Прем’єра

Як же важко прокидатися. Торсання, збуджений гул, як завжди перед концертом, мікрофон. «Раз, раз», – не відкриваючи очей. У відповідь сміх, значить не те. Сміх дзвенить дзвіночками, переливається струнами арфи, це чарівно, і слова мають бути чарівними. «Три, два, раз!» – сміх вибухає суголоссям скрипок, альтів, гуде трубами, брязкає літаврами. Ні, не те.

Думки ледь ворочаються в чавунній голові. Бідна моя макітра, здається, на неї вже нагромаджено щось типу урочистого тюрбану. Перша спроба відкрити очі недовга – сніг сяє на сонці, отже мене розбудили завчасно. За другим разом охоплюю поглядом юрбу: всі схожі на людей, хоч в одних гілчасті роги, в інших щільна шерсть на обличчі, хвости, ратиці, пазурі. Ти бач, нікому не спиться, весь ліс тремтить від збудження, переливаються крижані прикраси, між деревами линуть музичні хвилі. Просто тобі бал-маскарад. І без мого веління він не почнеться.

Третя спроба нарешті відкриває очі так, що бачу Рахубу на троні, лише трохи меншому за мій, з гербом-рахівницею. Коли він ще лежав в сповитку, все відбувалося вчасно. Прилітала ластівочка, пробудження, завершення і новий початок ставалися легко, ніби самі собою. Тепер Рахуба могутній, завдяки цифрам керує мало не цілим світом. Відмірює час автоматично, з’єднує кілька календарів до купи. Та деякі події не стануться без магії моїх слів. Напевне, потрійних. «Три, три, три!” – у відповідь тріщить крига. Замерзле озеро розривається зсередини, на поверхні з’являються шпичаки шоломів. Знову не те! Воїни підіймаються над водою, доводиться набрати повні легені зимного повітря і видихати його, поки озеро не забере назад войовничі лави і не застигне.

Трійка все одно має бути. Але якась підсилена, може подвоєна? «Шість, шість, ш… ой, лихо!», – зі зламаного стовбура визирає кудлата голова з єдиним мутним оком. Нахилившись, проводжу рукою навколо себе. «Не допоможе!» – гигоче Лихо й підіймає облізлий тулуб над стовбуром. Непомітно зліплюю зібраній сніг, цілю кулею просто в огидне око. Лихо квакає і гуркоче стовбуром униз.

Замерзлою долонею затуляю очі, за мить відкриваю, а навколо темрява і лунка тиша. Пробуджена древня сила підіймає мене. «Три! П’ять! Шість!» – виплескую полум’я з кришталевого кубку в чорне небо. Під спалахи кольорових хвиль потужно лунає снігова симфонія. Мерехтливі зірки затягують до танцю вовчиків-братиків, лисичок-сестричок, небритих-неголених оленів, і біла сова злітає з моєї голови. «Володарко! Царице! Маланко!» – духи вклоняються, віддають шану й летять починати новий рік.