25 Травня, 2021

САКРАЛЬНА СІМКА. Вижити

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Леся Українка

Струмить проміння у широченне полотно лікарняного вікна, стрибає білосніжною підковдрою. Лізі так легко бути малою цяткою, чи широченною дорогою світла, і навіть зникати, коли хмара затуляє Сонце. Вже добрий десяток літ минув, як вона навчилася вислизати зі світу людей і вигулькувати в просторі химер. Вона там не ховалася, а шукала відповіді на єдине запитання: «Чому він?».

Стрічала Ліза у потойбіччі різних фантомів: добрих, лихих, досвідчених, юних, таких, що заблукали й, звісно, з незавершеними справами. Знайомство із мольфаркою повело Лізу до знахарів, старий єврей підсунув квитки до Тель-Авіву і вона опинилася в Сураскі. Були ввічливі британці, соціалістичні білоруси, ворожбити всіх мастей, а ще – відчуття присутності чогось безмежно сильного, але достоту невловний навіть для неї – променя. Вона має дізнатися, що то, хто то, бо нутром відчуває – у цьому порятунок. Але для кого?

Од сонячної навали хочеться добряче чхнути, та – зась. Кожен рух завдає болю, кожна думка зводиться до єдиної – рак. Сашко Лукаш бореться з хворобою так давно, що відправну часову точку годі згадати. Клініки, процедури, лікарі, рідні, закордони, надії, гроші – все змішано, все кане прахом, як і його молоде життя. А так хотілося просто бути у цьому світі.

– Вас врятує тільки диво, – чесно заявив підстаркуватий ескулап в Ізраїлі. Мати довго плакала, вмовляла продовжити лікування, але син наполіг і вони повернулися додому. Вмирати.

Якось, між сеансами хімії, блювання і моментами прозріння, Саша вигадав собі розвагу – візуалізувати проблеми та прогнозувати наступний день.

Лейкемія перетворилася на потворного нічного метелика, а от з прийдешнім виявилося тяжче, оскільки досвіду катастрофічно бракувало. Ні, звісно було спілкування з подібними собі в он-лайн, але щоб хтось взяв за руку, заглянув у душу не траплялося.

– Гей, Лукаше, ти там ще не представився? – хихикнув ґаджет.

Голомоза, сіра пляма намагалася всміхнутися до Сашка. Це була Марина, що лікувалася волонтерським коштом у Німеччині.

– Привіт, Мавко. Як там «фріци»? – хлопець ледь тримався, аби не розплакатися од радості.

– Додали півроку. Кажуть, що надія є, якщо знайдемо гроші на подальше лікування.

Серце завмерло – Марина з бідної сім’ї, Вівантес – найдорожча клініка в Європі, а Саркома Юінга вперто забирала час. Їхній час.

Дівча зайшлося кашлем і зображення змінилося на вид стелі – планшет полетів геть.

– Lieber! Wiederbelebungsset! – залунало з екрана.

Обличчя в масці наблизилося до ґаджета і той згас. Хлопець зціпенів. День минав у стані душевного анабіозу. Скільки він втратив «лисих»? П’ятьох!

– Саш, – заспокоювала мама, – не втратив, а пережив, щоб пам’ятати про них, щоб розповідати про їхню особливу жагу до життя.

Він це робив, коли міг. І пам’ятав, і все вигадував-мріяв, як із сильними хлопцями та вродливими дівчатами поїде в Карпати. Сашко ніколи не був у горах, як і його дівчинка, його Мавка, бо ж він – Лукаш, правда з наголосом не там, де слід.

Укол на ніч – провалля у темінь.

– Лукаше, прокидайся! Ти запізнишся на потяг, – мама Ліза жваво пакувала бутерброди у наплічник, наливала каву з джезви у термос, бо «розчинна бормотуха у потязі – отрута», витирала стіл, гладила кота, помішувала вівсянку, ставила вподобайки подругам на полі ФБ. При цьому всьому мугикала мелодію і записувала ноти на рекламному буклеті.

– Доброго ранку, всесильна Ліза! – Саша поцілував маму.

Такої матері годі було уявити. Вона могла все. Вона знала все. Вона була досконалою. От і зараз: десятки справ – однією рукою. Браво, мамо!

– Марині зателефонуй, переконайся, що не проспала! – гукає Ліза і далі: кіт, мелодія, вподобайки…

Сакральна сімка чемно ввійшла до вагона. Чотири Саші, Марина, Соня, Йван. Саші, власне три та одна Олександрія, як любить себе називати сухоребрий нащадок вікінгів та українців з Данії. Юнка з поглядом баби, що пережила голодомор, бо вона так і було – рак шлунку. Йван з Мариною дуже ризикували цією поїздкою, оскільки рухатися на протезах горами ще те випробування. Соня з пухлиною в голові – родзинка зібрання, вона круто запам’ятовувала будь-яку інформацію, допоки агресивне новоутворення не заполонили ввесь простір, де могла б зберігатися інформація. Решта – чахлики білокровні. Їх поєднували страх, біль у реальному житті, а тут, у Сашковому сні, вони були повінчані жагою любові. Праведники, які відбулися стрімким польотом незламності духу, Мученики, що несли хрести гріхів своїх попередників на операційні Голгофи.

– Лукаше, ти віриш у Чугайстера? – питала Соня радше всіх присутніх, ніж одного Сашка, – Мавку ж собі маєш. Мусиш і в діда страшного вірити.

– Я не вірю в ніщо потойбічне, окрім Бога, – заявив Йван, наминаючи масні чипси.

– А я вірую, особливо у привидів та янголів. Вони йдуть слід у слід і ведуть боротьбу за мою душу, – підсумувала не розпочату дискусію Марина.

Сашко завмер, йому й справді побачилися за Марининою спиною дивний силует. Якось глухо стало, навіть стукіт коліс і чвакання Йвана вкрилися кригою тиші.

– Товариство, смакуймо Лізиним частуванням, – розколов безгомінь Саша і простір наповнився ароматом кави, шинки, п’янкого бажання втамувати голод тіла.

Ліза шугала в купе з несамовитою міццю. Якби можна було швидкість світла обернути на її силу, то вагон став би ядерним реактором пересічної АЕС. Жінка чітко вгледіла допіру невидимий фантом за спиною дівчини. В такі моменти кажуть, що тягне холодом, не у цьому випадку, бо ставало чимдалі спекотніше.

Хрясь! Саня вдарився металевим протезом об столик. У прозаїчному світі хтось би відреагував на грюкіт добрячим переляком, але не сакральна сімка смертників. Їм немає чого лякатися, окрім результатів крайніх аналізів на онкомаркери.

Карпати зустріли гарною погодою, щирим поводирем Денисом та гармидером на возі – друзі діставалися бази гужовим транспортом. Ой, неньо, як файно бути вільним від умовностей, але зі зручностями у будиночку та толковою швидкістю Інтернету.

Ліза всенький шлях до місця призначення супроводжувала дітей. Ковзала кволим промінцем, коли віз їхав затінком, влітала поривом світла між гілля дерев, чіплялася за блискітки Сониного гламурного наплічника і проникливо зазирала в очі Олександрі через дзеркальні окуляри. Все було гаразд.

– Піду пошукаю собі вівтар, аби помолитися сім раз за вас, грішники, – передбачив майбутні події після обіду Йван.

Соня було почала розповідати про церковну архітектуру, наголошуючи, що вівтар у християн не може бути відокремлений від загальної релігійної споруди. Що ми не є язичниками і взагалі, вплив молитви толком не вивчений, тому молитися за когось, тим паче сім разів – дурня. Йван розміреним голосом заперечив Софії, бо є сім кіл пекла, сім апостолів, сім кольорів у веселки як творіння божого, є сім смертних гріхів і їх виявляється сім.

– Який мудрий наш Йван! – гавкнув зазвичай мовчазний татар Сашко з Криму.

Олександра заллялася сміхом і повалила свого татарина на канапу. Йван махнув рукою – пішов собі геть, пари розбрелися будинком для творіння п’ятого смертного гріха, щоби Йван даремно не молився.

– Лукаше, ти мене любиш? Скажи це, я маю чути, – надривно шепотіла Марина, обвиваючи міцне парубоцьке тіло.

– Ні, Марисю, я тебе не люблю…

Дівчина завмерла.

– Я кохаю тебе, бо любити можна борщ, а ти не страва, – шелестів губами по грудях Сашко.

– Дурник! – Марина добряче ляснула коханого.

Сутінки тихо спускалися на гори, проміння навкіс розділяло вітальню, де «ні-про-що» говорило маленьке товариство абсолютно різних людей, злютований жагою жити. Ліза присіла великою жовтою плямою на підлозі і заворожено дивилася на сина, що пестив пальцями густе волосся Маринки.

Стоп! Коли у Марини відросло волосся? Пані отетеріла від усвідомлення нереальності усього, що відбувалося кілька днів поспіль, адже ці усміхнені добрі діти не є серед живих, адже Марина в Німеччині, а її Сашунько… балансує у клініці між «є» та «був». Жінка стрепенулася, рвучко підірвалася з підлоги і прожогом вилетіла у розхристане вікно дерев’яного будиночка.

– Це все не реальне! Не реальне!!! – кричала щосили і відчула, що її не відпускає невидима сила.

Маленька дівчинка тримала у руках люстерко і ловила остання сонячні промені – Ліза була заарканена дитячими руками. Стан, зрідни тому, коли сину підтвердили лейкемію. Хотілося летіти, але куди? Хотілося волати, як зараз, але на кого? Ув’язнена обставинами, Ліза воліла вмерти.

– Друзяки, ми це зробили! – урочисто заявила Марина.

– Що?

– Ми нарешті побачили Карпати наживо!

Сашко милувався дитинністю своєї панночки. Яка ж вона прекрасна цим передчуттям, чи то очікуванням здійснення мрії – іти схилами прадавніх гір, бачити красу і надихатися вволю простором.

– Завтра, Мавко, завтра ми наблизимося на кільканадцять кілометрів до Бога і попросимо у нього благословення. Він нас почує і дарує милість бути щасливими. А зараз спати! – підсумував юнак.

– Народ! Вам не здається, що стало якось безпідставно та нелогічно темно? – Соня в усьому шукала закономірність.

– Не панікуй, у нас в Криму, зміна темряви й світла відбувається миттєво. Відбувалася. Колись. Тоді, як Крим був мій, – сумно і мабуть, вперше за довгий період настільки розгорнуто промовив Саша-татарин.

Ніяковість заповнила кімнату і повиштовхувала молодь геть.

– Аааа! Не хочу митися у ванній! Завтра помиюся у струмку! – репетувало мале дівча у сусідньому будиночку.

– Ти зараз підеш і помиєшся! Ні? Тоді я покличу Чугайстера, нехай забере таку неслухняну панночку, – сварилася моложава бабуся на вередливу онуку.

– Ні-ні-ні! Він не прийде, в нього і без мене купа справ, бо ж свіжі постояльці приїхали! – не втихала дівчинка, а бабуся вкотре переконалася, що родове прокляття (дар?) передалося малій.

Навпіл з горем, дитя було помите, нагодоване і вкладене спати. Люстерко з кишені депортовано у шухляду. У Лізи почався напад паніки.

Сашко дивувався сам собі, що не боїться вщент намоченого взуття та зарошеного одягу. Невже йому не боязко підхопити запалення легень? Здається, страх минув тої миті, коли мама організувала «мандри сімки». Що тоді сталося? Не важливо. Досить цього блаженного відчуття всеосяжного щастя.

– Буде дощ – ногу крутить, – буркнув Сашко, справно видираючись схилом на протезі.

– Фантомні відчуття, Сашо, фантомні. І народні прикмети не є підставою прогнозувати погоду, – зарозуміло гукала захекана Соня.

– Дощ таки буде. Чуєте – тиша. Так лише перед бурею буває. – Йван перехрестився і запропонував повернутися на базу.

Хлопця зацитькали миттєво. Сімка вперто дерлася вгору, всупереч підозрілі хмари та відсутність звуків природи.

Час завмер. Ніхто не міг ствердно повідомити, скільки годин минуло від початку сходження. Власне, всі бачити на стільниках котра година, але віри циферіям не було. Що це?

Стихія впала на Карпати раптово. Люди ховалися від граду хто де. Неслухняне дівча вирвалося з бабиних обіймів і побігло з кухні в жиле приміщення.

– Ти куди? – перелякалася бабця.

– Її треба випустити, бо Чугайстер! А вони не впораються, – гукнула мала й понеслася далі.

Ліза сиділа у люстерку мікронною цяткою світла. «Де взяти сили? Чому так сталося? Як вибратися? Що із Сашком?» – питання нашаровувалися, як вікові кільця на дереві. Із безтілесної безпорадності – в цілеспрямовану крицю! Жінка має міць любові, могутність віри – вирветься, інакше не може бути. Тільки б за щось вчепитися.

– Сашунь, поклич. Погукай мене, сину, дай знати, що живий, де ти є, – площина осмислення Лізи зводилася до простору дерев’яного ящика. Коли не бачиш шляху – стаєш донором для росту страхів.

Шухляду рвучко висмикнули, дитячі руки обережно терли подолком сукеночки люстерко. Лізі було зле і якби променя могло знудити, то кімната, швидше, наповнилася б веселковим блювотинням від отого дзеркального трусу.

«Озвися! Сину, озвися!» – благав промінь, не замислюючись над тим, що його тримає срібло у полоні пластикової рамки.

– Все, можеш летіти, – мовив непосидючий дівчур і почав ще дужче трясти люстерко в розчахнуті двері.

Жінка не могла летіти, не могла навіть вчепитися за щось, аби вибратися зі своєї домовини. Вона застигла в глибині віддзеркалених сутінків, що спровокувала буря. Та раптом небо розпанахала щедра блискавка – Ліза вибухнула разом з блискавицею, ковзнула відблиском у безмірно наллятих калюжах й шугонула в гори.

– Тримайся! – волав татарин до коханої Соні.

Дівчина юзом неслася крутою стезею, що обернулася на потік грязюки. Обдерті коліна, пошматований одяг і повна відсутність розуміння що відбувається – Соня перетворилася на недолугий об’єкт ландшафту без надії на порятунок. Несподівано ноги у щось вперлися і вона зупинилася. Протез Сані-мовчуна зачепився за тонкі стовбури деревинок, що росли обабіч, невелика кладка до спасіння. Соня глянула донизу – ніц не видно.

Стихія брала найвищі бали руйнації. Світ ставав схожим на Ніагару, все неслося з катастрофічним бажанням лишитися живим і не менш потужною реальністю – кінець сподіванням на початку шляху сакральної сімки.

– Ти тільки не панікуй… чуєш? – Сашко Лукаш говорив сам з собою. Градини, завбільш з яйце, боляче лупцювали, наплічник щомиті набивав вагу, стояти було дуже важко, а не стояти – смерть. Ще трішки і хлопець впаде пластом у болото, до того, що в спеку є брунатним порохом, є першоджерелом створення людини.

– Марино! – кликав юнак.

– Саша! Сину, ще раз! Я вже поряд! – безмовно відкликалася Ліза й летіла, наскільки можна було летіли у дощ благенькому променю.

– Марина? – Ліза загледіла кохану сина за кремезним буком. Вона непогано прилаштувалася біля стовбура, лишень ноги вперто роз’їжджалися багнюкою і темний силует… допомагав держатися (?!).

– Тільки б з нею нічого не сталося. Ні, тільки не з нею. Боже, Ти є? Врятуй! Якщо Ти зайнятий – пошли янголів своїх, аби… – хлопець хрестився і плакав.

«Чи була у цьому логіка?» – запитала б Соня. Йван допоміг би словом. Олександрія на все плюнула і просто дерлася б щосили горами у пошуках подруги. І два Сашки слідували б за нею не говорячи ні слова, бо звикли так – тримати емоції, біль, надії в собі, щоб бути цілісними і цілими, коли почнуть писати епітафії в соцмережах.

Енергія почуттів, слів Сашка сплелися у міцнющу шворку. Вона виникає в миті безвиході, в моменти, коли рух шальок «є» – «був» залежить від обставин, людей, справності дефібрилятора, наявності точки опори, аби втриматися і втримати. Ліза відчула ту шворку, побачила її призначення і метнулася використати за направлення сина.

Кволе світло-тепло ковзнуло по обличчю знесиленої Марини. Стало не так байдуже, не так страшно хотіти вижити. Хтось міцно підтримував попід руки, хтось такий, що був зрідни її внутрішньому стану Мавки – коханої спокусниці з тавром пожертви заради посмішки іншого.

Ліза пізнала Її – наяду, чий фантом слідував за нею у потойбіччі – незламний дух Українки, у якого незмірна кількість незавершених справ, бо нащадки ніяк не впораються з амбіціями виглядати кращими. Бо нащадкам несила зрозуміти – шлях прокладено кров’ю попередників і не варто його запорошувати дурними справами та глупими лозунгами.

… Сашка хоронили скромно. Ані Ліза, ані Марина не плакали. Всі сльози лишилися у Карпатах, в Сашковому сні, на місці, де сакральна сімка була щасливою, де було кохання і навіть цнотливий Йван відчував насолоду тілом, бо не було болю.

– Мавко, ти не забувай мене, телефонуй хоч у дощ, – видушила Ліза.

– Звісно. Я знаю. Я буду, бо є. А ви пообіцяйте дописати мелодію, оту, що на рекламному буклеті… 

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця