Тридцять шість хвилин — це мій рекорд.
Я ще ніколи не приходила на призначену зустріч так рано. Але й жодної зустрічі я не очікувала з таким величезним нетерпінням.
Не перше побачення. Не іменини, які ознаменують повноліття. Інший день «Ікс», хоча правильніше — «День-Е». З якого кожен мешканець планети має право послужити суспільству. Я прагну цього всією душею, бо хочу зробити світ кращим. Я відчуваю свою внутрішню енергію — вона в стисканнях серця, в тріпотінні пальців рук, у сиротах, що розливаються шкірою. Дайте тільки можливість перетворити її на електрику.
Але ні, Рада планети уклала суспільний договір, за яким громадянин спочатку має досягнути двадцяти років. Чому не вісімнадцяти? Віку, з якого людина може пити алкоголь та голосувати? Чи сімнадцяти — коли можна укласти шлюб? Або шістнадцяти — коли підліток може влаштуватися на роботу? Попри марне існування емоційної енергії треба чекати. Кажуть, що це все заради безпеки самої людини, заради формування емоційно-енергетичного бар’єра. Однак чому спочатку не перевірити цей бар’єр? Можливо, хтось — я! — сформував свій захист раніше?
Ніт, всім однаково.
Тож чекаю.
Нарешті сонце докручує мій календар, вода докрапує в мою клепсидру. Двадцяті уродини. І я же сиджу в Центрі енергетизації. Однак до призначеного часу залишається ще тисяча сімсот шістдесят три секунд.
Час повзе повільніше за равлика!
Щоб відволіктися, в Центрі пропонують брошури щодо процесу енергетизації, але я знаю їх краще за укладачів. Вивчила напам’ять, прочитавши не менше п’ятнадцяти разів за останній тиждень.
Натомість можна виконати домашнє завдання на завтра, переглянути новини або прочитати спільний чат подружок, але можу думати лише про одне. Скоро здійсниться моя найбільша мрія.
Заплющую очі й починаю рахувати у зворотному порядку. Від ста. На третій сотні мене перериває тихий приємний голос:
— Міс Торн?
Я розплющую очі й зустрічаюся з яскравими зеленими очима високої білявки, яка не набагато старша за мене.
— Доброго дня! — вітається вона. — Мене звуть Мія, я ваша консультантка. Ви готові розпочати процес енергетизації?
— Так, — я схоплююсь на ноги, — давно готова!
— Розумію, — консультантка посміхається. Вона піднімає руку з темно-коричневим браслетом на зап’ястку. — Свого часу я теж рахувала секунди. Залишилося недовго. Будь ласка, йдіть за мною.
Вона розвертається, її легкі балетки майже нечутно ковзають дерев’яною підлогою.
Труснувши головою, щоб відігнати зачудування, поспішаю слідом за консультанткою до своєї мрії. Яка скоро справдиться. Від цього радісно. Але трохи крутить живіт від страху: що, як я помиляюся і рівень генерації моєї енергії виявиться критично низьким, а очікування — марними? Хоч учені й навчилися акумулювати енергію з людських емоцій, але не відшукали пояснення їхнього енергетичного потенціалу. Все індивідуально. Я не прагну встановлювати рекордів, але й не хочу бути аутсайдером.
— Прошу, — консультантка відкриває двері кімнати, заставленої різноманітною медичною технікою.
Звісно, я напередодні пройшла повний медичний огляд (для власної впевненості), але все доведеться повторити. Біометричні показники жодним чином не впливають на мої емоції, на відміну від показників емоційної гармонії, але ж не я встановлюю правила, тому слухняно виконую накази медичної сестри: кручуся, повертаюся, нагинаюся, лягаю, повторюю. Мія мовчки вносить оголошені медсестрою показники до свого планшета — вірніше, до моєї електронної картки.
Другий етап — сканування мозкової активності. Обіцяні п’ять хвилин у герметичному циліндрі видаються п’ятнадцятьма. І навіть обраний звуковий фон — мурмотіння океанського прибою — не може перебити гудіння техніки.
Хоч би якими не були результати, Мія незмінно дарує мені лагідну усмішку. Хотілося б відповісти їй такою ж, але губи тремтять від страху. Виявляється, у мене клаустрофобія. Неприємно дізнатися про неї в такий відповідальний момент.
Хоч би мене більше ніде не замикали.
Мія запрошує до наступного кабінету:
— Розташовуйтесь зручніше, скоро до вас приєднається технік.
Квадратна кімната з однотонними бежевими стінами та великим вікном, крізь яке проглядається панорама пообіднього міста. Г-подібний диван з м’якими подушками та низький столик з ротанга — єдині предмети меблів.
Легкий протяг торкається шиї ззаду: двері зачиняються так само тихо, як і ходить консультантка. Сучасне суспільство цінує тишу, якщо це не голос природи, або голос емоцій. Щебетання пташок, спів водоспадів, гомін хвиль та шепіт вітру, і жодного тобі гарчання моторів внутрішнього згоряння, не кажучи вже про їхній гнилісний подих. Хоча з останніми я не знайома, бачила лише на уроці історичного розвитку. В реальному житті їх вже не зустрінеш, хіба що в музеї. Нікого не цікавить страшне, але давнє минуле, коли попереду світле й енергетично безпечне майбутнє.
Я вмощуюся на краєчку дивана, закликаючи техніка з’явитися скоріше. І він з’являється як за бажаннями!
— Вітаю, — буркотливо промовляє чоловік середнього віку. Він не такий усміхнений, як Мія, і не представляється, але, що важливіше, тримає в руках прямокутну чорну скриньку. І це набагато краще, ніж посмішки!
— Вітаю! — голосно відповідаю, стрімко здіймаючись на ноги, наче мене підкинула пружина. Енергетична.
— Сідайте, — наказує технік. Він надміру серйозний. І суворий. Після спілкування з консультанткою його ставлення лякає.
Від думки, що не вдасться згенерувати жодного кіловата енергії, ноги підкошуються, і я падаю на диван. Що, як я виявлюся аномалією? Нікому непотрібним виродком? Серце калатає, шкіра холоне й пітніє.
— Все буде добре, — раптом промовляє технік.
Несподівана доброта розчулює. Так міг би виглядати батько, який намагається заспокоїти налякану кошмаром дитину. Напевно. Бо я не знаю точно, у мене є лише мама.
— Почнімо! — ляскає в долоні технік.
Він відкидає віко скриньки, і я з цікавістю зазираю всередину. Звісно, я знаю, що маю побачити, але — який хвилюючий момент! — цей паратром буде належати мені.
Спочатку пристрій мене не вражає. На вигляд, це звичайна матова, майже прозора стрічка. І вона аж ніяк не може мати ті дивовижні властивості, які їй приписують. Хоч я знаю, що за кілька миттєвостей все зміниться, але важко стримати хвилю розчарування.
Технік починає монотонно розповідати, як треба доглядати, як фіксувати показники, як передавати енергію. Я все це знаю. Вивчила, визубрила, закарбувала в серці. Хочеться крикнути, щоб швидше одягнув мені на руку паратром (браслет-накопичувач) і відпустив у світ.
— Прошу, — технік показує на пристрій.
Нарешті! Я тягнуся за браслетом-накопичувачем, але пальці тремтять від хвилювання — й інших емоцій.
— Дозвольте допомогти, — пропонує технік.
Я здивовано дивлюся на нього. Нульовий паратром спочатку має налаштуватися на первинний фізичний об’єкт, нормальними словами — першою доторкнутися до браслета-накопичувача повинна я.
Але, звісно, не мене одну затоплює хвилювання: технік із професійною передбачуваністю дістає з кишені паперовий пакетик з одноразовими рукавичками, швидко їх надягає. Він обережно бере стрічку-браслет і наказує:
— Ліву руку.
Я слухняно простягаю руку і, затамувавши подих, спостерігаю, як технік прикладає до зап’ястка паратром: кінці стрічки, із вбудованими магнітиками, з’єднуються. Браслет триматиметься за будь-яких умов, і тільки я зможу його зняти. Легка стрічка має температуру тіла, тож я не відчуваю ні ваги, ні іншого дискомфорту. Але наступної секунди паратром змінює кольори: синій, червоний, зелений, потім повертається до світлішого блакитного й, нарешті, зупиняється на блякло-ліловому. Не набагато барвистіше від початкового кольору.
— Ні! — я відставляю долоню якнайдалі.
— Не поспішайте, — знову наказує технік. Він, здається, ані секунди не хвилюється. — Інколи треба більше часу для вибудовування зв’язку.
Я кусаю губу, з останніх сил намагаючись втримати сльози, що підступили до очей.
НЕ ПОСПІШАЙТЕ! Ну звісно, це ж не його життя зараз може піти нанівець. Схоже, я недарма хвилювалася за свій енергетичний потенціал. Він ніякий.
Всередині мене здіймається хвиля відчаю. Наче недостигла ґутуля в’яже гірким онімінням. Або міцний неостиглий чай обпікає їдким жаром. Я відчуваю себе скляною статуєю, в середині якої прокидається вулкан. Зараз вибухну, і залишаться тільки дрібні скалки, які змиє вогняна лава сліз.
Аж ось паратром знову вмикає своє світлове шоу. Насичена лазур. Кава з молоком. Малинова солодкість. Смарагдова зелень. Багряний пурпур… Минають секунди, але колір не змінюється.
— Все гаразд, — дещо байдужим голосом повідомляє технік.
Гаразд?
Ха! Він нічого не розуміє. Все чудово, дивовижно, неперевершено!
Щойно я була внизу спектру, а зараз — на вершині.
— Увімкніть екран, — наказує технік.
Я слухняно свайпаю вказівним пальцем вздовж стрічки, посередині спалахує екран з годинником. Свайпаю знову, показую свої знання: налаштування, зарядка (114 кВт-год — непоганий початок!), передача енергії — і знову годинник.
Технік ствердно киває, навіть не промовивши й зо півсловечка похвали.
А, байдуже, головне, що скоро я з ним попрощаюся.
— На цьому все, — технік здіймається на ноги. — Запишіться на сервісну перевірку через три місяці. Якщо до того виникнуть якісь проблеми, звертайтесь до техпідтримки. І не забудьте свою скриньку, — зачинивши віко, він підсовує її до мене. — Гарного дня, — бурмоче на прощання і йде, навіть не озирнувшись.
Я кривлюся йому вслід. Щось він зовсім не мотивує юних громадян на те, щоб піти його стопами. Краще вже обрати шлях консультанта в Центрі енергетизації. Але я поки що не вирішила ким стану. Все чекала, коли отримаю паратром, але тепер треба приймати якесь рішення. Я на роздоріжжі.
«Добре, по одній справі на день», — кажу собі й, підхопивши скриньку, виходжу з кімнати. В коридорі вже чекає Мія. Як вона так вдало обрала час? Спіткнувшись від несподіванки, я ледь не впускаю скриньку.
Консультантка широко усміхається.
— Мої вітання! — каже вона, зиркнувши на мій пурпурний паратром.
— Дякую. — Я теж не можу стримати усмішку.
— Ходіть за мною, я проведу вас до виходу.
Ми йдемо заплутаними коридорами. Чомусь зворотний шлях видається довшим, ніж раніше. Можливо, тому що мені не терпиться показати світу колір свого паратрома?
Нарешті, приймальня.
Я вже хочу попрощатися, але Мія повертається до мене зі словами:
— Приділіть мені ще кілька хвилин, міс Торн, ми маємо запланувати вашу першу сервісну перевірку.
Я залишаю скриньку на стійці, поки Мія шукає потрібну дату в електронному календарі на планшеті.
— Я запишу вас на третю годину дня, — каже консультантка, не запитуючи мене про бажаний час. З іншого боку, хіба я знаю, яка година буде бажаною за три місяці? — За тиждень та за день до запланованого візиту ви отримаєте електронне нагадування. Якщо до того виникнуть якісь проблеми, звертайтесь до техпідтримки.
Від цих слів віє формалізмом, і я злегка здригаюся. Це ж кожному відвідувачу треба казати одне й те ж саме. Кожного дня. Протягом років. Ні, я точно не хочу працювати в Центрі енергетизації. Це нудно. І зовсім не енергетично. Варто пошукати щось цікавіше й захопливіше. Але не сьогодні.
Прощаюся з консультанткою, забираю скриньку в подарунковому паперовому пакеті й, мало не підстрибуючи, виходжу на вулицю. Зупиняюся й глибоко вдихаю. На мить заплющую очі. Мені не віриться, що я дочекалася свого «Дня-Е». Хочеться голосно сміятися, стрибати, розкинути руки й кружляти, кружляти… Енергія вирує всередині, але з кожним вдихом-видихом я заспокоююся. Але тепер я не спалюю цю енергію намарно, вона накопичується — я переводжу погляд на паратром на зап’ястку. Я тепер не марнотратка — я корисний член суспільства, відповідальна громадянка. Я зроблю все, щоб світ ставав кращим.
Чим зайнятися далі? Піти до бібліотеки? Ні, навчатися зараз я точно не зможу. Повернутися додому? Мама ще не скоро прийде з роботи. Зустрітися з друзями? Але хто мене зрозуміє? Одні ще чекають на свій паратром, інші вже встигли до нього звикнути.
Я підіймаю погляд до неба, сподіваючись, що сонце підкаже правильну відповідь. Але воно тільки сліпить очі, тож я бачу вдалині розпливчастий обрис триярусного мосту, який наче завис у повітрі.
Точно, влаштую екскурсію містом!
Наступної миті з-за рогу повертає бездротовий тролейбус. Щоб встигнути на нього вчасно, доводиться бігти до зупинки, проштовхуючись між інших пішоходів.
Захекана, я мало не злітаю сходинками тролейбуса, щоб якнайшвидше випробувати власні енергетичні сили. Приклавши паратром до п-сканера, чую мелодичний дзенькіт — проїзд оплачено. Не чужою енергією, а моєю власною! Не стримую радісного хихикання.
— Рухайтеся, — буркає водій, невдоволено поглядаючи на мене в дзеркало заднього огляду.
— Пробачте, — перепрошую, приховуючи посмішку.
Сьогодні такий прекрасний день, а він наче й не бачить цього. Ото буркотун!
Я проходжу трохи далі й займаю вільне одномісне місце. Але дивлюся не у вікно, а на свій паратром. Хочеться провести по ньому пальцями. Або вщипнути себе, щоб упевнитися, що це не сон.
— Що там у вас? — знову бурчить водій.
— Не виходить, — зніяковіло бурмоче жіночка середнього віку.
— То сплатіть карткою, — водій вказує на картковий сканер.
— Так-так, звісно. — Жінка починає копирсатися в сумці в пошуках гаманця.
Щось підштовхує мене і я здіймаюся на ноги.
— Дозвольте мені. — Прикладаю свій паратром до п-сканера. Звучить мелодичний дзенькіт. Він відлунює всередині мене вихором незнаних дотепер емоцій — така собі суміш радості, самовдоволення й щедрості.
— Дякую, — нерішуче усміхається пасажирка і, зиркнувши на водія, проходить повз мене, щоб… сісти на місце, з якого я щойно встала.
Я здивовано здіймаю брови. Оце подяка так подяка! Але нехай. Я займаю наступне вільне місце. Поглядаю на паратром і, не втримавшись, свайпаю, щоб вивести вікно зарядки: 126 кВт-год — це чудовий показник.
Щоб не виглядати дивачкою, змушую себе перевести погляд у вікно. На багатоповерхівки, одягнуті в зелені сукні з виноградної лози, плюща або моху. І здається, що тролейбус їде не вулицею в мегаполісі, а стежкою в лісі.
Я підіймаю погляд вище, на ажурні містки, що з’єднують дахи будинків. Щоб сходити в гості, давно вже не обов’язково спускатися вниз, можна піднятися на дах, де часто-густо серед літніх садових терас працюють маленькі кав’ярні.
Я мандрую без заздалегідь продуманого маршруту, тож виходжу на наступній зупинці. Щоб пересісти на іншу лінію, я маю пройти півтора кварталу. Це приємна прогулянка вздовж водного стічного каналу: вода в ньому настільки прозора, що я можу роздивитися бруківку, якою вистелено його дно. Все завдяки спеціальним водоростям та мікроорганізмам, які здійснюють фільтрацію. Тож я йду, милуючись рожевими та білими лотосами на поверхні води, аж раптом зупиняюся, не вірячи власним очам. Ні, справді, хтось запустив у канал зграйку дрібних рибок з червоними плавниками. І вони плавають туди-сюди, наче так і треба. Власне, а чому б і ні?
Пакет зі скринькою відтягує руку, тому я тішуся, коли доходжу до зупинки, розуміючи, що екскурсія буде недовгою. Я заходжу до тролейбуса, розраховуюся енергією з паратрома, але їду недовго, бо живіт крутить від голоду — від хвилювання я не пообідала перед візитом до Центру енергетизації, і тепер це дається взнаки. Виходжу за кілька кварталів від дому, але не поспішаю. Купую лате з горіховим сиропом і круасан із шоколадом, і йду до найближчого парку. Їх багато у місті. Там, де колись були стоянки, залиті бетоном, зараз парки. Та й взагалі місто потопає в зелені. Я ставлю пакет зі скринькою і сідаю просто на траву, обпершись на стовбур каштана. Мені не шкода сукні, вона відпереться без проблем.
Втамувавши голод і спрагу, я не поспішаю вставати. Я втомлена, але не виснажена. Дивлячись на дітей, що граються в парку, на їхніх батьків чи дідусів або бабусь, я не можу втримати свої думки. Ким же мені стати тепер, коли найбільша моя мрія здійснилася?
Я люблю природу, тож могла б працювати гідом в диких екозонах. Або знайти собі місце на хмарочосах-фермах, які забезпечують місто органічною їжею. Чи варто звернути увагу на ландшафтний дизайн? Це ж цікаво — створювати біоскульптури. І гарно, й корисно. Може, спробувати себе в інженерії? Рослини-ліхтарі. Водорості-тканина. Грибниці-подушки.
Але чи вистачить мені снаги? Не хотілося б працювати операторкою в архіві статистики чи аудитором енергоспоживання. Звісно, комусь треба виконувати й нудні завдання, бо ж місто повинне жити.
Однак я не просто хочу бути маленькою гілочкою на родоводі міста, я прагну бути пуп’янком, який приховує квітку з веселковими пелюстками. Хочу стати голосом міста, його подихом, його емоцією, яка відгукується в кожному серці.
Свайпаю свій паратром. Екран зарядки показує 150 кВт-год. Дивно. Зараз я сповнена нерішучості й паніки за своє майбутнє, десь на обрії джмелем дзижчить злість. В першу чергу на себе, що не продумала майбутню професію заздалегідь. Але чому ж тоді показник зарядки є вищим, ніж коли я просто раділа отриманню паратрома?
Можливо, в цьому моє призначення? Я маю встановити енергетичний потенціал кожної з емоцій і визначити, як використати це знання на користь суспільству?..
***
…на екрані планшета блимає значок повідомлення. Чоловік у синій робі науковця натискає на нього. Відкривається текст:
«Виписка з ДОСЬЄ № ГР-Ж-202-4201-98760_ТОРН
1. АНТРОПОМЕТРІЯ (пропущено як неважливе).
2. НЕЙРОПРОФІЛЬ (пропущено як неважливе).
3. ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ПАСПОРТ:
– паратром (серія: ПМ-605-26-Л);
– спектр (вихідний): багряний пурпур (верхня межа, висока пропускна здатність);
– початковий акумульований заряд: 114 кВт-год (перевищує середньостатистичний показник на 29%);
– КЕЕК (коефіцієнт емоційно-енергетичної конвертації): 0,95 (майже безвтратне перетворення внутрішнього імпульсу в енергію);
статус громадянина: активний донор найвищого класу».
Чоловік хмикає і вносить номер досьє до бази даних подальшого моніторингу змін.
***
~25 років потому~
Колись я мріяла змінити світ на краще, але мріям не судилося справдитися. Тому зараз я просто роблю все від мене залежне, щоб втримати наш світ на плаву.
Спочатку мій паратром тішив око багряним пурпуром, сьогодні він ліловий. Не бляклий, як тоді, коли встановлювався зв’язок, але й не насичений колір.
Я не одразу побачила зміни. А коли помітила, то списала на втому та погіршення зору, але зір все ще стовідсотковий, а от паратром заслаб. Техпідтримка теж нічим не допомогла. Новий браслет-накопичувач, на жаль, не розв’язав проблеми. Він не досягнув верхньої межі колірного спектра.
Якби ж це була найбільша біда.
Було жахливо виявити, що я вже не генерую стільки ж енергії, коли захопливо споглядаю міські пейзажі, коли тішуся змозі допомогти іншим, коли самовдоволено думаю про свій вклад в енергетичну підтримку суспільного життя — бо не здійснюю вже такого вкладу.
Хіба що в моменти закоханості у свого чоловіка, милування нашим синочком, горювання за мамою, з якою я більше ніколи вже не поговорю. Але згодом і ці емоції перестали конвертуватися в енергію.
Наразі мій паратром потребує заздрості до молоді, яка тільки отримує власні паратроми, туги за минулими здобутками та злості на вчених, які не попередили людство про іншу сторону емоційної енергетизації. Втрату себе. Роботизацію людини.
Людство так боялося технічного прогресу, що зупинило всі наукові розробки у сфері штучного інтелекту та роботизації, але непомітно для себе люди перетворюються на беземоційні машини.
Я все ще люблю їздити на екскурсії містом, але мій паратром показує жалюгідні 4-7 кВт-год, коли я проїжджаю повз висотки в зелених шатах, сиджу на килимку в парку, попиваючи чай із гібіскусу, слухаю співочі фонтани, підіймаюся на повітряні мости.
Я більше не допомагаю іншим сплатити за проїзд, натомість знічуюсь, коли сплачують за мене. І як же мені соромно в такі моменти! Я жалкую, що лізла зі своєю допомогою, коли мене не просили. В мене є енергія на картці, я заробляю достатньо для життя тим, що допомагаю іншим людям відкрити в собі нові приховані джерела емоційної енергії. Для цього тільки й треба, що стати іншою версією себе. Альтруїстам доводиться відсунути доброту на другий план, егоїстам — попри внутрішній спротив творити добро.
Ми всі — принаймні після тридцяти років — живемо у «світі кривих дзеркал»: сміливці стають боягузами, перфекціоністи втрачають пильність до деталей, веселуни повинні буркотіти, задири мають прикусити язика.
І все через ЕЕО — енергетично-емоційне обнуління, як називають цей процес науковці. Організм блокує нейронні зв’язки. Так вони кажуть. Але я впевнена, що це брехня. Люди просто вигорають. Паратром випалює один шматочок мозку за іншим. Принаймні частини, які відповідають за емоції. Ми всі це знаємо, але мовчимо, інколи шепочемося між собою. Якщо заговоримо вголос, якщо обурюватимемося привселюдно, то це нічого не змінить. Світ не зможе повернутися до попередньої версії себе. Природної енергії не вистачить для підтримки життєдіяльності наших шикарних мегаполісів, а ми надто звикли до комфорту, щоб відмовитися від нього.
Тому й шукаємо способи перетворити себе на енергію, допоки світ не висмокче її з нас до останньої краплі. А отже я ніколи не залишуся без роботи. Нові й постійні клієнти приходитимуть до Резонансних лабораторій у пошуках чергового джерела емоційної енергії.
Пташина трель сповіщає про першого клієнта. Я беру свій планшет, натягую професійну усмішку на обличчя — не дуже широку, але максимально щиру — і йду назустріч.
— Вітаю в Резонансній лабораторії, містере Квотербере! — кажу невисокому чоловікові з короткою стрижкою, що відкриває високі залисини. Уникаючи його погляду, бо не хочу бачити ту ж саму пустку, яку часто споглядаю у дзеркалі, опускаю очі долу. Довгі рукави синьої сорочки закривають чоловічі зап’ястки, але я бачу краєчок його паратрому. Він світло-зеленого кольору. — Я — Елайна, ваша провідниця у світі емоційних тригерів. Спершу ми проведемо скринінг, а потім за його результатами підберемо для вас кілька нових потужних джерел емоцій. Будь ласка, йдіть за мною.
Я розвертаюся і йду коридором до аналітичного кабінету. Мої легкі балетки ледь чутно ковзають дерев’яною підлогою…
***
…на екрані планшета блимає значок повідомлення. Чоловік у синій робі науковця натискає на нього. Відкривається текст:
«Виписка з ДОСЬЄ № ГР-Ж-202-4201-98760_ТОРН/СТІВЕНС
1. АНТРОПОМЕТРІЯ (пропущено як неважливе).
2. НЕЙРОПРОФІЛЬ (пропущено як неважливе).
3. ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ПАСПОРТ:
– паратром (серія: ПМ-4415-37-Л);
– спектр (вихідний): ліловий туман (верхня межа нижньої зони, низька пропускна здатність);
– середньодобовий акумульований заряд: 23 кВт-год (зменшився на 14% порівняно з попереднім звітом);
– КЕЕК (коефіцієнт емоційно-енергетичної конвертації): 0,11 (майже нульове перетворення внутрішнього імпульсу в енергію);
статус громадянина: пасивний донор середнього класу».
Чоловік лається і видаляє номер досьє з бази даних подальшого моніторингу змін.