Там, де зорі криють світ

Одна зірка палає, мов пломінь,

Білі хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промінь,

Вона дивиться в інші простори…

Леся Українка

  Небо вкривала ковдра повна яскравих зірок, маленьких цяточок, яких було й не перерахувати. Сотні сузір’їв з усіх кінців світу зібрані на одному небі. Кілька костокрилих кажанів вилетіло на нічне полювання. Крилаті звіри кружляли над головами двох темних силуетів сидячих у світлі блідого місяця.

  – Дивися як багато зірок!

  – Зорі як зорі. Нічого дивного.

  – Невже тобі не цікаво?

  – Ні.

  Синє сяйво освітило сторінки старої книги. Від нудьги дівчина прочитала перше речення, що трапилося їй до зору.

  – Los chmuras hane…

  – Тихіше, божевільна! – юний чарівник захлопнув книгу, – Навіть не думай читати старші слова. Ти ще не здатна контролювати свою силу. Клянусь Богами, як би не батько – ніколи не взявся б тебе навчати.

  Книга повисла в повітрі. Лазурне світло кристалу на кінці посоху м’яко падало на виписану золотим чорнилом назву. “Посібник чарівника: Том Шостий”.

  – А що робить це закляття? – дівчина сіла на відстані та ніяково посміхнулася, втім пітьма поглинула посмішку.

  – Розганяє хмари, – буркнув Андрій.

  – Навчиш?

  – Не зараз. Ти налюбувалася своїми зірками? Мені ще слід попрактикуватися в нових чарах.

  – Можна мені з тобою?

  – Ні.

  – Чому ти так до мене ставишся?

  – Я – майбутній магістр. Чому я повинен ставитися до тебе по іншому?

  – Бо ти ще не магістр.

  – Досить. Los notu espero gof.

  Кристал запалав яскравим світлом. По темному небу розлізлися тріщини. Стеля з зірок почала розсипатися. Уламок з місяцем пришвидшився в напрямку землі, за ним послідувала решта. Кажани мандрували між кришталями, снуюючи, ніби знищення світобудови нічим їм не перешкоджало. Розбита ніч невпинно наближалася до чарівників. Дівчина в розпачі закрила очі та прикрила обличчя руками. Між закритих повік проскользнула сльоза. Щось гостре торкнулося щоки залишаючи поріз. Але більше нічого.

  Лише через хвилину дівчина наважилася розплющити очі. Вона подивилася на стелю. Зображення живої ночі замінив матовий чорний купол з намальованими зірками та лініями поєднуючими їх в сузір’я.

  Глумливе цокання. Леся подивилася на свого вчителя. Юнак в синій мантії стояв склавши руки за спину та мерзенно посміхався качаючи головою.

  – Фея. Не більше.

  Дівчина почервоніла від думки як вона виглядала, коли думала що загине. Поріз на щоці палав.

  – Що? Поранилася? Фея, – пихнув чарівник.

  На очах учениці виступили сльози. Андрій стояв наче розмитий привид, наче пляма на окулярах.

  – Все, йди звідси. Твій плач не допоможе мені стати магістром.

  Вчитель повернувся спиною до Лесі. Книга підлетіла та самостійно відкрилася перед носом мага.

  – Los klina into rome.

  Кристал спалахнув синім сяйвом. Курява в великій кімнаті повній книжних шаф, телескопів, карт, кубків та свічок засвітилася, а потім запалала, як павутина від піднесеної запальнички, і зникла.

  Леся дивилася з подивом на дію магії не збираючись покидати залу. Сукня, схожа на пелюстку абрикоси, спалахнула яскравим вогнем. Гарячі пломінці підбиралися до срібного, як хмари, волосся юної чарівниці.

  – Біжи, фейо, біжи. А то твоє чарівне волосся перетвориться в прах. Така втрата, – чарівник говорив надумано турботливим голосом не дивлячись в сторону учениці.

  Вогонь облив спекою спину. Запах смаженого. Дівчина вибігла крізь арку прикрашену горгулями. Кроваві очі кам’яних істот світилися ненавистю та злобою. Як тільки обидві ноги чарівниці ступили широкого коридору, арку зайняла стіна, ніби тут й не було ніколи кімнати. Вогонь погаснув як під ковпаком. Сукня була ціла, на подив дівчини. З магією вона познайомилася зовсім недавно і дива досі приводять її в дитяче захоплення. Але бачити вогонь на кінчиках пальців і відчувати як чарівне полум’я охоплює тебе – це різні речі. Після нового досвіду залишилися неприємні відчуття.

  Леся стояла розгублена. Що робити зараз?

  – Збиратися на вечерю, молода чарівниця, – відповіла хмара сяючої куряви, яка з’явилась нізвідки.

  Дівчина відчула дріж по своєму тілу. Витерла сльози тендітною кистю з майже ідеальною шкірою, лише темні цяточки вирізнялися на світлому відтінку оливи. Не хотілось здаватися слабкою та чуттєвою перед Великим магістром.

  – Емоції не слід стримувати. Це признак сили, – говорила хмара пилу.

  – Андрій так не вважає.

  – І це робить його слабким. Чесно кажучи, не віриться що мій син здатний нести тягар чину магістра.

  – Але він так багато знає…

  У відповідь хмара лише засміялася. Сміх магістра був схожий на шум могутнього водоспаду. Леся відчула, як серце обіймає тепло. Посміхнулася. В компанії вчителя їй страшно. Андрій ніколи не жартує і майже не сміється, тільки над бідною ученицею.

  – Пройдемося?

  – Так.

  Хмара пилу потьмяніла. Тонка стрічка відділилася від скупчення та перетворилася в чарівну палицю тонку та гостру на кінці, чимось схожу на диригентську. Хмара прийняла форму мантії, дівчина вже відрізняла контур. Тканина, трохи світліша за колір волосся Лесі, заволоділа вбранням, але всередині досі було порожньо. Одяг лише висів в повітрі імітуючи поведінку людини. З тихим “пуф” з’явилася голова. Обличчя явно належало до чоловіка похилого віку, зморшки розлізлися як павутина по мудрим рисами. Очі були залиті суцільним білим кольором, але виглядали привітними. Цапина борода, багаторазово зав’язана у вузол, звисала до золотого килиму.

  Старець привітно посміхнувся.

  – Ходімо.

  Магістр зробив пару кроків і повернувся щоб побачити, які емоції викликало появлення на підлеглу. Дівчина з захопленням відкрила рота, а в її золотих очах, схожих на два сонця, палав справжній вогонь цікавості та ентузіазму. Верховний маг Святослав любить робити враження на молодих чарівників і наблюдати за їх досягненнями пізніше.

  Дівчина пришвидшила свій крок, щоб наздогнати вчителя.

  – Що це в тебе на щоці?

  – Поріз.

  – Болить, так? Наче розпечена лава пролилася. Так діє рана від уламків світобудови.

  Диригентська паличка закрутилася в повітрі та торкнулася шкіри на обличчі. Приємний холодок обдав щоку.

  – Я бачив як ти оживила стелю в залі. Молодець.

  – Мені ще слід попрацювати над деталями…

  – Прийми похвалу. Не слід так просто відхиляти добрі слова.

  Пуф…

  На голові старця з’явилося сиве волосся і розпустилося до плечей.

  – Бачиш? Навіть мені, в моєму то віці, є ще над чим працювати.

  Магістр розразився сміхом. Якщо можна було б почути сміх Бога, то він звучав би саме так. Сильний, могутній, гортаний, ніби сміх йде з глибин найвіддаленішого кутка світу, недосяжного зору звичайних людей. Леся могла лише стримано посміхнутися. Ніяково спілкуватися з Верховним магом так, ніби вони давні друзі.

  – Андрій талановитий хлопець, але не самий приємний в спілкуванні. Він забуває, що магістр повинен не тільки вміти перетворити космос в квітку лотоса, а ще й передавати знання. Я навчив Андрія всього, що він знає. Тепер і йому слід передати частину вмінь тобі.

  – Я для нього щось на кшталт тесту?

  – Скоріше випускний екзамен. Не ображайся. Втім, кращого вчителя для тебе не знайти.

  – А як же ви?

  – Ех, молода чарівнице, я вже старий. Не мені навчати тебе магії.

  Святослав посміявся і притихнув.

  Коридор продовжувався нескінченно. Ковер вишитий золотими нитками тягнувся далеко за горизонт. Стіни були прикрашеними портретами магістрів та аспірантів. Обличчя магів освітлювало відкрите полум’я на колонах по бокам. Шовковий гобелен з зображеною історією чар висів над рамами і також уходив в даль. Останнім був зображений чарівник з довгим волоссям та бородою, який тримав паличку наче керує оркестром.

  – Тебе знудила прогулянка, – прочитав в думках Лесі магістр, – Після вечері виберемо тобі інструмент.

  Святослав раптом зупинився. Дівчина пройшла ще кілька кроків перед тим як повернутися до наставника. По праву руку від мага з’явився прохід в арці прикрашений злорадними горгулями.

  – Інструмент?

  – Так. Він допоможе тобі в подоланні сили чар. Я маю паличку, а Андрій – посох. Мене аж в дріж кидає, коли намагаюся вгадати що вибереш ти.

  Магістр усміхнувся своєю життєрадісною, милою посмішкою дитини, яка виглядала неказисто на старому обличчі.

  – Андрію, вечеря, – стримано, навіть сурово проговорив Святослав до сина. Обличчя закам’яніло. Така різка зміна в міміці та тоні голосу збентежила Лесю. Ніби дві різні людини криються в тілі одного чоловіка.

  – Так, батько.

  Покірно відізвався Андрій ставлячи книгу на своє місце в шафі. Юний чарівник не грубив і не говорив з висока, а перед дівчиною навіть схилив голову.

  Позаду Лесі, в стіні відкрився новий прохід до залу з високою стелею. Стіни були вкриті кольоровими фресками та пропускали дивне світло, холодне й тепле водночас. Там зображений чарівник з мечем в лівій руці і трояндою в правій, а тут – дівчина тримаюча місяць та сонце. Посередині стояв довгий стіл з трьома десятками стільців. Святослав зайняв центральний. Над сивою головою магістра знаходилася фреска з відкритою книгою. На одній сторінці було записане закляття, а на другій відображена тарілка зі смаженою свинею та яблуком стиснутим під п’ятачком.

  – Los feate hane fog nas ental,  – прочитала мимоволі дівчина.

  Андрій тривожно перевів налякані очі з учениці на батька. Магістр з цікавістю дивився на чарівницю, обличчя мав спокійне та гладке, непохитне.

  Стіл вкрило біле простирадло з шовкових тканин ніжних на дотик. Вздовж виставилися шандали та теплим світлом торкнулися країв застілля. З повітря з’явилися фрагментами срібні кувшини з весело плескаючим компотом, тарілки повні гречаної каші під соусом з манго, суп з м’ясом оленя, баварські сосиски скручені як змія в клубок, кубки з налитим білим вином, блюдця з фруктами та торт блискаючий вишенькою на самій вершині.

  – Чудово, – сказав з посмішкою Святослав.

  – Так. Не погано, – скупо похвалив чарівник підопічну, але шкіру мав бліду наче зустрів жнеця смерті.

  Парубок виглядав напружено. Леся зауважила це.

  Дівчина сіла за одне місце від магістра. Хлопець зайняв стілець зліва від батька.

  Залунали звуки арфи. Чарівниця озирнулася в пошуках музичного інструменту, але зала була порожньою за виключенням столу та всього багатства що принесло їм закляття. Цікавість дитини підняла настрій магістра і він не зміг стримати доброго сміху.

  – Вибач. Просто це так потішно. Люблю, коли молодь шукає відповідь, де вона не потрібна. Чудове вино. Андрію, скуштуй.

  – Ні. Дякую, батьку.

  – Молодець, Леся. Чудове застілля. Я радий, що ти робиш такі успіхи. У Андрія довго не виходило створити навіть з’їстний яблучний пиріг.

  Молодий чарівник трохи почервонів, втім це могла бути також гра світла, бо свічка находилась майже під самим носом юнака. Ніякова посмішка з’явилася на обличчі.

  – Не треба, батьку. В мене вийшов доволі смачний пиріг.

  – Настільки смачний, що він потім не вилазив з нужника.

  Святослав розсміявся. Леся посміхнулася, але стрималася від бурхливих емоцій.

  – Чому ви мене принижуєте, батько? Я ваш наслідник.

  – Не нагадуй мені про це. Й без того нудить на одну думку, що ти займеш моє місце. А Леся могла б стати дійсно гідним магістром.

  На відміну від червоного сорому, блідий гнів було легше зауважити. Виделка вислизнула з руки хлопця та вдарилася о край тарілки. Кімнату наповнило ехо дзвону. Струна арфи обірвалася.

  – Вибачте, батьку. Я вже ситий.

  Стілець зі скрипом по кам’яній підлозі відідвинувся. Хлопець направився до виходу з зали.

  – І моїми словами теж.

  Фраза батька наздогнала чарівника в арці. Юнак повільно повернувся та став боком.

  – Ти гніваєшся. Заспокійся.

Після вечері поговоримо. Я покличу тебе. Тепер можеш йти.

  – Смачного.

  Фігура Андрія розтанула в коридорі.

  – Дякую, – відповіла в порожнечу Леся. Вона відчувала провину, але що вона зробила не так?

  Обличчя Святослава знову змінилося привітним та життєрадісним. Ніби сварка з сином жодним чином не вплинула на його настрій.

  – Не хвилюйся. Іноді слід вказати йому на місце.

  – Це жорстоко.

  – Так. Жорстоко.

  Порція на тарілці магістра розтанула в повітрі. Дівчина навіть не зауважила, коли цілий стейк зникнув з блюдця. Старець відкинувся на спинку стільця та посміхнувся.

  – Смакота. Давно я так не вечеряв. Дякую, Леся.

  Чарівниця перевела погляд з порожнього блюдця магістра на свою тарілку повну до краю супом.

  – Я, мабуть, теж наїлася.

  Святослав скривив брови. Збрехала. Голодна як дворовий пес, але заперечувати не став.

  – Добре, тоді по інструмент.

  Диригентська паличка зробила кульбіт та спалахнула яскравим білим світлом, від якого дівчина сховала жовті очі під повіками. Коли сліпота пройшла, стіл висів високо під стелею, а Святослав стояв в проході відбиваючи від нетерпіння ногою пляс. Обезкуражена Леся повільно піднялася зі стільця та, наче зі страхом що стіл може звалитися на неї, відбігла до Верховного мага.

  На подив Лесі, коридор більше не був нескінченно довгим, а навіть дуже коротким. Всього в п’яти кроках від чарівників стояв дивний химерний шкаф, з орнаментом та кривими змінюючимися лініями замість чіткого контура. Стіни вкривали вже не картини і гобелени, а мармурові колони щільно стоящі поряд з собою, через що складалося неприємне відчуття замкнутості. З шафи доносилися шуршання, ніби це зовсім не предмет обстановки, а клітка дикого кабана. Маленькі, худі ніжки небезпечно хиталися. Верховний магістр посміхнувся як божевільний.

  – Коли я сказав, що ти вибереш інструмент, я був некоректним. Не ти вибираєш його, а інструмент вибирає тебе. За кожним предметом закріплений відповідний сенс. Моя паличка – лідерство. Посох Андрія – розум. Цікаво, що притаманне тобі.

  – Що мені слід робити?

  – Нічого. Ну майже. Витягни руку вперед… Ось так. Тепер повторюй за мною слово в слово: “Los mine drihn”

  – Los mine drihn…

  – “hane povklonus”

  – hane povklonus…

  – “berit hio.”

  – berit hio.

  Ручка шафи повернулася, замок клікнув, шуршання зупинилося. Тиша спустилася неочікувано моторошним саваном. Посмішка магістра не здавалася доречною. У Лесі промайнула думка кинути це все і втекти, але ноги здавалися важким, прикованими до золотого килиму. Колонада почала рух. Кожен з мармурових стовпів крутився в своєму темпі, в свою сторону, а потім різко змінював рух творячи психоделію.

  – Так, як життя створене з хаосу, так і магія твориться з безладу.

  Шафа відкрилася. В сторону Лесі направилося щось біле, щось сяюче. Ніж? Меч? Може виделка? Дівчина не встигла розгледіти, бо закрила очі в передчувані неприємностей. Вона не здавала справи, що щось стискає в кулаку.

  – Розплющуй очі, дитя, – зі сміхом в голосі сказав Святослав, – Це флейта. Твоя доля творити прекрасне та чудове. Спробуй.

  Дівчина з побоюванням розплющила очі. Колони не рухалися. Шафа не тремтіла і не видавала жодні звуки. Біла сопілка лежала в руці. Вона здавалася м’якою та легкою, наче пір’їнка.

  – Раніше ти грала на флейті. Не дивуйся, що ми знаємо це. Спробуй.

  Дівчина не впевнено торкнулася до флейти, провела пальцями вздовж гладкого дерева. Інструмент здавався досконалим, але щось вибивалося з ритму. Маленькі літери виступали, псули ідеальну текстуру. Чарівниця повернула цівницю в пошуках слів.

  “Палай, мов пломінь,” – говорила сопілка нарочито химерним письмом.

  Сопілка припала до губ, але чарівниця не спішила видавати мелодію. Подивилася на Святослав. Магістр схвильовано посміхався, нетерпляче мотав головою.

  – Давай, давай. Я хочу почути, – сказав притихшим голосом, ніби мовчання було частиною композиції і маг боявся розбити цілісність твору.

  Тиха мелодія вилилась з чорних отворів цівниці, наче весняне тепло окутала магістра. Прохолодний вітерець розганяв срібне волосся дівчини. Очі тримала закритими і тому не бачила, як з-за колонади з’являються промінчики сонця, солом’яний дах, побілені стіни та огорожі з палиць. На лавці, вирізьбленій з дуба, сидить стара жіночка. Її замислений погляд блукає по бігаючим колами жовтопірим курчатам. Волосся жінки прикрите білою хусткою, а нижче пояса зав’язаний брудний фартух.

  – Молодець. Дуже добре, дуже гарно.

  Леся не відірвалася від музики. Наче пес зірваний з ланцюга, вона творила та слухала. З хатини вийшла дівчинка, зовсім дитина. Волосся кольору пшениці і очі під синяву неба. Біла сорочка з вишитим гачком узором тремтіла в поривах вітру. Маленька ручка тримала грубо вирізблену сопілку. Дівча сіло поряд з бабусею на лавці та прийнялось вторити музиці Лесі зі свого інструменту. Чарівна музика охоплювала душу, пронизувала спокоєм тіло старої жінки. Сльози виступили на очах, а обличчя, позначене віком, засвітилося яскравою посмішкою. Соняшник захитався під новим сильним поривом вітру. Кілька метеликів вспорхнули кольоровими крилами схожими на очі казкового звіра. Кіт ліниво позіхнув лежачи на даху курятника. І лише щасливий лай пса зумів відволікти Лесю від музики.

  Дівчина озирнулася. Її більше не сковував вузький коридор. Вона опинилася на волі. Безхмарне небо та сонце, трава та квіти в клумбі, завивання вітру та муркотіння задоволеного собою кота. Це все видавалося таким знайомим, таким рідним, справжнім… Це було минуле життя Лесі.

  З розгадкою затихла пісня. Маленька дівчинка в сорочці сховала в рукаві флейту. Жінка обняла дитину, посміхалася та раділа. Щось вкололо в серце чарівниці.

  Бабуся…

  А та малеча й була Лесею.

  Святослав був поряд. Він стояв та уважно спостерігав. Не втручався в спогади учениці.

  Дівчинка нахилилася до вуха бабусі. Чарівниця не почула слів, сказаних дитиною, але магістр так.

  “Я повернуся. Обов’язково повернуся.”

  Сонце втиснулося в себе. Небо вкрилося білою ковдрою. Траву замінив золотий ковер. Зникли звуки села, гавкання, мурчання, гомоніння курчат, виття вітру. Лише мала хатина посеред білого, наче засніженого поля, стояла самотньо. Дівчинка сховалася за дверима. Бабуся прикрила руками почервоніле від сліз обличчя, але її губи зраджували посмішку.

  – Я повернуся. Обов’язково повернуся, – сказала Леся мертвим голосом, губами сухими наче від тижневої спраги.

  На місці хатини встала шафа. Колони знову сковали чарівницю.

  – Дуже добре. Сходи до залу. Потренуйся з інструментом, але в тебе бездоганно виходить.

  – Це була моя бабуся?

  Відповідь на це питання Святослав не міг дати. Побачене могло бути майстерною ілюзією або справжнім переносом.

  – Мені слід поговорити з Андрієм. Вибачитися, якщо на це пішло. А ти можеш зайнятися вдосконаленням в цей час. Зала повністю твоя. Незвично, правда?

  – Так. Добре, Верховний магістр. Дякую.

  Дівчина стискала до білизни пальці на флейті. Пройшовши кілька колон з палаючим вогнем, вона заграла пару нот і в стіні, на місці портрету Йогана Вульфрида Кімберлінга Гошвера XIV з’явився прохід до зали тренувань залиту синім сяйвом.

  Андрій висів в повітрі склавши ноги по турецьки та читав книгу, на подив Лесі, тримаючи її руками. Кристал на посоху підсвічував сторінки.

  На вид дівчини він розлютився, вена на лобі побагряніла, пульсувала. Втім парубок не відволікся від книги щоб висказати свої претензії, а лише кинув холодний ненависний погляд. Очі Андрія, залиті кольором волошки, блиснули, а губи, стиснуті немов суцільна смуга, затремтіли.

  Страх охопив Лесю. В горлі раптом стало сухо.

  – Андрію, я тебе чекаю у себе, – розгримів голос магістра. Дівчина відчула полегшення.

  Чарівниця подивилася в сторону, де тільки що стояв наставник. Нікого. Мармурові колони замінили картини, а там, де стояла шафа, коридор уходив в нескінченність. Юнак теж зникнув з тихим, ледве чутним “пуф”. Немов легким протягом книга закрилася та обережно приєдналася до решти посібників на полицях шафи.

  Порожньо. Зала не видавала жодного звуку, скрипу, скреготу, а стіни не пропускали спів птахів і цвірінькання коників. Раптом Леся відчула себе покинутою. Перший раз дівчині вдалося залишитися самою в залі тренувань. Чарівниця так довго чекала попрактикуватися самостійно магії, без насмішок вчителя, але… але без Андрія було порожньо та занадто тихо, як в порожнечі далеких галактик. Чорний купол, німий та сліпий, знівичений сузір’ями висів низько над головою. Мертвий, намальований космос. Цівниця заіскрилася. Жовті промінчики вилилися на кам’яну підлогу як з цеберка, забігали наче дітлахи після довгого та нудного навчання.

  Леся торкнулася пухкими губами флейти. Зірки в очах прикрили повіки.

  Ніч ожила. Сотня й мільйон зірок вкрили купол. Холодок кам’яної підлоги змінився м’якою травою, вологою після дождю. Чарівниця стояла на краю прірви. У підніжжя буянили хвилі омиваючи глину та пісок. Краплі солоної води омивали срібло волосся. Вітер закрутив танець з пугачем, проте нічний птах не спішив радуватися ночі, сів на гілку самотньо стоячого молодого дубу та обвів втомленими очима околицю. Зірки ховалися, то знову винирували з-під крил кажанів, що відкрили сезон полювання на дрібних комах. Музика тиха та спокійна, неначе падіння осіннього листя на безлюдній вулиці під світлом ліхтаря, віяла з сопілки. Серед нескінченних зірок та туманностей, дівчина не зауважили двох сором’язливих укриваючих свою яскравість зірниць.

  – Вона не займе твого місця, – сказав тихо магістр замаскований під далеке світило.

  – Звідки така впевненість? На вечері ви говорили дещо інше.

  – Вона цього не хоче. Коли її навчання скінчиться вона покине стіни замку та відправиться в подорож додому. Для неї важливіше створювати та споглядати. Ти мав зауважити, як Лесю приводить в радість прояви магії. Андрію, ти талановитий чарівник. Не слід доказувати це ні мені, ні Лесі. Твори своє діло, вдосконалюйся. Молода чарівниця робить саме так. Вона вірить в свою справу, а не в нагороду за черговий вивчений трюк. Знайди нових адептів. Зроби ремесло чар знову великим та популярним. Ми не таємна організація, нам не потрібно ховатися. Майбутнє нашого замку залежить тільки від тебе.

  – Добре.

  – Зрозумій, я не говорив би про це зараз. Завтра я не прокинусь.

  – Що ви таке кажете? Батьку, ні!

  Звуки флейти перервалися. Дівчина огледілася. Нікого. Тільки вона, флейта та ніч. Губи знову торкнулися інструменту.

  – Тихіше, прошу тебе. Так, Андрію. Магія здатна на все, крім продовження людського віку. Я вже старий, сину. Веди наше діло далі. Ти магістр.

  – Як я можу після тебе? Не покидай мене!

  – Ти розгніваний та наляканий. Вслухайся в музику.

  Тиха, наче спів самотньої птахи, мелодія розповзалася по лузі. Вітер качав ворсинки мурави в такт згасаючої музики, мінорні звуки колихали зорі. Журба залила собою місяць. Нічний диск потьмянів на лагідні ноти та звісився, наче на останніх силах. Але з кожною новою високою октавою місяць бадьорішав, зірки підстрибували заскочені недоречними стійкими звуками в такій невиразній тихій мелодії. Лише дві зорі не колихалися в ритмі музики.

  – Красива мелодія, правда? У дівчини є талант. Допоможи їй розкрити себе.

  – Батько, не слід. Ти мені потрібен! Мені і Лесі!

  – Було б в мене більше часу, я сам зайнявся б навчанням Лесі. Будь з нею ласкавий, в пам’ять про мене.

  Зірка Святослава погасла. Верховний маг відправився на відпочинок. Тиха музика затримала Андрія. Чарівник відчував тяготу, сильну та пекучу. Лише мелодія сопілки могла супроводжувати думки хлопця по чарівному замку, замку, який вже з ранку буде чужим та непривітним.

  Концерт закінчився. Безкрайні луга змінилися залою повною книжний шкафів. Відчувався холод кам’яної підлоги. Звуки стали закритими, позбавленими волі літати над хвилями моря. Леся направилася до арки, де її вже чекали горгулі. Чарівниця провела рукою по застиглій гримасі. Червоний колір очей змінився строкатим та сліпучим жовтим.

  Двері в спальню дівчини вже були відкриті по лівій руці від тренувальної зали. Маленька, комфортна спальня з великим ліжком, як на таку дрібну кімнату. Крізь вікно виднілася червона черепиця будинків та мощена дорога. Місяць вкрили хмари. Кілька свічок виставлених на полицях та поряд з постіллю на столику. Віск капав на дерево. На шафі, між книг, стояв невеликий скляний футляр для сопілки. Золоті літери на кришці голосили: “Подарунок від магістра Святослава. Добре справляєшся”. Леся посміхнулася про себе. Цівниця легла в своє ложе і скляна гробниця закрилася з кліком. Ніякова посмішка не зповзала з обличчя чарівниці, доки та не впала в сновидіння.

  Снилося село, рідна хатина в околицях, пастухи та вівці, соняшники, старенький трактор дядька Максима, усміхнена бабуся.

  Але з ранком, коли сонце явило свої промінчики, сни розтанули в небутті. Незрозуміла журбинка на устах. Відчуття покинутості. Очі вологі. По щоці протекла самотня сльозинка залишаючи прохолоду. І мертва тишина.

  За дверима Лесю чекала та сама ворожа байдужість. Що відбулося за ніч?

  Лише одна арка була відкрита, прохід в залу тренувань, а поряд – прикрашена білими квітами картина. “Святослав Адріан Йокшир”. Старий чоловік з життєрадісною посмішкою в сірій мантії ховав одну руку за спиною, а другою тримав диригентську паличку під самим підборіддям загостреним кінцем до гори. Довга сива борода звисала та плуталася під ногами. Від портрету віяло теплом та добротою. Під іменем находилася дата народження та смерті. Прочитав сьогоднішній день цього місяця і року, гострий кинджал проткнув серце Лесі. Очі налилися сльозами, а губи склалися в посмішку, яка, втім, була зовсім не веселою. Даремні спроби зупинити плач. Коридор поглинув крик повний горя.

  Андрій з невеликим бажанням міряв значок з книгою та зіркою. Він так бажав отримати звання магістра, але це виявилося занадто болючим досвідом. Хлопець уявляв, як робить замок справжньою школою для людей з магічним талантом, як навчає ще зовсім молодих чарівників та чарівниць стародавньому ремеслу, як його портрет висить в коридорі і кожен зупиняється щоб віддати повагу найвеличнішому з магістрів. Але зараз він не відчуває нічого крім смути та розпачу.

  Всю ніч хлопець провів поряд зі сплячим батьком. Іноді йому здавалося, що Святослав відчуває близість сина і посміхається крізь сон, але це виявлялося лише мерехтіння свічки. Андрій цілу ніч прислуховувався до биття серця і, коли глухий стукіт в грудях припинився, одна єдина сльоза впала на умиротворене обличчя старця, а решта повисла в повітрі щоб не розбудити мерця з вічної пітьми. Під ранок, з однієї з веж замку здіймався білий дим схожий на пару або хмаринку, на громаду білих голубів. Провести магістра зібралося дванадцять чарівників, найближчих знайомих. На обнятому полум’ям обличчі небіжчика з’явилася посмішка. Один зі старих друзів Верховного мага зауважив це і штовхнув Андрія під лікоть, мовляв: “Твій батько наставляє тебе, хлопчина. Ти станеш чудовим магістром”. Коли вогонь погаснув, гості покинули вежу в лику птахів, а прах піднявся до неба, молодий чарівник відважився на прощальну посмішку осяяну променями сонця.

  Дзеркало не втішало відображенням. Шкіра коло голубих очей досі була почервонілою. Андрій вийшов з кімнати в коридор. Зараз цілий замок здавався мертвим та покинутим. Залишилися лише вони з Лесею.

  З тренувальної зали доносилися звуки сопілки позбавлені гармонії. Музика те й діло що обривалася, ноти бралися занадто високими, а дихання було переривчастим ніби виконавець тільки-но закінчив фізичні вправи.

  Леся стояла в центрі кімнати та намагалася видавити лагідний звук з цівниці. На невдалі спроби, інструмент огризався полум’ям та іскрами. Очі досі були вологими від недавніх сліз.

  – Не хвилюйся, – сказав Андрій якомога лагіднішим голосом. Маска доброти йому зовсім не пасувала, але учениця зараз потребувала трохи співчуття й турботи, мабуть навіть більше ніж новий магістр.

  Сили покинули дівчину і ноги склалися як пружини. Сукня схожа на пелюстку абрикоси вкрила кам’яну підлогу. Чарівник спотикаючись ватними ногами підійшов до підопічної, впав на коліна та притулив до себе. Кілька сліз залишили вологий слід на синій мантії.

  – Все налагодиться. Я буду поряд й буду навчати тебе по завіту батька.

  – Але ж ти тепер магістр. Що тобі лигатися зі мною?

  – Магістр має не тільки бути великим магом, а ще й чудовим вчителем. Глибокий вдих і видих. Заспокійся та спробуй ще раз. В тебе все вийде.

  Хлопець встав з колін та притримав чарівницю за лікоть. Флейта піднеслася до губ. Дівчина кілька разів голосно вдихнула повітря, збираючись з силами, і, нарешті, видихнула в чорний отвір цівниці. Спочатку висока нота разить наче блискавка, а потім кілька незграбних стрімких звуків немилих вуху б’є по грудям молотом. Цівниця плюнула вогнем в Андрія, але чарівник схопив полум’я кулаком. Дим просочився крізь стиснуті пальці.

  В очікуванні брання, Леся похилила голову. Ще жодна помилка не обійшлася їй мовчанням, без ущиплового жарту, без глумливої посмішки. Але магістр лише посміхнувся.

  – Батько завжди говорив про свої невдачі, коли в мене щось не виходило. Одного разу посох вислизнув в мене з рук під час важкого закляття по перетворенню грозової хмари в квітку, кристал відділився від палиці та рухнув на підлогу дослівно, де ти зараз стоїш. Немов небеса вдарилися о землю і сотні блискавок явилися в кімнату. Кілька з них вжалило мене в руку, кілька потрапило в ногу, ще дві залишили слід на спині. Коли буря закінчилася, не без втручання батька, я сидів та оглядав опіки. Дуже сильно боліло, а я був тоді ще дитиною і підняв неймовірний крик, з яким уламки світла падають на дно цеберка. Досі згадую той день з дріжжю по спині. Я очікував на докір, сміх, невтішних слів, але тато сів на коліно та торкнувся палицею до мого носа. Як тисячі маленьких мурах розлізлися по тілу і я відчув приємне щипання на ранах. Мені не хотілося повторювати закляття. Воно було занадто важке. Батько пригорнувся до мене. Вперше я відчув себе рідним сином, а не учнем. А потім він розповів історію про свою невдачу.

  Флейта видобула палкий вогник, який зігрів мерзлі руки Лесі.

  – Відпочни та спробуй ще раз. Магія бере свій початок не з центру всесвіту, а з людської душі. Вона народжується всередині нас, серед наших проблем та переживань, вона палає і чекає момент вивільнитися. Але, якщо не зібратися духом, чари будуть супроводжувати балаган, а не гармонію. В тебе все вийде.

  Андрій лагідно посміхнувся. Незвично було бачити посмішку на його обличчі, деяка диковинка. Леся посміхнулася у відповідь. З руки хлопця спалахнув синій промінь. Вушко чашки з кавою наділося на безіменний палець.

  – Будеш?

  – Так, дякую.

  Кавова піна творила сонце з промінчиками та чимось схожим на усміхнене обличчя, як на дитячому малюнку кольоровими олівцями.

  – Завжди будь ласка. Тепер, коли нас залишилося двоє, слід берегти один одного.

  Голос Андрія звучав моторошно та бездушно, зосереджено, ніби його думки вже творять програму навчання. Чарівниця торкнулася губами цівниці. Тонкий звук, схожий на цвірінькання, оживив купол над головами.

  Минають дні, минають ночі. Минають місяці й з ними проходять роки. Дівчина перетворювала мелодію в метелика, метелика в квітку, квітку в книгу, книгу в зірку, а зірку вішала на лист замість марки та відсилала рідним у село. Вітер гнав вістку крізь поля, луги, ліси, моря й океани, день і ніч, країни й континенти, щоб далеко-далеко від замку самотня жінка на лавці поряд з побіленою хатиною могла посміхнутися та пустити сльозу по схилам зморшок.

  Андрій мудрішав. Кожен день проходив наукою для учениці та подвійною для магістра. Вечір хлопець проводив в компанії добрих побажань від колег з різних куточків світу. Здавалося, що ось-ось й молодого чарівника перестануть жаліти за смерть батька, але кожен вечір лист зі згадкою про “ті добрі часи, коли вони були ще молоді…” змушував юнака пропустити сльозу. А ніч приносила думи: чи правильною дорогою він йде?

  Та сьогодні особливий день. П’ять років з моменту відходу Святослава. П’ять років, як хлопець несе чин магістра. П’ять років безупинного навчання дівчини. І перший рік, коли у гостинній кімнаті за довгим столом та достатком їжі сиділи не одні лише Леся та Андрій, а стільці були зайняті десятком другим інших учнів та вчителів.

  По традиції, магістр сидить на центральному місці та споглядає на щасливі обличчя молоді, палаючих очах, повних енергії рухів. Але хлопець не відчуває нічого крім порожнечі.

  “Чи правильною дорогою я йду, батько? Чи таким ти бачив замок в своїх неспокійних снах?”

  Чарівниця в сукні-пелюстці теж задумалася та не зважала на веселощі навколо. П’ять років пройшло з моменту, коли зустріла у видінні рідне село. Душа її рвалася на волю. Леся не осмілювалася заговорити про свій випуск з Андрієм, але хлопець знав зі слів батька що цей день наступить.

  – Вибачте за питання, Великий магістр, але чому ви не доторкнулися до їжі? Такі апетитні страви і пропадають, – запитала учениця по праву руку від Андрія зазорно кидаючи око на подруг.

  – Так. Я… я трохи задумався.

  Відірвана від своїх думок, Леся перевела погляд зі стиглого картопляного пюре на магістра. Він виглядав зовсім обезкураженим, ще більш зосередженим ніж завжди. Посмішка рідко з’являлася на обличчі вчителя, а якщо й променіла наче ранкове сонце, то тільки коли Леся була поряд.

  – Ну, не можно ж бути завжди таким серйозним! – вигукнув один з хлопців, який до цього довго пережовував шматок стейку більший ніж ціла порожнина рота, – Сьогодні ж ваш п’ятий рік на пості магістра! Нужбо, веселіше, Андрію!

  Центральний стілець застілля зі скрипом відідвинувся. Руки молоді повисли в повітрі тримаючи виделки, ложки та бокали, гомоніння не перебивало чаруючу арфу.

  – Продовжуйте трапезу. Мені слід прогулятися.

  Учні несміливо закінчили обірваний рух. За магістром послідувала Леся, але її ухід не визвав жодної реакції. Лише пара вчителів тримаючи мовчання кивнули в догонку.

  Андрій йшов доволі довго по нескінченному коридорі, доки не натрапив на чарівницю, яка опередила його. Жовті очі оглядали портрет Святослава.

  Хлопець приєднався.

  Мовчання, ніжне як поцілунок.

  Леся опустила голову на плече хлопця. Срібне волосся ковзало по гладкій мантії.

  – Тато говорив мені, що ти хочеш покинути замок.

  Дівчина видихнула повітря, наче тягар спав з її душі.

  – Так. Хочу.

  – Давно?

  – З тих пір, як отримала сопілку і зазирнула додому.

  – П’ять років…

  – Так.

  – Чому ти раніше не сказала?

  – Мені подобається магія.

  – Коли ти покинеш мене?

  Леся не відповіла від разу, а чарівник не квапив.

  – Завтра.

  Андрій торкнувся губами блідої шкіри на щоці, яку не прикривало волосся.

  – Добре. Завтра.

  Святослав Адріан Йокшир дивився порожніми білими очима на своїх відданих учнів, але сліпий погляд грів їх серця.

  Під час вечері наступного дня стільці магістра та чарівниці залишилися не зворушеним, придвинутими до столу. Але відсутність двох найстарших мешканців замку не дивувала решту учнів. Веселий гомін не втихав за столом. Добре, що замок оберігає таємниці, заслоняє стінами звуки, бо галас міг зруйнувати інтимність прощання учениці з вчителем.

  – Навідуйся коли захочеш. Замок також твій дім.

  – Мій дім далеко звідси, але дякую за запрошення. Коли знудить життя без чар обов’язково приїду до тебе.

  – Ти не збираєшся використовувати магію?

  – Мій дім повний магії без посохів та чарівних палиць. Зірки вкривають небо кожну ніч, місяць живіший нікуди, хатини заповнені ароматом весняного квіту настільки свіжого, що очі сльозяться.

  – Але ти візьмеш сопілку?

  – Так, але лише як музичний інструмент.

  – Не відмовляйся так просто від дару.

  – І не буду. Приїзжай, коли набридне життя повне магії.

  Леся посміхнулася. Кінчики вуст Андрія легко піднялися на серйозних рисах обличчя. Дівчина навчилася сприймати це як посмішку.

  Обняла. Різко. Неочікувано. Магістр ледве не завалився на спину. Срібні волосинки доторкнулися до почервонілої від сорому щоки. Очі дівчини сяяли немов сонця. В глухих стінах чувся стукіт сердець в спільному ритмі. Мовчання настільки легке та ніжне, що здавалося пухом. Коли чарівниця відпустила з обіймів, Андрій почув втрату. Ноги йому підкошувалися.

  – Прощавай, Великий магістр.

  Чарівник лише підняв ладонь до гори. Не зміг вичавити з себе жодного прощального слова.

  Нескінченний коридор затвердів. Дерев’яна брама обрамлена золотом з маленькою ручкою, ніби вхід до спальні.

  Остання побачена посмішка дівчини пробила діру в серці, застигла в пам’яті навіки. Здавалося, що за брамою, на цілому світі зараз йде проливний дощ, а блискавки кодихають землю, але ні. Жодної хмаринки. Криваве сонце огинає края.

  Леся переступила через поріг та розтанула в рожевому заході.

  – Прощавай, – сказав Андрій в порожнечу, – Сподіваюся ти знайдеш свої рідні простори.