19 Травня, 2021

БЛАГОСЛОВЕННИЙ ЯНГОЛ

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

“Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”

Леся Українка

  Тепер її звали Муза. Бог, делегуючи до неї Янгола, знав дівчину лише як Муза. Вона була посередником між світом та космосом, поєднувала в собі сутність земного буття й звершувала таїнство прийняття дарів волхвів на землі. Виявивши своє існування один раз, легко переходила з одного тіла в інше.  Ось і сьогодні ця живильна життєва сила несла її ефірне безсмертне єство туди, де в новому фізичному тілі  зазнаватиме еволюції й  здобуде не тільки світло, а й спокій.

Того дня на вулиці стояла неймовірна спека. Земля, нагріта сонячним промінням, важко дихала сухим повітрям. Заклопотані перехожі, насунувши сонцезахисні окуляри, зовсім не помічали присутності в атмосфері аномального явища.

Біля яскраво-розфарбованого павільйону пригощали кавою, яку варили на пристрої, схожому на тарілку. Сонячний концентратор тут був звичним явищем, як і людиноподібний образ робота-баристи. Біля кавового столика двоє  чоловіків тихо вели розмову.

Ефірне тіло дівчини поволі наблизилося до них.

– Боги в тім винні, що дали людям пізнати правду, а сили ж не дали, щоб керувати тією правдою,-  прошепотіла Муза до чоловіків.

Один з них, той, що був молодший, обернувся.

– Ця спека вже дістала,- вилаявся й обережно долонею провів у повітрі. – Батьку, ти помітив, що ось у цьому місці,- поглядом кинув на прозорий потік сонячної субстанції,- щось   незрозуміле.

– Я ж тобі кажу, що в цій кав’ярні чимало дивацтв,- заспокоїв його батько. – Наука не стоїть на місці. Нам варто розпочати з ними співпрацю. Для них просто необхідна наша реклама.

– Погоджуюся,- сказав син, кивнувши головою. Раптом прозора повітряна хвиля легеньким вітерцем торкнулася щоки. – Понавигадують всілякої нісенітниці, а  потім думай, чи все з тобою гаразд.

– Поки ці нанороботи не захопили наш світ, ми зможемо заробити гарний капітал на рекламі. Повір мені, як тільки розпочнеться екоцид,  то нас ніхто не стане слухати.

– Батьку, що ти таке кажеш? Ми завжди будемо актуальні. Навіть і тоді, коли доведеться рекламувати екофаги, – хлопець зареготав. Але вмить  його сміх зупинився і перейшов на дивне шипіння. – Ти також бачиш те, що і я?- затамував подих.

Чоловік повернув голову у напрямку витягнутої руки сина. Примруживши очі, батько  намагався розгледіти незрозумілий згусток, що причаївся за деревом.

– Ходімо звідси.

– І тобі нецікаво?- Іван наблизився до дерева.

– Це може бути небезпечно, – наголосив батько і схопив сина за рукав. Але той не зважав на його прохання.

Несподівано пролунав телефонний дзвінок. Батько механічно відповів на виклик. Тим часом хлопець майже впритул підійшов до субстанції, яка лякливо легенькою хмаркою піднялася над його головою.

– Не бійся,- якомога спокійніше промовив юнак.

 Прозора хмара енергії, протримавшись деяку мить угорі, стала спускатися, змінюватися у формі й розмірі, а потім сховалася між розлогим гіллям дерева.

– Іване, – покликав батько, – нам вже час йти. Щойно телефонували з відділку. Капітан сказав, що мають новини стосовно нашої вивіски.

– Бувай,- хлопець кинув жест прощання комусь невідомому, адже був впевнений, що воно спостерігає за ними. – До зустрічі,- мовив і попрямував слідом за батьком.

Муза, зачекавши ще деяку мить, прогорнула змарніле від спеки листя. Біля павільйону було порожньо. Газоподібна хмара опустилася до сонячного конвектора. Пристрій, що працював на всю потужність, наситив її тіло теплом, яке змішавшись із сонячними променями, наповнило все єство, і субстанція перетворилася на дуже красиву тендітну, худорляву дівчину.

Прийнявши людську подобу, Муза пішла у напрямку до В’їзної вежі. Вона шукала свого ясена, який колись був притулком маленької дівчинки, місцем, де  пізнала найвищу цінність життя. Тепер ясен мав стати тією віссю, що з’єднувала Небо і Землю, а отже – її долю і шлях, потаємну Мудрість і закони Буття.

Поодинокі перехожі пильно розглядали незнайомку, що стояла на одному місці, немовби на когось очікувала. Увагу привертала незвичного крою довга рожева сукня і капелюшок. Жителі міста губилися в здогадках: це чергова акція, яку  організувала  міська влада,  чи знімають новий фільм.

– У Вас щось трапилося?- почула чоловічий голос і обернулася.

Перед нею стояв юнак років двадцяти семи.

– Це Ви? Я вже Вас бачила, – дівчина посвітлішала.

– Ми знайомі?- він здивовано округлив очі. Цю незрозумілу поведінку незнайомки юнак пояснив тим, що юнка просто обізналася.

– Я і не надіялася Вас так швидко зустріти, – приховуючи внутрішній неспокій, незнайомка по-особливому ніжно глянула на юнака. Потім взяла його за руку і підвела на те місце, де колись росло дерево. Хлопець покірно пішов за нею. ЇЇ харизматична зовнішність повністю заволоділа ним.

 – Тут має бути ясен, – великі сині очі спохмурніли.

Деяку мить хлопець переживав змішані відчуття. Але її лице, пожвавлене розчуленою душею, світилося такою тугою, що вирішив допомогти.

– Мене звати.., а втім, це неважливо,- махнув рукою, помітивши, що дівчині зовсім байдуже, яке у нього ім’я. – Вас, очевидно, цікавить ясен? Ну, дерево, що росло на цьому місці?- вказав рукою у напрямку, де тепер красувався квітник, складений з різних сортів і груп троянд.

Вона закивала головою.

– Це дерево буле дуже старе і завжди залишалося предметом суперечок громадських активістів та мерії. Побоювалися, що ясен може впасти та завдати шкоди перехожим. Тому, попри обурення активістів, планували його зрізати,- промовив безтурботно, констатуючи факт. – Проте,- помітивши внутрішній неспокій в великих синіх очах, колір яких за мить змінився від синього до чорного, поспішив заспокоїти,- ніхто це дерево не чіпав. І можливо, простояв би цей ясен ще деякий час, коли б не буря. Якось серед ночі, внаслідок потужної зливи, дерево зламалося і впало на площу.

Дівчина, сховавши обличчя  в долонях, заплакала.

– Чи можу я чимось зарадити?- поцікавився хлопець, стурбований станом незнайомки. Він  підійшов ближче  й обережно обійняв дівчину за плечі. Цей дотик її заспокоїв. – Не побивайтеся так. Днями комунальники висадять на цьому місці нове дерево,- він вказав на готову лунку, засипану компостом.

Незнайомка зблідла і знесилено опустилася на бруківку, випустивши з рук полотно “Сикстинської Мадонни” Рафаеля Санті. Юнак здивовано смикнув плечима,  бо ж  картини раніше в неї не бачив.

– Цю картину,- подарував мені коханий. І я планувала її повернути. Вона необхідна йому, як хоругва,- пошепки відповіла. Погляд меланхолічно ковзав по верхів’ї високих дерев. Думка летіла далеко за горизонт, туди до коханого, де назавжди залишилося її серце.

– Мене звати Іван. А Ви? Бачу, що не тутешня, – мовив. Коли ж дівчина не відповіла, запитав: – Де ви зупинилися?-  вона мовчала. – Зрозуміло,- Іван взяв телефон і викликав таксі.

– Мене звати Муза, –  назвалася дівчина уже в машині.

– Дуже гарно, Му-за,- повторив хлопець, майже проспівав по складах. – Та якесь воно не дуже звичне для слов’ян, – додав тихо, – але гарне, дуже гарне. Му-за. Покровителька натхнення.

– А ти Іван, – не запитувала, а стверджувала дівчина.

– Ти ба, запам’ятала, – повеселішав хлопець. – Вочевидь, там на площі було якесь запаморочення? – зробив висновок і знову перепитав адресу. Однак вона мовчала. – Що ж, поїдемо до мене, а потім все з’ясується.

Уже у квартирі Іван раптом спохватився: незнайомка була без картини. Либонь, забула в таксі? Помітивши, як вона тремтить, обережно накинув на дівочі плечі легеньку ковдру, приготував ромашковий чай і зателефонував у службу виклику таксі.

– Не хвилюйся,- заспокоїв дівчину,- я поїду в агентство і знайду твою картину. Ти відпочивай.

– Світ відкриває тебе, коли ти в дорозі, бо дорогою ти поволі відкриваєш світ, – мовила дівчина, загорнувшись у ковдру.

Як тільки за ним зачинилися вхідні двері, Муза оглянула кімнату. Увагу привернула статуетка крилатого лева з жіночим обличчям. Таке чудовисько бачила в Єгипті. Сидить ця істота на скелі біля моря і задає перехожим нерозгадану загадку, а не отримавши відповіді, пожирає їх. Чимало невинних смертей на її рахунку.

– Це чудовисько саме було перехитроване людиною,- почула тихий голос і здригнулася. Фігурка Сфінкса випала з рук.

В задумі не почула лопотіння крил, не побачила витончених рук Янгола. Високого зросту, святково зодягнений у яскраво-блакитну довгу сорочку, у вінку, зітканому з волохатих гілочок ломикаменю, був схожий на нареченого, аніж божество. Дзвіночкоподібні квіти вкривали його обличчя так, що не зразу можна було роздивитися тонкі риси обличчя. Повільною ходою підійшов до фортепіано, неспішно провів пальцем по блискучій лаковій поверхні. Торкнувся місця, де полущилася фарба.

– Сьогодні на тебе чекає особлива ніч. Чи можеш ти ще раз зіграти? Востаннє… – із віночка посипалися маленькі дзвіночки ломикаменю. В кімнаті стало дуже затишно, як в новорічну ніч перед очікуванням великого дива. Запах суниць змішався із запахом трояндової води, якою вона натирала скроні в години нападів мігрені.

– Я чекала на тебе,- радість звучала в голосі.

Янгол, прийнявши вигляд звичайного чоловіка, спокійно підійшов до полички з книгами. Торкаючись впевненими пальцями книжні палітурки, віднайшов книгу і простягнув для Музи: – Сторінка сто п’ятдесята.

Останню подорож в інший вимір дівчина уявляла якось більш прозаїчно: перетворення фізичного тіла в безтілесний згусток матерії: такий собі потік світла у нескінченність. Але її тіло не зникало, воно залишалося точною копією фізичного. І ця енергетична матриця людського тіла складалася, ніби з мерехтливого світла. Іноді навколо себе помічала безупинно переливчасті кольорові згустки енергії, які світилися то темними, то пастельними відтінками: від ніжно-блакитного до рожево-сірого кольору.

Пройшовши Струни Часу, вони розпочали подорож у паралельний вимір. Деякий час  летіли над зеленими луками, на яких паслися стада корів; над гірськими водоспадами, в яких кришталева вода віддавала таким блиском, що Муза від того сяйва заплющила очі. Просторі безкраї степи змінювалися на густі нескінченні ліси. Вона спокійно спостерігала за вервечкою подій: лагідні моря, величезні гори, бурхливі річки й спокійні озера. Поля, на просторах яких росте тисяча незвичних рослин, і водиться величезна кількість диких  тварин.

Муза перегорнула сторінку.

Видовище, яке розгорталося внизу, розтривожило неспокійну дівочу душу, примусило її здригнутися. Вона бачила глибокі печери, темні ями, гнітючі урвища, в яких кричали, плакали, стогнали істоти, схожі на людей. А з-під смердючих брил, каміння, звалищ всілякого лахміття дерлися на поверхню зради, війни, революції та інші напасті. Несподівано серед цього стану “содому і гоморри” виникла біла голубка і лагідно опустилася на дівочі груди.

– Твоя любов безмежна, – мовив Янгол. – Дуже багато наших безстрашних сміливців, які мріяли показати людям шлях світла, поверталися додому з обпаленими крильми та в пошматованому одязі. Мудрі й самовіддані, ступивши на шлях боротьби, не зуміли розмістити на своє знамено це почуття. І оскільки можливість і дійсність – дві додаткові властивості одного й того світу, тож маєш вирішити сама: де є можливість, а де буде дійсність.

Вони зупинилися за кришталевою стіною. На квітучій яблуні весело щебетала малинівка. Білі пелюстки яблуневого квіту осипалися донизу. Спогади готичним сплетінням огортали всю сутність дівчини.

– Мій світе, як можна жити без тебе, коли я знаю життя з тобою?- Муза нетерпляче гортала сторінку за сторінкою. Зненацька в коридорі почула кроки: то був Іван. Вогник надії загорівся в дівочих очах. Пригадала дитячу мрію про лицаря, що рятує принцесу. – Мій квіте, я йду до тебе.

– Якась чудасія,- почав Іван з порогу. – Розумієш, водій впевнено стверджував, що ніякої картини не бачив, але натомість в салоні знайшов пелюстки зів’ялих троянд.

– Допоки любов не відчує цілісності,- загадково посміхнулася,- слову не дано буде дійти до серця, і справа не набуде повноти.

– Воістину, панночко, незбагнений твій світ. Ти неймовірна у своїй величі й незбагненна у хвилини душевної муки. – Іван зазирнув у книгу, яку вона тримала, і прочитав вголос: – Одного разу блаженній отроковиці Музі привидівся Янгол і запитав: “Чи хочеш іти за мною, щоб жити разом із ним? Тоді ти, перебуваючи у людському тілі, маєш надихати інших на великі справи, бо ж всі діяння твої будуть записані в книгу Буття. Він любить тебе за твоє поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості. Тож нехай жар твого невтомного слова запалить любов’ю серця”.

– Шлях Творця нелегкий,- мовила Муза. – Необхідно сплести воєдино любов-почуття, любов-віру, любов-надію. Бо ж тоді навіщо для мене це безсмертя? Втратити тіло, але врятувати душу.

В погляді юнака з’явився переляк. Це нервове збудження передалося і йому. Вочевидь картина була надто цінною, коли хвилювання сплутали її свідомість.

– Я бачила його. Він сказав, що у нього не було морального права зав’язувати мої очі на світ. Розумієш?- Муза схопила Івана за руки. – Не давала нам майбутнього і моя недуга. Але тепер, коли я знаю, що він мене завжди кохав, зможу спокійно перехитрити Сфінкса.

– Звісно,- погодився Іван.

– Коли він захворів, я благала ту іншу жінку, щоб його не кидала. Він не зразу здогадався, що вона, – слово “вона” промовила з якимось притиском,- перестала відписувати. Трохи з часом, коли в листах з’явилася пристрасть, не притаманна для неї,- слово “неї” прозвучало, як і слово “вона”,- все зрозумів. Він чекає на мене.

– Звісно, чекає,- мовив Іван, слухаючи любовну сповідь.

– Шлях до нього був важкий. Густе гілля терену хапало за ноги, полчища сарани впліталося в волосся. Попри всі перешкоди, нам вдалося зберегти наші почуття. Ми кружляли в метелиці з трояндових пелюстків, і вся я була схожа на трояндову царівну. – Муза зітхнула. Легкі пахощі спогадів кликали в майбутнє, але вона мала завершити минуле.

Срібне миготіння сонячного промінчика спустилося по фіранці, зупинилося на дівочому обличчі, перетворило її на яскравий потік світла.

– Наша зустріч неминуча. “Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимося обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже”, – шепотіли вуста.

Хлопець винувато посміхнувся. Щоб якось заспокоїти дівчину, запропонував пообідати та заодно подивитися місто.
– Ось тут речі моєї колишньої. Я думаю, що тобі треба переодягтися,- почав надто впевнено наполягати, та, помітивши тінь незадоволення на дівочому обличчі, сказав обережніше,- ти розумієш, що у твоїй сукні ми будемо привертати дуже багато уваги.

– Гаразд,- погодилася Муза.

– Не знаю звідки ти, але зараз так не одягаються. Хоча..,- задумався і вийшов з кімнати.

В голубих джинсах та блузі м’ятного кольору ця дівчина нічим не відрізнялася від тих, кого бачила на вулицях міста. Легка хода, світла посмішка. Тільки зрідка, коли спогади були особливо болючі, її струнка фігурка ледь помітно відривалася від землі: тоді вона вже не йшла, а зависала над поверхнею.

– Це місто дуже гарно звучить,- заворожено промовила, вдихаючи змішаний запах старовинних пам’яток та сучасної музики.

– Чудна ти, їй Богу,- промовив Іван. – Але я задоволений, що тобі подобається. Знаєш,- загорівся думкою, що спалахнула в голові,- пропоную взяти на прокат велосипед. Всі найцікавіші і старовинні пам’ятки сконцентровані на кількох десятках кілометрів. Так буде зручно і швидко.

Оглянувши історичні місця, вони сіли перепочити й без поспіху осмислити побачене. Дух старовини проникав у кожну клітинку, насичував спогадами та враженнями.

– Здається, ніби зупинився час,- майже одними губами прошепотіла дівчина. – Я на вібраційному рівні повернулася в дитинство.

-Ти ще не бачила підземне місто,- зауважив Іван.- Перекази про це місто страшать не лише приїжджих, а й місцевих жителів. Ти уяви, що там під кожною історичною будівлею вириті підвали глибиною у кілька поверхів. Мені часом здається, що в цьому наймістичнішому підземеллі й досить бродить дух князя та його коханої. Інколи буває аж моторошно, тому що дивним чином на душу чекає одкровення. Я обожнюю там бувати.

Одразу при вході в підземне місто їх зустріла велика кам’яна симфонія, укрита надписами, що зберігали імена людей та дати.

– Гарно, – сказала Муза і закохано глянула довкола. Вона, підійшовши ближче, торкнулася стіни. Перед її очима пролетіли середньовічні лицарі, що  вогнем і мечем боронили землю, звичаї та своїх дам.

– Чуєш, як пахне історія?- зробив глибокий вдих Іван. – Не страшно? Ще є час передумати,- глянув на дівчину. – Легенди стверджують, що тут бродять привиди. А особливо чутливі можуть  потрапити в паралельні світи.

Муза мовчки пішла вперед. Він ступив слідом за нею.

– Та це ж тільки кажуть,- заспокоїв швидше себе, аніж дівчину. – Як то воно можливо, щоб душа жила без тіла?

– Ти не журися за тілом,-  спокійно сказала Муза. – Це лише одяг для душі.

– У цьому підземеллі міститься багато кімнат та коридорів, які зберігають  таємницю минулого, – Іван  розпочав екскурсійну подорож, щоб відвернути дівчину від думок про примари. – Тут навіть був підземний храм.

– А на одній зі стін замку є цеглина з підписом моєї сестри,- підтримала розмову дівчина.

– Так. Підземне місто – це справді щось унікальне,- погодився Іван, – щоб зрозуміти всю таємничість, варто тут побувати. Воно схоже на чарівну книгу, на сторінках якої заховалася історія. Особисто мені,- загадково посміхнувся, – бальзамом на душу лягає первісна тиша і невимовний спокій, що рятує від міської суєти. Воно – є символом віри, надії, любові.

– Ти про що?- Муза підняла голову, і її великі сині очі засвітилися незвичайним блиском.

– В основі його створення лежить історія багатогранної великої любові. Подейкують, дух закоханої княжни й досі можна побачити в коридорах замку. Вона померла дуже рано. Князь ще довго побивався за молодою дружиною, носив на могилу квіти, але будівництва не зупинив. – Іван загадково стишив голос і продовжив:-У знак нескінченності  та щирості почуттів над містом величаво стоять три вежі: Віри, Надії, Любові.

Ясним вогнем засвітилося обличчя дівчини. Радісна думка захопила її помисли. І Муза пішла за хлопцем, наспівуючи ліричну пісню про самовіддане кохання.

Спершу вони удвох рухалися підземним коридором, розглядаючи залишки давніх розписів та настінні латинські надписи, вели тиху неспішну розмову. Раптом біля князівської гробниці Іван помітив, що дівчина непомітно кудись зникла. Прислухався. Десь здалеку доносився гомін людей, а навколо нього утворювалася абсолютно інша реальність.

– Оце так несподіванка,- щиро здивувався. – Вже й сюди добралися новітні технології. Цікавий квест. Невже за допомогою віртуальної реальності будемо ловити ельфів чи привидів?- озирнувся навколо і гукнув у тунельний лабіринт:- Музо! Му-зо, ти де? А ходи-но сюди,- покликав дівчину

Неподалік, в одному із коридорів, замерехтів жовтий вогник. Не встиг Іван придивитися уважніше, як той вогник зник. А вже за мить на тому самому місці залунали звуки сопілки.

– Судячи з усього,- промовив Іван,-  тут створили справжнє культурне видовище. Незабаром від історії нічого  не залишиться, – дещо обурений рушив у напрямку, звідки линула музика.

Спершу звуки вилітали несміливо, наче чекали, збиралися докупи, щоб потім увірватися в тишу  шаленим вихром мелодії. А потім ставали все наполегливішими, заповнювали собою весь простір, все повітря. Плач з болем виривалися із сопілки, дряпаючи душу, тихо падав на землю.

– Фу, ти!- вигукнув Іван і, чи то злякано, чи то здивовано, зупинився. Прямо перед ним стояло прозоре біле марево дівчини надзвичайної краси. Вона тримала в тендітних руках поліську дудку-колянку, зроблену із ясена. Над дівчиною кружляла хурделиця із пелюстків троянд.

– Не бійся,- прозвучало лагідне прохання  біля самого вуха.

У хлопця перехопило дух. Він притулився до холодної стіни. Поруч запалав червоний вогник. За мить їх було з десяток. Схожі на маленьких світляків вони кружляли під звуки музики.

– Здається, тут знаходиться дух Магдалени,- промайнула здогадка. – Легенда чи ні, але трохи моторошно,- хлопець порахував до п’яти й видихнув.

Звуки сопілки стихли. Вогники, перетворившись на трояндові пелюстки, впали додолу. Марево поколивалося трохи над його головою і повільно почало спускатися, набуваючи обрисів дівчини.

– Му-зо?- здивований вигук перейшов на шепіт. – Ця віртуальна реальність мене ледь до божевілля не довела,- вилаявся, поправив чуба, стер із чола холодний піт.

Обережно ступаючи, ледь торкаючись долу, постать поманила хлопця вглиб печери. Все ще вважаючи, що це тривимірний віртуальний світ соціального існування, піддався емоціям і пішов за бажаною дозою адреналіну. Коли ж ця примара заговорила голосом Музи, він злякано озирнувся, нагадавши собі, що дівчина, можливо, заблукала десь  і тепер очікує на допомогу. Зробив спробу зрушити з місця: тіло, ніби паралізувало.

– Не бійся,- лагідний спів вводив у гіпнотичний сон.

– Хто ти?- запитав мляво.

– Я, Муза,- відповіла загадково, і від тих вібрацій ще сильніше хотілося спати.

– Що тобі від мене потрібно?- зусиллям волі збирав звуки у слова.

– Я хочу, щоб ти передав ці листи для нього,- невідомо звідки вона витягла кипу листів, ніжно зв’язаних  срібною мотузкою.

– Гаразд,- погодився, – але кому я маю їх передати?

– На все свій час,- мовила і взяла до рук сопілку. – Спершу я зіграю тобі так, як ніколи ще не грала. – У просторі знову зазвучала музика. З-під її пальців виривалися шалені звуки сопілкового неспокою, які поступово переходили у світлі гами ніжного вальсу.

І вже не було часу на те, вірити чи не вірити своїм очам, доводилося тільки спостерігати за тим, як розбуджені музикою спогади яскравим полотном стелилися на стінах печери, а дівчина вся ставала схожою на світлий промінь вранішнього світла.

– Під цю музику я закохалася. Під цю музику я кружляла у Відні на балу. Під цей сопілковий спів навчалася розуміти світ. І тепер за допомогою цієї музики хочу повернутися у свої спогади, щоб навіки залишитися з ним.

Ще до того, як впасти у стан забуття, Іван знову зробив спробу пояснити це марево. Спершу гнівив на перевтому, яка і спричинила когнітивні зміни. І тільки тоді, коли порушення почуттєвого й раціонального пізнання викликали розлади сприйняття, змирився і поринув в ту вигадливу суміш шматків реального світу і почуттів, що малювали зорові сценоподібні галюцинації та ілюзії. Спершу ті спогади миготіли картинно на стіні печери, а потім зірвалися, щоб розгорнувшись в самому просторі, захопити Івана повністю.

Ось і омріяний затишний будиночок на крутій горі. В кімнаті все тільки необхідне. Ніякого натяку на те, що тут живе розманіжене дівчисько. Хіба що на стіні висіла картина “Сикстинської Мадонни” Рафаеля. Як бажана необхідність завжди стояли на столику у вазі, кухлику троянди: білі, рожеві, червоні. Цей трояндовий рай на довгий час витіснив з її життя все, що не було пов’язане з коханим. Іноді вона могла доповнити букет гілочкою винограду, шафрану чи плакучої верби, але ця непоказна краса губилася серед розкоші троянд, які дарували для неї гармонію найтонших душевних порухів.

– Тільки з тобою я на чужині не сама,- шепотіли дівочі вуста, пригортаючи до грудей лист, старанно збризканий трояндовою водою.

Стриманий, скромний, синьоокий, вродливий, двадцятисемирічний юнак міг тільки здогадуватися про силу її почуттів. Та що, окрім своєї дружби, міг для неї дати? Він, як і численні інші інтелігенти, заробляв приватними уроками, захоплювався ідеями, що були далекі від кохання.

Доволі швидке знайомство переросло для нього в дружбу, а для неї – у велике кохання. Не поспішала проявляти свою пристрасть, прекрасно розуміла, що не всяку правду можна оголошувати на перехресті, тому насолоджувалася хвилинами, дарованими для спілкування. Упродовж довгого часу він  був її гаванню, її небом, вистражданим притулком для душі, яка втомилася від виснажливого очікування бажаного порятунку. Адже, змінюючи світ навколо дівчини, він змінював і душу.

Нове бачення життя поруч з ним допомагало осмислити й виразно побачити всю навколишню дійсність, і себе у ній. Куди б не ходила, де б не була, всюди ввижався коханий образ. Вона вбачала його у своїй родині, у кущі розквітлої калини чи барвінку, в місячному сяйві  й книгах про лицарів. Він був для неї вірним наставником та світом. Поруч з ним проходила сходження своєї душі. 

Муза підвелася з ліжка і підійшла до вікна. В повітрі запахло дощем.

– Хіба ж він може бути задоволений пристрастю менш палкою, ніж моя?- запитувала у відчаї. – Відтоді як я зрозуміла, що з моїм серцем коїться щось неймовірне, відчула себе напрочуд щасливою. Господи, я так боюся його втратити! Від цього страху страждаю більше, аніж від того, що не можу його бачити, слухати, говорити з ним, торкатися і сміятися…- Муза в зажурі схилила голову. – Мати каже, що дівчині не личить першою зізнаватися у своєму коханні. Батько повторює: горе у мистецтві та любові тому, хто каже, що думає. – сумніви легким серпанком лягли на серце.

У вікно увірвався неслухняний вітер. Він приніс запах моря, крик чайок.

– Ну і нехай,- посміливішала дівчина. – Як можна любити без взаємної довіри? Він мусить знати про існування мого почуття, – вона знову замовкла. – Я хочу відкритися не лише заради себе, заради нього. Мені здається, що він надто самотній, – мовила і в задумі стала перебирати квіти, які лежали на вікні. Вплітаючи у вінок невеличку ромашку, заспівала: – “Заплету віночок, заплету шовковий на щастя, на долю, на милого вроду”,- голос, що виривався з самісінької душі, звучав ніжно і впевнено. – Людина не повинна бути одна! Настає мить, коли це відчуваєш із особливою силою та  ясністю. Треба любити когось більше, аніж себе,- сказала майже пошепки. – Тільки в здатності до самозречення можна зрозуміти істинну сутність кохання. Хто зрікся все, а себе не зрікся, – не любить той, – її щоки палали, дихання ставало чистим, руки на колінах тремтіли. – Він такий самотній, – слова вимовлялися збуджено і водночас якось сумно. – Він має знати,- вона впевненим рухом скинула на долівку квіти, – а що, коли він скаже:”ні”?- Муза підійшла до Івана, і запах ладану змішався із запахом зів’ялих трояндових пелюстків.

– Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає,- мовив Іван. Його голос звучав неприродно, ніби тепер хтось жив у його тілі.

– Потерчам?- посміхнулася легко і невимушено. – Я знала, що тоді буду страдча-потерча, – відкинула з чола неслухняне пасмо волосся і проспівала:- Моя нехрещена душа знов може стати потерчам. І буде Всесвітом літа, благати знов  душі Христа.

Коли стривожений і безпорадний погляд синіх очей зупинився, в ньому з’явилася впевненість, а в слові твердість, Іван зрозумів, що в цій пристрасті до нього Муза відчувала внутрішню потребу відродження своєї душі, прагнення розчинитися у ньому, щоб врятувати їх обох. Хлопець блаженно посміхнувся, адже він знав: вже саме ім’я цієї юнки дарує життя і прилучає до сонму янголів.

Наступного ранку, ледве зажевріли ніжні промені сонця, дівчина першою прийшла на місце зустрічі з коханим. Море, розгойдане після нічної грози, було брудне і чорне. Воно несамовито рвалося на берег. Хвилі вищі, аніж зазвичай, набираючи швидкість, з гарматним громом летіли на берег. Тонкий туман бризок здіймався над водою, викликав тривогу, породжував химерні думки.

Спершу поодинокі, а потім все частіші, теплі пориви вітру наповнювали дівочу душу відчуттям легкості, дарували свободу. Відлуння його кроків зливалося зі стукотом дівочого серця. Зійшовши на пагорб, чоловік покликав її на ім’я. На цей раз він тримав в руках ромашки і зібрання творів Гайне німецькою мовою. Щоб не порушити таємничої миті відвертості, заплющила очі.

– Панночка засмагає?- тихо запитав. Його руки торкнулися її плеча. Їхня гладкість, їхня сила і слабкість, запах його шкіри – допомагали надбати миттєвість жаданого спокою.

– Ні, мій друже. Я чекаю на Вас,- відповіла з бажаним теплом у голосі. Розплющила очі. В них була несміливість і ніжність. О! Ця посмішка Бога в його погляді. – Я вже давно чекаю на Вас, бо ж дуже бажаю написати Ваш портрет. Сьогодні ранком спохватилася: я не маю вашого фото.

– Не скажу, що це мені несподівано,- чоловік посміхнувся. Він здогадувався про її кохання. Своєю покорою хотів бути вдячним за ту щирість, що звучала в словах. – Ці квіти для моєї панночки,- сказав дуже загадково і вручив букетик.

– Ромашки?- здивувалася.

– Так. Я подумав, що дуже вже набридливий зі своїми трояндами?- посмішка спонукала до зближення, Муза заспокоїлася.

– Я не займу багато часу, – мовила стиха. Поспішно витягнула мольберт і всяке малярське приладдя. Озирнулася через плече на нього. Палкий погляд дівочих синіх очей під впливом емоцій мінявся, наче море. – Я не займу багато часу цією морокою для Вас, – посміхнулася. Десь на межі свідомості, в тій області, де живе поезія і народжуються чудеса, з’явилося глухе тривожне хвилювання. Вдивлялася в його постать, зчитувала порухи обличчя, шукала приховані від емоції.

– Здається, що портрет кращий за оригінал,- зауважив чоловік, коли роботу було завершено. Тонке скорботне лице запалало рум’янцем.

– Ніщо не зрівняється з оригіналом,- затамувала подих. Погляд його ясних очей став ближчий за свій. З полотна на неї дивися гарний, обрамлений чорною бородою тонкий профіль, з блідим матовим лицем, з чорною хвилястою шевелюрою. Ніяких натяків на хворобу. Це було щось прекрасне і витончене, як  на картинах  Тиціана чи Леонардо да Вінчі.

Ляклива обережність і спрага близькості, незнання і досвід підштовхували зробити крок. Страх перемоги чи поразки, безодні чи легкості польоту стримував, породжував сумніви. Дівочу душу не влаштовувала власна безпорадність, і Муза насмілилася зізнатися в тій єдиній правді, яка легким серпанком стояла між ними – правді кохання.

Несподівано дівчина взяла коробку з пензликами, дістала вчетверо згорнутого папірця, злякано вручила йому. І допоки він читав ті палкі слова, сердешне кохання передбачало у своєму вічному чеканні перетворитися на прекрасну статую вулканічної лави  в Помпеї.

Коли ж останній рядочок дожив своє романтичне життя, чоловік поглянув на  цю дівчину так, як дивляться на дітей: поблажливо і ніжно; як дивляться на зруйновані міста: переможно і жалібно; як дивляться на сестру: з любов’ю і теплотою. Несподівані пориви вітру, зірвавши з голови її капелюшок, перервали ту розмову. Він побіг навздогін капелюшку, який покотився перекотиполем в морську безодню.

– Ну і нехай!- вирішила дівчина. І ледь чутно сказала: – Розумію, щоб закохатися в Янгола, потрібно бути самому Янголом.

– І це неправда,- його голос звучав так близько біля обличчя, що запах трояндової води зводив з розуму. – Коли кохають – перетворюються на Янголів, – загадковість в голосі надавала привабливості стосункам і встановлювала ціну життю, народжувала у серці надію – неможливу, нереальну надію! Дарувала хвилини душевної близькості такі звабливі, як відблиски сонця в гронах винограду із Соломонового саду. Цей  виноградний присмак на щоці й спрага пристрасті… Ця радість дотику… Ця можливість дихати одним повітрям…

– Як же хороше бути поруч з тим, до кого лине душа!- ніжно промовила, майже самим серцем.

Муза, пройнята пристрастю до коханого, часто забувала про свою недугу, яка все більше нагадувала про себе, завдавала фізичних і духовних страждань. Всупереч усьому, дівчина відроджувалася, змінювалася: старі енергії заміщувалися новими; віра, воля, надія породжували силу духу. А Любов, охопивши серце, розносила по тілу неймовірну силу, не притаманну для крихкого тіла. Любов наповнювала кожну клітинку організму, насичувала і розбурхувала кров. Ця пристрасть запалювала здатність до милосердя, самопожертви і надихала на створення ліричних шедеврів. Муза йшла за цим почуттям до коханого, як біблійна Вероніка за Христом. І було вже не так важливо, чим займалася, головне, щоб душа співала на Землі чи  на Небі.

Душа, народжена для сходження, сама вибирала життєві обставини, які, на її думку, можуть сприяти подальшому росту і вдосконаленню: «Бо ж, хто дає, той отримує. Хто пробачає, тому пробачиться».

Літня пристрасть дарувала крила. Осінь принесла прощання. Сріблясте павутинне мереживо нагадало про плинність життя, і навіть стиглі яблука, глухо гупаючи в садку, завдавали болю.

– Якби я була сльозою у твоєму оці, – ледь чутно промовляла дівчина, прикладаючи руку до змарнілого від хвороби обличчя коханого, – я б скотилася до твоїх губ, щоб їх поцілувати. Та коли ти був  би сльозою в моєму оці, я ніколи б не плакала, щоб тебе не втратити…- вона тримала його голову у своїх долонях і цілувала повіки,- я знаю, що люди всі помруть, – дівчина зітхнула,- тільки особливі помруть на вогнищі. Ти підніс мене на моє багаття. Можливо, я і без тебе колись би заслужила його, але той вогонь ніколи не був би таким чистим.

Іван сидів в глибокій задумі. Він проживав разом з нею пристрасть, відчував душевний біль. Маятник ритму настрою здійснював переполюсацію, але ритм душі не має чіткого закону, тому й одержимість дівчини не мала меж. Щоб якось підтримати її,  змарнілу від спогадів,  сказав:

– Кожний із людей – це половинка людини, розділеної на дві частини. А Любов – це завжди пошук цілісності. Таїнство чуда відкривається тільки тому, хто подібно дитині, чекає його, вірить в нього, відкритий назустріч йому. Той, хто не вірить в чудеса, просто не здатний помічати прекрасне і ризикує його пропустити.

– Я вірила, що світло його любові осяйно зійде наді мною… І те світло я зможу запалити своїм словом в людському серці. Я жила за себе й за нього. Ходила по світу, вдивлялася в обличчя людей в будинках, крамницях, на вулиці, в церкві. Допомагала чим могла: кому добрим словом, кому піснею, кому втирала дрібні сльози. Бо ж сказано: “Хто дає, тому воздасться”. Часом я пустотливо злітала ластівкою під стріху, вибивалася конвалією з-під торішнього листя. Особливу насолоду приносило ховатися червоними черешнями-вишнями у зеленому гіллі. Любила виспівувати з дівчатами веснянки та пускати на воду віночки.” Якби я тепер хотіла у мале човенце сісти! Якби я тепер хотіла на схід сонця плисти”!- заспівала ніжно, і спів  злетів до стелі, розносився серпанком в підземеллі. – Тихими місячними ночами я бродила мавкою у лісі або ж далекою царівною в полі. Високо в захмареній далечині блимала людям зіркою, осяваючи шлях тим, хто йшов до мети. Чимало злих сил ставало на заваді, але всі вони загинули, потрапивши під вогонь слова. Моя душа, спрямована у нескінченність, оживала, набувала енергії. І тепер я тут, щоб космогонічною силою мого ясена поєднати уявлення про простір, час і любов, і повернутися назавжди до нього.

Спогади з кожним її словом ставали все спокійнішими, вони вже здавалися тьмяним відбитком на стіні. Музика минулого поволі стихала, Іван приходив до тями й повертався в реальність.

– Музо, це ти?- запитав здивовано.

Дівчина стояла перед ним святково вбрана. На голові мала пишний трояндовий вінок, а між квітами лежали велично вплетені гілки клена та липи. За крайку спідниці вона заткнула зелене віття берези, так, що здавалося, ніби спідниця із зелені. На плечі накинула вишитий рушник, де на стовбурах дерев сиділи птахи. Та й сама вона була схожа на птаха, вишитого червоними нитками по білому полотну

– Людина, сповнена Любові, матиме мудрість перехитрити Сфінкса. – тихо мовила Муза.

– Здається, я трохи втратив здатність ясно сприймати,- хлопець озирнувся навколо себе. – Мене попереджали, що тут бродять привиди,- він протер очі, бо ж не міг збагнути: сидить він на чомусь,  а чи стоїть. Хто ця дівчина у вінку? Реальність чи примара?

– Ти бачиш те, в що віриш,- промовила Муза,- і отримуєш те, чого справді хочеш. – Вона простягнула для Івана сопілку і попросила:- Посади на те місце, де ріс мій ясен. Нехай вона озветься ніжним шелестом зеленого гілля, дзвінким пташиним співом, пристрасним поглядом закоханих.

– А листи? Що робити з ними?- поцікавився хлопець, все ще дивуючись, що вірить в цю ілюзію реальної дійсності.

– Передай для нього,- попросила Муза, перетворюючись у примару. – Він чекав на них сто п’ятдесят років.

Біле марево весільною накидкою піднялося, раз по раз змінюючи свої обриси, ще пропливло за хлопцем деяку мить. Іван, пройшовши підземну криницю, інстинктивно зупинився біля маленької каплички. Марево зупинилося поруч і нависло над його головою.

– Мене звати Муза,- проспівала примара. – Пам’ятай!- мовила і залишила його на самоті.

Мабуть, просидів би він біля каплички ще довго, міркуючи про побачене і пережите, коли б не підійшла до нього дівчина-екскурсовод.

– Пробачте, з вами все гаразд?- поцікавилася і допомогла піднятися.

Він не зразу відповів. Здавалося, що ілюзорне сприйняття навколишнього світу відняло мову. Коли ось ті псевдогалюцинації почали стихати, Іван посміхнувся до незнайомки та розповів про те, що щойно був свідком грандіозного, фантастичного дійства. Раптом він схопив її за руку і повів туди, де Муза  залишила трояндові пелюстки.

Дівчина мимоволі починала вірити в те фантастичне-маревне викривлення.

– Приємно, що на світі є ще такі диваки,- посміхнулася незнайомка. – Тепер рідко можна зустріти тих, хто вірить в чудеса.

– А як щодо цього?- все ще не міг заспокоїтися Іван, демонструючи пачку листів.

– О-о-о! Як вони пахнуть!- вигукнула дівчина. – Обожнюю цей запах зів’ялих троянд. Вона зазирнула в сумочку і витягнула записник. – Ось, погляньте, – між сторінками лежав пожовтілий бутон троянди, – щоб зберегти красу пелюстків, я підфарбовую їх звичайним лаком,- мовила, посміхаючись.

– Приємно, що на світі є ще такі дивачки,- посміхнувся у відповідь хлопець, розглядаючи дівчину. – Я- Іван.

– Я- Олеська. Хоча батьки називають мене Олександра. – вона забрала з чола пасмо світлого волосся і знову  посміхнулася

– Ти чимось схожа на неї, – зітхнув в зажурі Іван.

– На кого це?- запитала, і бісики забігали в її синіх очах.

– Я пізніше тобі все розповім. – розмовляти не було настрою. – Зараз не час. Вечоріє. – Іван поволі пішов у напрямку В’їзної вежі. Олеся  рушила слідом за ним.

Над містом догорало вечірнє сонце. Парило, як перед зливою.

Іван віднайшов місце, де колись ріс величний красень-ясен.

– Шкода,- тихо зітхнув. – Гарне було дерево.

– Гарне, – погодилася Олеська. – Подейкують, що інколи місячними ночами біля нього можна було побачити силует дівчини з сопілкою, яка зникала з приходом світанку.

– Я знаю,- спокійно промовив Іван і присів біля нещодавно висадженого молодого деревця, – цей ясен незабаром виросте і буде таким же красенем. Він зуміє гідно підтримувати своїм гіллям Небо.

Іван прогорнув навколо стовбура ґрунт  і поклав туди сопілку та листи.

– Я повертаю йому твої листи,- промовив Іван, не звертаючи уваги на здивовану Олеську. – Це була найкраща казка кохання, яку тільки знав світ, – з цими словами почав нагортати землю на конверти.

– Тобі не здається, що ми порушуємо вимоги поховання сміття,- втрутилася Олеська. Вона присіла поруч і, набравши  в жменю ґрунту, засипала тоненькою цівкою папір.

– Можливо,- погодився.

Несподівано листи стали змінюватися: перетворившись на трояндові пелюстки, вони в одну мить пропали, зникли. І тільки сопілка в руках Івана нагадувала про те, що то було не марення.

Ніжні звуки сопілки кружляли навколо у повітрі, здіймалися в небо і вже звідти поверталися теплим літнім дощем.

 Задоволена Муза послала на землю яскраве перевесло веселки.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця