Мої помідори вже дозріли і світилися вночі, відлякуючи потенційних злодюжок. Треба буде завтра позбирати. Кажуть, що колись замість людей городами займалися роботи, але я в то не вірю. Ага, ще кажуть, що городи були по кілька гектарів. Точно! Цікаво, де люди стільки землі брали? Хоч дітям і розповідають старійшини, що за прадавніх часів на нашій планеті було аж шість материків! І на всіх жили люди! Ні, ну ви в це вірите? Я ні.
Мій город був одним з найбільших у нашому селищі. Він поширювався на цілий метр від дерева, під яким ми мешкали. Наша стара яблуня стала прихистком для моєї родини ще з діда-прадіда. Її стовбуром плелися огірки, при корінні росли петрушка, кріп та зелена цибулька. Помідори я посадила під вікном, про що вже сто разів пошкодувала: поки цвіли, ще нічого, а коли плоди з’явилися, так світити почали, що жодні завіси не допомагають. Не висипаюся взагалі!
– Няв!
Поки я розмірковувала про городо-історичні справи, мій Маркіз повернувся з прогулянки. У них сьогодні з мишами фестиваль якийсь був з танцями.
«Що ти? Нагулявся?» – спитала я.
«Так! Весело було», – відповів мурчик.
«Годували вас там? Чим пригощали?»
«Як завжди – полуничне варення з житнім хлібом, соєві біфштекси, лазанья зі шпинатом та сиром. Добре, я втомився, піду спати».
Маркіз потерся об мої ноги та заліз між корінцями.
А ще кажуть, що раніше тварини їли м’ясо. І що люди не вміли спілкуватися телепатично між собою та з тваринами. Жах! Навіть уявити цього не можу.
Мій чоловік уже хропе, а я тут у роздумах. Треба й собі спати. Якби ще придумали функцію, як сон вимкнути, було б зовсім чудово. А то вдень усіх чуєш, ще й вночі спати не дають.
***
Ранок почався як завжди. Поки я прокинулася, мій Альберто вже на роботу почухав. Я погодувала Маркіза яблучним пюре з сосисками з кабачків, сама перехопила сирих яблук і пішла город поливати. Поки роса була, я назбирала води у відра з горіхової шкаралупи і тепер розносила її по грядках.
«Гей, Марто! – гукнула сусідка. – Як воно нічого?»
«Привіт, Янусю! – відповіла я подумки і побачила, що Янка сидить у своїй хаті біля вікна та п’є чай. – Та нічого ж. Як завжди».
Їхнє дерево було далеченько від нас, проте нам це не заважало теревенити. Янка така – поки всіх пліток не розтриндить, не відчепиться.
«А ти знаєш, де твій Альбертик зараз?» – спитала подруга.
«Та на роботі ж. Де йому ще бути?»
«А от мій Базиль каже, що Альберто не прийшов сьогодні. То я й подумала, чи не захворів бува».
Я вимкнула зв’язок з Янкою і пішла шукати Альберто. Якийсь шум у голові, музика грає, якісь пісні старезні. Ніяк не можу пробитися до його думок, щоб побачити, де він і що робить. Ах ти ж старий пройдисвіт! Що ж це коїться? Ще такого не було, щоб когось у нашому світі знайти неможливо стало.
Помідори так і не дочекалися, щоб я їх зняла, тому самі поопадали і повкладалися у підвалі.
Спершу я на нашу яблуню полізла. Думала, може її трансляції мені заважають. Вилізла так високо, як тільки могла. Звідти весь наш ліс видно було. Дуби, ясени, вишні, абрикоси – щось вище, щось нижче. Не під кожним деревом люди живуть. Дерева допомагають нам зв’язуватися між собою, такі собі ретранслятори. Деяким людям не до вподоби жити поряд, то вони ховаються хто в печерах, хто в землянках. У них городи над головами. Тому далеко за деревами можна побачити барвисті квадрати з рослинами.
Я знову спробувала відшукати Альберто за думками: шум, шум, музика, тріск. Що він зробив? Ніколи не думала, що доживу до такого. Казали мені люди, що він ненадійний, а я не вірила. Кохання, романтика. От тобі й романтика тепер: лазити думками по всіх усюдах і думати казна-що.
«Альо! Альо! Доню, що трапилося?»
О, це вже мама викликає. Відчула мої нерви чи Янка вже розтріпала? Ох і подруга…
«Мамо, все гаразд, не хвилюйся!» – відповіла я.
«Ну як «не хвилюйся», коли мені від твоїх думок тиск піднявся? Що сталося? Кажи, а то я приїду зараз же!»
Ще цього бракувало, щоб мама з її радикулітом на коня залазила.
«Альберто кудись дівся, – відповіла я. – Шукаю його, а в етері лише шум».
«Ох, доню… Не хотіла я тобі казати, але батько твій теж отак загуляв був. Серед польових є нечесні люди. Вони там собі у підземеллях якісь заслони будують, щоб думки не пробивалися крізь них. У тих підземеллях і розваги всілякі, і хтозна-що. Тому вони й від дерев подалі копають, бо з деревами цей фокус не пройде».
Я приголомшено мовчала. Батько зраджував матері? Ніколи б не подумала. Знаю його все життя як тихого та покірного чоловіка, а він он як з мамою…
«То що ж робити? – спитала я матір. – Як знайти ті підземелля? Далеко вони звідси?»
«Далеко. Ти сама не ходи! Візьми когось з сусідів. Там страшні люди мешкають!»
Витираючи сльози, я повільно злазила з дерева, ледь не зірвалася двічі. Отак життя ламається вмить. Ще зранку все було добре, а тепер… Що я йому скажу, коли він повернеться? Що знаю про його зраду? Коли? А може, він і зовсім не повернеться! Ото дурна я, дурна. Розмріялася. Прийде – і на поріг не пущу! Хай тільки прийде…
Так міркуючи, стала я на тверду землю. Маркіз вибіг до мене не в собі: шерсть дибом і тільки: «Няв! Няв! Няв!»
– Чого тобі? Не до тебе зараз, – вголос сказала я. – Треба хазяїна твого шукати.
Сіла на корінь, що стирчав з землі, і розридалася. Маркіз ліг біля моїх ніг і муркотів щосили, щоб мене заспокоїти.
***
Всі сусідські чоловіки до вечора на роботі. Мама далеко, Янку я не хотіла з собою брати. Не піду ж я у лігво до чудовиськ з котом? Тож вирішила я поки господарством зайнятися. Спустилася до погреба, поскладала помідори по ящиках, бо вони розсипалися по всій підлозі. Добре, що вони хоч зібрані не світяться! Пішла огірків трохи назбирала на салат, цибульки зеленої насмикала. Янка намагалася кілька разів зі мною зв’язатися, але я її обривала постійно. Ще бракувало, щоб усе селище про нас пліткувало потім. Поки салат різала, весь його слізьми просолила. І треба ото так за чоловіком побиватися? Але ж то не просто чоловік. Таких, як Альберто, пошукати – не знайдеш. І працьовитий, і уважний. Коли я хворіла, сам і за господарством доглядав, і за мною. Сам лікарські трави збирав, відвар готував, мене відпоював. Навіть на роботі відгули брав, коли було зовсім кепсько.
От Янчин чоловік не такий зовсім. Прийде з роботи – ні тобі слова ласкавого, ні букетика. Ляже на соломі і давай чужими думками гасати! Ніби своїх мало. Кажуть, за прадавніх часів був такий собі інтірнєт. Не знаю, хто він такий, тільки він теж допомагав людям у чужих думках копирсатися, свої всім пхати в носа, кому треба і кому не треба. Називався він мережею. От і у нас мережа, якою всі люди на планеті пов’язані. Не сховаєшся ні від кого. А, ні. Виявилося, що можна і сховатися. От Альберто від мене як добре сховався – тільки шум і лишився від нього.
Я витерла сльози, від яких уже світу білого не бачила, вийшла надвір і знову спробувала пошукати Альберто. Дивно. Тепер навіть шуму не було: ні музики, ні шурхотіння, геть нічого.
Тут я злякалася не на жарт. Може, я дарма на свого чоловіка такого різного нагородила? Раптом його ті нелюди схопили і тримають силоміць? А то і вбили вже, а я тут кляну його, на чім світ стоїть?
«Мамо! Мамо!!! – гукнула я подумки. – А що я робитиму, якщо Альберто взагалі не вернеться? Я ж навіть не знаю, де ті підземелля знаходяться! Як я його там знайду?»
«Доню, не кіпішуй заздалегідь, – відповіла матуся. – Що ти вже понавигадувала ото? Прийде він. Не сьогодні, так завтра».
«Втішила! Завтра! Та я до ранку збожеволію тут сама! У нас іще й ювілей завтра… мав бути…» – сказала я і знову захлюпала носом.
Ювілей! Теж мені свято. Десять років тому він прийшов до нашого селища з полів: худий, замурзаний, у рваному одязі. Не міг до пуття розповісти, звідки він і що з ним сталося. Від нього усі шарахалися, бо і думки в нього якісь плутані були. А я запросила до себе, відмила його, нагодувала. Так і залишився зі мною до сьогодні. Де ж він тепер? Може, там у полях у нього друзі залишилися і він з ними? Так хоч би попередив мене! А раптом у нього там інша сім’я і він вирішив до них повернутися?
Та скільки б я не думала, не гадала, все одно правди не дізнаюся. Отак зникла людина з етеру – і все! Ніби й не було її.
Вже вечір спустився, у сусідів помідори засвітилися, наша яблуня те світло листочками відбивала і ніби вся сама засяяла. Заспівали цвіркуни, миші забігли до мурчика про щось свої потеревенити. Я як сиділа на корені, так ледве і не заснула там, виснажена своїми риданнями та думками.
Аж тут почулися кроки і з-за дерев з’явилася знайома постать: Альберто! Прийшов!
Я схопилася на рівні і вже хотіла бігти йому на зустріч, та стрималася. Напустила на себе суворий вигляд і сказала подумки: «І де ж це тебе носило?» Відповіді не було, в етері панувала та сама гнітюча тиша. Тоді я спитала вголос:
– Де ти вештався, можеш мені пояснити?
Альберто наблизився до мене, і я побачила, що він тримає в руках величезний букет червоних троянд, за якими щось ховає. А на голові у нього була якась металева шапка чи що… Отакої! Можливо, через неї він випав з етеру?
– Кохана моя Мартусю, я довго шукав тобі подарунок на річницю нашого знайомства! Я неймовірно вдячний тобі за ці довгі роки, які ти прикрасила собою, розірвавши коло моїх неприємностей. Тому я шукав для тебе найважливіший подарунок! – сказав Альберто.
От чого у нього не забрати, так це можливість так кручено висловлюватися.
– Не на людях, – відповіла я. – Сусіди вже всі очі вигляділи. Ходімо додому.
Коли ми зайшли всередину, я думала, він подарує мені букет чи поцілує мене. А він кинув квіти на стіл і підійшов до мене з такою ж металевою штукою, що була в нього на голові.
– Гей, ти чого? – я спробувала відстрибнути, але Альберто схопив мене в обійми і силоміць надягнув штукенцію мені на голову.
– Ну що? – за хвилину спитав він. – Як тобі?
Я стояла приголомшено і не могла зрозуміти, що відбувається. В голові було… тихо! Я не чула ні Маркіза, ні мишей, ні мами, ні сусідів – нікого, крім себе.
– Що це? Як це? – спитала я.
– Тепер ти можеш виспатися, моя зіронько! – сказав Альберто. – Жодна стороння думка тобі не завадить! Я довго думав, що для тебе найважливіше, і зрозумів, що це – тиша!
Ми стояли посеред кімнати і цілувалися. Це було так чарівно і так незвично – чути лише себе!
Потім у ліжку я заплющила очі, і мій коханий співав мені тихесенько:
– Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота…
Романтично! ) Але це так не працює ) Та ж сусідка Янка першою запитає, а нащо Альберто в шапці ходить? Це він, певно, зрадив, а тепер думки ховає, як хороше йому було! )
Удачі на конкурсі! Шкода, що не зможу за Ваше оповідання проголосувати, бо участі не беру )
Дякую за коментар і за підтримку! Це важливо у наш час.