коли вона зустрілась з ним поглядом, то на її обличчі з’явилася посмішка.

— А я вже думала, що більше ніколи тебе не побачу.

Вони сховалися всередині багатоповерхівки. Шукач стукнув себе у груди. Леся запитала:

— Ти хочеш щось сказати?

Шукач зняв з шиї ключ і кинув його не землю. Потім відвернувся від нього, приклав долоню до скроні і почав вертіти головою по сторонам, ніби виглядаючи щось. Розвернувшись до ключа, він підняв його і радісно застрибав.

—  Я зрозуміла. Недарма я тобі таке ім’я обрала, ти дійсно щось шукаєш. Але що?

Шукач схопився за протигаз і, ніби це коштувало великих зусиль, зняв його. А потім показав на свого язика.

Він приходив до Лесі кожен день. Вона вчила його розмовляти й писати. Писали ключем прямо на землі. А в перервах між заняттями вона розповідала про історію.

Колись існувало багато мов, якими можна було спілкуватися за допомогою звуків. Авжеж, були й ті, хто не міг говорити в силу певних причин, але вони користувалися мовою жестів, що була більш складною за систему Шукача і його односельців. Люди не просто передавали примітивні команди про їжу, зброю чи інші потреби. Вони могли повноцінно спілкуватися між собою — розказувати історії, викликати емоції, передавати досвід. Завдяки цьому людство змогло побудувати цивілізацію, розвинути науку й технології. Але щось пішло не так.

Гігантські машини пожирали все більше земних ресурсів, планета ставала все гарячішою, а повітря все бруднішим. Люди змушені були носити фільтруючі маски. З часом ресурсів стало так мало, що за них почалася війна. І чим менше ставало ресурсів, тим більше розділялося людство.

Через те, що в масках важко говорити, а люди віддалились одне від одного, люди перестали спілкуватися між собою. З часом, коли цивілізація повністю зникла, люди знову почали об’єднуватися, але вони не змогли винайти новий спосіб спілкування.

Але були люди, які не виживали на поверхні, а переховувалися в бункерах. Леся народилася в одному з них. Там зберегли мову, культуру й знання. І тепер такі, як Леся, вийшли на поверхню, щоб повернути людям втрачені знання й відродити цивілізацію.

— Ти себе як почуваєш? Щось ти останнім часом зовсім бліда ,— Шукач вже міг говорити чітко й без затримки.

— Про мене не хвилюйся, я почуваюся добре ,— відповіла Леся, відвівши очі.

— І все таки я вважаю, що нам треба втекти звідси.

— Якби я захотіла втекти, я б давно вже це зробила ,— її тон посерйознішав — але в мене ще багато роботи. Я вже примітила пару дівчат, яких я хочу навчити говорити. До того ж ,— вона на мить зупинилась — ми до сих пір не знаємо, чому тоді, без всілякої підготовки, ти міг мене зрозуміти.

Шукач відкрив рот, ніби бажаючи відповісти, але так і застиг. Потім сказав:

— І все ж, в таких умовах ти мало чому зможеш їх навчити. Тут повсюди люди зі зброєю і вони не бажають діалогу, а лише покори. До того ж, я продумав план втечі і навіть підготувався.

— Справді? І як же ми втечем?

— Вчора повернулися солдати з рейду, вони знайшли запаси алкоголю і одразу ж напилися. Я вкрав в одного з них синій камінь, а тобі віддам жовтий. Це буде виглядати так, ніби ти належиш… — він зупинився, мовби сказав щось не те — ніби ти моя дружина.

Шукачу здалося, ніби в її очах запалали вогники.

— Це просто для того, щоб ми могли вийти за межі території під охороною. А далі ми легко втечемо з табору.

— А Шрам? — в голосі Лесі відчувався неспокій.

— Шрам зранку пішов в похід, ми його не зустрінемо.

— Ну добре, уявімо, що ми вже втекли, а що далі? Куди ми підемо?

Шукач відповів розгубленим тоном:

— Ну, ми підемо до бункера. Після цього можна…

Леся вибухнула гнівом:

— То ось навіщо ти це затіяв? Хочеш в безпечний і комфортний бункер? Відсиджуватися в теплі, поки людство руйнується? Стати черговим снобом, щоб обговорювати Гете й Ніцше, сміючись над «неграмотними дикунами на поверхні»?

Її тон став спокійніше:

— Пробач, я не хотіла тебе образити. Коли я жила в бункері, я читала багато гарних книжок. Але мене розривало зсередини те, що найвеличніші мислителі людства передавали мені свої знання та досвід, а я не можу їх використати. І коли оголосили, що збирається нова експедиція на поверхню, я одразу подала свою кандидатуру. Нас було мало, тому в цей сектор мене відправили одну. Ті, хто залишилися всередині, казали, що в нас нічого не вийде. Я не можу повернутися туди ні з чим.

Леся заплакала. Шукач обійняв її і промовив:

— Але ж ти змогла мене навчити. Для мене це вже багато значить. Я все життя жив лише так, як треба племені. Ніхто не питав мене, а як хочу жити я, що мені подобається. Тому що ніхто не зміг би спитати, а я не зміг би відповісти.

Леся підняла очі. В її очах читалася вдячність.

Вони вийшли одразу, як сіло сонце. На обох були маски й накидки. Охоронець, перевіривши їхні камені, пропустив їх. Поки вони пересікали табір, ніхто їх не впізнав. Вже на виході з табору назустріч ним йшов якийсь чоловік. Зблизившись з ним, Шукач впізнав у ньому Шрама. Він занервував: «Невже вони так швидко повернулися з походу? Нічого, під накидками він нас все одно не впізнає». Він прошепотів Лесі:

— Не дивись на нього.

Шрам пройшов повз них. Здавалося, що він не звернув на них уваги. Леся обернулася. Шукач роздратовано сказав:

— Я ж просив, не розве…

— Пригнись ,— закричала Леся. Куля просвистіла над їх головами. Розвернувшись, Шукач побачив, як Шрам перезаряджає пістолет.

— Біжимо туди,— скомандував він.  Вони помчали з усіх ніг до закинутої будівлі.

Шукач оглядався, де можна сховатися.

— Сюди ,— сказала Леся, показуючи на сходи, що вели на другий поверх. Вони піднялися. Почувши, як внизу гримнули двері, вони побігли скоріше.

— Стій ,— закричала Леся. Вони не помітили велику прогалину, в яку ледь не впали. Шукач підняв очі вгору і побачив ліани, що звисали зі стелі. На його обличчі виступив піт.

— Ми можем на них перелетіти, він нас не наздожене ,— сказала Леся.

— Ні, давай краще іншим шляхом. Леся, стій.

Вона вже схопилася за ліану й перелетіла через безодню. Обернувшись, вона відкрила рота, ніби хотіла щось гукнути, але приклала пальця до губ й сховалася. Шукач, почувши, як під ногами Шрама ламається скло, сховався за колону. Раптом почув голос:

— Я знаю, що ти тут ховаєшся.

У Шукача задрижали руки. «То Шрам вміє розмовляти?» — він ледь не прокричав свою думку від здивування.

— А ще я знаю, що ця відьма навчила тебе говорити. Думаю, тобі цікаво було б дізнатися, що твоїми батьками були вихідці з бункера. Це єдина причина, чому ти вивчив мову так швидко.

Шукач ледве стримав себе, щоб не вискочити перед Шрамом й задати тому запитання, які його так зараз хвилювали.

— Так, я багато чого знаю. Я застав світ ще у ці часи, коли він не розвалився до бісової матері. Великі заводи, швидкі автомобілі, смачна їжа. Все це було, коли я був зовсім малим. Але потім почалося пекло. Матінка—природа наділила нас, найжадібніших та найкровожерливіших істот, здатністю спілкуватися між собою. Ми змогли збудувати цивілізацію, та до чого це призвело? Що ми знищили планету разом з собою. І цього б не сталося, якби ми залишилися звірами. Отож не займайся дурницями, вийди до мене, ми повернемося в табір і про все забудемо. Але спочатку я «попіклуюся» про твою подругу.

Перевівши подих, Шукач вийшов. На обличчі Шрама з’явилася посмішка. Шукач мовив:

— Знаєш, у чомусь ти правий. Але я не вірю в те, що всі люди настільки злі. Може ми і не змогли жити в гармонії з природою, та ще не все втрачено. І я хочу, щоб люди знову об’єдналися і створили суспільство, де кожен сам може обирати, ким хоче бути.

Шрам навів пістолет і вистрілив, але Шукач встиг втекти з лінії пострілу. Він схопився за ліану і перелетів на іншу сторону. Зі сховку вилізла Леся і вони разом втекли. Позаду вони почули крик Шрама. Вибравшись з будівлі, вони побігли через поле. Крізь хмари пробилося місячне сяйво.