15 Червня, 2022

Янгол Сонця

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

***

– Невже взагалі ніхто не бачив, як він пішов?

– Якщо ти не бачила, чому хтось іще мав за ним слідкувати?

– Він був з якоюсь дівчиною. Білою, кучерявою, у жовтій сукні з великим пошлим бантом.

– Нормальний собі бант. Це Клер. У неї всюди банти.

– По-твоєму, це нормально?

Ревниве роздратування Єви ставало все більш явним. Адам вже почав сумніватися, хто саме з його друзів насправді потребує допомоги.

Єва знайшла у телефонній книжці номер Клер і стала стримано-напруженим тоном розпитувати її про суботню вечірку.

Адам то вдивлявся у її ефіопський профіль, то косився на кришку свого комп’ютера. В голові все крутився недописаний код. Хотілося заспокійливо погладити подругу по плечі: “Та не переживай так – повернеться твій коханий гульвіса”, і нарешті повернутися до роботи.

Проте він занадто добре знав Єву. Вона завжди була джерелом спокою – сама її присутність спонукала інших людей дихати глибше, говорити м’якше та діяти розсудливіше. Ця сила діяла навіть на дітей – не дарма Єва працювала психологом у молодшій школі. Якщо ця непохитно-розмірена душа так явно нервувала – це мало означати щось по-справжньому серйозне.

До того ж Анхелос завжди довіряв Єві чи не більше, ніж собі самому. Для нього ця дівчина була не лише музою, але й “резервним диском”, як вони між собою жартували. Тому коли в Анхелоса з’явилася робота, в яку він перестав посвячувати Єву – Адам одразу запідозрив щось нечисте.

– Вона каже, що нічого не знає, – повідомила Єва, поклавши слухавку. – Нібито вона його не дочекалася і пішла сама. Гадаєш, не бреше?

– Гадаю, їй нема чого брехати. Я… взагалі не думаю, що це пов’язано з вечіркою.

– Давай подумаємо, з чим тоді.

– З грошима, – навмання кинув Адам.

– Тоді треба дзвонити Марії! – Єва знову схопилася за телефонну книгу.

– Його сестрі?

– Так, звісно! Як це ми одразу не здогадалися? Анхелос завжди йде до неї, коли має проблеми з грошима.

За записаним номером відгукнувся автовідповідач:

– Доброго дня. Ви зателефонували до будинку Марії Соларіс. Мушу повідомити, що цей будинок їй більше не належить, його виставлено на продаж. З питань продажу прохання звертатися до агенції, – автомат назвав адресу і номер телефону агенції. – Міс Соларіс відтепер проживає у місті Сіракузи, – автомат назвав інші адресу та номер телефону, ввічливо побажав гарного дня і замовк.

Єва грубо гепнула слухавкою по апарату.

– Слухай, – Адам зрештою не витримав і обійняв подругу за плечі, ласкаво заглядаючи у золотаво-шоколадні очі, які аж блищали від хвилювання, – може, не варто аж так переживати. Зрештою… це ж Анхелос. Пам’ятаєш, як він колись шуганув до Калькутти, нікого не попередивши. І нічого – повернувся спокійно, ніби так і треба. Може… може, він взагалі зараз лежить собі вдома і просто на всі дзвінки чхати хотів?

– Будинок закритий, – невпевнено заперечила Єва. – Хіба що він у своїй лабораторії… – вона закусила нижню губу.

Якщо Анхелос дійсно там – вона точно не хотіла знати, чим він займається. Хоча вона звикла переконувати своїх клієнток, що в особистих відносинах завжди варто домагатися правди, якою б ця правда не виявилася. І ці переконування завжди були щирими – відвертість була для Єви однією з перших заповідей доброго психолога. Чого ж вона сама тепер боїться? Схоже, скоро їй самій знадобиться психолог…

– У нього є власна лабораторія? – здивувався Адам.

– Ні, звісно, це не приватна власність, але Інститут виділив йому окрему будівлю. Офіційно вона іменується Центром технічного обслуговування, але насправді лише десята частина тамтешньої апаратури використовується для потреб Інституту, більшість Анхелос застосовує для своїх експериментів.

– Без відома начальства?

– З дозволу і за сприяння Директора, він же співзасновник та співвласник. Так що це цілком законний привілей.

– Значить, той Директор має бути в курсі… чекай, так він же сам Анхелоса розшукує, хіба ні? Чи удає, ніби розшукує?

Єва раптом розсміялася:

– Це ж просто геніально – ховатися від начальства на робочому місці! Анхелос міг би таке вчудити. Треба перевірити.

– Яким чином?

– Там є окремий вхід із заднього двору, ми ним постійно користувалися, охоронці до мене вже звикли.

– І ти маєш ключ?

– Аякже, – посміхнулася Єва, радіючи новій зачіпці.

***

Холлі прокинулася від жахливого свербіння у носі – та одразу чхнула. Жоржини буквально заполонили тісну кімнатку нестерпно-солодким ароматом. Його не міг перебити навіть сигаретний дим, який стояв у повітрі щільною завісою. Дівчина підскочила з ліжка й відчинила двері мініатюрного балкону. Тоді вихопила пишний букет із ядучо-жовтої вази (“і чому в готелях завжди так вульгарно прикрашають кімнати?”) та з розмаху викинула на вулицю.

Кавалер, певна річ, давно вже пішов, залишивши по собі повну попільничку. Поміж недопалків виразно біліли обривки паперу. Міс Блау акуратно витягла їх, обтрусила від попелу та склала по порядку.

“Теж мені, Джеймс Бонд – навіть перемішати обривки не здогадався”, – подумала вона і посміхнулася до власного віддзеркалення у шибці.

Папірець виявився коротким машинописним повідомленням:

“Проф тобі набрехав. Повернися до нього. Нагадай, що ми знаємо, як він втік. І про кхмерів теж. Жнець.”

Прочитавши текст, Холлі змила залишки записки в унітаз, швидко зібралася, здала ключ від кімнати й викликала таксі. Усе це зайняло не більше п’яти хвилин – треба було поспішати, щоб поговорити з “Профом” раніше, ніж Келесті повернеться до нього зі своїми допитами. Не можна віддавати таке цінне джерело інформації конкурентові.

***

Лабораторія Анхелоса Соларіса жодним чином не відповідала скромному написові на непоказній невеликій споруді, що тулилася до паркану в задньому дворі презентабельного триповерхового корпусу Інституту. Всередині “Центр технічного обслуговування” радше нагадував химерне поєднання спальні для вишуканих сексуальних забав та надсучасного медичного кабінету – з півдесятка саморобних електронних приладів юрмилися навколо великого низького ліжка з м’якими білими перинами. Складалося враження, що суть експериментів у цій “лабораторії” полягала в тому, що купа камер, диктофонів, термометрів, ехолотів та інших малозрозумілих апаратів спостерігали та аналізували сексуальні акти між піддослідними людьми.

– Це так і є, – підтвердила Єва з явною гіркотою в голосі. – Саме цим він і займався останній час – різноманітними любовними розвагами з випадковими партнерками, і партнерами теж. Та стверджував, що це все заради вивчення енергетичної взаємодії між індивідами, динаміки біострумів під впливом психічного стану й міжособистісної інтеракції, і таке інше. От скажи чесно, Адаме, це схоже на дослідження, яке Інститут Новітньої Психології може замовити програмісту?

Адам мовчки оглядав дивакувату техніку. Переважно це були абсолютно оригінальні пристрої, очевидно, сконструйовані самим Анхелосом. З особливою увагою Адам розглядав незвичну модифікацію томографа – цей апарат страшенно нагадував один із їхніх студентських проектів.

– Динаміка біострумів, кажеш…?

– Так, – підтвердила Єва роздратованим тоном. – Він вивчав динаміку біострумів. Спочатку зі мною. Тобто, він під’єднував нас до цих датчиків і ми займалися коханням, а потім комп’ютер видавав якісь формули. У психології відоме поняття емпатичного поля – це один із варіантів пояснення феномену співчуття, яке дійсно є найбільш сильним між найбільш близькими людьми – родичами або коханими. Відомо, про емоційний зв’язок між братами й сестрами, батьками й дітьми, і так далі. Але Анхелос намагався запхати емпатію в математичні формули і пояснити все через електричну взаємодію біологічних полів.

– Шляк би його трафив! – півголосно вилаявся Адам.

– І не кажи, – відгукнулася Єва.

– Та я не про те! Я розумію, що ти відчувала, коли він почав експерименти з іншими, але це не так страшно…

– Та невже?! Що ти розумієш? Дивися! – Єва увімкнула один із комп’ютерів.

– Ні, краще дивися сюди, – Адам тицьнув пальцем у найближчий пристрій. – Це – електромагнітний підсилювач. А це – акселератор. А цю химеру ми разом склепали для студентського проекту – це модифікація томографа, заточена під аналіз…

– Ось, поглянь на це! – Єва вказала на графік, який вивела на екран комп’ютера.

– Єво, ти мене слухаєш?

– Поглянь на це! – істерично наполягала вона. – Скільки їх тут!

– Двадцять шість, – автоматично відповів Адам, побіжно глипнувши на графік. – Слухай, ти взагалі розумієш, що це означає?

– Він має чверть сотні коханок! – вона втупилася в монітор. – О, Боже – двоє з них коханці!

– Він розробляє нашу стару теорію! Хоча ми домовились відмовитися від неї десять років тому!

– Та я знаю, що він розробляє! Годі на мене кричати!

– Ти знаєш?! Ти весь час це знала? І мені не казала?!

Адам раптом усвідомив, що стискає плече Єви і волає їй прямо у вухо.

Єва раптом усвідомила, що тицяє пальцем в монітор, від чого той загрозливо тремтить.

Вона повернула голову й опустила очі до Адама. Він відпустив її плече, зробив крок назад – і присів на стіл поряд з одним із апаратів. Вона сіла на ліжко й обхопила коліна руками.

Деякий час напружену тишу порушувало тільки гудіння комп’ютерних вентиляторів.

– І знаєш, яке він мав виправдання? – зрештою тихо промовила Єва. – Що зі мною в нього все одно найкраща синхронізація – аж 95,64%

– Це круто, – відгукнувся Адам. – Нууу… з точки зору статистики, це… рідкісний результат, – він запнувся під втомлено-ображеним поглядом подруги. А тоді запитав, – Слухай, то він дійсно досі шукає універсальний код?

– Так. Точніше, не зовсім так – він дійсно досі розробляє вашу давню теорію, власне, він ніколи від неї не відмовлявся, навпаки – він її суттєво розширив і вдосконалив, так, що вона тепер обіцяє принципово нові результати, значно більш практичні. Так що дарма ти покинув ці досліди заради… до речі, я толком не знаю, чим ти займаєшся останні десять років.

– Неважливо, – різко відрізав Адам. – Суть не в тому. Ти кажеш, Анхелос знайшов… еее… практичну сторону нашої теорії?

– Так він каже.

– Це дуже погано.

Єва підняла на нього виразно питальний погляд.

– Розумієш… я думав, в якийсь момент, що ми зайшли в глухий кут. Нууу… що цей універсальний код, його не існує. Не те що неможливо його вичислити – його в принципі не існує. Але… якщо раптом існує – це дуже небезпечна штука. Це загроза. Це серйозна загроза людству, якщо він потрапить у неправильні руки. І… якщо Анхелос дійсно його знайшов – це загроза найперше для нього. Всі ці люди, що його шукають, вони ж дійсно… еее… Єво?

Він раптом помітив, що вона дивиться кудись понад його плече – різко повернувся й побачив невеликий датчик, що миготів бридким яскраво-синім діодом.

Єва підвелася і схилилася над монітором біля діода.

– Тут хтось був. Датчики зафіксували його як новий об’єкт. У четвер о 19:07. Він зайшов один, себто без Анхелоса.

– Яким чином?

– Звідки мені знати?

– Обшук?

– Можливо… хто б це не був, він діяв на диво акуратно – я б нічого не помітила, аби не цей датчик. Треба розпитати охоронця.

Адам тільки пирхнув:

– Так він тобі й скаже! Може, ще плівку з охоронних камер попросиш?

– Не смішно.

– Авжеж, не до сміху.

– Слухай, а може, той гість зазирав у фотоаналітик… – Єва обійшла ліжко й увімкнула мініатюрний екранчик на одній із особливо неоковирних саморобок. – Але тут можуть бути лише очі – він призначений для аналізу зміни розмірів зіниці під впливом… ого!

Адам також зазирнув – і відсахнувся. Пара незнайомих сірих очей глянула на нього настільки проникливо, ніби могла проаналізувати його думки й почуття краще за будь-який комп’ютер.

***

Професор Крилов нерішуче барабанив пальцями лівої руки по ядучо-пурпуровій пластмасовій слухавці. Правою рукою він нервово посмикував кінець своєї ріденької рудувато-русявої борідки (дурна звичка з минулого життя, якої він ніяк не міг позбутися).

Останній тиждень усе життя Інституту Новітньої Психології крутилося довкола молодого математика із символічним прізвищем Соларіс. Вірніше, воно крутилося довкола Соларіса останні три роки, але очевидним це стало лише тепер, коли він раптом наглухо пропав.

На столі перед професором лежав список контактів “важливих” пацієнтів – найбільш багатих або впливових (у більшості випадків два в одному). Очевидно, хтось із них уже встиг взятися за пошуки Соларіса з явним наміром відбити в Інституту найціннішого співробітника. Про це Крилов дізнався від вчорашнього гостя – нишпорки, який дуже непереконливо грав роль журналіста. Кореспонденти науково-популярних видань не носять таких вульгарних блискучих метеликів, не дозволяють собі такий фамільярний тон у розмові з поважними науковцями і ставлять зовсім інакші питання.

Професор вдивлявся у список і намагався вирахувати, чи радше вгадати, хто з цих людей затіяв гру проти нього. Та відповідно, кого він міг залучити в якості союзника (і захисника, якщо такий знадобиться). Потрібно було діяти швидко. Якщо Інститут втратить цінного спеціаліста – буде прикро. А якщо такий талант потрапить до рук когось із “важливих” – може бути навіть страшно.

Телефон раптом задзвонив. Професор здригнувся. Підняв слухавку – і почув гудок. Дзвонив сусідній апарат – рожево-перламутровий, що відповідав за внутрішню лінію (“таке враження, ніби Робін підбирала ці апарати до кольору свого манікюру”).

– До Вас вчорашній журналіст, пане професоре, містер Келесті, – повідомила Робін. – Каже, що хотів би дещо уточнити.

Уточнити? Професор знову здригнувся. Отже, він не дарма хвилювався…

– Він може зайти. І прошу Вас, щоб більше нікого не пускати.

***

Щойно двері професорського кабінету зачинилися за візитером, хтось постукав у двері з коридору – та відкрив їх, не чекаючи відповіді. На порозі приймальні з’явилася молода білявка у яскраво-зеленому брючному костюмі. Секретарка Робін не без заздрості відмітила бездоганний стиль та показне багатство її гардеробу. Білявка зайшла до приймальні, як до власного будуару, та осяяла Робін бездоганною ввічливою посмішкою:

– Доброго дня. Я шукаю професора Крилова. Підкажіть, будь ласка, чи він… чи вона… зараз проводить консультації?

– Він, – Робін постаралася зробити свою посмішку не менш бездоганною, – у його випадку Марлен – чоловіче ім’я. А Ви нова пацієнтка?

– Поки що ні. Я хотіла б познайомитися з професором. Мені необхідна допомога психолога, але, розумієте, я ніяк не можу підібрати собі спеціаліста. Я вже перепробувала купу методик, чи то пак на мені їх перепробували, але, розумієте, у мене дуже делікатна ситуація, тож я шукаю особливого підходу. Хотілося б ознайомитися з вашими новітніми підходами, поговорити з тим, кому можна довіряти, розумієте.

Робін була вражена чуттєвою манірністю гості чи не більше, ніж її статністю. Рука секретарки сама потяглася до телефону, але вчасно зупинилася:

– Професор зараз працює, просив його не відволікати. Чи Вам зручно було б зачекати?

– Звісно, без проблем, – білявка трохи ображено скривила носик і повагом продефілювала до одного з ніжно-оливкових шкіряних крісел – того, що стояло найближче до дверей кабінету.

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі