Казка про дівчинку

                                                                                       «…Ні! Я жива, я буду вічно жити…»

                                                                                                                               Леся Українка.

Із біографії Лесі Українки. Після багатьох місяців, проведених у ліжку із загіпсованими ногами та рукою дівчинці дещо покращало. Тринадцятирічна Леся провела три дні та дві ночі у Нечимному урочищі* у дядька Лева Скулинського* разом з мамою, братом Михайлом та сестрою Ольгою.

Мати з Михайликом та Олею ще розбирала речі, а Дівчинка вже поринула поглядом у ту дивину, що постала перед нею. Та усе тут – дивина. І прадавній ліс, що пропускає крізь крони тонкі сонячні струмені. І тихе озеро, що розляглося, прикрившись ряскою. І сама шопа, закрита з трьох боків, та відкрита у бік озера. Де ви бачили таку будівлю? І тут вони будуть жити!

Поряд із Дівчинкою з’являється висока постать дядьки, до якого вони приїхали гостювати, високий, поважний, на його обличчі такий спокій, ніби він знає таїну, до якої непричетні інші. Дядько Лев бере Дівчинку за руку:

– Ходімо.

Кожен крок відчувається, пронизує тіло передчуттям дива. Вони зупиняються під величним дубом, що ніби поєднує підземні царства із небесами.

– Дядьку Леве, а чом і вас називають Скулинським, і село Скулине, і ліс Скулинський? Хіба так буває?

– Буває. Бо все те є – одне.

– Ви і ліс?..

– І все, що довкола. Відчини серце – і зможеш приєднатися до вічного.

– Як?

– Заплющ очі, відчуй цей світ душею.

Дівчинка опускає вії і відчуває подих теплого вітерця, що овіває їй обличчя, шорсткість кори прадавнього дуба, якої торкається тендітна долонька, токи, що линуть із землі, пронизують, бентежать, досягають серця, і воно немов розчахується назустріч світові.

Дівчинка здригається від незвичного відчуття і відкриває очі. Ген, як усе змінилося… Увесь світ просто переповнений життям, вона бачить мінливі тіні у кронах дерев, у похиленій траві, у виблисках води. Все – живе! Все тягнеться до неї з цікавістю та дитячою наївністю.

– Я бачу! – скрикує Дівчинка, їй здається, що вона й бачила усе це завжди, тільки… не розуміла. – А інші? Хіба інші цього не бачать?

– Люди сліпі, – стиха мовить дядько Лев. – Дивляться, та не бачать, а коли й бачать, то не дозволяють собі повірити… Я знаю, для чого ти приїхала до озера.

Дівчинка нітиться, нахиляє голову.

– Ти хотіла залишитися у озері, стати його частиною. Ти не хотіла більше жити.

– Звідки ви знаєте?

– Бо ти зараз – частина цього світу.

– Так, – киває Дівчинка. – Я просто хотіла втекти від болю.

– Біль – то невід’ємна частина твого теперішнього життя, ти сама вибрала таку долю, бо це робить тебе чуттєвішою та відкритою.

– Я не вибирала бути хворою! – обурюється Дівчинка.

– Ти просто не пам’ятаєш цього.

– То чом мені не залишитись у озері, стати такою, як вони? – кидає вона погляд на водну гладь, звідки видніються пустотливі очі русалок.

– Бо в тебе інша доля, дитино. Нести таїну у світ, відкривати очі іншим людям, вести за собою.

– А якщо я не хочу?

Дядько Лев повільно качає головою:

– Тебе чекає велика доля, дівчинко. Минуть віки, а твоє ім’я пам’ятатимуть, нестимуть у вічність.

– Але ж я помру?

– Колись, так. Та до того часу ти напишеш багато поезій, побачиш інші країни, познайомишся з цікавими людьми, і кохатимеш, не раз кохатимеш… Повір, твоє життя варте того, щоб його прожити.

– А коли помру…

– Повернешся сюди, якщо схочеш. Та ти не залишиш своє тіло, поки не напишеш Пісню про цей чарівний край*. А потім… То не смерть, дівчинко, ти будеш вічно жити…

*       *       *

Немов у сні пройшов день. Та ні, не у сні, у чарівній казці. А надвечір родина Косачів зібралася у шопі за довгим столом, дядько Лев наготував прості селянські страви, духмяні трав’яні напої. До вечері прийшов і племінник Лева Скулинського, Ярмило Кубах*, близький до Дівчинки за віком, худорлявий, довгий, мов лоза, якийсь, немов давно знайомий, та водночас загадковий, бо так і огорта допитливим поглядом, мов має щось сказати, щось важливе, занадто важливе…

Дядько Лев після вечері ще довго розповідав легенди та казки, і тільки Дівчинка після того, як відкрилося її серце і вона почала «бачити», розуміла, що зовсім то і не казки, а бувальщини. Так під монотонний говір вона й заснула. Хоч і не звично було спати, коли немає однієї стіни, за шопою – відкритий простір, таємничий ліс зі своїми шепотами, потріскуваннями, казками, озеро, де час від часу чується плескіт та наче тихенький сміх, а з першим сонячним променем вранці тебе будить пташиний спів.

*       *       *

Поснідавши свіжим молоком та житнім хлібом, Дівчинка знов потягнулася до природи. Та чи можна їй йти одній?

– Ходімо, – чиясь долоня торкнулася плеча, і Дівчинка побачила Ярмила. – Дядько дозволив тебе покатати на човні.

– О, – тільки й відповіла Дівчинка, і дозволила повести себе до тихого озера, де стояв прив’язаний до кілочка човник.

– А де ж Мишколосіє*? – питала мати, озираючись.

– Я тут, – відгукнувся Михайлик.

– А де ж твоя сестричка? Ви ж бо завжди разом!

– Не знаю, мамо. Не бачив, де ділася.

– Ой, лишенько, – скрикнула мати, треба її шукати!

– Облиш, – озвався дядько Лев. – Сьогодні вона під наглядом Ярмила, дай їй трохи свободи…

Відгортаючи ряску та жабуриння, Ярмило спрямував човна до середини озера, де розкинулось незаймане плесо, немов синя тарілочка на зеленому тлі, в обрамленні верб, що схилялися до самої води. Дівчинка озиралася, і бачила мінливі обличчя, що визирали з-за кожного дерева, напівпрозорі постаті, що пролітали у жаркому літньому повітрі, темні та світлі тіні, що пропливали попід водою. І чула. Чула шарудіння, шелест, дзвін, ледве помітний гомін і, навіть, спів!

– Я чую спів! – озвучила дівчинка своє думки.

– Звісно, – кивнув юнак, – все живе, все співає.

– Це таке диво!

– Це – єство нашої неньки Землі, її діти, їхні голоси.

Погляд Дівчинки ковзнув по білому лататтю, схотілося торкнутися шовковистих пелюсток, прикрасити голову віночком…

Тонка рука, що стискала стебельце квітки, висунулася із води, майнули жартівливі очі та зеленкуваті коси, почувся схожий на хор лісових дзвіночків сміх. Ярмило узяв латаття, принесене русалкою, і подав онімілій Дівчинці.

– Бери, ти хотіла…

– Але ж я навіть не вимовила нічого!

– Вони знають твої думки. Усе навколо відчуває тебе, як свою частину.

Дівчинка взяла білу квітку, засунула у волоссячко над вушком.

– Ти – гарна, – юнак із ледь помітною посмішкою дивився на Дівчинку, його очі теж посміхалися і він трохи схилив набік голову. – Дуже гарна. Сама схожа на білу водяну лілею.

Його обличчя наблизилось і юні соковиті уста торкнулися вуст Дівчинки, даруючи їй перший у житті поцілунок та цілу гаму незвичних відчуттів.

Душа Дівчинки ворухнулася, бо в ній зародилося перше, дитяче, ще несміливе кохання. Коли вона відкрила очі і озирнулася, то не впізнала місцевість. Ряска відступила до берегів, розширивши плесо, і вода стала така синя та прозора, що видно було камінці і зачарованих русалок на дні. Береги вкрилися ромашками, волошками та маками польовими, а дерева почали розпускатися примарними квітами. Усе немов дзвеніло навколо, дивувалось, завмирало у чеканні. Сонце засяяло яскравіше, а небо стало таке чисте та глибоке, що просто подих захоплювало.

– Твої очі! – Ярмило вдивлявся в обличчя Дівчинки і не міг погляду відвести. – Твої очі стали блакитними і яскравими, як це небо…

То от що робить з людиною і світом кохання…

– Це, мабуть, тому, що я кохаю тебе… – посміхнулася Дівчинка.

Та Ярмило у відповідь лише міцно заплющив очі, та одинока сльозинка таки скотилася по його щоці.

– Я нікуди не поїду! – твердо мовила Дівчинка. – Я залишуся тут, із тобою! Назавжди!

Юнак із сумом дивився на Дівчинку, схожу за вродою на лісову мавку, та вперту та впевнену у своєму рішенні, як рідко бувають навіть люди, він розумів, що цього не буде.

– Яре! Яре, скажи що-небудь…

– Ти – неймовірна… Я ніколи не бачив таких, як ти, ніколи і не побачу…

– Я, я буду поруч з тобою…

Ярмило похитав головою:

– Я ж знаю… У тебе інша доля…

– Доля! Доля! – обурилась Дівчинка. – А що, як я виберу таку долю, яку сама схочу?! Тільки скажи… Скажи, що хочеш, щоб я залишилася!

– Ні. Ти сама б шкодувала потім. Ні.

– Ні?!

Подув прохолодний вітерець. Хтозна звідки з’явились на небі хмари і перші каплі дощу потонули в озері, яке теж потемнішало та по ньому пішли дрібні брижі. Увесь світ наче здригнувся від болю.

– Отже, ні?! Ти перекреслюєш одним розчерком усе, що могло бути між нами?!

Яр схилив голову.

Квіти на берегових схилах та деревах пожухли, в’ялі пелюстки злітали, переплітаючись з дощем, і вкривали озеро саваном невимовної печалі. Небо все темнішало і увесь світ тьмянішав, чарівні істоти, що населяли ліс та озеро, замовкли та з жахом дивилися на юну пару, що стояла на човні посеред озера.

– Ненавиджу тебе, – стиха мовила Дівчинка, та в повній тиші ці слова пролунали, наче грім.

І одразу ж справжня блискавка пронизала небо, і справжній грім прокотився над озером. А дощ перетворився у зливу. Ярмило схаменувся, ухопив весла та спрямував човен до берега.

А навколо все ревло та клекотіло, мов сама природа зійшла з розуму, і виливала свій гнів, як могла…

Коли ніс човна ткнувся у берег, Ярмило вискочив і простягнув Дівчинці руку, та вона відштовхнула її і сама вибралась з човна. Не озираючись, рушила до шопи, де їй вже махали руками мама та брат із сестрою.

Дівчинка переодягнулася в  сухе і разом з рідними тулилася в кутку шопи, бо крізь відкриту боковину приміщення забивало несамовитим дощем. Дерева гойдалися та скрипіли, а вітер завивав, мов звір, що потрапив у капкан. Небо раз у раз прорізали вогняні блискавки, а грім, покотившись над озером, сплітався з новонародженим громом. Було вогко та холодно, здавалося, що негода не закінчиться ніколи, що вже довіку буде скаженіти гроза, довіку не стихне злива. Довіку – це надто довго…

Дівчинка не плакала, усі свої сльози вона віддала тій зливі, мабуть, не тільки сьогоднішні, а й усім майбутнім. Вона  й не зчулася, як заснула, притулившись до матері, а прокинулась лише наступним ранком.

Природа, омита рясним дощем, була свіжою та чистою, гілочки здригувались, коли з них злітали великі холодні краплі. А небо ще клубочилося темними хмарами.  Дівчинка, підійшовши до виходу, не відчула казкових лісових мешканців. А очі її зробилися сірими.

– Ми збираємось додому, – почувся стривожений голос матері, яка вже складала валізи. – Погода не сприяє подальшому відпочинку.

Молодша Оленька запхикала, а Мишко лише схвально кивнув. До шопи зайшов дядько Лев, він був на диво похмурий, очі його потемнішали, а губи склалися у тонку лінію.

– Так, – мовив він, – вам треба їхати звідси. – І виразно несхвально глянув на Дівчинку.

Дівчинка хотіла щось сказати, та не знайшла, що, тож просто відвернулася і почала допомагати матері.

Прощаючись, дядько Лев узяв Дівчинку за плечі та зазирнув їй у очі, мов у саму душу:

– Прийде час, – стиха мовив він. Прийде час, і твої очі знов стануть блакитними*… І тоді ти напишеш Пісню…

* Немчине урочище знаходиться коло села Скулин у Ковельському районі, там же розташоване озеро Нечимне, навколо якого розкинувся Скулинський ліс.

* Лев Скулинський – сільський пастух, який випасав худобу коло озера Нечимне, до нього часто приїздив гостювати батько Лесі, інколи і інші члени родини.

* Шопа – покрівля, накриття на опорах, що служить для захисту чого-небудь від сонця, дощу та ін., може мати одну чи кілька стін.

* «Лісову пісню» Леся Українка написала лише через 27 років до описаних подій, за два роки до смерті.

* Ярмило Кубах – небіж Лева Скулинського, імовірно, перше кохання Лесі та прототип Лукаша із «Лісової пісні».

* Мишколосіє – колективне ім’я для Лесі та Мишка, яким називали їх рідні, бо сестричка та братик завжди були разом.

* В останні роки життя очі Лесі змінили звичний сірий колір на яскраво-блакитний, це відмічали усі, хто знав її.