Про чорні діри у пісному борщі, або те, чого Ви не знали про Всесвіт

Я гасив купол парашута і поглядав на дракона, сподіваючись, що від того не буде ніякої біди. Дракон був надто схожий на білку і кота одночасно, і ще трохи на пса, такої, знаєте, породи… Як же її? З пузцем вкритим  риб’ячою лускою і з довгим, не надто пухнастим хвостом із китицею.

Він качався в клумбі між трояндами, бавлячись із покаліченим роботом – наглядачем. « Не ходіть по газо…» – монотонно проскрипів робот і смикнув маніпуляторами востаннє.  Над сквером залунав оглушливий брязкіт.  Дракон став на задні лапи притискаючи до грудей передні «майже руки» і енергійно пережовував робота, насторожено поглядаючи в мій бік. І я клянусь вам! В цей момент було в ньому щось таке тепле й домашнє, звичне з дитинства, бо крім всього іншого вищеназваного, він надто скидався на симпатичного хом’яка.

–     Добрий день, обід і вечеря, а також гарних Вам снів цієї ночі!– заявив він.

–     Добрий..?- не надто впевнено майже спитав я.

–     Скажіть, а Ви, часом, не лицар?-  китиця на кінці драконячого хвоста зробила жест, котрий, був би він зроблений рукою, означав би: « і всяке таке, і так далі, і тому подібне».

–     Ні, а вам що, кортить звертатись до мене «сер»? – відповів я йому в тон, твердо вирішивши віднині ніколи – ніколи нічому не дивуватись.

–     О, вибачте, якщо образив Вас, я нічого не мав…мене звуть Аа, Бендер Аа, я дракон, дужий і агресивний, кошмар для маленьких дітей, щенят, котенят, коротше всього що є у Всесвіті беззахисного і милого… Метеликів, наприклад, троянд, поранених  ецилопів, єдинорогів і незайманок, що там ще…? Котенят.., це я вже називав…До, речі, Вам не страшно?

–     Будьмо знайомі, я Адам Мізерний,- я спробував перехопити ініціативу, і дістав з пакунка свій пайок: кілька жерстяних банок  з тушонкою. Дракон з достоїнством прийняв їх, закинув всі разом в пащеку, і над алеєю знову залунав брязкіт зубів об метал.

–     М-м, непогано! На смак, ніби як лицар в дешевих обладунках.

За півгодини ми вже сиділи на лаві в затишку старої акації, спостерігали за розгулом місцевого бомонду. Серед прохожих промайнуло кілька знайомих з шкільних підручників облич. Я точно впізнав Діогена, котрий хоч і був напідпитку, проте рухався рівномірно і поступально, обнятий за плечі з одного боку Ньютоном, а з іншого – Ціолковським, теж нетверезими. Кілька поетів влаштували колективну дуель на уявних пістолетах, що перетворилась на полювання з дрючками і камінням за робо-наглядачами, коли ті втрутились. Ми базікали на лаві, ніби двоє давніх приятелів. Точніше, я – на лаві, а дракон – на акації, звісивши до низу шию.

–     Знаєш, я спочатку злякався, що ти мені привидівся. Ну, думаю, все : тут мене й залікують. Тебе за що сюди?

–     Політика. Взагалі-то,між нами кажучи, я багато кому привидівся ТАМ, з ТИХ, його китиця виразно показала вгору. Закрити їх усіх було просто не можливо, з багатьох е-е, темнічних причин.

–     Технічних… Взагалі – то, любий Драконе, це не «психушка». Оті Ейнштейни, Ньютони і інші, вони, не те що не справжні, вони, як би тобі сказати….

–     Не перебивай, бо з’їм. З багатьох причин. Тому я тут. Так і їм спокійніше, і місцеві не проти, та й мені не самотньо…

–     А раніше ти де жив?

–     В печері зі скарбами, звісно, я ж дракон. А ти де жив раніше?

–     Далеко, багато часу звідси. У набагато кращому місці, у мене там був дім. Слухай, Бендер А-а.., а я і не знав, що такі, як ти, бувають?..

–     «Бувають»? Я – створюване твоїм мозком прогресуюче марення,  твоя зламана психіка не витримує напору транквілізаторів, котрими тебе тут нашпиговують. Насправді усе навколо – сон, марення твого хворого виснаженого мозку, а  ти сидиш у обісраній вгамівній сорочці із зав′язаними на вузли довгими рукавами і тупо пускаєш слину на пластикову підлогу у тісному ящику з м’якими стінками. Раз на день приходить санітар, витягає тебе, відмиває від лайна холодною водою з шланга, годує з силіконової ложечки, робить кілька ін’єкцій, а потім знов зачиняє. І так буде до кінця твого життя. А може ти вже помер? Добре було б… Принаймні краще, ніж сидіти зачиненим у пластиковій коробці, та ще й на додачу, зачиненим усередині свого власного мозку… Отут я не зовсім вловив суть, що ти мав на увазі?

–     Тт-ти що, думки мої читаєш?

–     Хе-хе,злякався?

–     Не зовсім.

–     Це не назвеш читанням думок. Розумієш, Адаме, коли ти читаєш щось, скажімо, книгу, більшість роботи виконує твоя уява. В моєму випадку працює інший механізм, направлений не зсередини, а навпаки, приходить до мене із зовні щось таке, що можна назвати, гм.., скажімо, інтуїцією із стовідсотковим попаданням. У мене є п’ять відчуттів, таких як у тебе, а на додачу іще десятків з п’ять – шість таких, про кожне з яких важко сказати загалом, бо вони дуже конкретні. Не віриш? От, наприклад, звідки я знаю, що тебе звуть Адам Мізерний? Бо я відчуваю, вловлюю сигнал від тебе, твій хаос, чи твій ритм,- важко підібрати слово. Твоє єство пульсує і якщо в якийсь момент ти себе раптом на мить усвідомлюєш, хвилі накладаються на ритмічний сигнал « я- Адам-Мізерний –я -тут»

–     А по моєму, я назвався при зустрічі, сказав тобі своє ім’я. А ти назвав мені своє: Бендер А-а, дракон надзвичайно дужий і таке інше.

–     Справді? Я забув. Така велика кількість чуттів робить мене неуважним. А про те, що ти шпигун, ти мені казав?

–     Добре, годі вже про це, бо ще хто почує і подумає, справді… Краще розкажи мені трохи про себе, про інших драконів.

–     Ну, ми, дракони, завжди дуже такі буваємо.., такі, знаєш,- китиця на хвості жестикулювала «і тому подібне»,-  драконисті: дихаємо, ні на кого не зважаючи, полум’ям, літаємо, де заманеться, наганяючи жах, крадемо принцес…

–     А навіщо вам принцеси?

–     О-о-о, здебільшого, аби дошкулити лицарям. Ну і, крім іншого, принцеси – це дуже престижно. Як тільки у мене, приміром, з’являється власна принцеса, інші дракони починають мене поважати, навіть товаришувати зі мною, напрошуватись в гості на чай…

–     І що ж ви робите із тими принцесами? Може,  їсте?

–     Ну що ти, як можна бути таким обмеженим!? – дракон від нетерплячки засукав лапами

Ми їх …- тут він злегка зашарівся і додав майже шепотом,-  дракаємо!

–     Тобто?

–     Ет.., ну ховаємо у себе в печері, вони там горюють за різними там всякими принцями, а ми, дракони, як водиться, знущаємось над ними: зносимо їм усіляке там різне золото, дорогоцінні усілякі витвори мистецтва – скарби, одним словом; ну і поїсти, звичайно: вівцю чи корову, усілякі такі делікатеси, і … дракаємо,одним словом…- дракон удавано позіхнув, йому явно хотілось змінити тему, – А лицарі, от шельми! Так і лізуть до печери: то одне потягнуть, то інше…- промурмотів він, делікатно прикривши зівок лапою. Потім дракон гірко зітхнув і задумався.

–     А у тебе є принцеса?

–     Та… була одна. Тільки я від неї втік. Бо не я її дракав, а вона мене…

–     Невже? Хіба таке можливо?

–     Ще й як! Принесеш їй, приміром, золота, а вона в крик: «мало», мовляв, або не тої проби; принесеш їй молоденьке ягня на вечерю, а вона в сльози – їй фаршированого слона закортіло, під бананами і у винному соусі. А де я, питається, візьму стільки вина?!?  Якось прилітаю, приношу копицю тюльпанів – її улюблених квітів, а у неї якраз день народження був… і лицар, без панталон, такий конхуз…

–     Конфуз…

–     Не перебивай, бо з’їм. Панталони, шельма, із зав’язаними колошвами  в руках тримає, а вона туди смарагди зсипає , рубіни, діаманти, які крупніші. І чемодани, дивлюсь, всі зібрані. А між іншим, у самої, коли я її в печеру приволік, навіть панчішок не було, і взагалі нічого. Я її прямо із палацу викрав, вночі, підстеріг, коли вона нишком на балкон покурити вийшла. Так і приніс додому: в самій нічній сорочці, із люлькою в зубах, мокру всю – у польоті впісялась зі страху…- дракон знов розчулено шмигнув рилом і витер лапою очі.

–      Лицар мене як побачив, зразу в копицю пірнув. Я його з тюльпанами замість гарніру так і ковтнув.

–     А принцеса?

–     А принцеса давай зразу радіти, обніматись на шию полізла, мовляв, як же вона рада, що я прилетів, і як же вона мене любить, і який же я дурненький, що засумнівався у цьому…я слухати не став – пішов з печери. Ех… Так їсти хочеться…

Мені стало насправді шкода його, так сильно,  як тільки можливо пошкодувати сентиментального ящера із іклами, крилами, вогнем і димом з пащі.

– Слухай, друже Адаме, розкажи мені якусь історію. Тут, в резервації, надто не вистачає  нормального спілкування. Розкажи, як ти жив, до того, як сюди потрапив? Не зважай на те, що можеш ненароком вибовкати якусь державну таємницю, адже, найймовірніше, я – твоє прогресуюче марення внаслідок передозу психотропних речовин, а сам ти сидиш у пластиковому ящику з м’якими стінками у…

– Тобі не казали, що у тебе, драконе, збочені жарти? Добре, з тебе тютюнець, а з мене – побрехенька: слухай.

1

«Що не вбиває мене, те робить мене сильнішим»,- у кімнаті для відпочинку персоналу в  універсальному магазині, де Адам Мізерний пропрацював  перших п’ять років свого нового життя охоронцем після смертельного поранення, болісного і тривалого воскресіння та лікування у військовому шпиталі, а за тим – почесного звільнення в запас із лав «Сталевих Раків», і досі, мабуть, висить, причеплений якимось жартівником просто над урною для недопалків пожовтілий від тютюнової кіптяви аркуш із заїждженим девізом.

–     А я вам одне точно скажу: той книголюб як відкладе у бік, начитавшись, ту книжечку, та з дуру запишеться добровольцем у «Сталеві раки», аби «насаджувати добро і мир у Всесвіті силою нашої благородної зброї», та візьме одинадцятикілограмовий плазмомет, заряджений повним боєзапасом, та вискочить, підбадьорений стусаном командирського черевика по тяжко броньованій своїй дупі через люк десантного човника прямісінько над якимось гадючником на околиці галактики, в саме пекло, де всюди кишить потворами, котрі без упину, але і без зайвої  суєти одне одного пожирають,от тоді-то у нього все оте філософське сміття в момент видме висхідними потоками разом із незакінченою гуманітарно-філологічною університетською освітою ще не долітаючи до землі, і довбешка його стане достатньо порожньою, аби в ній вмістився військовий устав.

Пересічний віслюк – трудяга, котрий тільки до того  й прагне в житті, аби лишень навчитися терпляче тримати удар, при цьому показуючи «вищий клас»: не міняючи темпу, з невимушеною ходою і повною достоїнства посмішкою пхати перед собою свій візок з лайном, поперемінно виказуючи то ентузіазм, то вдячність, залежно від розмірів нової купки що йому туди довантажують.

–     Так от, я й кажу: цей сердешний  може  сміливо міняти табличку над столом на: «Що не вбиває мене миттєво, те згодом все одно вб’є мене повільно.» Ох, який же лукавий дядечко був отой Фрідріх Ніцше! Ніби поділив чітко: «кожному-своє», а хто по яку сторону тієї межі «своє» отримує, і хто, між іншим, розмежовує «агнців і вовків», щоб розподілити вищезгадані блага, про те – а ні чирк. Філософія свободи – розмінна монета, котру нам часто підсовують, відбираючи істинну свободу. – Адам лукаво підморгнув мініатюрній чорнявій  продавщиці з відділу дитячих іграшок, – Січеш, мала?

Та повела намальованою помаранчевою бровою і випустила кільце диму  в напрямку аркуша із надрукованим девізом.

Пан Гонт, прибиральник, наповнив пластикові стакани портвейном і проголосив: «У мене є тост! Панове, дами, пропоную перехилити келихи за внутрішню свободу, – те ,чого у нас не забрати, щоб з нами не трапилось і де б ми не знаходились!

–     От-от, саме це я й мав на увазі. Не встигнеш почати бритись, як тебе вже впрягли, ніби віслюка, у візок з лайном і підстьобуючи правлять до уявної морквини у прекрасній далині. Підмінили справжню свободу на умовну, а ти лиш довгими віслючими вухами лапшу стрижеш про «внутрішню свободу», котра, мовляв, і є у кожного всередині, і «лиш вона, єдина, – істинна, а тому й іншої вам, мовляв, не треба»… То що, мала, сьогодні підемо в сінематограф чи просто  погуляємо? Я знаю один безлюдний пляж в невеличкій затоці, там на морі нема жодної хвильки. Уявляєш, мала, місяць уповні і зоряне небо і зверху і знизу, відбите у чорному дзеркалі морської гладі… Купальник можеш не брати.

–     Як мене звуть?

–     Ну, не хочеш на пляж, давай сходимо в ресторан, або в кіно. Сьогодні показують перлини класики сінематографу, а саме епохи декадансу …

–     Звуть. Як. Моє. Ім’я.

–     …вечір німого порно. У музикальному супроводі джазового перкусійного оркестру.

–     Клеїшся до мене так нахабно, навіть не потрудившись дізнатись мого імені. Ти козел і зануда, Мізерний, за кого ти б себе не мав. Це факт! – Вона втиснула свій недопалок разом із реплікою у центр злощасного аркуша, – ще раз з днем народження. Хр-птьху.

Плювок перекреслив Адамів черевик.

–      Бувай, козел. До побачення, пане Гонт.

–     Пішла. Ех, молодь. То як же її звуть? Га, Адаме?

–     Ссс…

–     Ні , по моєму на літеру «х», геть з голови вилетіло… Може Хіна, Христина, Хівря..? Куди ж ти рукавом треш, ось візьми серветкою. Ох, піду я. універмаг зачинили, треба підлогу в залі протерти. Бувай Адаме, гарного тобі вечора, і з днем народження ще раз. О мало не забув! Я тобі подарунок приготував, ось візьми. Річ ніби хороша, а що з нею робити не знаю, лежить у мене без усілякої користі, тільки й беру її в руки, як пил з поличок протираю. Кості старечі ломить, буде дощ…

З цими словами Пан Гонт простягнув пакунок перевитий клейкою стрічкою і підписаний «Адаму Мізерному на двадцятип’ятиріччя, на знак поваги. Нехай щастить, і все таке інше», поплескав по плечу, і зник за дверима у торгову залу.

Всередині пакунка виявилась іграшка – органайзер, дуже примітивна, така могла бути ще у Адамового прадіда а чи й пра-пра-пра. Куля з зеленого  пластику, за розміром не більша, ніж брелоки для ключів у готелях, тільки замість кружечка з номером кімнати – дисплей. На дні коробки – інструкція.

Знизу від руки було дописано: «Сміливіше зі своїми бажаннями, Адаме. Натисни ж ти вже нарешті кнопку». Адам не те щоб вірив у казки, але заради сміху, загадав бажання і натиснув на екран. На круглому синьому дисплеї висвітилось Дисплей заблимав зеленими буквами: «Уперед, Вальхала чекає!». Кумедно. Ану, ще: «Хочу, щоб чорнявка з іграшкового відділу прийшла до мене зараз і…»

–     Стоячи спиш? Гарний з тебе охоронець.

У відчинених дверях стояла та сама мініатюрна чорнявка з відділу іграшок.

–     Які люди! Якраз кавник поставив, проходьте, прекрасна дама, до кави лишився коньяк і шоколад, і я знаю декілька непристойних анекдотів.

–     Не вгадав, козел. Тобі лист прийшов на адресу адміністрації. Я ж, як тільки дізналась, що там військова повістка, одразу ж напросилась передати тобі особисто в руки сьогодні, адже взавтра тобі вже за двадцять п′ять. З днем народження, рядовий Адаме Мізерний. Підпис постав… Отут, так. Г-ги, бачив би ти вираз своєї пики, іще момент, робимо селфі. Цьом-па-па, дожидатись тебе з війська не обіцяю, козел.

На дисплеї кулі, котру Адам все ще тримав у лівій руці світився синім напис: «Ти вільний робити усе що заманеться, але твоя свобода закінчується на межі, де починаються права інших людей». Дурня якась.  Іграшка Повістка зобов’язувала з’явитись до місцевого комісаріату протягом  сорока восьми годин, проте Адамові закортіло податись десь на інший край Галактики. По-перше позбутись від соціального чіпу. Неглибокий надріз розміром менший від нігтя канцелярським ножем на лівому біцепсі, і клаптик шкіри із магнітною наколкою відділено. Майже не боляче, під час служби у спецназі «Сталевих Раків» і не таке з собою доводилось робити (мовляв, хто нещадний до себе, той і до ворога нещадний). Зрештою, саме завдяки цим світлим спогадам Адамові хотілось якомога швидше накивати п’ятами.

Прогулянка у сквері коштувала аж цілих трьох годин, зате Адам тепер точно знав, що «хвоста» йому поки ще не «вчепили», можливо і завдяки отому злощасному маскуванню. Адам купив п’ять авіаквитків, вибравши напрямок навмання. Все одно він нікуди не полетить. Принаймні, не з цього міста. Найближча до планети зірка вже майже сховалась у жовтий океан. Ще трохи, – і реклами та вивіски барів на узбережжі засвітять неонові вогні, вулиці містечка спорожніють. Аби уникнути інтересу до себе патрулів, потрібно сховатись в людному місці, найкраще – на дискотеці. Пізніше доведеться поцупити непримітний човник, щоб на ньому якомога швидше вийти на планетарну орбіту. Там – космопорт.  Потрібно зникнути: був Адам – і нема Адама, а замість нього з’явиться хтось інший: слюсар, комівояжер, мандрівний коваль, або жигало, або космічний пірат – хтозна…А поки що лишалось сидіти на набережній, спостерігати захід сонця, прикладаючись час від часу до баночки з огидно теплим фруктовим пивом. Надалі план дій видавався досить нечітким, лиш одне він знав напевне: більше ніколи і ніхто не змусить його плигнути з парашутом. Досить уже, відвоювався. Психіатри і психологи з соціальних служб і так аж три роки після поранення вправляли Адамові мізки, аби той міг жити серед людей, і не кидався перегризати горлянку кожному, хто скоса гляне в його бік. Адам вже навіть міг випити зайвого без загрози для оточуючих! Від минулого лишились тільки сни…

***

–        Послухай мене,ти, я тобі обіцяю, що особисто прослідкую, аби ти не пройшла з цією своєю торбою до танцювальної зали а ні під час моєї вахти, а ні на наступній! – спілкування з охоронцем швидко перейшло ту межу, за якою вже не кажуть «вибачте, будьте ласкаві, залиште свою сумку в гардеробі», а починають «розставляти крапки під знаками оклику».

Замаскований Адам вдавав з себе пристаркувату повію на підпитку, і вже вирішив, що загрався, і що давно варто було розвернутись і дочекатись ночі деінде, або й спробувати виїхати з міста дещо раніше, аніж було заплановано,  коли раптом вухо різонув знайомий голос.

–     Що тут відбувається? Вам не видається, що ви надто брутально обходитесь з відвідувачами? Може, мені перекинутись слівцем – другим із управляючим?

–     Пане Гонт, вона п’яна, як чіп. Я їй десяток раз повторював: «Пані, з такою сумкою до зали не дозволяється», а вона лиш в плече мене лобом штовхає, щось незрозуміле мимрить і все гроші мені в руку тицяє.

–     Он як?

–      А я їй кажу: «Пані, через вас я можу втратити роботу», а вона – нуль уваги, знову за своє, он, геть увесь лацкан мені заслинила. Її в поліцію здати треба, пане Гонт, а не до людей в залу пускати. Вона там весь бар заблює. Ще й сумка ця…

–     Вона зі мною. Проведи за мій столик, прослідкуй, щоб шампанське не закінчувалось, і щоб пані не нудьгувала, хай офіціант принесе їй фруктів та шоколад. І  коктейлів, різних, всіх по одному. Я підійду за кілька хвилин. У мене, на жаль, справа до вашого боса, сьогодні, можливо, у вашого закладу зміниться адміністратор.

–     Я миттю повідомлю його, пане Гонт.

–     Не варто. Роби те, що я тобі сказав. Адже ти не хочеш втратити роботу? Зброю віддай… Оттак,от і добре, вважатимемо, що домовились. Виконуй. І ніякої поліції, розберемось ми з твоїм бувшим директором між собою самі, без сторонніх. Мої автоматники на виході прослідкують. А ти виконуй, що сказано. Проведи пані до мого столика, та дивись, щоб не втекла.

Адам все ще сподівався втекти по-тихому, тому лише злегка покомизившись, що він, мовляв, «чесна дівчина», і що він, мовляв, «не така», і стерпівши від охоронця непомітного іншим, але досить болючого стусана під ребро, пішов хиткою ходою за офіціантом. Схожий на горилу охоронець йшов позаду, не відстаючи ні на крок. Біля столика із увімкнутим звукоізоляційним полем, в найвіддаленішому і найтемнішому кутку віп – зони, де музика з лавини ритмічних вибухів перетворилась на приємний фон, зупинились. Офіціант метнувся в напрямку бару за коктейлями. Адам спробував зайняти стілець спиною до стінки, звідки було б видно всю залу і вихід. Охоронець знову грубо штовхнув Адама і відсунув інший стілець, той, що стояв спинкою до виходу.

–     Сади свою кістляву дупу сюди, руда вороно, а то є улюблене місце пана Гонта. Ось шампанське. Пий.

Адамові так і кортіло провчити нахабну горилу. Він вже поклав руку охоронцеві на зап’ястя, коли той силоміць втиснув Адама в підставлений стілець, але замість того, щоб звичним швидким і непомітним рухом вивихнути грубому бевзю пальці, а потім, коли той схилиться вниз, ударом голови знизу вверх, встаючи з-за столу, нокаутувати його в підставлену щелепу, після чого, дружньо обняти за плечі і посадити у темному куточку. Замість цього Адамові довелось удавано жалібно пропищати: «Хам!», – бо в цей момент до столу підбіг і почав виставляти з розносу шеренги різнокольорових склянок офіціант. Тому Адам лише погладив лапиську на своєму плечі і  заскиглив жалібним голосом просячи мінералки. Офіціант метнувся, було, в бік бару, однак людина – горила знаком зупинив його і вказав на пляшку з шампанським. Офіціант налив бокал ігристого напою.

–     Пий шампанське, як тобі наказав пан Гонт.

Адам випив залпом. На смак – надто дороге, і надто вишукане, як для ветерана спецназу, котрий попалив більшість своїх смакових рецепторів  регулярним вживанням чистого спирту під час військової служби.

–     Отак краще, пані. А зараз скуштуйте коктейлі, виберіть собі до смаку. Раджу отой, з зеленими смугами,- у ньому, крім іншого, є ще й півсклянки дешевого алкоголю, який ви, певно, любите.

–     Тепер, будь ласка, якщо можете, принесіть мінеральної води. Холодної, не газованої.

–     На жаль, не можна. Пан Гонт попросив вас не нудьгувати, пити шампанське і коктейлі. Ви не нудьгуєте?

–     Хіба трошки, – капризно надувши губи, відповів Адам, котрого ця вистава вже почала розвеселяти: його,воїна спецназу, можна сказати, викрали і тепер силоміць споюють за наказом пана Гонта, такого собі дідка, прибиральника, котрий близько години тому мив підлогу у туалеті універсального магазину, а зараз комизиться ніби якийсь бос мафіозного клану. А на виході він ще й поставив автоматників, – тобто їх там не менше двох!

Адам залпом влив в себе черговий коктейль і сам налив собі шампанського і потягнувся правою рукою до вази за якимось дуже екзотичним, навіть небезпечним на вигляд фруктом. Горила махнув рукою офіціанту, і той зник. Права Адамова рука проcтягнула фрукт охоронцеві.

–     Як його їсти? Почистите мені цю штуку?

–     Ще чого…Може тобі ще й…Ох-х-х-х…

А ліва Адамова рука, тим часом, знати не хотіла, що робить права, бо зайнята була тим, щоб з усією можливою силою по широкій дузі опустити інкрустовану дорогоцінними кристалами пляшку із залишками дорогого, на вагу золота, шампанського прямісінько по середині охоронцевого вузького лоба якомога швидше, доки той не закінчив свою хамську репліку. Пляшка розлетілась на дорогоцінні друзки, а той здоровенний бевзь продовжував стояти, кліпаючи своїми виряченими баньками і дивлячись на кінчик власного носа.

–     О-х-х-х… – ще з більшим розпачем зітхнув охоронець удруге, проте замість сповзти під стіл, поволі протягнув лапище до Адамової шиї.

–     Ніколи! Не! Піднімай! Руку! На! Жінку.., – Кожен удар Адамового кулака об кам’яну щелепу змушував отого мордатого осідати на підлогу поволі, по кілька сантиметрів, аж поки він не пробелькотів : «Я більше не буду», після чого, нарешті, завалився на бік.

–     Браво! Який темперамент! Скільки в вас життєвої сили! Який запал!- пан Гонт у супроводі трьох молодиків однакового з ним зросту і статури, але в масках, з автоматами наготові, стояв на порозі кімнати і тер сухими долоньками одна об іншу. Потім він поглянув на порожні склянки на столі, на дорогий годинник на зап’ясті.

–     Ви випили два коктейлі і майже півпляшки шампанського зі снотворним. За моїми розрахунками, ви, враховуючи вашу, гм, комплекцію, просто зараз повинні зненацька відчути слабкість і сонливість. Не пручайтесь. Вам це не допоможе.

Він поглянув на Адама, і ще раз на годинник, знову потер вузькі долоньки одна об одну. Слова чомусь стали великими і тяжкими немов цеглини, і , мабуть через те випадаючи, перечіплялись через німіючу нижню щелепу: «Ти чисто викапана комаха, Гонт. Смердючий… Огидний… Тарган…», – встиг ще сказати напівпритомний Адам, перш, ніж його свідомість зовсім відключилась.

Адамові кінцівки надійно зафіксовані, тулуб і навіть голова притиснуті до металевої поверхні, надто схожої на операційний стіл, а загнані у найтупіший глухий кут черепної коробки фрейдистські «Я» і «Воно» твердять на різні лади: «Що не вбиває мене, те робить мене сильнішим».

–     Якщо тільки станеться диво, і я все ж  виплутаюсь, обіцяю стати бухгалтером,  заритись у папери і не висовуватись, доки мене з почестями не витурять на пенсію…і ще одне обіцяю: над моїм столом не висітиме а ні оте дебільне гасло, а ні будь-яке інше, натомість приліплю якийсь гарний плакат із великими  кицьками…

–     Без надії сподівання, Адаме,- В полі зору з’явився Гонт у гумовому костюмі із паруючою філіжанкою кави в руці і з гумовою посмішкою на напруженому обличчі. Схоже, пан Гонт був надто збуджений: лисина спітніла, вирячкуваті баньки ледь не вилазили за межі захисних окулярів, а писклявий старечий голос ламався від частих придиханнь, -Ай-ай-ай! Хіба ж слухняні громадяни уникають військової служби? Через кілька годин ти офіційно станеш дезертиром, але, між нами кажучи, все ясно і так, вже зараз. Чого лиш вартий отой твій маскарад із перевдяганням в повію! Ти навіть мене зміг надурити. Відверто кажучи, я й підчепив тебе на гачок там, в клубі, як повію. Сам того не відаючи, ти вступив у мої «мисливські угіддя». Я, між іншим, маю свої маленькі забаганки. Обожнюю проводити вівісекцію престарілих повій, наприклад. Не знаєш що таке «вівісекція»? Це операція, проведена на пацієнтові, коли той при свідомості, можна сказати, різання живцем. Не страшно?

–     А тепер я буду розкладати інструмент. Кожен я тобі покажу і поясню, для чого він призначений. Ось скальпель, тут тобі все зрозуміло, хоча є особливість – на лезі я спеціально зробив кілька зазублин…Сказав би хоч щось, невдячний, я приділяю тобі стільки уваги.

–      Надія вийти сухим із води завжди викликала в мене азартне відчуття близьке до страху.

–     Тонко. Не приховую, я прагну побачити твій страх, почути крики, прохання про пощаду. Хоч би істерику поспостерігати, – і те принесло б мені певну насолоду. Проте надію на порятунок тобі дати не можу. Нема у мене часу на психологічні ігри з тобою. Та й, зізнаюсь, я в душах копатись не мастак, я більше м’ясник, аніж психолог. Увага! Священнодійство: перший надріз!

–     То як на рахунок остатнього бажання, пане Гонт? Якщо ви вже шкодуєте для давнього приятеля чашку кави…

Гонт нервовим рухом відкинув скальпель. Його зазвичай сіро-зеленуватий відтінок шкіри і спокійно-приязний вираз обличчя змінився на багряну маску гніву, потворну і страшну, через свою різку переміну. Вхопив пальцями в грубій гумовій рукавиці Адама за обличчя і закричав впритул, трясучи його і бризкаючи слиною: «Я!Хочу!Бачити!Твій!Страх!Руда ти макако!!»

–     Заспокойтесь, пане Гонт. Звичайно, я боюсь, хто ж не боїться померти. То як на рахунок остатньої цигарки?

–     Боїшся? Так-так, ну звичайно, боїшся. – Гонт опанував себе і став знову огидним на вигляд, але приязним і спокійним дідусем. – Просто своєю бравадою ти виражаєш свій страх…От і добре, хоча це зовсім не те, на що я розраховував. А знаєш, у мене виникла чудова ідея! Я, ризикну, підключу до тебе одного стандартного медробота, зарядженого всіма ліками і знеболюючими препаратами. Він буде підтримувати в тобі життя і, навіть, свідомість впродовж всієї репарації. А я, тим часом, не буду поспішати, і ми з тобою чудово проведемо час. Я буду насолоджуватись твоїм страхом, як гурман насолоджується вишуканою стравою. До речі, хто знає, можливо, в процесі ми зголодніємо, і я зроблю перерву, щоб засмажити шматочками трохи твоєї печінки. Ці медичні роботи просто чудові, – ти сам все оціниш. Він настільки точно вираховує дози морфію, і так швидко зупиняє кровотечі, що ти постійно будеш присутнім при своєму розчленуванні, аж до самого кінця…- Гонт виставив на стіл і увімкнув маленького схожого на щура робота.

–     Цигарку…

–     На жаль, не маю, покинув палити. Хочу прожити якомога довше, благо – нинішня медицина робить дива.

–     В моїй сумці. Пачка цигарок і запальничка в боковій кишені. Прошу, будь ласка, одну цигарку.

–     Звичайно, твоя сумка тут, поруч. Куриш цигарки без фільтру? Ай-ай-ай, не бережеш себе. Ось, відкрий рот. – Гонт дав Адамові цигарку. – О, дякую за цей вираз очей! Здається, ти починаєш усвідомлювати… Так, це не той істеричний жах, який я звик бачити в очах інших жертв. Твоєю смертю я буду насолоджуватись повільно, Адаме. І повір, я запам’ятаю це розчленування до кінця своїх днів.

Гонт нахилився над своєю жертвою нижче, щоб дати прикурити. Адам з усіх сил дмухнув. Тютюн, просякнутий синтетичною контактною отрутою миттєвої дії, фонтаном порськнув в очі старенькому маніякові – вбивці. Той злякано зітхнув, смикнувшись назад, проте запізно. Гонт впав на підлогу і видихнув, уже мертвий. Між тим часточки отруєного тютюну почали осідати на Адамове обличчя, вже не здатні заподіяти шкоду, – отрута була дуже леткою, активною тільки короткий час,поки тліла в полум’ї запальнички і мить після того, доки не встигла охолонути. Медичний робот тим часом метнувся, було до Гонта, але вирішивши, напевно, що того вже не врятувати, повернувся до Адама і взявся обробляти антисептиком поріз нижче коліна. Потім зробив болючу ін’єкцію в рану, мабуть, від правця, зіскочив зі столу і сховався в свою коробку.

Адам спробував виплутатись з ременів, що притискали його до столу. Дарма. Надто туго затягнуті. А якби спробувати спотіти? Мокре масне від поту тіло буде легше висмикнути з Гонтових тенет, навіть нехай ціною кількох вивихів чи переломів. Медичний робот поруч, на випадок чого. Адам трохи підтягнувся до верху, а потім з розмахом, не шкодуючи себе стукнув головою об металевий край столу так, що аж в очах потемніло. Медичний робот жваво вискочив зі своєї коробки на стіл і побіг до зупиняти кровотечу з рани на потилиці. Не дочікуючись, доки робот, завершивши усі маніпуляції, зістрибне додолу, Адам ще раз вдарився головою об металеву кромку столу. На цей раз кровотеча виявилась досить сильною. Кров швидко розтеклась по всьому столі під Адамом. Можливо, коли руки намокнуть в крові, їх вдасться висмикнути із зажимів, Робот зупинився на грудях  і націлив камеру на адамове обличчя, блимнув променем світла по черзі в одне око, потім в інше, торкнувся маніпуляторм напружених м’язів шиї, грудей, потім пересунувся до лівого зап’ястя, щоб поміряти пульс. Адам як тільки міг смикав руку, зажими не піддавались. Мокре від крові і поту зап’ястя лишалось надійно зафіксованим. У робота, котрому через постійне смикання ніяк не вдавалось обробити садна від затискачів антисептиком, нарешті урвався його кібернетично – залізний терпець, він швиденько куснув залізними дрібними зубками руку в кількох місцях. Вона зараз же від передпліччя і нижче швидко затерпла, перестала слухатись і втратила чутливість. Адам рвонув ліве плече з усієї сили,  вигнувшись усім вологим від поту та крові тілом. Рука з огидним скрипом зламаної кістки об метал звільнилась. Біль був такий, що Адам навіть не зміг, подивитись: що ж там із зап’ястям, свідомість вислизала з реальності. Провалюючись у благодатну пітьму, Адам ще відчув наостанок кілька заспокійливих обезболюючих укусів кібернетичного звірка. За хвилину, коли, Адам отямився, ліва рука була вільна і в повному порядку, не рахуючи заплавленого рубця на шкірі зап’ястя і кількох синців на великому пальці, а медичний «пацюк» уже сховався до своєї коробки. Звільнити себе, обтертись від крові і знайти свій одяг – справа кількох хвилин. Лишилось визначити, в яку глибоку нору затягнув його м’ясник  Гонт, і як тепер звідси вибиратись. І лиш тепер Адам звернув увагу на те, що тіла Гонта немає на підлозі. Лишилась тільки одіж, а в ній – тонка суха, майже прозора шкірка, котра розкришилась від удару ногою. Адам добре знав властивості використаної ним проти Гонта отрути: так вона на людей не діє. Отже, тіло зникло, Гонт не був людиною, а значить…

2

–     …А значить, треба поспішити в їдальню. Обідня година, краще режим не порушувати, любий драконе, якщо, хіба ти хочеш, аби наступного дня тебе годував з силіконової ложечки якийсь грубий чолов’яга з брудними пальцями і взагалі, анітрохи не джентльмен.

Дракон Бендер А-а  не давав мені спокою а ні в обід, а ні під час тихої години, і навіть на прогулянці забігав наперед і плентався під ногами.

– Ну будь ласка, ну будьласочкабудьласочкабудьласочка, розкажи, що було далі!

Дракон нетерпляче перебирав передніми лапами і прохально заглядав мені в очі знизу вгору.  Доволі химерне видовище, враховуючи його деяку схожість із п’ятисот кілограмовою таксою, щоправда з іклами, лускою замість шерсті і димом із ніздрів у моменти,  коли  його переповнюють емоції.

– А-а, ти не міг би  припинити чадити і трохи заспокоїтись? Поглянь: твоїм димом  ми привернули увагу інших пацієнтів.

– Вони теж хочуть почути продовження твоїх пригод, дещо я вже встиг їм розповісти…

– А-а! Коли ти встиг всім розбазікати?! Адже ти весь ранок крутився у мене перед очима.

– Ну-у, може, на кілька хвилинок я і відлучався,- у голосі дракона почулись нотки образи,- коли ти так підступно зачинився від мене, і не впускав до себе, хоч я шкрябався в двері.  До речі, я тебе вже вибачив, бо ми ж друзі…

– Так, ми друзі, А-а, і тому запам’ятай, що я маю право на особистий простір і час, особливо коли мені потрібно усамітнитись, скажімо, у ванній кімнаті…

– Або у туалеті, як сьогодні, – підтакнув дракон,-  от я й пробігся по друзякам, перекинутись слівцем-другим, розклеїти афіші…

– Афіші?! І до чого тут борщ?

– Ні до чого, лише аби зацікавити публіку, а ти потім приплетеш щось на тему чорних дір і борщу, аби мене не вважали брехуном. Будь що, все одно більшість із них не сповна розуму, хоч і чудові люди і е-е… нелюди.

– Бачу, у тебе тут широкі зв’язки. Хто допоміг з афішами?

– Мені допоміг Дарвін, зі своїми колегами, – Бендер махнув у бік групки з п’яти  пітекантропів, – вони місцеві науковці, проводять антропологічні дослідження.

– Просимо! Просимо! – з натовпу, що почав навколо нас збиратись, почулись схвальні вигуки, і, навіть, подекуди заохочуючі аплодисменти. По колу  передали крислатого капелюха і вручили в лапи Дракону. А-а тут же вмостився поряд мене на задніх лапах, витонченим жестом фокусника дістав з капелюха банан і зразу, не чистячи, став його манірно жувати, відкушуючи потроху разом з шкіркою і крутячи головою, наче королівська особа у тісному жабо на військовому параді.

Я попорпався і дістав з-поміж цукерок і фруктів з дна капелюха єдину пожертвувану кимось сигару. Що ж, життя налагоджується. Припалив, вмостився зручніше на лаві в тіні старої акації і почав побрехеньку.

– Своє знайомство з вами я б хотів почати з брехні.  Ось брехня, одна з найбільших, вона належить сильнішим світу цього: «сила життя – у пожиранні. Суспільство, котре  споживає  найбільше, – є найсильнішим. Той, хто пожирає всіх і все, віддаючи взамін тільки ті крихти, що випадають із його пащеки, коли вдається відхопити якийсь аж надто великий шмат, (та й ті крихти він хоче подавати, як милостиню); хто чинить так – той і сидить близько до вершини світу. Так було і буде, бо це діючий закон природи».

А ось вам інша брехня, вигадана слабкими для дурнів: «сильний і ситий не той, хто більше всіх жере, бо він навпаки – ненаситний. Той, хто споживає більше від усіх, відбирає хитрістю чи силою і не платить – той є кволим полохливим рабом свого шлунка. Справжня сила – в творчості і даруванні, в прощенні і розумінні. В цьому найвище призначення і смисл життя».

«А у чому ж правда, якщо це все брехня?»- запитаєте ви. Правда у тому, що у цього світу вершини нема, а є лиш стадо свиней, що марно преться залізти на веселку, забираючись по головам одне одного. Це стадо свиней називають «суспільство». Правда у тому щоб бути вільним. Відійти в бік від стада і їхнього шляху до омріяного золотого корита, стати вільним від їхнього поняття про те, що є добрим, а що – ні. Бо мірило у них одне: ночви з безкоштовними помиями. Воля – це право на вибір не залежати ні від чиєї милості, і однаково без страху і вини приймати від інших як ненависть, так і вдячність. Сила і правда в тому, щоб нічого не брати дарма, навіть, якщо самі дають, самому судити, що для вас добре, а що зле, і ніколи не забувати за все розплачуватись: і за добре і за зле. Ось ваша правда, і воля, і сила,- промовив тоді до нас Заратустра і показав нам у витягнутій над головою руці автомат.

–   Заратустра – так звуть командира – інструктора спецпідрозділу «Сталеві Раки», у якому Адам Мізерний колись служив.

–   Саме так. Дякую, А-а. Ось так він, Микола Заратустра, привітав нас, новобранців своїм лицемірним вступним словом, сам лукавий і бридкий як чорт. Після того як пролунали слова присяги, і було станцьовано гімн, ми й стали його особистими рабами на довгих тридцять днів і ночей, аж доки ті з нас, хто лишився живим і з відносно неушкодженою психікою, пройшли курс молодого бійця до кінця. За тим я став повноцінним воїном, одним із «Сталевих раків», рівним серед рівних, як у нас в підрозділі заведено, не зважаючи на формальні звання. Через місяць, в день видачі першої нашої платні Заратустра вийшов із тижневого запою і вдруге виступив перед нами з промовою, скомандувавши всім прийняти упор лежачи, щоб зміст сказаного краще закарбувався в наших лінивих мізках.

–   Я розповім вам  про гроші! Гроші – міра цінності речей, гроші – якісне і кількісне мірило продуктивної праці! Це – брехня! Через цей обман існують бідні, голодні, жебраки. Гроші – це папірці. Для воїна гроші не існують. Гроші для вас – сміття! Золото – рідкісний метал, який ніби – то виправдовує їх існування. І це брехня! Золото – лише  жовтий метал, нічим не кращий від свинцю. «Навіщо ж вам зарплатня?»- Запитаєте ви, адже вас годують і вдягають, вам дають зброю і дах над головою! Навіщо вам гроші? Рядовий Адам Мізерний! Встати! Крок вперед! Струнко, в очі дивися!  Що є для тебе гроші?!

–   Гроші – папірці! Це умовність! Що існує! Лише! для спрощення! Справедливого! Розподілу! Ресурсів!  Між членами! Суспільства!

–   Спра-вед-ли-во-го-О! Гик! Молодець, орел! Я подам рапорт про твоє підвищення до офіцерського звання! Стати на фланг! Гик! Рівняння на Мізерного! Знайте, гівнюки, що Мізерний перший з вас стане офіцером! Він буде прапороносцем! До речі, не заздріть, бо при веденні бойових дій саме по прапороносцях супротивник зазвичай пристрілює артилерію.

–   Отже, як сказав цей кандидат у інтелігенти, гроші – для спра-ве-дли-во-го розподілу між членами! І не тільки! Згадайте про нещасних шльондр! Гик! Їх не годують і не вдягають, про них не піклуються, так, як про вас, хоча вони й заслуговують на це в більшій мірі, ніж ви, сволота! Не ржати там! Отже, як ви, напевно, вже здогадались, вашу першу платню я маю намір спустити на дівок і випивку. Хоча це буде нелегко, я впораюся. Але! Але! Гик! – Заратустра підняв угору вказівний палець.

–   У вас лишається офіцерська надбавка нашого нового прапороносця! І вам її якраз вистачить на похід в бордель, на стареньку шльондру – мутантку, одну на всіх. Вам вистачить..,гик, на Матінку Сороконіжку…- ноги ледь тримались під нашим командиром – інструктором, а вказівний палець разом із задертою догори рукою, здавалося, жив окремим життям і виписував у повітрі фігури найвищого пілотажу, – …І не осоромтесь перед дамою, не розчаруйте її сподівань, гномики, але зважте на її поважний вік, а я потім перевірю. Ох я ж перевірю…прямо зараз піду і перевірю…- Мозок нашого Заратустри зрештою відключився, він розвернувся і поплентався по дуже складній траєкторії, похиливши голову,  і наспівуючи собі під носа уривок із перекрученої на солдатський манер дитячої лічилочки, повторюючи одне й те ж на різні лади: «…у мадам Сороконіжки сорок ніжок, сорок ручок, сорок цицьок, двадцять кицьок …». Навіть не дав команди «розійтись», і ми ще годину стояли в упорі лежачи  на плацу, а він, уже у «відключці», нарізав навколо нас круги і вісімки, аж доки не впав, перечепившись об чийсь підставлений чобіт, і не заснув, обдзюрившись, чортяка. І ніхто з нас, дивлячись на це, не те що не заржав, а навіть і не скривився усмішкою, така невимовна лють нас усіх узяла за розтринькану тим чортом нашу солдатську платню.

–   І що ж було далі? – cпитав Дарвін, найкремезніший у групі пітекантропів, у тієї пані справді було сорок ніжок, сорок ручок?..

Синопсис