Лариса

Сором мовчки гинути й страждати,

Як маєм у руках хоч заржавілий меч

Лариса стояла на початку довгого коридору, зануреного у напівморок та тишу. Вздовж стін тягнулися ряди замкнених дверей, зовні однакових на вигляд, і лише старі потертості вказували на ті місця, де на них раніше висіли номери квартир.

Позаду роздалося шарудіння, затхле повітря. Дівчина глибоко вдихнула, заспокоюючись, і зірвалася з місця уперед. Лев за спиною мовчки чкурнув слідом, і тільки шелест м’яких лап вказував на погоню.

Лариса впевнено мчала по коридору, уже вірно знаючи, котрі саме двері їй потрібні. Хижак позаду і далі беззвучно переслідував свою жертву, кожним стрибком все більше і більше скорочуючи відстань між ними. Лев не видавав жодного звуку, крім того тихого шарудіння, і лише теплий подих звіра з кожним стрибком гарячив плечі дівчини сильніше і сильніше.

Мовчазна гонка досягла свого апогею, коли попереду замаячив тупик, там, де коридор закінчувався глухою стіною. Лариса лише легко посміхнулася, на бігу обертаючись до останніх дверей, котрі виднілися справа у стіні. Дівчина хутко смикнула за клямку, і та, як і завжди, виявилася відчиненою.

Жар у спині став уже нестерпним, і Лариса поспішила чкурнути у відчинену кімнатку. Дівчина зупинилася прямо по центру кімнати  обернулася, переводячи дух.

Лев мовчки завмер перед дверним проходом, присівши, наче перед стрибком, але заходити слідом не насмілився. Лариса глумливо поглянула на хижака, котрий знітився перед її поглядом, і зачинила двері прямо у того перед носом.

Швидко перевівши дух, вона рушила далі, в другий бік кімнати, де виднілися приземкуваті вузькі дверцята. Лариса зігнулася вдвічі, або пройти через них, і опинилася у довгій кімнатині, з високими стінами, що губилися в темряві десь високо під стелею. Приміщення, таке ж тісне, нагадувало, радше, той коридор, котрим за нею гнався лев, – майже весь простір кімнати займав довгий і широкий стіл, і Лариса повільно рушила уперед, протискаючись між столом і однією зі стін.

Хтось явно готувався до розкішного бенкету – ця безкінечна лава, попри котру брела дівчина, ломилася від страв і кухолів з питвом, – печене м’ясо лежало обабіч медових пряників, впереміжку з рибними рулетами стояли таці з солодкими пирогами, а яскраво-червоне вино лилося через краї широких глеків, не збираючись закінчуватися.

Голодний спазм скрутив живіт дівчини, але вона лише прикрила ніс долонею, продовжуючи рухатися вперед. Нарешті, Лариса добрела до непомітного раніше повороту – кімната наче раптово змінилася, поки дівчина на хвильку відвела погляд на святковий стіл. Голод ставав все нестерпнішим, і Лариса поспішила завернути за кут, за котрим безмежний стіл нарешті скінчився.

В чолі столу сиділа знайома вже фігура – малий, бородатий дідок, у брунатному вбранні кольору кори та крислатому солом’яному капелюхові. Дід спав, куняючи у кріслі, і тільки поли його плаща жили своїм життям, без усталі підіймаючись та опускаючись, як схвильоване море.

Лариса вже знала, що як тільки вхопить зі столу що небудь, то вічно голодні злидні, котрі, ховалися під дідовим плащем, тут же кинуться на неї. Тому вона поспішила прослизнути поряд, намагаючись не задіти нічого на столі. Благо, стариган неначе спав міцним сном, і дівчина швидко вискочила з бенкетної зали. Тільки покинувши химерну кімнату, дівчина поспішила зачинити двері і встала на місці, як вкопана.

В обличчя їй пахнуло холодним повітрям, і Лариса акуратно схилилася над безоднею, що розверзлася перед нею. Темне провалля перетнуло широкий коридор від краю до краю, і нагадувало гірську ущелину, котру ні перестрибнути, ні обійти. Глибоко в розщелині наче плюскотів потічок, і уже за декілька метрів вглиб повітря в урвищі густіло, як вода, і в тому повітрі-воді безперестанно рухалися розмиті тіні.  Втім, дівчина шукала сліди, залишені тут кимось раніше – під слабким світлом електричних ламп, що звисали зі стелі, в повітрі над безоднею ледь-ледь блистіли відбитки туфель. Таких самих, як у Лариси.

Дівчина акуратно ступила уперед, намагаючись потрапити прямо слід-у-слід. На хвильку її нога зависла у повітрі, і вона вже було захвилювалася, що промахнулася, але тут же стопа уперлася в невидиму поверхню. Тіні під ногами лиховісно забаламутились у воді, втім Лариса, стримуючи подих, навшпиньки рушила далі, по ледве помітній звивистій стежині, що петляла над прірвою. Легкий вітерець, що дув прямо з прірви, холодив ноги і змушував невільно труситися, ніби намагаючись збити мандрівницю з вірного шляху, оступитися і полетіти геть у безодню.

 Повільно крокуючи над безоднею, дівчина майже наблизилася до самого краю прірви. Невидима стежина, що змією в’юнилася в повітрі то вліво, то вправо, обривалася в декількох метрах перед стіною урвища. Ларисі, аби ступити на тверду землю, тепер лишалося зробити тільки останній крок. Вірніше, стрибок.

Дівчина зітхнула, міцно впираючись ногами у примарну стежинку, і відчайдушно стрибнула. В лице одразу подув міцний вітер, і Лариса на одну мить ніби зависла у повітрі, відчуваючи, як здавило груди і перехопило подих. Ще одна мить, і уже глухий удар об бетон засвідчив про успішне приземлення. Майже успішне.

Лариса врізалася грудьми прямо у край бетонної стінки безодні, і тепер зачала повільно сповзати  донизу. З-під товщі повітря-води вмить показалися зеленуваті руки потерчат, і скорботні голоси почали кликати дівчину до себе, у темну безодню. Мандрівниця оскаженіло засовгала руками і ногами, марно шукаючи точку опори. Її погляд впірився у коридор попереду, вихоплюючи з напівтемряви силуети примарних тіней, що зачали безмовно насміхатися над нею.

Ще мить, і перед очима дівчини опинилася тільки сіра стеля, з лампою прямо над головою – Лариса повисла над безоднею, хапаючись за холодний бетон лише кінчиками пальців.

Дівчина зависла на витягнутих руках, глибоко вдихаючи і збираючись з думками. Холодне повітря навколо неначе загусло, як вода, обліплюючи лице і руки липким страхом, а лиховісні тіні, що тягнули до неї руки, все наближалися і наближалися.

Раптом Лариса зарухала ногами, намагаючись скинути свої туфлі. Декілька спроб, і їй це вдалося – дівчина одразу вперлася босими ступнями в шершавий бетон, намацуючи найменші виїмки. Одна секунда безмежності перед тим, як руки ослабнуть, дві секунди безмежності…

Нарешті, дівчина намацала неглибоку виїмку – і відчайдушно відштовхнулася, підтягуючись на руках. Розпластавшись на стіні, наче ящірка-скелелаз, Лариса метушливо зарухалася, поволі видираючись нагору.

Хватка холодного повітря ослабла, і мерзотні тіні нарешті змовкли, коли дівчина втомлено перекинулася через край прірви. Здерті до крові руки та ноги саднили, легені палали вогнем, але Лариса вдоволено посміхнулася, переводячи дух.

Попереду її чекав заплутаний лабіринт, але тепер, коли за нею не ганялися та зморшкувата поті прожерливі курдупелі-злидні, пройти його було куди простіше. Витіюваті коридори вели мандрівницю від однієї круглої кімнатки в іншу, а сховані у стінах отруєні дротики, замасковані під ногами бездонні колодязі і навіть припнуті на ланцюгах облізлі собаки перешкодою не стали.

Лариса доволі швидко подолала цей лабіринт, в котрому на цей раз не хватало хіба мінотавра і одного пристаркуватого археолога у ковбойському капелюхові. Довелось навіть побігати від круглих каменюк, що безперестанку котилися довгим, похилим коридором, але, врешті решт, чергові сірі двері без жодного номера вивели мандрівницю назовні.

Лариса радісно вдихнула свіже повітря, коли вперше за довгий час опинилася на відкритому просторі. Навколо розкинулася сіра пустка, занурена у нічну темряву, і тільки старий місяць заледве освітлював околиці. Дівчина оглянулася, шукаючи той будинок, з котрого щойно  вийшла – але позаду зіяла така ж порожня рівнина, як і навколо.

Прямо попереду маячіла приземкувата споруда, схожа на завод чи то склад, і Лариса рушила до нього. Ржаві ворота були зачинені, і тому довелося протиснутися у вузьку шпарину між стулками. Всередині приміщення виглядало типовою індустріальною пусткою, котрі в останні роки почали захоплювати все більше і більше місця у столичних містах, з купами сміття та остовами новомодних автомобілів. Слабке місячне світло пробивалося через діри у даху, і дівчина повільно рушила вглиб складу. Тут вона була уперше.

На перший погляд,  всередині все було спокійно – мандрівниця уперше за всю подорож не чула ні тихого шепоту поряд у тінях, і не бачила ледь помітних слідів кігтистих лап у пилюці під ногами. І тільки наростаюче почуття тихого жаху підказувало, що кінець шляху уже близько.

Дівчина ступила точнісінько на центр приміщення – усі місячні промені, що пробивалися крізь дах, сходилися в одну точку, посеред невеликого, вільного від уламків майданчику. Лариса випрямилася, мружачись від блідного світла і вглядаючись у темряву перед собою.

У потемках між будівельним краном і ржавим контейнером причаїлася худорлява постать. Коли Лариса завмерла на місці, та постать зачала випрямлятися. Один маленький напівкрок, і в місячному світлі обрисувався сутулий чоловік. Він носив новомодний панський наряд-трійку, з маленьким фетровим капелюхом, і нічим би не відрізнявся від решти молодиків-батяр, аби не довгі роги та цапова борідка.

  Ларису охопив страх, сковуючи тіло, і ноги обважніли, враз затрусившись. Так, куць перед нею випромінював флюїди жаху, але з таким вона уже стикалася за свою подорож – куди більше вона злякалася того, що ховалося в темряві за бісеням.

Чорт ступив крок уперед, і клубок переляку підкотив до горла дівчини.

– Докторе, зробіть щось!

Раптовий викрик пролунав ніби нізвідки, і Лариса мимовільно смикнулася.

– Так-так, пані Косач, усе буде добре. Вколіть їй дві дози клофеліну і дозу морфію. Зараз ми нормалізуємо тиск і…

Палатою метушилися дві медсестри, виконуючи накази лікаря, а повітря усередині пропахнуло озоном. Лариса лежала на лікарняному ліжку, до її голови була приєднана дивна машинерія, з котрої стирчали катушки, криві магніти та спіральні трубки, і дівчина тривожно спала, смикаючись уві сні.

– Ви ж казали, що це буде проста процедура, більше схожа… більше схожа салки, чим на операцію!

Над Ларисою стояла жінка, трохи старше середніх років, і стурбовано дивилася на неспокійну дівчину.

– Так, все так, як я вам і казав – або це, або лоботомія. Але ваша донька відмінно справляється з лікуванням. – Приземкуватий лікар чаклував над приладом, до якого була підключена Лариса – одразу схожим і на фонограф, і на поліграфічну машинку, уважно дивлячись за рисками та крапками, що друкувала машинерія. – Вона вже подолала більшу частину кошмарів, що її мучили, і тепер ми підбираємося до самого сокровенного з них – самого сильного, того, що ховається у підсвідомості.

Лагідний голос матері теплою пеленою розлився по тілу, і Лариса осміліла, готова дати відсіч моторошному куцю.

–         Тиск вирівнюється, дихання в нормі…

–         Магнітні хвилі нормалізуються …  

Біс ступив крок уперед, готуючись до стрибка, і Лариса зціпила кулак, готова боротися.

–         Ситуація під контролем, докторе…

–         Ну ось, пані Косач, все гаразд, зараз все скінчиться…

Чорт кинувся вперед, і Лариса виставила перед собою руки, впевнена у своїх силах. Але чорна хвиля жаху, що таїлася у темряві, також рушила до неї.

–         Дідько, пульс підвищується …

–         Докторе, в неї припадок, тиск зашкалює…

–         Дихання затруднюється, колю морфій…

Довгі кігті біса зблиснули у місячному промінні, але погляд Лариси впірився у темряву за спиною нападника.

–         Чорт, апарат, він струмує!

–         Магніти підключіть, магніти!…

Різкий звук розітнув затхле повітря заводу, наче невидимий металевий колос клацнув пальцями. Кігтиста лапа куця зникла у багряному спалаху, і той різко присів, хапаючись за рану. Другий постріл пробив йому груди, і обличчя Лариси забризкало гранатовими краплями. Дівчина закричала зо страху, але крик тут же застряг прямо у горлі.

Нападник у панському одязі осів на підлогу, обливаючись кров’ю, і гулкі кроки залунали позаду нього. Декілька митей – і, нарешті, в коло місячного світла ступило джерело того жаху, котрий чекав Ларису в кінці її подорожі.

–         Ось воно, пані Косач, ми дійшли до самого сокровенного жахіття.

–         Що вона бачить, докторе? Що там?

Невисокий чоловік, трохи старше середніх років – сивина почала пробиватися по бокам голови. Чорні брюки, фланелева сорочка, в руках димиться мисливська гвинтівка, та, дозвіл на котру без проблем можуть отримати колишні воєнні та поліцаї.  

– Не знаю, то бачить тільки вона. Але стан нормалізується, вона починає його долати.

– Борись доню, борись, я знаю ти справишся…

Тепло торкнулося правиці дівчини. Лариса, все ще скована смертельним страхом, все ж змогла випрямити плечі і глянути рівно в очі своєму жаху. Тіло трусилося, наче від холодної води, і піт скапував вздовж рук по пальцям, але мандрівниця з розпачом вдивилася в такі знайомі риси обличчя. 

–         Ттату… це ти?