Реліквія

– Анабтаніум?! – зрадів малий і пожбурив шурхітливу обгортку з подарунку під ялинку. Хвацько здійняв камінець до світла, примружив око, ніби справжнісінький ювелір. Мінерал мав овальну форму, час відполірував його до блиску. Із центру стримів стирчак, ніби стрілка дороговказу чи компасу – мінився і переливався густою карміновою барвою. Здавалося, стирчак той всотав гекалітри крові й од того колір аж настільки насичений.

Я мовчав, спостерігаючи за його діями. Звісно, анобтаніум легко купити – зараз цього добра в дьюті–фрі космопортів вистачає. Навіть справжній мінерал, а не майстерні підробки. І навіть не за всі гроші світу. Але ж цінність подарунка – в іншому.

– Це не він, – схлипнув малий, в очах забриніли сльози, – я так мріяв.

Я скуйовдив синову чуприну.

– Не він, так. Та цей камінець значно коштовніший. Безцінний навіть.

– Шматок бруківки зі скельцем, ото й усе!

– На вигляд так. Та вже повір – коли похизуєшся перед френдами – вони від заздрощів ледь не лускатимуть.

Малий зиркнув недовірливо.

– Синку, це історія, а ціну правдивої історії нічим не виміряти.

– Ти в чужих світах буваєш, а досі… – вуста знову затремтіли.

Злиться, що батько-космопілот ніяк той клятий анобтаніум не привезе. Вирішено – завтра ж куплю. Найсправжнісінький.

Але то завтра, зараз – про інше:

– Знаєш, що це за камінець і скільки йому років?

– Багато?

– Так. То – твого прапрадіда. Він передав сину, той – своєму. Так і до мене дійшло. А тепер твій час.

– І що воно таке?

Я розповів. Після почутого малий довго мовчав, потім обережно, ніби найбільшу коштовність притиснув до грудей. Шпичаком назовні. Вже не знаю, навмисне, чи підсвідомо.

– І що, та спаська вежа була майже як… вежа Саурона зі старого кіно?

Любить він стару фантастику, ото й аналогії відповідні.

– Майже. Але гірша, бо спаська – то уособлення лицемірства і брехні, безвинних смертей і терору.

– А прапрадід справді був під Стелою тридцятого листопада?

– Так. І звідти дійшов аж до падіння спаської.

Помовчали.

– Тату, я зрозумів. Найважливіший шлях не там, між зірок. Він тут, – малий приклав руку до серця, – так?

– Так, синку.

Продовжувати не став, даючи сину можливість самому виснувати. Йому вдалося, для своїх десяти рочків навдивовижу кмітливий малий.

– І поки ми маємо свободу і волю – досягнемо усього… Навіть анобтаніум привеземо з найдальнішої туманності, еге ж?

– Саме так.

– Дякую, це найкращий подарунок.

– Хлопці, ну ви довго? – до кімнати зазирнула дружина, – час шампанське відкорковувати!