Агенція з паранормальних явищ

Комарі набридливо дзижчали над вухом, в надії скуштувати кров несподіваних гостей. Баньката болотяна жаба кумкнула, невдоволена, що її спокій потривожили, і плигнула під воду. Хлопець-підліток в жовтій куртці ляснув себе по шиї, вбивши одного з кровопивць, і мовив до своїх двох супутників:

— Нагадайте-но, навіщо я взагалі погодився на цю роботу?

— Бо ми єдині, хто терпить твій характер, — озвалась дівчина в кофті з капюшоном і безрукавці. На шиї у неї висіла камера.

— Не забувай, що ми родичі, тож певна частина мого характеру присутня і в тебе. Кузино.

Августа насупила брови, той факт, що цей вайлуватий, незграбний парубок в смішному шарфі, який йому зв’язала бабуся, має з нею кровну спорідненість дивував дівчину ще з дитинства. Вона ляснула його по лобі, через що Орест верескнув:

— Ай, ти що навіжена?!

Юнка з показово спокійним виразом на обличчі відповіла:

— Комар.

— Від такої турботи я весь в синцях ходитиму, — пробурчав хлопець.

Вони наддали ходи, щоб наздогнати свого друга, який вже випередив їх на добрих десять кроків.

— Щось бачиш, Мокію? — гукнула Августа.

Цибатий, худорлявий парубок з чорною чуприною повернув до них лице. Половину його обличчя затуляли надзвичайно дивні окуляри. Одне їхнє скельце було червоним, друге — зеленим. Спеціальний ручний механізм дозволяв видовжувати і наближати вічка.

— Ніяких надприродних істот, — озвався хлопець.

— Може, та штукенція зламалась? — припустила дівчина.

Орест мав такий вигляд, ніби вона встромила йому ножа прямісінько в серце.

— Ну от що, дорогенька, мені до Едісонової лампи, що думають люди про мій зовнішній вигляд чи ті кілька зайвих кіло, які я набрав за літо, але сумніватися в точності моїх винаходів, я тобі не дозволю.

— А як щодо того, коли чергова твоя розробка вибухнула в нас на кухні й ми півдня відчищали стелю від кіптяви?

— Можна подумати в Ніколи Тесли ніколи нічого не вибухало, — замимрив кузен.

— Принаймні не на моїй кухні, — огризнулась у відповідь Августа.

Між ними пробіглась іскра мовчазної неприязні, зрештою Орест сказав Мокію:

— З чого ти взагалі взяв, що тут водиться Болотяник, може, то просто збіг.

Мокій, чиєю ідеєю й було приїхати сюди, наполегливо роздивлявся в окуляри зеленувато-буру поверхню болота.

— Чотири смерті за останній рік? — надав своєму голосу скептичних ноток. — Якийсь дивний збіг. Як показує практика, якщо десь спостерігається аномальний ріст нещасних випадків, то дуже ймовірно, що до цього доклала рук нечиста сила.

В хлопця була дивна звичка читати усі випуски газет маленьких, тихих містечок, на зразок цього, саме за допомогою них їхня агенція й знаходить більшість клієнтів. Цього разу Мокій прочитав статтю, в якій говорилось про низку злощасних подій пов’язаних із зникненням місцевих жителів в районі лісу. Дехто подейкував, що їх затягло в болото чудовисько, тому ніхто з мешканців містечка більше не заходив до лісу, особливо з настанням темряви.

— Як тільки Болотяник вилізе на поверхню, готуйте сітку і залізо, як і будь-яка нечисть він чутливий до мака-видюка, але такий слабкий засіб може тільки його подразнити. Тому нам треба бути обачними. Оскільки Болотяник помирає лише тоді, коли висохає болото, наше завдання — навічно приспати його, аби він не зміг нікому завдати шкоди.

— І як ми це зробимо? — спитала Августа.

— Заспіваємо колискову? — бовкнув Орест.

Дівчина подивилася на нього косо.

— Твоє почуття гумору завжди було дещо хворобливим.

— Принаймні воно в мене є, — відказав хлопець.

Юначка видала пхикання, проте їхню суперечку перебив Мокій.

— Ми маємо залити Болотянику в горлянку ось це вариво, — дістав з рюкзака пляшку з незрозумілою рідиною.

— То он що це смерділо, — прикрив носа рукою Орест. — Я аж звідси чую цей незрівнянний аромат. Кухар з тебе, звичайно, дещо своєрідний.

— Болотянику сподобається, — відповів Мокій. — Отже, все зрозуміли? Виманюємо Болотяника, знерухомлююємо його і вливаємо до горла зілля.

— Та раз плюнути, зампокойся, ми ж професіонали, — сказав Орест, бундючно закинувши кінець жовто-памаранчевого шарфа за спину.

Августа витягла зі свого наплічника два бруска заліза, торбинка з маком-видюком була прикріплена у неї до паска. Дівчина зосереджено вдивлялась на зовні спокійне болото, погладжуючи пальцями кемеру. В поле її зору потрапив Орест, який, вклавшись на обрісшу мохом колоду, розгорнув бабусині бутерброди і вже хотів покласти одного до рота, аж тут помітив на собі важкий погляд двоюрідної сестри.

— Що? Вони з сиром, ти такі не любиш.

— Досить їсти на завданні, твоє гучне цямкання навіть Болотяник почує.

— Чим раніше вилізе, тим краще, бабуся казала, що в мене чутливі гланди, ця сира погода погано на них впливає, — на підтвердження своїх слів Орест загорнувся в шарф так щільно, що тільки його сірі очі зі світлими, майже невидимими віями, й було видно.

Августа ляснула себе по обличчю, в її голові було лише одне питання: і навіщо тільки Мокій взяв його в команду? Звичайно, Орест, попри свій простакуватий зовнішній вигляд, був найрозумнішою людиною, яку тільки знала дівчина, але його дурні жарти й поведінка виводили її з себе.

— О, Августо, дивись, ця на тебе схожа, — вказав на зелену жабу, що відпочивала в вересі.

Що жаба, що дівчина глянули на нього з відразою, хоч Орест від цього жарту аж залявся сміхом, в Августи виникло нестримне бажання гепнути його чимось важкеньким, але тут вона помітита, як з-за спини кузену на плече вилазить крупний, буруватий павучисько. Знаючи, про неприязнь Ореста до будь-яких комах, тому наперед передбачаючи його реакцію, дівчина притишила голос і повільно, але впевнено стала наближатись до хлопця.

— Що таке? — округлив очі хлопець, підозріло покосившись на двоюрідну сестру.

Августа простягнула руку, впритул наблизившись до кузена.

— Оресте, я тобі дещо скажу, обіцяй, не волати і не махати руками, наче тебе вжалила бджола.

Любить бабусиних канапок запитально вигнув брову.

— Що ти верзеш? В тебе часом немає гарячки?

— Оресте, — наполягала сестра, — я серйозно, сиди спокійно, у тебе дещо на плечі.

Хлопець лупнув очима, потім розсміявся.

— І ти думаєш я повірю в ці дитячі вигадки? Мені більше не п’ять років, я на це не куплюся.

— Он як, — лукаво розтягла губи дівчина, — тоді ти, мабуть, не будеш верещати, дізнавшись, що в тебе по плечі повзе величезне, бридке членистоноге? — Августа посміхнулась, вичікуючи його реакції.

Юнак пхикнув.

— Авжеж, так я й повірив, хочеш сказати, якщо я зараз поверну голову, то побачу… — він запнувся на півслові, вирячивши очі, — … Павук! Августо, забери, забери це чудовисько! — Орест зірвався на ноги, взявшись струшувати з себе перелякану істоту. — Вбий цю потвору, воно, напевно, отруйне! Ой, мені погано! Це, мабуть, отрута. Августо, я вмираю!

Злякавшись вереску, маленький сріблянка виліз на рюкзак арахнофоба, почергово кліпаючи всіма своїми очиськами.

Досі тупаючи ногами й видаючи пронизливі звуки, Орест скинув з себе рюкзак і жбурнув його в лісове болото.

Мокій, котрий, присівши біля берега, вичікував Болотяника, наче рибалка щуку, з роздратуванням цокнув язиком і додав:

— Прекрасно, всю болотяну живність розлякав. Що в фразі: “На завданні треба поводитись спокійно”, — вам не зрозуміло?

Мокій, якого загалом важко було вивести з себе, не терпів одного в своїх колегах — нехлюйства. Між бровами в нього залягла складка, яка свідчила про те, що дома на когось чекала прочуханка.

Але тут до Ореста дійшло, що він зробив і хлопець зойкнув:

— Ні, мої канапки!

— Серйозно? Ти зібрався лізти в болото, в якому, ймовірно, сидить чудовисько, заради… бутербродів?

Августа вхопила кузена, який вже збирався йти, за рукав.

— В тебе що стріха протікає? Це навіть для тебе занадто.

— Ти не розумієш, там не тільки їжа, в тому рюкзаку мої наукові нотатки.

— Ти взагалі чув, що я сказала? В тому болоті сидить нечиста сила й ти зібрався туди пхатися через якусь торбу?

— Не просто торбу, а вмістилище моїх знань, тож, якщо не збираєшся допомагати, тоді не заважай. Він впав на купину, якщо я зможу його чимось підчепити, то без проблем дістану.

— Августа слушно каже, — вирішив втрутитися і розмову Мокій, — замість купин, там можуть бути чаруси, якщо ти станеш на них, то провалися, або тебе затягне Болотяник.

Однак Орест мав дуже вперту вдачу, тому вже тягнув виломану гілляку, якою збирався вполювати свій рюкзак.

— Ставлю половину своєї платні, що його зжере Болотяник, — озвучила думку Августа.

— Це твій прогноз чи таємне бажання? — завважив Мокій.

Юнка лукаво всміхнулась.

— І те, і те, — додала.

Мисливці за нечистю стали спостерігати таку картину: Орест, граційно, ніби чапля з поламаною ногою, стрибав по купинах, тримаючи гілку в руках задля балансу.

Наблизившись до рюкзака, він вигнувся дугою і з такою старанністю, що аж висулупив язика, зачепив сумку за петлю.

— Дістав! — радісно верескнув він і потягнувся до предмету свого обожнювання.

Але тут Августа помітила дещо дивне біля того місця, де стояв кузен. На перший погляд спокійна водяна гладь взялася бульбашками і запінилася. Якесь тривожне чуття пройшлося по спині у дівчини, вона стисла в руках залізний брусок.

— Оресте, — гукнула юнка. — Чуєш мене? Забирайся звідти, там щось дивне відбувається.

Але Орест, втішений своєю цяцькою, не помічав нікого довкола.

“Бісів довбень”, — подумала дівчина і саме тієї миті купина, на якій стояв кузен, задрижала і здійнялася, показався величезний рот з гострими зубами, з якого висолуплювався гнилий язик.

Дивом не звалившись в болото, Орест, розмахаючи руками, перепригнув на іншу купину, прожогом почвалавши до берега. Обплутаний водоростями Болотяник струсив з себе рештки моху, видавши з горлянки булькання. Він схопив Ореста за щиколотку, обвивши довгим, як у жаби, язиком його ногу.

Августа і Мокій вхопили приятеля за куртку, вступивши в спаринг з болотяною істотою. Дівчина відсипала жменю маку й пожбурила в чудовисько, однак Болотяник лише ревнув, наче поранений звір.

Тоді Мокій дістав старий срібний ніж й різонув ним по язику нечисті, той завив й відпустив Ореста, сховавшись під воду.

Мисливці попадали на землю, відхекаючись.

— Я ж казав, що тут щось є, моя інтуїція ще ніколи не підводила, — завважив Мокій.

Вони підвелись, придивляючись до води.

— Августо, ти щось зняла? Знадобиться для звіту.

Мисливиця заклацала кнопкою фотоапарата, переглядаючи світлини.

— Небагато, лише момент, коли воно вилізло з болота, була зайнята, рятуючи одного фаната бабусиних канапок. О, до речі, Оресте, ледь не забула, це тобі, — вона гепнула кузена по макітрі.

— Ай, садистка! Тобі треба зробити щеплення від сказу.

— А тобі від дурості, — парирувала дівчина.

— Годі вам, краще слідкуйте за Болотяником, — подав голос Мокій як найбільш врівноважена особа в їхній команді.

— Маєш рацію, — кивнули двоюрідні брат з сестрою. — Працюєм за стандартною схемою.

Вони розійшлись по периметру болота, Мокій почепив на носа окуляри, за мить він вигукнув:

— Августо, з твого боку!

В воді показалась обліплена намулом голова з ледь помітними очима-щілинками.

Дівчина кинула в неї маком-видюком і вона з булькотом сховалась.

— Женемо його до Ореста! — вугукував розпорядження Мокій.

Орест, із виразом цілковитої зосередженності, розклав сітку, приготувавшись її кидати.

Мокій жбурнув залізний брусок у чудовисько, влучивши в його плавник. Почулось моторошне завивання, навіть ропухи заховались кудись під воду. Августа кинула інший брусок, Болотяник кинувся в протилежному від них напрямку, туде, де стояв Орест з сіткою. Витягнувши своє кругле тільце на берег, він по-жаб’ячому квакнув, тоді пригнув до мисливця, але хлопець вчасно жбурнув у нього сітку. Болотяник заплутався, видав з горлянки бридкий звук і плюнув чимось незрозумілим в агентів.

— Гей, це моя улюблена куртка, ти жаба-переросток, — насупив брови Орест.

— Здається, Болотяник теж вважає, що в тебе кепський смак, — озвалась Августа.

— Хто б казав, — кинув у відповідь Орест. – І взагалі, це мені бабуся купила.

Брови дівчини поповзли вгору.

— Серйозно? Оресте, тобі вже шістнадцять, подорослішай.

— Може, ви припинете обговорювати свій гардероб і нарешті допоможете мені? — гарикнув Мокій. — Тримайте його, я виллю зілля.

Августа й Орест схопили слизькі, лускаті лапи Болотяника, поморщивши носи.

— Тхе, хлопче, прийми ванну. Ти чув колись про мило, тобі б не завадило.

Тим часом Мокій роззявив пащеку чудовиська і вилив в неї весь вміст пляшки.

Болотяник забулькав, але поволі його квакання переросло в хропіння, а очі затягнулись прозорою плівкою і він заснув.

— Гадаєте, спить чи прикидається?

Мокій поштрикав у нього сухою гілкою.

— Наче немовля, — констатував він.

— Затягнемо його назад в болото, там йому і місце.

Августа і Орест потягли його у воду, раптом Мокій вигукнув:

— Чекайте, ми забули про перстень!

Хлопець прибрав водорості, піднісши лапу жителя боліт ближче до очей. Дещо манірно, аби не забруднитись, витер намул і всім стало видно золотий перстень. Підліток зняв його з лапи Болотяника і покрутив у пальцях.

— Чорт забирай, а той чоловічок правду казав, але, як така річ змогла опинитися в цієї істоти?

— Гадки не маю, тим не менш, зараз вона у нас, всі питання поставимо замовнику.

Мокій поклав перстень до внутрішньої кишені і вони разом кинули Болотяника в його хазяйство, спостері6аючи, як роздуте тіло повільно йде під воду.

— Ну, панове, ще одну нечисть подолано, вітаю із вдалим завершенням справи! — агенти ляснули себе по долонях і, закинувши рюкзаки на плечі, попрямували лісовою стежкою, подалі від болота і його поснулого мешканця.

Будинок чоловіка, що зв’язався з ними щодо справи, був тихим і чомусь здавався самотнім. Бічну стіну обвивав плющ, в саду розрослися троянди, яких давно ніхто не підстригав, за будинком скрипіла стара гойдалка, справляючи на Ореста моторшне враження.

Мокій вкотре подзвонив у двері, господарі не поспішали відчиняти.

— Може, нікого немає вдома? — озвучив свій здогад Орест.

— Автівка стоїть на місці, — сказала Августа.

— Ну все, з мене годі, — хлопець підійшов до дверей й загримав у них. — Агов, як вас там, ми не збираємося тут до вечора стирчати, відчиніть кляті двері…

Несподівано почулись кроки, потім скрип і на порозі з’явилась жіночка, загорнута в теплий шалик, з сивим волоссям і стомленими очима.

— Вам хтось потрібен?

Мокій прочистив горло, напустивши на себе всю свою чарівність. За комунікацію в їхній команді відповідав саме він.

— Добридень, пані, мене звати Мокій, а це мої прекрасні колеги Орест і Августа, ми з агенції.

— Не пам’ятаю, щоб зверталася в якусь агенцію. Ви ріелтори? Хоча, щось ви занадто молоді, як на продавців нерухомості.

— Ні, ми є експерти в дещо іншій сфері, — юнак подав жінці візитівку. Вона одягла окуляри, які висіли у неї на грудях і пильно придивилася.

— Ми детективна агенція з паранормальних явищ, до нас звертаються в справах, у котрі звичайна поліція відмовляється вірити.

Літня жіночка косо поглянула на Мокія:

— Дякую, та я такими речами не цікавлюсь, — і майже зачинила двері.

— Зачекайте! — він втулив свою ногу, не давши їй це зробити. — До нас звернувся ваш чоловік, Петро Байчур, він сказав, що ми можемо зустрітись за цієї адресою. Ось, моя колега її записала.

Хлопець дістав нотатник й показав його старій. Вона уважно прочитала записане.

— Адреса і справді моя, але ви аж ніяк не могли говорити з моїм чоловіком.

— Чому ви так думаєте? — спитав Мокій.

— Тому що… — старенька запнулась притиснувши руку до грудей. — Тому що він помер кілька років тому. Якщо ви думали, що жартувати про такі речі це смішно, то мушу вас розчарувати. А тепер, раджу вам покинути подвір’я мого будинку. Забирайтесь, щоб я більше вас тут не бачила.

Двері захлопнулись і запанувала тиша.  

Агенти втупилися одне в одного. Орест озвучив питання, яке в усіх крутилось на язиці:

— Ну і що це, чорт забирай було?

Вдома у Мокія трійця заварила чай і, вмившись, сіла обдумувати сьогоднішню розмову.

— Або в нас була колективна галюцинація, або ця жіночка несповна розуму, — подав голос Орест.

Мокій задумливо гортав книгу. Він робив так завжди, коли обмірковував справу.

— Здається, ми розмовляли з привидом, – зробив припущення хлопець.

— Але ми вже зіштовхувались з такими речами, він не був схожий на примару, — сказала Августа.

Мисливиця пригадала день, коли до них прийшов замовник.

Чоловіку було десь за п’ятдесят, через сиру погоду він був одягнений в старий плащ і мав при собі брунатну парасольку.

“Хіба привиди носять парасольки?, — промайнуло в голові дівчини в ту мить.

Мокій в звичній йому галантній манері запропонував відвідувачу чай і печиво.

Старенький, як те често буває в їхій справі, поцікавився, чи не занадто вони юні, щоб вести розслідування. Августу завжди дивував той факт, що дорослі, через якісь відомі тільки їм причини, вважали дітей менш розумними, аби займатись чимось серйозним.

В таких випадках Мокій відповідав:

— Хтось у нашому віці підробляє в кафе на канікулах, ми ж вирішили на дозвіллі ловити усілякі сутності. Кожному своє.

Тоді, впевнившись в професійності мисливців, чоловік став оповідати суть справи, в якій прийшов.

Мокій в силу своєї звички з газетами, вже був обізнаний щодо болота, про яке завів мову літній пан. Але дещо в розмові з старим його здивувало:

— Коли ви побачите Болотяника, в нього на пальці має бути перстень. Я б хотів, аби ви забрали його і принесли за цією адресою. Там розташований мій будинок.

Залишивши свою візитівку, чоловік пішов, залишивши свій чай неторкнутим.

— Наскільки мені відомо, – озвався Мокій, чим вивів дівчину із плетива думок, – якщо в померлих залишились якісь справи, вони можуть являтися живим. Завтра поговоримо з сусідами цієї дивної парочки, може, вони пояснять, чого це їхній приятель розгулює, наче живий мрець.

Орест захрумтів тостом з варенням:

— Аж не терпиться це почути, — процямкав він.

Наступного дня Орест з Августою чекали Мокія біля його помешкання.

На ходу поправляючи шалик, він спустився до агентів.

— Ти надто багато часу витрачаєш на свою зовнішність, — дорікнула Августа.

— Бо я ввавжаю, що спілкуючись з клієнтами, завжди треба мати гарний вигляд, навіть, якщо серед них хтось виявиться привидом. Ходімте.

Прибувши в містечко, Мокій відправився в міський архів, двоюрідні брат з сестрою пішли опитувати сусідів. За годину вони домовились зустрітись біля пекарні, де продавали запашні булочки (не секрет, що цю ідею подав Орест).

Сусіди Бойчурів виявилися привітними людьми, які не просто любили поговорити, а були до того балакучими, що в агентів ледь не запаморочилося в голові.

Показавши фотографії усіх своїх онуків й нагодувавши мисливців ледь не до поросячого визгу, вони нарешті перейшли до суті.

— Так, ми дуже добре знали цих людей, хоч Марта після смерті чоловіка тепер майже ні з ким не спілкується. Але замолоду ми часто гостювали одне в одного.

— Як помер чоловік пані Марти, можете пригадати?

— У нього стався серцевий напад, він любив бігати, хоч я йому й говорила, що в його віці з такими речами треба бути обачним.

Августа все занатовувала в записник.

— Пан Петро й пані Марта давно були одружені?

— Та ще з замолоду. Коли вони одружились, то були бідні, як церковні миші, Петро навіть не зміг купити їм обручки. Але це ніяк не вплинуло на їхні стосунки.

— Тому що в шлюбі головне — кохання, — поетично сказав пан Дмитро, обійнявши свою дружину за плечі.

Старі затуркотіли, мов голубки.

— Дякую, ви нам дуже допогли, — подала голос Августа й потягнула Ореста до виходу.

— Уже йдемо? Я ще не доїв! — вперся той.

— Прищі від солодкого вилізуть, — гарикнула до нього кузина.

Вони зустрілись з Мокієм там, де домовлялись.

— Я знаю, до чого тут перстень!

— Я дізнався, як він помер! — сказали Мокій і Августа в один голос.

Хлопець всміхнувся.

— Слово леді, — заохотив він.

— Сусіди Бойчурів розповіли, що, коли ті одружувалися, то були настільки бідними, що не могли дозволити собі купити обручки. Що як перстень, який ми забрали в Болотяника, насправді є весільною обручкою?

— Це пояснює напис з тильної сторони: “Моє серце там, де ти”, — процитував хлопець. — Гарна робота, детективи, — додав він і Августа відвела погляд, щоб не зашарітись.

— Ну, а в тебе що?

— Здається, я зрозумів, як перстень опинився в Болотяника. Мені пощастило знайти статтю про смерть нашого клієнта. Його тіло знайшли неподалік від болота, виявляється, він любив ранкові пробіжки, але його серце було надто старим для навантажень.

— Тоді це і є справа, яку має закінчити наш клієнт. Ми повинні віддати каблучку її власниці.

За кілька хвилин мисливці були під дверима у пані Марти. Завбачивши їх, вона відразу надумала зачинити двері.

— По-моєму, минулого разу я більш ніж чітко висловилася.

— Спочатку вислухайте те, що ми хочемо вам сказати. Цю обручку купив пан Петро, він збирався подарувати її вам перед смертю.

— Гадаєте, якщо я стара, то мені можна всілякі казочки розповідати, йдіть геть або я викличу поліцію.

— Просто погляньте на цей перстень, — Мокій показав прикрасу і прочитав напис.

Очі пані Марти зогорілись.

— Покажіть його ближче, — сказала вона. Її голос тремтів.

— Ця фраза… він так казав, це справді його річ. — По її сухій щоці скотилась сльоза.

— Дякую, ви чудові агенти з паранормальних явищ, ходіть я вас хоч пирогом нагодую.

— Насправді ми щойно поїли, — почав Орест, але, подумавши, спитав: — А він з чим?

— З грушами.

— Мій улюблений, — хлопець помацав свій живіт. — Гадаю, для ще одного шматочка в мене залишиться місце.

— Я завжди підозрювала, що в тебе шлунок із гуми, — сказала Августа. Вони пройшли всередину.

І тут крізь двері в приміщення забіг вітер, загравши фіранками. Книга, яка стояла на столі, розгорнулась, її сторінки зашурхотіли. Пані Марта підійшла до столу.

— Це книга, яку він любив читати, — сказала вона й подивилась на когось невидимого поперед себе. Повітря наповнилось ароматом осені і світ став кращим.