20 Листопада, 2026

Підґрунтя

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

Сонячна черепиця вбирала перші вранішні промені. Легкий вітерець ворушив листя, десь в глибині саду дзюрчав водограй. Нічого не порушувало гармонійності цього ранку. Крім однієї деталі.

На газоні лежав чоловік.

Власник маєтку зробив кілька повільних кроків. Волога трава неприємно торкнулась босих ніг. «Давно пора покосити», ― відсторонено подумав він.

Крок. Ще крок. Стівен наблизився до трупа. Бліда шкіра, сиве волосся. Кілька синців і подряпин. Одяг брудний.

Стівен придивився до емблеми на куртці покійника. Спершу не повірив своїм очам, а потім відчув, як його кидає в холодний піт. Цієї людини не мало тут бути. А це означало… Що саме це означало, Стівен поки не знав.

За спиною скрипнула хвіртка. Стівен мало не підстрибнув на місці, перелякавшись. Але це був всього лише садівник.

― Доброго ранку! ― весело привітався він. ― Вирішили походити по росі? Схвалюю.

Стівен приречено слухав, як садівник вивозить з підсобки газонокосарку. До моменту, коли він опиниться поряд з тілом, лишались лічені секунди. Ховати труп було нікуди, та й жодного сенсу ― метушня лише привернула б увагу.

― О, то трава і правда ще мокра? Тоді займусь поки клу… ― садівник замовк на півслові. ― Що з ним сталось?

Стівен перевів погляд на садівника.

― Ти знаєш цю людину, Метью?

Садівник похитав головою.

― Піду викличу поліцію, ― промовив Стівен. ― А ти… Знаєш, мабуть на сьогодні ти вільний. Газон почекає.

Господар непевною ходою попрямував до дверей. Метью подивився йому вслід, а потім  повільно опустився на одне коліно біля тіла. Простягнув руку до емблеми на грудях, але не торкнувся, зупинив пальці в міліметрі від тканини.

Цю людину він дійсно не знав.

Знав він інше: чоловік, який зараз нерухомо лежав на некошеній траві в маєтку Стівена Ешфорда, прийшов тим самим шляхом, що і Метью колись. Метью пощастило. Комусь пощастило менше.

Метью відкотив газонокосарку на місце. Навмисно повільно поскладав інструменти. Прискіпливо перевірив всі налаштування системи поливу. Час минав, а поліція не з’являлась.

Садівник пройшов через газон, намагаючись не дивитись на тіло. Піднявся на терасу, підійшов до вхідних дверей. Але ручки так і не торкнувся ― почув голос хазяїна маєтку. Той майже кричав, забувши про небезпеку бути почутим.

― Кажу ж тобі, я не знаю, як це сталось. Це не мало спливти на поверхню. В усіх сенсах.

Метью зачаївся за дверима.

― Треба прискорити перехід. І обірвати всі кінці. Ми занадто довго все приховували. Пора нарешті покінчити з цим. Працюйте. А я розберусь з нашим гостем.

На виклик поліції розмова була категорично не схожою. Метью тихо спустився з тераси і покинув територію маєтку.

Дорога від маєтку Ешфордів до будинка Метью займала зазвичай хвилин десять. Сьогодні він йшов додому майже годину, зупиняючись біля кожної громадської теплиці. Коригував налаштування поливу і освітлення, пересадив кілька рослин. Трохи поспостерігав, як на стіні нового розважального центру встановлюють штучний водоспад. Гірко посміхнувся, побачивши тендітну сонячну панель, яка мала живити це двадцятиметрове видовище. Але люди вірили. Люди в усі часи вірили в дива.

Коли Метью нарешті дістався додому, з кухні долинула розмова. Він хотів тихо сховатись у спальні, але дружина, почувши звук дверей, визирнула в коридор і покликала чоловіка приєднатися.

Її співрозмовником виявився сусід. Той сидів прямо на підвіконні і похмуро жував яблуко. В момент, коли Метью зайшов, він саме запустив огризком в кухонний компостер. Промазав. Прилад осудливо блимнув індикаторами і поповз по залишки яблука.

Метью переступив через працьовиту машинку, потиснув руку гостю і взяв яблуко собі теж.

― Уявляєш, Артура звільнили з роботи, ― пояснила Лінда настрій сусіда.

― Скорочення кадрів? ― спробував вдати небайдужість Метью.

Артур потягнувся за черговим яблуком, але стиглі в капсульному мікро-саду скінчились. Лінда покрутила регулятор дозрівання. Пристрій загудів вентиляторами, капсула наповнилась легким туманом, створюючи плодам благодатну атмосферу. «Безглузда штуковина» ― звично подумав про мікро-сад Метью, дивлячись на розкидисту яблуню за вікном. «Інкубаторські» яблука були смачні, нічим не гірші за справжні, але душі в них не було.

― Показились вони там, чи як? ― Артур тим часом взявся описувати свої негаразди. ― Впроваджують оновлення в системі, якісь інноваційні накопичувачі. А потім раптом звільняють половину команди. І ходять чутки, що вже не вперше.

― Оновлення енергосистеми? ― зацікавилась Лінда. ― Дивно, я нічого не чула. А це ж гучна новина мала б бути, бо років п’ятсот вже точно нинішній системі. Хіба вчені не визнали, що досягли вершини в сфері енергетики? Я колись інтерв’ю брала у розробника біофотонної матриці, він казав, ми навчились використовувати Сонце на всі сто, далі нема куди.

Метью гірко усміхнувся.

― Весь проект вам, мабуть, і не показували? ― запитав він в Артура. ― Зробили свій шмат роботи ― і до побачення?

― Якось так і було, ― кивнув Артур. ― А ти щось чув про це?

Метью похитав головою.

Розмова не клеїлась, Артур скоро попрощався. Метью проводив його до дверей, подав куртку. Погляд зачепився за емблему на рукаві. Схожу, але з геть іншою історією.

Ввечері Метью сказав Лінді, що має ще справи в маєтку. Якщо дружина і здивувалась, то допитуватись не стала.

Пройти непоміченим було нескладно. Відеоспостереження було чисто номінальним, за моніторами ніхто не стежив ― останнім випадком незаконного проникнення в будинок був сам Метью тридцять років тому. До того ж, садівник знав, де саме встановлені камери. Знав він, і де лежить запасний ключ від задніх дверей.

Метью спустився в підвал. Підсвічуючи ліхтариком, знайшов потрібну щілину між кладкою. Натиснув прихований важіль. Досі він робив це лише раз, багато років тому. Просто хотів переконатися, що зможе повернутись, якщо захоче.

Так і не захотів.

Прохід відчинився, з нього повіяло вологим повітрям з ледь помітною ноткою гарі. Метью зробив глибокий вдих ― і ступив у тунель. Спуск був досить різким, ноги самі несли вниз. Вже за кілька хвилин дорога зробила черговий різкий поворот, і Метью мало не впав в отвір люку під ногами. Кришка вільно звисала, тримаючись на іржавій петлі. Той, хто останнім пройшов секретним тунелем, точно не боявся погоні.

Метью присів на краю отвору і обережно зістрибнув вниз. Скривився, невдало приземлившись. Озирнувся, намагаючись вгадати ― або згадати ― з якого боку прийшов загиблий. Та врешті обрав напрям навмання.

Вже за кілька секунд зрозумів, що вгадав. На підлозі тунелю ставало забагато каміння. Якихось кількадесят кроків ― і Метью уперся в завал. Кам’яні брили перекрили прохід, не залишивши ані щілини. Нагорі, під самою стелею, злегка іскрив обірваний кабель. Метью спробував відсунути кілька каменів і мало не скрикнув від несподіванки: з-під завалу показалася людська рука.

Метью механічно пошукав пульс на нерухомому закопченому зап’ястку. Потім спробував дістати тіло з-під завалу, але валуни були занадто великими і важкими. Довелося повертатися.

У підвалі горіло світло. На Метью вже чекали. Стівен піднявся з дубової діжки, що стояла прямо навпроти входу у тунель.

― Побачив щось цікаве?

― Не сказав би, ― Метью трохи заспокоївся. Господар маєтку був один, і явно не налаштований на конфлікт. ― Не знав, що вам відомо, де тунель. Думав, ваш батько забрав цей секрет з собою в могилу, як то кажуть.

Стівен усміхнувся.

― Знаю. Ще з дитинства. Грав у шпигуна і випадково простежив за тобою до цього місця. Аж надто цікавим ти був об’єктом для спостереження: взявся нізвідки, скаламутив тишу і спокій цього райського куточка…

Метью усміхнувся, хоча веселощів зовсім не відчував.

― Що зі мною тепер буде? ― хрипло запитав він. ― Ви мене… як того бідолаху?

Стівен наче трохи образився.

― Ти за кого мене маєш? Тіло оглянули. Численні забої. Внутрішня кровотеча. Можливо, якби ми знайшли його раніше… та що вже казати.

― Я чув вашу розмову. Про обривання кінців і те, що з брехнею пора покінчити. Ви мали на увазі…

― Не твого розуму справа, що я мав на увазі, ― різко обірвав його Стівен. ― Твоє діло ― газони стригти. Чекаю зранку. Але якщо ще раз побачу, що ти тут нишпориш ― розмова буде іншою.

Метью коротко кивнув і вийшов з підвалу. Цього разу він майже біг, ніби намагався втекти від власного минулого. А воно, засидівшись за стільки років у темному підвалі, кружляло навколо і намагалось повалити його з ніг.

Лінда ще не спала. Вона лежала в шезлонгу на терасі і насолоджувалась голографічним шоу над містечком. Метью з ненавистю подивився на феєрію світла і кольорів. Сьогодні ця щомісячна традиція здалась йому особливо огидною.

Він пройшов повз дружину і опустив штори на вікнах. Лінда зайшла в кімнату слідом за чоловіком.

― Щось сталося?

Метью на мить прикрив очі.

― Сталося, ― буркнув він. ― Брехав твій вчений. Вони всі брехали. І я тобі брехав.

Лінда сіла поруч.

― Брехня ― моя спеціальність. Розповідай.

«Якби ж то було так просто» ― подумав Метью. З чого почати, він не уявляв. Тому почав з себе.

― Колись давно я працював на електростанції. Там, звідки я родом, всі працювали на електростанціях, бо нічого іншого там не було. Зате були перебої з електрикою ― смішно, правда?

― Поки не дуже.

― Я був молодий і допитливий. Мені було страшенно цікаво, для кого ж виробляються всі ці неймовірні обсяги енергії. І я довідався: вони всі йшли нагору. Сюди, коротше кажучи.

― Ти хочеш сказати, що жив під землею? ― недовірливо спитала Лінда. ― Я про це читала, були років п’ятсот тому спроби винести всю промисловість під землю, але від цього швидко відмовились на користь екологічного виробництва і відновлюваної енергетики.

― Не відмовились. Замаскували.

Метью встав і зробив коло по кімнаті. Лінда терпляче чекала, коли він збереться з думками, щоб продовжити.

― Навіть внизу було складно знайти людей, які бодай щось знають. Забагато часу пройшло, кілька поколінь змінилось. Спершу виходи назовні охороняли зі зброєю, а потім необхідність в цьому відпала ― ніхто й не думав виходити. Хіба що ті, хто здійснює обмін ресурсами, але я не знаю, чому вони мовчать. Можливо, вимушені. А може ― їм і так непогано.

― А як ти вибрався?

Вперше за вечір Метью трохи усміхнувся.

― Уявив себе месником. Хотів відплатити верхньому світу за те, що вони експлуатують мій народ. Знайшов на карті підозрілий технічний тунель… власне, багато підозрілих тунелів, але пощастило мені вже з четвертої спроби. Вихід виявився у підвалі маєтку Діка Ешфорда. Тільки до помсти приступити я не встиг, тісно познайомився з охороною. Досі, як підстригаю той газон, згадую ті незабутні відчуття.

Метью потер ребра, які, хоч і давно зрослись, теж не забули досвід юності.

― Пізніше я дізнався, що, звісно ж, був не першим. Але еліти століттями берегли таємницю. ― Метью трохи помовчав. ― Де поховані мої попередники, я не знаю.

― Чому ж не вбили тебе? ― поцікавилась Лінда. ― Ні, я за це, звісно, вдячна, та все ж?

― Допоміг випадок, ― відповів Метью. ― І Стівен. Йому тоді було років шість. Він прокинувся, почувши метушню, вийшов надвір і спитав тата, що цей дядько робить на газоні. Той не вигадав нічого кращого ніж сказати, що я новий садівник і вивчаю, як росте трава. Малий був в захваті, ліг поруч зі мною, щось розпитував… Потім була серйозна розмова, мені дозволили залишитись за умови, що я нікому не відкрию своє походження. Ну, і реально призначили садівником. Дік був не найкращою людиною, але сина любив.

На кілька хвилин повисла тиша. Потім Лінда заговорила, повільно добираючи слова.

― Повірити не можу, що в мене не виникало жодної підозри. Я навіть уявити не могла… ― вона помовчала ще трохи. ― Знаєш, я розумію, чому ти стільки років мовчав. Але не зовсім розумію, що змінилось.

Метью сів на диван, сховав обличчя в долоні.

― Оте оновлення енергосистеми… Здається, вони нарешті досягли тих успіхів, про які заявляли ще п’ятсот років тому. Енергія, яку виробляє нижній світ, більше не потрібна, його відключають від системи. Вочевидь, без попередження. Я спускався вниз, бачив аварію, є загиблі. Схоже, через перенавантаження вибухнуло якесь обладнання. І це лише початок. Без обміну ресурсами внизу почнеться голод, там майже нічого не росте.

Лінда підсунулась ближче.

― Щось робитимеш з цим?

― Що я можу? ― похитав головою Метью. ― Та й не моя це війна. Я тридцять років як перебіжчик.

― Я можу допомогти з розголосом, ― запропонувала Лінда.

― Пішли спати, ― відповів Метью.

Газон був той самий, соковито-зелений і пишний. Але садівник, що його підстригав, вже не був тією ж людиною, що вчора. Раніше він любив свою роботу. Зараз йому здавалось, що він повернувся на місце злочину і сумлінно замітає сліди.

Робота була вже майже завершена, залишалось підстригти лише ту ділянку, де вчора лежало тіло (Метью ірраціонально відтягував момент, коли доведеться це зробити), коли на терасу вийшов Стівен. Схвально кивнув садівнику, опустився в садове крісло.

Метью рішуче вимкнув косарку і підійшов до господаря.

― Я б хотів, ― почав він, але запнувся, не відразу добравши слова. ― Хотів взяти участь у похованні.

― Чиєму? ― не зрозумів Стівен, зайнятий кавою і переглядом новин.

― Того чоловіка… Знизу. Я міг би підібрати саджанець для біомеморіалу.

Стівен відірвався від планшета і пильно подивився на садівника.

― Не буде ніякого поховання. Працюй.

― Тобто? А що буде з тілом?

Погляд господаря став роздратованим. Він поставив каву на столик і різко підвівся.

― Це не твоя справа. І не моя. Тіло вчора повернули туди, де воно й мало бути. Хай підземні самі зі своїми мерцями розбираються.

― Тобто ― повернули? Просто віднесли в тунель? Але прохід обвалений, хтозна, коли його знайдуть і чи знайдуть взагалі. Не краще було б гідно поховати його тут? Все ж, це людина була…

― Людина?! ― майже крикнув Стівен, але отямився і продовжив вже спокійніше. ― Людина, якої нема в жодній базі даних. Людина, якої ніколи не існувало. І вже ніколи не існуватиме. Як я, по-твоєму, мусив би це пояснювати? Все, забули цю історію, і займаємось кожен своєю справою.

― Так, ― погодився Метью, вмикаючи косарку. ― Забувати історію ми чудово вміємо.

Блискуча машинка слухняно скосила залишки трави. Тепер про вчорашній інцидент не нагадувало нічого.

― І нищити її ― теж, ― додав Метью трохи тихіше. Але так, щоб почув Стівен.

Стівен почув. І натяк чудово зрозумів.

― А ти, як я подивлюсь, встиг забути, кому завдячуєш життям, ― процідив він крізь зуби. ― На твоєму місці я б тримався того, що маю. І не ліз куди не треба. Без тебе розберемось.

Метью мовчки подивився на Стівена. Так само мовчки розвернувся і покинув маєток.

Лінда була вдома. Побачивши обличчя чоловіка, вона дістала з бару пляшку віскі і склянку, але Метью відмовився. Те, що він задумав, він хотів зробити на тверезу голову.

― Хочеш сенсаційну статтю? Тоді записуй, ― сказав він дружині.

Спочатку Лінда слухала, не перебиваючи, потім стала задавати питання. Метью згадував минуле життя і сам дивувався, які незначні деталі спливають в пам’яті.

Від фактів вони перейшли до здогадок. Звісно, Метью не мав вагомих доказів, що енергосистема верхнього світу століттями існувала лише за рахунок працівників підземних електростанцій, прикриваючись красивою легендою про енергію сонця. Тут стали в нагоді професійні зв’язки Лінди.

Розробки нових технологій велись всі ці роки ― але повною інформацією володіло надвузьке коло осіб. Інші причетні мали доступ лише до окремих ланок, навіть не підозрюючи, над чим саме вони працюють.

Нарешті нова система сонячної генерації була готова ― і вона мала б стати революцією. Але весь світ вважав її існуючою вже кілька століть, тож тріумфу не сталось. А крім цього, її запуск спричинив розкол серед еліт. Одні з них вважали, що вікову брехню слід поховати ― буквально. Обірвати всі зв’язки з нижнім світом, законсервувати виходи, і ніколи не повертатись до цієї сторінки історії. Інші були переконані, що суспільство зможе прийняти правду, і її слід розкрити. На одного з цієї меншості і вдалось вийти Лінді. Той довго вагався, але все ж передав журналістці документи, що підтверджували багаторічний обмін ресурсами з мешканцями підземелля.

Викриття вийшло гучним, і людям, які поколіннями приховували правду, довелось говорити. Найбільш завзяті викривачі знайшли шляхи до підземного світу, і в етер хлинули прямі репортажі. Останнім часом внизу сталася низка серйозних аварій, а через припинення постачання продуктів і ліків ставало все менше. Люди були налякані і спантеличені, адміністрація била на сполох, але досі сподівалась на діалог з партнерами згори.

Метью ці сюжети дивитись відмовлявся.

Зрештою, влада знайшла компроміс. Всі виходи нагору розсекретили і залишили у вільному доступі. Всі бажаючі могли переселитись нагору. Народне обурення потроху згасло, життя повернулося в звичну колію.

На роботу до Стівена Метью так і не повернувся. Як справи у колишнього господаря він теж не цікавився.

Якось ввечері, коли Метью звично возився з рослинами у громадському саду, до нього підійшов чоловік. Його риси були віддалено знайомими, але Метью так і не згадав, звідки його знає, поки незнайомець не назвався. Це був Том, його приятель з дитинства. Чоловіки обійнялись.

― То ти вирішив перебратись нагору? ― запитав Метью після довгого обміну спогадами.

― Власне, ні, ― похитав головою Том. ― Я спробував, але цей світ не для мене. Завтра я повертаюсь додому.

― Вниз? ― округлив очі Метью. ― Але ж… як там тепер жити? Ви більше не продаєте енергію, як ви існуватимете без підтримки згори?

Том усміхнувся.

― Яка різниця, де існувати без підтримки? Ти чув про програму інтеграції? От і я… лише чув. Фактично всі лише відводять погляд. Там ми, принаймні, вдома. А в цьому світі для нас місця нема. Прощавай, друже.

Метью подивився вслід Тому. А тоді взяв лопату і почав готувати місце для саджанця.

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО