Мишелосіє і Лісовий Дідько.

Одна зірка палає, мов пломінь,

Білі хмари круг неї, мов гори,

Не до нас посила вона промінь,

Вона дивиться в інші простори

Мишелосіє і Лісовий Дідько.

Мелодія весни.

У білому будиночку у садибі Косачів, який побудували батьки для Лесі, відкриті вікна, чути звуки фортепіано. Музика ллється спокійним потоком на весняний сад, білий та ароматний, де змішується у повітрі з запахом квітучих дерев і квітів та стає мелодією весни, яку розносить вітер далеко за межи села та до лісу. Та не всім у лісі до вподоби ця мелодія, бо ліс живе своїм життям, не таким гомінким та бурхливим, як люди.

–         Біжимо у сад, зробимо повітряного паперового літака та будемо його пускати у вільний політ, – гукає до сестри Михайло та вибігає на ґанок.

–         Так, буде два літаки твій і мій, – голосно вигукує Леся.

–         Ми зробили би і третій, для нашого Пелея, але який би він не був обережний, він лише зімне його,- говорить Михайло та гладить собаку, яка стає на задні лапи, стрибає, крутиться біля дітей, як дзиґа.

На столику у білій альтанці, яка стоїть посеред саду та аж світиться вся, наче сама випромінює світло, Леся та Михайло роблять з паперу два літачки, старанно загинаючи папір. Здоровий пес сидить поруч дітей та з цікавістю слідкує за їх рухами.

–         Зроблено, зараз побачимо, як вони літають, на твоєму напишемо літеру «Л», а на моєму «М», щоб не переплутати,- каже хлопчик.

–         Ти що хочеш, щоб ми змагалися ти і я? – запитала Леся, ні на мить не припускаючи думки, що вони з братом можуть бути у чомусь суперниками.

–         Ні ми з тобою не будемо, а тільки літачки, – відповів Михайло усміхнено та поглянув на Лесю, таким самим люблячим поглядом, яким вона дивилася на нього. Лише пес Пелей міг встромити свою мордочку між двох дітей та не порушивши їх гармонії, притиснутися до них обох відразу, що зараз він і зробив.

–         Біжимо на край садка, там є круча, тож літачки зможуть парити у повітрі довше, – запропонував Михайло.

–         Скажімо про це тітці Саші, бо тата і мами немає, вони ж поїхали, – каже Леся.

–         Навіщо, ми швидко до того ж з нами наш Пелей, сам батько Ахіллеса – швидко відповів Михайло та взяв літачок з літерою «М» у руку.

Леся взяла свого, з літерою «Л», та побігли навипередки через сад до кручі. Їх літаки кружляли у повітрі, між квітучих вишень та яблунь, але не довго, бо їм не було попутного вітру та простору. Пелей біг поряд та кожного разу, коли літачок падав на землю, чув одне:«Не можна, не чіпай!». Пес не розумів, чого йому не дозволяють хапати літачок та нести його у пащі назад до дітей, так само, як тоді коли йому кидають палицю. Але пес слухав господарів, кожного разу вчасно зупиняючи своє інстинктивне бажання – схопити літачка.

Тож бігли вони втрьох до невеличкої кручі, яка роз’єднувала сад та ліс, щоб відпустити літачки у останній політ та подивитися чиї крила швидші. Вигукували до дерев, до квітів, до сонця, так голосно, що мабуть їх голоси було чутно далеко у лісі.

З кручі було видно все: позаду – був білий духмяний сад, який від сонячного проміння, перетворився на білу хмаринку, ніби зморену від довгої подорожі, яка сіла на землю перепочити та знову, через мить, здійметься та полетить за небокрай; попереду – були дерева з світло-зеленим листям, свіжим і чистим, яке тільки-но розпустилося з бруньок, а вже за гаєм починався густий хвойний ліс та височив неприступною темною стіною.

Ліс, розбурханий весняним рухом комашок та звірів, наче сердився, поскрипуючи деревами, та нічого не міг поробити з цією метушнею – прийшла весна. Ці зміни не подобалися не стільки лісу, а головне його господарю, чи тому хто вважав, що він його господар Лісовому Дідьку.

Чорний та волохатий, обережно Лісовий Дідько виглядав із-за дерев на білу квітучу хмаринку саду, що дуже дратувала його своїм існуванням та аж засліплювала йому очі. Він чекав, що вона здійметься та полетить до інших своїх друзів хмаринок у небо, натомість залишивши лише зелений сад, Який восени пожовкне, а потім і зовсім опаде та буде одне чорне гілля дерев та тиша навкруги, коли виє зимовий вітер і він, Лісовий Дідько, є господар над усім і лісом, і садом. Його б воля, він би швидко наслав на садок буревій, щоб ця вся його біла краса зникла раз і назавжди, будь його воля не лише ліс, комахи, тварини, а і люди підкорювалися йому.

Раптом він побачив двох дітей та собаку на краю садка, які вибігли на пагорб, щоб пустити свої літачки у політ. Лісовий Дідько зацікавився, що це вони там роблять та ще і на межі його володінь. Він заховався між деревами та почав стежити за ними.

Діти були вже на кручі, хоч вона була не висока, але на самому пагорбі, коли вітер розвівав у різні боки волосся, їм здавалося, що вони на краю високої гори.

–         Разом пускаємо, Лесю, приготувалася,- крикнув Михайло.

–         Так.

–         Лети!- крикнули разом діти та запустили літачки у повітря.

Швиденько Лісовий Дідько зрозумів, як сьогодні йому розважитися та помститися цім гомінким дітям. Під його бісовим поглядом літачки, наче зловили попутний вітер і пролетіли дуже велику відстань від кручі до гаю та впали поміж дерев. Нечистий захтів забрати у дітей іграшки, щоб вони більше тут не гомоніли, а поверталися до себе у свій світ.

–         Лесю, бачила, як далеко полетіли. Але який з них переміг? – радісно вигукнув Михайло.

–         Та все одно, яка різниця,- радісно сказала Леся.

–         Пелею, стій куди ти!- крикнув Михайло та побіг за собакою до лісу, яка не зрозуміла. що треба повертатися додому та залишити літачки, там де вони впали.

–         Куди ви?- бігла за ними і гукала Леся.

Таємничий ліс.

Всі втрьох Леся, Михайло та собака Пелей, один за одним, швидко опинилися у гаї, але були вони там не самі. Лісовий Дідько, який кипів від злості та думав, як насмілилися діти прийти до його володінь, ховався за деревами. Він надумав, як йому розважитися. Найбільше його дратував великий пес, що гавкав. З лісових звірів, таким голосним ніхто не був, лише вовки що виють, та і ті лише коли їм дуже голодно або сумно.

Швидко Лісовий Дідько придумав, як позбутися Пелея, щоб роз’єднати друзів. Швидко, як тільки міг, нечистий побіг до заячої нори, яка була під сосною запустив туди свою волохату руку тай витягнув зайченя за довгі вуха. Потім він повернувся до гаю, де Пелей гавкав та стрибав навколо знайдених літачків, а діти гладили його.

–         Молодець, що віднайшов наші літачки, – сказав Михайло.

–         Треба повертатися,- сказала Леся.

Лише промовила це дівчинка, як раптом, десь із-за дерева, вистрибнув маленький заєць, який побачив дітей та собаку та почав бігти з усіх ніг. Пес, забувши про все, погнався за ним та так швидко, що діти не зрозуміли, як це сталося. Вони навіть не встигли йому нічого крикнути. Нечистий, який ховався за деревами, посміхнувся сам до себе та подумував, щоб йому ще утнути.

Діти залишилися вдвох.

–         Що нам робити, як ми повернемося додому без Пелея? – запитав Михайло

–         Треба побігти у ту сторону і його гукнути,- сказала Леся та показала у той бік куди побіг собака.

–         Добре побігли, але швидко, якщо навіть його не знайдемо будемо повертатися додому, – сказав Михайло.

Але швидший за всіх був нечистий, бо він не торкався своїми копитами землі, щоб не було гуркоту, а летів над землею, та так стрімко, що вмить опинився на зеленій галявині. Де взяв палицю, та почав розмахувати нею, як наче лісова фея. Він навмисно незграбно вдавав, що пурхає, як маленький метелик, махаючи своїм хвостом.

–         Кажуть, що я не можу творити красу, а ось і брешуть, головне для чого, – промовив сам до себе нечистий та почав махати палицею на різні боки.

Там де він махав на землі з’являлися лісові квіти; фіалки та конвалії. За мить Лісовий Дідько перетворив зелену галявину на квітучу, яка сяяла білими, жовтими та фіолетовими кольорами. Закінчивши цю справу нечистий заховався за деревом та став чекати на дітей.

Діти не знали що робити вони розгубилися.

–         Досить! Будемо повертатися, де наш білий садок, – сказала Леся та глянула назад, але побачила тільки лісові дерева.

–         Ось дивись щось біліє у далечині, ми прийшли звідти, – сказав уперто Михайло, показуючи у другий бік – на галявину, та додав, – я напевно знаю.

–         Ні ми прийшли он від тої тополі, за нею наш сад – сказала голосніше Леся, але найбільше її роздратувало те, що мабуть вперше в житті, вони почали з братом сваритися. Леся просто не підозрювала, що ця сварка від того, що хтось злий і таємний навмисно водить їх по лісу, показуючи білу хмарку садка у різних місцях, як марево.

–         Давай ти побіжиш у той край, а я у інший, тай подивимося, – запропонував Михайло.

Як цим словам зрадів Лісовий Дідько, він аж облизнувся та потер руки, почухав між своїх маленьких ріжок ,де була лисина, та ледь стримався, щоб не зареготати. Ще б пак, йому нечистому не знати, як людей у лісі кругами водити, щоб заблукали, а тут діти, ще легше обдурити. Найбільше його тішило те, що це марево, яким він їх заманював вглиб лісу, було білою хмаринкою їх саду, яка так йому не подобалася.

–         Михайло, ну подивись он туди де велика тополя – там біліє наш садок,- казала Леся, показуючи йому рукою.

–         Ні я там нічого не бачу, садок он там,- казав Михайло і показав в протилежний бік, де була квітуча галявина, – давай роз’єднаймося ти побіжиш у той бік, а я у цей, а потім гукнемо один до одного, де напевно садок.

Від цих його слів, або від якогось дивного передчуття Леся закачала головою та аж вціпилася за його руку і твердо сказала:″Ні ми будемо разом.″

Після її слів Лісовий Дідько, який і так мав криву гримасу, скривився ще дужче:″Яка кмітлива, мабуть серцем відчула, що я хотів їх посварити та роз’єднати, але так навіть цікавіше, поки блукайте, а я погляну, що робить собака.″

Леся послухала брата та разом вони пішли у бік квітучої галявини. Коли вийшли діти на неї, то аж здивувалися, здавалося що вона вкрита одною різнобарвною ковдрою, зітканою з лісових квітів. Ніколи у житті вони не бачили так багато квітів одразу. Діти вирішили перепочити на галявині.

За мить Лісовий Дідько вже коло Пелея, бо не біг він своїми копитами по землі, щоб не було чутно, а летів. Собака стояв біля заячої нори і щось винюхував, бо зайченя встигло заскочити у нору. Пес ще раз гавкнув, як наче на прощання, схаменувся що наробив, тай намірився віднайти дітей по своїх слідах.

–         Є ні, так не вийде, – голосно крикнув Лісовий Дідько, та як вистрибне, чорний і волохатий, попереду собаки та як загарчить.

Пелей не розгубився, вишкірив зуби та хтів увернутися, щоб пробігти повз нечистого по своїх слідах у напрямку до дітей, але якась зла сила відкинула його далеко і все одразу стихло та зникло. Пелей покрутився на місці він не відчував запаху своїх слідів, це було так незвично для собаки – втратити нюх, що він аж заскавулів, та йому нічого не залишилося, як повернутися додому.

До садиби пес прибіг, коли вже смеркалося, по якомусь дивному збігу теплий сонячний день перетворився на холодні сутінки та ще й мабуть на ранок по низинах буде туман. Тітка Саша вся побіліла на лиці, коли побачила Пелея самого без дітей, вона вже і так не знала, що і думати, добре хоч їх батьки повернулися додому. Дорослі були стурбовані, всі погляди зійшлися на Пелеї, який був весь у болоті та сухих колючках. Всім стало зрозуміло що треба шукати дітей у лісі.

Біля маленького струмка.

Леся та Михайло сиділи на галявині, коли раптом здійнявся сильний вітер, стало враз темно. Діти подивилися на квіти і не повірили своїм очам, куди б вони не глянули, квіти на їх очах засихали, а на їх місці виростали погані отруйні гриби. Вони не розуміли, що діється на галявині та хтіли швидше з неї піти. Але наче хтось навмисне заводив дітей вглиб лісу. Від дерева до дерева, від пагорба до пагорба вони йшли, вигукуючи ім’я собаки, але його ніде не було.

Леся і Михайло дуже втомлені і виснажені вирішили присісти на повалене дерево біля маленького струмка.

–                Це добре, що ми знайшли струмок він нас кудись виведе, – сказав Михайло та напився зі струмка води.

–                Так будемо йти по течії туди куди він біжить, а тобі не здається, Михайло, що ми ходимо по колу, наче хтось водить нас, – запитала Леся.

–                Та ні ми перепочинемо і підемо далі,- сказав хлопчик притуляючись до Лесі. Вона теж притулилася до нього.

Швидко сутініло, вечір поволі огортав дітей ковдрою прохолоди, діти змерзли. Лісовий Дідько поглянув на дітей і сказав:″Ну і хай, знайшли вони струмка, тіштеся з того, завтра ще побачимо, куди він вас виведе, а поки я піду, в мене вночі є справи важливіші.″

Михайло міцно заснув, а Леся сиділа, вона була зморена. Її очі раз по раз закривалися, але вона навмисно широко відкривала їх, намагаючись не спати. На мить їй здалося, що вона все ж таки заснула, або почала марити, коли на небі з’явилися вечірні зірочки. Раптом серед білих хмар, які виступали як білі гори, засяяла же одна зірка, яка палахкотіла так яскраво і в одну мить Лесі здалося, що її промінь полетів не на землю, як зазвичай, а у простір.

Леся намагалася відкрити очі, але віки стали тяжкими, Вона намагалася вдивляться у темряву, то відкривала очі, то закривала, але марно. У лісі була суцільна темрява. Раптом якесь маленьке світло, його було видно крізь її прикриті вії, замиготіло чи то у сні, чи наяву десь зовсім близько коло неї, а може не одне.

Світло то три маленькі лісові світлячки. Вони так тихенько перемовлялися один з одним, що їх взагалі ніхто не міг почути крім них самих.

–         Що ти сьогодні робив, Хвалько? – запитав один світлячок у другого.

–         Сьогодні я ввесь день намагався засунути равлика назад у його полосату закручену домівку, яку він оставив на листі, але він ніяк не хтів туди повертатися, – сказав поважно перший світлячок, – а ти чим займався, Лінько?

–         Я сьогодні ввесь день навчав зозулю спивати, але марно – відповів Лінько та гірко додав, – вона вміє добре лише кукувати. А що ти ввесь день робив Дрімко?

–                     А я сьогодні ввесь день гойдався на квітці та рахував її пелюстки, – сказав Дрімко.

–                     Та знаємо, ти мабуть ввесь день проспав. Отже сьогодні ми так нічого доброго і не зробили, – сказав Хвалько.

–                     Бо в день ми не світимося, а от в ночі ми напевно комусь допоможемо, відповів Дрімко.

–                     Кому, ти хоч когось тут бачиш? – запитав Лінько, якому завжди не хтілося щось робити.

–                     А он погляньте, це ж двоє діточок, самі у лісі, мабуть заблукали, – сказав Дрімко та тихіше додав, – мабуть не обійшлося тут без нечистого.

–                     Давайте разом їм допоможемо, – сказав Хвалько.

–                     Тільки як, хіба ми зможемо, – сказав Лінько.

–                     Чуєте там звуки, люди і пес вже їх шукають, допоможемо йому їх швидше знайти, бо він мабуть втратив слід, – запропонував Дрімко та всі погодилися і полетіли.

 Вмить маленьке світло, як марево зникло, чи воно було на справді, чи то наснилося комусь.

Порятунок.

Собака кружляла на місці, бо давно втратила слід та не знала куди бігти. Люди йшли у гаї та вигукували ім’я Лесі та Михайла окремо, але потім не домовляючись, всі вже гукали одне спільне ім’я, яким вони любили називати обох дітей. У лісі раз по раз було чутно:″Мишелосіє!″

Пес вже давно втратив слід. Раптом щось засвітилося в далечині зеленкуватим світлом та привернуло увагу Пелея, він підбіг на те місце, але раптом світле марево засяяло ще дальше. Коли собака добігла до маленького вогника, який світиться у далечині, з’являвся ще один наступний. Так Пелей біг від маленького фосфоричного вогника до іншого, долаючи перешкоди, поки радісно не загавкав, бо біля лісового струмка знайшов Михайла та Лесю.

Діти підхопилися і почали обіймати собаку, всі втрьох вони вийшли з лісу до гаю, а потім вже з батьками і друзями пішли через сад додому.

У цей час повернувся Лісовий Дідько на місце біля струмка, швидко він побіг у погоню за дітьми та лише глянув на них здалеку та сказав:″Багато людей прийшло на допомогу до лісу, але чисті в них душі, тож мені нічого тут робити, але життя велике, може ще і зустрінемось.″ Лише промовив це нечистий та полетів углиб лісу.

Тепла постіль і тепле молоко зігріли дітей, але у Лесі був кашель і жар, тож стурбовані батьки вирішили покликати до неї лікаря, він дав її ліки. Михайлу було прикро, що так все сталося декілька днів Леся не вставала з ліжка і вони з Пелеєм навіть не хтіли гуляти без неї. На третю ніч Михайло, коли всі поснули, тихенько пробрався до сестриної кімнати. Леся не спала.

–         Ну як ти себе почуваєш, Лесю – запитав тихенько Михайло.

–         Вже краще, – сказала Леся і додала, – а чи не пам’ятаєш ти, там у лісі біля струмка, якесь дивне сяйво, яке мені здалося допомогло Пелею нас знайти.

–         Ні я так втомився, що заснув, – признався чесно Михайло.

–         А я не розумію чи то мені примарилося, чи було насправді,

–         Що саме?

–         Зірка, серед білих хмар, послала промінь свій та не на землю, а у простір і чомусь його маленька частка дивним сяйвом озвалася у лісі, прилетіла нам допомогти.

–         Ти так складно говориш наче вірш, такий як ти присвятила тітці Єлі.

–         Ні це лише чотири рядки, але вони про інше.

–         Давай я швидко принесу тобі зошит і перо та ти запишеш їх, щоб не забути.

–         Не треба, я звісно колись напишу вірша, але ці слова я не забуду, вони про зірку,- тихо сказала Леся та додала, – їх не забуде ніхто, хто хоч раз почув.

Лише сказала ці слова Леся, як діти побачили у вікні три світло-зелених маленьких вогника, що весело закружляли у якомусь дивному танці. Разом з зірками вони здавалися у вікні однакового розміру і сяяли так само ярко, як далекі зірки у безмежному просторі.