Золотий сокіл

  Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає…

                                          Л. Українка

1

Коли я помер, це стало найщасливішою миттю мого життя.

Серце, що несамовито калатало, раптом затнулося. Ніби знехочу гупнуло ще раз, прокочуючи тілом тремтячу хвилю, й завмерло. Остання порція повітря нап’яла глевку слину на запалених  яснах, де вже не було зубів, віддалася болісним посмиком у зламаних ребрах – і все зупинилося. Наче заклякло. І всередині, й довкола.

Я усвідомлював, що не дихаю, проте мене це не турбувало. Бо разом із серцем спинився й біль. І це було достобіса приємно.

А тоді щось змінилося. Мої очі ніби злетіли догори й повисли під стелею камери, ближче до дальнього кута.

Я глипнув униз і побачив на столі тіло, розчепірене й припнуте пасами. Мабуть, воно було моїм. Принаймні, в чорній парості на грудях – там, де вона була не спалена – майнуло щось знайоме. Проте всього іншого не впізнав. Принаймні, коли востаннє дивився в люстро, то виглядав не так.

Однак те видовище мене не надто жахнуло. Протягом цілої вічності мене оточували схожі тіла. З набряклими синіми пухирями на руках і ногах, що не влазили до одягу. З розмаїттям фіалково-чорно-жовтого на шкірі – залежно від давності забоїв. Із червоними плямами там, де від опіків злізла шкіра. Зі спотвореними обличчями, в яких було важко вгадати людський вираз. Тому пика, на яку я дивився згори – набрякла, майже безформна, синьо-багрового кольору, ніби в алкана, що допився до скону – не надто здивувала. Навряд чи вона могла бути іншою.

– Слиш! Он, кажется, сдох! – пролунав звідкілясь здивований голос.

Я спробував трохи повернути «оглядовий пристрій» – чи що тепер у мене було? – так, аби дивитися не лише додолу. Стіни хитнулися, в полі зору майнула лиса маківка чоловіка, що тупцяв біля прикутого тіла. За нею посунула огрядна постать у сорочці з підсуканими рукавами, гумових рукавичках і довгій цупкій фартушині, наче у м’ясника на базарі.

Чомусь не міг згадати, як кличуть цю почвару. Проте знав, хто вона й що тут робить. Від вигляду знайомого фартуха «оглядовий пристрій» мимоволі сіпнувся, й довкілля знову сколихнулося.

Але за мить я збагнув: тепер усе змінилося! Вони вже нічогісінько мені не зроблять! Я для них недосяжний!

Он, я бачу, як лисань штурхає мляве, посиніле тіло внизу. Трусить за відвислу щелепу, мацає шию, відтягає повіки. Проте я нічого не відчуваю! Геть нічогісінько!

Тепер я вільний! Нарешті вільний! Це скалічене, позбавлене відчуттів тіло викинуть до «моргу», тобто комірчини у підвалі, а згодом вивезуть і зариють. Десь на скотомогильнику – чув, що саме туди вивозять померлих бранців. Принаймні, тих, хто надто спотворений, щоб можна було продати небіжчика родичам або запропонувати на обмін.

І ніхто ні про що не дізнається. Ні про те, де це тіло поховане. Ні про те, що воно відчувало, коли було ще живе.

Але тепер мені начхати на все. На дроти від електричної машинки, що скрутилися, мов змії, на бічному столі. На пластикові пакети, що напинають на голову так, що не вдихнеш. На гумові кийки, якими б’ють по одному й тому ж місцю на ногах, поки там не утвориться величезна, налита зсередини кров’ю «подушка». Онде на тілі ще видно, де це було.

Еге ж, усе скінчилося. Для мене. Але не для тих, хто зараз тупцяє там унизу, вивільняючи скоцюблені руки посинілого мерця з ременів і буркочучи:

– Да ладно, он всьо равно на обмєн нє годілся…

– Во-во! І денег за нєво нє платілі. Развє што как миша експєрімєнтальная…

– Так ти і експєрімєнтіровал! – і обидва зареготали.

«Експериментальна миша…»

Далі я вже не думав. Бо раптом згадав…

Втім, я давно був нездатний думати.

Був неспроможний навіть розуміти питання, які мені ставили, якщо вони складалися з понад трьох слів. Коли більше, то поки речення добігало кінця – я вже не міг згадати, з чого воно починалось.

Я майже забув, хто я. Ім’я було лише ненависним словом – сигналом до початку нових мук. Вже не пам’ятав, як опинився в цьому темному, холодному лабіринті з бетонних і кахляних стін. Коли мене нащось відвели до іншого місця й показали вікно, за яким вбачалося жовтаве світло й похитувалися зелені клаптики на тонких патичках, я не міг згадати, що це. Навіть коли у пам’яті сплило слово «листя», не збагнув, що воно означає. Щосили пручався, коли мене штовхали в спину й казали: «Іді, пасматрі», – бо був певен, що це новітній пристрій для катування. Адже «листя» мало тонкі, гострі краї – мабуть, добре придатні різати людське тіло.

Я знав, що люди довкола здатні розмовляти, й навіть почасти їх розумів. Проте вже не пам’ятав, коли розмовляв сам, бо моє тіло – те, що нині лежало там унизу – було здавна нездатне як слід стулити рота. Їжу ковтав через силу, бо порухи язика боляче віддавалися в побитих щелепах аж до кольок у вухах.

А ще моя горлянка могла видавати лише хрипке сичання. Це сталося після цього, як я кинувся на почвар – ще коли моє тіло було сильнішим і здатним до руху. Вони, схоже, на це не очікували. І мені майже вдалося! Майже! Але таки забракло сили. Мені перетиснули гумовим кийком шию й душили, поки я не знепритомнів. Згодом із горла текла кров, воно боліло до нестями, і я ледве міг дихати крізь набряклу щілину під борлаком. Хтось із нашої камери сидів поряд і струшував мене, не дозволяючи умлівати. Бо тоді у мене всередині наче щось застрягало, я починав задихатись і кашляти аж до ригачки. На довгий час – не знаю, на скільки – моє існування перетворилося на невпинний ретельний контроль за вдихами й видихами. А коли прочумався, з’ясувалося, що втратив здатність утворювати звуки. Певно, пошкодило голосові зв’язки. Тепер навіть при найсильнішому болю не міг кричати, з горла виривалося лише хекання й пронизливе сичання. Добре, що в камері не треба було розмовляти. Коли з’являлись новачки, їх попереджали: «Цього не чіпай, він не може говорити».

А ще всередині тіла я мав кістки. Бачив їх – вони дедалі більше проступали через шкіру і, здавалося, невдовзі випнуться назовні. В тих місцях, де їх ламали, все набрякало, наче подушка, й хрускотіло при дотиках. Кістки були найгіршою частиною тіла, бо при пошкодженні боліли найсильніше.

Власне, це все, що від мене лишилося. Кістки й жили, обтягнуті шкірою. Легені, що потроху качали в груди повітря, й кілька різновидів рідини всередині. Час від часу ці рідкі субстанції виливалися назовні, і не завжди з моєї власної волі.

Місцем мого повсякденного існування була бетонна долівка під стіною. Я лежав там, бо бетон і стіна були прохолодні, й до них можна було притуляти побиті, болючі й пекучі місця тіла. Коли бетон під ними нагрівався – пересувався трохи вбік, де ще лишався холод. Інші в’язні мерзли й намагались уникати стін. Але в мене повсякчас щось боліло або було запалене, від цього кидало в піт, і я намагався якось охолоджуватись.

А ще на стіні можна було малювати Сокола. Це теж допомагало відволікатись від болю – невпинний, зосереджений рух пальцем по шкарубкій поверхні. 

Я вже не пам’ятав, чому завжди малював саме Сокола. Чому інші мене за це сварили, відтягали від стіни й намагалися затирати мої малюнки. Та коли не було стіни, починав креслити на долівці. Якась давня, майже похована згадка підказувала, що в цьому Соколі є щось важливе. В цих простих лініях, подекуди прямих, а подекуди вигнутих, щось було зашифровано. Дещо таке, що я мусив зберегти. Не забути. Попри все.

Тому коли я опритомнював після допитів – бо часом довго лежав, нічого не тямлячи, лише обережно дихаючи – то перевертався на той бік, де ребра були не зламані, й починав водити нігтем по стіні чи долівці. Прямі риски – це основа крил. Самі крила, наче два ножі. Вигини досередини – тулуб – хвіст… А далі починав обводити кожну лінію пальцями. Десять, сто, тисячу, сто тисяч разів… Поки бетон не вигладжувався, а натерті мозолі на пучках не починали пекти й блищати, мов поліровані.

Сокіл мав декілька значень. Я пам’ятав, що їх кілька, але згадати всі вже не міг. Утримував у пам’яті лише одне, найпростіше.

Птах не дозволяв мені забути про моє Бажання.

Я знав, що люди й почвари вважали мене причинним. Вони часто про це казали. Якщо ти надто знесилений, аби виконувати суспільні умовності, не здатний розмовляти й запам’ятовувати відомості про себе та інших – мабуть, зовні справді схожий на божевільного.

Проте я знав, що це не так.

На відміну від справжніх божевільних, я мав Бажання.

Саме воно згрібало докупи мої побиті кістки, змушувало дихати через силу й не дозволяло серцю зупинитися, коли я вчергове бився в судомах під електричним струмом. Спихало мене на крижаний бетон охолоджувати набряки. Змушувало туго замотувати поламані ребра й пальці, та дрімати в пів ока, щоб їх не ворушити, допоки не зростуться.

Я не міг дозволити собі сконати, поки не здійсню Бажання.

Колись і справді мріяв померти. Але той час минув. Я пройшов надто багато й надто далеко, щоб удовольнитись банальним припиненням життєвих функцій.

Моє Бажання було велике й неосяжне, і дедалі більше зростало з плином часу. Коли перебуваєш у темних лабіринтах холоду, страху й болю цілу вічність, то кожна хвилина цього часу витрачається на те, щоб годувати і зрощувати Бажання. Адже марнувати цей час на щось інше, більш приземлене, все одно нема сенсу.

Я усвідомлював, що навряд чи зможу здійснити Бажання у повному обсязі. Не стане фізичних сил і можливостей. Але був згідний навіть на частковий варіант. Скільки зможу. Скільки вдасться. Бодай трохи.

Гучний регіт почвар у кімнаті досі відлунював від стін. Та лише тепер я збагнув, що саме сталося.

Моє тіло зрештою не витримало. І викинуло мене з себе, мов якийсь непотріб.

Звісно, відчуття свободи й позбавлення від болю – це неймовірна насолода. Але…

Бажання!!!

Я втратив можливість його здійснити. Назавжди.

Бо для цього було потрібне фізичне тіло Хоч якесь. Навіть скалічене й спотворене.

А тепер не маю ніякого. І це все. Кінець.

Мої пошматовані рештки невдовзі викинуть до сміття, і їх зжеруть щури й хробаки. А я сам – той, хто ще існує – зникну. Куди – не знаю, але безтілесні небіжчики довкола живих не швендяють. Отже, кудись відлітають. І я теж незабаром щезну. І вже ніколи… ніколи!!!

Чи я готовий на такий обмін?

– Ні-і-і!!!

Я не одразу збагнув, що кричу. Адже цілу вічність був на це неспроможний. І не розумів, як роблю це зараз, не маючи вуст.

Та марно, мене ніхто не чув. Постаті внизу посунули по кахляній долівці безживне тіло, щоб не заважало. Забуркотіли про «когось пригнати поприбирати».

Мій нещодавній прихисток незграбно зігнувся убік, вип’явши догори кістляву реберну аркаду. Виглядав страшенно худющим і жалюгідним – я навіть не уявляв, що аж до такої міри.

Щось у мені розгублено сіпнулось. Стіни довкола знову сколихнулись. І це нагадало, що навіть у такому стані я ще здатний рухатись.

Потилиця огрядної почвари у фартуху була майже піді мною. Я націлив на неї погляд і рвонув униз.

Але ще не вмів правильно розраховувати зусилля. Стіни й підлога хитнулись, застрибали й переплуталися. Все довкола спалахнуло безгучним вибухом – і зникло в пелені темряви.

2

Коли свідомість (або псевдо-свідомість?) повернулась, я відчув, що десь застряг.

Це не було боляче, тому я здогадався, що назад до тіла не повернувся. Але й не міг утямити, що довкола, і з чого нині складалася моя сутність. Плоті не було, але напір зусібіч нагадував м’яке стискання голови затісним військовим шоломом.

Шоломом?!

Згадка, похована десь у глибинах свідомості, виринула на поверхню, майнула сліпучим виблиском. А ще за мить я відчув довкола себе пружну оболонку. Від посмику вона почала розширюватись на всі боки, долаючи спротив матеріалу, що її стискав – аж довкола щось загуло й навіть затріщало.

Далі з’явився зір. Не знаю, як, бо очей не відчував. Але всередині щось увімкнулося й сконцентрувалося.

Переді мною простягався довгий темний тунель із плямою світла віддалік. Звідти полинули мелодійні звуки, що складалися в заспокійливий мотив. Майнула думка – схоже, коматозники, що згодом поверталися до життя, не брехали. З боку сяйва віяло чимось привабливим і затишним. Кортіло туди скоріше гайнути. Опинитися в спокої й безпеці. Лишити позаду все те…

Я щосили смикнувся й люто, розпачливо заревів – наче дикий звір, що втрапив до пастки.

Так, я можу піти до сяйва. І зникнути назавжди. А там, позаду мене, все лишиться, як було. Почвари, які розважаються з «піддослідними мишами» у просочених потом, кров’ю й сечею катівнях. Люди, перетворені на заляканих, покірливих тварин. Спотворені тіла, які закопують у скотомогильниках. Страх, холод, голод, злидні, ница брехня. І знову страх, страх, страх…

Світло, спокій і втіха були маною. За ними крилася підступна облуда.

Тебе приколисують, наче дурне кошеня, щоби ти не пручався. Забув про те, що є насправді. Втратив здатність боронитися. А коли ти розслабишся й щиро повіриш, що добро таки існує – в тебе, беззахисного й розімлілого, раптом встромляться безжальні пазурі. Й цілу вічність рватимуть і шматуватимуть, допоки не роздеруть на клапті й не знищать остаточно.

Саме так почвари чинили на землі. Милосердя вважалося в них найгіршою вадою, майже збоченням, але вони дуже любили грати в «душевність», наче артисти. Це була їхня улюблена, найбільш витончена садистська забавка: спочатку забити й залякати людину до нестями, тоді подарувати надію на милосердя й визволення – і знову із глумливим реготом все відібрати.

Схоже, щось подібне відбувається й тут!

Ненависть хлюпнула з мене, наче розпечена лава. Оболонка безтілесної сутності ущільнилась, розростаючись і намагаючись вирватись із затиску. Стіни тунелю затремтіли, захиталися й пішли брижами, навкруги все загуло й застугоніло. Крізь гуркіт я розчув голоси – мелодійні й приємні, але сполохані. Слів майже не розрізняв, лише інтонації. Схоже, вони розгублено радились, що робити. А далі хтось промовив моє ім’я.

Там, в іншому світі, це завжди робили, тягнучи мене до катівні. І це стало останньою краплиною.

Я рвонув так, що довкола все затріщало. Моя оболонка перетворилася на потужний таран і почала щось розламувати. Стіни тунелю скрутилися штопором і зім’ялися, мов пластилінові. Манливого сяйва стало не видно, лише на бічному вигині трохи відбивався кволий виблиск.

– Припини! – закричав хтось крізь гуркіт і тріск. – Не треба! Зупинись! Тобі не спричинять зла!

А я ревів, наче нестямний звір:

– Гади! Мерзота! Потвори! Ви мені що – виставу влаштовуєте? До чорта ваші вистави! Що – «мир-дружба-жуйка»? Погань ходяча! Про зло патякаєте? А ви хоч знаєте, що таке зло? Ви хто такі – творці світу? Хто тут головний творець? Де ховається? Дайте мені його сюди! От просто сюди! Я йому зараз поясню, що він до біса створив! Хай краще йде сам! Бо я на хрін розламаю усі ці ваші дурні декорації й усе одно його знайду! З неба стягну, паскуду! Він такий крутий, що ні за що не відповідає? Нічо’, мені відповість! Я його змушу! Я вже до гикавки надивився таких, які ні за що не відповідають!!!

В мелодійному дзенькоті голосів залунала паніка. Деякі з них наближались, деякі віддалялись, ті й інші збуджено перегукувалися. Здавалося, ніби їхні власники безладно метушаться в коловерті небезпечного катаклізму.

Затим щось щільно притиснуло зовнішню поверхню моєї нинішньої сутності, намагаючись її уярмити. Я щосили лупонув у відповідь потужним викидом сили, а тоді розтягнув пружну оболонку на два «крила» й ударив ними ще раз, одразу обома. Гупнуло так, що весь тунель струснувся й підстрибнув. За стінами скляно задзенькотіло, ніби хтось кинув об підлогу велетенський порцеляновий сервіз. Джеркотіння зляканих голосів перетворилося на вереск, що квапливо віддалявся й зрештою вщух.

Раптова тиша змусила мене зупинитись і насторожено прислухатися. Вона не була суцільною, щось десь потріскувало й порипувало. А онде прокотився низький рокіт, наче наближався потяг…

Я зміцнив зовнішню оболонку, розіпхав «крилами» глевкий простір і вичікувально завмер.

Гуркіт затих неподалік, десь за зім’ятою стіною тунелю. Затим звідти пролунав голос – не мелодійне дзенькотання, як раніше, а низький, розкотистий, статечний чоловічий бас: 

– Слава Україні!

Я сторопіло завмер.

Я знав ці слова. Але не чув уже давно.

Цілу вічність тому я сам їх щосили кричав, зриваючи горло. Коли хотів, щоб мене нарешті вбили. Бо за таке зазвичай вбивали. Проте швидка смерть у почвар вважалася виявом милосердя. Вони не бажали заподіяти мені таке полегшення.

Але… цього не міг сказати чужий!

Отже, цей дивний голос – не чужий?

– Героям слава! – насторожено відповів я. – Ти хто?

– Фахівець із перемовин, – трохи іронічно відрекомендувався Голос.

– А я, виходить, терорист?

– Ні. Але поводишся не надто ґречно. Бач, увірвався, вчинив безлад…

– Це ти створив цю погань? – обірвав я його.

– Гм… Що маєш на увазі під словом «погань»? – чемно поцікавився Голос.

– Землю! І двоногих почвар, що зараз по ній стрибають!

– Земля, мені здається, вийшла непоганою, – зауважив співбесідник. – А от стосовно, як ти кажеш, «двоногих почвар»…

– Не забалакуй мене! Ти створив чи ні?

– Ні. Не я.

– А де той, хто створив?

– Творець – надто віддалена інстанція, – пояснив Голос. – Боюся, тобі не вдасться з ним поспілкуватись.

– Що значить – не вдасться?  – загорлав я й щосили вдарив «крилами».

 Довкілля гупнуло й струснулося, рештки тунелю закрутилися, зминаючись неохайними грудками. Сяйво зникло остаточно, проте темно не стало. Довкола заблимав  інший проблиск, слабкий і мерехтливий. Як не дивно – схоже, він линув від мене.

Голос роздратовано гримнув:

– Ти можеш не смикатись?

– Не можу! – зухвало промовив я. – Зараз ще й не так засмикаюсь! Нащо мене сюди приперли? Що, ваш Творець – таке велике цабе, що з ним навіть не можна поспілкуватися? Чому? Отже, як створити якусь гидоту – то заввиграшки? А як за це відповідати, то зась? Такі у вас порядки?

Здається, те, що я горлав далі, було богохульством. Чи ні? Не знаю. Я кепський знавець клерикальних тонкощів. Можу лише сказати, що чимала частина слів літературною не була.

Не знаю, скільки я так волав. Якщо тобі не заважають відбиті легені, пошматовані голосові зв’язки й вибиті зуби, і потік думок перетворюється на звук сам по собі – це можна робити довго. Аж надто коли ніхто не перепиняє.

Але зрештою висловив усе, що спадало на думку, дещо навіть по кілька разів. Збагнув, що починаю повторюватись, і змовк.

– Все сказав? – спокійно поцікавився Голос.

– Все!

– Добре. А тепер почнемо з початку й більш конструктивно. Всі претензії та пропозиції можеш висловлювати мені.

– А ти тут хто? Секретарка, що приймає скарги?

– Керівник філії, – статечно повідомив Голос.

– Якої філії? Пекла, чи що? То ти, як його… Вельзевул? Чи Сатана?

– Краще Люципер.

Отут мені вперше стало трохи моторошно. Згадка про те, що тіла вже катма, і мучити нема чого, не дуже заспокоювала. Хтозна, що тутешні фахівці можуть зробити навіть із безтілесною сутністю.

Я передбачливо напружив зовнішню оболонку, випростуючи «крила». Відчув, як довкола все знову завібрувало й заскреготіло. Спитав:

– Ти що, намірився забрати мене до пекла?

– В пеклі ти вже був, – зауважив Люципер.

– Тоді чому ти тут?

– Я ж пояснив: я фахівець із перемовин.

– «Король брехні»?

– Почасти. Але ще й той, хто найкраще знає різницю між добром і злом.

– Бо саме ти й створив Зло? – згадав я.

– Ні. Ти хибно уявляєш світобудову. Після того, як світ було створено, ми в нього не втручаємось. І в людські вчинки також. Все, що люди роблять на Землі, вони здійснюють суто з власної волі й за особистими вподобаннями. Вся відповідальність лише на них.

– Все одно не розумію, чому ти тут, – уперто повторив я. – Мусить бути причина. Чи не так?

– Причина є, – зголосився Люципер. – Саме її я б хотів обговорити. Ти здатний послухати спокійно?

– Слухаю, – пробурчав я.

– Спробую пояснити в доступних тобі визначеннях. Бач, коли ти з’явився, то мусив пролетіти через тунель і рухатись далі. Та раптом застряг на вході, бо довкола тебе утворилася… як це пояснити?.. енергетична оболонка. Таке інколи трапляється. Але зазвичай це легенькі серпанки, вони швидко розвіюються й нікому не заважають. Проте твоя оболонка чомусь стала дуже щільною й потужною, і швидко дужчає далі. Застрягла в матерії небесної сфери й почала її руйнувати. Ще й створює якусь незрозумілу структуру. Тобто, ти нам учинив затор у пункті пропуску. Попсував тунель…

– Ото ніби у вас єдиний пункт пропуску! – глумливо пирхнув я.

– Не єдиний. Але ця штукенція, що ти створив, зараз переп’яла мало не весь сектор.

Я спантеличено гмикнув.

 – Невже вона така велика?

– Розмір – відносне явище, – пояснив Люципер. – Згадай давню клерикальну полеміку про кількість янголів, що можуть вміститися на кінці голки…

– Не згадаю, – відрубав я. – Ніколи не цікавився такими речами. То в чому полягає ваша проблема?

– Наша спільна проблема! – наголосив співбесідник. – Ти не можеш тут стирчати довіку в такому вигляді. Та й нам заважаєш. Треба із цим щось робити.

– Що саме?

– Ти мусиш потроху розсіяти зайву енергію. Тоді зменшишся й станеш не такий… гм… руйнівний. А ми відновимо тунель. І тоді…

– Ні! – рішуче промовив я. – Я не піду до вашого тунелю!

– Чому? Там…

– Я розумію, що у вас добре. Мир, благодать, усе таке. Але там, звідки я прийшов, не все добре! І тому…

– А що тобі до того? Ти завершив той етап свого існування. Тепер буде новий.

– А там все лишиться, як було?

– Так, як зроблять ті, хто лишився.

Я затнувся, розмірковуючи.

«Ті, хто лишився…»

А хто лишився? Почвари? І їхні жертви?

Перед очима знову спливли холодні, брудні бетонні стіни. Непід’ємна вага напівмертвого, просмерділого гноєм і сечею тіла, що розпласталося на долівці. Хрипкий стогін при кожному вдиху і порухи пальця, що безперервно ковзає по підлозі. Віддих – лінія… віддих – лінія…

Приглушений шепіт над головою:

«Скоріше б його Бог прибрав, бо вже несила дивитись…»

«А чому його до дурдому не відправлять? Нащо так знущатися з хворої людини?»

«Та як відправиш? Він там усіх психів навчить малювати ОЦЕ…»

«Яка різниця? Хто там побачить?»

«Та й не лише це. Бач, поки його постійно калічать – він ніякий. Та якщо дати одужати…»

«Він же ледь рухається!»

«То ти його не знаєш!»

«А що, крутий вояк?»

«Був. Ніби десантник. Чи з «Правого сектору». Взяли в полон непритомним. Такий навіть без клепки… ти ж розумієш? Нещодавно мало не вбив коменданта…»

«А чому його не розстріляли?»

«Навмисне. Щоб далі знущатися…»

Чуючи ці балачки, я лише байдуже мружив очі.

Насправді я не був ані десантником, ані «правосеком». Звичайний рядовий мотопіхотної роти. Ніколи не вважався «крутим». Єдина правда – що втрапив до полону непритомним після вибуху. І що кидався на катів, волаючи «Слава Україні». Але не тому, що був герой. Радше навпаки. Розумів, що не здатний терпіти їхні знущання, і прагнув лише одного – щоб мене скоріше вбили. Будь-яким чином. Хай навіть болісно, аби скоріше.

Принаймні, таке було на початку. А далі вже не мав вибору…

Але людям навіщось потрібні легенди. Навіть божевільні.

Втім, які ще байки можуть бути в навіженому світі?

3

– Ви паскуди! – гримнув я Люциперові. – Якщо ви справді існуєте, а не просто мені маритесь – ви найгірші паскуди у світі! Бо ви всесильні. Але ви нічого не робите! Ви створили світ і населили його поганню! Ці почвари знову приперлися на мою землю й усе довкола нищать! А ви ані пальцем не киваєте! То хто ви такі є? Мерзота!

– Люди самі створюють свій світ, – зауважив Люципер. – Я тобі вже пояснював. Ми тут ні до чого.

– І так воно й триватиме далі?

– Поки люди це не змінять.

– А вони можуть змінити?

– Можуть. Люди можуть чимало, якщо схочуть. Справа в тому, щоб захотіли. І щоб щось робили, а не лише мріяли або патякали.

– Банальна істина, – пирхнув я.

– Всі істинні речі банальні, – зауважив Люципер. – Всі їх чудово знають. Але намагаються вигадувати раціональні виправдання власним лінощам або підлості. Наприклад…

– Начхати! – заволав я.

– Чому? Твої сучасники вигадали цікаву концепцію: «Не існує добра і зла, правильного і неправильного, а є лише той чи інший кут зору»… До речі, твої вороги мали письменника, який казав: «Якщо Бога немає, то все дозволено». Може, він мав на увазі щось своє, але його співвітчизники сприйняли цей вислів буквально. Як спонуку до дії. Їм страшенно кортіло, щоб їм геть усе було дозволено. Саме їм. Бо це дає можливість ні за що не нести відповідальності…

Я злісно пирхнув і ворухнув крилами. Простір довкола знову заскреготів. Співбесідник невдоволено загарчав:

– Обережніше!

– Годі балачок! Я й без тебе все знаю про цих довбнів. От що, Люципере. Ти прийшов домовлятися? Хочеш, щоб я звідси зник і нічого не псував?

– Так.

– А я хочу здійснити своє Бажання. Якщо ти мені допоможеш – я заберусь, і всі будуть задоволені. Так годиться?

– А в чому полягає твоє Бажання?

– А ти не знаєш? Адже ти всемогутній. Мусиш читати мої думки.

– Твоя оболонка надто щільна, – неохоче зізнався Люципер. – Навіть для мене. Я лише бачу… Дуже сильне почуття. Чорне. Непроникне…

– Так, – відповів я.

І засміявся.

Сміявся й сміявся, не в змозі зупинитися. Навіть коли відчув, як стріпуються крила, й довкола все наново тріщить і руйнується.

Десь віддалік гучний голос розпачливо волав: «Стій! Припини! Заспокойся!»

Але я не міг заспокоїтися.

Ненависть не має меж. Не має гальм, кордонів і знеболювального.

Вся моя душа, тіло, простір довкола були просочені нею, наче губка водою. Все інше в цьому світі – й земному, й небесному – вже не мало для мене значення.

Я давно втратив здатність розуміти, що таке мирне життя, і в чому воно полягає.

Згубив спроможність відчувати – себе, сонце, вітер, радість, кохання – все, що колись складало моє буття.

Мене вже не було, в мені нічого не лишилося, лише ненависть – чорна, важка, гаряча, вона застрягла в мені, мов шпичак, що простромив мою душу наскрізь, і його вже неможливо було витягти, жодним засобом.

Я ненавидів цей проклятий світ – за те, що в ньому існують потвори, які прагнуть винищити всіх несхожих на них. За те, що таки здатні винищити – і ніхто нічого не зможе зробити, нічим не зарадить, нікого не врятує.

Це усвідомлення мене вбивало, душило, я давно не міг дихати, вже цілу вічність жив у безповітряному просторі…

– Сті-і-ій!!!

Свідомість насилу випірнула з чорного мороку – повільно, натужно, ніби з глевкої  розпеченої смоли.

Залишків тунелю вже не було. Безформне груддя, оповите хмарами куряви. В ній раз у раз щось спалахувало, ніби викиди приску з багаття.

– Зупинись! – заволав Люципер. – Я згоден! Кажи, чого ти хочеш!

І тут я трохи розгубився.

Бажання завжди відчувалося в мені, як невід’ємна частка душі. Проте я ніколи не намагався втілити його в слова.

– Гаразд. Я хочу…

Простір довкола знову заскреготів і здригнувся.

– Я хочу відплати! Справедливої! Без дурних балачок про пробачення! Хочу, щоб усі окупанти і їхні поплічники – здохли! Але щоб перед сконом вони відчули на собі все, що спричинили нам! Щоб кожна мить на нашій землі стала для них безперестанним жахом! Щоб кожна куля і снаряд, які вони випустили в наш бік, повернулись і влучили в них! Щоб їхні трупи валялися й смерділи в їхніх же катівнях! Щоб навіть при згадці про нас у них трусилися жижки! Щоб вони зареклися самі, і заказали дітям та онукам навіть дивитися в бік нашої землі! Щоб їхнє «все дозволено» стало їм упоперек горлянки!

Я кричав, як навіжений, майже не чуючи свого голосу крізь гуркіт і тріск. Довкола все трусилося й хиталося. Полум’я навкруги розгорялося дедалі сильніше, перетворюючи хмару пилу на розпечені зірки, що з сичанням злітали в безмежний, чорний горішній простір.

Коли все потроху стихло, довкола запанувала глуха, моторошна тиша.

Я мовчав. Люципера теж не було чутно.

Майнула думка: певно, треба було спочатку взяти з диявола обіцянку, що він виконає моє Бажання. Але чи означало б це, що я продав йому душу? Або ні? І чи я був ладний це зробити?

Я все ще міркував над цим, коли неподалік вчувся шерех, і глибокий, незворушний голос Люципера промовив:

– І що в твоєму Бажанні залежить від мене? Хочеш, щоб я тобі подарував твою власну катівню?

– За розміром мені ліпше згодилася б твоя, – пробурчав я. – Скільки в тебе коштує взяти в оренду Пекло років на триста?

Співбесідник глузливо пирхнув.

– Ти це серйозно?

– Ні, – відказав я. – Жартую. На біса мені катівня? Щоб я когось мордував? Дякувати Богові, я не почвара! І не збираюся нею ставати!

– Але якщо хочеш справедливості «баш-на-баш» – доведеться катувати, – зазначив Люципер.

– А якщо я закину їх тобі? Усіх гуртом? У тебе там що, казани зі смолою? Ні, певно, то балачки для невігласів…

– Не казани, – погодився диявол. – Але те, що є, навіть гірше. Бач, я трохи поцікавився тим, про що ти кажеш… Зізнаюся чесно – я обурений. До такої міри гидотності не скочувалися навіть мої підлеглі!

– Тобто, ти не будеш заперечувати, якщо я повернуся назад і звідти почну їх тобі відправляти гуртовими партіями? Зможеш влаштувати їм гідні веселощі?

– Залюбки, – посміхнувся Люцифер. – Навіть уже маю деякі цікаві задумки… Але загалом справа не в мені.

– А в кому?

– В тобі. От скажи: нащо це тобі треба? Ти з усіх боків «чистенький». Навіть на війні нікого не вбив.

– Що – правда?

– Так. Стріляти стріляв, але лише кількох підранив, та й усе.

– За весь час? – я аж отетерів. – Тьху! Що ж я був за вояк?..

– Не Термінатор, – гмикнув володар Пекла. – Проте хтось мусить не лише стріляти, а й рити шанці, набивати стрічки, тягати боєзапас. Ти був надійною «робочою конячкою». І своєю ретельністю, до речі, врятував чимало життів. Лише дарма кинувся так далеко вперед, коли ви відбивали ту позицію на горбі. Не варто було геройствувати.

Я б рипнув зубами, якби їх мав. Сам розумію, що дарма! Та що вже тепер!

– Але нині тобі, хлопче, прямий шлях до раю, – вів далі Люципер. – То нащо тобі повертатись? На відпочинок ти заслужив сто по сто разів. Хай марудяться ті, хто ще не заслужив. А ти…

– Спокушаєш? – зло процідив я.

– Пояснюю ситуацію.

– Окей. А тепер я тобі поясню ситуацію. Я навіть зараз багато чого не пам’ятаю. Не пам’ятаю, чи мав батьків чи інших родичів…

– Мав. Ти хочеш?..

– Ні, не хочу! Мав – то й добре. Не хочу, щоб вони знали, що зі мною сталось. Але я пам’ятаю головне – що колись я був людиною. Сподіваюся, не найгіршою. І зустрічав багато чудових людей. Не всіх нині можу згадати, але знаю, що вони існують. Отже, не все у вашому земному творінні погано. Я це визнаю.

– Атож, – пробурчав Люципер.

– Проте нелюді на землі щось теж розвелося забагато. І не треба мені розповідати про «возлюби свого ворога» або «підстав другу щоку»! Можливо, це має сенс із людьми. Але з почварами не працює. Бо в них уся людська мораль перевернута догори дригом! Скажеш, вони не знають, що таке цивілізація, співпраця, взаємна допомога, милосердя? Чудово знають!  Їх до цього тягнули за вуха декілька сторіч! Навіть кілька разів безкоштовно рятували від голоду! І що, вони щось утямили? Були за це вдячні? Та дулю тобі! Перше, що робили, коли трохи вибивалися зі злиднів – знову розпочинали війни! І всюди вчиняли масову різанину й катування! А вони ж – не якісь середньовічні дикуни, що не вміють читати й писати. Це цілком собі сучасні мавпи. Вміють користуватися новітньою технікою, Інтернетом, банківськими картками. І водночас вигадують, під яким кутом треба пиляти людині зуби терпугом, як запхати їй колючий дріт у задній прохід, і вираховують, як саме через тіло піде електричний струм, якщо один електрод причепити до…

– Не треба! – квапливо гримнув Люципер. – Мені це відомо.

– Що, гидко це слухати? Навіть тобі? Еге ж, ніхто не хоче про таке слухати! Про це, бач, не заведено говорити! Непристойно, так? Краще обговорювати нові лахи, кошенят, серіали про нещасне кохання! Чи не так? Нащо згадувати про вирізані кишки? Люди чомусь не тямлять, що ці почвари можуть у будь-яку мить опинитись просто в них удома! І що мирно домовитися з ними не вийде!

– І ти хочеш врятувати від почвар людей, яким це байдуже? – гмикнув Люципер. – Навіть тих, хто сам потайки мріє про «все дозволено»? Хіба в цьому є сенс?

– Я не хочу, щоб у світі існували почвари, – відповів я. – Щоб вони створювали бодай якусь загрозу. Для будь-кого.

– Але навіщо це тобі? Особисто тобі? Для тебе вже немає загрози.

– Я тобі вже сказав, чого хочу! – відрубав я. – Це моє Бажання! Поясни мені: чому прагнення купити нову автівку нікого не дивує, а бажання знищити почвар, які вбивають і калічать – дивує?

– Мене не дивує, – зауважив Люципер. – Один розумний чолов’яга колись казав: вся історія створена людьми, яким набридло, що ними потурають. Але мені буде прикро, якщо ти втрапиш до мене, коли знову опинишся тут.

– Нічого, – пробурчав я. – Гадаю, якось домовимось. Даси мені нове тіло, щоб повернутися на Землю?

– Нема потреби, – відповів Люципер. – Ти вже сам собі його створив.

4

Згори все видно добре. Соколині очі мають надзвичайний зір – з висоти кількасот метрів можна розгледіти мишеня в траві.

Я зменшуюсь до розмірів звичайного птаха й неквапно закладаю коло над передмістям. Перш ніж братися до справи, хочу трохи помилуватися краєвидами. Адже казна-скільки не бачив сонця, золотавих пшеничних ланів, смарагдових смужок трави уздовж путівців, польових квітів на моріжках біля лісосмуг…

Але втіхи вистачає ненадовго. Варто спуститися нижче, й пташине око вихоплює з-поміж купин трави крапки мін на узбіччі – добре замасковані, але трохи випнуті після дощів. Плямисті прямокутники БТР-ів і БМП, притулені під парканами. Опуклі маківки військових шоломів на напівпорожній площі біля водограю. Колись тут, певно, гуляли матусі з дитячими візочками, а хлопчаки гасали на скейтах.

Місто, окуповане потворами. Знелюдніле, заклякле, сплюндроване й лякливо насторожене.

Це не моя рідна домівка. Я не здатний згадати свою колишню оселю, але пам’ятаю, що вона була на вільній території. Не хотів би, щоб вона виглядала отак.

Спускаюся нижче й умощуюсь на дереві серед листя. Проти сонця мене майже не видно, лише примарний золотавий відблиск. Моє тіло цілком енергетичне, й бачити його можна лише в темряві – десь так, як лазерний промінь. Хіба що, на відміну від променя, стіни й інші матеріальні речовини не становлять для мене перешкоди.

На подвір’ї з високою огорожею й охороною біля в’їзду помічаю голену маківку над цивільним піджаком – певно, якесь тутешнє цабе, що працює на окупантів. Вийшло попалити на свіжому повітрі. Затиснувши цигарку в куті вуст, гортає сторінки на смартфоні. Трохи посунувшись, щоб не заважали гілки, поглядаю на дисплей. Пташині очі з такої відстані розрізняють кожну літеру.

Овва! Схоже, в окупантських соцмережах паніка. В офіційних новинах згадувати про непоясниме уникають, проте є достатньо живих свідків – тих, хто відвозив до моргів розтерзані тіла «співробітників МГБ», «слідчих» і військових. Більшість небіжчиків зранку виявляють у замкнених зсередини приміщеннях із озброєною охороною. Всі вони виглядають схоже: тулуби ніби розшматовані плазмовими різаками, обличчя здебільшого цілі, проте спотворені нелюдським жахом. Пишуть, що все почалося з підвалів, де тримали бранців, а далі схожу картину виявили в казармах окупантів і в обслузі кількох батарей артилерії, що готувалися до звичного нічного обстрілу українських позицій.

За свідченнями в’язнів – тих, хто не встиг або не мав сили втекти після знешкодження охорони, – весь персонал катівень винищила невідома істота, схожа на хижого птаха. Казали, що це золотий сокіл, який світиться в темряві й здатний пролітати крізь стіни. Вбиває він виключно персонал і посадових осіб окупаційної адміністрації, але в’язням або «мирняку» не шкодить. Підтвердження з казарм і арт-батарей відсутні, там живих свідків не лишилося.

 Офіційна версія прес-служби окупантів – напад українських ДРГ з використанням наркотичного газу, що викликає масові галюцинації. «Бандерівський слід» підтверджує те, що в приміщеннях із небіжчиками на стінах були невідомим засобом випалені зображення гербів-тризубів.

Але народні чутки приписують різанину потойбічним силам. Колишні в’язні кажуть, що ці тризуби точнісінько такі, які малював божевільний полонений вояк, нещодавно померлий. Мовляв, це не випадковість, то закатований мститься з потойбіччя. Забобонна манія охопила навіть солдат окупантів, і вони одностайно відмовляються працювати там, де вчинялася загадкова різанина. Щоб їх заспокоїти, посилали попів із кадилами й причандаллям для вигнання бісів, та не допомогло. Нині всі ці будівлі стоять порожні, вікна й двері забиті дошками.

Читаючи панічне волання в соцмережах, я ледве стримую регіт. Але мій пташиний клекіт доволі гучний, не варто видавати себе завчасно. Вдень я зазвичай проваджу розвідку, а сьогодні вночі планую навідатись саме до цього кварталу. Тут мешкає верхівка «прокуратури» окупантів, а ще поряд ресторан, де потвори гуляють ночами. Сподіваюся, що за одним присідом устигну і туди, й туди. Коли їх багато, це навіть простіше: в паніці вони хапають зброю й починають стріляти одне одного, намагаючись влучити у птаха, що пурхає між ними.

Мене тішить незмірний жах в їхніх очах. Коли я опиняюсь між ними, весь біль, страх, розпач і ненависть їхніх жертв, вся туга моєї сплюндрованої землі починає вливатися в моє тіло зусібіч, наче потужний потік. А тоді, ущільнившись, вихлюпується назовні, перетворюючись на вбивчу зброю. Навіть побіжні доторки кігтів і крил змушують почвар сповна відчувати все те, що вони чинили іншим.

Щоправда, як на мене, вони конають надто швидко. Але сподіваюся, що в пеклі про них подбає більш досвідчений каратель.

Та зараз ще треба злітати на «балансування».

Коли я спитав Люципера, скільки часу зможу провести на Землі, той відповів: «Допоки не скінчиться енергія». Певно, вважав, що надовго мене не вистачить. Ненависть, яку ти маєш змогу безперешкодно вгамовувати, з часом ущухає. Принаймні, в тих, для кого жорстокість не є нескінченним джерелом втіхи.

Але Князь Темряви дещо не врахував.

Всі, хто був колись вбитий, пригноблений або закатований на цій землі північними зайдами, побачили в мені чудове знаряддя відплати й почали завзято, уперегін підживлювати власними силами. А таких за кілька  віків накопичилися мільйони: страчені імперськими військами козаки й повстанці, забатожені кріпаки, завалені в копальнях шахтарі. Пізніше – містяни, розстріляні за плановими рознарядками керівників «червоного терору», виморені голодом селяни, пошматовані кулеметним вогнем заградзагонів «чорносвитники». А ще до мене наввипередки линуть душі вояків, спалених «Градами» під Савур-могилою та Іловайськом. Заручники із розітнутими животами й відрізаними пальцями, що були скинуті до старих шурфів або закопані на скотомогильниках. Літні хуторяни, забиті прикладами за спробу боронити власне добро.

Я навіть сам не уявляв, що їх аж стільки! Хвилі палючого розпачу й ненависті, що невпинно линуть до мене зусібіч, часом набувають такої потужності, що я ледве здатний утримувати їх у межах власної оболонки. Почуваюся велетенською бомбою, здатною вибухнути від найменшого струсу й випалити все довкола ущент.

Але ущент – це буде неправильно. Зазнати кари мусять лише винні.

На щастя, я вже навчився впорядковувати свою вибухонебезпечність і втримувати її в рівновазі. Тож, гадаю, Люципер дочекається мене назад не скоро.

Визначаю за сонцем сторони світу й спорхую з дерева. Люди не мають звичку дивитися догори, тому ніхто не звертає уваги на золотавий промінчик, що високо над землею мчить на північ.

Незабаром попереду виринають наші укріплення. Лінії шанців, плями маскувальної сітки, яскравий синьо-жовтий прапор, що весело танцює за вітром. А онде й хлопці, що палять цигарки біля бліндажів.

Розкидаю крила й відчуваю, як їхня оболонка міцнішає й розгладжується, всотуючи теплі хвилі добра й любові, що линуть з рідної вільної землі. Соколине тіло збільшується й починає світитися, тому доводиться хутчіш злітати у височінь – тоді це не так помітно. Втім, блискучу пташку з кілометровим розмахом крил напевне вважатимуть природною оптичною ілюзією.

Злетівши в зеніт, перевертаюсь, витягаю назад напівскладені крила й пікірую до землі, ущільнюючи й упорядковуючи потік сили в тілі. Краєм ока бачу, як наші вояки підхоплюються й обертаються у мій бік.

Вони ніяк не можуть збагнути, що це за дивина. Проте вже багато хто бачив, як у синьому небі з’являється золотий тризуб, що падає згори на позиції ворогів.