20 Листопада, 2026

Повернути сонце

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

Повернути сонце
                                      Пам’яті Володимира Владка та Олеся Бердника і всіх тих, хто торував нам                                           фантастичні шляхи

Частина 1
Земля замерзала. Небо вже давно вкрили важкі, темні хмари, а сонце стало маленьким і тьмяним, пролітало небосхилом швидко, і не встигало прогріти повітря і тим більш землю. Останній врожай з відкритих полів був зібраний кілька місяців тому, а на новий годі було й сподіватися. Спішно будувалися величезні теплиці та генераторні дизельні станції, щоби хоч якось прогодувати людей. Вища Рада Архонтів постановила примусово вилучити всі запаси продовольства і ввела розподіл пайків. А щоби уникнути заворушень, найняла втричі більше патрульних у Варту, аніж зазвичай. Втім, поки що заворушень не було – хтось мудрий серед Архонтів дозволив будь-кому в будь-який момент перевірити, чи не крадуть державники продукти. Після того, як в одному з Полісів громадяни впіймали місцевого чиновника на тому, що він сам-один вечеряв цілою куркою, та тут же і повісили його на ліхтарі, усі владці, дотичні до розподілу продуктів, побоювалися народного гніву, а багато хто ще й про всяк випадок схуднув, аби не звинуватили в крадійстві.

– Боги прогнівалися на нас! Згрішили ми перед ними! Мовчать вони, не відповідають на наші молитви… – на великій площі, яскраво освітленій дуговими ліхтарями, юрмився стривожений люд, а на постаменті статуї Небесного Керманича стояв худий, розпатланий бородатий чоловік у давно не праній рясі, і потрясав священницькою патерицею, істерично вигукуючи свою промову.

Люди похмуро мовчали, слухаючи крики священника, і кожен періодично позирав у небо, на темні густі хмари, і на великий годинник на масивній, прикрашеній двома сталевими орлами вежі Ареопага. На годиннику висвічувався не лише поточний час, а й інша інформація. Зараз він показував: «12 година 3 числа 8 місяця 60… року. Час від останнього сонця: 20 годин». Це означало, що ніч триває уже на вісім годин довше, аніж зазвичай. А на світанок й натяку ще немає!

– Покаймося, люди! Ідіть у храми, моліться, жертвуйте! Просіть у богів милості! Просіть повернути сонце! – волав священник. – Кидайте все, проводьте час у молитвах і покаянні!

Юрба мляво коливалася темною масою. Повітря, сповнене вихлопами численних генераторів і запахом солярки, було важким і бадьорості не сприяло. Як і покаянню.

Біля підніжжя одного з дугових ліхтарів стояла дівчина у засмальцьованому комбінезоні та м’ятій кепці. На її поясі висіли розвідний ключ та кілька підвісних сумочок для інструментів, з кишень теж стирчали плоскогубці, гайкові ключі та інший подібний інструментарій. Вона меланхолійно смалила самокрутку і, здавалося, зовсім не слухає, що там кричить священник. Поряд із нею перемовлялися два чоловіки: один у довгому однобортному пальті та капелюсі з широкими полями і в окулярах, а другий – у заляпаній цементом спецівці.

– Милість, жертви… Тьху! – плюнув заляпаний цементом. – Пане Меркуле, от ви людина вчена… люди давно кажуть, що богів не існує нібито. Може, через цю невіру боги й плюнули на нас, га? От як я зараз, – він знову плюнув та розтер плювок важким робочим черевиком.

Чоловік у пальті почухав кінчик носа:

– Гм, гм… Щодо богів, то складне це питання, добродію Василю.  Прямих беззаперечних доказів існування богів ми не маємо. Усі явища, що їх священство списує на волею та дії богів, мають наукове пояснення.

– І оце от? – Василь показав пальцем у небо. Дівчина з цигаркою й сама вкотре туди кинула оком. Нічого нового, авжеж.

– І оце, – пан Меркул поправив окуляри. – Що таке сонце? Вогняна куля, згусток розпеченої матерії у формі плазми, яка тримає кульову форму завдяки власній масі та постійному обертанню довкола власної осі… Приблизні розрахункові розміри сонця… а, вам це ні до чого. От, ця величезна вогняна куля на певній швидкості обертається довкола Гаї, зі сходу на захід, роблячи один оберт за двадцять чотири години.

– А чому ж не падає на нас, хіба не волею богів? Чи не відлітає кудись геть? – недовірливо хмикнув Василь. Дівчина розкурила нову цигарку, приховуючи посмішку.

– Бо швидкість обертання навколо Гаї така, що сонце не може ані впасти, ані покинути свою орбіту… І от тут, добродію Василю, і криється наша біда. Схоже, що з якихось причин сонце змінило орбіту. Раніше вона була кругова, ну це як дітлахи на мотузці крутять велику гайку… а тепер ця мотузка то розтягується, то скорочується, і тому період проходження сонця над Гаєю став таким коротким. А більшість часу воно проходить набагато віддаленіше, аніж колись… Щодо хмар – то це властивість нашої атмосфери, вулканізм за межами населеного світу постійно насичує різними викидами верхні шари. Раніше сонце, проходячи своєю звичною орбітою, збурювало їх і розганяло хмари…

– Щось якось замудро, пане Меркуле, – Василь пошарудів по кишенях і собі дістав цигарку. – Простіше волею богів пояснити, їй-бо.

Пан Меркул гарячково змахнув руками:

– Та ні ж! ви що думаєте, ми, вчені, схожі на оцих шарлатанів? – він вказав на священника, що й далі безуспішно намагався достукатися до грішного люду й так захопився, що почав лякати карами тут і зараз. – Ні. Ми віримо тільки тому, що самі бачимо і знаходимо емпіричним шляхом. Наші розрахунки і спостереження показують, що орбіта і швидкість сонця змінилися і стали нестабільними… і це небезпечно, добродію. Ми можемо втратити сонце назавжди.

Тут на площі з’явилася Варта на чолі з Архонтом Юлієм. Священника зняли з постаменту Небесного Керманича, скрутили, заткнули рота і кудись потягли. Архонт узяв мегафон у одного зі своїх супровідників і сказав:

– Шановні громадяни Першого Поліса! Панотець Маврикій захворів від горя та важких часів. Він дещо має рацію – ми всі грішні. Проте боги милостиві, і доказ цьому те, що ми ще живі і маємо доста нафти, аби робити з неї паливо, а завдяки йому – світло і тепло. Це випробування нам від богів, і ми маємо пройти його з честю. Тож прошу всіх повернутися до сумлінної праці на благо Поліса!

Натяк усі зрозуміли, і народ почав швиденько розходитися. Дівчина розтоптала недопалок, навіщось озирнулася, підійшла до пана Меркула і тихо сказала:

– Скільки буде два на нуль?

Пан аж струсився від несподіванки, теж нервово озирнувся і тремтливим голосом відповів:

– На нуль не ділиться.

Дівчина посміхнулася, простягнула йому замуцкану мастилом руку:

– Рада.

– Е-е, я теж, – пан Меркул обережно потиснув брудні пальці. Дівчина тихо хихотнула:

– Рада – це мене так звуть.

– А-а-а… Меркул Клепка, професор, до ваших послуг, – він припідняв капелюха, лишивши на ньому слід від мастила. – Мене дуже зацікавила пропозиція, панно Радо. Дуже. Як справжній учений, я…

– Досить теревеніти, місце непідходяще для того, – неввічливо обірвала його дівчина. – Ходімо, покажу вам дещо…

Професор, схвильований перспективою дізнатися щось нове і, вочевидь, дуже цікаве, пішов за нею. Дівчина провела його в один з провулків біля площі, де був припаркований мотоцикл з коляскою. Професор умостився в колясці, Рада скочила на сідло і мотоцикл з ревом стартував, наповнивши вуличку сизим вихлопом.

Їхали довго: як прикинув професор Меркул, проминули чотири райони і виїхали на Радіальний вузол, а далі попрямували східно-південним радіусом через Поліс до старого порту. Море відступило колись, і порт уже років двісті як перемістився далі на південь, туди вела широка дорога, уздовж якої виросли аж два житлові і один промисловий райони. А на березі висохлої затоки лишилися старі портові пакгаузи, в більшості закинуті. Зараз вони використовувалися як склади для продовольства та інших надважливих продуктів, і весь той район від початку Затемнення перебував під особливою охороною Варти. Над ним навіть літати не можна було. Тож літаки з вантажами з острівних хор та з пасажирами чи поштою з інших шести Полісів тепер робили великий гак. Та й те, зараз уже мало хто подорожував між Полісами – всі були зайняти питанням виживання і поспіхом будували теплиці, опалювані ферми і всю необхідну для них інфраструктуру.

Попереду показався освітлений дуговими лампами високий паркан з колючки, ворота та броньовані вартові башти з кулеметами. Пересторога, бо поки що ніхто не пробував пограбувати склади, але хто зна, як піде далі.

– А хіба нас туди пустять? – спробував перекричати ревіння двигуна професор. Рада почула, кивнула і скинула швидкість. Зупинилася перед воротами. На мотоцикл з веж спрямували три прожектори, і професор замружився від яскравого світла. За півхвилини прожектори згасли, ворота прочинилися, і Рада, уже далеко не так швидко, як допіру, поїхала далі, між рядів пакгаузів, поки не дісталася найбільшої будівлі старого порту – сухого дока, тепер перекритого важкими величезними воротами.

– Вилізайте, приїхали, – вона зіскочила з мотоцикла, допомогла професору вибратися з коляски.

Зайшли в середину не через ворота, авжеж, а через невеличкий підземний вхід, що спускався ззовні під стіну старого дока, а потім піднімався на десяток сходів.

І перше, що побачив вимотаний поїздкою професор – це був літак. Ні – ЛІТАК. Неоковирних розмірів машина, що обтічними плавними формами нагадувала океанського левіафана.

– О боги, це що?! – вигукнув ошелешений професор.

– Мрія, – пролунав якийсь дуже знайомий голос збоку, професор повернувся і побачив Архонта Юлія в звичайному костюмі (а не в хламіді, як зазвичай).

–М-м-м… як? – тільки й зміг промугикати професор. Рада похлопала його по плечу:

– Та попустіться, все гаразд. Ми, авжеж, їхали швидко, але єгомосць має швидший транспорт.

Архонт вишкірився:

– Переваги посади – можеш літати службовим автожиром і ні перед ким не звітувати.

– А-а-а… – професор нарешті дотямив, що взагалі-то перед Архонтом треба зняти капелюха і вклонитися, що і зробив.

Юлій скривився:

– Облиште, мене від цього вже нудить. Давайте до діла. Як вам «Мрія»? Адже ви, як мало хто інший, можете сповна оцінити її.

Професор Клепка нарешті опанував себе і знову поглянув на гігантський літак. О, справді, він міг оцінити побачене! Не кожен може похвалитися тим, що його фантазія, хай і добре прорахована протягом багатьох років, втілиться в реальність!

– М-м-м… Неймовірно, вашмосць. Неймовірно! Ще мій батько почав ці креслення, потім я, і подавав цей проєкт, але ж Рада Архонтів відхилила його як занадто… занадтий.

– На ті часи він таки був занадтий, пане Меркуле. Та й, по правді, не потрібний. Зараз же, сподіваюся, стане в пригоді.

Професор помітив, що Рада відійшла від них і приєдналася до купи робітників, що працювали довкола літака. Всі тут були чимось зайняті, лише він стояв, роззявивши рота.

– Хм, вашмосць, але чому? Тут кінець світу на порозі, тим більше не до будування суперлітака…

Архонт узяв його за плече, заглянув у очі:

– Бачте, пане Меркуле, наша велика проблема полягає в тому, що, на жаль, боги існують. І вони ще та сволота.

Меркул мигнув, укладаючи в голові цю заяву. Потім знову мигнув:

– Дивно чути це від вас. Я завжди вважав, що боги – то вигадка, але при тому був певен, що люди, які вірять в їхнє існування, ставляться до них з повагою.

– То так і є. Ті, хто вірить – таки ставляться з повагою. Але ті, хто знають – ні. Просто беруть до уваги і сприймають як… неприємний факт. І певною мірою змиряються з ним. Точніше, змирялися. Тепер, принаймні особисто я, не бажаю миритися з тим, що доля нашого світу залежить від примх кількох божественних ідіотів.

Меркул ще раз озирнувся на величезний літак. Але ж все-таки, яка неймовірна краса! Він повернувся до Архонта:

– Гаразд, вашмосць. Бачу, ви знаєте щодо богів більше, аніж те, що патякає в храмах священство. То поясніть будь ласка, в чому справа і все-таки як нам згодиться «Мрія»… І я теж. Адже мене сюди запросили не лише для того, щоби її показати, еге ж?

– Авжеж не лише для того, – погодився Архонт. – Ходімо он туди, сядемо і поговоримо.

«Туди» виявилося закутком біля стіни, утвореним штабелями ящиків, накритих згори товстим брезентом. За ящиками розмістилися стіл, кілька стільців, та великий проектор на штативі. А ще там куняв на одному із стільців сивий високий чоловік у пілотській куртці. Поряд із ним на столі лежав кашкет з кокардою капітана авіації. Щойно зашурхотів брезент, що завішував вхід і пролунали кроки Архонта і професора, чоловік прокинувся, підняв голову, але вставати не став, лише кивнув Юлію та з цікавістю подивився на професора. Професор і сам глянув на нього уважніше. Щось дивне було в цьому чоловікові, незвичне.

Літун нарешті сказав звучним баритоном:

– О, то це і є той самий професор Клепка, чиї креслення ми взяли за основу?

Професор нарешті зрозумів, що ж таке дивне в цьому чоловікові. Попри сиве волосся, і обличчя, і постава його були як у набагато молодшої людини.

– Так, я професор Меркул Клепка. З ким маю честь?..

Літун нап’яв кашкета:

– Капітан Рамір. Командир «Мрії».

Він не встав у присутності Архонта, а той наче і не помітив.

Юлій жестом запропонував професору сісти, сам дістав з шухляди столу невеличку пляшку та три металеві чарки, розлив у них запашну наливку:

– Беріть, беріть. З мого архонтського пайка… Давайте вип’ємо за успіх нашої безумної авантюри.

Професор підняв чарку і вихилив її всю. Чарівна вишнева наливка подіяла зігріваюче і заспокійливо, і він нарешті відчув, що здатний сприйняти будь-яку приголомшливу таємницю. Капітан Рамір ледве торкнувся напою і поставив чарку на стіл.

Архонт ввімкнув проєктор, і на пофарбованій в біле стіні виникла звична і дуже знайома професору схема світоустрою: велика куля Гаї, повернена західною частиною, з синім океаном та розсипами островів і плямою Континенту, та невелика яскрава куля сонця. Юлій натиснув кнопку, картинка змінилася, показуючи Гаю зі східної півкулі. Там, як вважалося завжди, був лише безкраїй океан з дрібнесенькими острівцями, непридатними для заселення.

– Шість із гаком століть тому, пане Меркуле, цей світ був темним, мертвим і вкритим кригою, і самотньо блукав у холодному Всесвіті.

– Угу, а потім явилися боги, створили сонце, зігріли Гаю та заселили людьми, рослинами і тваринами, – кивнув професор. – Як і розповідають у храмових школах… Поки що нічого нового, вашмосць.

На це Юлій ще раз натиснув кнопку. Картинка змінилася. Знову східна півкуля, але збільшена і… з доволі великим островом посеред океану.

– А про це не розповідають. Вам ніколи не здавалося дивним, що нікому ще не вдалося здійснити навколосвітню подорож через центр Океану?

Професор розвів руками:

– Багато хто пробував, але кораблям там заважає Велика Коловерть, сильна течія, яка зносить будь-які судна… Повітрям теж, ще не вдалося збудувати достатньо потужний літак, щоби… А, чорт!

– Саме так. Ми будемо перші, хто це зробить. Принаймні спробує. «Мрія» достатньо потужна, щоби подолати таку відстань, і ми дістанемося обителі богів. І повернемо людству те, що має належати всім нам – сонце, світло і тепло, і владу над власною долею. Вибачте за пафос.

– Це звучить дуже цікаво і привабливо, вашмосць, але я ще не зовсім розумію, навіщо вам я, коли у вас уже є літак і пілот для нього.

Відповів не Архонт, а капітан:

– По-перше, літак все ще потребує перевірки. Ми не можемо ризикувати пробним вильотом. Треба обрахувати все, що тільки можна. Краще за вас це не зможе ніхто. По-друге… для здійснення мети нам потрібна найосвіченіша у фізиці та математиці людина, яку лише можна знайти на Континенті. І це, пане Меркуле, ви.

Професор на мить опустив повіки. Он як… Внутрішній голос волав про страшенну небезпеку, проте цікавість переважила.

– Приємно це чути, – нарешті сказав він. – Але мені б хотілося почути ще дещо. Подробиці, – він вказав на екран. – Про це.

Він був дуже розумною, високоосвіченою людиною, і давно вже зрозумів, що знання людства щодо світоустрою, по-перше, неповні, а по-друге – штучно обмежуються. За цим стежили верховні священнослужителі. Не можна споглядати небо в потужну оптику, не можна досліджувати променисту енергію радію та урану. І ще багато чого не можна. А хто намагався, той рано чи пізно погано закінчував. Сам професор Клепка давно був небезпечно близький до того, аби Варта доправила його в Ареопаг на храмовий суд, а після того – в божевільню.

–  Я… дещо підозрював. За розрахунками маси Гаї, руху океанічних течій і загалом вулканізму якась земля таки має бути там, посеред океану. Сам я не займався цим, не моя сфера, але мій колега, професор Лоєк, здається, саме за це й був запханий в божевільню. Я зрозумів, що його досліди та висновки мають підґрунтя, і ознайомився потай із ними. Отже,  частину знання від нас приховує або влада, або священство. Хто саме?

Архонт сумно вишкірився:

– Всієї правди попи не знають, ще не вистачало. В них є лише Оракул, через якого говорять боги. Ну, вони дійсно говорять… хм. Вас ніколи не дивувало, чому той чи та, кого обрано бути Оракулом, одразу після посвяти стає пришелепкуватим?

– Я вважав, що справа в галюциногенах, – розвів руками професор. – Хіба є ще щось?

Замість відповіді Архонт вийняв з шухляди столу пласку скриньку, відкинув вічко, і Меркул побачив на оксамитовій подушечці діадему з ланцюжків із важкими золотими півкулями, що мали накривати скроні та вуха. Діадему Оракула.

– Тільки не раджу вдягати, – подав голос капітан. – Кілька розрядів розірвуть певні нейронні зв’язки, і ви перетворитеся на слинявого ідіота, тільки й здатного, що бути ретранслятором.

Меркул відсмикнув руку, яку був простягнув торкнутися діадеми. Архонт сховав скриньку:

– А щодо влади… той з Архонтів, що дає згоду й обітницю після закінчення терміну повноважень відправитися на Острів Відлюдників, отримує ключа від секретного архіву. І доступ до цієї інформації. Це завжди хтось один в усіх семи Полісах. Інші, якщо й підозрюють або здогадуються, воліють триматися від цього якомога далі. Острів Відлюдників мало кого приваблює…

– А вас?

– А я дуже цікава людина, – посмішка Юлія була водночас іронічна і сумна. – І жити мені лишилося не те щоб багато. Туберкульоз, знаєте, невиліковний… Хоча дехто каже, що в мене є шанс на зцілення… отут.

Він тицьнув в невідомий острів. Помовчав і повів далі:

– Зазвичай усіх все влаштовувало. Боги собі сидять тут, ми робимо їм пожертви на священні острови, звідки вони їх забирають своїми підводними човнами… навзамін нам періодично підкидають щось задля вирішення проблем. Коли сто років тому сталася епідемія поліомієліту, і вакцина з’явилася так раптово, наче нізвідки – це воно. А насамперед боги піклуються про підтримку сонячного руху та контроль над хмарним покровом, аби вчасно й регулярно йшли дощі і загалом клімат був придатний для життя. Проте років з двісті тому вони почали вимагати більшого, ніж пожертви ресурсами – наприклад, юних дівчат та хлопців, або ж занадто розумних людей, що небезпечно близько підходять до забороненого. Але це дрібниці порівняно з тим, чого вони насправді прагнуть. І чого вимагають зараз, погрожуючи позбавити нас сонця.

– І чого ж?

Замість Архонта відповів капітан Рамір:

– Перетворити вас на тупе неосвічене бидло. Відібрати у вас знання, науку, всі досягнення. А для цього – винищити усіх освічених людей. Їм мало, що ми й так обмежуємо дослідницький запал ученого люду. Коротше, подуріли. А вони ж насправді такі ж люди, як і ви.

Меркул знову поглянув на капітана уважно та підняв брову:

– «Такі ж люди, як і ви». Наче ви ставите себе окремо від нас. Тож ви, пане Раміре…

Той сумно всміхнувся:

– Звідти. Мені не подобалося, як усе йшло, і я утік. Інше не питайте, принаймні не зараз. Хоча… на одне питання можу відповісти.

– Так думаю, що ви втекли на якомусь з тих підводних човнів, про які сказав єгомосць, – почав професор, уважніше роздивляючись живого бога (відчував, що капітан Рамір не бреше). – Цей спосіб дістатися туди, гадаю, розглядався і чомусь був відкинутий, тож наразі це неважливо. Зосереджуся на розрахунку польоту. А от навіщо я вам там, на острові?

– Щоби навчитися керувати сонцем.

Тут професор зрозумів, що з нього досить на сьогодні, й знепритомнів.

Частина 2
Після місяця шаленої роботи біля обчислювальної машини, безсонних ночей, після гори списаного формулами паперу і стосів перфокарт професор нарешті дав добро на підготовку «Мрії» до польоту. Весь цей час уся команда, зібрана в старому доку, працювала як проклята, Архонт крутився як вуж на пательні, вишукуючи лазівки, аби таємно постачати потрібні матеріали і, що найважливіше – паливо і харчі.

Ситуація із сонцем тим часом краще не ставала. Воно з’являлося на чотири години, і зникало на сорок вісім. Паралельно з льотними розрахунками професор Меркул задля відпочинку порахував і нову орбіту сонця, і це його не потішило. Сильно витягнутий еліпс був нестабільним, і якщо так піде й далі, то Гая справді скоро втратить сонце назавжди. Професор не дуже вірив словам капітана Раміра щодо можливості відновити нормальну орбіту і взагалі керувати сонцем, однак не казав нічого.

Настав час вильоту. Важезні гігантські ворота старого дока розкрили. На пласкому дні висохлого морського залива уже давно підготували злетну смугу, освітлену яскравими ліхтарями.

Капітан Рамір піднявся на місток «Мрії» і сказав у гучномовець:

– Готовність до старту тридцять хвилин. Всім зайняти передбачені розкладом місця. Розпочати передстартову перевірку двигунів…

Команда літака стала підніматися всередину через нижній люк у фюзеляжі, крізь який опустилася клітка підйомника. Сорок людей доволі швидко розійшлися по місцях, люк загерметизували.

Професор розривався між двома бажаннями: залишатися в рубці та спостерігати за стартом зсередини, чи вийти назовні та милуватися фантастичним видовищем. Вочевидь, він був не один такий, бо Рада, та сама дівчина-технік, що місяць тому привезла його сюди, а тепер сиділа в рубці в кріслі другого бортмеханіка, ввімкнула великий збірний екран (шістнадцять зібраних докупи кінескопів і складна синхронізація частин зображення, неймовірно, неможливо!), і всі члени політної команди тепер могли бачити «Мрію» зі сторони. Команда підготовки, яка лишалася на землі, старанно фільмувала старт. Якщо політ буде успішним, а мети досягнуто, ці кадри стануть історичним документом. А якщо ні… про це не хотілося думати. І професор віддав усю увагу екрану.

Величезний літак із важким корпусом на шасі з шістнадцяти пар здоровенних коліс, з широкими довгими крилами і сам по собі вражав уяву. А він же ще ніс на собі, на своїй спині та на крилах, малі бойові літаки-винищувачі! Шість згори, два додатково мали після зльоту теж злетіти та причепитися під крильми біля фюзеляжу.

От, почали обертатися всі шість величезних гвинтів на двигунах. Ревіння їх не було чутно всередині, але легка вібрація відчувалася.

«Мрія» зрушила і велично покотилася вперед, виїхала – та ні, випливла – на дно висохлого морського залива і, набираючи швидкість, пішла злетною смугою.

Капітан Рамір потяг на себе штурвал… Літак несподівано легко відірвався від землі, піймав під крила вітер і пішов у небо, в темні хмари. Винищувачі супроводу злетіли слідом, і незабаром пролунав сигнал вдалого стикування.

А ще через кілька хвилин літак пробив хмари й піднявся над ними, під зоряне небо.

Капітан Рамір зняв кашкета і обтер спітніле обличчя хусткою. Видихнув:

– Нарешті. Я боявся вірити до останнього.

– Ми летимо, це неймовірно! – на місток піднявся Архонт. Хвороба, ще місяць тому непомітна, тепер проявилася й зовні блідою шкірою та нездоровим рум’янцем на вилицях.

Архонт закашлявся, притуливши до рота хусточку.

– Так, летимо, – капітан торкнувся чорного ящика поряд з його місцем, кришка розкрилася, і звідти піднявся скляний ковпак, під яким лежала діадема Оракула з під’єднаними до неї кількома тонкими кабелями. Загорівся й круглий екран поряд, схожий на радарний. На екрані була нанесена компасна розмітка, а замість стрілки компаса обертався радіальний промінь. Капітан клацнув тумблером, клеми кабелів затиснулися на ланцюжках діадеми, і промінь на екрані застиг.

– Курс на південний захід, сигнал чіткий. Він нас і виведе куди треба.

– Що чекає там на нас? – знову покашлявши, спитав Юлій. – Битва?

– Цього не знаю. Острів не охороняється, тільки Акрополь. Але для того у нас є вісім винищувачів, сподіваюся, достатньо… Де сісти, знайдемо. Щодо мешканців острова – складно сказати. Моїх однодумців двадцять п’ять років тому було багато. Ми, молодші, кхм, напівбоги, для старших завжди були другим сортом. Нащадки народжених від жінок, що були віддані в пожертву… Нас не допускали до всієї повноти знань, обмежували лише тим, що потрібно для обслуговування потреб вищих. Сподіваюся, ситуація відтоді змінилася на гірше, в сенсі що старші остаточно допекли молодших, і нам допоможуть. Серед самих старших теж не дуже панує згода, але тут ми мало на що можемо розраховувати. Все будемо вирішувати по прибутті, залежно від ситуації.

Професор упіймав на кінчику язика питання і промовчав. Йому, звичному до чітких формул та обчислювань, страшно й подумати було про те, що діяти доведеться без хоч якогось конкретного плану. Але й правда – вони летіли в невідоме. Перші з усіх людей Континенту.

Він спитав інше:

– Капітане, ким ви були там?

Рамір торкнувся штурвала, підправляючи курс:

– Літуном. Острів має повітряний флот, невеликий, але можливості наших літаків в сенсі дальності та висоти польоту набагато перевершують навіть «Мрію».  І ви були неправий щодо способу моєї втечі. Я прилетів. А радари і пеленгатор, якими ми зараз користуємося, зняті з мого апарату.

– На чому ж працюють двигуни таких фантастичних літаків? Навряд чи на авіагасі, – цікавість Меркула перебила його острах, він навіть і забув про свої побоювання.

– На променистій енергії ядерного синтезу. Власне, забезпечення електрики на «Мрії» ми зробили від двигуна мого апарата. Ваші креслення і розрахунки передбачали певну витрату палива для цього… тепер це паливо можна використати тільки для моторів. Ми взяли потрійну кількість, щоб у разі чого можна було повернутися… якщо все піде кепсько.

– Ядерний синтез? Неймовірно! Ми підійшли лише тільки до теоретичних досліджень ядерного розпаду… Яка ж прірва знання прихована від нас! – професор аж гарячкувато махнув руками.

Архонт знову закашлявся у хустку:

– Так. І заради цього наш політ теж. Спадщину предків мають отримати всі, а не лише ті, хто назвався богами.

Професор поправив окуляри:

– Офіційно, звісно, ми, вчені, про це ніколи не говоримо, але між собою дискутуємо про походження людства на Гаї. Які тільки не висувалися припущення! Але ніхто й подумати не міг, що храмові розповіді до істини найближчі.

– Найкраще ховати під ліхтарем, – сумно всміхнувся капітан. – Наші предки прилетіли на великому міжзоряному кораблі з іншої планети, що обертається довкола великого сонця, справжньої зорі. Мали на меті дістатися іншої зорі, але трапилася на шляху блукаюча планета без зірки. Вона здалася команді корабля перспективною, було вирішено заселити її. Чудесна планета, вкрита кригою замерзлих водних океанів, вона колись була супутником зірки, але якась космічна катастрофа викинула її в холодний всесвіт. Предки обрали Острів для посадки корабельних модулів. На орбіті лишився рушійний модуль з реактором та фотонним двигуном, який став частиною системи «Геліос» і перетворився на штучний супутник-світило. Планета зігрілася, океани розтанули, вивільнився кисень в атмосферу. Гравітаційний вплив «Геліоса» запустив обертання планетарного ядра і, відповідно, вулканізм, що дало додаткове тепло. Лише після того почали програму заселення… На це пішло десь сто з гаком років. За цей час команда корабля, що займалася зміною планети, звикла відчувати себе всемогутніми богами.

– Якщо вони створили сонце і життя на планеті, то спокуса, визнаю, була майже нездоланна, – хихикнув Архонт. – І от ми тут, зараз, у закономірній кінцевій точці цього процесу.

– Я волів би вірити, що ця точка стане початком іншого процесу, – тихо промовив капітан.

Пролунав сигнал, який позначав подоланий відтинок шляху. Політ має тривати ще сім годин. Можна було б відпочити, поспати, позбутися накопиченої за місяць важкої праці втоми. Професор Меркул спробував прилягти в салоні на зручному розкладному кріслі, але не спалося. Він спочатку дивився в ілюмінатор на чорне небо, вкрите розсипами зірок, і думав, що десь там – прабатьківщина людства Гаї. Яка вона, та невідома планета предків? Чи схожа хоч трохи на неї Гая? Чому предки полишили її – через катастрофу, або просто з цікавості, яка завжди рухала людство у пошуках нового? Як пішла б історія Гаї, якби боги не спокусилися стати богами?

З роздумів його висмикнув голос Ради:

– Агов, пане Меркуле, час пообідати!

Вона сіла на сусіднє крісло та прилаштувала на відкидному столику тацю з кількома судками і термосами.

– Тримайте, от. Білкова маса, хлорелові галети, бульйон гарячий,  чай. Вам треба.

– Дякую, – професор відчув себе неймовірно голодним, і різким рухом сів на кріслі, від чого воно одразу склалося і змінило форму з ліжка на сідало. – Білкова маса, галети… Ех, хотілося б шмат смаженого м’яса з хлібом.

– Якщо повернемо сонце, то буде. Зараз це нераціональна витрата продукту та енергії… – вона відкрила свій судочок і занурила зелену хлорелову галету в пасту з перетертого м’яса, зерна і сої.

– Як ви опинилися в цьому проєкті, панно Радо? – визбируючи галетами білкову пасту, спитав Меркул, намагаючись не витріщатися на дівчину, яку він уперше бачив без її засмальцьованого комбінезону, кепки та купи інструментарію, натомість у приталеному кітелі та ладних штанцях літунки.

– Батько мене готував для цього з дитинства, – Рада допила бульйон. – Навчав усьому, що знав сам. Крутити гайки я навчилася раніше, ніж писати, а керувати літаком – раніше, ніж отримала водійські права.

Нарешті за весь час знайомства професор помітив її схожість із капітаном:

– І як вам було почуватися дочкою бога?

Рада засміялася:

– Таке скажете! Я ніколи не вважала батька богом… в сенсі, не більше, аніж будь-хто з дітей так думає про батьків. А от ви… найрозумніша людина, кого я зустрічала. Так легко поратися із цифрами! Я от більше практик, математика то не моє. Завжди захоплювало, як дехто може подумки обчислювати інтеграли!

Уперше за багато-багато років професор відчув, що чомусь червоніє. І опустив очі до судочка із залишками білкової пасти.

 

Частина 3
Острів з’явився спочатку на екрані радара, і капітан наказав знизити висоту. «Мрія» опустилася під хмарний покров, і тоді всі побачили Острів наочно, як білу гірську вершину. На перший погляд – вкриту снігами. Тільки трохи пізніше стало зрозуміло, що то білий камінь самої гори та величних будівель на ній.

Через чверть години польоту стало видно й суходіл довкола гори, освітлений приємним теплим жовтавим сяйвом, схожим на сонячне.

І одразу з’явилася й небезпека.

– Увага. Радар фіксує літаки, шістнадцять. Наближення протягом трьох хвилин, – оголосив другий пілот.

– Винищувачам старт! Це охорона Акрополя, – наказав капітан.

Одразу ж сталеве тіло «Мрії» пронизала ледь відчутна вібрація: всі вісім винищувачів відстикувалися.

Сама «Мрія» не мала ніякої зброї на борту, тож ланка винищувачів – це її єдиний захист. Вони оточили «Мрію» кільцем, й одразу ж були атаковані чужими літаками. Ті мали дивний вигляд: менші за звичайний літак-винищувач, майже без кабіни, схожі формами на летючих риб. Рухалися дуже швидко і випускали щось подібне до блискавок.

– Знищіть їх! Це безпілотні апарати, – капітан поглянув на радар. – Як я і казав, оборони майже нема. Боги нікого не боялися…

Напружений бій тривав недовго: «божественні» апарати хоч і мали явну перевагу у швидкості та потужності, проте від куль великого калібру захисту в них не було. Минуло всього кілька хвилин, а останній безпілотник уже поглинули океанські хвилі. Винищувачі ж не стали повертатися на «Мрію», вишикувалися навколо неї як супровід.

Капітан пішов на обліт Острова і водночас на зниження. Вся команда з цікавістю вдивлялася в ілюмінатори та екрани, розглядаючи обитель богів.

Нічого аж надто особливого: будівлі, дерева, вулиці, майже схоже на звичайний Поліс, хіба що все біле і незвичних обрисів. І нікого нема на вулицях. Ніби вимерло все.

Нарешті показалося велике видовжене поле на березі, від якого відходило з десяток довжелезних широких причалів. Поле мало кілька освітлених смуг, і загалом виглядало як летовище. На лінії берега, де починалися причали, стояла висока тонка вежа із еліпсоїдом невеликого дирижабля, пришвартованого до шпиля. Уздовж самих причалів виднілися ряди кораблів, схожих формою на тюленів – мабуть, ті самі підводні човни, про які розповідав Архонт.

І от, колеса шасі торкнулися поверхні, літак легенько труснуло. Вся команда зааплодувала. Капітан ледь помітно видихнув.

Літак, скидаючи швидкість, котився летовищем. Члени екіпажу вдивлялися крізь скління кабіни (на час посадки зовнішні камери були вимкнені).

– Тут повно розбитих літаків! – скрикнула Рада. – Ніби гігантською мухобійкою їх побило прямо на стоянках!

– Дія гравіласо, – пояснив капітан. – Це могли зробити тільки з Акрополя, але чому, хотів би я знати.

– Нам ця зброя небезпечна? – стривожено спитав Архонт.

– Ні, «Мрія» надто масивна для цього. Щойно зупинимося, винищувачі мають скупчитися навколо нас задля безпеки.

– Що будемо робити далі, капітане? – Архонт Юлій знову закашлявся.

– Як і збиралися – вийти і спробувати дістатися до ліфтів Акрополя.

Нарешті «Мрія» зупинилася. Винищувачі посідали теж та підрулили під її широкі крила. А на борту готувалася до виходу бойова частина команди на чолі з капітаном. Рада дуже хотіла приєднатися, але він наказав їй залишатися. Дівчина навіть не стала приховувати незадоволення. Професор підійшов до капітана, уже озброєного і вдягненого у шолом і льотну куртку з броньованими пластинами:

– Для мене знайдеться спорядження?

– Вам теж варто залишитися, ви надто цінний, – хитнув головою капітан. Але Меркул заперечив:

– Ми всі цінні. І до того ж, якщо я тут лишуся – помру з цікавості.

Широка посмішка з’явилася на обличчі капітана Раміра, він махнув рукою і наказав зброяру:

– Знайдіть для професора бронекуртку та шолом. І штурмовий ґвер, – повернувся до Меркула. – Умієте стріляти?

– Розберуся.

На летовищі стояла моторошна тиша, яку переривав лише легенький плюскіт хвиль. І куди сягало око – порожньо.

Місто богів починалося одразу за летовищем, відгороджене від нього лінією високих дерев. Команда «Мрії» дійшла до широкого аркового проходу в цій лінії безперешкодно. І взагалі поки що тишу ніщо і ніхто не порушували. Ніби й не було тут нікого…

– Дивно, – пробурмотів під ніс капітан. – Нас уже давно мали б помітити та збігтися сюди всі мешканці Нижнього Міста… О, прокляття!

Одразу за аркою проходу відкрилася картина, що пояснювала дивну тишу.

На білому камінні широкої вулиці чорніли випалені плями, подекуди лежали купи понівеченого залізяччя й закопчені трупи людей у сріблясто-сірому одязі. Капітан підійшов до одного тіла, обережно схилився:

– Це Йона. Старший технік летовища…

Перейшов до іншого – жінки в облягаючому комбінезоні. Перевернув на спину:

– Джуна, диспетчер… Схоже, хтось убив усю обслугу летовища, але навіщо, чому…

Він випрямився, уважно глянув уздовж вулиці. Ані руху, ані звуку.

Командир бойової команди, немолодий колишній Вартовий Кирос зацікавився купою залізяк. Обійшов її, не чіпаючи, потім вийняв з піхов палаш і обережно поворушив. З купи викотилася сталева черепоподібна голова із розбитими ліхтариками в очницях:

– Це ще що таке…

– Робот, – капітан теж підійшов до купи, нахилився і витяг з неї короткий пістолет з товстим руків’ям та шпильком, що стирчав з цівки. Швидко оглянув, навів на стіну сусіднього будинку. Ляснуло, синя блискавка вдарила в білий камінь і згасла, лишивши чорну пляму. Капітан Рамір причепив пістолет на свій широкий пояс, вкритий матово-сірими товстими пластинами. Пістолет не мав жодного кріплення, на поясі не було ніяких клямр. Капітан просто підніс пістолет до одної з пластин, і він наче прилипнув до неї.

– Ці людиноподібні машини раніше були слугами старших богів у Акрополі… Тепер хтось з богів зробив їх убивцями. Якщо побачите таку машину – стріляйте у верхню частину тулуба, щоб здетонувала батарея… І по дорозі, до речі, збираємо бластери… ці пістолети. Гадаю, в кожній металевій купі знайдеться.

Проте першою зустрілася все-таки не машина, а людина. Коли вже пройшли всю цю довгу вулицю до невеликої площі на перехресті, на прикрашеній яскравими помаранчевими квітами клумбі посеред площі раптом відкрилася кругла дірка, і звідти виліз рудий чоловік у сріблястому комбінезоні, озброєний таким же блискавковим пістолетом, які команда капітана Раміра уже поназбирала серед решток роботів.

– Ані руш, стрілятиму! – крикнув він.

Рамір підняв угору обидві руки:

– Не впізнаєш, Одде?

Чоловік завмер, придивився й вигукнув:

– Раміре?! Ми думали, ти загинув.

Пістолет він не опустив.

Капітан обережно, повільними кроками став наближатися:

– Як бачиш, живий. Хіба що постарів сильніше за тебе, Одде. На Континенті кепська медицина.

– Йона казав, що ти не міг так просто пропасти, – Одд нарешті опустив пістолет і повністю вибрався з люка. – Але ж ми й уявити не могли, що ти повернешся. Навіщо? Чого тут хорошого, окрім медицини?

Капітан уже був поряд і простягнув йому руку. Одд обережно потиснув її, а потім міцно обійняв Раміра:

– Ох, Раміре… Як же скучив я за тобою. Ми з Йоною та Джуною щодня запалювали для тебе поминальний вогонь. Нісенітниця, авжеж, бо навряд чи по той бік життя щось є. Вибач.

– Що тут сталося? Чому роботи збожеволіли?

– Давайте спочатку заберемося звідти. Твоїх людей особливо приховати треба. Якщо вже ми побачили ваш літак, то з Акрополя й поготів.

Командир Кирос підійшов ближче і з тривогою спитав:

– Літаку щось загрожує?

– Цілком можливо, – Одд підняв голову і поглянув на білосніжну вершину Акрополя. – Ми були здивовані тим, що люди з Континенту змогли дістатися сюди. Тому про всяк випадок усі, хто вцілів, забралися подалі від летовища. Ми ж не знали, чого чекати! Зараз спустимося вниз, і я пошлю туди групу з магнітними щитами. У вас є зв’язок з літаком? В групі будуть роботи, треба попередити ваших, щоб не злякалися. Адже на Континенті ж нема роботів?

– До такого ми ще не додумалися, – професор Меркул відчував, що його зараз просто розірве від цікавості, і ледве стримувався, аби не засипати Одда питаннями.

Капітан Рамір одним поглядом дав наказ Киросу, той відійшов і ввімкнув рацію, швидко передав повідомлення.

– Давайте, спускайтеся вниз, – Одд першим поліз у люк, Рамір і Меркул за ним, потім уся команда, і останнім – Кирос.

Довгий трап вивів їх у просторий тунель, посеред якого була прокладений один широкий рельс, на якому стояв короткий вагон обтічної форми. Щойно Одд підійшов до нього і став навпроти дверей, вагон видав тихе шипіння, салон засвітився, а складчасті двері відчинилися.

– Прошу, сідайте. Ми намагаємося не триматися довго на одному місці, а тим більше поблизу станцій.

Щойно всі зайшли у вагон і стали сідати на м’які попелястого кольору диванчики, як знову тихо зашипіло, двері зачинилися, сам вагон м’яко піднявся і тихо рушив з прискоренням. Підлеглі Раміра з цікавістю роздивлялися, але без особливого здивування. Та й важкувато чимось здивувати людей, які щойно подолали півсвіту на гігантському літаку й опинилися в обителі богів.

– Одде, це командир бойового загону Кирос, а це – професор Меркул Клепка. Панове, це Одд, інженер систем зв’язку Нижнього міста. З молодших, кхм, богів. І мій старий друг.

– Приємно познайомитися з людьми з Континенту, – Одд з відвертою цікавістю дивився на них усіх. Професор зауважив, що сам мимоволі порівнює товаришів із цим богом. Одд явно був Рамірові однолітком, чи близько того, виглядав же молодшим років на десять щонайменш. І молодшим за сорокарічного Меркула. Різниця, втім, була не лише у віці. Одд, та й Рамір теж, були якісь інакші. Вищі зростом за звичайних людей, з кращою будовою тіла і розвиненішими м’язами… «Та просто вони харчувалися з народження краще за будь-кого на Континенті, ніколи нічим, мабуть, не хворіли», – зрозумів професор.

– Так що тут сталося за ці двадцять з гаком років, що мене тут не було? – повернувся до попереднього питання Рамір. – Тільки, будь ласка, коротко, бо часу обмаль.

– Якщо зовсім коротко, то ти був цілковито правий у всьому, – Одд торкнувся плаского пульта з екраном, що лежав на вузькому столику перед ним, і вагон пришвидшився. –  Нагорі остаточно втратили зв’язок і з реальністю, і зі здоровим глуздом. Вирішили, що розвиток людства загрожує владі богів. Що далі обмежувати людський науковий прогрес стає усе складнішим, і скоро настане день, коли люди зможуть обходитися без нас. Коли ти пропав, вони перетягали на псі-поліграф усіх молодших. Декого відтоді більше ніхто не бачив. Нас не допускали більше на наради, навіть по відеозв’язку, тож ми не знали, до чого вони там додумалися, аж поки не почалася оця карусель з сонцем. Тоді ми стали вимагати пояснень. Нас просто проігнорували, заблокували ліфти, а коли Ілай спробував піднятися літаком на Акрополь, звідти ввімкнули гравіласо. А десять днів тому спустили перепрограмованих роботів, ті влаштували бійню. З усіх молодших вціліло тільки близько сотні.

– Сотня?! – охнув Рамір. – З трьох тисяч…

Одд сумно кивнув:

– І ми сховалися в метро…

Професор втрутився в розмову:

– Вибачте, пане Одде… а чи можна взагалі якось дістатися нагору? Точніше, не нагору, а туди, звідки керують сонцем?

– Нагорі й керують, – Одд зітхнув. – Але потрапити туди неможливо, ліфти заблоковані, крім того, яким спускають роботів. Ми той ліфт забарикадували, там чатують наші роботи. Тож цей шлях теж недоступний.

–М-м-м… Бачте, це все може погано скінчитися. Я порахував нову орбіту сонця. Вона нестабільна, гравітаційний зв’язок із Гаєю слабшає з кожним витком, і, за моїми розрахунками, місяць… а може й менше – і ми втратимо сонце назавжди, – сказав професор.

Одд кліпнув, потім стиснув голову руками:

– Безумство. Навіть для них – безумство! Втрата сонця – смерть для всіх, без винятку. Що вони там собі думають?

– Неважливо, що. Нам треба якось туди потрапити і захопити контроль над «Геліосом», – Рамір замислився ненадовго, і раптом просяяв:

– Є можливість! Одде, їдемо на летовище!

– Здурів? Вашому літаку на Акрополі не сісти, а менші машини розіб’ють гравіласо чи спалять «теслою»! – Одд аж підскочив.

Рамір поклав йому руки на плечі та посадив назад на диванчик:

– Метеодирижабль, Одде. Залегкий для гравіласо, невразливий для «тесли».

Професор миттю пригадав тонку високу вежу на березі із білим еліпсоїдом дирижабля. Прикинув розміри та вантажопідйомність, зітхнув:

– Замалий, капітане. Підніме у кращому разі шістьох. Навряд чи божественні дирижаблі чимось відрізняються від наших, аеродинаміка для всіх однакова.

– Шестеро – це мало, так, – кивнув Кирос. – Якщо доведеться битися… вибачте, пане Меркуле, але ви не вояк. Тож нас буде п’ятеро проти… А проти скількох, до речі, пане Одде?

Рудий замислився:

– В принципі, дирижабль дійсно може вирішити питання підйому… А щодо кількості… Ми не знаємо. Нас у «Геліос» ніколи нікого не допускали. А загалом на Акрополі живе дванадцять старших, ну і роботи. Хоча роботів, мабуть, поменшало, вони доволі багато їх сюди спустили.

– Треба ризикнути. Іншого способу нема, – Рамір сам дотягнувся до пульта керування вагоном, пробігся пальцями по пласкому екрану, міняючи курс вагона.

 Частина 4
Сріблясто-білий дирижабль виявився набагато досконалішим, аніж ті, що робили люди Континенту. Його корпус був зроблений з якогось дуже легкого немагнітного сплаву. Професор Меркул, поки дирижабль піднімався вздовж крутих схилів білої гори, подумки спробував приблизно визначити питому вагу цього сплаву, і дійшов висновку, що це якийсь композитний матеріал на основі алюмінію.

Ближче до верхівки, де починалися будівлі Акрополя, на білих скелях стали помітні бурі плями. Кирос глянув у бінокль:

– Та це ж трупи! Не менше десятка!

Одд узяв його бінокль і теж поглянув. Здивовано скрикнув:

– Невже? Але ж… це що ж значить…

– Те і значить, Одде, – капітан забрав бінокль, подивився і повернув його Киросу. – Серед старших не було згоди, і ми бачимо долю тих, хто не підтримав це божевілля. Хотів би я знати, хто ті, що лишилися…

Він поглянув угору, узявся за штурвал і повів дирижабль трохи вбік, щоб обігнути Акрополь.

– Бачите ту округлу двоярусну будівлю на самій верхівці? Це Наос Акрополя, пункт управління «Геліоса» там, у нижньому ярусі. Аби лише ми зуміли підібратися достатньо близько, щоби не можна було навести «теслу»… Корпус дирижабля теоретично може витримати удар блискавки, але не хотілося б випробовувати на собі.

Напружене мовчання запанувало в кабіні дирижабля. Навіть подумати про удар блискавки було лячно, не те що обговорювати таку можливість. Професор мимоволі почав вираховувати потужність блискавки й характеристики корпусу, потрібні для опору їй. Ці розрахунки водночас лякали й дивним чином заспокоювали, як і завжди. Цифри були ясні, зрозумілі й передбачувані, на відміну від усього іншого.

Поки професор рахував, дирижабль піднявся якраз до рівня вказаної капітаном будівлі, і стало видно проріз у куполі.

– Це обсерваторія? – здивовано вигукнув професор. – Яка величезна!

– Так, увесь другий ярус Наоса. Щоб керувати сонцем, треба уважно спостерігати за небом. Тут дуже багато всякого астрономічного обладнання, яке вам і не снилося, – пояснив Одд.

– Не маю жодного сумніву, – зітхнув Меркул. – З того, що я встиг тут побачити, зрозуміло, яку безодню знання від нас приховують.

Капітан, який протягом цього короткого діалогу уважно споглядав будівлю та круглий майданчик навколо її верхнього ярусу, сказав:

– Нікого не видно. Ризикнемо пришвартуватися. Будьте напоготові.

Причальної дирижаблевої щогли тут не було, і капітан скинув якір, аби зачепитися за балюстраду довкола майданчика. З третьої спроби це вдалося, дирижабль бортовою лебідкою підтягли якомога ближче до майданчика, Кирос та Одд зістрибнули вниз і надійно пришвартували канатами. Професор та інші спустилися відкидним трапом.

Все довкола було зроблене з якогось білого камнеподібного матеріалу, й освітлене м’яким білим світлом. Джерела цього світла не було видно, таке враження, ніби сяйво виходило з каменю та зависало в повітрі як туман, проте не заважало баченню. Професор придивився уважніше до балюстради й побачив тоненькі сяючі жилки, рівними лініями прокладені у заглибленнях на поверхні каменю.

Вхід у обсерваторію був лише один – високий арковий прохід із прочиненими розсувними дверима.

– Не зачинено. Нікого нема? – здивувався Одд.

Кирос і двоє його підлеглих перші зайшли всередину, тримаючи зброю напоготові. За секунду пролунав голос Кироса:

– Ані руш! Відкинь зброю…

Потім гучніше:

– Капітане, заходьте. Тут один лише.

Усі зайшли. Після коротенького коридору відкрилося велике приміщення, що займало увесь купол. Посередині на круглій обертовій платформі стояв неймовірних розмірів прилад із кількома дзеркалами та лінзами різних діаметрів, закріпленими на ажурних штангах одне над іншим. Телескоп без кожуха, та й який дивний! Справді, таке ученим Континенту і не снилося. Під цим телескопом, спираючись спиною на край платформи, сидів худий, знесилений чоловік у білому одязі, схожому на мантію.

– Я вас чекав, – хрипко промовив чоловік, дивлячись на капітана Раміра.

Капітан та супутники підійшли ближче і зупинилися за кілька кроків, лише Одд підбіг до чоловіка в білому майже впритул. Той різко і владно махнув рукою, й Одд теж зупинився. Чоловік заговорив знову:

– Я знав, що ви прибудете. Люди давно вийшли за ту межу, де їх можна було б тримати в покорі та під контролем. Керманич запізнився зі своєю ідеєю відновлення божественної влади.

–  Боже Звіздарю, що сталося тут? – шанобливо спитав Одд.

Той ледь скосив на нього очі, потім знову перевів погляд на капітана:

– Раміре, ти рано постарів там… Однак той час не сплинув дарма. Я радий, що ти зумів привести сюди людей. Світ… і світло мають належати їм. А що сталося, Одде… Керманич захотів панувати сам і стати єдиним богом. На цей рік припало його чергування на «Геліосі». А він скористався тим, що ми полягали в гібернацію на омолодження. Поки спали, він змінив орбіту сонця, надіслав людям свої вимоги. А потім розбудив нас і зібрав у Наосі, – названий Звіздарем показав рукою на підлогу, пояснюючи, де саме. – І повідомив нам про свої плани та початок їхнього втілення. Половина з нас були так вражені, що навіть втратили мову, а інші обурилися. Більшість влаштовувало все як є, навіщо зайві турботи? Таке питання поставив Механік. Сказав: «ми тут, люди там собі живуть, нам віддають належну платню за керування сонцем та кліматом, чого ще треба?». Зброяр, котрий останнім часом був найбільшим прихильником ізоляції та обмеження людських знань, теж не погодився з радикальними Керманичевими пропозиціями. А Цілитель, який давно вже говорив про необхідність дати людям більше знань, прямо заявив, що це маячня, і нам усім час на спочинок, бо сімсот з гаком років – це занадто довге життя. Нехай наші старші діти займуть наші місця і отримають наше знання, сказав він. Садівниця,, Коваль, Архівар, Водник, Енергетик, Вітрогон, Життєзнавиця і Планетар підтримали його. Керманич зрозумів, що він не має однодумців… Мабуть, він мав такі побоювання, бо добре підготувався, заздалегідь перепрограмував роботів… Першим роботи викинули Цілителя, потім Планетаря. Іншим Керманич зробив останню пропозицію, але не погодився ніхто… Здається, я єдиний, хто зумів утекти сюди і заблокувати ліфт. Бачив, як викинули інших на скелі. Чув їхні крики… Дехто умирав кілька днів поспіль! Бачив я і бійню, що роботи вчинили в місті. Одде, там вижив хтось крім тебе?

– Сто двадцятеро, – схилив голову Одд.

Звіздар кволо підняв руку і накрив обличчя долонею:

– Що ж. Ми з Цілителем та Садівницею хотіли переконати інших потроху передати все людям, і полишити цей світ нарешті. Час богів повинен скінчитися, так чи інакше. Раміре, Одде, ви розумієте, що треба зробити?

Капітан кивнув. Звіздар простягнув до Одда руку, і той допоміг йому встати. Звіздар побрів до стіни залу, де стояла циліндрична прозора кабіна, що могла б вмістити усіх присутніх. На ній червоним світилися якісь позначки і тривожно блимав червоний же ліхтар під її стелею.

– Керманич у Наосі, більш ніде йому бути – треба контролювати змінену орбіту сонця, він, хоч і божевільний, це розуміє… Можливо, там є скільки-то роботів, цього не знаю, тож будьте напоготові.

Звіздар приклав долоню до сірої прямокутної панелі на циліндрі ліфтової кабіни. Червоні позначки змінилися зеленими, тривожний ліхтар згас, а кабіна освітилася м’яким жовтавим світлом. Прозорі двері розсунулися.

– Прошу, – Звіздар зайшов першим й втомлено притулився до задньої стінки. За ним зайшли інші, Звіздар торкнувся одної з круглих кнопок на щитку управління, і кабіна плавно рушила вниз непрозорою циліндричною шахтою. А через три секунди стінки шахти стали прозорими, двері розсунулися…

Капітан і Кирос вистрелили одразу, і встигли першими. Два роботи, що чатували біля ліфту, купами залізяччя повалилися обабіч нього.

– Чекайте тут, – наказав капітан професору і Звіздарю. Усі інші вистрибнули з ліфта, Звіздар натиснув кнопку і прозорі двері зачинилися до того, як синя блискавка влучила в них.

– Кабіна ізольована, ми тут в безпеці, – пояснив Звіздар, з легкою цікавістю дивлячись на професора. – Ти не схожий на тих, не боєць. Учений?

– Так, боже. Мене звуть Меркул Клепка.

– Я не хочу більше бути богом, – втомлено видихнув Звіздар. – Просто Звіздар. Тож, Меркуле, ти вчений… Фізик? Інженер?

– Математик, фізик і трохи іншого, пане Звіздарю.

– Це добре. Зможеш навчитися керувати «Геліосом» і, головне, зрозуміти принципи нашого програмування. Рамір знав, кого треба взяти з собою. Розумний хлопчик і завжди таким був.

Меркул не відповів – він і слухав наполовину, бо напружено дивився крізь прозорі стінки кабіни на бій з роботами. Це було страшно, і він уперше побачив наочно смерть знайомих людей: двоє підлеглих Кироса впали від ударів блискавок, сам Кирос, поранений у ногу, сидів під високою колоновидною опорою та стріляв у робота, що повільно до нього наближався. Капітана та Одда не було видно за рядом колон і фігурних решіток, що оточували внутрішню частину Наоса, тільки блимали сині блискавки.

Нарешті Кирос зумів поцілити в груди робота, батарея вибухнула, і робот розвалився надвоє.

З-за ряду колон у поле зору вийшли капітан і Одд – не поранені. Одд присів біля Кироса, капітан махнув рукою, і Звіздар відчинив кабіну.

Меркул підскочив до пораненого:

– Допомога потрібна?

Кирос через силу всміхнувся:

– Добре, що блискавка, а не куля, одразу припалило, тож не знекровлюся.

Звіздар сів поряд із ним, вийняв зі складок своєї мантії прозору невелику колбочку з синіми пігулками:

– Прийміть одну. Це знеболювальне і стимулятор. Я на них тільки й протримався. А ви – знайдіть покидька.

Рамір та Одд кивнули і пішли до проходу в колонаді. Меркул пішов за ними.

За колонадою відкрився такий же великий круглий зал, що й на верхньому ярусі, а от обладнання тут було набагато менше. Чверть кола під стіною займав химерний пульт з кількома пласкими великими екранами, купою датчиків, менших екранчиків різних форм і трьома дугоподібними панелями з безліччю кнопок, бігунків та тумблерів. У великому комфортному обертовому кріслі перед пультом нікого не було.

Окрім цього пульта в приміщенні стояли п’ять масивних шаф, на яких світилися цифрові позначки, що постійно змінювалися. І все.

Стіни, на відміну від верхнього ярусу, мали численні двері-вікна на круглу, огороджену балюстрадою галерею.

Рамір, тримаючи пістолет напоготові, негучно спитав:

– Де ти є, покидьку?

Він обережно пішов через зал. Ближче до виходів на галерею знову сказав:

– Покажися, боягузливий божче!

Це подіяло. З-за одної з цифрових шаф вийшов невисокий чоловік у білій мантії та золотому круглому шоломі, й зупинився перед проходом на зовнішню галерею:

– Ти як зі мною розмовляєш? З Керманичем, з верховним богом! Забув своє місце?

– Руки покажи, – легенько хитнув пістолетом капітан.

Керманич огидно засміявся, й надалі тримаючи руки схованими у складках мантії:

– Ти що, думаєш, я боюся бластера?

Замість відповіді Рамір вистрілив.

Синя блискавка вдарила в Керманича, той на мить зник за спалахом блакитного сяйва… а коли воно згасло, то стояв собі неушкоджений. Засміявся ще огидніше:

– Божу міць не пробити простою зброєю.

Одд розпачливо скрикнув:

– На ньому щити, він невразливий!

Рамір вищерився:

– Щити не вічні.

Він знову вистрілив, і знову спалахнуло блакитне сяйво.

Спостережливий Меркул зазначив, що було воно трохи менш яскравим, ніж до цього. Можливо, кожен постріл послаблює ці щити, чим би вони не були…

Керманич розвів руками, ніби охоплюючи все довкола:

– Раміре, ти мене вразив у самісіньке серце, я пишаюся тобою. Мало хто з моїх синів може похвалитися такою упертістю та силою духу. І ти, Одде, онуче Механіка. Бачу, недарма я провів унизу Велику Чистку. Лишилися тільки найбільш витривалі, розумні, сильні. Ідеально, щоб створити нове покоління богів. Бо команда мені потрібна, одному панувати над цілим світом хоч і приємно, а все-таки важко. Та й поговорити іноді хочеться з кимось окрім тупих роботів. То як, хочете зайняти вільні вакансії?

Рамір зненацька опустив пістолет. Поглянув на нього, рішуче відкинув убік. Уважно подивився на Керманича:

– Вакансії? На яких умовах?

– О, нарешті ділова розмова, це інша справа, – Керманич потер долоньки. – Звісно, так, як було до цього, не буде. Ніяких рівних голосів, ніякої Ради Дванадцяти. Тільки я ухвалюю рішення. Тобі ж пропоную друге місце, як і належить кращому з моїх синів!

Рамір підійшов до Керманича майже впритул:

– Як же ти мені остогид, божественний татку.

Він різко схопив Керманича за вилоги мантії обома руками, смикнув угору, піднімаючи над підлогою, трьома швидкими широкими кроками пробіг через прохід на галерею, зупинився перед самою балюстрадою, трохи присів, розвертаючись, і швиргонув Керманича через перила.

Керманич в останню мить устиг сам схопити Раміра за куртку, і за балюстраду вони випали обидва.

– Раміре!!! – закричав Одд, відкинув пістолет і рвонув на галерею, так, ніби й сам хотів викинутися звідти. Ледве Меркул устиг схопити його за одяг.

– Раміре!!!

– Не кричіть так, в мене й без того у вухах дзвенить, – раптом пролунав утомлений голос капітана звідкись знизу.

Одд і Меркул підбігли таки до балюстради й виглянули назовні.

Капітан висів над безоднею, тримаючись одною рукою за стовпчик балюстради. Далеко внизу на білому камені посеред червоної ляпки лежав поламаною лялькою Керманич.

Капітан поглянув униз на цю картину, плюнув, потім подивився на товаришів і посміхнувся:

– Ну, витягніть нарешті, бо пояс майже розрядився.

Одд і Меркул разом узяли його за руку і потягли. Попри очікування, тягнути було легко, ніби Рамір важив не більше за хлопчика.

Коли капітан опинився на галереї, Одд кинувся його обіймати:

– Добре, що ти зберіг свій рятувальний пояс!

– Добре, що пояс зберіг за ці роки заряд, – Рамір обтер рукавом піт на лобі й скронях. Поглянув у зоряне небо.

– Нарешті ми вільні. Пане Меркуле… Здається, настає ваш час узяти сонце до рук, га?

Позаду них пролунав голос Звіздаря:

– Так. Навчу, як і обіцяв. Закінчується час богів, настає час людей.

 

Епілог
 У всіх семи Полісах у свята святих храмів погасли священні негасимі лампади, даровані богами, а сяючі ікони перетворилися на чорні матові пластинки. Перелякане священство вибігло з храмів нести людям цю страшну звістку… А люди у захваті спостерігали те, чого уже ніхто не сподівався колись побачити.

Над обрієм розливалося тепле рожево-жовте сяйво світанку й неквапом сходило велике сонце на чисте синє небо.

 

 

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО