Розділ перший. “Олд Клок”
Туман над Лондоном 1888 року пах вугіллям. Артур Сент-Клер вийшов з кеба на розі Бермондсі-стрит і подивився на вивіску: “ОЛД КЛОК. Ремонт і продаж годинників”. Літери поїла кіптява, а над дверима висів позолочений циферблат без стрілок.
Йому не слід було тут бути. Але іншого варіанту він зараз не мав.
Дзвіночок над дверима дзенькнув, і крамниця одразу накрила його звуком: десятки годинників тікали кожен у своєму ритмі, але стрілки всіх годинників збігаються до секунди. Настінні, кишенькові, каретні, з зозулями й без. Після тиші особняка це нагадувало натовп, який щось шепоче.
— Зачиняйте, сер, протяг шкодить механізмам.
Старий сидів за верстаком під лампою з зеленим абажуром. Окуляр годинникаря був затиснутий над лівим оком, а перед ним лежало розкрите нутро кишенькового хронометра. Руки в нього були великі, з широкими суглобами, і від зап’ясть до ліктів, де були закатані рукави, темніли татуювання шестерень. Зубці зчіплювалися один з одним, дрібніші ховалися за більшими, і коли він ворушив пальцями, здавалося, що шестерні на шкірі теж крутяться.
— Містер Олдрідж? — спитав Артур.
— Для клієнтів так. Для знайомих Старий Пат. — Він не підвів голови. — Годинник ламається в усіх, сер. Ваш який: кишеньковий чи каретний?
— Годинник у мене справний. — Артур стиснув у руці рукавичку. — Мені сказали, що ви… допомагаєте людям із делікатними справами.
Пат нарешті вийняв окуляр і подивився на гостя. Очі в нього були ясні й холодні, без жодної цікавості.
— Я лагоджу годинники, — сказав він. — Іноді я допомагаю “полагодити” інші речі. Не все з того, що ми робимо, схвалив би суддя. Тож залежить від того, про що йдеться, сер. І скільки це коштує.
Артур кивнув. Дорогою сюди він сто разів прокручував, як це скаже, але слова все одно не лягали рівно.
— Моє прізвище Сент-Клер. Я інженер. Рік тому я закінчив двигун, у якому паливо запалюється від стиснення. Ні котла, ні топки. Він легший за будь-який паровий і значно економніший. Нещодавно я подав патент. — Він ковтнув. — І вже за тиждень до мене приїхали з П.А.Р.
Пат не вимовив ні слова. Лише потягнув до себе тонку викрутку й покрутив її в пальцях.
— Спочатку все було дуже ввічливо, — вів далі Артур. — Чай, комплімент, пропозиція купити розробку. Пристойні гроші. Мені пояснили, що Альянс “інтегрує перспективні технології в загальну систему розвитку”. Я попросив час подумати, а потім з’ясував, що двигуни, які вони викупили в інших, жоден не потрапив у виробництво. Ні один. Вони просто зникли. Тож я відмовився.
— І тоді?
— Тоді почалися листи. Спершу про “непорозуміння” щодо патенту. Потім з’явилися претензії до моїх батьків: у них шахти й плантації в африканських колоніях, і раптом адміністрація почала сумніватися в документах на землю та права на видобуток. — Він дістав з пальта конверт із печаткою, де гвинт поєднувався з короною, а по колу тяглися слова “Паровий Альянс Роялістів”, і поклав його на верстак між пружинками. — Це найновіше. Два дні тому. Мене “просять” не покидати Лондон до остаточного з’ясування обставин. Я розумію, що це означає: щойно креслення опиняться в них, двигун вже ніхто не побачить.
Пат глянув на конверт, але не доторкнувся.
— Усі в місті знають цей герб, — сказав він. — Вони годують Лондон, забезпечують Лондон і дають Лондону працювати. Приємно мати сусіда, який так піклується про прогрес. — Артур вловив нотки сарказму в цих словах.
— Саме так, — тихо відповів Артур. — Вони піклуються так, що від чужого прогресу не залишається нічого.
— І чого ви хочете від мене?
— Мені потрібна людина, яка виведе мене з Англії. Разом із машиною, кресленнями і трьома людьми з моєї прислуги. В Берліні мене чекає товариш по листуванню. Ми обговорювали цей двигун рік. Він єдиний, хто зрозуміє, що саме я зробив. Заплатити я можу.
Артур дістав з кишені записник у шкіряній палітурці й, за звичкою, швидко написав суму та протягнув записник Олдріджу, той коротко присвиснув.
— Це серйозні гроші, сер. Наскільки серйозні, настільки й небезпечна справа. — Він задумливо потер підборіддя, і шестерні на передпліччі перекотилися. — Але скажу чесно: я не проти, щоб Альянс трохи заморочився. Не з принципу. Просто коли велика компанія вважає, що весь світ належить їй, приємно показати, що це не так. Конраде!
Спершу тиша. Потім з задньої кімнати, що пахла мастилом і гарячим металом, вийшов чоловік. Років двадцять п’ять. Вузьке обличчя, шрам через брову, шкіряна куртка з пропаленим коміром. Він ішов легко й без звуку, як ходять ті, хто звик швидко зникати. У руці він тримав ганчірку й витирав пальці, не дивлячись на Артура.
— Ти все чув, — сказав Пат. Це було не запитання.
— Від першого до останнього слова. — Конрад кинув ганчірку на верстак. — Двері тонкі, Пат. Тобі б їх замінити.
Артур відчув, як у нього теплішають вуха.
— Ви підслуховували?
— Я працюю в цій крамниці, ваша світлосте . Слухати — частина роботи. — Конрад нарешті глянув на нього. Погляд ковзнув зверху вниз: пальто, ланцюжок годинника, чисті рукавички. — Ваш двигун. Скільки він важить?
Звернення прозвучало надто чемно, і Артур одразу вловив у ньому глузування. Але про двигун він міг говорити навіть із тим, хто з нього кепкує.
— Приблизно як половина парового такої ж потужності. Автомобіль, який я зібрав, гібридний: рушає він на паливі, а коли прогріється котел, підключається пара для швидкості.
— Отже потрібно доставити вас до Німеччини так, щоб Альянс не дізнався. Чому просто не придбати квитки на пароплав на підставні імена?
— Справа в тому, що у мене морська хвороба, — Артур скривився від однієї тільки згадки про хвилі. — Тож довгу подорож морем я не витримаю.
Конрад не здивувався. Він лише повільно кивнув, ніби отримав підтвердження того, що давно знав про таких, як Артур.
— Ну звісно, — буркнув він. — Тофи* й на землі ледве тримаються, що вже казати про воду.
Артур вирішив, що ця репліка не заслуговує відповіді.
— Що ж в цілому все зрозуміло, — промовив Олдрідж, — Та без маленької морської прогулянки не обійтися, адже ми все ж таки на острові. Я організую вам та вашим супутникам переправу через Ла-Манш. У Франції ви сядете на потяг до Берліну, Конрад супроводжуватиме вас всю дорогу до фінальної точки. Залишається тільки визначитися зі способом оплати, — продовжив Пат і відсунув хронометр, щоб не заважав. — Самі розумієте, жодних чеків і переказів. Усе, що пройде через банк, за день дійде до Альянсу.
Артур на мить задумався.
— Вдома в сейфі лежить готівка. Не вся сума, але значна частина. Решту я можу віддати цінними паперами: у мене є облігації на пред’явника. І є сімейні коштовності, мати залишила їх мені на зберігання.
— Облігації на пред’явника годяться, — кивнув Пат. — Вони без імені, їх не відстежити. Коштовності теж. Мені без різниці, у чому рахувати, аби це можна було потримати в руках.
— А якщо мене схоплять? — спитав Артур. — Тоді ви нічого не отримаєте.
— Саме тому оплата наперед. — Пат склав руки на верстаку. — Надішліть усе з кимось із ваших людей, а я розподілю, як належить. Це не недовіра, сер, це порядок. Така в нас робота.
— Це мене влаштовує.
— Мене теж. Тільки швидко. У вас менше часу, ніж вам здається.
— Тому Конрад буде в мене вже сьогодні ввечері, — сказав Артур. Це звучало радше як спроба переконати самого себе.
— Після заходу, коли в кварталі запалять ліхтарі, — кивнув Конрад. — До парадних дверей не підійду, нехай ваша людина відчинить ворота каретної.
— Кофі чекатиме на вас біля каретної. — Артур потягнувся до кишені по записник, але Конрад похитав головою.
— Адресу назвіть мені.
Артур завагався, а тоді назвав. Конрад вислухав, не ворухнувшись і не записуючи, лише раз кивнув, ніби поклав всі слова в потрібну шухляду.
Коли Артур вийшов, дзвіночок над дверима дзенькнув у тумані й затих. А за склом, у напівтемряві крамниці, годинники тікали далі, кожен у своєму темпі, і всі показували той самий час.
Розділ другий. Втеча з Лондона
Конрад приїхав, коли в кварталі вже запалили ліхтарі, і приїхав тихо. Артур чекав у гаражі й почув лише рівне шипіння з боку каретної, потім скрип воріт. Кофі відчинив їх рівно настільки, щоб протиснувся пароцикл, і одразу зачинив за ним.
Конрад заглушив котел і зліз із сідла. Погляд його ковзнув по гаражу: стіни, балки, двері до будинку, брезент на чомусь довгому й низькому в кутку. Він не сказав нічого, лише тримав у полі зору всі виходи одразу.
Артур дивився на пароцикл.
— Це ж серійна модель, — сказав він. — Заводська, від П.А.Р.
— Була.
— Але котел… Ви опустили його нижче, правда? І збільшили ресивер. Клапани переставлені, у раму вварено другий бак для води, а це, здається, змійовик для повернення пари. — Артур нахилився, забувши про пальто. — Тут навіть передатне число інше. Це має давати і швидкість, і запас ходу.
— Давало б, якби ви не тримали його за золотник. — Конрад усміхнувся тільки очима. — Це наша зі Старим робота. Чого не дозволив Альянс, те вигадали самі.
Артур випрямився. Йому було трохи ніяково: він звик бути в будь-якій майстерні тим, хто знає найбільше.
Конрад кивнув у бік брезенту:
— Раніше ви казали, що ваша машина не паровик. Що там?
— Гібрид, — відповів Артур після короткої паузи. — Пояснювати довго, а ви, мабуть, стомилися. Краще я познайомлю вас із людьми.
Конрад дивився на нього секунду-дві.
— Гаразд. Люди важливіші.
Слуги вже чекали біля дверей до будинку.
— Це Генрі, мій мажордом, — сказав Артур. — Він веде дім і стежить, щоб до мене не потрапляли непрохані люди. Колись служив ще моєму батькові.
Генрі, сивий, із прямою, як лінійка, спиною, потиснув Конрадові руку так, ніби перевіряв її на міцність.
— Айо, мій лаборант. Допомагав збирати двигун від першого креслення. — Молодий, з плямою мастила на щоці, Айо весь час косував на брезент, і видно було, що йому кортить сказати все, що Артур утримався сказати.
— І Кофі, наш кучер і механік. Усе, що їздить у цьому домі, лагодить він. — Кремезний чоловік років сорока, який уже встиг зачинити ворота й повернутися, мовчки кивнув, склавши руки.
— Оплата вже в “Олд Клок”, — сказав Артур. — Кофі відвіз усе ще вдень: готівку, облігації й коштовності.
Конрад кивнув. Він не став нічого уточнювати, адже знав, що це правда і оплата отримана.
— Тепер справа, — сказав він. — Нас п’ятеро й дві машини. Їдемо на світанку. Шлях показуватиму я, проте про всяк випадок є мапа, хтось з вас уміє читати карти?
— Я вмію, — відповів Генрі.
— Тоді ви штурман. Айо, Кофі, ви стрільці. Гвинтівки є?
— Мисливські, — сказав Генрі. — Три. І револьвер.
— Вистачить. Гвинтівки вам двом. Револьвер Генрі. Ваша світлосте, ви за кермом.
— Я? — Артур здивувався щиро. — Я інженер, а не водій.
— Ви найкраще знаєте як вона працює чи не так? — Конрад повернувся до брезенту. — Я їду попереду, на пароциклі. Ви їдете за мною. Що б не сталося, ви їдете за мною.
— А речі?
— Креслення, інструмент, гроші. Одяг тільки той, що на вас. Чайних сервізів не буде.
— Мій чайний сервіз залишиться вдома, — спокійно сказав Генрі. Айо кахикнув у кулак.
— Усім спати, — сказав Конрад. — До світанку у вас чотири години. Я лишусь у гаражі.
Спати довелося недовго.
———
Артур прокинувся не від звуку, а від того, як затремтіла склянка води на тумбі. Далі прийшов і сам звук: важкий, рівний, ніби десь у парку б’є молот по ковадлу. Раз. Другий. На третій удар із двору долинув скрегіт, який не сплутаєш ні з чим: чавунна огорожа, що простояла сорок років, впала.
Він вибіг на сходи в сорочці й пальті, наспіх накинутому на плечі. З вікна на сходовій клітці було видно двір, залитий жовтим світлом ліхтарів. Через розбитий проріз у воротах входили люди з гвинтівками, по двоє, по троє. Попереду, розсуваючи їх, ішла величезна постать. Екзоскелет шипів на кожному кроці, з клапанів на спині ривками виривалася пара, а чавунні кулаки були завбільшки з бочку.
Хто це, Артур не знав. Але від одного погляду на ці чавунні кулаки бажання знайомитися зникло.
Внизу в коридорі його вже чекали Генрі й Кофі з гвинтівками, а Айо тягнув дві сумки з кресленнями.
— Гараж, — сказав Генрі. — Швидко.
У гаражі горіла єдина лампа. Конрад стояв біля воріт, що вели у двір, і дивився крізь щілину. Брезент уже лежав на підлозі, поруч стояла машина: низька, довга, з відкритим салоном і двома рядами сидінь, із блискучим мідним котлом, схованим під кожухом, і товстим циліндром мотора спереду.
— Заводьте, — сказав Конрад, не обертаючись.
— Вони почують.
— Заводьте.
Артур ліг на сидіння, торкнувся стартера. Мотор чхнув, затнувся, а тоді ожив, глухо й розкотисто. Айо застрибнув у салон за ним, Кофі й Генрі зайняли місця позаду.
— Паливо в котел пішло, — сказав Айо, дивлячись на манометр. — Тиск нуль.
— Нехай гріється, — відповів Артур. — Ми рушимо на основному двигуні.
Постать у дворі повернулася на звук. Барака пішов до воріт гаража. Вони затремтіли від першого удару.
Конрад сів на пароцикл. Котел його вже гудів, бо Старий вчив підтримувати в ньому пару хоч ввечері, хоч вранці. Він подивився на Артура.
— На третій удар я вистрілю з револьвера в двері, ви даєте газ. Я поїду першим, ви за мною. Не зупиняйтеся.
Перший удар. Другий. Дошки вигнулися.
Третій. Ворота вилетіли з петель, і разом із ними всередину пурхнув клуб пари й шуму. Конрад пустив пароцикл вперед, під руку чорношкірого велетня в екоскелеті, між циліндрів й одвірка, і вистрілив. Не в солдата, а у ліхтар над ним.
Двір ахнув темрявою. Артур дав газ, мотор рявкнув, і машина рвонула вперед. Велетень, засліплений світлом і оглушений пострілом, махнув кулаком навмання і зачепив заднє крило. Авто гойднулося, але не зупинилося.
— Айо, шланг! — крикнув Генрі.
Айо вже цілився: на спині екзоскелета, під кожухом, виблискували мідні трубки живлення. Постріл. З пробитої трубки вдарив струмінь пари, солдат заревів і провалився набік, зачепивши плечем стовп.
Інші відкрили вогонь. Кулі дзвінко били по кузову, одна розбила бічний ліхтар. “Мій ліхтар”, — пробурмотів Артур і не зміг не посміхнутись, тільки зубами. Вони проскочили між двох чоловіків, що ледве встигли відскочити, пролетіли крізь пролом у воротах і вилетіли на вулицю.
———
Лондонське передмістя о цій годині спало. Вздовж вулиць тьмяніли газові ліхтарі, крамниці стояли зачинені, на карнизі тулилася пара голубів. Конрад мчав попереду без фари, лише з маленьким червоним ліхтариком на задньому крилі, і Артур тримався за цією цяткою, що то зникала, то знову виринала з туману.
Позаду, за рогом, спалахнули два прожектори, і бруківка під колесами здригнулася від важкого скреготу броні. Два броньованих локомобіля вирулили з бокової вулиці й пішли за ними, на ходу зрізаючи кути й зносячи чавунні огорожі.
— Вейни, — сказав Генрі. — Двоє братів, найкращі водії в Спеціальному департаменті.
— Ви їх знаєте?
— У мене були знайомі в Альянсі, сер. Давно.
Локомобілі виглядали як чорні клепані скрині на колесах, з вузькими амбразурами замість вікон і двома трубами над кожухом. З першого вискочило полум’я пострілу, і куля дзвякнула по кузову.
Конрад вів їх вузькими вулицями, де локомобілям доводилося пригальмовувати аби вписатись в повороти. Але на прямій дорозі за містом вони почали наздоганяти. Двигун Артура працював рівно, не просив води, не просив вугілля, але розганявся неквапливо, а чорні скрині гуркотіли в сорока ярдах позаду, потім у тридцяти.
— Тиск чотири, — крикнув Айо, не відриваючись від манометра. — Чотири з половиною!
— Мало.
— П’ять!
Куля пробила спинку заднього сидіння, на дюйм від плеча Кофі, який навіть не сіпнувся й спокійно вистрілив у відповідь по амбразурі. З локомобіля загуло, і він трохи відстав.
— Шість!
— Тримайтесь, — сказав Артур і перекинув важіль муфти.
Мотор змовк, і замість нього з-під підлоги пролунав різкий, ритмічний видих пари, як у паровоза, що рушає зі станції. Колеса вчепилися в дорогу. Авто рвонуло вперед так, що Генрі втиснуло в спинку сидіння, а мапа вирвалася з його рук і, тріпочучи, полетіла назад. Айо ледве встиг її впіймати.
Локомобілі залишилися позаду, зменшились до двох чорних крапок, а тоді зникли за пагорбом.
———
Дорога закінчилася, і почався ліс. Вузька, розбита колією, лісова дорога, що вела на південь, до узбережжя. Темні стовбури обступали її з обох боків, а під колесами хлюпала глина.
Конрад пригальмував, поки Артур не порівнявся.
— Відірвалися, — сказав Генрі.
— Ненадовго. — Конрад подивився назад. — Вони не відчепляться, поки в них є колеса. Я їх зупиню.
— Як? — запитав Артур.
— Попереду, за милю, старий міст через яр. Дерев’яний. Ви проїдете, я теж. Вони, ні. — Він наказав Генрі перевірити мапу. — Їдьте прямо, на розвилці ліворуч, до берега. Там вас чекатимуть. Я наздожену.
— Конраде…
— Якщо вони дістануться до вас, програємо всі. А я зупиню їх і наздожену. — Він кивнув на дорогу. — Їдьте, сер.
— А якщо не наздоженете? — Артур вловив, що “ ваша світлість” кудись зникла.
— Тоді Старому доведеться повернути вам гроші. — Конрад не усміхнувся, але в голосі це відчулося. — Їдьте.
Артур хотів сказати щось іще, але не знайшов що. Він переклав важіль, і машина рушила.
Міст був старий, дерев’яний, на двох товстих балках, перекинутих через глибокий яр. Колись по ньому возили сіно, але тепер настил позеленів від моху. Конрад переїхав міст, зупинився з того боку й заглушив пароцикл. З сідельної сумки він дістав складну пилку й лом, зійшов крутим схилом у яр і заліз під настил. Працював швидко, без метушні. Дві головні балки підпиляв знизу, де їх не видно, на три чверті товщини. Потім лом вибив клини, що притримували поперечини настилу. Міст ще мав вистояти під пароциклом, але не під двома тоннами заліза. Конрад викотив пароцикл у кущі й присів поруч у темряві.
Вони з’явилися через дванадцять хвилин. Першим йшов локомобіль з якого бив ліхтар. Він вийшов на настил, і той прогнувся, як гнеться крига. Хруснуло, застогнало, і чорна махина, повільно, майже обережно, пішла вниз разом з половиною моста. Другий локомобіль не встиг загальмувати на мокрій глині, вдарив у перший і застряг на краю, перекосивши колесо. З-під перевернутого котла ревла пара.
З люків вилізли люди, цілі, але закопчені й розлючені. Хтось кричав. Хтось витяг із кишені сигнальний ліхтар.
Конрад подивився на них ще мить, потім сів на пароцикл і поїхав у темряву.
———
Томас Вейн витер сажу з обличчя, виліз на дах другого локомобіля й підняв сигнальний ліхтар. Довгий проблиск, короткий, довгий. Ліс мовчав, але через хвилину з далекого пагорба, там, де стояла вежа П.А.Р., блимнула відповідь.
У кабінеті з вікнами на Темзу, серед стрічок телеграфів і мідних механізмів, що цокали, як годинники, капітан Реджинальд Кросс прочитав повідомлення двічі. Потім склав аркуш удвоє й поклав його на стіл.
— Невдача, — сказав він тихо, без жодної злості.
Його помічник завмер біля дверей.
— Розбудіть Вугільника, — сказав Кросс. — Нехай нарешті випробує те, що стоїть у ангарі під брезентом.
За вікном небо над Лондоном починало сіріти.
Розділ третій. “Гавіота”
Берег виявився не таким, яким Артур його уявляв. Жодного порту, жодних ліхтарів і причалів, лише вузька смуга гальки під крейдяним урвищем, а на ній кілька дерев’яних помостів, збитих так, ніби їх уже не раз розбирали й складали наново. До одного з них був пришвартований плоскодонний паром із низьким бортом і однією трубою, залатаною листами жерсті. Уздовж борту висіли кранці зі старих канатів. На борту виднілась напівстерта назва: “Гавіота”.
Вони приїхали ближче до обіду. Туман розійшовся, і над водою висіло блідо-біле небо, що обіцяло ні дощу, ні сонця. Артур заглушив мотор. Салон був заляпаний глиною, заднє крило зім’ялося, а бічний ліхтар зник ще вночі. Айо зістрибнув на гальку першим і обійшов авто, з жалем торкаючись кожної вм’ятини.
Коли до них від парому вийшов чоловік, Генрі ступив уперед.
— Ми від Старого.
— Бачу, амігос, — відповів той. — Ви спізнилися, але не дуже.
Він був широкий, смуглий, із сивою щетиною і хусткою на шиї, а в зубах тримав люльку. Капітан Естебан Кабрера, уродженець Галісії, знав англійську рівно настільки, щоб його розуміли контрабандисти й митники, і ні на слово більше. Говорив він, перекручуючи голосні, ніби кожне слово доводилося розжовувати.
— Хто з вас дон Артуро? — спитав він.
— Я, — відповів Артур.
Капітан оглянув його довго й уважно, від чобіт до зачіски, потім кивнув, ніби щось вирішив.
— Ви не з тих, хто любить воду, дон Артуро. Видно по лиці.
— Це так помітно?
— Ви стоїте, ніби земля під вами хитається. А море ще й не бачили. — Він засміявся: гучно, коротко. — Нічого. Мій двоюрідний брат Хоакін теж страждає. Вісім років у моряках, і щоразу, як сходить на борт, зеленіє. Але ходить.
З-за дерев долинув тріск котла. Конрад виїхав на берег, збризкуючи гальку, і зупинився біля помосту. На куртці в нього була смуга сажі, на щоці свіжа подряпина, а в волоссі тирса від підпиляних балок, але рухався він так, ніби нічого не сталося.
— Я зупинив їх, — сказав він. — Але не впевнений чи на довго.
— Тоді не будемо гаяти часу, — кивнув капітан. — Прилив уже пішов.
Артур тим часом відчинив сумку з речами й дістав із неї те, що Айо потім назвав “лікарнею на колесах”. Малий мідний метроном для ритму дихання. Шматок свіжого імбиру, який він поклав у кишеню жилета, ніби це був годинник. Широкий шкіряний пояс, який він затягнув на животі так, що ледве вдихнув. А ще флакончик із нашатирним спиртом, склянка з м’ятними пастилками й невеликий циліндр із зеленої гуми, призначений, як він пояснив, “для стабілізації вестибулярного апарату”.
— Що це? — спитав Конрад.
— Науково доведено, що ритмічне дихання знижує сприйнятливість до хитавиці.
— Науково доведено, — повторив Конрад і подивився на Генрі.
— Я не коментую, — сказав Генрі.
Авто закотили на борт по двох дошках, а пароцикл поставили поруч. Кофі з Айо закріпили обидві машини канатами до скоб у палубі. Капітан гукнув команді, дві смаглі постаті мовчки відв’язали швартови, і “Гавіота”, пихкаючи, відчалила від берега.
Артур встиг дійти до борту, поставив метроном на планшир**, зробив глибокий вдих, і його знудило. Метроном тікав, поки хвиля не змила його за борт.
— Хіба ми вже відпливли? — тихо запитав Айо.
— Ми ще навіть берега не залишили, — відповів Кофі.
———
Приблизно за годину Артур перестав сподіватися, що стане краще. Він сидів на бухті канату, обіймаючи коліна, а Генрі став поруч, час від часу підтримуючи його за лікоть, бо більше йому нічим було допомогти. Айо й Кофі стояли біля машин із гвинтівками, а Конрад, найспокійніший з усіх, курив, спершись на борт.
Першим його помітив Кофі.
— Там щось у небі, — сказав він.
Всі обернулися туди куди вказував Кофі. Спершу це здавалося хмарою, що йде проти вітру. Потім хмара набула форми: довгий сигароподібний корпус, очевидно, повітряний, а під ним два ряди коротких крил з гвинтами на кожному, що оберталися так швидко, що їх було видно тільки як мерехтіння. Попереду виступала відкрита кабіна, з якої щось блищало. Там, де в дирижабля був би хвіст, з труби йшов чорний дим.
— Що це? — спитав Генрі, і вперше в голосі в нього не було спокою.
— Не знаю, — відповів Конрад. — Я таких ніколи не бачив.
— Пароліт, — сказав Артур. Він вже стояв, тримаючись за борт. — Про них ходили чутки. Експериментальна машина. Альянс обіцяв показати її на виставці в Лондоні наступного року.
— Вони не стали чекати виставки.
Апарат наближався, і було чутно його гул: низький, дрижачий, не схожий на жоден двигун, який Артур знав. Він дивився на нього, і нудота кудись відступила. Спершу він хотів зрозуміти, чим тримається цей корпус у повітрі. Газом? Оболонка занадто мала для такої маси. Крилами? Два яруси крил один над одним, а гвинти на кожному женуть повітря вздовж них. Отже, підйомну силу дають крила, а оболонка лише розвантажує машину. А вугілля? Комин ішов трохи не по осі, значить, котел розташований у кормі.
— Вони потребують вугілля, — вирвалося в нього. — Багато. Далеко такий не полетить.
— Дякую, професоре, — сказав Конрад. — Тепер, мабуть, нам стане легше.
З пароліта над самою водою пролунав голос, посилений рупором, металевий і далекий:
— Повертайте до берега! Іменем Спеціального департаменту безпеки П.А.Р., це наказ! Повторюю, повертайте до англійського берега!
Капітан Кабрера, що вийшов на палубу з рубки, глянув на небо, на рупор і плюнув за борт.
— Я іспанець, — сказав він. — Англійські накази мені не указ.
І поклав руку на важіль машинного телеграфа.
Пароліт опустився нижче. Тепер було видно людину в кабіні: широкоплечу, у шкіряному шоломі й окулярах, що піднялася й нахилилася над краєм. В руках у неї було щось кругле, чорне, з коротким гнотом. Вона розкрила руки, і предмет полетів униз.
Перша міна впала метрах за п’ятдесят від борту. Вода піднялася високим білим стовпом, і за мить на палубу долетів глухий удар, а за ним хвиля, яка гойднула паром.
— Він викидає їх просто вручну! — закричав Айо.
— Тим гірше, — сказав Конрад. — Щоразу ближче.
Друга впала за тридцять метрів. Третя за п’ятнадцять.
— Тримайтеся за що можете, — гукнув капітан і так різко перебрав важіль, що “Гавіота” кинулася вперед, а труба над нею вкрилась кіптявою. Паром пішов зигзагом: ліворуч, праворуч, раптом різко назад. Помости палуби затремтіли.
Артуру стало погано знову. Шлунок був порожній ще з першої хвилі, але нудота не відступала. Він схопився за планшир і заплющив очі.
— Стріляйте! — гукнув Конрад.
Кофі вперся ліктем у борт і вистрілив. Айо за ним. Куля пробила пароліту оболонку, звідти пішов тонкий пар, але апарат не звернув. Відстань була завелика, а перекидання палуби розхитувало приціл. Конрад дістав револьвер і теж вистрілив, раз, другий, без надії влучити.
Четверта міна впала так близько, що вода окропила палубу. Паром підкинуло, і Артура мало не викинуло за борт. Генрі встиг схопити його за комір.
П’ята вдарила майже у борт. Вибух розірвав воду, і всі повалилися. Щось страшно хруснуло на кормі. Дим із труби змінив колір, а з трюму донісся крик одного з матросів: “Вода!”
— Помпу! — гукнув Кабрера. — Дон Конраде, Айо, до помпи!
Вони кинулись виконувати. Артур, не вірячи собі, піднявся.
І тоді побачив: пароліт, який щойно нависав над ними, став повертати. Не рвучко, неохоче, ніби йому було важко розвернутися.
— Він повертає, — сказав Артур.
— Що?
— Він повертає. Вугілля. — Артур засміявся, хрипко, переводячи подих. — Я ж казав. Він не долетить далі середини протоки. Він мусить вертатися.
На обрії, крізь мряку, проступила смуга: низька, сіра, тонка, але справжня. Французький берег.
Паром іще кілька годин чвалав із пробоїною в кормі, з двома людьми біля помпи й капітаном, який співав щось гучне й непристойне іспанською, поки машина хрипіла. А коли на обрії виросли вогні невеликого порту, Артур, який ледве тримався на ногах, повернувся до борту й востаннє за цей день віддав морю все, що в нього залишилося.
———
До “Олд Клок” Кросс прийшов уже по обіді. Дзвіночок над дверима не встиг дзенькнути вдруге, як він зачинив двері й зупинився, не роздивляючись крамницю. Він не рахував годинників і не прислухався до їх цокання. Так заходять не клієнти, а ті, хто вже знає, що шукає.
— Доброго дня, містере Олдрідж.
Старий сидів за верстаком. Окуляр лежав поруч, перед ним розкрите нутро настінного годинника. Руки його, з шестернями від зап’ясть до ліктів, не ворухнулись.
— Доброго, сер. Годинник чи ремонт?
— Ні те, ні інше. — Кросс не сів. Він стояв, склавши руки за спиною, і дивився не на Пата, а на стелю, на ряди годинників. — Мені було не важко вас знайти. Пароцикл, який ви з вашим помічником вдосконалили, кидається в око. Власника ми з’ясували за годину, а потім і те, на кого він працює.
— Я не розумію, про що ви, сер.
— Розумієте. — Кросс нарешті подивився на нього. Очі в нього були блідо-сірі, без жодного виразу. — Не будемо витрачати час. Лорд Сент-Клер заплатив вам певну суму. Я пропоную вам удвічі більше. Готівкою, сьогодні ж.
— Я лагоджу годинники, сер.
— Містере Олдрідж.
— Усе, що я роблю, це годинники.
Кросс простягнув руку, взяв зі стелажа маленький кишеньковий годинник і подивився на нього.
— Двадцять три людини, — сказав він м’яко. — Двоє на складі в Лаймгаусі, троє в доках, четверо на Бермондсі-маркет, ще кілька у Саутварку. Хлопчики, які бігають із записками. Жінка, що тримає пансіон над вашою крамницею. Усі вони ходять до вас, і всі ви ввічливо вдаєте, що ремонтуєте годинники. — Він поклав годинник на місце. — Це я не вигадую. Я просто знаю.
Старий мовчав.
— Альянс не вмішується в дрібні справи. Але якщо мене змусять, я зроблю все, щоб кожного з них упіймали, судили й посадили. Одного за одним, на роки. Мені навіть не доведеться нікого штовхати, достатньо вчасно звернути увагу потрібних людей.
За годинниками тиша стала майже відчутною.
— А тепер, — сказав Кросс, — моя пропозиція інша. Давайте ще раз. Я даю вам удвічі менше, ніж обіцяв п’ять хвилин тому. Усього лише одна відповідь.
Старий довго дивився на свої руки. Потім опустив обидві долоні на верстак, і шестерні на передпліччях завмерли.
— Вони їдуть до Франції, — сказав він. — Переправа через Ла-Манш, потім потяг до Берліна. Більше я нічого не знаю. Така була домовленість. Як вони дістануться Парижа, не знаю.
— До Берліна. — Кросс кивнув. — Через Париж. Інакше потяг не піде.
— Мабуть.
— Дякую. — Кросс дістав із внутрішньої кишені гаманець, відрахував дві банкноти й поклав на верстак. — Це менше, ніж обіцяно, але більше, ніж ви заслужили. Ваші люди можуть спати спокійно.
Дзвіночок дзенькнув. Надворі, на сірій бруківці, його вже чекав кур’єр у чорній формі П.А.Р., захеканий, із депешею в руці. Кросс прочитав стрічку, не зупиняючись.
“Пароліт знайшов паром у протоці. Атака не принесла результату. Паливо вичерпано, повернулися на базу. Судно досягло французького берега”.
Помічник завмер, чекаючи вибуху. Кросс згорнув стрічку навпіл.
— Нехай Гілл відпочиває, — сказав він. — Він зробив усе, що міг.
— Сер, їм вдалося втекти.
— Проте тепер ми знаємо куди саме вони тікають. — Кросс сів у карету й на мить затримав погляд на вивісці “Олд Клок”.
Карета рушила. А в “Олд Клок”, за зачиненими дверима, продовжували цокати годинники.
Розділ четвертий. Нічний експрес
Паризький Північний вокзал гудів, як вулик у спеку. Під скляним дахом, затягнутим кіптявою, пихкали локомотиви, продавці газет перекрикували свистки, а носії тягли візки з валізами повз пасажирів у циліндрах і дорожніх накидках.
Двоє чоловіків у сірих пальто стояли біля колони й не дивилися одне на одного. Старший, Гарднер, закрив записник і сховав його в кишеню.
— Касир підтвердив, — сказав він. — Два квитки до Берліна, купе першого класу, четвертий вагон. Куплені вчора на прізвища Сент-Клер і Холт.
— Холт?
— Мажордом. У лондонському досьє значиться як людина, яка не відходить від господаря. — Гарднер кивнув на годинник над платформою. — Експрес відходить через двадцять хвилин.
Вони рушили вздовж потягу. За рогом вокзальної будівлі, у вузькому проїзді для багажних візків, раптом заревів котел. Із-за вантажного вагона вилетів пароцикл, чорний, масивний, з низьким котлом і тонким димарем, який майже не димів. Водій у шкіряній куртці й окулярах пригнувся до керма, прошмигнув між носіями, збивши чийсь капелюх, і зник у брамі, за якою стояв туман.
Фелпс зупинився.
— Ви бачили?
— Бачив, — відповів Гарднер. — Котел сидить надто низько. І золотник нестандартний. У лондонській депеші про це було.
— Конрад?
— Може бути він, а може, хтось на його машині. — Гарднер ледь повернув голову до двох чоловіків біля колони, і ті, не питаючи, кинулися до парового екіпажа, що чекав за брамою. — Нехай простежать. Про всяк випадок.
Четвертий вагон був майже порожній. Гарднер дістав револьвер і тримав його опущеним уздовж стегна, Фелпс робив те саме. Третє купе. Вони перезирнулися, Гарднер відчинив двері ногою, і обидва ввірвалися всередину.
Генрі сидів біля вікна, пряма спина, на колінах розгорнута газета. Навпроти нього Кофі в дорожньому костюмі, що сидів на ньому ніби позичений. На сітці над ними лежали дві валізи, до смішного охайні.
Генрі підвів очі, склав газету вдвоє і поклав на коліно.
— Добрий вечір, панове. Відправлення ще не оголошено.
— Лорд Сент-Клер, — сказав Гарднер.
— Лорда Сент-Клера тут немає.
— Де він?
— Мені наказали їхати до Берліна й чекати там. Більше мені нічого не повідомили.
Фелпс стягнув валізи з полиці й розстебнув. Одна. Друга. Усередині лежали складені сорочки, мило й дві папки з написом “Двигун Сент-Клера”. Він розірвав першу: усередині лише вирізки з “Таймс” минулого тижня. У другій таке саме.
— Креслень немає, — сказав він.
— Я міг би відчинити валізи ключем, — зауважив Генрі.
Кофі мовчав. Він дивився на Гарднера доброзичливо й нерухомо, як на людину, яка щойно переплутала двері.
Гарднер опустив револьвер. Він дивився на Генрі довго, і в голові в нього складалося те, що було ясно з першого погляду: їх обвели навколо пальця, і зробили це спокійно, без жодної метушні.
— Залишайтеся тут, — сказав він нарешті. — Поки не отримаємо розпорядження.
— Із задоволенням, — відповів Генрі.
———
Телеграфна стрічка прийшла до Лондона ближче до вечора. Кросс прочитав її в кабінеті з вікнами на Темзу, при зеленій лампі, між мідними апаратами, що цокали на стінах. Прочитав двічі й поклав на стіл.
“Купе перевірене. Знайдено слуг Сент-Клера: мажордом і ще один. Креслень немає. Сент-Клера немає. Пароцикл, схожий на Конрадів, залишив вокзал, переслідуємо”.
Він не розірвав стрічку й не вдарив кулаком по столу. Лише довго дивився на аркуш.
Двічі за добу. Спершу обвалений міс, потім пароліт, тепер це. Усе, що вони зробили, виглядало не як втеча, а як розрахунок: пастка на лісовій дорозі, підставний вагон, квитки на тих, хто не їде. Він шукав лорда-утікача, а мав справу з тими, хто думав на два кроки вперед.
Старий казав “потяг до Берліна”. Потяг був. Але в ньому виявилися інші пасажири.
— Недооцінив, — тихо сказав Кросс.
———
Склад у гаврських доках пахнув дьогтем, рибою й вугільним пилом. Конрад натягнув брезент на автомобіль, наче накривав стіл. Двері від причалу стояли зачинені, лише крізь шпарину в стіні сочилося вечірнє світло.
Артур зайшов, струшуючи з пальта краплі води, і зупинився в проході.
— Відправили? — спитав Конрад, не обертаючись.
— Так. Поштар дивувався, чому я прошу тримати це два місяці. Довелося сказати, що це подарунок на ювілей.
— Гарна брехня.
— Я не вмію брехати. — Артур усміхнувся кутиком рота. — Але здивувався, яким спокійним залишився цього разу.
Конрад пригладив брезент і нарешті повернувся.
— Головне, що ви його відправили.
— Ви й не уявляєте, скільки в цьому праці, — сказав Артур. — Почуваюся так, ніби я залишив частину себе на поштовому прилавку.
— Найголовніше при вас. — Конрад кивнув на його руки, що тримали шкіряний портфель.
— Шкода, що людей поштою не пересилають. — Артур провів долонею по брезенту, під яким ховався капот. — Тоді мені не довелося б плисти пароплавом особисто.
— Я не довіряю пошті. — Конрад кивнув у бік дверей. — Як і жодній казенній конторі: ні пошті, ні митниці, ні бобі*** в синіх мундирах. Крізь їхні руки проходить усе, а де багато рук, там завжди знайдеться щипач. Те, що справді важливе, я звик доставляти сам. — Він знизав плечима. — Але перестрахуватися не завадить. Дійде, то добре. Не дійде, нам гірше не стане.
— Ви говорите як страховий агент.
— Так мене ще не називали.
Вони вийшли на причал. Над гаванню висіло низьке небо, а в темряві жовтіли ліхтарі кранів і суден. Десь неподалік гуркотіли вантажні візки, і репетували чайки.
Вони йшли повз склади, повз купи вугілля й бочки зі смолою, і Артур довго мовчав. Потім сказав:
— Ви ніколи не питали, навіщо мені це.
— Не питав.
— Бо вважаєте, що я роблю це заради слави.
— Я вважаю, що це не моя справа.
— Паровий двигун, — почав Артур, — це піч, яка намагається стати машиною. Половину палива він викидає в трубу, і навіть найкращі котли на нашому рівні віддають у роботу менше десятої частини. Я хотів, щоб паливо горіло просто в циліндрі, під поршнем, а не в топці за три кроки від нього. Тоді тепло не витрачається по дорозі: через котел, через воду, через труби. — Він глянув на Конрада. — Це перше. Друге простіше. Альянс продає двигуни за ліцензією, і той, хто не купив, не їздить і не працює. Мій двигун не потребує ні котла, ні топки, ні кочегара, тож його можна будувати на звичайному машинобудівному заводі, без їхніх котельних цехів. Він вимагає доброї сталі й точної обробки, але це справа інженерів, а не монополії. — Він замовк, дивлячись на воду. — І третє. Вони називають себе рушіями прогресу, але я бачив, що вони з ним роблять. Паровий двигун за двадцять років поліпшили на кілька відсотків, бо їм вигідно, щоб ніщо не змінювалося. Прогрес це коли завтра можна зробити те, що вчора було неможливо. А в їхньому світі завтра таке саме, як учора, тільки дорожче.
— І ви хочете це виправити.
— Я бачив список двигунів, які вони викупили за останні десять років. Жоден не пішов у виробництво. — Артур сказав це спокійно, ніби перелічував чужі помилки. — Ідея, яка зникла в шухляді, гірша за ідею, яка не спрацювала. Бо ніхто ніколи не дізнається, чи була вона правильною.
Конрад деякий час йшов мовчки. Потім кивнув, не повертаючи голови.
— А ви? — спитав Артур. — Яка ваша історія?
Конрад зупинився біля ліхтаря. Здавалося, він вирішує, брехати чи ні.
— В дитинстві я був шмаркачем із канави. — Він сказав це так, як говорять про погоду. — Мені було років сім, може вісім, ніхто не рахував. Жив у доках Вапінга й канючив у моряків хоч би танер****. Іноді давали. Іноді били. Старий помітив мене не тому, що я був бідніший за інших, а тому що я був уважним, знав, хто з ким розмовляє і про що. — Він знизав плечима. — Олдрідж почав підкидати мені доручення. Віднести пакунок, передати записку. За копійку. Потім за три. Чим старшим ставав, тим небезпечнішими були доручення, але й платили щедріше.
— Він для вас як батько?
— Він мій босс. Це не одне й те саме.
Вони пройшли ще кілька кроків. На причалі височіла темна громада пароплава, на борту якого світилися ілюмінатори й горіли ліхтарі. Біля трапа стояв матрос у темному вовняному бушлаті.
— Пароплав до Німеччини, — сказав Конрад. — Відходить за годину. Гамбург. Квитки в мене.
Артур кивнув. Він мав би відчути знайому тривогу в животі, але чомусь не відчув: у голові ще крутилася розмова. Конрад глянув на нього збоку й заговорив раптом іншим тоном, байдужим, майже випадковим:
— Ви сказали, що паливо в ньому запалюється без іскри.
— Так, від стиснення.
— Як це? Іскри ж немає. Що його запалює?
— Тепло, — сказав Артур. — Коли швидко стискаєш повітря, воно нагрівається. Це відомий факт. Бачили, як гріється насос, коли ним качають? Тут те саме, тільки значно сильніше. Я стискаю повітря в шістнадцять разів, і воно розжарюється настільки, що паливо спалахує саме, щойно його вприскуєш.
— А чому не вибухає разом з повітрям?
— Бо воно потрапляє в циліндр не одразу. Я вприскую його поступово, і воно горить рівно, а не вибухає. — Артур вже жестикулював. — Саме це й вирішує проблему. Звичайні двигуни, що працюють на газі, запалюють суміш іскрою, і для цього їм потрібно мало стиснення, бо інакше вона спалахне завчасно. А в мене повітря стискається окремо від палива, тому можна стискати скільки завгодно. Чим більше стиснення, тим вищий ККД. Конрад, ви розумієте, що це означає? Той самий хід поршня, але віддача…
— Продовжуйте, — сказав Конрад. — А як ви його охолоджуєте?
— Водою, але значно менше, ніж паровий конденсатор. Треба лише порожнину навколо циліндра, і…
Він говорив, розмахуючи руками, розповідаючи про поршні, про вприскування, про сталь, що витримує такий тиск, і не помітив ні матроса в бушлаті, ні дошки трапа, ні того, як Конрад непомітно вказав рукою нагору. Не помітив, як матрос відступив убік. Не помітив, як під ногами змінився звук кроків.
— …і тому я вважаю, що теоретично межа ККД лежить значно вище, ніж навіть у найкращих паросилових установок, і…
Він замовк. Під ногами була палуба. Вона тихо, ледь відчутно гойдалася.
Артур повільно підвів голову. Над ним світилися ілюмінатори, а навколо тягнулися мотузки, поручні й бухти канатів. Позаду, внизу, лишався причал.
— Конраде, — сказав він дуже тихо.
— Так, сер.
— Ми на борту.
— Так, сер.
— Це ж пароплав.
— Німецький, — підтвердив Конрад і, не змінюючи виразу, додав: — Продовжуйте. Ви щойно дійшли до охолодження.
Розділ п’ятий. Зустріч в Берліні
Дорога через Північне море забрала в Артура дві з половиною доби й чималу частину гідності. Він пам’ятав її уривками: каюту, що то злітала вгору, то падала, відро, яке Конрад без жодного слова підсував щоразу, коли воно було потрібне, і голос. Конрад сидів на підлозі, спершись спиною на койку, і розповідав про що завгодно: як Старий колись продав графу годинник, який треба було заводити раз на рік; які пироги з вугрем печуть на Бермондсі-маркет; як він учився розбирати котел із зав’язаними очима. Артур не завжди слухав. Але голос тримав його над поверхнею, і коли в Гамбурзі пароплав нарешті став до причалу, він зрозумів, що за всі ці години жодного разу не лишився сам.
У берлінському поїзді він довго збирався з думками.
— Конраде.
— Так, сер.
— Я не вмію дякувати як слід. Мені ніколи не доводилося…
— Не треба.
— Але я хочу.
— Ви заплатили наперед. — Конрад дивився у вікно, на пласкі поля й червоні дахи. — Це найкраща подяка, яку я знаю.
— Тоді не “сер”. Артур.
Конрад не відповів. Але хвилин за десять, коли за вікном промайнула мала станція з водокачкою, він сказав, не повертаючи голови:
— Дивіться, Артуре, водокачка.
І Артур зрозумів, що відповідь надійшла.
———
У Берліні вони зняли дві кімнати в тихому пансіоні на бічній вулиці біля Тіргартена. Конрад обійшов обидва поверхи, перевірив вікна, чорний хід і навіть дах. Артур тим часом сидів над листом.
Конрад зазирнув через плече й кілька секунд дивився на рядки, ворушачи губами. Потім відвів очі, ніби щось на стіні раптом привернуло його увагу. Артур помітив це, але нічого не сказав.
— Прочитайте вголос, — сказав Конрад.
— “Любий друже. Я в Берліні й привіз усе що стосується винаходу. Завтра о восьмій вечора, кафе “Бауер” на Унтер-ден-Лінден. Прошу прийти самому”. — Артур накрив долонею конверт, на якому писав адресу. — Він упізнає почерк.
— Не віддавайте портьє, — сказав Конрад. — І поштою не шліть, поки не з’ясуємо, хто за нами стежить. Знайду шмаркача на вулиці. Такі не питають, що в конверті.
— Ви вже не довіряєте нікому.
— Я довіряю тільки тим, кого знаю. — Він узяв конверт.
Лист пішов зранку. До вечора Артур тричі переписував речення, яке збирався сказати при зустрічі. Він хотів висловити не подяку, а радість: перша людина в світі, перед якою він зможе розкласти все без ключів і обмежень, перша, хто зрозуміє, навіщо на кожній сторінці стільки розрахунків.
О пів на восьму вони вийшли. Шкіряний портфель із кресленнями Артур тримав обома руками, як носять немовля. Берлінський вечір пах димом і мокрим камінням, а в газових ліхтарях тремтіло жовте світло.
— Коли все закінчиться, — сказав Артур, — я збудую вам пароцикл із моїм двигуном. Такий, щоб за ним не встигав жоден “бобі”.
— Тільки без ліцензії, — буркнув Конрад, але посміхнувся кутиком рота.
Вузька вулиця за готелем виглядала безлюдною. Конрад ішов трохи попереду й збоку, і Артур, який уже навчився читати його ходу, помітив, як та змінилася: плечі трохи опустилися, ноги зробилися м’якшими.
— Не озирайтеся, — сказав Конрад тихо.
— Що…
— Позаду двоє. Попереду теж.
З-за рогу вийшла перша постать, потім друга. Ззаду, там, звідки вони прийшли, ступили на бруківку ще двоє, спокійно, без поспіху, ніби вся вулиця була кімнатою, а вони господарями. У темряві між ліхтарями ховалися інші. Артур нарахував вісьмох.
Від кута відділилася ще одна фігура, у довгому темному пальто, без капелюха. Світло ліхтаря впало на бліді сірі очі.
— Лорде Сент-Клер, — сказав Кросс. — Ми не знайомі особисто, але я багато про вас дізнався.
Він зупинився за десять кроків. У руках у нього нічого не було, і від цього ставало лише страшніше.
— Ваш лист до друга, — сказав він. — Хлопчик, якого найняв ваш супутник, дуже сумлінний. Щоправда, він не відмовився двічі заробити на одному конверті.
Конрад стиснув зуби. Артур почув це, а не побачив.
— Я читав вашу патентну заявку, — продовжив Кросс. — Двічі. Це чудовий двигун, лорде Сент-Клер. Найкращий, який мені траплявся. Я кажу це щиро.
— Дякую, — сказав Артур, не знаючи, що ще відповісти.
— Але ще не час. Ера пари в розквіті. На ній тримається економіка півсвіту, робочі місця мільйонів людей, флот і залізниці. Двигун, який не потребує котла, обвалить усе це за два десятиліття. — Кросс розвів руками. — Я не жорстокий. Я не хочу, щоб він зник назавжди. Просто пізніше, і коли для нього знайдеться місце, а не коли він це місце зруйнує.
— Вирішувати, коли час, не вам, — сказав Артур.
— Хтось має вирішувати. — Кросс кивнув на портфель. — Віддайте креслення. Ваші батьки вже сьогодні будуть спокійно працювати, Альянс про це подбає. Ви повернетеся до Лондона, до своєї майстерні й слуг, і забудете цей двигун. Це чесна пропозиція.
Артур стиснув портфель. Серце калатало так, що він боявся, що Кросс це почує.
— Ні, — сказав він.
— Подумайте.
— Ні. — Він сам здивувався, яким рівним був голос. — Можете спитати ще раз, відповідь та сама.
Кросс довго дивився на нього. Потім дістав із внутрішньої кишені револьвер, без поспіху, ніби носовичок.
— Ви не залишили мені іншого вибору, — сказав він.
———
Для Конрада вулиця вже склалася в карту. Вісім людей, два виходи, один за спиною, найближчий, лівий, із револьвером у кишені, правий із довгою палицею. Щілина між ними вузька, але реальна. Артур, який не вміє бігати, з портфелем у руках, не добіжить до рогу живим, якщо Конрад не відкриє йому дорогу.
Він нахилився, ніби поправляв пальто, і прошепотів Артурові у вухо:
— Коли я почну стріляти, біжіть. Що б не сталося, не озирайтеся.
— Конраде…
— Біжіть, Артуре.
Він вихопив револьвер. Агент, що стояв за ними й перекривав шлях назад, навіть не встиг підняти руку: куля влучила йому в груди, і він осів на бруківку. Артур рвонув в утворений прохід, стискаючи портфель, наче той міг його захистити.
Усе, що трапилось далі, Конрад побачив ніби крізь воду. Постріли. Крик. Удар у плече, відчутний як поштовх, потім другий, у спину, вже пекучий. Він встиг вистрілити ще двічі й побачив, як хтось падає. Потім ноги підігнулись, і бруківка піднялася йому назустріч.
Агенти пробігли повз нього, не зупиняючись. Їм був потрібен не він.
———
Артур біг.
Берлін, якого він не знав, проносився повз шматками: ліхтар, арка, мокрий камінь під підошвами, чиєсь здивоване обличчя у вікні першого поверху. Легені горіли. Він не бігав так довго відтоді, як був хлопчиськом, та тоді за ним ніхто не гнався.
Позаду лунали постріли. Він звернув ліворуч, потім праворуч, у темний прохід між двома будинками, що, як йому здалося, вів на головну вулицю.
Прохід закінчився цегляною стіною. Артур стиснув портфель. Десь далеко, з боку Унтер-ден-Лінден, почав бити годинник. Раз. Два. Він подумав про кафе “Бауер”, про столик біля вікна й людину, з якою мав зустрітися. За спиною стихали кроки.
Він обернувся. У вузькому розтині, між двома ліхтарями, стояв Кросс, а за ним, у тіні, двоє його людей. Вони не поспішали.
— Портфель. Востаннє — сказав Кросс.
— Мій двигун не помре, — сказав Артур. Голос зривався, але він закінчив. — Не тут.
На обличчі Кросса промайнуло щось схоже на повагу.
— Це більше не моя турбота. — Кросс підняв револьвер. — Ви не залишили мені іншого вибору.
Артур глянув на свої пальці що міцно стискали портфель, на цегляну стіну, на дуло, яке піднялося повільно, без метушні. Він хотів сказати ще щось. Не встиг. Його остання думка була проста: надія ще є.
Пролунав постріл, що відбився від цегляних стін і покотився провулком. Годинник відбив сьомий удар, потім восьмий, і замовк.
Кросс підняв портфель, що впав на бруківку біля руки лорда Сент-Клера, обтрусив його від бруду й, не обертаючись, пішов геть.
———
Гавр. Через кілька днів.
Склад пахнув тим самим дьогтем і вугільним пилом. Оренду Конрад заплатив наперед на два тижні, і зараз вони ще не закінчилися. Як він сюди дістався, він пам’ятав погано: підвода з капустою, незнайомий кучер, що не питав зайвого, поїзд, що гудів, нічне море. Права рука висіла на пов’язці, під сорочкою щоразу, коли він ступав, пекло в спині.
Брезент лежав на тому ж місці. Конрад підійшов і довго стояв, дивлячись на нього. Потім узяв здоровою рукою за край і стягнув.
Автомобіль чекав. Подряпини на крилі, вм’ятина від удару велетня в екзоскелеті, розбитий бічний ліхтар, за яким так сумував Артур. Конрад провів долонею по кузову, повільно, ніби по спині живої істоти. Мідь котла під кожухом ще пам’ятала тепло, хоч ніхто його не торкав кілька днів.
Він сів на водійське сидіння. Руки лягли на кермо, звично й незручно. Вперше за все життя швидкість його не вабила. Від самої думки рушити з місця в горлі ставав вузол.
Він не помітив, як у нього покотилися сльози. Витер їх рукавом, зло, ніби вони були чужі.
— Твоя справа не залишиться непоміченою, Артуре, — сказав він у порожнечу складу.
Ніхто не відповів. Але десь у порту гукнув пароплав, ніби підтверджував.
———
Берлін. Через кілька місяців.
Пакунок прийшов на початку весни. Поштар, що приніс його, глянув на конверт, потім на чоловіка у дверях.
— Пан Рудольф Дизель?
— Так.
— Вам відправлення з Гавра. — Він чомусь вибачився за затримку. — Лежало на пошті, хтось, певно, забув про нього.
— Дякую.
Це був чорнявий, сухорлявий інженер років тридцяти, із втомленими очима людини, яка занадто довго працює над однією ідеєю. Він мав дві теки з розрахунками на столі, невдалий патент, що збирав пил, і лист, який уже кілька місяців не давав йому спокою. Листи від Артура Сент-Клера припинилися, а потім у “Таймс” з’явилися два рядки про англійського лорда, що загинув під час візиту до Берліна “внаслідок вуличного нападу”. Дизель вірив у випадковості, але не в такі.
Він розрізав мотузку, розгорнув обгортку. Усередині лежав записник у шкіряній палітурці, потертій на кутах. Почерк з першої сторінки він впізнав одразу.
Він сів, не знімаючи пальта, і почав читати. Спершу повільно, потім швидше, потім так, що сторінки літали під пальцями. Це були схеми, чернетки, розрахунки: ступінь стиснення, температура, подача палива, довгі колонки чисел, перекреслені й виправлені. Помилки, які він сам ніколи не міг розгледіти, були виправлені рукою Артура, а там, де його власна думка вперто впиралася в стіну, тут стояла відповідь, вписана одним рядком між двох формул.
Він дочитав до кінця. Потім повернувся на першу сторінку й прочитав знову, повільніше.
За вікном падав дощ. У кімнаті цокав годинник. Дизель сидів нерухомо, тримаючи записник обома руками, і думав про людину, яку ніколи не бачив, але яка знала його ліпше за багатьох друзів.
Прогрес не вдалося спинити. Він лише змінив руки.
Та Дизель ще не знав, що згодом цей двигун називатимуть його прізвищем.
*Тоф (від англ. toff): у вікторіанському Лондоні зневажливе народне слово для багатого, вишукано вдягненого чоловіка з вищого класу; нині вживається іронічно.
**Планшир: верхній брус по краю борту судна, за який можна триматися або на який можна обпертися.
***Бобі (від англ. bobby): у Британії розмовна назва поліцейського, від імені Роберта Піла, засновника Столичної поліції Лондона (1829).
****Танер (tanner): шестипенсова монета, дріб’язок.
Дуже добре, але все ж вставлю свої п’ять копійок )
Удачі на конкурсі!