Агентка ЛУ

Жити буду, геть думи сумні[1]

У восьмикутній залі панувала гнітюча атмосфера. Присутні притишували голос і кидали короткі погляди на агентку ЛУ. Гамір стихнув, коли до приміщення увійшов командувач та, розташувавшись за центральним столом, звернувся до присутніх:

— Шановні особини, ми сьогодні зібралися через непросту справу, — зробив паузу, звиклий, що до нього прислухаються. — Розглянемо поведінку агентки ЛУ. Вона не тільки багаторазово порушила правила, знехтувала нашими принципами, але й відмовилася коритися наказам. Тож я скликав невідкладну нараду задля винесення колективного рішення у справі.

ЛУ сиділа окремо від загалу, ніби зумисне протиставляючи себе рухливо-змінним сутностям решти особин. Її контрастно-опукла постать виглядала яскравою плямою на тлі світло-обсидіанової стіни. З миті повернення набула форми земної фізичної оболонки та вперто її тримала, витрачаючи енергію на контроль. Тонкі, майже білі губи стиснуті, але обличчя спокійне та незворушне. Дивилася на решту з-під напівопущених вій, не мигаючи.

— Непомітно, щоби вона розкаювалася, — пролунало надто голосно, і всі обернулися. Особина, зрозумівши, що її почула не лишень сусідка, змінила колір та майже злилася зі стіною.

— Прошу утриматися від коментарів, — командувач висунув на кілька метрів кінцівку, яка впритул наблизилась до порушниці. — Дамо слово ментору агентки ЛУ.

На середину приміщення вийшов підтягнутий сивий чоловік з військовою виправкою. Він теж час від часу набував земляноподібної форми на згадку про своє останнє оперативне завдання. Зупинився, уникаючи погляду в бік ЛУ, дістав блокнот і закашлявся. Все заради того, щоби відтягнути час.

— Дозвольте, командувачу, я з початку, — чоловік дочекався схвального похитування желеподібного тіла: — У травні 1880 року було прийнято рішення відправити черговий дослідницький десант на кілька земних локацій. Агентку ЛУ було переміщено на територію, яка звалася «Російська імперія». Щоби забезпечити її всім необхідним, ми обрали заможну родинну комірку, але жінка, яка стала їй матір’ю, завдала нам клопоту, — ментор помітив, що слухачі захвилювалися. – Зараз поясню. Матір – біологічний суб’єкт жіночої статі, який спершу виношує, а тоді народжує особину. В цивілізації землян — це єдиний можливий спосіб розмноження.

Отже, спершу все йшло згідно з планом. Агентка ЛУ одержала ім’я Лариса, росла, розвивалась і регулярно відправляла звіти. Ми отримали цінну інформацію про природу, звички, інтереси та слабкості аборигенів. Проте, дослідженню заважала надто активна позиція її матері. Це створіння встигало скрізь. Замість того, щоб відправити дітей до гімназії, взялася вчити їх самотужки, влаштовувала поетичні вечори, збирала інтелігенцію (так звуться наділені розвинутим у порівнянні з рештою землян, інтелектом). Наші аналітики вважають, що саме мати стала першою, хто збив агентку ЛУ зі шляху служіння. Згодом долучився її дядько, брат матері, який теж постійно впливав та задурював голову націонал-соціалістичними ідеями.

— Шановний менторе, ви емоціонуєте. Це — неприпустимо. Не примушуйте думати, що й ви піддалися хворобі землян. Пам’ятаєте наше головне правило? Холодний розум, — за командувачем почали повторювати вголос всі присутні. Зазвучало гучним речитативом: — Жодних емоцій, жодних переживань, жодних хвилювань — голоси злилися в єдиному звуку: — Спостерігаємо, вивчаємо та документуємо!

ЛУ промовчала, оглядаючи знайомих особин так, ніби бачила їх вперше. Її дратувало, як віддано вони повторили зазубрену з дитинства фразу, котру вона раніше часто вигукувала, віддаючись тій дивовижній єдності, яку відчуваєш, коли твій голос зливається з хором однодумців, і життя здається світлим та сповненим сенсу.

Крім того, нахабно вип’ячувала перевагу власних вольових якостей. В одному з її послань значилося: «Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась[2]» Тому, — голос зробився урочистим, — перша провина агентки ЛУ – пиха.

Запалу тишу перерізало колоратурне сопрано:

— Командувачу, дозвольте мені говорити.

— Не дозволю. Ви отримаєте слово пізніше. Продовжуйте, менторе.

— Небезпечного брата матері (у землян він зветься «дядько») Михайла Драгоманова, ми мусили ізолювати. Вкрай рідко Наглядова рада втручається в справи землян та інших цивілізацій, але мене бентежив стан агентки ЛУ. Щойно Михайло Драгоманов відбув у еміграцію, й справи почали налагоджуватися, як прибула тітка Єля — сестра батька. Не шуміть, — ментор підняв руку і зробив заспокійливий жест. — Перед засіданням всі, хто не має достатньо даних про землян, могли ознайомитися з матеріалами й не дивуватися влаштуванню їхніх соціальних комірок. Отже, Єля взялася за виховання агентки ЛУ, і знову нам довелося докласти зусиль, щоб знешкодити небезпечний вплив. Тож цю жінку заарештували за участь у замаху на шефа жандармів й заслали до Сибіру. Але агентка замість того, щоби зрозуміти попередження, надсилає таке: Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну, / Поглянути ще раз на синій Дніпро, — / Там жити чи вмерти, мені все одно…[3]

— Менторе, я не розумію. Ви ж могли прямо повідомити підопічній, що вона зловживає своїм становищем та ставить під загрозу весь дослідницький проєкт?

— Пробачте, командувачу, але, на жаль, ми можемо лишень отримувати повідомлення від агента. Системи надсилань ще не розроблені, хоча наш технічний відділ вже працює над цим.

— Тобто ви відправляєте дослідника і чекаєте на звіти. Це все? — голосом командувача можна було різати гартоване скло.

— Боюся, що так. Але до цього нам вдавалося справлятися тими засобами, що маємо. Хоча й не можемо надсилати прямих звернень, але вміємо керувати обставинами. Перші дослідники були виключно трилобіти. Ми тоді сильно наслідили, і зараз люди викопують їхні рештки й створюють якісь смішні теорії.

— Смішні? Ви знову емоціонуєте?

— Ні, — опустив очі. — Це просто оберт мови, набрався від землян. Я ж щодня читаю зо два десятки звітних протоколів. Отже, після трилобітів ми припинили відсилати експедиції, не схожі за формою на аборигенів. Маю на увазі землян. Решта видів на цій планеті нецікаві через ще нижчий за панівну расу рівень інтелекту. Щоби максимально наблизити дослідника до людської форми буття, ми вселяємо його в жіночу особину як ембріон, і так він проходить типовий онтогенез.

— Добре. Позбавте нас фізіологічних подробиць. Повернімось до агентки ЛУ.

— Отже, вона почала проявляти музикальні здібності. Те, що в нашій цивілізації через особливості мовленнєво-слухового апарату вміють навіть наймолодші особини, в землян викликає захват. На Наглядовій раді було вирішено, що потрібно якнайшвидше відкликати агентку ЛУ. Тож ми посприяли тому…

ЛУ вже не чула бубніння ментора. Згадувала сонячний морозяний день. Сніг, який сяяв та рипів під полоззями саней, запряжених трійкою сірих коней. Десятирічна та щаслива, вона вбирає в себе зимову красу, вдихає солодкуватий паркий запах коней, відчуває, як щипає щоки, а вони пашать, немов грона горобини. Родина їде до озера. Там біля ополонки місцевий священник освятить воду.

На ній теплі валянки, кожух та пухова хустка. Вона не замерзне, бо ж матір гарно її вдягнула, ще й підперезала. На Водохрещу завжди приходило багато людей, і цього разу назбиралося з пів села. Всі веселі, збуджені, по святковому вбрані. Їй приємно бути серед них, чути як перегукуються кумасі, та сміються дітлахи, штовхаючись та падаючи на сніг.

Раптом вона відчуває резонансну хвилю. Зосереджується. З ополонки поступово під вагою людей вичавлюється вода. ЛУ знає, що то не просто так. Це попередження, або покарання за музику. За те, що дозволила їй вийти назовні, показала людям через інструмент, якою прекрасною буває мелодія. ЛУ розуміє, що лід може тріснути, і тоді священник, рум’яні кумасі, пискляві дітлахи — всі вони опиняться в темній крижаній воді. Вона стримує енергію та не дає їй зруйнувати лід. Відчуває як тріщіть в голові, як здуваються жили на худенькому дитячому тілі. «Невже вони не помічають?! — лунає в голові. — Чому, чому не втечуть якнайдалі від озера? Терпи ЛУ, терпи та тримай…», — набатом відбиває в мозку. Нарешті служба закінчується, і всі розходяться.

Зморена ЛУ знесилено бреде до саней. Лишень вдома мати помічає, що її валянки геть промокли від води, яка залила кригу. Ввечері підіймається температура, і ЛУ вперше за десять років не надсилає звіт. Сили їй потрібні на боротьбу. «Так почалася моя тридцятирічна війна[4]», — буде вона повторювати з гіркою усмішкою, вкотре згадуючи той морозяний день.

— Розходимося на перерву, — голос командувача вивів ЛУ з задумливості. Присутні поспішили вирватися назовні, щоби поповнити запаси енергії та обговорити між собою почуте. Тільки ЛУ залишилася сидіти, споглядаючи відому лишень їй точку на глянцевій бездоганно-рівній стіні.

Вона ніяк не могла звикнути до свого світу, постійно згадувала Україну, яка стала для неї рідною, друзів, родину, чоловіка. Скільки б не говорив з нею штатний терапевт, не запевняв, що то була лишень експедиція, не хотіла йому вірити. Їй завжди навчали, що емоціонувати погано, що почуття лишень для нижчих істот, що потрібно сухо й стримано аналізувати інформацію. Стільки років підготовки, щоденних практик! Варто було їй потрапити на Землю, як все змінилося. Після того, як мала дружбу, любов, боротьбу, свободу та кохання, більше не могла й не хотіла бути ідеальним агентом. «Жити буду, геть думи сумні», — крутилося в голові, нав’язливо, набридало невгамовною мухою, билося у свідомості.

Минуло вже чимало часу від репатріації з Землі. Вона боролася, борсалася як скажена, зчіплювала зуби й терпіла біль, але вони виграли. Забрали назад її дух, облишивши змучене, висушено хворобою та стражданнями хворе тіло. В останні хвилини перед переміщенням ЛУ ще бачила, як ридала над нею матір, як кусала сухі губи сестра Ізідора, і як метався кімнатою Климент. Її Кльоня[5] був опорою, надією та міцною зв’язкою, тим, завдяки кому вдавалося чинити супротив всі ці роки. «Можливо саме кохання — це дивовижне почуття, про яке забулася наша цивілізація, є відповіддю на всі ті загадки, котрі даремно намагаються розгадати дослідники. Ми хочемо поглянути на Землю з позиції чистого розуму, без емоціонування, а це неможливо, як неможливо відчути запах квітки, якщо не маєш нюхового аналізатора. Як би я хотіла зараз просто лежати на зеленій траві, дивитися в небо та відчувати запах медоносних трав».

Після повернення ЛУ дратувало, що на базовій станції лише запах хлору та спиртових антисептиків. Їй не вистачало всього того коктейлю з ароматів, який зустрічала на Землі. Вона згадувала як пахнула пріла осінь в Колодяжному, який насичений міцний аромат мала конюшня, коли дитиною бігала туди дивитися на коней, який запах стояв в хаті, коли раз на рік матір бралася зчиняти паски… Тепер існував лишень запах стерильності й він пригнічував.

За рефлексією ЛУ не помітила, як шестикутна зала почала наповнюватися людьми. Перерва закінчилася, і мало продовжуватися засідання. Командувач оголосив про початок:

— Сподіваюся, що на цей раз всі змогли ознайомитися з матеріалами справи агентки ЛУ й ми можемо трохи швидше, не відволікаючись на роз’яснення особливостей побуту та соціального устрою землян, — кинув багатозначний погляд на ментора, — Перейти до суті питання.

— Намагатимусь бути лаконічним, — Ментор відповів, з ляскотом приставивши ногу до ноги. – Отже, коли агентка ЛУ захворіла на туберкульоз кісток, ми припинили ретельний нагляд і чекали, що вона от-от облишить тіло. Проте, вона вперто чіплялася за нього й продовжувала творити жахливі речі: малювала, грала на фортеп’яно й найогидніше — писала вірші. Всі повідомлення від неї приходили в цій нестерпній чуттєвій формі. Їх неможливо було читати…

— Знову емоції? Я починаю думати, що це надто заразно, — очі командувача кидали блискавки. – Зберіться.

— Я намагаюся, але ці вірші, щоб їм. Ви лишень послухайте: Вона мені співала про любов, / Про молодощі, радощі, надії, / Вона мені переспівала знов / Те, що давно мені співали мрії[6]…

— Припиніть. Це нестерпно — командувач затулив вушні отвори й зробився червоний, очі вилізли з орбіт й горіли скаженим вогнем. Але раптом зібрався, змінив колір на блідо-сірий, помітивши круглі очі та напіввідкриті роти підлеглих – Пробачте. Це, справді, примушує вертатися до первісних реакцій, робить з нас дикунів, як аборигени Землі. Менторе, попрошу більше не цитувати ці римовані слова.

ЛУ дивилася на них, скрививши рот в посмішці. Було кумедно спостерігати, як особини бояться показати те далеке й приховане, що хоча й загнане в глибини несвідомого, все ж є, нікуди не зникнуло. Коли вона тільки проходила вишкіл, серед курсантів ходила легенда. Її передавали пошепки, так, щоб ментор не почув. Розповідали, що колись, в прийдешні часи, був один агент, якого відправили на Землю й він на стільки загрався та прикинувся симпатією до аборигенів, що навчив їх видобувати вогонь. Його дії спричинили переворот в місцевому устрої й мали великі наслідки для цивілізації.

Ще тоді ЛУ розмірковувала, що було би цікаво потрапити саме на Землю, де існує така особлива форма життя. Коли отримала розподіл, то надзвичайно зраділа призначенню. Пізнавальний інтерес, був однією з незаборонених реакцій, хоча вважалося, що хороші агенти вміють його пригнічувати.

«Вся наша цивілізація будується на пригніченні, уникненні та інтелектуалізації психічної сфери. А що коли ми теж колись були такими як земляни? Якщо ідею про те, що ми — вища раса нам нав’язали разом з механізацією ручної праці та вирощуванням і утилізацією віджилих особин. Що коли первинний розподіл за здібностями, покликаний мінімізувати непередбачуваність це ще один спосіб контролю, — ЛУ відчула, що знову відключилася і не слухає монотонне бубніння ментора, який з усіх сил намагається оповідати лаконічно та послідовно.

Він перераховував все, що вона робила та як вони катували її тіло хворобами, щоб вибити, витрясти з нього бентежний дух. Згадував, як ходила у вишиванці, дражнячи імперців, як подорожувала й шукала місця, до якого їм важко буде дотягнутися, щоб пришвидшити її повернення.

ЛУ згадала, як три роки поспіль зимувала у Єгипті. То були цікаві часи, бо через особливий клімат та розташування відносно координат зоряного простору Наглядовій раді було важко впливати на її тіло.

— Отже, агентка провалила завдання, — голос ментора увірвався у свідомість, — І ви — командувач, та ви — особини, повинні винести вирок та вирішити, що робити далі.

— Дякую, менторе. Надаймо слово агентці ЛУ.

— Ви вже все вирішили, тож не бачу сенсу. Коли відбудеться ліквідація?

В залі запанувала в’язка кисільна тиша. «Якби тут існували комарі, я б зараз почула їхнє гудіння…», — ЛУ охопила глибока апатія. Вона давно здогадувалася про свою подальшу долю, але зараз це стало на стільки очевидним, що не вимагало підтвердження. «Особина, яка не справилася з покладеною на неї роллю підлягає ліквідації», — так було записано в статуті і виконувалося понад три мільйони років.

***

ЛУ сиділа в трикутній кімнаті й намагалася сповна насолодитися спогадами. Їй згадувалася Грузія. Не кам’янисті, сповнені самоповаги гори, чи стрімкі мерехтливі річки, а той вільний дух, який прокидався від споглядання суворої бентежної краси. Зі стану напівтрансу її вивів скрип однієї з площин кімнати, яка обернулася довкола осі й впустила ментора.

— Я прийшов попрощатися.

Вона повільно підняла очі, поступово прямуючи від блискучих туфель, вздовж чітких стрілок штанів, повз застібнуту під горло сорочку до змарнілого обличчя, що нагадувало передсмертну маску фараона, яку ЛУ бачила в Каїрському музеї.

— Я б запропонувала стілець, але його тут немає, — посунулася на ліжку. Ментор зашарівся, не знаючи куди діти власне тіло. 

— Я не міг інакше. Мусив все розповісти. Ти сама винна.

— А хіба я щось вам казала? Чому вас гризе провина?

— У нашому теперішньому вигляді ми існуємо тисячі поколінь. Світи утворюються, розвиваються, зникають… Ми це фіксуємо та досліджуємо. Наша роль — спостереження. Варто включитися емоціям і починається втручання. Ти знаєш про Ішуа? — ментор озирнувся, ніби очікуючи, що раптом з’явиться стілець. Зрештою всівся на ліжко, намагаючись не дивитися в допитливі очі агентки ЛУ.

— Ми на вишколі це не вчили.

— Він, як і ти, був агентом на Землі. Я не догледів, що Ішуа має надто вразливу натуру, хоча, потрібно віддати належне, гарно маскувався. Він пройнявся любов’ю до аборигенів та узявся їх рятувати, намагаючись вселити добро в їхні дикі душі. Система повернення була ще недостатньо розробленою, тож нам довелося відправити ще одного агента, який і домігся відділення Ішуа від фізичного тіла. Він так гарно тримався за земну оболонку, що лишень на третій день вийшов з неї, та аборигени бачили особину, вважаючи її духом.

— А що сталося з тим агентом, який посприяв поверненню Ішуа?

— Він самоліквідувався. Люди називають це самогубством, – ментор зам’явся. Було помітно, що намагається щось сказати, але не може добрати слова.

— Ви хочете, щоб я теж самоліквідувалася?

— Я завжди ставився до тебе рівно та спокійно й зараз намагаюся витримати цю дистанцію, але мені важко подолати емоційність, кола мова йде про фізичне знищення особини.

 — Я посилаю доленьці своїй, / Щоб і мені дала кінець такий, / Щоб я була спокійна в час конання[7]…

— ЛУ, ти знову починаєш? – здихнув сумно.

— Менторе, я вже не можу інакше. Не емоціонуйте. Я готова до ліквідації.

Раптом ментор підскочив і його змарніле обличчя змінилося: розгладилися зморшки та з’явився рум’янець.

— Вставай! Хутчій за мною! Пройдемо між перемінками, — він кліпнув очима зупинившись напроти цифрового табло. Площина повернулася, пропускаючи їх в довгий білий коридор, за будовою схожий на простерилізований кішківник. До депортаційної рубки рухалися максимально швидко, оминаючи застиглі очі камер спостереження. Вже в середині ментор вказав агентці ЛУ на кабіну.

— Але ж, менторе, що буде з вами? Точно хочете, щоб я це зробила?

— Так. Приготуйся. Зараз відкриваю двері.

— Але де я опинюся?

—   Немає часу обирати родину, — він вже натягнув навушники і вібраціями голосових зв’язок виводив проникну гулу мелодію,  покликану запустити процес переміщення. – Застрибуй.

ЛУ кинулася в чорну порожнечу депортаційної кабіни.

— Щасти тобі, — промовив ментор, спостерігаючи за спалахом крізь опуклий ілюмінатор.

***

— Любий. Поглянь як прекрасно. Зірка падає. Загадаєш бажання?

Чоловік ніжно відвів неслухняну біляву прядку від маленького вушка та прошепотів:

— Хочу, щоб у нас народилася дівчинка.

— Так і буде, — жінка ніжно усміхнулася. — Назвемо її Леся.

[1] Українка Л. Contra spem spero! / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975, т. 1, с. 56.
[2] Українка Л. Як дитиною бувало // Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 154.
[3] Українка Л. Надія // Досвітні огні: збірка віршів / Леся Українка; ред. колегія: В. В. Бичко, М. М. Острик та ін. ‒ К. : “Веселка”, 1975. ‒ 159 с.
[4] Фраза зі спогадів про Лесю Українку її сестри Ольги Косач–Кривинюк.
[5] Так у близькому спілкуванні Леся Україніка називала свого чоловіка Климента Квітку.
[6] Українка Л. Стояла я і слухала весну / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 118.
[7] Українка Л. Дивлюся я на смерть натури / Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 226.