Дар

“Ні, я жива, я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!”
Леся Українка

— Міро, дуже страшно, — притискалась до мене сестричка, стоячи у натовпі. Вона тремтіла, наче осиновий листочок на вітрі.

— Я поруч! Усе буде добре. Вони не заберуть тебе, — заспокоювала сестру. Це були її перші збори. Тільки вчора Іві виповнилось п’ятнадцять, а вже сьогодні мусить постати перед триклятими Акеа.

— Ти обіцяєш? — шепотіла мала заглядаючи в мої зелені очі. Я для неї не просто сестра, я стала їй і матір’ю, і батьком. Вже десять років пройшло, як ці боги забрали нашу матір, і мені, десятирічній дитині, випала важка ноша самій піклуватися про сестру (батька забрали відразу після народження Іві).

— Я оберігатиму тебе до останнього удару мого серця, — прошепотіла, закушуючи губу, щоб не заплакати.

— Тримайся, — важка рука впала мені на плече.

— Лікарю, — схилилась у пошані перед сивобородим чоловіком. Єдиним у моєму знедоленому житті, кого я поважала. Бальт підтримував, лікував та стеріг таємниці усіх жителів нашого селища. І моя таємниця зберігалась у нього.

— Міро, як ти себе почуваєш? — ледь чутно запитав лікар.

У відповідь я лиш скрутно посміхнулась, погладжуючи волосся сестри.

— Їдуть! Їдуть! — пролунало відусюди, і враз усі затихли, боячись зайвий раз поворухнутись чи бодай дихнути.

— Дорогі піддані!  — велично заговорив один з представників Вищих.  — Ми знову даруємо свою милість одному із вас — приймаємо у свою Оселю.

«Забирайтесь самі у свою Оселю бісові псевдо боги та не виходьте з неї!» —  бажала закричати, але натомість прикусила язика. Один із законів Акеа: «Смерть грішникам», тому краще не ризикувати. Першого дня, першого місяця, кожної пори року, вони приходять і забирають одного з поселення віком від п’ятнадцяти до тридцяти років. Найсильніших, наймудріших, найкращих. Ніколи не знаєш, кого вони виберуть —  чи бравого мисливця, чи юну дівчинку, тому боялись усі, хто вистроївся перед Акеа.

— Її, — скомандувала богиня, ткнувши пальцем з довжелезним нігтем у шеренгу людей.

— Ніііі! —  заволала я, коли зрозуміла, що вибір впав на Іві.

— Перечиш? — молодий воїн Акеа миттю опинився біля мене, приклавши гострий кинджал до шиї.

— Ні, — стримано повторила я, приборкуючи бурхливі почуття. — Я хочу запропонувати себе в дарунок богам. Віднині моя душа і моє тіло належить безсмертним Акеа.

Краєм ока я побачила, як Бальт затулив рот сестрі, не даючи закричати. Він обійняв її, відвертаючи від мене. Я не знала, що відбудеться далі, але краще їй цього не бачити.

— Ліана вибрала її, —  заричав воїн, ранячи лезом мою шкіру.

— Тар, — зупинила його Ліана — дружина Верховного бога, якій на вухо щось шепотів чоловік, обличчя якого ховалось під капюшоном синього балахона. Почути щось — марна справа, але все ж мені вдалось вловити кілька слово:  «самопожертва…, пророцтво…, шанс…»

— Як твоє ім’я, дитя? — запитала мене, на вигляд не старше моїх років дівчина. Але зовнішність оманлива — тіло Акеа не підвладне часу.

— Міііранда, — тремтяче відповіла. Хоч як мені хотілось виглядати хороброю, але страх охоплював мене, пускаючи сильні дрижаки всім тілом.

— Мірандо, даю тобі п’ять хвилин попрощатись з сім’єю. Боги приймають твій дарунок, — солодко заговорила жінка.

Я підбігла до сестри та міцно обняла її.

— Міро, ні, —  шепотіла вона, захлинаючись слізьми. —  Не покидай мене.

Я не могла говорити, лиш ридала, не перестаючи цілувати заплакані очі сестри. Обоє розуміли — це наша остання зустріч. Для чого Акеа забирають людей, ніхто не знав, але всім було відомо — ще ні кому не вдалось повернутись.

— Мірандо, коли вони дізнаються що ти… — осікся лікар, боячись навіть пошепки промовити це слово. —  Що тоді буде?

— Не знаю. Головне, що вони не заберуть Іві.

— Я піклуватимусь про неї, як про рідну, — запевнив Бальт, обіймаючи на прощання.

— Ходімо! —  скомандував акеанець.

Я стисла сестричку в обіймах, поцілувала рідну голівку та побігла, наостанок кивнувши Бальту, даючи добро на розкриття моєї таємниці сестрі. Нехай мала взнає правду, можливо, їй так буде легше сприйняти мій вибір.

Мені зв’язали руки ззаду, вдягли на голову мішок та посадили в карету. Їхали довго, транспорт постійно підстрибував на вибоїнах. Ставало важко, душно і, чесно кажучи, страшно. Хоча, ще після першого візиту до лікаря, я вчилась сприймати смерть, як щось невіддільне, та зараз, мене лякало невідомість, незнання того, як саме стара з косою забере мене.

— Виходь, — різкий голос вивів мене з роздумів, а сильний поштовх вибив тверду підлогу з-під ніг. Я вилетіла з карети, наче кинутий мішок з картоплею.  Зв’язані руки не допоможуть, тому я приготувалась поцілувати землю. Але хтось впіймав мене та поставив на ноги.

— Тар, ця дівчина, можливо, твій порятунок, а ти хочеш її уколошкати не дочекавшись результату, — промовив чоловік. Його голос здався мені знайомим. —  Далі я сам.

Невідомий стягнув з моєї голови мішок, і я побачила перед собою свого рятівника. Молодий чоловік у синьому балахоні, тепер капюшон не прикривав обличчя, і я могла роздивитись бога зблизька. Він нічим не відрізнявся від простих людей, крім очей, що мали колір аметисту та, звісно ж, безсмертя.

— Мірандо, моє ім’я Доріан. Я проведу тебе до Оселі, — промовив безсмертний та, підхопивши мене під руку (звільнити від мотузок він і не збирався), повів у відомому йому напрямку. Допоки ми йшли, побачила у далечині величезну, але вже майже зруйновану, споруду з якимись великими тарілками та дротами.

— Це збудовано ще до Дару, — пояснив мій конвоїр, прослідкувавши за моїм поглядом, а потім різко зупинився та запитав: — Ти знаєш щось про Дар?

— Це дарунок Всесвіту, що призначався для процвітання людства, його порятунку від неминучої погибелі. Але… — раптово запнулась, не знаючи чи варто говорити далі.

— Продовжуй, — спокійно промовив він.

— Але натомість поділив людей на дві касти: богів та рабів, Акеа та белау.

Доріан нічого не відповів, просто повів далі.

— Це вона? — зустрів нас на порозі русявий чоловік, на вигляд років сорок, але аметистові очі підказували, що зовнішність не відповідає віку. — Гектор наказав оглянути її.

«Оглянути?!» — це слово відбилось у мені сильними ударами серця. Ходять легенди, що Акеа не терплять…

— Вона хвора! — закричав чоловік, підтверджуючи мої побоювання, після того, як уважно зміряв мене аметистовими очима,

— Що? — невідомий грубий голос змусив тремтіти все навкруги. — Як ти посміла привести хвору белау в Оселю.

Повернувши голову у бік звуку, побачила статного чоловіка, що однією рукою тримав за зап’ястя Ліану, іншою замахнувся, щоб ударити дружину.

— Ця дівчина з власної волі вирішила прийти сюди, — заговорив Доріан, рятуючи жінку від побиття.

— Це не має значення! — відпустивши Ліану, Верховний почав наступати на Доріана, що все ще тримав мене під руку. Очі Гектора були тьмяними та сповненими люті, а кожне його слово наче обухом било у вухах. — Ти ризикнув майбутнім усіх Акеа!

— Гекторе, але пророцтво… — не відступав Доріан.

— Я пам’ятаю настанову Всесвіту, не гірше тебе, але роки показали, що вона помилкові. Сторіччя добігає свого кінця, а створити нового Акеа так і не вдалось! — гаркнув Гектор і глянув на русявого, що не переставав проникливо оглядати мене.

— Рак серця. До наступних зборів вона не дожила б, — промовив у голос те, що я і так знала.

— Раднику, хоча дару бачити у тебе не має, — не заспокоювався Верховний, — але приближення смерті ти мав відчути. У нас залишився один кристал Дару, один шанс вижити, я не збираюсь використати його на ту, в якої смерть за спиною стоїть. Здорові та повні сил белау помирали, не видержуючи сили Дару, а ця — і поготів.

— Що?! — сльози покотились по щоках. Усі підозрювали, що тих, кого забрали Акеа помирають, але все ж, я надіялась зустріти батьків. Остання іскорка надії згасла, забравши із собою усю мою витримку. Страх втратив наді мною свою силу, і я, плюнувши в обличчя гидкого бога, закричала: — Вбивця! Ви не боги — ви згуба людства!

Сильний удар в обличчя спинив мою браваду.

—  Вбити! —  скомандував Верховний та вийшов з приміщення.

За ним поспішили Ліана та лікар, залишивши нас з Доріаном на одинці. Чоловік повернув мене обличчям до себе та запитав, скрутно похитавши головою:

— І чого ти добилась?

— І тобі плюнути? — фиркнула, розправивши груди. Я готувалась до смерті. Доріан витяг зброю. В моїй уяві промайнула картинка з цим кинджалом у моїх грудях. Але Доріан обійшов ззаду.

— Зі спини уб’єш. Слабак, — не буду я плакати чи просити помилування. Кілька днів життя ролі не зіграють.

Та замість болю, я відчула, як послабились мотузки, звільняючи мої руки від своїх тенет. Доріан схопив мене за руку та потяг мене униз сходами. Я хотіла знову щось бовкнути, але радник (так назвав його Верховний) приклав палець до моїх губ, тихо промовивши:

— Мовчи.

Я ледь поспівала за безсмертним, але не видала ні звуку. Щось все-таки мені підказувало, що потрібно мовчати. Кілька поворотів, і ми ввійшли в простору залу де посередині в невагомості висіла та світилась велика куля сформована з безлічі фіолетових кристалів. Доріан простяг свою руку та торкнувся сфери. Вона вибухнула яскравим світлом, яке змусило мене зажмуритися.  Відкривши очі, я побачила, що замість кулі у центрі один малесенький кристалик.

— Що це було? — не витримала я.

— Дар. Сто років назад планета потерпала від війн, розбрату та виснаження технологіями. І в один з таких жахливих днів земля затряслась, наче дванадцятибальний землетрус пройшовся всією планетою. З небес ударив грім, а потім небесна гладь розступилась, відкриваю перед людством красу космосу з безліччю планет та яскравих зірок. А тоді, з глибин всесвіту, на землю спустилась сфера з кристалів (його зображення ти бачила хвилину назад). Потім дев’яносто дев’ять кристаликів відділилось та попрямувати до обраних Всесвітом людей.  Разом зі сферою, з космосу пролунала настанова, так би мовити, інструкція чи пророцтво: «Дар всесвіту! Бережіть його! Це шанс людства на порятунок від тотальної погибелі. Рівно через сто років дар втратить силу. Тому вам потрібно одуматись та поспішати діяти. Один із сотні безсмертних врятує людство та збереже Дар у світі. Його жертва продовжить ваше панування.
Запам’ятайте: злоба, егоїзм, вбивства привели ваш світ до занепаду; і тільки самопожертва, безкорисливість, щирість та відданість стануть вашим рятівним колом у смертельній стихії». 

— Один із сотні, — повторила я, намагаючись розібратись у словах пророцтва. — Але ти сказав, що обрано дев’яносто дев’ять.

— Так, тому кристалик й залишився один. За пророцтвом повинно бути сто. І саме сотий врятує світ та продовжить наше безсмертя (принаймні так вважає Гектор). Верховний намагався створити сотого Акеа.

Від почутого, мої брови злетіли.

—  Так, як діти богів не народжувались безсмертними, тому ми вибирали людей з белау та вживляли їм кристал, так, як свого часу було зроблено з нами, але… — Доріан опустив очі. —  Але нікому з людей кристал не подарував безсмертя, навпаки, він убивав носія майже відразу.

— Ви убили мою матір, — прошепотіла, стримуючись, щоб не заплакати.

— Я пам’ятаю її. Ти дуже схожа на свою маму, —  відповів Доріан, проводячи рукою по моєму чорному, як вороняче крило, волоссю.

— Нічні жахіття не турбують? —  процідила я, смикнувшись від нього. — І як ще люди не повстали проти вас?

— А хто сказав, що не повстали? Він самого початку белау створили угрупування “Падіння богів”, хоча їхні шанси проти Акеа мізерні, але все ж, за сто років повстанцям вдалось убити десятьох безсмертних.

— Як таке можливо? — запитала не так від здивування, як від необхідності подібної інформації.

— Що ви тут робите? — перервав нашу розмову лікар. — Верховний наказ убити…

Доріан не дозволив йому договорити. Він притис чоловіка до стіни, однією рукою закривши йому рота, а іншою направив кинджал до ока противника.

— Міте, пискнеш —  уб’ю, — він повільно почав забирати руку від рота, але зброю так і тримав.

— Що тобі потрібно? — запитав Міт, не зводячи погляду з кинджала.

— Ти вживиш кристал у серце цієї дівчини.

— Ти з глузду з’їхав. Гектор уб’є мене за це.

— А якщо не зробиш, то я уб’ю тебе! — Доріан ще ближче притис кинджал, і якби Міт не встиг закрити очі, зброя б торкнулась його зіниці.

— Ти проміняєш друга, побратима на якусь смертну дівку? — не наважуючи відкрити очі, промовив лікар.

— Ми прожили своє. Далеко за сотню кожен, а вона — невинне дитя, що лиш двадцять минуло. Занадто багато нещасть принесли їй Акеа: вбили матір та батька, хотіли забрати сестру, заради якої вона пішла на самопожертву. Ми давно забули, що таке людські почуття. Крім свого безсмертя нічого не цікавить. Я не хочу більше так. Я зобов’язаний зробити бодай щось хороше, якщо не для світу, то хоча б для цієї дівчинки.

—  Вона не виживе.

— В такому випадку я виконаю наказ Верховного, — промовив так, що я не зрозуміла чи то іронія, чи то правда. Можливо він і сам цього не знав.

Я ж стояла наче вкопана, хоча моє хворе серце калатало і підштовхувало до втечі.

— Це останній кристал, — злякано говорив лікар, розуміючи, що радник не відступить. — Він повинен врятувати нас.

— Якщо кристал не допоможе їй —  він не допоможе нікому.

— Він прийде за вами! Вони все почують! — насмілився крикнути Міт, намагаючись відштовхнути Доріана. Але радник виявився сильніший, він дужче притис супротивника до стіни.

—  Не даремно Гектор вибрав це приміщення для зберігання Дару та ваших експериментів над белау. Тут звукоізоляція на найвищому рівні. Верховний не бажав, щоб інші Акеа знали, що тут відбувається. Тому починай, — він підвів лікаря до кристала, не відриваючи кинджал від очей.

—  Лягай, —  скомандував лікар, показуючи на ліжко, що знаходилось недалеко від кристала. Я не знала, що мені робити: тікати чи слухатись. Тікати нікуди, а слухатись не хотілось. Та Доріан кивнув, підтверджуючи слова Міта. Не знаю чому, але я почала вірити цьому Акеа в синьому балахоні. Уже втретє за сьогодні він рятував мене. Я відчувала, що він хороший, а можливо, мені просто хотілось так думати, хотілось комусь довіряти, хотілось перестати бути сильною.

Я лягла та закрила очі. Зробила глибокий вдих і затамувала подих. Діставши з пам’яті образ Іві, ніжно обіймала сестру. Якщо це мої останні хвилини життя, я хочу, щоб саме Іві заполонила усі мої думки.

Сильний біль пронизав моє серце. Та я не дозволила собі скрикнути, стисла кулаки та почала чекати. Цей біль мені знайомий: серцебиття ніби сповільнюється, а потім ти відчуваєш, як сам орган збільшується, росте у розмірах. Варто перечекати кілька хвилин, і усе пройде. Але в грудях починало розпирати, і біль не припинявся. Терпіти більше не могла та закричала. Разом з криком моє серце луснуло…

Перше, що я відчула, як хтось термосить мене за плечі. В грудях нестерпно боліло, а повіки не бажали підійматись. Хотілось знову провалитись у забуття та не відчувати нічого. Але настирність візаві змусила прокинутись. Яскраві аметистові очі дивились на мене. Чомусь відразу в пам’яті виникнули очі усіх Акеа, яких я зустрічала за усі роки. І поступово приходило розуміння, що їхній колір очей тьмянів з кожним роком. Я ніколи раніше не бачила Верховного, але сьогодні, колір його очей хоч і мав нотки аметисту, але видавався сірим. Але зараз мене цікавили очі Доріана, адже там, біля карети, очі Доріана теж мали більш тьмяний колір.

— Твої очі… — прошепотіла, тягнучи руку до обличчя чоловіка.

—  Не час. Іти можеш? — він почав допомагати мені піднятись. — Нам потрібно тікати. Міт скористався тим, що я відвернувся на тебе, і чкурнув. Він повідомить Гектора.  

—  Що зі мною? —  повільно ступаючи, запитала у Доріана. —  Я пам’ятаю, як розірвалось моє серце.

—  Ти померла, —  коротко відповів, не дивлячись мені у вічі. —  Але тепер ти жива — безсмертна.

—  Що? — я так і завмерла на місці.

—  Міро, нам не можна зупинятись. Та й говорити не потрібно. Слухачі почують нас. А бігуни наздоженуть. Гектор хоче принести тебе в жертву, щоб продовжити своє безсмертя, своє панування,  —  шепотів чоловік накидаючи на мене свою накидку.

—  Я вимагаю пояснень, — стояла на своєму. Доріан розумів, що зі мною сперечатись не вийде, тому, скрутно зітхнувши, торкнувся своєю долонею моєї скроні.

«Все розповім, тільки посмішімо», —  почула я у своїй голові. Від здивування я ледь не закричала, але чоловік вчасно закрив мені рота. —  “Тільки подумки!” —  знову його голос відлунням вдарив у моєму тілі. Я кивнула, і він потяг мене у ліс.

«В момент твоєї смерті, кристал зцілив твоє серце та вдихнув безсмертя у твоє тіло. Ти тепер одна із нас — Акеа».

«Я ніколи не буду однією з цих проклятих вбивць», —  промайнула думка, але я не промовила нічого. По-перше, не можна говорити. По-друге, такі слова засмутять мого рятівника.

«Твоя чистота не дозволить тобі стати вбивцею»

— Ти почув мене? — крикнула я, на що Доріан знову приклав долоню до мого рота.

Він пильно вдивлявся в мої очі, а тоді, знову пролунало в голові: «Тільки подумки. Я чую твої думки, а ти чуєш мої».

Я кивнула. Не помітно для себе закралось запитання, яке прочитав Доріан та поспішив дати відповідь:.«Дар у мене в голові. Я можу читати думки, а також навчився передавати свої думки іншим (правда про це не знає ніхто з Акеа)».

Ми долали свій нелегкий шлях, намагаючись іти якнайшвидше та якнайтихіше, та продовжували безмовну розмову.

«Тобто, Дар у кожного в різній частині тіла?»

«Так. У Міта в очах, тому він лікар. Він бачить усе наскрізь. Будь-який діагноз поставить, просто огледівши людину. У слухачів Дар у вухах, у бігунів — у ногах, у силачів — у руках. А у Верховного — у гортані.»

«А чому він Верховний?»

«Всесвіт так вирішив. До Дару Гектор був співаком, але через рак гортані він втратив голос. Кристал  повернув йому голос, зробивши його сильнішим та гучнішим, щоб Верховний міг по всій планеті рознести настанову Всесвіту. Але, Гектор загордився, його егоїстична натура взяла верх, і він став тираном. Він навчився вбивати своїм голосом не тільки смертних, а й своїх побратимів».

«А іншим кристал теж потрапив у хворий орган?»

«Так», — відповів коротко, але я почула нотки здивування.

«Чому ти дивуєшся?»

«Більшість з Акеа й досі не зрозуміли того, що ти зрозуміла за кілька хвилин свого безсмертя».

«Тому ти вибрав мене — через хворе серце?» — не переставала засипати Доріана запитаннями.

«У мене вже давно виникла теорія, стосовно того, що тільки смертельно хворі чи безнадійні каліки можуть прийняти Дар (але мене ніхто не слухав, хоча Всесвіт назначив мене радником). А ще мене дуже вразила твоя самовідданість і любов до сестри. Та й твої думки «бісових псевдо богів» розвеселили мене», — засміявся він. Так приємно було чути у голові його сміх. Він розливався всім тілом та надавав впевненості.

«Якою властивістю наділив Дар мене?»

«Не знаю, сердечників між нами не має. Але ти скоро сама дізнаєшся».

«Ти казав, що Акеа можна вбити. Як?» —  дивно спілкуватись подумки. Постійно контролювала свої думки, щоб Доріан їх не прочитав.

«Тихо!» — його тривога передалась мені. — «Вони наздоганяють».

Я завмерла. Серце колотилось з нечутною раніше швидкістю. Кожен поштовх вдаряв настільки сильно, що грудна клітка ходила ходуном. Я намагалась заспокоїтись, щоб серцебиття не могло мене видати.

«Іди стежкою прямо, вийдеш біля озера. Сховайся там».

«А ти?» — прошепотіла подумки, боячись, що й думки мої вони можуть почути.

«Я відведу їх від тебе», — сповнений турботи голос розлився моїм тілом, а його теплі вуста торкнулись скроні. — «Ми зможемо підтримувати зв’язок на відстані. Не обертайся».

Я підхопилась, та побігла вказаною дорогою. Ззаду почувся голосний крик Доріана, що розтривожив лісову тишу. Серце калатало, а нестерпне бажання оглянутись настирно засіло в думках, але я все чула настанову рятівника: «Не обертайся».

Темрява накрила ліс, тільки місяць освітлював мені дорогу.  Я бігла, падала, підіймалась і знову бігла. Багнюка на перемішку з кров’ю обліпили моє тіло та обличчя. А я думала, що безсмертні не можуть поранитись.

Кілька хвилин тиші, лиш кров шалено вистукувала у скронях, а потім я почула такий необхідний і, здавалось, уже рідний голос: «Ще не до кінця закінчилось перевтілення. Ти в порядку?»

«Так!» — майже закричала в думках, видихнувши з полегшення. — «А ти?»

«Усе добре. Мені вдалось їх обдурити. Що? Ніііі…» — крик Доріана різонув свідомість. В голові стало тихо, лиш власні тривожні думки забились, наче злякані птахи у клітці. Кілька разів намагалась кликати того, хто з вбивці перетворився на охоронця. Почав бити озноб, а нове серце боліти.

— Дівчинко моя! — прогриміло в повітрі. Від його голосу тремтіла земля. — Ти потрібна мені! Ти потрібна людству!

Гектор уже близько, він вислідив Доріана, він скоро знайде мене. В гущавині біля озера я зупинилась, впала на траву та заплакала. Ще після смерті мами я розучилась плакати, адже, коли на тобі лежить відповідальність за маленьку сестричку, не можна дозволити собі бути слабкою. Але після усіх подій пережитих сьогодні, сльози лились самі. Те, що стримувалось цілих десять років вирвалось назовні, і його вже не спинити. Потік сліз лився моїми щоками, змивав бруд, кров від подряпин та зцілював самі подряпини. Моє тіло загартовувалось, ставало безсмертним та міцним, наче броня, але душа залишалась вразливою.

Вкотре за сьогодні я в передчутті смерті, але зараз найважче прийняти це. Заради того, щоб я жила ризикнув Доріан. Я навіть не знала чи живий він, адже більше не чула його. Я не можу померти. Принаймні, не зараз. Я зобов’язана поквитатись за батьків, за усіх людей, що згубили Акеа, за Доріана. Якби ж тільки знати, як убити наділених Даром.

Коли мої сльози перестали литись, я сіла та почала думати як розправитись з Верховним. Щось неодноразово підказував мені голос розуму, але я все ніяк не могла вхопити швидку думку.

Здавалось ось-ось, і я все зрозумію, все розгадаю, але несподівано хвиля різнобарвних емоцій накрила мене. Я відчула страх, бажання захистити, ненависть, біль утрати. Але все це здавалось таким дивним, ніби чужі почуття огортали мене. Одночасно я почула чиїсь тихі голоси. Вони наближались, і я зачаїлась. Двоє швидко крокували до озера. Моє серце почало колотитись, а почуття, що охопили мене, сильнішати.

— Тут хтось є… — промовив знайомий голос, і дві постаті зупинились.

Всидіти я більше не могла, підскочивши на ноги, я побігла до них. Хотілось кричати, але я не ризикнула.

Чоловік став у бойову стійку, закриваючи собою дівчинку. В його руках блиснули леза кинджалів. Похапцем зняла капюшон, відкриваючи своє обличчя. Бальт аж рота відкрив від здивування. Кинджали знайшли своє місце у складках плаща, а Іві боязко виглядала із-за широкої спини лікаря. Ми підбігли одна до одної та міцно-міцно обійнялись.

— Чому ви тут?

— Через кілька годин після твого ув’язнення, вони повернулись за Іві. Нам довелось тікати, — шепотів Бальт, поки сестричка плакала в моїх обіймах. — Ти чула голос, що лунав відусюди? Вони шукають її.

— Це шукають мене, —  відповіла, зарившись обличчям у чорняве волосся сестри.

— Я боялась, — прошепотіла Іві, схлипуючи, — я боялась, що ти померла.

— Ні, я жива, я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає!

Після цих слів, Бальт торкнувся мого підборіддя та повернув обличчям до себе.

— Твої очі… Ти сота… — в його погляді читалось здивування та страх. —  Пророцтво збудиться, і ми вже ніколи не переможемо Акеа.

— Мірандо! — загриміло зі сторони лісу. — Я йду за тобою.

— Верховний. Він знайшов мене. Вам потрібно тікати, я не хочу, щоб через мене постраждали ви.

— Верховний? Він вийшов зі своєї Оселі вперше за сто років. Його потрібно вбити! — зашипів Бальт, і мене огорнула страшенна лють.

Борючись з невластивим мені почуттям, я намагалась вговорити Бальта забрати Іві та тікати. Але чоловік наче не чув мене. Усе його тіло було напружене, а очі палали. Бальт зав’язав своє сиве волосся у хвіст, оголюючи шию, на якій красувалось тату з двох букв «ПБ» — Падіння богів. Отже, його лють я відчувала. Він один з інсургентів, що роками полюють на Акеа.

Почувся сильний гамір, і з лісу вийшли безсмертні. Їх очолював Гектор. Побачивши, як Верховний тягне на мотузці ледь притомного Доріана, мені здалось, що моє серце знову розірвалось.

— Міро, дівчинко, — почав він солодко, — тобі не оминути пророцтва. Ти — новостворена безсмертна. Ти одна із сотні. Ти та, хто врятує світ.

— Ти думаєш не про світ, а тільки про своє нікчемне існування! — випалила я, не бажаючи мовчати чи прислонятись перед псевдо богом. Я захищатимусь і захищатиму своїх близьких. — Навіть і не мрій, що я принесу себе в жертву заради такої погані, як ти.

— Тоді цей зрадник помре, — він різко рвонув повідець. Доріан не втримався на ногах — впав. Двоє прибічників Гектора підняли його та поставили на коліна перед Верховним. — Я залишу тебе в живих, якщо ти змусиш дівку скоритись мені, —  голос Верховного звучав так, щоб його чули усі.

— Мене не лякає смерть. Але помираючи, я заберу тебе з собою, —  з цими слова Доріан підскочив та направив ніж, що ховав у взутті, до горла Гектора. Ще міліметр і лезо торкнулося б шиї, але Верховний вправно перехопив руку Доріана, скрутив її та зі словами: «Твоя непокора карається смертю»,встромив ніж у скроню радника. Тіло чоловіка обм’якло та упало нерухомо долі.

— Ніііі… —  закричала я, відчуваючи як лють Бальта стає моєю власною.

Я не тямила себе від гніву. За кілька секунд я подолала відстань до Гектора.

— Убивця! —  закричала йому в обличчя.

Моє тіло трусило від ненависті до триклятого Акеа, я хотіла голими руками роздерти його горлянку. «Місце, куди ввійшов кристал», — закарбував мені у пам’яті Доріан в останні секунди свого життя. Але я не могла, не мала права — я не вбивця, я не стану такою, як він.

Гектор стояв нерухомо, насміхаючись з мене, з Доріана, зі всього світу. Я відчувала його самовпевненість, зверхність та егоїзм, але дуже швидко ці емоції змінились страхом, розчаруванням та відчаєм. Верховного трясло наче від лихоманки, а разом з ним почала здригатись земля, вдарив сильний грім і небо запалало вогнем. Я насторожилась в очікуванні гласу Всесвіту, а натомість почула белькотання Гектора.

— Ні. Це несправедливо. Ще рано. У мене ще є два роки. Ось вона. Я принесу її в же…. — він не договорив, його голос увірвався, лише рот безпорадно відкривався, а очі повністю втратили аметистовий відтінок, ставши карими.

Біль та жах  не одного десятка Акеа огорнули долину та мене. Я відчувала цю гаму емоцій. Мене поглинало, нагромаджувалось у серці — хотілось вити від розпачу. Врятував промінчик надії, що я вловила. Не вірила, що таке можливо, але я чітко знала кому належить почуття.

— Доріане, —  прошепотіла, присівши біля бездиханного тіла чоловіка. Не стримуючи сліз, упала йому на груди. Я молилась Всесвіту, щоб моє відчуття було справжнім.

«Тук… тук-тук… тук-тук-тук…», —  солодка музика його серця долинула до мене.

«Я живий!» — почула його голос, що лунав у мені.

Я підхопилась і зустрілась з його яскраво-аметистовим поглядом. Не справившись з емоціями, я припала вустами до його губ.

«Заради цього варто було померти», — посміхнувся Доріан та, опираючись на мене, підвівся.

Ми споглядали крах богів: хтось втратив кінцівки, хтось осліп, а хтось, і зовсім, помер. Лиш кілька Акеа залишились неушкоджені, і так само як ми, споглядали жахливу картину.

Іві з Бальтом поспішили до нас.

— Це ти зробила? — розгублено запитав лікар.

— Ні, —  не менш розгублено відповіла. Я не розуміла нічого, я не приносила себе в жертву.

— Не ти, —  почула відповідь на мої думки. Той, хто врятував мене, врятував весь світ обійняв та поцілував у скроню. — І тільки самопожертва, безкорисливість, щирість та відданість стануть вашим рятівним колом у смертельній стихії.

ЕПІЛОГ

— Мама, мамо, дивись, яку косу мені заплела тітка Іві! — бігло до мене моє аметистооке дівча. Та не добігла — її підхопив на руки Доріан.

— Татку не лоскоти, — засміялась Найра.

— Ти як себе почуваєш? — запитала сестра, гладячи мій округлий живіт.

— Чудово, — посміхнулась, дивлячись як Доріан грається з донькою.

— Життя дуже змінилось після того, як ти з чоловіком стали Верховними.

— Я не хочу, щоб смертні відчували якусь різницю між нами та вважали богами.  Тим паче, що людство відстояло своє право жити, і тепер кожне новонароджене дитя матиме Дар.

— І все це завдяки Доріану, — прошепотіла Іві, щоб Верховний не почув її (хоча він все одно чув — якщо не нашу розмову, то наші думки).