Одіссей не підкорить Ітаку

Інспектор Віктор Малярчук задумливо дивився через ілюмінатор на льодяну поверхню Тефії, супутника Сатурна. Лише нещодавно тут збудували станцію для видобування рідкісних солей, які виносило на поверхню через тріщини у льодовій кірці з підповерхневого океану у надрах планети. Головна станція, на якій мешкало все керівництво колонії, розташувалася у кратері Одіссей на південному полюсі планети. І зараз на ній працює близько трьохсот людей. Хоча якщо розбудувати тут потрібну інфраструктуру, то тут поміститься ціле місто на кілька тисяч мешканців.

Сюди його викликали для того, щоб він склав свій звіт для Комісії у справах Зовнішнього Космосу (яка опікувалася всіма справами колоній за Поясом Астероїдів). Він повинен був провести експертну оцінку проєкту розвитку колонії, який нещодавно подав на розгляд директор станції Штефан Фурман. Звісно, фото, відео, розрахунки та тривимірні графіки — це все чудово. Але він повинен побачити все на власні очі, щоб дати свою власну оцінку щодо перспектив проєкту та надати свої рекомендації для Комісії. Інспектори Міжнародного Космічного Союзу славилися своєю неупередженістю та непідкупністю.

Керівник станції три дні тому полетів з двома працівниками на огляд каньйону Ітака, величезного провалля, що тягнеться приблизно на дві тисячі кілометрів, охоплюючи майже всю цю планету з півночі на південь. До цього каньйон особливо нікого не цікавив. А зовсім нещодавно керівник загорівся, здавалося б, дивною бізнес-ідеєю: провести в каньйоні перегони аналогічні до “Перегонів у Великому Каньйоні” в Америці або у каньйоні Марінер на Марсі. Ідея цікава, проте бюджет на втілення цієї ідеї просто захмарний. Тож Віктора відправили побачити все на власні очі, оцінити та дати рекомендацію для Комісії: або дати “добро”, або ж відмовити у фінансуванні проєкту.

Човник підлетів до станції. Оточена стінками кратера, вона являла собою високотехнологічний комплекс споруд, розташованих як на поверхні, так і під нею. Станція мала забезпечити всім необхідним працівників станції мінімум на два роки, мала автономне постачання електрики та води, власні теплиці та ферми з вирощування штучного м’яса. Словом, усе необхідне для повноцінного життя. А коли в людини є все, вона все одно не зупиняється та завжди прагне більшого. От і керівник станції зажадав провести перегони на швидкісних човниках, навіть щільний графік та купа роботи йому не завадили. Мабуть, усе від нудьги.

Перед човником відкрилися стулки підземного майданчика, і він залетів у довгий квадратний коридор, підсвічений кількома рядами ламп. Човник сів на майданчику, поряд з кількома схожими літальними апаратами. Автоматичні двері відчинилися. Віктор вийшов трапом на чорну матову поверхню та озирнувся.

— І чому ніхто мене не зустрічає? — промовив він сам до себе, насупившись. — Інспектор від Комісії все-таки. Самі ж викликали, а тепер забули, чи що?

— Віктор Малярчук?! — почувся позаду жіночий голос.

Віктор різко обернувся. Майданчиком бігла молода жінка, одягнена у класичний бордовий костюм. Спідниця розвівалася, відкриваючи довгі ноги в прозорих колготках. Туфлі на невисоких підборах цокотіти майданчиком, відбиваючись відлунням від далеких стінок. “Дивний одяг для працівниці станції”, подумав про себе Віктор та попрямував жінці назустріч.

— Вибачте за запізнення, — жінка зупинилася, захекавшись, — але тут таке сталося…

Вона запнулася та схлипнула, прикривши очі долонею.

— Що у вас сталося?

Жінка віддихалася та почала розповідь:

— Штефан Фурман, наш директор… Я… Я його секретарка, до речі. Ліллі Лісовська, — вона простягнула руку Вікторові.

Віктор потис тендітну долоню.

— Так що ваш директор? Кажіть уже, не тягніть.

— Він… Він загинув. Годину тому знайшли…

Ліллі знову схлипнула та відвернулася.

— Загинув? Як загинув? Що сталося?

Жінка схлипувала та говорила щось нерозбірливо. Тим часом на майданчик вийшов літній чоловік у костюмі.

— Віктор Малярчук? Ось ви нарешті. Мене звати Бенедикт Бетч. Або просто Бен Бетч. Шеф з безпеки. У нас тут надзвичайна подія.

— Та я вже зрозумів, — Віктор кивнув у бік Ліллі, яка не припиняла схлипувати. — Розказуйте все швидше.

— Ходімо в мій кабінет, подалі від сторонніх вух та очей.

Кабінет Бетча являв собою напівсферичне приміщення, освітлене по периметру рядом блакитних ламп. Посередині стояв великий круглий стіл з чорного карбону. Бетч жестом запросив Віктора сісти, сам же сів напроти, елегантно склавши долоні перед собою.

— Ну, розповідайте все послідовно, — нагадав Віктор.

— Три дні тому Штефан зібрався летіти до того бісового каньйону. Вибачте за слова, але мені ця ідея зразу не сподобалася. У нас тут купа роботи, важливі завдання, розробка нових джерел солі, звіти, все таке. А він марить перегонами, наче важливіших справ немає. А я попереджав, що вся ця мрійливість та вигадливість до добра не доведуть, все це не пасує його посаді та рівню відповідальності…

— Так, давайте ближче до справи.

— Вибачте, це все шок, емоції. Зараз — Бетч зітхнув, зібрався з думками. — Так от. Полетів він туди три дні тому. З ним були двоє інженерів, які мали оглянути та оцінити каньйон, його рельєф, вигини, щоб спланувати трасу для перегонів на швидкісних човниках. За кілька годин зв’язок з усім екіпажем зник. Не відповідав навіть андроїд, якого взяли з собою. Наступного дня вилетіла пошукова група, знайшли їхній човник, що висів над поверхнею, ніким не керований. Фурман та двоє інженерів були мертві. Записи з камер показали, що їх убив андроїд точними ударами в потилицю. Все сталося так швидко, що вони не встигли…

— Почекайте, як це андроїд їх убив? Всі андроїди запрограмовані так, щоб ніколи не завдавати шкоди людям, лише у випадку…

— В тому й справа, що у випадку, якщо стороння людина загрожує членові екіпажу, андроїд може порушити це правило та вбити нападника. Андроїда вимкнули та ретельно вивчили його прошивку. Хтось перепрограмував його буквально за день до трагічного польоту, вклавши в програму постулат, що Фурман та ті, хто його підтримує, загрожують планеті та всім людям на ній. За програмою, андроїд мав убити Фурмана за першої слушної нагоди. От він і скористався нею…

Віктор ошелешено подивився на Бенедикта.

— Перепрограмували андроїда? А хіба таке можливо? Там закритий код, до якого мають доступ лише спеціалісти від виробника. Тут хіба є такі?

— Це нова модель, гнучка та відкрита для програмування. Взяли двох таких на пробу, а ось як вийшло…

— А хто на станції вміє програмувати андроїдів?

— Та багато хто. Можна завантажити інструкцію та з базовими навичками програмування це зробити. Тут не скрізь висять камери, щоб прослідкувати. Ми переглянули всі записи — ніяких зачіпок. Визначити злочинця складно, бо андроїдом користуються скрізь на станції, він багатофункціональний. От тобі й нова відкрита система штучного інтелекту…

Бетч нервово змахнув піт з чола.

— Так, я, як інспектор, зобов’язаний розслідувати всі надзвичайні ситуації, що відбуваються на станціях, ввірених під мій контроль. Тож і тут доведеться розбиратися мені.

— Ми вже викликали Космічну поліцію.

— Марна справа, — Віктор махнув рукою. — Ці лінтюхи геть нічого не хочуть робити, навіть якщо це їхні прямі обов’язки. Летіти сюди будуть кілька тижнів, а вивчати справу ще місяць. А потім скажуть, що закривають справу за недостатністю доказів, та й потому.

— Ви так упевнені? — Бетч скептично підняв брову. — Це все-таки поліція, офіційний орган…

— Повірте мені на слово, довелося багато разів з ними стикатися. Чекайте поліцію, звичайно. Але попереднє розслідування я проведу з вашого дозволу. Мої повноваження дозволяють це робити, — додав Віктор, випереджаючи питання від Бетча.

— Так, проводьте, звичайно, — кивнув Бетч після паузи.

— Тоді почнемо з допитів потенційних підозрюваних. У вас є такі?

Бетч нервово зітхнув та закивав.

— Є, і не один. Знаєте, багато людей мали конфлікти та проблеми з нашим директором. Був він людиною… специфічною. Тож суперечки були. Але щоб убити… Та ще й так підступно… Ніколи б не подумав. Таке за мою довгу кар’єру вперше.

— Кого ви вважаєте головним підозрюваним?

— Рольф Штайн, — відповів Бетч без вагань. — Це заступник нашого загиблого директора. Мав із ним серйозний конфлікт на днях.

— Тоді не зволікаймо, — Віктор підвівся з місця та повернув до автоматичних дверей. — Проведіть мене до нього та будьте присутні під час розмови. Фіксуйте все на відео.

Рольф, худий немолодий чоловік з лисиною, нервово крутився на стільці, зиркаючи на інспектора чорними жвавими очима. Від хвилювання він тремтів та обливався потом. “Невже і справді він убивця? Нервує помітно,” подумав про себе Віктор.

— Рольфе, нумо розказуйте про ваш конфлікт з Фурманом, що й до чого, — почав Віктор.

Рольф нервово видихнув та затремтів.

— Я чекаю, — підбадьорив Віктор холодним, твердим голосом.

— Ну, було таке, — кивнув Рольф. — Але він сам винен! Це він паскудна людина! Невдячний! Шахрай! — його голос затремтів і перейшов на завивання.

— Давайте менше емоцій, більше фактів. А то зафіксую, що не відповідаєте на запитання інспектора, і за це вам буде…

— Та добре, добре! — видавив Штайн крізь зуби. — Тоді скажу по суті. Це насправді була моя ідея провести перегони в каньйоні. Моя! Я запропонував це ще місяць тому. Все продумав, спланував, навіть креслення зробив. Уявляєте, можна було б запрошувати команди перегонників з різних станцій, планет, глядачів теж. Це ж просто клондайк! Потенційний дохід, може, навіть більший, ніж від солей. Популярність, ЗМІ. Але цей невіглас тільки пхикнув до мене та сказав, що моя ідея придуркувата. Так прямо сказав! Що треба нам займатися своїми прямими обов’язками, а перегони — це дорого та може не окупитися. Коротше, послав мене. Ну я плюнув на все. А тут тиждень тому Фурман раптом презентував на зустрічі керівництва мою ж ідею, видавши за свою! Уявляєте?! Просто підло вкрав ідею, вкрав усі креслення та розрахунки з мого комп’ютера, трохи все переробив та видав за свою унікальну розробку. Іще й презентував усе, коли мене не було на зустрічі, бо літав з інспекцією на сусідню станцію. Отакий гів…

— Я ж попросив, менше емоцій, — перервав Віктор суворим тоном.

— Добре, добре! Коротше, підло скористався мною. А що я міг зробити? Оригінальні файли він видалив. Я вже нічого не доведу. Але він поплатився за свою хитрість та брехливість! Поплатився! Це не просто так той робот вдарив його в дурну маківку!

— Це ви перепрограмували андроїда? — холодно запитав Віктор.

— Ні, не я! — твердо відповів Рольф. — Я хоч і ображений на цього… Ну все, добре, добре, я зрозумів, без емоцій! Я ображений, але я людина честі. Тож до вбивства не опустився б, навіть у такому випадку. Та й навіщо? Самі подумайте! Всі знали про нашу суперечку, бо сварилися ми голосно та довго! Всі чули! Я перший підозрюваний, угадав?

Віктор промовчав, а Бетч, що весь час сидів поряд та знімав допит, кивнув.

— Ну от! Це треба бути повним дурнем, щоб після сварки отак взяти та влаштувати вбивство. А хіба я схожий на повного дурня? Га?!

— Дякую, допит завершено. За потреби я задам ще запитання, — промовив Віктор, встаючи з місця.

Бенедикт та Віктор знову сиділи в круглому кабінеті.

— З Рольфом усе ясно, — пояснив Віктор. — Він запальний, але не вміє брехати. Я зі своїм двадцятирічним досвідом офіцера Космічного Флоту вмію зчитувати людей на раз. Рольф Штайн не винен. Якби він убив, то не зміг би цього приховати. Хто в нас наступний підозрюваний?

— Ліллі, — відповів Бетч, подумавши. — Секретарка Фурмана, ви вже її бачили.

— А які мотиви в неї?

— Мабуть, ревнощі. Ви, мабуть, не в курсі, що Ліллі була закохана у свого шефа? А той мав ще той апетит і не пропускав жодної нової спідниці.

— Хм, треба її теж допитати, — кивнув Віктор.

Ліллі схлипувала, витираючи сльози хустинкою. Її голос тремтів, і вона ледь могла відповідати на питання.

— Ну як би я вбила свого керівника, з яким я працюю вже майже десять років? Ми працювали злагоджено, майже без проблем, — сказала вона з болем у голосі. — Так, у нас були деякі сварки та непорозуміння, але досить рідко. В основному через надмірний обсяг роботи, яким мене завантажував Штефан. Я ж виконувала всю роботу з документами.

— А з його проєктом перегонів ви теж працювали? — запитав Віктор.

— Ні, — Ліллі похитала головою. — З ним він працював сам. Тримав усі файли на особистому комп’ютері під паролем.

— Це правда, що ви мали, так би мовити, неофіційні стосунки із шефом?

Ліллі зітхнула та подивилася Вікторові у вічі.

— Я кохала його, інспекторе. Так, тепер я можу зізнатися в тому, про що багато хто й так підозрював. Але мої почуття не були взаємними, тож я змирилася з цим і продовжувала бути сумлінною працівницею у директора. Він ставився до мене як батько до дочки, і не більше. Навіть згадував, що в нього була дочка. Схожа на мене…

— Ви знали щось про стосунки Штефана?

— Так. Та й не лише я. Штефан мав стосунки з кількома працівницями станції. Так, у нас формально діє заборона на таке. Навіть є спеціальні андроїди для задоволення бажань, щоб не відволікатися на стосунки. І не псувати атмосферу у колективі. Бо це може призвести до проблем та конфліктів. Але Штефану андроїди були не до вподоби. Кілька разів він натякав мені на це. Казав, що не уявляє як це, вибачте, робити це із залізякою. Хоча всі андроїди з пластику та гуми, але не в цьому суть. Він любив тільки живих жінок.

— Чи знаєте ви когось із його коханок?

— Їх було декілька, як я вже казала. Попередні вже не працюють тут. Пішли самі, або він їх вмовив кудись перевестися. Останньою була Белла Бузотті, біофізик та еколог, шеф нашої лабораторії біофізичних досліджень.

— Цю Бузотті я б теж порадив допитати, — сказав Бенедикт. — Неприємна та слизька особа.

— Чи були в неї мотиви? Все-таки це її коханий.

— Щодо мотивів… Тут важко щось сказати… Взагалі, останнім часом в них виникали якісь суперечки, — Ліллі покрутила на пальці пасмо волосся та підняла погляд на Віктора. — Пане Малярчук, можете виконати одне моє прохання?

— Якщо це в моїх силах, то так, — відповів Віктор, опускаючи очі додолу. Погляд ковзнув по фігурі дівчини.

— Залучить мене до цього розслідування! Я знаю, це виглядає трохи безглуздо. Але я знаю про всі його справи та стосунки. Ніхто цього не знав краще для мене.

— А ще її можуть прибрати як важливого свідка, який забагато знає, — додав Бенедикт. — Тому я б на вашому місці попросив виділити їй охорону.

— Охорону я візьму на себе, — сказав Віктор. — Бо нема нікого, кому ми могли б це довірити. Навіть андроїдам.

— Особливо андроїдам, — Бенедикт кивнув та потер спітнілі долоні. — Поки ми не встановимо, хто та як перепрограмував андроїда-помічника.

— Якщо вбивця не кретин, то виконавець буде наступною жертвою, — Віктор зітхнув. — В мене не дуже багатий досвід щодо розслідування умисних вбивств. Але те, що я знаю… Вбивця не сидітиме склавши руки. Він чи вона почне чистити сліди злочину. І на цьому ми зможемо вбивцю спіймати. Посильте нагляд за всіма співробітниками, які щось знають про програмування андроїдів та злам захисних систем матриці поведінки. Таких тут небагато.

— Лише нагляд? — здивувався Бенедикт. — А може, краще взяти під охорону?

— Ми мусимо вдавати, що нічого не знайшли, — відповів Віктор. — Так, ми піддамо небезпеці виконавця. Але лише так ми зможемо його швидко знайти. А далі вже можна буде підняти всі записи та простежити дії. Навіть Штучний Інтелект не зможе швидко проаналізувати всі дії співробітників за останній місяць. Це найменший горизонт планування злочину такого масштабу. Тому повторю: Ліллі наш найважливіший свідок і джерело інформації. Тому або я або ви повинні її охороняти цілодобово та не відпускати нікуди одну. Навіть у вбиральню. На жаль, це необхідність. Ви це розумієте, Ліллі? Ви потенційна жертва вбивці, яку він прибере за першої ж нагоди.

Ліллі опустила очі.

— Так, я це розумію. І мій обов’язок — допомогти цьому розслідуванню. Штефан був мені як батько. І це для мене справа честі — знайти його вбивцю. І покарати.

— Дуже добре, пані Лісовська, — посміхнувся Бенедикт. — Я б порадив заарештувати Рольфа Штайна та висунути йому звинувачення у вбивстві. Щоб збити з пантелику справжнього вбивцю.

— Я не можу не погодитися, — відповів Віктор, посміхаючись. — Це буде гарний хід. Отже, починаємо шахову партію. Це буде наш перший хід. Пане Бенедикте, віддайте наказ про арешт пана Штайна. І хай всі люди на станції дізнаються, чому та за що його заарештували. І хай справжній вбивця вважає нас тупішими, ніж ми є.

***

Віктор, Бен та Ліллі сиділи разом у кабінеті, обговорюючи коло потенційних замовників убивства.

— Беллу я б відклала на потім, — пояснила Ліллі. — Вона надто очевидна підозрювана через стосунки з директором. Пропоную допитати Міхеля Шмайхера, нашого завідувача фізичної лабораторії. У нього нещодавно були суперечки з директором, я пам’ятаю. Правда, не знаю, через що саме.

Шмайхер з’явився швидко, за пів години після виклику. Він виглядав знервованим, проте тримав себе у руках, відповідав на питання спокійно та виважено. Хоча Віктор все одно не скидав з нього підозр, бо злочинець може навмисне так поводитися.

— Власне, за що мені було вбивати Фурмана? — знизав він плечима.

— Мені сказали, що у вас був конфлікт з директором, — пояснив Віктор. — Тож ви теж підозрюваний.

— А, ну було таке, але тут був винен не сам Фурман, а інші працівники. Поясню, що сталося. Ми тут видобуваємо кілька видів рідкісних солей. Як фізик, я досліджую їх властивості та вираховую, де їх можна корисно застосувати з максимальною віддачею. Нещодавно я відкрив, що так звана червона сіль — це потужний електроліт. Її можна було б використати у двигунах для збільшення швидкості польотів. Це був би прорив! Але для цього видобуток солі треба було б збільшити в кілька разів. Зараз же видобуток обмежений, і сіль використовується в основному для виробництва медичних препаратів, зокрема проти раку.

— І щодо цього у вас був конфлікт?

— Можна сказати, що так. Фурман ніби підтримував мене та зацікавився моїми пропозиціями щодо використання солей. Але збільшити видобуток категорично відмовлявся, щоб уникнути конфліктів з іншими спеціалістами, які закликали його навпаки зменшити. Ми сварилися через це, зізнаюся. Та це все одно не причина, щоб убивати Фурмана.

— А хто закликав зменшити видобуток солей?

— Белла, бо це, за її словами, порушило б крихку екологію планети. А до Белли шеф завжди дослухався. Іще Хуан Ромеро, завідувач біохімічної лабораторії. Він теж досліджував сіль та виявив якісь негативні наслідки від її використання для людей, але подробиць я не знаю, тож вам краще спитати в нього.

Віктор вирішив якомога швидше перейти до двох підозрюваних, на яких указав Шмайхер. Хуан Ромеро сидів на стільці з похмурим виразом обличчя, зиркаючи на Віктора.

— Ви ж уже знайшли винуватця! — обурився він.

— У нас все ще є інші підозрювані, слідство триває, — непохитно пояснив Віктор. — У вас були суперечки з покійним?

— Та як вам сказати? Були, але не такі серйозні, щоб навіть подумати про вбивство. Річ у тому, що я нещодавно виявив побічні наслідки вживання солі в медичних препаратах. Вона діє, як галюциноген, змінює свідомість. Залежність формується швидко та невідворотно. Пацієнти поводяться неадекватно та агресивно, стають дратівливими, а потім впадають у депресію, коли їм перестають давати препарат. Були навіть спроби самогубства через “ломку”. Крім того, лікувальний ефект слабуватий. Я вважаю, що використання солі в медичних цілях слід переглянути, бо побічні наслідки значно перевищують сумнівний лікувальний ефект. Виходить, що ми не так лікуємо, як підсаджуємо на наркотики. Це неетично та небезпечно. Тому я не раз наголошував на нарадах, що слід зменшити видобуток солі або розглянути можливості іншого її використання, не для медичних препаратів. Але Фурман мене послав, бо це його прибуток. Для нього гроші були важливіші за етику. Я повідомив про результати дослідження на загал, і все стало ще гірше. Звідкись виліз той Бруно Тальвіні. От чомусь інтуїція мені підказує, що він може бути замішаний у вбивстві…

— Хто він?

— Працював зі мною в лабораторії. Невизначний, непомітний. Аж коли я відкрив правду про наркотичний ефект солі, його поведінка різко змінилася. Намагався випитати мене про все. Дізнався, що сіль має наркотичний ефект, і чомусь зрадів. А потім виявилося, що він вкрав трохи солі з лабораторії та підсів на ті речовини. Нібито для розширення свідомості та пізнання всесвіту. Та інших втягнув. Довелося його з роботи вигнати. Так він не заспокоївся, таємно стягнув у мене ще солі та проводив зібрання однодумців з прийманням солей та “пізнанням розширеного всесвіту”. За це Фурман посадив його у карцер. Сталося це тижні зо два тому. Він і досі там сидить.

— Ну що, допитаємо цього наркомана? — запитав Бетч. — Він-то сидить за ґратами, але зустрічі не заборонені. Може, він причетний до вбивства? Міг когось підмовити, щоб помститися за арешт.

— Наркоманів ще ніколи не допитував, — зітхнув Віктор. — Але така моя робота. Доведеться.

Бруно мовчки сидів у карцері, дивлячись кудись удалечінь, та дурнувато посміхався. Побачивши високопоставлених відвідувачів, він посміхнувся ще ширше.

— Вони не розуміють! Вони не розуміють мою місію! — говорив він чи то до Віктора, чи то до самого себе. — Червона сіль — це наш порятунок! Завдяки їй, ми стали щасливіші, спокійніші, живемо в гармонії зі світом. Мої зібрання були мирними, поєднували однодумців, а Фурман їх заборонив! Він просто ще не вийшов із шор консервативного суспільства, яке вважає розширення свідомості злочином! У нього був шанс зрозуміти та підтримати мене! Але вже пізно! І куди скотиться світ, обмежений такими дурнуватими нормами? Люди злі, вбивають одне одного, заздрять, конкурують. А все тому, що не приймають цю чудодійну сіль! На жаль, суспільство ще не готове…

— Ви замовили вбивство Фурмана? — Віктор різко обірвав потік свідомості Бруно.

— Ні! Ні! Я за мир у світі! Я за дружбу, любов та єднання всіх людей! І чудодійна червона сіль мені в цьому допомагала. Фурман не зрозумів нашу нову спільноту, але я б ніколи не пішов на вбивство. Це б порушило гармонію, яка і так хитка! Я за просвітництво, мир та дружбу, я проти насилля!

— Від нього ми більшого не доб’ємося, — зітхнув Бетч. — Вже поїхав дахом остаточно. Хто буде наступним на допит?

— Я думаю, що Белла, — кивнув Віктор. — Хоч і коханка, проте почуття бувають оманливі.

Белла зверхньо оглядала Віктора та Бенедикта через скельця круглих окулярів.

— Так, у мене були конфлікти з Фурманом, — кивнула вона. — Проте на настільки значні, щоб навіть подумати про його вбивство. Знаєте, я, як біофізик та еколог, одразу була проти видобування солей у такій кількості. Це порушить екологію планети. Я хотіла досліджувати Тефію у первозданному вигляді, а не понівечену технікою. Проте хто нині дослухається до екологів? Прибуток — це першочергово, на жаль.

— Ви знали про наміри Фурмана провести перегони?

— Звичайно. І я була категорично проти! — вона підвищила голос на гнівно зиркнула на Віктора. — У проєкті передбачено, що унікальний каньйон спотворять будівництвом закритих трибун, ангарів та інших будівель для перегонників. Це ще гірше для екології, ніж видобуток солей! Я намагалася це пояснити Штефанові, але він стояв на своєму. Для нього були важливіші гроші та слава, на жаль.

— У вас була сварка з цього приводу?

— Була. І що з того? Це зовсім не значить, що я навіть подумала б про вбивство! — Белла помітно рознервувалася, її груди високо підіймалися та опускалися, а на чолі виступили краплини поту. — І взагалі, я кохала Штефана! Хіба я могла вбити кохану людину?!

Вона запнулася та схлипнула, відвернувшись.

— Кого ще можна допитати? — запитав Віктор у Бенедикта, опинившись знову в його кабінеті. — Я наполягаю на тому, щоб визначити коло тих, хто міг перепрограмувати андроїда. Це могли зробити на прохання вбивці, щоб заплутати сліди.

— Тоді поговоримо з Ілоном Іонеску. Це керівник відділу інформаційної безпеки та комп’ютерних мереж.

Ілон чухав облисілу потилицю, поглядаючи через товсті скельця окулярів то на Бена, то на Віктора.

— Чесно кажучи, я сам шокований, — пробелькотів він. — Отак взяти та перепрограмувати андроїда, те ще й непомітно для всієї станції. А тепер усі шишки полетіли на наш відділ. У мене тут двадцять один працівник, усі вміють програмувати андроїдів. Ну як визначити, хто винен? Та я сам був проти того, щоб купувати нових андроїдів. Відкритий код, знаєте, це звучить підозріло. Інтуїція мене не підвела.

— У вас є підозри щодо якихось ваших працівників? — запитав Віктор.

— Чесно кажучи, ні. Знаєте, у нас тут виключно спілкування на робочі теми, тож я й гадки не маю про особисте життя чи плани співробітників. Ніхто нічого такого не говорив, підозріло не поводився.

— А можна визначити, де був андроїд до перепрограмування та під час нього?

— На жаль, ні. Той, хто його перепрошив, вимкнув навігацію та стер всі попередні дані про місцеперебування. Хіба що за камерами спостереження можна прослідкувати. Але андроїдом користувалися майже всюди, по всій станції. Він пересувався до особистих кают, відносив документи, їжу, таке інше. Там камер немає, тож перепрограмувати його теоретично міг багато хто. Це все, що я знаю.

— То що, доведеться допитувати всіх працівників відділу? — запитав Віктор у Бетча, опинившись з ним наодинці.

— Зараз уже вечір, вони завершили роботу та пішли в особисті каюти. Думаю, допитаємо завтра. Інспекторе, ви сьогодні й так набігалися, відпочиньте самі.

Віктор довго не міг заснути. Каюта для високопоставлених гостей, яку йому виділили, здавалася якоюсь незручною, замалою та незатишною. Тож він лежав на ліжку, обдумуючи всі події насиченого дня. Стільки допитаних, і жодної вагомої зачіпки. Мотиви в багатьох, проте виконання під сумнівом. Віктор сто разів пожалкував, що погодився на посаду інспектора. Купа нервів, ще й потім винуватим зроблять, що вбивцю не знайшов. Ця Космічна поліція — суцільні ледацюги, яким аби скинути на когось свої прямі обов’язки. От як нагороди та відзнаки отримувати, то вони перші…

Занурений у роздуми, Віктор сам не помітив, як заснув. Снилася різна маячня. То його змушували їсти червону сіль, прив’язавши до стільця та стиснувши носа, то усі підозрювані бігли за ним, а наздогнавши, лупцювали. Він хотів утекти, але ноги не слухалися, наче загрузли в болоті…

Віктора збудив якийсь шум. Він розплющив очі та прислухався. За дверима каюти хтось тупотів, чулися кілька голосів. Пролунав дзвоник.

— Заходьте! — крикнув Віктор та зітхнув. Схоже, поспати все одно не дадуть. — Хто там?

— Вікторе! — пролунав стривожений голос Бетча. Він зайшов у каюту та щільно закрив двері. — У нас знову раптова смерть!

— Та що ж це?! Хто цього разу? — Віктор встав з ліжка та почав одягатися.

— Базиль Роше. Замісник Іонеску, досвідчений програміст. Помер годину тому від отруєння невідомим токсином. Чекаємо результатів з лабораторії.

— Оце так! — Віктор ляснув себе по лобі. — Дуже цікаво виходить. Прибрали виконавця до того, як я його зміг би допитати? Замітають сліди?

— І я так думаю, — кинув Бетч. — Ходімо одразу до лабораторії. Будемо чекати результатів аналізу.

Результати приніс особисто Хуан Ромеро. Він виглядав стривожено, важко дихав та хитав головою, читаючи текст на планшеті.

— Прокляття! — вигукнув він. — Базиля отруїли не чим-небудь, а дуже рідкісним токсином із Землі. Це отрута тропічної жаби, дуже небезпечна. Достатньо лише…

— Як його отруїли? — перебив Віктор.

— Незрозуміло. Він повечеряв з усіма в станційному ресторані та одразу пішов у свою каюту. Через три години звідти почулися болісні крики. Помер дуже швидко, навіть до медпункту не встигли доставити.

— І звідки тут взялася ця отрута?

— Хто зна? — Ромеро знизав плечима. — Але можу сказати, що цей токсин може бути лише в Белли. Та в мене…

Бенедикт різко піднявся з місця.

— Вибачте, пане Ромеро! Я змушений вас заарештувати. Такий порядок, — він швидко застібнув на зап’ястях наручники. — Я хочу переконатися у вашій невинності. Проте, в нас є протокол. Подвійне вбивство це вже не жарти.

Обличчя Ромеро залишилося спокійним.

— Я все розумію. В мене є алібі. Я доведу, що я невинний.

— Дуже на це сподіваюся, — відповів Бенедикт із посмішкою та поклав йому руку на плече. — Не переймайтеся, друже. Ми все з’ясуємо. Проведіть пана Ромеро у карцер під охорону! — наказав він підлеглим.

Віктор кинув на колегу здивований погляд.

— Все під контролем. Треба було дати фору цій сучці. Трохи її заспокоїти, що ми взяли хибний слід. А тепер час завітати у гості до пані Белли.

Вони рушили до ліфта, звідси сіли у кабіну монорельсу та попрямували до біофізичної лабораторії.

— Тобто, ви впевнені що це вона? — спитав Віктор. — Чому саме?

— Вона нервувалася під час допиту, — відповів Бенедикт. — І трохи зблідла. У жодного з підозрюваних такої реакції не спостерігалося. Можливо, я помиляюся. Але чомусь я впевнений, що це могла зробити тільки вона.

— А як щодо Ліллі? Вона в небезпеці. Розпорядиться посилити її охорону.

Бенедикт увімкнув наручний комунікатор та віддав наказ. Інспектор, шеф з безпеки та троє охоронців, озброївшись шокерами, сіли у монорельс.

— Нам треба на інший ярус, — сказав Бенедикт. — Бо Белла боїться метеоритів. Тому зарилася якомога глибше. Штучний Мозок вже аналізує всі контакти Ромеро та Белли протягом останнього місяця. Якщо серед них буде пан Роже — це буде бінго!

— Я трохи знаю пана Ромеро, — сказав Бенедикт. — Роки роботи шефом з безпеки навчили мене трохи розбиратися в людях. Він не став би вбивати Фурмана. Міг би побитися з ним заради жінки. Міг його облити чимось гидким у їдальні. Але не вбивати. А от Белла. З нею трохи інакше.

— Що саме? — спитав Віктор. — Тобто Белла здатна на такі вчинки?

— Белла не любить людей. — Бенедикт зітхнув. — А чоловіків вона взагалі ненавидить.

— Дивно. А як же вона була коханкою Фурмана?

— Це давня історія. Вони колись товаришували у студентські роки в Академії. Потім життя їх розвело по різні боки.

— Тобто? Вони однолітки?

— Майже. Сім років різниці. Молода дівчина вісімнадцяти років та молодий аспірант, який подавав багато надій. Вона захопилася екоактивізмом. Ну з тих радикальних — які кетчупом на картини плескали, до картин себе приклеювали, до скелетів прив’язували. Вона вилетіла з Академії та змінила фах. Потім вони зустрілися уже на Ганімеді. І знову все закрутилося. Посварилися через якісь службові справи. А потім раптом п’ять років тому ця особа прилетіла до нас працювати. Знову спалахнула стара пристрасть. Потім Фурман зрозумів що їхні бурхливі стосунки погано впливають на його справи, і вказав жінці на двері.

— Звідки ви про це знаєте? — спитав Віктор.

— Він сам мені розповідав, — посміхнувся Бенедикт. — Нема нічого небезпечніше ніж ображена жінка, яку покинули. Або випхали за двері. А тут ще такий мотив. Порятунок планети. І ніяк не менше.

— Отже, ви знали що вона може бути винною. І не заарештували її одразу? Де логіка?

— Логіка в тому, мій молодий друже, — посміхнувся Бенедикт, — щоб показати їй, що ми взяли хибний слід. Але рано чи пізно вийдемо на всіх айтішників. І врешті решт, дійдемо до того, хто саме мав з нею зустрічі. Це змусило її з одного боку якійсь час почуватися у безпеці, але при тому нервуватися. Ми змусили її почати діяти. Замітати сліди.

— А намагаючись замести сліди, вона тим самим себе видала? Так?

— Безперечно. Коли злочинець нервується, він чи вона не враховує дрібні деталі. Та припускається помилок.

Загудів сигнал, та монорельс зупинився.

— Ось ми й приїхали, — сказав Бенедикт. — Виходимо тихо, без зайвого шуму, спокійно. Аби не налякати здобич.

Вони вийшли з кабіни то попрямували до дверей лабораторії. Бенедикт легко відчинив розсувні двері своїм універсальним ключем-насадкою на пальці. В лабораторії було тихо. Тьмяно сяяло аварійне освітлення. Лише в останній кімнаті горіло яскраве світло.

Белла з двома помічницями сиділа за великим столом і щось змішувала у пробірках.

— Белла Бузотті! — виголосив Бенедикт. — Ви заарештовані у підозрі на вбивство. Спротив буде розцінений як визнання провини та буде покараний згідно з пунктом 3 Інструкції з Безпеки!

— Як ви смієте! Я вже давала свідчення! Ви покидьки! — Белла вскочила за столу та кинула у Бенедикта щось скляне. Краплі рідини попали на його скафандр та він задимівся.

— А це вже напад на співробітника Служби Безпеки. — посміхнувся Бенедикт. — Це було вашою помилкою, пані Белло! Давайте без дурниць.

Обличчя Белли почервоніло, так що родимка над верхньою губою почорніла. Вона стояла зчепивши руки та свердлила чоловіків розлюченим поглядом. Якби погляд міг пробити скафандр, як та кислота…

Охоронці швидко заломили їй руки за спину, заодно заарештували і двох її асистенток, яким пообіцяли волю після недовгого допиту. Асистентки нічого не знали, тож їх випустили дуже швидко.

А у приміщенні офісу Служби Безпеки за міцними стінами з ґратами почався справжній допит. Тепер обличчя Белли зблідло. Її губи ледь помітно тремтіли.

— Отже. Пані Белло, — Бенедикт з посмішкою звернувся до завідувачки лабораторії. — Радий бачити вас знову. І цього разу в нас є проти вас незаперечні докази.

— Які таки докази? Ви нічого не доведете! — вигукнула вона, підіймаючи руки у наручниках.

— Ви зустрічалися з паном Роже. Два тижні та тиждень тому. Камери це зафіксували. А потім ви зустрілися з ним знову зовсім нещодавно. І раптом за вечерею він вмирає. Ми встановили токсин. Він був лише у вас та пана Ромеро. У Ромеро він досі є. А ви намагалися його позбутися і знищили цілий бак в утилізаторі для реактивів. Системи спостереження за хімікатами зафіксували що ви брали невеличку дозу отрути в лабораторії. Будете далі відпиратися? ЧИ вам показати звіт?

Бенедикт набрав код на голографічній клавіатурі. У повітрі виникло зображення звіту.

— Пані Белло, вас розкрито. Докази вашої вини є об’єктивними та беззаперечними. — Бенедикт посміхнувся. — Звісно, ми не маємо права застосувати до вас примус чи тортури. Але щоб зекономити час я можу ввести вам сиворотку правди. І ви розповісте усе.

Співробітник надягнув на жінку шолом.

— Я визнаю… — промовила Белла ледь чутно. — Нема сенсу більше відпиратися. Так, це я його вбила!

На шоломі замиготіли індикатори.Белла говорила правду.

— Тоді скажіть нам, чому ви це зробили? — спитав Віктор, нахилившись до підозрюваної. жінка раптом нахилила голову та плюнула йому в обличчя.

— От паскуда! — вигукнув Віктор, витираючи обличчя.

— Я скажу навіщо. Бо він покидьок. Так. Я його колись любила. Любила та ненавиділа. Кохала його і хотіла його до нестями. Ви знаєте яким він був у ліжку? Дуже досвідчений, уважний, він міг міг довести будь-яку жінку до піку насолоди не гірше за андроїду. Я знала що він мерзотник, покидьок. кар’єрист та інтриган. Але вабило до нього нестерпно. Я втрачала голову у його обіймах. А потім плакала наодинці та промовляла до себе що хочу його вбити. Щоб він не дістався нікому. І знову все по колу. Ця бурхлива пристрасть зводила мене з розуму. І коли він вказав мені на двері… Мій світ розвалився на шматки. Я побачила на обличчі зморшки та сиві волосини і зрозуміла що це кінець. Він любив лише молодих. А я не хотіла проходити омолодження. Це дуже тривала та болюча процедура. Не заради нього. А коли я дізналася що він подав проект на Космічне Раллі тут, на каньйоні Ітака, де справа всього мого життя! Моє серце не витримало. І я прийняла тоді рішення. Воно далося мені нелегко. Тут навіть не справа у моїх почуттях до нього. Він був небезпечний для всього людства. Цей проєкт небезпечний для екології планети. І крапка. Я мусила його прибрати. Тому я домовилася з Роже, щоб він ввів у андроїда відповідну програму. Я знала що він скоро мусить полетіти перевіряти своє дітище. І візьме пару андроїдів. Тому одного попросили не заважати. А іншого — усунути загрозу для планети та всього людства.

— Добре, ви все розповіли, — сказав Віктор. — Але для чого ви вбили Роже?

— Бо він був виконавцем. І коли в мене під дупою стало гаряче я занервувала. І захотілося його позбутися. Щоб він не пробовтався.

— І ви навіть не подумали про те що живете у акваріумі? Де кожен ваш крок, кожен рух, кожна ваша зустріч фіксується? — спитав Бенедикт з посмішкою.

— Я гуманітарій, — сердито відповіла Белла. — Я погано знаюся на техніці. Що ви зі мною зробите?

— Відправимо вас на суд. На Ганімед. Це довгий шлях. Там вирішать вашу долю.

***

Віктор йшов до ангара. Біля шлюзу він побачив жіночу фігуру у сріблястому комбінезоні.

— Ліллі? Що ви тут робите?

— Візьміть мене з собою, Вікторе! Будь ласка! Я зможу працювати з вами. Вам же потрібен асистент? — вона благально подивилася на Віктора своїми зеленими очима. — Після смерті боса мені вже нема що тут робити.

— Добре, — сказав Віктор. — Я мушу поспішати. Ходимо. Обговоримо наше співробітництво у моїй каюті. Планетоліт вже чекає!