15 Червня, 2022

Про чорні діри у пісному борщі, або те, чого Ви не знали про Всесвіт

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Адам крізь спущені жалюзі виглянув на вулицю. Один тип з удаваною цікавістю розглядав вітрину з виставкою дитячої нелетальної зброї, ще один – на лавці навпроти входу  не знімаючи темних окулярів читав журнал. От же телепні! Хай би ще таблички в руки взяли з надписами «Нишпорка №1» і «Нишпорка №2». Курсанти, практику проходять. Куди їм тягатись із Адамом Мізерним, бувалим ветераном. Схоже, повістка – липа. «Брати» його будуть вже сьогодні. Треба піти тихенько, непомітно, так, як і щодня по завершенню зміни: активувати охоронну сигналізацію, замкнути вхідні двері… Але спочатку максимально змінити зовнішність і одяг. Він аж ніяк не збирався попадатись поліції, а тим паче оперативникам контррозвідки, які почнуть на нього справжнє полювання, тільки-но через сорок вісім годин виявиться, що Адам Мізерний не з’явився в місцеву комендатуру для подальшої відправки чортзна-куди воювати проти чортзна-кого. Шкода, що збройний відділ має окрему сигналізацію, зайди туди – уся міська поліція позбігається в універмаг за лічені хвилини. Спочатку – маскування: зайшовши у відділ «Екстремальна косметика для людей і не тільки!», Адам за десять хвилин виростив бороду і загустив собі брови. Засоби дієві, результат досягається справді вражаюче швидко, але, дідько лисий! Як же від цієї мазі чешеться шкіра! Ох вже ж ці жінки зі своєю « супер-емансипацією»! На що тільки не підуть заради моди. Далі – більше: волосся на голові потрібне такого ж кольору, як і брови, і борода. Кілька пігулок патентованого косметичного засобу, і Адамова буйна чуприна осипалась у завбачливо підставлений пакет. Натомість на гладенькому голомозому черепі пробилась шовковиста руда щетинка. Шатенки нині в моді. Потім – груди і зад. Вирішив не вирощувати, а просто  вибрав серед маскарадних костюмів  накладні у відділі іграшок. Далі – прожогом у відділ «Модна одіж юнісекс», там одягнувся у непримітний та недорогий одяг, такий, у якому ходять всі модники та модниці: плащ – трансформер, кілт та блузу з коміром «жабо» – щоб замаскувати кадик. Все бляклих відтінків і дешеве.  Виключенням стало тільки взуття, яке за армійською звичкою Адам носив тільки найвищої якості, практичне зручне і міцне. Він лишив свої старі черевики із вшитими синтетичними сухожиллями. На виході з відділу бородата модно вдягнена жінка підморгнула своєму відображенню у самонавідному дзеркалі, котре показало його відображення по черзі у всіх ракурсах. Прискіпливе око не обманути, але ж Адам і сподівався не привертати нічиєї особливої уваги. Від пристібного гумового пишного заду довелося відмовитись – трохи сковує рухи, заважатиме наносити удари ногами і швидко бігти, крім того притягуватиме погляди зустрічних ловеласів. А так – нормальний вигляд; все-таки емансипація разом із вибриками  місцевих модниць зіграли на руку: ходити в бороді і з густими кущистими бровами, як цього сезону повелось у місцевих кокеток, дуже зручно для того, хто хоче приховати личину і при цьому вільно з’являтись поміж обивателів. Пора на вихід, де за порогом Адама очікують тисячі ворогів. Він накинув синій халат, озброївся відром, шваброю і вийшов.

Рука в жовтій гумовій рукавиці виставила відро за поріг.

-Ноги підніми! Не тупай по помитому!
-Громадянине Мізерний! Ви арештовані! Ах ти…

Нишпорка № 2 відскочив, але не врятував брюк від брудної води. Бородата прибиральниця без замаху ткнула його ручкою швабри під дих, насадила відро з водою на голову, підстрибнула і ударом ноги з розвороту увігнула оцинковану жерсть навпроти лівого вуха нишпорки. Мінус перший. Швабра ластівкою пролетіла метри від порогу універсаму до центру прищавого лоба нишпорки №1. Мінус другий.

Прогулянка у сквері коштувала аж цілих трьох годин, зате Адам тепер точно знав, що «хвоста» йому поки ще не «вчепили», можливо і завдяки отому злощасному маскуванню. Часу ще вдосталь. До того, як Адам офіційно стане дезертиром, і на нього оголосять справжнє полювання, лишалось більше сорока годин. Для швидкого і комфортного пересування на великі відстані необхідно багато готівки. І якраз на околиці міста  був один невеличкий аеропорт – філія місцевої транспортної корпорації, в котрому Адам орендував щотижня іншу комірку в камері зберігання, а в ній непримітна спортивна сумка, у котрій зберігаються відкладені на «чорний день» п’ять тисяч галактичних золотих оленів в державних облігаціях та дорогоцінних металах, а також близько півтора десятка паспортів та відповідних до них соціальних чипів. За годину Адам вийшов із камер схову аеропорту, перевісивши через плече сумку зі своїм скарбом. На випадок, якщо за ним все ж таки є «хвіст», Адам купив п’ять авіаквитків, вибравши напрямок навмання. Все одно він нікуди не полетить. Принаймні, не з цього міста. Найближча до планети зірка вже майже сховалась у жовтий океан. Ще трохи, – і реклами та вивіски барів на узбережжі засвітять неонові вогні, вулиці цього тихого провінційного містечка спорожніють. Аби уникнути випадкового інтересу до себе поліцейських патрулів, потрібно сховатись в людному місці,найкраще – на дискотеці. Пізніше, десь близько четвертої ранку, коли сон у більшості о обивателів найміцніший, доведеться поцупити непримітний старенький поштовий човник, щоб на ньому якомога швидше вийти на планетарну орбіту. Там – космопорт.  Потрібно зникнути: був Адам – і нема Адама, а замість нього з’явиться хтось інший: слюсар, комівояжер, мандрівний коваль, або жигало, або космічний пірат – хтозна…А поки що лишалось сидіти на набережній, спостерігати захід сонця, прикладаючись час від часу до баночки з огидно теплим фруктовим пивом. Надалі план дій видавався досить нечітким, лиш одне він знав напевне: більше ніколи і ніхто не змусить його плигнути з парашутом. Досить уже, відвоювався. Психіатри і психологи з соціальних служб і так аж три роки після поранення вправляли Адамові мізки, аби той міг жити серед людей, і не кидався перегризати горлянку кожному, хто скоса гляне в його бік. Ба, Адам вже навіть міг випити зайвого без загрози для оточуючих! Від минулого лишились тільки сни. 

Рання зима. Дорога у далекій – далекій галактиці. На узбіччі двоє солдат. Один несе іншого. Підмерзлі калюжі, пронизливий вітер. Місиво з грязюки і сніг. Я в брудному закривавленому лахмітті, у мене жар, мені вогнем пече біль у ногах, я майже помер від гарячки. Смерть – не кістяк в балахоні, а тендітне дівча з лагідними сірими очицями у мішкуватій військовій формі зі споротими нашивками. Сніжинки, ніби маленькі янголи опускаються на мої каламутні від наркотика очі і на коротку щетину її вибритих по військовій моді скронь. Смерть прекрасна.  Вона несе мене, тримаючи перед собою на  тонких твердих руках. Її очі схожі одночасно на очі всіх жінок, яких я любив. В її зіницях я бачу відображене узбіччя, дорогу.

– Смерть…кинь мене Смерть. Облиш я вже дохляк, Смерть…

– Не звертайся до мене за позивним. Я Вікторія. Вікторія –  означає «перемога». Ми програли цю війну, Адаме. Всі програли.

– Кинь мене…

– Це остатня ін’єкція, аптечка порожня. Зігни руку…Побудеш живим, поки я знайду госпіталь. Ти поранений, все одно здох би у тій воронці, а я змерзла. Мені холодно, Адаме, я виснажена. Якщо влаштуємось до того, як ти помреш, обіцяю тобі гарячу ванну і будь-яку Смерть на твій вибір.

– Мені страшно, Смерть…Вікторія

– Яка різниця…Мені теж, і що з того?

І більше ні слова. Я пильно вглядаюсь, в тонкі риси обличчя, мокрого від талого снігу, чи, може від сліз. Але тільки відводжу погляд і периферійним зором вловлюю замість нього сірий кістяк із гострозубим оскалом і сірими вогниками в глибині порожніх зіниць. Галюцинації. Маю постійне непереборне бажання дивитись в глибину цих великих металево – сірих очей. Погляд дівчини живе самостійним життям – вона вільна дивитись, куди захоче. А я можу бачити, тільки те що відображається в її зіницях. Щойно мені вдається ворухнути шиєю, повернути голову – і все застилає чорний туман. Їй байдуже до мене, а я залежний від неї,  прив’язаний почуттям глибшим, ніж страх. У мене немає конкретних спогадів, ніякої пам’яті. І що є найжахливішим, нема відчуття реальності, лише галюцинації впереміш, нема «тепер» – лише передбачення, постійне відчуття наступного моменту – розуміння первинної суті речей та варіацій розвитку подій, котрі могли б статись, якби все було інакше..,  ніяких проблисків реальності, лише марення, і це викликає не просто тваринний страх. Дія наркотику послаблюється, а  біль в обломках ніг починає пульсувати з новою силою. Мимоволі у мене вирвався тихий приглушений стогін. Вона мовчить і відвертає погляд, бо ми – солдати. Серед «Сталевих Раків» не в ходу жалісливість. Жалість – ознака зверхності, лишіть її жебракам.

-Потерпи.

Вона гукає чужою мовою. Зупиняється фургон з біженцями, запряжений сірою ребристою клячою. Візничий – обвітрений  дідусь, зморшкуватий, сивобородий, у фетровому капелюсі, мовчки дочекався, доки вона закинула свою ношу і сама стрибнула на віз. По сухоребрих боках коняки ляснули віжки. Підліток, дівчинка років тринадцяти, може, онука візничого, вчепилась в край воза тонкими ручками і кинула на мене з – під брудного чуба  нахабний хтивий погляд, так звірі дивляться на здобич. Небезпека! Мене піднімають руки, влаштовують зручніше. Тут сім’я, десь близько десяти чоловік. Щось джерґотять між собою, хижо сміються, ліниво перекидаються фразами. Мене поять чаєм. Ароматне тепло розливається від задублої горлянки по всьому тілу. Біль в рештках ніг притупляється. Духмяний чебрець, меліса, липа – запах, смак літа, і ще дещо невловиме,.. опій? Ледь відчутний аромат сховався ніби змія в траві. Здається, я напівлежу паралізований, без змоги ворухнутись. Дід  кидає віжки онуці,  і з спокійною доброю посмішкою повертається до мене, розкриває  зазубрене лезо складаної бритви, чути, як він розпорює штанини. Запах гниючої плоті посилюється, коли мокра тканина відривається від присохлих струпів на залишках моїх ніг. Чути як він скрушно щось по буденному мугикає в бороду. Молитва?  Що він робить? Чи виколупує бруд з під своїх кривих жовтих нігтів, може, чистить яблуко? Не бачу. Я сиджу перед ним, тупо дивлячись очі в очі, відчуваючи, напевно,  те, що відчуває кролик перед удавом. Знаю:  тільки я зімкну повіки, відверну погляд – і він…нам жалість ні до чого.…вчепиться мені в горлянку.
Тваринний страх не заважає  якійсь іншій половині мого «Я» впевнено і спокійно усвідомлювати близьку смерть,  спостерігати збоку за собою , як мої долоні вкриває холодний піт, а налиті свинцевою вагою повіки борються  із бажанням зімкнутись, продовжує подавати імпульси – команди неслухняному тілу, ЗНАЄ, що боротьба ця виявиться марною. Я не здаюсь, і він чекає. Ми із старим спокійні, серйозні і впевнені в моїй смерті. Розмови навколо стихли, лиш чути як багнюка хлябає під колесами. В решті – решт він жалісливо зітхає, знімає з голови сірий в бурих плямах капелюх і кладе мені на обличчя. Благодатна пітьма, запах старого капелюха,смак металу, потік тепла омиває шию і груди – остатнє що я відчув, поки лезо бритви перерізало мою горлянку. Вікторія – «Смерть» поволі піднімається, підходить до розіп’ятого  тіла, залишеного на поживу птахам (так тут хоронять). Обтирає віхтем сухої трави свої руки від крові, підходить впритул заглядає в мої скляні підмерзлі зіниці, кладе під мене остатню хапку хмизу і сухої трави, підпалює, дістає цигарку, прикурює від вогнища, ступає своїми черевичками на дорогу, вимощену червоними цеглинами, зажмурює очі і тричі клацає каблуками, віддає честь, завмерши в солдатському привітанні, зникає у чарівному різнобарвному вихорі за горизонтом. Сутеніє, і все яскравіше горять мої страхи і тривоги.

Якесь  хлоп’я у натягнутому на очі непомірно великому капелюсі  протаранило Адамів кросівок своїм триколісним велосипедом. Адам прокинувся, кошмарний сон наче холодною водою змило. Звичайно ж усе було не так. Вони перемогли, і були лікарі, і ампутація відмерлих кінцівок та органів, і півроку наркотичного дурману, котрий проте не приглушив до кінця біль від швидкісного відрощування недостаючих шматків тіла… Зазвичай у таких випадках солдатові милостиво дозволяють померти, та Адам був не простим солдатом. Кожен «сталевий рак» – цінний спеціаліст, вартий тисячі бійців, знавець усіх військових спеціальностей, на додачу хірург, механік,  висококваліфікований кат, програміст і психолог, – диверсант, одним словом, елітний боєць, на підготовку якого потрачено суму, співрозмірну із вартістю космічного бомбардувальника. Вікторія, юна снайперка із позивним «Смерть» насправді відлетіла у чарівному різнобарвному вихорі, – її розірвало на клоччя міною, на котру вони удвох наткнулись під час втечі із ворожого концтабору. Вона загинула, Адамові ж вдалось із відірваними ногами доповзти до людей, і ще цілу ніч повзти вздовж насипу, аж поки на світанку його не помітила сім’я біженців, і не забрали до себе на підводу. Як же він заздрив їй, мертвій, доки проходив через усі пекельні кола, балансуючи між постійною наркотичною ломкою і болем у нових ногах, котрі росли так швидко, що ночами можна було почути скрипіння кісток, чи, може, то скрипіли зуби?

Хлоп’я у крислатому капелюсі іще раз протаранило адамів кросівок переднім колесом свого червоного триколісного велосипеда, поглянуло знизу вгору, отим дитячим коротким проникливим поглядом, що миттєво оцінює, що краще зробити: чи засміятись, а чи заплакати. Адам грізно насупив кудлаті руді брови. Хлопчик теж удавано насупився, вдарив кулачком пластиковий клаксон, здав назад і ще раз протаранив Адамову ногу.

– Дядю, а чому у тебе борода? Для чого ти сердитий? А в мене є капелюх! Мені дідусь дав! А де твій капелюх? А хто тобі дав хустинку? Твоя бабуся?
-Ось ти де! Неслух! А я тебе шукаю! –  Прогриміло над самим вухом
Від несподіванки Адам мало не зірвався  втікати, та здогадався, що кричать не до нього.

– Діду, дивись у дяді борода! І хустинка!
Не мели дурниць! І не смикай тьотю, відпусти спідницю! От неслух! Ну я тобі задам! Все мамі розкажу! Ви вже пробачте, будь ласка. Ох, як же не зручно! Вибачте, я вас благаю. От, прислали мені онучка на канікули, а він не звик до тутешнього.., до такого.., до моди одним словом. Відпусти тьотю!
– І у нього є пісюн! Я бачив! Під спідницею!
–  Отнеслух!
– Дивись, дідусю!
– Негайно припини!
– Пі-сюн-пі-сюн-пі-сюн!
– Вибачте, ох вибачте…
– Та пусте… – якомога тоншим голосом пропищав Адам, намагаючись вирвати із рук хлоп’яти край кілта, котрого той тягнув догори, аби показати дідусеві, яке дивне диво він знайшов.
Дідусь відвертався і навіть заплющував очі, поки відтягував за вухо неслухняного онука, а Адам сидів ні живий ні мертвий вчепившись руками в мереживних рукавичках (надів щоб хоч трохи приховати загрубілі руки) в пелену і притиснувши відвойований у хлоп’яти край кілта до голих колін.

– Пісюн! А-а-а пусти! Дідусю, я більш не буду! Пісюн! Чесне слово! Ай!  Пусти, дідуню! Пісюн! – чути, як віддалялось десь вже за спиною.
Адам навіщось дорахував до п’ятдесяти, а лиш потім піднявся з лавки і поволі, не оглядаючись пішов, ніби прогулюючись сквером  у напрямку до найближчих кущів. Звідти вийшов пружною ходою за п’ять хвилин по тому уже в своєму спортивному  костюмі, проте з бородою, і накладні груди і макіяж теж не знімав. На  дискотеці, в мінливому освітленні і шумі на нього ніхто не зверне уваги. Замаскувався, туди його через ковіньку! Добре, хоч поліцаї не позбігались.

Диско – бар, розміщений у стратегічно вигідному місці, поблизу від парку розваг, і кількох торгових центрів. Автомобілі  вже позвозили туди «самохідні мішки з готівкою» у супроводі їхніх невірних гіперсексуальних подруг, далеких від популярного нині феміністичного руху, не те що без борід, а навіть без жодного волосинки на ніжних шкірках. «Віпи» займають свої місця першими. За ними до клубів увірветься молодь, вільне студентство, наступними підтягнуться п’яні гульвіси із навколишніх барів, що вже почали потроху зачинятися. Тепер в диско-барі зібрався добрячий натовп, пора туди і Адамові, котрий виглядав як облізла блякла шатенка, в котрій навіть ввечері і при негоді, вже за двадцять кроків можна розпізнати підтоптану проститутку «передпенсійного» віку.(«До пенсії ще треба діждати, – як частенько приказував пан Гонт, – а той, хто жде – той не живе…»)

– Послухай мене,ти, я тобі обіцяю, що особисто прослідкую, аби ти не пройшла з цією своєю торбою до танцювальної зали а ні під час моєї вахти, а ні на наступній! – спілкування з охоронцем швидко перейшло ту межу, за якою вже не кажуть «вибачте, будьте ласкаві, залиште свою сумку в гардеробі», а починають «розставляти крапки під знаками оклику».
Замаскований Адам вдавав з себе пристаркувату повію на підпитку, і вже вирішив, що загрався, і що давно варто було розвернутись і дочекатись ночі деінде, або й спробувати виїхати з міста дещо раніше, аніж було заплановано,  коли раптом вухо різонув знайомий голос.

– Що тут відбувається? Вам не видається, що ви надто брутально обходитесь з відвідувачами? Може, мені перекинутись слівцем – другим із управляючим?
– Пане Гонт, вона п’яна, як чіп. Я їй десяток раз повторював: «Пані, з такою сумкою до зали не дозволяється», а вона лиш в плече мене лобом штовхає, щось незрозуміле мимрить і все гроші мені в руку тицяє.
– Он як?
– А я їй кажу: «Пані, через вас я можу втратити роботу», а вона – нуль уваги, знову за своє, он, геть увесь лацкан мені заслинила. Її в поліцію здати треба, пане Гонт, а не до людей в залу пускати. Вона там весь бар заблює. Ще й сумка ця…
-Вона зі мною. Проведи за мій столик, прослідкуй, щоб шампанське не закінчувалось, і щоб пані не нудьгувала, хай офіціант принесе їй фруктів та шоколад. І  коктейлів, різних, всіх по одному. Я підійду за кілька хвилин. У мене, на жаль, справа до вашого боса, сьогодні, можливо, у вашого закладу зміниться адміністратор.
–  Ямиттю повідомлю його, пане Гонт.
– Не варто. Роби те, що я тобі сказав. Адже ти не хочеш втратити роботу? Зброю віддай… Оттак,от і добре, вважатимемо, що домовились. Виконуй. І ніякої поліції, розберемось ми з твоїм бувшим директором між собою самі, без сторонніх. Мої автоматники на виході прослідкують. А ти виконуй, що сказано. Проведи пані до мого столика, та дивись, щоб не втекла.
Адам все ще сподівався втекти по-тихому, тому лише злегка покомизившись, що він, мовляв, «чесна дівчина», і що він, мовляв, «не така», і стерпівши від охоронця непомітного іншим, але досить болючого стусана під ребро, пішов хиткою ходою за офіціантом. Схожий на горилу охоронець йшов позаду, не відстаючи ні на крок. Біля столика із увімкнутим звукоізоляційним полем, в найвіддаленішому і найтемнішому кутку віп – зони, де музика з лавини ритмічних вибухів перетворилась на приємний фон, зупинились. Офіціант метнувся в напрямку бару за коктейлями. Адам спробував зайняти стілець спиною до стінки, звідки було б видно всю залу і вихід. Охоронець знову грубо штовхнув Адама і відсунув інший стілець, той, що стояв спинкою до виходу.

– Сади свою кістляву дупу сюди, руда вороно, а то є улюблене місце пана Гонта. Ось шампанське. Пий.
Адамові так і кортіло провчити нахабну горилу. Він вже поклав руку охоронцеві на зап’ястя, коли той силоміць втиснув Адама в підставлений стілець, але замість того, щоб звичним швидким і непомітним рухом вивихнути грубому бевзю пальці, а потім, коли той схилиться вниз, ударом голови знизу вверх, встаючи з-за столу, нокаутувати його в підставлену щелепу, після чого, дружньо обняти за плечі і посадити у темному куточку. Замість цього Адамові довелось удавано жалібно пропищати: «Хам!», – бо в цей момент до столу підбіг і почав виставляти з розносу шеренги різнокольорових склянок офіціант. Тому Адам лише погладив лапиську на своєму плечі і  заскиглив жалібним голосом просячи мінералки. Офіціант метнувся, було, в бік бару, однак людина – горила знаком зупинив його і вказав на пляшку з шампанським. Офіціант налив бокал ігристого напою.

– Пий шампанське, як тобі наказав пан Гонт.
Адам випив залпом. На смак – надто дороге, і надто вишукане, як для ветерана спецназу, котрий попалив більшість своїх смакових рецепторів  регулярним вживанням чистого спирту під час військової служби.

– Отак краще, пані. А зараз скуштуйте коктейлі, виберіть собі до смаку. Раджу отой, з зеленими смугами,- у ньому, крім іншого, є ще й півсклянки дешевого алкоголю, який ви, певно, любите.
– Тепер, будь ласка, якщо можете, принесіть мінеральної води. Холодної, не газованої.
– На жаль, не можна. Пан Гонт попросив вас не нудьгувати, пити шампанське і коктейлі. Ви не нудьгуєте?
Хіба трошки, – капризно надувши губи, відповів Адам, котрого ця вистава вже почала розвеселяти: його,воїна спецназу, можна сказати, викрали і тепер силоміць споюють за наказом пана Гонта, такого собі дідка, прибиральника, котрий близько години тому мив підлогу у туалеті універсального магазину, а зараз комизиться ніби якийсь бос мафіозного клану. А на виході він ще й поставив автоматників, – тобто їх там не менше двох!
Пора драпати, і, по можливості, якомога тихіше. Адам залпом влив в себе черговий коктейль і сам налив собі шампанського і потягнувся правою рукою до вази за якимось дуже екзотичним, навіть небезпечним на вигляд фруктом. Горила махнув рукою офіціанту, і той зник. Права Адамова рука проcтягнула фрукт охоронцеві.

– Як його їсти? Почистите мені цю штуку?
– Ще чого…Може тобі ще й…Ох-х-х-х…
А ліва Адамова рука, тим часом, знати не хотіла, що робить права, бо зайнята була тим, щоб з усією можливою силою по широкій дузі опустити інкрустовану дорогоцінними кристалами пляшку із залишками дорогого, на вагу золота, шампанського прямісінько по середині охоронцевого вузького лоба якомога швидше, доки той не закінчив свою хамську репліку. Пляшка розлетілась на дорогоцінні друзки, а той здоровенний бевзь продовжував стояти, кліпаючи своїми виряченими баньками і дивлячись на кінчик власного носа.

– О-х-х-х… – ще з більшим розпачем зітхнув охоронець удруге, проте замість сповзти під стіл, поволі протягнув лапище до Адамової шиї.
– Ніколи! Не! Піднімай! Руку! На! Жінку.., – Кожен удар Адамового кулака об кам’яну щелепу змушував отого мордатого осідати на підлогу поволі, по кілька сантиметрів, аж поки він не пробелькотів : «Я більше не буду», після чого, нарешті, завалився на бік.
– Браво! Який темперамент! Скільки в вас життєвої сили! Який запал!- пан Гонт у супроводі трьох молодиків однакового з ним зросту і статури, але в масках, з автоматами наготові, стояв на порозі кімнати і тер сухими долоньками одна об іншу. Потім він поглянув на порожні склянки на столі, на дорогий годинник на зап’ясті.
– Ви випили два коктейлі і майже півпляшки шампанського зі снотворним. За моїми розрахунками, ви, враховуючи вашу, гм, комплекцію, просто зараз повинні зненацька відчути слабкість і сонливість. Не пручайтесь. Вам це не допоможе.
*****

Уривок з середини

– Підводься, блазню. Часу й так мало, ніколи тут лежати і посміхатись.
Адам відкрив очі: над ним стояв невеличкий, ледь більший за дорослого кота чорт і нахабно скалячись огидним рильцем, дзюрив просто на Адамові черевики. СПРАВЖНІЙ, туди його через ковіньку,чорт. Адам хутко заплющив очі і постарався якомога швидше вже нарешті вмерти. Не виходило. Обережно розплющив одне око. Рогатий все ще стояв над ним і так само огидно усміхався. Мініатюрне волохате тільце із запалими грудьми, непомірно довгі  жилаві кінцівки і, звичайно, кігті та ікла плюс алкогольний перегар.  Когось він нагадував, не зовнішністю, ні! Але загальне враження було, що називається, «у яблучко» .

– Заратустра? Микола Заратустра? Лисий ти дідько! Звідкіля ти тут? І чому ти голяка?
– Взагалі – то,  не зовсім. Я – андроїд, вирощений кораблем білковий робот, створений за мотивами твоїх марень у найкоротші терміни, відправлений до тебе з повідомленням і запрограмований на виконання особливого завдання.
– Дзюрити обов’язково було?
– Дарма нервуєшся, то була чиста вода, навіть охолоджена, якщо ти не звернув уваги. Крім того, не забувай, я – не особистість, а лише тільки робот, хоч і білковий, і діяв, керуючись своєю психічною матрицею, тобто, згідно твоїх уявлень про мене, вловлених і записаних з твоїх спогадів мислосенсорними сканерами головного комп’ютера космічного корабля «Румір», на якому ти знаходишся.
– Манери у тебе геть чисто, як у того самого шеф – інструктора. Викапаний Микола Заратустра, навіть розбалакуєш точнісінько як він.
– Технічно, насправді,ти зараз балакаєш сам із собою, точніше із тим відбитком, котрий залишило у твоїй психіці спілкування із цією особою, я –лише оболонка, в котрій міститься твоє уявлення про нього, так би мовити, твій ідеальний Заратустра. Крім того, я – твоє уявлення про командира, а значить, ти підсвідомо схильний виконувати мої розпорядження
– Хе, тоді ти повинен пам’ятати, як всі ненавидять твою пристрасть до філософствування.
– А також те, що мені на тих всіх начхати…Отже, слухай наказ, солдате! Підводься і кроком руш! Виходу досягнеш за три години маршу по центральному технічному тунелю, там знайдеш люк . Після чого слідуєш, керуючись вказівниками у відсік переробки біологічного сміття, де тобі дозволяється благополучно здохнути і розкластися, а технічні тунелі нічого собою засмічувати, розведеш мені ще тут пацюків з тарганами. Кр-р-роком! Р-руш!
– Куди?
– Ох і телепень, – скрушно похитав козлячою бородою Заратустра. Іди за мною, покажу дорогу, мені теж туди треба. Ну, чого лежиш?
Чорт пошматував плівку, що обмотувала Адама кількома спритними ударами кривих кігтів.

– Підйом!
– Мені б поїсти…і спрага мучить.
– О ,я й забув. Білок – то є білок, хоча і штучний, та й вода, придатна до пиття… Ну, добре, зроби те що задумав. Так як я тебе вчив, чого чекаєш? Як сказав Заратустра:«… той хто бореться з чудовиськами –  часто і сам чудовисько, і якщо надто довго виглядати із дупи, тоді дупа врешті – решт почне виглядати з тебе…», чи щось таке, подібне…Знаю, Адаме,  під час проходження курсу молодого бійця ти часто про це мріяв, та й не тільки ти один, всі ви бу…
Адам спритно вхопив за козлині ріжки і з насолодою перервав оте базікання: різким рухом, скрутив псевдо – Заратустрі в’язи. Чудова штука цей андроїд: Весь із штучного білка і хрящиків, а всередині, якщо запустити зуби поглибше – придатна до пиття, хоча і трохи смердяча брагою вода!

Напевне, справжній чорт смакував би не гірше, аніж отой присмажений на гарячих трубах штучний білок, проте Адам із задоволенням напхав ним свій шлунок і, не сподіваючись на те, що йому іще й десерт пришлють, бадьоро помарширував єдиним відомим йому зі слів покійного псевдо – Заратустри маршрутом. Принаймні, на найближчі три години Адамове життя стало приємно простим і зрозумілим, як в старі добрі армійські часи.

За три години, як і було обіцяно, Адам нарешті побачив люк, а біля нього… оголену жінку. І не просто жінку, а свою першу підліткову любов – відому фотомодель, котрій тепер вже мало б бути далеко за п’ятдесят. Проте вона стояла, усміхаючись зеленими очима, така ж юна, як і на плакаті, що колись висів у його дитячій кімнаті, захований від батьків  під таблицею мікроелементів із бородатим  Мендєлєєвим в анфас. Вона поманила Адама рукою, точно так, як в його юнацьких фантазіях, а потім з грайливим сміхом пірнула в люк. Пастка, ще й така недолуга. Отже і вороги, на котрих він там наткнеться, теж недолугі телепні із примітивним пласким мисленням. В бій! Адам пірнув у люк в підлозі, над котрим, певно, якийсь жартівник вивів під шаблон  червоною фарбою «ВЕЛИКА АРІЙСЬКА МАТИ». Згрупувався перед падінням…і тут же опинився в обіймах батьків.

– Синку! Як ти виріс! Дай-но потисну твою руку!
– Хлопчику мій, який ти став…
– Годі рюмсати, жінко! Син наш повернувся! Дай же і мені його обійняти, та годі плакати, у нього вже вся сорочка на грудях мокра від твоїх сліз!
– Синок мій повернувся…, ох, у мене ж там пироги! Я на стіл збиратиму, а ви, мужчини, мийте руки і не забаріться, бо пиріжки гарячі, з молочком, як Адамчик любить! 

Мама, молода,така, якою Адам пам’ятав її  в роки свого дитинства, випустила його з обіймів і, заклопотана, поспішила до будиночка. Точної копії будинка з Адамового дитинства, ще до того, як він закінчив школу!

Будинок, оточений стареньким садком, стояв на березі річки. З прибудованого до фасаду сараю чулось мукання корів. Лиш сталева стеля і люк на стелі, через який він стрибнув, нагадував Адамові про те, що він на ворожому кораблі. Бо все-все навколо було таким рідним і знайомим, домашнім, точно таким, як Адам пам’ятав. Або йому здавалось, що пам’ятав. Трава під ногами була живою, справжньою, проте у траві не було життя. Польові квіти, буйне різнотрав’я, задушливий аромат чебрецю, і жодної комахи. Як тільки-но Адам про це подумав, як з’явилась бджола, а десь у траві заскрипів перший коник, потім ще один, а далі вже увесь оркестр задзвенів навколо Адама з батьком. Мізерний – молодший втягнув ніздрями аромат літа і, не дивлячись на ту істоту, що прикинулась його татом, криво посміхнувся.

– Ви не справжні. І дім. І річка – он бачиш вона ніби береться із нікуди. Витікає із чагарників праворуч, огинає будинок і ховається під густим верболозом трохи лівіше.
Батько посміхався у вуса і хитрувато поглядав на Адама. І легенько кивав головою, точно так, як коли Адам приніс першу погану оцінку: густі брови насуплені, а очі сміються, і у вусах ховається тінь сумної посмішки: «От ти й іще трохи подорослішав, синку. А тепер важливо, аби ти зрозумів, що для тебе важливіше: думка вчителя про тебе, чи ті знання які ти недоотримав, бо він замість докладно все тобі пояснити, просто поставив погану оцінку. Насправді він поставив двійку не тільки тобі, але й і собі, бо не зміг тебе навчити. Саме тому він ще й спересердя дописав знизу ЛЕДАР. Це він про себе написав, бо ти ж у мене, синок, не такий. Тепер муситимеш розібратись у цьому предметі сам, оцінку можеш не перездавати, просто перечитай підручник і розберись, що ж ти упустив. Для себе розберись, на совість… »

– Так, ми не ті самі, але ми справжні, принаймні ми найкраще, що у тебе тут є. Ми з’явились тут недавно, принаймні я точно пам’ятаю, що корову доїв лише двічі.
– І корова несправжня, і дім, і річка. Ми на космічному кораблі: якщо розсунути оті чагарники, там буде сталева стіна. Річка витікає з труби і у трубу втікає…
– Так, точно, як у тій задачці, за яку ти отримав свою першу двійку, пам’ятаєш?
– Я то пам’ятаю, а тобі звідкіля це відомо? Ти – не мій батько, а вона – не мати!
– Так, я знаю, тільки матері не кажи, це розірве їй серце. Вона так тебе чекала… ми обоє чекали. Я не знаю, звідки ми взялись, хто ми насправді, але точно знаю: як тільки ми тут з’явились, ми тебе чекали, саме для того ми тут. І це дуже важко, і той, хто це зробив з нами…, нас, – вчинив жорстоко.
– Це все не справжнє.
– Принаймні пироги точно самі найсправжнісінькі. Пішли за стіл, мати ж для тебе старалась.

Батько поплескав Адама по плечі і перший пішов стежкою під квітучими яблунями до будинку із навстіж розчиненими дверима, звідки розносився теплий дух маминих пирогів.

Адам повернув у бік саду, безшумно розсунув густі кущі смородини, кількома перебіжками  досягнув старенького дощатого паркану. Підійшов до місця, де, як він пам’ятав, дві дошки не закріплені знизу. Прослизнув через дірку. По цей бік паркану усе було значно гірше. Тут не видно було а ні металу, а ні пластику, а ні на стінах а ні на підлозі. Не було навіть і самої підлоги і стін: навколо місиво із живої  плоті. Десь прикрита шкірою, десь – ні. З під ніг на Адама споглядала галявинка людських очей. Паркан з цього боку був вкритий якимись наростами, не виглядав дерев’яним, був скоріше кістяним. Де інде з нього росли нігті, кігті, деякі ділянки були вкриті волоссям. Адам, ветеран спецназу, по службі побував у багатьох різних місцях, котрі об’єднувало одне: там було кепсько. Але такого жахіття він не те що уявити собі не міг, навіть маючи перед очима, не міг осмислити і узагальнити побачене. Здавалось, ніби він ходить по неосяжному величезному тілу агонізуючого титана, вивернутого ніби рукавичка з підкладкою назовні, так що і шкіра і нутрощі тепер виявились зверху. Про те, що місиво навколо мало якийсь лад, годі було й сподіватись. Адам поволі рухався вперед, вздовж паркану, котрий виглядав безпечним, порівняно із усім іншим. Чагарники рук, лап і щупалець що росли просто самі по собі із вкритого прозорою шкірою м’яса під ногами, припиняли нескінчену боротьбу між собою і тут же починали тягнутись до Адамових ніг, якщо він проходив надто близько до них. Ось група щупалець з присосками, таких як у восьминога, припинили шматувати якусь давно вже скалічену неживу руку і атакували Адамові щиколотки. Адам вирвався, але один черевик залишився у них. Фірмовий, дуже дорогий, із вшитими штучними сухожиллями переміщався над миготінням щупалець до центру їхньої колонії. Там уже розчахнулась пащека діаметром, як середній кавун із глибоченькою горлянкою. Передній ряд зубів – суцільно одні лише трикутні акулячі ікла, наступні ряди – пласкі зуби для подрібнювання і перетирання. Першою пащеки досягла мертва рука. Щупальця послужливо піднесли її, і звідти висунувся язик, лизнув руку, куштуючи її на смак, пащека відразу ж наповнилась слиною. Язик обвив її кільцями, ніби удав і потягнув вглиб. Остатні два щупальця не встигли відпустити здобич і були тут же перекушені наполовину і перемелені та проглинуті разом із рукою. Адамів кросівок прийшовся не до смаку пащеці: чорний слинявий язик лише ковзнув по підошві і тут же сховався, пащека закрилась і втягнулась в м’ясистий ґрунт, лишивши зовні тільки вершечок, котрий з вигляду і за розміром  нагадував людський рот із дуже пухкими губами. Одне із щупалець підхопило кросівок і жбурнуло по крутій дузі аж по той бік паркану, в сад із адамового дитинства. Йти далі видавалось надто небезпечним. Розвідка закінчена, у бій вступати – зайве. Навколо, куди тільки оком кинь – кругом цей дивовижний до огиди організм, чи що воно там таке. Адам вирішив повернутись. Нехай, хоч там і налаштована на нього пастка, але кросівок треба підібрати. Повернувшись і взувшись, Адам надумав іще заглянути до сараю, аби знайти хоч би яку зброю: лопату, сокирку, абощо. Аж раптом повітря розрізав розпачливий пронизливий жіночий вереск. Адам узяв прихилену до дверей сараю косу і поспішив до берега «річки» звідки лунали крики: «Сюди, Адаме, агов ! Мерщій сюди! Швидше!». Річка витікала з широченної, в людський зріст, труби і у трубу ж ховалась, зробивши навколо острівця Адамового дитинства дугу довжиною якихось двадцять метрів.  Він згадав її ім’я, чи то, може, сценічне псевдо: на плакаті у дитячій кімнаті з Адамового дитинства під таблицею Мендєлєєва ховалася розкішна юна німфа із хижацьким розрізом зелених очей, фото надруковане аж на двох сторінках журналу. На нижній частині постера був підпис «Єва». Єва махала йому рукою із труби, з котрої витікала річка, потім повернулась і зникла у тінях в глибині. Адам відділив сталеве лезо коси від дерев’яної ручки – вийшов такий собі меч без руків’я, і зайшов у пітьму вслід за подругою з своїх юнацьких мрій.  Якийсь час довелось йти навпомацки: одною рукою торкатись лівої частини труби, коса, готова до удару у злегка відведеній убік правій руці, шкребла кінчиком по іншій стороні стінки. Неподалік попереду чулось ляпання босих ніг Єви по мілководдю і її голос: «За мною! Швидше, Адаме!». Поступово дорога пішла на підйом, вологий пісок під ногами замінив метал,  стінки труби розійшлись вбік і вгору.   Адам зупинився, бо відлуння дріботіння попереду вже не чув кілька хвилин, зате відчувалась чиясь присутність: тихий сміх, шепіт. Попереду явно відчувався натовп. Коса у Адамовій руці зайняла положення лезом до низу, затиснута вздовж передпліччя. Проти натовпу у пітьмі – саме те, бо у бою доведеться орієнтуватись на слух, а здебільшого – на дотик, удари наносити короткі і швидкі. І усе це, найпевніше, закінчиться кепсько. Добре, коли не почнуть жерти іще живцем. За спину почав хтось заходити, причому анітрохи не ховаючись, гулке відлуння тяжких кроків по металевій підлозі, тяжке зітхання за спиною. Намагаються відволікти увагу, нападати будуть з іншого боку, а може і накинуться гуртом із усіх сторін. Зітхання за спиною переривалось чавканням, це був хтось дуже громіздкий. Адам, готовий до остатнього бою, розслабив м’язи і втягнув повітря через ніс, входячи у бойовий транс. Швидкий вдих, повільний видих. Кров насичується киснем, посилено живить, пробуджує мозок, від чого у бою усе сприймається ніби як сповільнено, а деякі моменти, коли рухи змушені випереджувати думки, управління передається узагалі глибинним шарам, підсвідомості, рефлексам. Адам повністю розслаблений, готовий до усього, ні, не так: він і є усе.  Усе, що знаходиться на відстані кроку у будь який бік із витягнутим у руці вістрям коси – усе це він, усе навколо – частина його, як павутина є частиною павука, котрий в очікуванні жертви зачаївся у її центрі. Близькість смерті загострила усі відчуття. Які ж вони усі навколо повільні! Наступний вдих. Адам впізнав запах істоти, що заходила йому за спину. Велика і потужна, досить швидка,  якщо того захоче. На голові і кінцівках – тверді ороговілі нарости. Тяжке дихання, запах мокрої шкури, сухої трави і молока.

Корова!?
– Ммммммууууу, – підтвердила істота за спиною. Це ще нічого не означає, бо попереду – натовп…
– Сюрприз! – Вигукнув багатоголосий гурт попереду, і запалили світло прожекторів, направлених на Адама.
Попереду стояли «тато» і «мама». У руках у «мами» – пиріг із запаленими свічками, поруч з ними усміхнена і зваблива Єва, нітрохи не зважає на свою наготу, підстрибує і радісно плескає у долоні. Видовище незрівнянне і не забутнє, бо за спиною у них стояв усміхнений професор Мендєлєєв. Точніше, голова професора Мендєлєєва, із бороди у якого росли вісім щупалець, як у величезного спрута. Професор теж посміхався і дружньо обіймав їх усіх за плечі, а Єву ще й злегка притримував, обвивши одне навколо стрункого стану. А от за спинами цих в загалом – то сумирних і незлобливих створінь, хоч би ким би вони не були, так от: за спинами у них стояли озброєні люди, і вони вже не посміхались, а у тих, хто посміхався, посмішка була зовсім не приязною, нехорошою була посмішка, кривою. І начальник служби охорони, молодший Гонт збоку, усе із тим же лазерним пістолетом напоготові. Біда. Корова підійшла до Адама, і, любовно сопучи, почала жувати полу його спортивної куртки.

*****

І, трошки з хвостика:… 

Над екраном  заблимав вхідний сигнал зв’язку. Я прийняв. Монітор заповнила щуряча пика старого Гонта, за його спиною стояв мій суворий дядечко.

– Як і обіцяв, дзвоню попрощатися. Цей корабель ми спеціально підсунули твоїй подружці. Спитай мене, навіщо.
– Бо це і є та атомна бомба, якою ти мені погрожував.
– Ти знав?
– Щойно здогадався. Скільки часу?
– Двадцять годин. З цього моменту.
– Я можу втекти
– Навряд. Це касетна атомна бомба. Ти привів її близько до цілі, вона й активувалась. Вибухне і розкидає ще десяток менших бомб по  усьому узбережжю і в океан. Ті – ще так само розкидають по десятку кожна, наступні – ще. Кожна наступна касета складається із бомб такої ж потужності, вибухає і розсіює такі ж бомби. Спитай мене, як це можливо?
– Як?
– Завдяки ефекту Кранкентольценка. Касети не розкидаються вибухом в звичайному сенсі. Це одна і та ж бомба вибухає багато раз у різних місцях і часі,при цьому розмножується у геометричній прогресії.
– І як довго це може відбуватись?
– Так довго, як може тривати ядерна реакція в двигуні Штольца, – дуже довго. Коли «Румір» підніметься з дна океану догори пузом, ми зупинимо бомбардування. Усе це буде частиною телевізійного  шоу, так що здохни ефектно, або виконай завдання.
– У мене умова.
– Он як? Цікаво, кажи.
– Заберіть звідси цивільних… і Дракона.
– То ти не допетрав ще? Що там нема цивільних? Уся наволоч, що навколо тебе крутиться, то виродки, котрі вилізли з черева Матусі! Щодо твого лускатого пса – переростка, щоправда, впевненості немає. Так що усі лишаються на своїх місцях і чекають поки ти переможеш, або допомагають тобі. Можете там хоч пиятику влаштувати, мені начхати. Кінець зв’язку. 

…Ніхто з нас не відповів Дарвіну. Дракон закам’янів, лише китиця на хвості нервово смикалась, із ніздрів повалив густий дим. Пітекантропи прикрили нас спинами. Виступили вперед і утробно загарчали. Валеріан стиснув в долоні каменюку, інші двоє мимоходом висмикнули з корінням по невеликому дереву. Я ж відступив до вхідного люка. Добре що в десантних човниках арсенал  розміщений при вході. Дуже мені захотілось відчути в руках один із наших старих плазмометів. Те що я побачив було одночасно огидним, захопливим і дивовижним, одним словом – страшним. На виході нас накрила хвиля смороду.

Гнилий берег затоки лизав молочний прибій, за запахом – саме справжнє скисле молоко. На відстані кількох метрів від корабля починався смердячий сиро – масляний берег. Комашня заполонила повітря, траву вздовж берега, молочну багнюку під ногами. Кілька метрів лінії прибою були суцільним килимом з живих і мертвих створінь. На комахах годувались птахи. Не тільки морські, а й лісові позлітались на цей бенкет. Їхні випорожнення вкривали прибережну лінію щільним шаром. На щастя, вітер відносив суміш ароматів гнилого молока і посліду вбік від нас. Місцями в’ялий напівмертвий прибій  бавився трупами чайок.  Стадо диких свиней не зважаючи ні на кого, переривало прибережну багнюку у пошуках ласих шматочків. Всюди вздовж лінії прибою годувались тварини. Старий, розжирілий від дармової їжі сірий ведмідь, йшов від нас по вітру. Він ліниво, нехотя одним ударом перебив пополам свиню, вижер печінку, пішов далі, хитаючись. Чайки навіть не злітали з його шляху, просто відбігли на півметра і тут же накинулись на тушу свині.

– Це справді надихає. Вже надто пізно, аби міняти тему дисертації, але я це зроблю. 

Дарвін ніяк не хотів вгамувати свій ентузіазм. Його ж колеги глухо гарчали і відступали разом зі мною до вхідного люка човника. Я гатив п’ятою в заблокований люк, та марно. Дисплей замка блимав червоними цифрами таймера. Зворотний відлік до вибуху касетної ядерної бомби, відраховував секунди, а мені згадалось, як із сонним скиглінням я вимикав будильник кожного буднього ранку, протягом п’яти остатніх років свого цивільного життя. Дивився на мерехтіння ненависних цифр і відчував як цей порахований годинником час краде моє життя, і мені нікуди дітись і нічого не змінити.

Тепер все буде інакше. Я прийняв бій. Бо «ніхто крім нас», і це в крові, бувших десантників не існує, принаймні живих. Її істоти мене не зачеплять, так було на «Румір». Я повинен лиш повідомити їй, що я тут. Цікава у нас назріває розмова. Скоро я дізнаюсь, що таке вияснення відносин із жінкою настільки більшою порівняно зі мною, що Свіфту з його Гулівером навіть і не снилось. Нам з Євою треба розстатись, і бажано друзями. Я підійшов до лінії гнилого прибою, роздумуючи, чи не надто токсична вода, хто може чекати мене на глибині, і як повідомити Єві про те що я вже одружений. І остатнє лякало мене найбільше.

Смердюча мутна хвиля лизнула носок мого черевика і відкотилася. Під ногами оголився клаптик мокрого піску.  Я ступив ще крок, і знову хвиля відкотилася від мене, оголилось дно. Я оглянувся. Вода, рухаючись ніби розлита ртуть, зімкнулась за моїми п’ятами Зліва і справа кромка прибою лишилась на місці. Густа маса океану, збивалась об берег, нарощуючи  грудки жиру на лінії прибою. Ослизлі брудні чайки із злиплим пір’ям бенкетували і сварились. Я йшов і йшов. Дно  у цьому місці різко опустилось, але я не намок. Океан розступився, навколо мене утворилось півколо, окреслене бар’єром мутної води.

– Вийди з мене, козел. Я не хочу щоб ти мене торкався! – Багатоголосся у голові гнівно чеканило слова, і звук туди потрапляв не через слух.
– Єва? Це ти? – мовчання у відповідь, лише стіна води почала обертатися і сформувала навколо мене воронку.
– Єва, нам треба поговорити нормально.
– Я не хочу тебе чути. Замовкни, йди звідси.
– Пам’ятаєш, як ми сиділи в наметі з твоєї шкіри? Як добре нам було! Ти тоді в’язала, читала якусь пресу, куховарила і ми бавились у гру. Як ти сміялась, коли показувала танок дощу, пам’ятаєш?
– Мені важко говорити з тобою, свідомість розсіяна у водах океану, я більше, ніж просто Єва. Повертайся. 
– Єва, тут бомба. Я не знав…
– НЕГАЙНО!
У мутній водяній стіні переді мною промайнула величезна тінь. Рухалась вздовж  межі. Стрімкий силует миготів у товщі водяної стіни навколо мене то з одного, то з іншого боку, демонструючи то пащеку, то щупальця з кігтями, розмірами і формою схожими на катівський меч.

– Єво, ти дарма намагаєшся мене злякати, я не піду, поки ми з тобою нормально не поговоримо. Хочеш, можеш убити мене просто тут і зараз!
– Я подумаю.
****

…Мої пальці тряслися. Недопалок, мокрий від поту з обличчя і рук, ще й огидно солоний. Я застрелив Бендера уві сні. Цифра 1 на таймері згасла, щоб за мить стати нулем. Я приставив скроню до затиснутого між коліньми плазмомета і натиснув гачок. Одночасно із спалахом у мене виникла ідея.

Постріли в голову погіршують пам’ять. Я судорожно згадував про це, поки вмикав тягу. І нарешті згадав. Гонт виходив на зв’язок востаннє, і сказав, що бомбардування буде продовжуватись, поки «Румір» не спливе на поверхню океану догори пузом. Або, поки він не вимкне дистанційно двигун Штольца. Дракон спав під ногами.

– ЧД, у мене ідея, міняй курс. Розпочинаємо бомбардування палацу Диктатора… 

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі