21 Листопада, 2026

Екскурсія

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

— О святе світло, — мало не схопилася за серце чорноволоса дівчина у зелених широких штанях з кількома декоративними та такій же зеленій куртці, яка сиділа за кріслом великого автобуса й читала книгу. Вона відклала книгу на сусіднє сидіння, а тоді інстинктивно поправила на голові зеленого капелюха з великими полями, прикрашеного вишитими декоративними квітами.

Водій — старий чоловік у заляпаних мазутом штанях, шкіряних рукавичках та чомусь сірій сорочці із краваткою— повільно повернув ключ. Великий автобус повільно почав труситись, а тоді гучно загарчав. Машина виплюнула велику хмару чорного диму, й продовжила труситися, а тоді сіпнулась. Водій уважно оглянув салон, й посміхнувся щербатою посмішкою своїм пасажирами. Чоловік навіть не звертав увагу на те, що його обличчя мало кілька брудних цяток мазуту. Повернувся, до керма, й швидким рухом дістав фляшку з під нього, й відпив води та  повільно рушив із стоянки.

Дівчина повернулася назад, несхвально подивившись на гучну компанію з хлопців та дівчат у такій же зеленій одежі, які тримали в руках невеликі камери. Серед них виділялася рудоволоса дівчина років сімнадцяти у великих окулярах та білій масці на обличчі, яку вона демонстративно опустила до половини так, що на весь салон було чути її дзвінкий голос коли та почала гучно говорити у фронталку свого телефону:

— А зараз, мої дорогі підписники, я, Квітка Лисенко, разом із компанією друзів вирушаємо в саме серце Атона! Ми відвідаємо місцевий нафтопереробний завод й знамените кафе «Сто грам дизеля»…

Дівчина, яка дивувалася старту автобуса, підійшла до водія, який не звертав уваги на блогерку повільно крутив кермо намагаючись вклинитись в рух на дорозі. Ось  він натиснув педаль, і автобус прогарчав, мов монстр із пекла, із його труб вирвалися величезні хмари диму, й вони виїхали на трасу.

— А скажіть, невже вам це подобається?

Дівчина стала біля водія. Той увімкнув якусь веселу пісню, та краєм ока дивився на автостраду,  яка тонула в диму від машин, що безкінечним потоком їхали в обидві сторони.

— Так завжди робили, і ми завжди так жили, відколи великий Інгес Котто придумав двигун на дизелі, — голос водія звучав надтріснуто. Він почав уважно дивився на трасу й лівою рукою дістав з-під сидіння велику коробку, на якій було написано «Дизель-бургер». — Пані, поки присядьте і вдягніть беруші, бо зараз як траса почне ревіти. Зараз вам гіди все пояснять, не хвилюйтесь.

Наступні півгодини дівчина, сиділа як коала у величезних берушах слухаючи музику.  Вона якось ухитрилась засунути під них маленькі Bluetooth-навушники — тільки так можна було слухати улюблену «Симфонію радості № 7» великого Сальєрі. Під ревіння машин, та хмари вихлопних газів туристка дивилась на краєвиди, що проглядалися за вікном. Крізь густі чорні хмари диму, які мов туман вкривали все навколо час від часу проривалися велетенські труби заводів, що викидали в небо стовпи полум’я. На небі мов зграї птахів проглядались дирижаблі які повільно летіли у своїх справах та білі сліди літаків. Вона навіть не зчулася, як задрімала, й прокинулася вже у великому темному місті, повністю огортаному смогом.

З цікавістю подивилась на вікно й ахнула дивлячись на натовпи людей у протигазах, які не звертали уваги на запахи від заводів й машин чимчикували вулицями у власних справах. Краєм ока вона помітила зліва велику вивіску. На тій світилося синім неоном зображення протигаза та дівчини у строгій формі. Туристка навела на неї телефон, і він тут же переклав:

 — Протигази «Ziomi» — надійно, дешево та не натирають від довгого носіння.

— Пані та панове, — в автобус заскочив хлопчина років двадцяти у строгому чистому світлому костюмі. Він виглядав дещо кумедно: класичний капелюх із довгими полями та протигаз на шиї, — прошу вдягати протигази й слідувати за мною. Перший пункт призначення — наш Музей механіки.

За ним зайшов іще один хлопець із бейджем гіда: у простому сірому костюмі, такому ж капелюсі та прозорих окулярах. На піджаку висіла наліпка «Гід».  Привітно помахав Квітці Лисенко, яка якраз робила кілька фото та швидко набирала пост, поки один із хлопців її супроводу діставав стедікам і велику камеру. Гід підійшов ближче:

— Я Григорій, але для вас — Грег, на губах гіда затанцювала посмішка, — ми тут всі трохи повернуті на стилі та манерах Штатів Великих Озер.

— Слухайте, Грегу, — Квітка тут же взяла його в камеру телефону, — а розкажіть нам ваші враження про гостей! Чи не нудно їх водити й слухати дурні питання?..

Дівчина іще мить послухала інтерв’ю гіда, тоді несхвально пирхнула й пройшла далі, аж поки не опинилася на виході з автобуса. Хлопець, що пів хвилини тому робив оголошення за протигази бесідував про щось із водієм, легко торкнувся її руки в останній момент перед виходом із автобуса та посміхнувся:

— Пані, прошу протигаз. У центрі міста зараз обідній смог, усі на роботу їдуть, — мов чарівник, гід витягнув із великої сумки охайний протигаз рожевого кольору із єдинорогами й простягнув його туристці, – може бути важко дихати, якщо не звикли.

Та мить подумала, помітила насмішкуваті погляди між ним та водієм, рвучко відпихнула руку, спалахнула й голосно промовила:

— Я думала, ви маєте ледь не боготворити нас, туристів із Сорал-сіті, за те, що прибули до вас, а ви жарти травити почали!

Водій і гід розсміялися. У руках хлопця звився затягнутий у чохол сірий протигаз і паперовий квиток:

— Пані, це ж був традиційний жарт, — очі гіда й далі сміялися, а водій поруч вдавав, що закашлявся, й відвернувся. — А ввечері ми б вручили вам квиток у Музей дирижаблів як плату за те, що наші трохи повеселяться. Я Мик, або Микита, як вам уже зручно, — він потягнув їй стандартний протигаз. — До речі, пані?..

— Анна, — сухо кинула дівчина й взяла протигаз, потерши його пальцем, мовби чекаючи, що з нього зійде фарба.

Грег який вирвався від Квітки тільки несхвально похитав головою, тоді, поміркувавши, узяв рожевий протигаз і, протиснувшись до людей, які почали сходити з крісел, прокашлявся та простягнув його Квітці. Гучно промовив:

— Пані Квітко, вам — найцікавіший протигаз! Будьте серед наших сірих буднів як промінь сонця…

Усе втонуло у смішках та жартах туристів, поки Квітка, посміхаючись мов дитина, фотографувалася з аксесуаром та ефектно позувала перед своїм оператором.

Анна несхвально пхикнула головою й тут же почула зовсім поруч тихе:

— Ну, а що не зробиш заради реклами…

Половину дня гіди водили їх між першими механізмами, які понад сто років тому застосовувалися місцевими. Анна довго дивилася на великий макет дизельного потяга, що тягнув понад двісті вагонів через пустелю — із кількома містами на шляху та навіть гірським перевалом. Вона б і стояла там далі, але підійшла решта групи, і Квітка почала записувати чергове включення для влогу.

Анна відійшла на кілька кроків, тоді стала збоку, аби їм не заважати, й уважно вслухалася у історію, яку повільно розповідав Грег: мовляв, той потяг спалював менше сотні літрів дизелю всього за десять кілометрів при завантаженні у сто сорок тонн. Дівчина дочекалася, поки блогерка та решта групи рушать до макета великого авіаносця з десятком біпланів, широкими боками та хромованими гвинтами. Вона обережно постукала пальцем по макету і ахнула, відчувши холод справжнього заліза.

— Якщо поїхати в глибинку, такі досі коптять небо, — із якоюсь сумною посмішкою сказав їй Микита й подивився на потяг так, як дитина дивиться на щось, що вражає на все життя.

Гід підійшов ближче, ніжно провів рукою по вагону й легко пробігся очима до самого локомотива. Все ще посміхаючись, він показав на невеликий важіль:

— Натискайте.

Анна замотала головою, але Мик тільки всміхнувся і потягнув за важіль сам. Умить уся конструкція ожила. Потяг протяжно та глибоко заревів, з його труб вирвалася велика хмара диму. Анна закашлялась і відступила назад, коли випари дісталися до неї та повільно поповзли пустелею.

— Вражає, чи не так? — Микита й далі не міг відвести очей від мініатюри.

— А ви багато знаєте про потяги, — усміхнулась йому дівчина.

Але гід лише махнув рукою:

— Колись я вчився в коледжі на машиніста…

— І що сталося?

Вони й самі не помітили, як, повільно бесідуючи, зайшли в невеликий сад у центрі музею, де під гудіння генератора, що живив величезний вентилятор, росло кілька попелястих кущів родом із Солар сіті. Зверху лилось світло ліхтарів, й їй на мить здалось, що вона вдома, але запах дизелю та вихлопів тут же повернув її в реальність.

— Життя змінилося, — Микита сам не звернув уваги, як присів біля туристки на велику ковану лавицю. Зітхнув: — Он зараз збираю кошти на вступ на інженерію на факультеті авіоніки. Ви б знали, як це круто проектувати, щось таке як літак…

Анна довго дивилася на групу туристів, які з веселим галасом оточили діючі макети дизельних двигунів. Озброївшись викрутками та ключами, під наглядом втомленого музейного механіка вони почали збирати кілька зразків, які наче спеціально для цього й були розібрані. Квітка махала втулкою циліндра перед операторами, а тоді, дослухаючись команд механіка —  чоловіка в спецівці, кепці та окулярах, — почала хвацько ставити її на місце. Вона вже майже поставила втулку до двигуна, як випадково заділа стенд — і їй на ногу впав важкий ключ.

Пролунав гучний зойк, усі змовкли, а місцеві мовби зщулились. На обличчях механіка та Грега з’явилася паніка, і вони побігли вперед. Грег схопився за голову, а Микита тільки вилаявся під ніс.

Усе врятувала сама блогерка. Важко дихаючи, дівчина стерла з обличчя піт і, кривлячись, голосно сказала у камеру:

 — Бачите, яка це важка та відповідальна робота — механіка біля двигуна! Один рух не туди… — на її обличчі, незважаючи ні на що, розквітла сяюча посмішка, — і ви будете їздити у дизельному візку! І коптити все газами!

Туристи почали нервово сміятись. Грег та механіки на пару гучно видихнули, і на їхніх обличчях розквітли несміливі посмішки. Гід, намагаючись взяти все у свої руки, врочисо промовив:

— За такий інтерактив від нас вам буде квиток на нафтову свердловину!..

Усе втонулося у веселих криках, тільки Квітка, покульгуючи, пішла на лавицю біля дерев і жестом показала своїм операторам, аби знімали далі. Подивившись на Анну та Микиту, що сидів біля неї, вона єхидно кинула:

— Що, вже опитуєш нашого гіда? А я-то думаю, чому їх було двоє, а залишився один…

Микита здивовано подивився на обох дівчат, а Квітка, дивлячись кудись мимо Анни, пояснила:

 — Вона вчиться зі мною у групі Академії вільних наук, соціолог, вивчає трансформацію суспільства…

Анна стиснула зуби: немовби блогерка видала щось таке, чого говорити не варто було, втім, навіть не звернула на це особливої уваги.

 — …як вона билася за грант від академії на цю поїздку! Хоче вивчити дизель-суспільство…

 — Не всі ж мають спонсорів на поїздку, — у голосі Анни чулась легка зверхність. Вона повільно піднялася і, дивлячись на блогерку мов на пусте місце, додала: — Хтось буде працювати, а хтось же…

Квітка спалахнула й хотіла було щось додати, але Микита швидко втрутився, дивлячись на блогерку:

— А де ви ще побували? Я так розумію, ви ж тревел-блогерка?

На обличчі Квітки розквітла самовдоволена посмішка, і вона трішки гучніше, ніж потрібно було, почала розповідати про свою останню мандрівку на архіпелаг Санта-Ніньо, де саме відновили фауну до первозданного стану після років випробування атомних бомб від Джіпонії.

— Ах, як там красиво! Ви б бачили, яка це сила, коли держава б’ється із розумом та наймає дизайнерів із Солар-сіті! І головне, — в її голосі прозвучала насмішка, — колись видно результат, а не якісь статті, що нікому не потрібні… та й…

Гід чемно слухав розповідь блогерки хоч краєм овка вловив несхвальний погляд Анни, яка діставшии блокнот та невеликий диктофон, спробувала щось запитати інженера, який саме обслуговував макет двигуна, але той швидко втік від неї. Квітка зловила її погляд і помахала пальцем. Блогека, відчуваючи себе мов риба в воді, лавірувала музем як судно між рифами в шторм чи водій автобуса в заторі то тут, то там, позуючи, щось питаючи.

До вечора група пройшлася ще по місту, побувала в саду під куполом та навіть за наполяганням Квітки спустилася в катакомби старого міста.

— А щоб їй! — буркнула Анна Микиті, коли вони сиділи в кафе «Сто грам дизеля» і їли вечерю, яка складалася з пюре батата, шматка м’яса та кількох овочевих салатів, рясно посипаних кунжутом. Гіди радили всім брати традиційні салати із синіх водоростей та річкових горіхів.

Втомлені диким днем туристи ліниво сиділи за столиками, дивлячись у телефони й готуючи фото. Кілька жіночок махали масками та протигазами одна перед одною, вихваляючись покупками. Старший чоловік дивився на великий шмат м’яса мов на скарб, а два хлопця – щось питалась в офіціанта з обличчя якого не злазила чергова чемна посмішка.

Тихо лунала класична музика: на великій сцені, стилізованій під рівнину з нафтокачалками, стояв невеликий ансамбль, який грав скрипкові партії великого Арканджело Кореллі.

Блогерка й тут виступила мов магніт: Квітка вискочила на танцпол перед музикантами й, схопивши довгов’язого оператора, потягла його в танець, відкидаючи па. Чулися крики від туристів та плескання в долоні. Анна повернулася до гіда:

— Мику, можна вас дещо запитати? Тільки чесно?

Той подивився на студентку довгим поглядом і хотів було зітхнути, та в останній момент зупинився. Узяв фляшку, стилізовану під колінвал, і відлив собі повний стаканчик шнапсу. Відпив залпом і посміхнувся Анні, яка терпляче чекала.

— Якщо ви хочете спитати, скільки тут агентів мінбезпеки, то не менше, ніж у вашій групі, пані соціологине, — в очах гіда відбилися відблиски газу, який горів у великому каміні, вириваючись із труби.

Та скривилася, а тоді під ніс вилаялась зовсім не студентською лайкою. Микита усміхнувся й налив їй чарку, яку дівчина теж випила одним залпом і тут же закашлялась. Схопила шматок хліба й почала заїдати.

— Ууу, як вогню випила! — захрипіла вона й вдячно кивнула, коли офіціант у строгому костюмі приніс на підносі фляжку води. Почала пити великими ковтками, кинувши пластикову кришечку на стіл.

Микита весь час посміювався та краєм ока дивився за групою, яка й сама почала підтанцьовувати. Хлопці та дівчата з місцевих оточили туристів і, посміхаючись, почали знайомитися. Він пригладив волосся на голові й усміхнувся, мовби ставив галочку, що все йде за планом.

— А ви, Мику, ви також?

— А ви, Анно?

Обоє пирхнули від сміху. Студентка похитала головою й дістала блокнот з обкладинкою, на якій було намальовано космоліт, що летів до зірок.

— Десь років двадцять тому наші країни воювали, — блокнот підсунувся до Микити, — і ваші програли, але…

— Анно, — посміхнувся хлопець, — зараз тут туристи, у нас економічна криза, і ви — велика частина нашого бюджету. Наш регент без дозволу архонтів Солару і встати не може. Що ви ще від нас хочете?

У голосі Микити звучав такий біль, що запитання, яке так і крутилося на язиці в Анни, так і залишилося несказаним. Він рвучко встав і пішов до кутка, де були непримітні двері. Показав жестом, аби вона йшла за ним. Відчинив і почав підніматися сірими залізними сходами.

Анна ахнула, коли вони опинилися на верхньому оглядовому майданчику ресторану. Сонце, яке вже майже сіло, освітлювало вікна хмарочосів, гуляючи в них, мов танцівниця. Вдалині темніли гори та нитки залізниць, якими тягнулися довгі змії потягів. Здавалося, це якась картинка із давно відкинутого минулого її рідного містечкаі Атенії. Псував цю картину тільки смог, який почав опускатися на місто, та кілька заводів між містом і горами, з труб яких ліниво вилітав чорний дим.

— І що в нас цікавого?

Дівчина на мить задумалась, а тоді обвела рукою місто, яке поволі потопало в смозі. Мов вулкани в далекій Джіпонії, почали запалюватися вогні на хмарочосах, місто почало співати моторами. І навіть з їхньої кабінки було чути гул машин та генераторів.

— Як люди досі можуть жити в цьому всьому… — вона важко видихнула й потягнула носом. — Навіть тут, незважаючи на вентиляцію, в повітрі літав легкий запах мастила та вихлопних газів, який намагались перебити освіжувачами. — Людина не створена для того, щоб дихати цим усім.

— Ми звикли й не до такого, — спокійно кинув Микита. — Коли ваші почали бити по наших фермах та фабриках їжі біологічною зброєю, то довелося сидіти й на пайках — вважайте, з трави. І нічого, вистояли.

В голосі хлопця прозвучала гордість. Анна, яка підійшла до нього майже впритул, подивилась в очі, у яких почав танцювати вогник, роздратовано та гучніше, ніж мала б, сказала:

— Це була помилка Архонта Айвана! Його засудили за таке рішення…

— Ні, я його розумію, — Микита відійшов від неї й подивився на місто. — Якби ми заволоділи вашими землями, там було б те саме, що й тут. Усе й почалося за нафту на Долинському мегародовищі…

Дівчина важко зітхнула:

— Чому ви думаєте, що було б так само?

У її тоні був такий холод, що гід поїжився. Та він миттю взяв себе в руки і сумно посміхнувся:

— Я знаю людей…

Запала мовчанка, яку перервали гучні п’яні голоси знизу. Двері рипнули, і тут же в них показалася голова Грега, який здивовано дивився на сперечальників. Вони стояли одне навпроти одного і самі не помітили, як майже зіткнулися носами.

З-за його спини з’явилася Квітка, кліпнула очима, а тоді на її обличчі розквітла капосна посмішка:

— Ой, Ань, я розумію, що ти вивчаєш соціологію, але щоб аж так заглиблюватись у свій предмет… — блогерка поцокала язиком. Анні здалося, що вона зараз зачне шипіти, як кішка.

Микита стиха вилаявся, показав Грегу кулак, а тоді підійшов до Квітки й мовчки простягнув їй руку. Та вдячно кивнула, помахала Грегу пальцем, наче сварячись, і стала біля Анни. Поки Микита рушив на свого колегу мов потяг у тунель, дівчата напівголоса почали лаятись джіпонською. Квітка показала Анні язика й помахала камерою телефону, яку мов чарівниця видобула з кишені:

— А це моя подруга та колега! Анно, як тобі місто? І його мешканці?

Блогерка відверто збавлялася з Анни, яка все більше ніяковіла і злилась. Невідомо, що б було далі, якби знизу не почувся зойк і звук падіння чогось великого.

Гіди одночасно вилаялися та скочили донизу.

Перед ними була справжня картина з апокаліпсису. Один з операторів Квітки так закрутив дівчину у вишуканому комбінезоні з великою кишенею спереду, що вони врізалися в інсталяцію сцени. Скрипаль у всьому білому костюмі стояв і заїкався, показуючи на велику трубу, яка впала біля нього:

— М-м-ма-мам… я нині з-з-знову н-н-надобився…

Один із хлопців знову вилаявся і хотів було почати розводити туристів по кімнатах, як пролунав п’яний голос однієї з жінок, яка махала паспортом:

— А що, продовжуємо паті! Буде весело! — туристка дістала з кишені гаманець і почала витягати грошові знаки. Замахала ними перед сумним барменом: — Це вам за шоу!

Знову все втонуло в гучних криках та веселому сміху. Грег дав сигнал музикантам, і скрипалі почали грати повільну, сумну мелодію, яка щомиті ставала все веселішою. До них долучилися піаніно та барабани. Офіціанти почали швидко прибирати наслідки аварії. Все знову потонуло у веселому сміху.

Анна, яка спустилася вслід за Квіткою (що мало не плакала через те, що упустила такий момент), сіла за столик у кутку й замовила каву з молоком. Дівчина повільно почала її сьорбати, не приймаючи жодної участі в загальних веселощах. Тоді важко зітхнула, дістала блокнот і почала робити в ньому записи акуратним почерком.

Микита трохи покрутився, думав було йти до неї, та його зловив один із офіціантів і показав на двері, що вели до кухні. У них стояв чоловік непомітної зовнішності й уважно дивився на нього. Гід подякував офіціанту й побіг на кухню.

Повернувся за хвилину чи дві. На його обличчі було легке роздратування; спритним рухом ухилившись від однієї з місцевих дівчат, що намагалась потягнути його до танцю, він підійшов до Анни.

— Ну, тепер я точно знаю, що ви маєте зв’язки з мінбезпеки, — кинула та.

Хлопець невимушено розсміявся, хоч в його очах блимнуло щось таке, від чого вона поїжилась. Чомусь вона уявила собі представників нижніх рівнів столиці, які вночі вийшли на пошуки пригод.

— І ще скажіть мені, Анно, що соціологія у вас не пов’язана із зовнішньою політикою. Я читав, що у вас же там вибір або на Солар-уряд, або в академію, але так само йде на уряд, — Микита весело підморгнув їй, побачив, що та скривилась, і підняв руку офіціанту, який тут же підскочив. — Два коктейлі із мазутом.

Офіціант — молодий хлопець у білій сорочці, чорних штанях і лакованих туфлях — тут же кивнув:

— Буде виконано, пане.

Микита єхидно посміхнувся Анні:

— Це вам, колего, від контори…

Та скривилась:

— Ви знаєте, що ви нестерпний гід?

Почувсь веселий сміх, але тут же перед ними зяввився офіціант із підносом.  Вона з підозрою подивилася на два келихи з чорною рідиною. Микита взяв свій і, салютуючи їй, відпив. Дівчина мить подумала, а тоді потяглася за ним. Зловила знову єхидну усмішку, коли зупинила келих біля губ, й відпила. Тут же її очі розширилися, й на обличчі мало не розквітла посмішка:

— І це вербування коктейлем?

Обоє весело розсміялись, мовби зруйнували стіну яка була між ними. Решту вечора обоє провели в танцях та розмовах. Микита, як виявилось, не тільки розбирався в інженерії, але й трохи цікавився по мірі сил культурою Солар-сіті, тож Анні моментами навіть здавалося, що перед нею звичайний соларець, а не атонець.

Ще два дні пройшли у вилазках на парові ферми та на НПЗ, де їм дозволили набрати по флакону нафти на пробу — атонці намагались монетизувати все, що тільки можна. Анна раз за разом чула веселі історії туристів про нічні пригоди в кількох клубах, а гіди посміхались і постійно робили вигляд, що так і потрібно…

Соціологиня кривилась, помітивши що всі раптом стали хотіти поговорити із не.: водій автобуса, оператор НПЗ та навіть кілька продавців із сувенірної крамниці радо відповідали на всі запитання. Ніхто не втікав — ба навіть навпаки: Анна постійно стала помічати, що їй повсюди мовби виділяють людину, яка завжди готова відповісти на все, завести в будь-яке місце, і при тому робить вигляд, що так і треба. Дівчина хмурилась, ловила на собі обережні погляди й тільки зітхала, але радо всіх опитувала, намагаючись триматися подалі від Квітки. Та розгулялась на повну й гучно хвалилась, що підписала новий контракт із місцевою мерією на серію випусків про місто.

Третього дня, коли у них був вільний час перед завершенням туру й завтрашнім шляхом до рейсового дирижабля «Соларних повітроліній», дівчина — чий блокнот, як і дві флешки та нотатки в телефоні, уже був повний — схопила Микиту, коли той хотів було піти від туристів у своїх справах.

На обличчі гіда з’явилась чемна усмішка, але очі насторожено блимнули. Квітка, яка саме проходила повз, зацікавлено глянула, й Анна мовби ненароком штовхнула Микиту за двері — навіть не звернувши уваги на кинуті навздогін слова:

— Ну треба ж таки, наважилась!

Вулиця зустріла їх гуркотом двигунів, ревом машин та натовпами людей, які йшли у своїх справах. Дівчина тут же закашлялась, і Микита швидким рухом дістав із кишені респіратор, на якому зеленим по білому було написано «M-Dnipr», та подав:

— Пані щось хотіла?

Анна проковтнула слину, сплюнула на асфальт та швидко наділа маску. З-під неї пролунав її дещо роздратований голос:

— Микито, я думала, ми здружились… за ці кілька днів…

Той тільки почухав голову; очі хлопця збільшились, і він закліпав, дивлячись на туристку:

— А що не так?

— Микито! — у голосі дівчини зазвучали такі нотки, що гід відчув бажання витягнутись, мов на огляді в сержанта гірських рейдерів. Тільки великим зусиллям йому вдалося подивитись їй в очі, у яких горіла злість, підійти на крок ближче й розсміятися.

— Якщо хочеш піти в нетрі чи ще кудись, аби побачити справжню екзотику, не раджу. Ціліша будеш, там не дуже ваших люблять…

Отримав доволі сильного тичка в плече:

— Я можу за себе…

Гід вилаявся, схопив її за руку і, незважаючи на зойк, потягнув із собою. Центральна вулиця, на якій вони знаходились, вмить звернула в бік великої ріки, на березі якої розміщувались кілька промислових зон, що тонули у смозі. Не доходячи до промки метрів шістсот, Микита завів її у невеликий магазинчик, що торгував ношеним одягом. Мовчки дістав гаманця й показав продавцю на потерту куртку та картуза. Розрахувався.

— Перевдягайся, — голос хлопця звучав глухо та насторожено. Він усміхнувся продавцю так, що той мало не зблід. — Дядь Ігорку, ви ж будете мовчати про мою гостю?

Поки Анна накинула на себе одяг, Микита акуратно скрутив її зелену куртку та кинув собі в наплічник. Уже на виході провів рукою по стіні й швидким рухом вимазав обличчя дівчини, яка навіть не протестувала:

— І, Анно, мовчи, бо буде погано обом…

Бар, в який вони зайшли, розміщувався в приміщенні, яке колись було прохідною великого заводу, що лежав майже на самій ріці.

Рипнули двері, й дівчина мало не закашлялася: аромат сигар, дешевого пійла та втомлених людей бив не тільки по очах, а й у живіт. Відвідувачі були під стать закладу: всі жовтуваті робітники, перемазані чимось чорним, із обличчями, на яких, здавалося, ніколи не було посмішки. Чулася лайка та постійний кашель.

Микита зі знанням справи пройшов до бармена й кинув на шинквас кілька купюр. Анна, намагаючись не торкатись нічого та нікого, трималася за його спиною. Зловила кілька оцінюючих поглядів, і серце дівчини пішло в п’ятки.

— Щось пристойніше дайте нам і десь посадіть, — гід навіть не звертав уваги на те, що всі погляди в залі в один момент стали прикуті до них. Анні хотілося бігти звідси чим подалі, але сили покинули її.

Старий, який дивився на нього з легкою усмішкою, проскрипів:

— О, Мику, а чому ти тут п’єш, а не з тими туристами? І хто з тобою, га? Що це за дівчинка із вищого світу, яка прийшла до нас подивитись, як живуть прості роботяги?

Той зло вишкірився:

— Уявляєте, дядьку Антипе, вожу я туристів із Солар… — тут у залі пролунало кілька гучних лайок із чотири- та п’ятиповерховими зворотами. — І от одна каже, мовляв, давай покажи мені, які ми справжні. А не та картинка для туристів. От і привів до вас…

Анна зблідла й сама не помітила, як вчепилася в край куртки Микити. Дівчина намагалася не дихати, відчуваючи, що серце от-от вискочить із грудей, а світ перед очима почав розпливатись.

Зал уже потонув у сміхові та новій порції лайки. Антип ляснув себе по обличчю й посміхнувся усмішкою із жовтих металевих зубів:

— От вічно ти, Микитко, старого намагаєшся розіграти. Що, я не бачив тих соларних виродків, коли був на війні? Та від них за милю несе тою чортівнею. І крім того, ти ж того року так само привів сюди ту руденьку… — він показав на стіл під стіною, над яким висіла потерта картина з деревами. За ним дрімав чоловік у подертому кашкеті та замизганій білою фарбою сорочці. — Так, зараз хлопці та Віола приберуть і посидиш, покажеш, — тут він моргнув Анні, яка ладна була втікати, —золотій дівчинці яке воно, реальне життя у нас.

Годину по тому, коли вони вже повертались із нетрів, і перед її поглядом з’явився готель, Анна різко зупинилась і вилаялась. Микита вдав, що не почув, і милувався промзоною, яка повільно тонула у вечірньому смозі. Мимо них на дикій швидкості пролетіло кілька важких вантажівок. Почувся звук поліцейських сирен.

ДІвчина зависла й зойнула, коли Микита знову різко смикнув її за руку. Мимо них на дикій швидкості пролетіло кілька хлопців на мопедах, й обоє вмить опинилися в хмарі вихлопних газів. Якби не гід, який швидким рухом одягнув на неї маску, дівчина б довго кашляла.

— Ну ти й придурок, — врешті долинув її тихий голос. Анна подивилась у його очі, у яких танцював вогник інтересу, й продовжила: — Знаєш, що з тобою за таке буде? Якщо я…

— Хотіла справжньої картинки? То й маєш, — Микита показав на готель, з якого линула музика. — Провести? Відпочинеш, скаргу кинеш…

— А ти куди?

Від раптового запитання хлопець завис і сумно усміхнувся:

— Та випити чогось нормального та поїсти. Із вами, туристами… — він замахав руками, коли побачив, як блимнули очі Анни. — Боги, за що мені це все…

Та хитро усміхнулась:

— А там буде щось цікаве?

Замість відповіді отримала тиху лайку та зітхання.

Вже потім, коли вони сиділи за невеликим столиком у ніші із прозорими дверима, туристка тихо кинула:

— Як ви можете так жити? Це ж…

— Це наше життя, — Микита сумно посміхнувся. — Аби вирватись із того, потрібні кошти…

— І тому ви так оббираєте туристів?

За дверима почувся якийсь шум: офіціанти копняками виганяли босого обірванця без руки на вулицю. Чулися свистки поліцейських, крики та ревіння двигуна.

— Життя — складна річ. От дивись: ми програли у війні, і тепер маємо ембарго на ваші технології та можемо добувати тільки те, що маємо тут…

Дівчина кахикнула:

— Так ви почали війну за поклади нафти під нашими південними полями! Чого не взяти чисту відновну енергію?

— А де, по-твоєму, розміщують заводи, які складають вам сонячні батареї і все інше? — Микита невесело розсміявся. — Ми не тільки атракціон для ваших туристів, а й місце для таких от речей.

Він змовк, коли зайшла офіціантка в строгій формі та поставила тарілку із супом, у якому плавав горох, крапля олії та шматок м’яса. Деякий час обоє мовчки їли.

— І звідки в тебе такі питання? І навіщо ти мені це показав? — Анна обвела рукою зал, але Микита зрозумів. Усміхнувся невесело: — А кому показувати? Вашим і так добре — туризм та виробництва. Наші змирились та мовчки скніють… — хлопець відставив ложку й відпив соку. — Але якщо тобі дійсно цікаві ми… — він скривився, — не як контент для Квітки чи іще щось, то чому б і ні…

Анна подивилась на нього довгим, важким поглядом. Спитала тихо:

— В тебе будуть проблеми, якщо я буду розповідати, куди ти мене вів?

Той тільки знизав плечима:

— Відбрехаюсь, мовляв, зблудив чи ще щось…

Отримав сумний кивок і потягнувся за соком.

Увечері, коли Микита провів Анну до готелю, вони навіть не звернули уваги на єхидне запитання котроїсь із подружок Квітки, як там поїздка на дизелі. Гід іще довго сидів за столом та дивився на вечірнє місто, вогні якого все одно пробивались крізь смог заводів. У руці тримав сік, який майже й не випив до півночі. Тоді рвучко підвівся, відпив і пробурмотів під ніс:

— Вічно ж так тривати не має…

Уже коли туристів проводжали на дирижабль, Анна на мить підскочила до нього й міцно обняла, не звертаючи уваги ні на митників, ні на своїх. Коли гід уже прийшов додому й перевдягався, то із задньої кишені його штанів випав листочок паперу із тонким ароматом бузку. Розсміявся, прочитавши номер та пораду зв’язатись із нею в Solarbook або хоча б Vider. Поклав листок на стіл і задумливо став дивитись на нього, поринувши в думки, все ніяк не наважуючись зрушити з місця…

 

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО