Він повертався додому.
Два місяці – Мвезі та Іньянга – владарювали серед мерехтливих зірок на темно-фіолетовому, майже чорному небі. Температура різко впала, як завжди бувало у пустельних регіонах. Він про це ще пам’ятав, хоча й відзвичаївся – його батальйон воював у більш помірних широтах, – тож подбав про теплу ковдру. Наразі він багато про що міг подбати, бо грошей вистачало.
Караван ішов пустелею, величезні крокоходи розмірено похитувалися, за ними клубочилася пара. Нічні години вважалися найбільш зручними для подорожі, а десь опівдні все в пустелі завмирало. Якщо мандрівникам щастило, у Домах відпочинку обабіч Жовтого шляху знаходилися місця, якщо ж ні – доводилося гаяти час всередині крокоходів або просто неба, під тонкими розсувними навісами. Він не нарікав – під час військової служби звик ще й не до такого. Набагато більше його дивували дрібниці, які здавалися… недолугими? Надто легковажними? Небезпечними, можливо?
Такими, через які можна померти.
Великі бутилі з дорогоцінною водою, що звисали по обидва боки кожного крокоходу. Навіть там, де він служив, вода була величезною цінністю, адже чисті джерела у заболоченій отруйній місцевості можна було на пальцях перерахувати. Хіба в пустелі варто поводитися настільки безтурботно? А кулясті суглоби самих крокоходів, не броньовані, лише вкриті тонкими щитками, аби всередину не потрапив пісок – що це за маячня? З-під кожного бархану може виринути ворог з ручним метальником блискавок. Що тоді робити посеред пустелі лише з дводенним запасом їжі? Їсти один одного? Нападати на інші каравани?
Потім він згадував, що війну закінчено, а в цю місцину нога ворога не ступала вже років зо двісті як. Проте тривога нікуди не зникала, лише ховалася вглиб свідомости, притримана на певний час тоненьким бар’єром з логічних умовиводів.
Він повертався додому через стільки років, що його колишні мрії вже здавалися дитячими примхами, не вартими геть нічого. Мережа заправок паровиків? Власна їдальня? Нащо це все, коли будь-якої миті ворог може розтрощити справу всього життя, випустивши мега-блискавицю або скинувши з парольотів потужні бомби?
От магазин зброї – це… це вже щось. Із великим підвалом, де можна ховати товар і ховатися самому. На зброї він тепер знався дуже й дуже добре.
Інші подорожуючі дивилися на нього хто із захватом, хто – з вдячністю, але більшість – з острахом, особливо, коли він поміняв квиток економ-класу, який йому оплатив уряд, на бізнесове місце. Ніде правди діти, він дуже нервував на відкритій усім небезпекам спині крокоходу, де під брудним шатром зібралася усіляка голота. На війні ніхто не наважувався сидіти не під бронею. Хіба нагору пхали полонених, аби ті не смерділи в переповненому військовому транспорті. Слід зауважити, що виживали без броньованого прикриття далеко не всі – отрутна мошва, переохолодження та відсутність дихальних масок робили свою справу. Тож він вважав, що має всі підстави хвилюватися і зараз.
У бізнесовому класі публіка була наскрізь цивільна – з тих горе-патріотів, що зброю бачили хіба на столичних парадах або на виставах в театрі. Тузінь сімей, що подорожували у невідомих йому справах. Серед них вирізнялися кілька дівчат, що дивилися на нього водночас з острахом і захватом, проте підходити не наважувалися – принаймні, на очах своїх пристойних батьків. Ще був якийсь клерк, що втупився поглядом у товстезну бухгалтерську книгу, супився і не звертав уваги на навколишній світ. Молодята, напевне закохані – їхній вигляд навіть сколихнув спогади, проте ненадовго, бо хлопець вочевидь його боявся, а нажахані молодики поруч з коханими схильні до дурних витівок. Тож він тримався від цієї парочки якомога подалі – наскільки це дозволяв тісний простір крокоходу.
Відверто кажучи, триматися подалі слід було б від усіх – надто багато сторожких, зневажальних і відверто ворожих поглядів. І чому? Він чесно купив це місце, ні в кого не відбирав силою! Хоча міг, і жодне з цих боягузливих слабких створінь нічого йому б не зробило. Але він поводився пристойно, як було заведено у цивільних. Тож якого нґоями?
Ні, поправив він себе. Нґояма – людоїд з залізним нігтем, який роздирає людську плоть – залишився на клятих болотах, де йому й місце. Тут, серед пустелі, люди з дитинства бояться айґамучабів, що мають очі на ступнях ніг та зуби завдовжки з палець на людській руці, тому в селищах ганяють новомодних циркачів-акробатів – хто знає, чи то не айґамучаб встав на голову, аби краще роздивитися здобич?
Щоб повернутися по-справжньому, треба забути ворожі легенди і згадати свої, які розповідала мати, а не шамани ворога, котрі ховалися з-поміж куп’я і заклинали болотяних людожерів, рясно перемішуючи ворожбу з прокльонами. Це має відійти в минуле. Зараз він майже вдома. Серед своїх.
Тоді якого айґамучаба на нього так дивляться?
Але він тримав себе в руках. Мусив тримати. Дихав глибоко і розмірено, наче перед проривом ворожої лінії оборони. Курив лише на стоянках, виходячи з крокохода. Нікому нічого не казав – ані доброго, ані поганого. Здавався собі привидом серед по-справжньому живих людей.
В Домах відпочинку ставало трохи легше. Деякі з них тримали відставні вояки – там можна було зовсім розслабитися і провести найспекотніші години в товаристві хазяїна, за чаркою манженво з пальмового соку, або й чого міцнішого. Деякі Доми пропонували гостям послуги повій, і кілька разів він ними скористався, проте швидко зауважив, що секс не викликає в нього цікавости. Принаймні, секс не на тлі палаючих селищ чи в компанії таких як він збуджених побратимів. Тож він припинив марні спроби.
Одна з дівок – ще тоді, коли він намагався знайти в ній якусь розраду, – спитала, дивлячись з цікавістю:
– В тебе справжній? Не паровий протез?
Він скупо кивнув, не припиняючи вбиватися в худе, засмагле тіло. Так, він знав про останню моду, що розповсюдилася і серед вояків – замінювати статеві органи на парові протези. Навіть бачив кілька таких. Казали, нібито за допомогою досить простого парового механізму їх можна тримати напоготові годинами. Але він не бачив в цьому сенсу – чи, може, намагався залишити якомога більше свого власного тіла. В нього і так вже були штучне око, декілька сталевих хребців і гнучка клішня замість лівої руки. Зброя в клішні трималася добре, а от дрібні побутові речі – не дуже.
Мабуть, треба буде сходити до лікаря та поміняти на щось більш… цивільне. Щоб було зручнішим в побуті.
І щоб люди не дивилися, наче на айґамучаба.
***
Містечко зустріло його вирвами на дорозі – скільки їм було років? Він ще в дитинстві стрибав через них, а під час дощів поспішав туди з відром, аби набрати з калюжі мутної води, допоки його не випередили інші малюки. Одно– та двоповерхові будинки, обмазані жовтою глиною, з вікнами без скла, завішеними плетеними різнокольоровими килимками, теж не змінилися. В одному такому він колись мешкав з матусею. Так, саме в цьому. Він зупинився, вдивляючись в павутиння тріщинок та шпарувань. Мати померла, коли він вже другого разу подовжив контракт і звільняв… яка була назва в того селища? Годі й гадати. Якась. Скільки їх було, тих селищ серед боліт. Після звільнення всі вони виглядали однаково: згарищами, де над обгорілими тілами вилися зграйки мошви.
Про смерть матері він дізнався пізніше. Хтось написав йому… чи то муніципія, чи тодішній лікар… Мозок відмовлявся згадувати деталі. Він пам’ятав тільки, як сидів і дивився в небо. Здається, хтось скавучав. Можливо, то був він сам, можливо – хтось з полонених. Потім підійшов капітан і забрав його до крокоходу. Там він напився до зелених хрущів в очах, прокинувся зранку із головою, яка розривалася на шматки, і розумінням, що більш ніколи не згадає, як виглядала мати. Старий дагеротип, подарований йому перед від’їздом, втонув ще під час першого контракту, разом із крокоходом: водій виявився надто необережним і зійшов зі стежини. Він сподівався колись повернутися і побачити… що ж, не так сталося, як гадалося. Зате не треба було більше відсилати додому гроші. Чомусь це анітрохи не радувало.
Ближче до центру двоповерхові будівлі змінювалися на три– й навіть п’ятиповерхові. Він знав: у столиці це вважалося б марнуванням землі. Там не починали будівництва, якщо дім не планувався хоча б поверхів на двадцять. Але в маленькому містечку п’ятиповерхова будівля виглядала як щось солідне, модернове, і мешканці відверто пишалися одороблом, вкритим керамічною плиткою із зображенням сонця та квітучих рослин.
Квіти виглядали, наче роззявлені пащі, але на це місцеві не зважали. В інших і такого не було.
Він з подивом зрозумів, що злегка може купити квартиру в «будинку з квітами». Дитяча мрія, виплекана змалечку, заради якої він, власне, й уклав з армією контракт. Чомусь зараз це здавалося смішним.
Але він все ж таки придбав квартиру на четвертому поверсі. Двокімнатну. З вікнами зі справжнього скла, пароварнею та лампою-вітрогоном, що працювала від прибудинкового генератора. Також генератор накачував воду до мосяжного крану у ванній кімнаті. Воду можна було навіть зробити теплою – за окрему суму. Він сплатив. Нащо відмовлятися? Хіба не для цього він відтрубив чотири контракти поспіль і виявився надто живучим падлом, аби здатися і здохнути під час служби?
Сусіди йому заздрили. В обличчя, звісно, ніхто нічого не казав. Проте він звик, що найважливіші речі відбуваються поза зором, тож за звичкою уважно прислухався до всього, особливо до людських голосів.
На нього дивилися як на щось лихе, що прийшло з пустелі й принесло з собою прокляття. Дехто затуляв від нього дітей собою і робив знаки, що відганяли злих духів.
Так само чинили ті, з боліт, яких він трощив з парової гвинтівки. Там були інші знаки, і вони нікому не допомогли. Чи тутешні спрацюють краще?
Мають спрацювати. Він же вдома.
Він ніяково посміхався та йшов геть.
Людські очі наче казали йому: «Ми поважаємо тебе, але чому ти не такий, як ми? Чому не призвичаюєшся? Чому не можеш відпустити й забути?»
Якби ж він знав відповідь…
Згадалася розмова з капітаном незадовго до його звільнення. Капітан тоді стояв, дивлячись на червоний Мвезі, що вважався покровителем вояків і в пустелі, і на болотах. Миролюбний блідий Іньянга тоді став молодиком, тож обличчя капітана наче залила кров. Точніше, ту половину обличчя, яка була сталевою: людська ховалася в темряві, тільки виблискували баньки. Метальник здавався продовженням худих та довгих, схожих на мавпячі, рук.
– Ти повернешся, – мовив капітан, і це було не питання, а твердження.
– Звісно, – стенув він плечима, думками вже в далекому містечку, де пройшло його дитинство.
– Ні. Ти повернешся сюди, – капітан широко обвів навколишні хащі рукою, в якій тримав цигарку. Червоний вогник скидався чи то на заблукалого світляка, чи то на цятку від оптичного прицілу.
– Чому? – він був ошелешений таким умовиводом.
– Бо ти наш, – упевнено заявив капітан. – Ти не витримаєш там і року. От побачиш.
Мабуть, він вже бачив. Проте вперто відмовлявся розуміти побачене.
***
Поступово життя налагоджувалося. Принаймні, йому здавалося саме так.
Сусіди все ще казали про нього усілякі нісенітниці. Одного разу він знайшов амулет джуджу під килимком біля дверей власної квартири. Широко посміхнувшись, розірвав його, а тоді спалив у дворі. Після цього його облишили в спокої, повіривши, ніби він став у армії шаманом. Він не сперечався.
Не те щоб він не вірив у магію – вірив, чом би й ні? На болотах траплялося всіляке, у тому числі й відверті дива. Однак найсильніші шамани його країни зараз або перебували на передовій, або захищали в столиці Вождя вождів та найвпливовіших чиновників. У напівзабутому містечку могли лишитися тільки шарлатани, щодо яких турбуватися було не варто.
Він знайшов роботу – охоронцем у торговельному центрі, який дихав на ладан і тримався лише тому, що був єдиним більш-менш великим розважальним місцем. Принаймні, там у саморобному кінотеатрі, де повісили величезне простирадло та натягали різномастих стільців, крутили кіно – від світових шедеврів до чорно-білих короткометражок, знятих ентузіастами в якомусь підвалі. Останні гордо йменували себе «фільмами жахів». Виглядали справді жахливо. І жалюгідно. Він подивився двійко з них, потім припинив знущатися над собою.
Не те щоб йому справді була потрібна робота – грошей вистачало ще на пару десятків років безпробудного пияцтва. Мабуть, давалася взнаки ще матінкою прищеплена заощадливість. Чи він і справді боявся потонути у літрах оковитої, яку споживав ледь не щодня. Сам не знав чому – життя ж налагоджувалося. Але серце краяла туга.
Він повернувся, і усе мало б піти добре. Його мали шанувати, а не плюватися услід. Жінки з його мрій посміхалися колишньому військовому, намагаючись привернути до себе увагу; діти наслідували його приклад і вирішували бути схожим на нього; чоловіки схиляли перед ним голову… Натомість в реальності геть усі робили вигляд, ніби його не бачать – і це в найкращому випадку.
«Ми його туди не відправляли, то його власний вибір», – якось зачув він. Дурні слова промовив дурний хлопчина, син якогось дрібного чиновника. Ледь стримавшись, аби не скрутити пацанові в’язи, мов курчонку, він пропалив того поглядом, від якого хлопчина спав з лиця, але виклична посмішка з вуст не зникла. Ще трохи – й бійка неминуче б сталася, проте в кінотеатрі якраз почалася сварка через споживання оковитої просто в залі, тож він мав відволіктися, а коли повернувся, ідіота вже не було. Думка знайти хлопця і добряче відгамселити не покидала кілька днів, потім він охолов. Навіть змусив себе махнути рукою і відпустити гнів.
Принаймні, так він казав собі – і більшість часу в це щиро вірив.
Може, й справді варто було укласти новий контракт? Тим більше, що наразі почали обговорювати напад на західних сусідів, які не поважали Вождя вождів, відмовляючись постачати зброю тільки пустельникам, а не всім, хто цього забажає, як вони робили… власне, як вони робили завжди.
Він лише вишкірявся, коли його питали про це. Вважав такий напад самогубством – адже знав, що саме тавро західняків стояло на його метальнику блискавок, на крокоході, на обладунку… Невже Вождь вождів виявиться бовдуром, що переріже собі горлянку через якусь уявну неповагу?
Схоже, всі навколо вважали саме Вождя вождів саме бовдуром, ще й найтупішим з можливих. Розмови про те, що «настав час повернути своє» вибішували. Яке своє, в ім’я всіх болотяних демонів? Люди пустелі були нездатні навіть акумулятор метальника блискавок підзарядити без іноземних технологій!
– Це не іноземні, – сказав напарник по зміні, коли про це зайшла розмова. – Їх створили наші люди. Наші інженери.
– Яких за минулого Вождя виперли з країни за непоштивість? – процідив він крізь зуби. – Авжеж, чув.
– Виперли, не виперли – неважливо. Вони по крові наші, тож їхні винаходи мали віддати нам. Не продавати за всі гроші світу, а просто віддати – це ж справедливо! Ну, може, забрати собі якісь відсотки за гостинність, проте не більше. А як не віддали, то самі винні.
Він лише головою похитав. Так складно було жити там, де всі ніби сказились! І розмовляти з навіженими також складно.
Може, й справді повернутися туди, де всі свої? Де не треба пояснювати, чому не слід лізти до тих, хто виробляє твою власну зброю.
– Ці західні потвори заслабкі. Їм варто лише побачити наших славетних вояків, як вони намочать штани і віддадуть нам наше. Війна не займе багато часу, – якось почув він передачу по хвильовому етеру, і лише закотив очі. Колись саме ці слова казали про болотяників.
Та війна тривала й досі.
Невже Вождь вождів розпочне ще одну?
Він дізнався відповідь через кілька днів, коли небо розквітло дивними квітами, схожими на павуків, розчепіривших довжелезні лапи, і коли біля містечка пролунали перші вибухи, змусивши дорогоцінні скляні вікна нажахано задзвеніти.
Вже не мало значення, хто на кого напав першим. Тепер важила тільки сила. Тільки зброя та бойовий дух.
Він вийшов на вулицю. Прислухався до розпачливих зойків, подивився на юрбу, що без ладу метушилася вулицею. Широко посміхнувся. Закурив. Глибоко вдихнув повітря, просякнуте кращим у світі запахом озону, що лишився від ударів величезними блискавками. Усією шкірою відчув жах, який не гірше за блискавку пронизав містечко.
Це була війна. Війна розчахнула двері та з’явилася на порозі.
Він повернувся додому.
Не знаю, чи це метафора нашої війни, ну але ви ж український автор, тому очікувано, що саме читач примірятиме на твір – і саме з цих причин абсолютно не подобається. Цей твір читається як історія про окупанта – ось він пішов на контракт, лазає в якійсь іншій країні, ґвалтує жінок, після чого втрачає радість “куплених дівок”, певно, відбиваються не так сильно. Далі ці люди вже хочуть нападати на “західних партнерів”, коротше, вийшло у плані сенсів щось дивне.
Війна – це жахливо, але та сторона, котра окупанти, не заслуговує співчуття, в тому числі ваш персонаж
Дякую, ви мене зрозуміли 🙂
Безперечно, окупантам не варто співчувати. І моєму героєві теж. Це антигерой 🙂 Це суспільство показане, як показане, саме для того, щоб уважний читач побачив: нема там чому співчувати.
Співпереживання не є обов’язковою частиною сприйняття твору, чесно.
Цікаве оповідання, і гарно написане. Але під час читання виникають питання.
Перше – а про яку війну, власне, йдеться?
Друге – а куди саме ГГ повертається?
Із сеттинга виходить, що ГГ мешкає у злиденній державі, якою керує Вождь Вождів. Війна точиться казна-де, за якоюсь пустелею, тобто ГГ не боронить власну землю, а є окупантом. І виходячи з політики цієї держави, їй байдуже, з ким воювати: з болотяними чортами або з західними цивілізованими державами, які до того ж постачають державі ГГ зброю, але – от негідники! – не шанують «великого» Вождя. Тобто йдеться про державу, яка веде загарбницькі війни заради уявної «величі».
Тепер про мотивацію ГГ. Він пішов на війну, щоб вирватися зі злиднів, заробити грошей і купити собі квартиру в багатоповерхівці, а не мешкати в халупі й набирати воду з калюжі. І ще заради того, щоб після повернення йому вішалися на шию всі жінки, і перед ним плазували чоловіки – він сам це каже в тексті. І в ході досягнення цієї мети підписав аж чотири контракти. Ну, а чом би й ні, якщо добре платять.
Стосовно інших аспектів його «обліко морале» додавати нічого не буду: зрештою, війна – не прогулянка парком, і там часом доводиться робити всяке – навіть те, чого не надто хочеш і не вважаєш правильним. Але цікаво, що в оповіданні акцентуються саме такі речі, які носять ознаки воєнних злочинів – а не те, наприклад, як ГГ збирає докупи тіла колег і чужі кишки, чи опиняється в критичній ситуації на оточеній позиції, чи втрачає оту свою руку, чи когось рятує. Ні, в творі такого немає. Нічого, що б характеризувало ГГ як істоту з бодай якимись людськими почуттями. Але акцентується саме «визволення» селищ засобом їхнього тотального руйнування, ховання за полоненими і ґвалтування жінок. Цікаво, чому?
Але зрештою ГГ повертається додому із залізною клешнею замість руки – і, бач, яке лихо: має і гроші на 20 років бухалова, і квартиру купив, а щастя немає. Все довкола огидне, жінки не вішаються на шию, чоловіки не плазують, сусіди не шанують, і навіть діти сахаються. Й навіть від сексу вже втіхи немає. От же ж лишенько! І він, бідаха, від цього невимовно страждає, і читачам пропонується йому активно співчувати…
І отут виникає третє питання: а нащо людям, які вже скоро два роки щодня перебувають під загрозою знищення отакими от окупантами, котрі заробляють собі на квартирку випаленням міст і сіл, читати про моральні проблеми окупанта, який недоотримав суспільного шанування? А за що його, власне, мали шанувати? За те, що він допоміг своєму вождю утвердити оту «велич» і допомагатиме далі?
Навіщо ми, читачі, маємо співчувати окупанту? Тому що «будь-яка війна погана»? Тому що «немає різниці, яка війна» – чи загарбницька, чи за власну землю? Тому що «немає різниці, який військовий» – окупант або захисник? Чи описуємо окупанта, але маємо на увазі захисника? І рівняємо їх до однієї шереги? Тут якась така плутанина і підміна геть усіх понять – просто-таки Гордіїв вузол…
Тобто, оце все має дуже дивний вигляд. Не погоджуся з іншими коментаторами, що це «ода війні» або, навпаки, «антивоєнний твір». Як на мене, це не те і не інше. Це вельми типова «якарізниця». Постмодернова. І наслідки цього постмодернизму зараз має на голові вся країна. Але замість того, щоб визначити і показати справжню «різницю», оповідання її тільки ретельно розмиває. І так вправно, що багато хто цього навіть не помічає…
Дякую вам щиро за цей коментар, пані Сокиро.
Ви цілком правильно прочитали всі до єдиного сенси, закладені в цей твір. Мені це дуже приємно.
Щодо вашого основного, як я зрозуміла, питання: навіщо сьогодні це читати українцеві? На моє переконання, література покликана передусім не відповідати на запитання, а ставити їх. Торкатися болючих тем і спонукати читача формувати власне до них ставлення.
В нашому просторі доволі часто (надто часто, як на мене) лунають риторичні й не дуже запитання: а чим ми відрізняємося від них? Чи ж ми не такі самі? Питання ці маніпулятивні, й мені дуже хотілося б зробити певний внесок у те, щоб із ними розібратися.
Власне, це оповідання було написане саме для того, щоб читач міг поміркувати, чим ми відрізняємося а в чому схожі. Зробити для себе висновки, які для мене очевидні. Якраз щоб сенси не розмивалися. І завдяки багатьом читачам – зокрема вам – я бачу, що все вийшло.
Але так само бачу людей, які не бачать того, що бачите ви. Бо для них спрацьовує триґер. Важить чи то їхній власний ПТСР, чи то ПТСР їхніх близьких, і вони читають про те, що болить їм, відсіюючи все решту. Гадаю, це тимчасове і пов’язане саме з травмою, але це важливий момент, який зокрема цей твір виявив. Гадаю, тут є над чим подумати. І певно, там треба було про це дізнатися.
Дякую вам іще раз за вдумливе прочитання.
Вітаю, Авторе!
Вважаю, що ви поставили собі складне завдання – показати ворога його очима. Відтворити ворожі наративи й розповісти на цих образах, до чого вони призводять. Отже, що з цього працює, які прийоми? Наведу, як то кажуть, «тригерні точки» з оповідання.
Ставлення загарбників до полонених:
“Хіба нагору пхали полонених, аби ті не смерділи в переповненому військовому транспорті”
Ті, що були окупантами в чужій країні, у власній стають відлюдниками через мовчазну ненависть співвітчизників:
“Відверто кажучи, триматися подалі слід було б від усіх – надто багато сторожких, зневажальних і відверто ворожих поглядів. І чому? Він чесно купив це місце, ні в кого не відбирав силою! Хоча міг, і жодне з цих боягузливих слабких створінь нічого йому б не зробило”
Ґвалтування жінок на окупованих територіях:
“Принаймні, секс не на тлі палаючих селищ чи в компанії таких як він збуджених побратимів”
Жалюгідний побут на тлі імперського величчя:
“під час дощів поспішав туди з відром, аби набрати з калюжі мутної води, допоки його не випередили інші малюки. Одно– та двоповерхові будинки, обмазані жовтою глиною, з вікнами без скла, завішеними плетеними різнокольоровими килимками, теж не змінилися”
Відсутність емпатії, людяності:
“Скільки їх було, тих селищ серед боліт. Після звільнення всі вони виглядали однаково: згарищами, де над обгорілими тілами вилися зграйки мошви”
Відчуття власної вищості:
“Він з подивом зрозумів, що злегка може купити квартиру в «будинку з квітами». Дитяча мрія, виплекана змалечку, заради якої він, власне, й уклав з армією контракт. Чомусь зараз це здавалося смішним”
Врешті, для співвітчизників він теж ворог:
“На нього дивилися як на щось лихе, що прийшло з пустелі й принесло з собою прокляття. Дехто затуляв від нього дітей собою і робив знаки, що відганяли злих духів”
Із одної халепи в іншу під проводом божевільного диктатора:
“Тим більше, що наразі почали обговорювати напад на західних сусідів, які не поважали Вождя вождів”
Знайоме «Київ за три дні»:
“Ці західні потвори заслабкі. Їм варто лише побачити наших славетних вояків, як вони намочать штани і віддадуть нам наше. Війна не займе багато часу”
Відмова від будь-якої моралі:
“Вже не мало значення, хто на кого напав першим. Тепер важила тільки сила. Тільки зброя та бойовий дух”
Логічне завершення – війна пожирає тих, хто її розпочав:
“Це була війна. Війна розчахнула двері та з’явилася на порозі. Він повернувся додому”.
Війна як рідний дім цього вояка, який уже споріднився з нею і притягує її.
Та здається, що для адекватного сприйняття читачем нейтральної подачі матеріалу недостатньо. Тому що воно певним чином сприймається не як позиція героя, а як «закадрова» думка автора. І знов таки нагадаю фінальну фразу, до якої стягнута вся композиція:
«Війна розчахнула двері та з’явилася на порозі. Він повернувся додому»
Це звучить як ода війні. Не знаю, чи достатньо буде виправити деякі акценти, чи краще переписати все оповідання, щоб уникнути цього ефекту.
Спочатку я прочитав текст, а тоді коментарі. І бачу, що цей перевертень вислизає з поля зору багатьох. Кожен підставляє на його місце те, що хоче бачити. А текст страшний. Не правдою, а саме підміною понять, яке відбувається автоматично, бо не має противаги. Мабуть, таки варто додати іншу, нормальну, точку зору, щоб було з чим порівнювати.
Дякую за вашу думку і за вдумливе ставлення до твору!
Ну, що тут сказати… Я писала саме людину, яка пройшла крізь пекло і вважає це пекло нормальною дійсністю, на противагу мирному існуванню. Просто взяла зліпок з натури. Не наших хлопців і не ворогів – просто людину, яка пройшла крізь усе це.
Мені шкода, що це читається, як “ода війні”, бо задум був саме на антиоду. Я буду думати над вашими зауваженнями. Ще раз щиро дякую.
Твір читається саме як антиода війні. З сенсами, які ви в нього заклали, все у порядку.
У відповідь FreeLancelot
Мабуть, вам ці сенси подобаються, не сперечаюся.
Мені – ні.
Автор написав антивоєнний твір, в якому війна показана страшною і беззмістовною. Також дуже виразно показано, як війна спотворює і ламає людину. До того ж показав це настільки прозоро, що годі там шукати прихований зміст.
Так, мені подобаються антивоєнні сенси.
Буркотун.)
Дякую за ваш твір! Знаєте, на конкурсі звучить багато хороших ідей, десь краща реалізація, десь трошки гірша, але тільки одиниці творів вдається прочитати так, що забуваєш, що тобі треба щось там оцінювати))) Ваш твір один із таких. Його тема тригерить, все дуже чесно та реально, особливо зважаючи, як твір перекликається з нашою ситуацією в країні. Поки я читала зловила себе на думці, що не думаю, чи це стім, чи не стім) Хоча це він, але мені було не важливо, бо твір хороший, я б не додавала сюди більше абсолютно нічого. Він завершений, він чудовий, хоча і дуже сумний, страшний і навіває на мене розпач. Світ добре змальовано, персонаж цільний, соціум довкола нього такий як є, справжній. Хочеться сподіватися, що ваш сюжет залишиться тільки словами у вашому творі і ніколи не стане реальністю. Хоча, якщо подивитися довкола, то ми всі, як і ваш герой, вже вдома…
Бажаю вам успіху!
Дякую дуже за відгук! Дуже важливий для мене відгук від читача, який зрозумів всі ті сенси, які автор намагався вкласти.
Єдине, з чим люто сперечатимусь: ні, ми ще не вдома! Ми ще будуємо наш дім, і тільки від нас залежить, яким він стане. Я згодна на дім, в якому гучно, в якому речі лежать у безладі – лише не на той, в якому панують байдужість та безпорадність.
Може, тому й написала те, що написала.
Дякую за ваше заперечення) В мене така ж думка, просто іноді падаю духом і останнім часом дуже важко не опускати руки. Вибачте, що не стрималася, сподіваюся, невдовзі виправлюся і буду триматися з новими силами. Дякую, що піднімаєте такі теми в своїй творчості, це цінно та необхідно для розуміння людей, подій та ситуацій, що склалися в світі, я б сказала, не тільки для нашого народу, а й для всього людства ❤.
Та усі ми часом не вивозимо, життя таке і часи такі. Тож не треба вибачатися – і ще раз дякую!
Страшенно подобається мені цей твір. Концентрований і прозорий.
Дякую дуже!
Ридаю і аплодую
Дякую! Дуже приємно зустріти “свого” читача.
Вітаю, авторе!
Цікавий ви створили світ. Все чекав на якісне оповідання з пустелею, сонцем та відповідними до тих умов екзотичними винаходами – і ось воно 🙂 Традиційно розпочну з помилок/неточностей, за які зачепилося око:
– “можна було на пальцях перерахувати” – “по пальцях”.
– Авторе, а заміна статевого органу на паровий протез хіба не позбавляє чутливості? Мода модою, але досить дивно Чутливість – то наше все, в тому весь сік, так би мовити.
– “вважали саме Вождя вождів саме бовдуром” – одне “саме” варто прибрати.
Яскраво описані почуття колишнього військового серед цивільних. Дуже на часі. Кожного разу, як бачу наших хлопців у формі, що визираюсь з віконець автобусів на людей, безтурботних настільки, наче нічого довкола не відбувається, думаю: а як воно їм таке бачити? Робиться сумно, боляче і соромно. Хоч і роблю все, що в моїх силах, та все одно – до чортів соромно.
“ті, з боліт, яких він трощив” – тонко і влучно. Одразу зрозуміло, про кого мова, еге ж? 😉
“Чому не можеш відпустити й забути?” – це сильно. Якось став випадковим свідком сусідської сварки, в якій дружина звинувачувала серйозно пораненого чоловіка-військового в тому, що той все порівнює із фронтом. Думаю, господи, жінко, та ти маєш руки йому цілувати! Або бодай просто змовч. Ти уявлення не маєш, ЩО він пережив.
Майстерно написано, браво. Твір змушує замислитись, а це головне. Ви також досить вдало вплели африканську мітологію. Наявні живі діалоги, яскраві описи і дуже глибока ідея. Аж дивно, як можна в такий невеличкий твір вкласти стільки сенсу! Ніколи так не вмів і завжди захоплювався авторами, які у цьому майстри.
Успіхів на конкурсі!
Дякую за такий чудовий відгук, і окреме “дякую” за помилки. Твір писався дуже складно і через особисті обставини і через обрану тему, тож око, як то кажуть, “замилилося”.
Щодо того, хто саме мається на увазі, наші чи ні… Мені б дуже-дуже хотілося, аби цього не сталося з нашими хлопцями. Аби в нашій країні наприкінці війни були створені всі умови, щоб наші хлопці повернулися в усіх сенсах цього слова. Аби були шанованими переможцями, а не так, як в цьому оповіданні.
Розумієте, частина цього всього – усіх переживань героя – списана практично з натури. Мій батько був військовослужбовцем, який за часів СРСР пройшов кілька “гарячих точок”, і в домі часто бували його друзі, що також через це пройшли. І це були адреналінові наркомани в повному сенсі цього слова. Вони не знайшли себе у мирний час, а навкруги всі дивувалися: що з ними, мовляв, не так? І я дуже-дуже не хочу, щоб таке сталося з хлопцями і дівчатами, які зараз на фронті.
Оповідання як то кажуть “не моє”, і не сподобалося, але воно хороше. Вправно написане, є цікавий продуманий світ, і така дивна атмосфера задухи, наче ти разом із героєм їджеш крізь пустелю. В персонажів, що наче налякані звірі відчувають кров від головного героя, через що бояться його та презирають, охоче віриш. А що точно не віриш – то в паровий протез замість статевого органу. По-перше, то є вкрай дивний апгрейт, що має працювати на парі (яким це чином? куди там сипати жар і наливати воду?). По-друге, яка з нього може бути користь взагалі? По-третє, який здоровий чоловік відріже собі статевий орган?
О-о-о, ось про останнє ви точно не хочете знати відповідь ))) Хоча, звісно, слово “здоровий” тут буде зайвим. Але-але-але… коротше, щодо пари ви, напевне, праві, але щодо п.3 я можу сперечатися довго і завзято. Щодо п.2 – а яка користь зі сталевих шариків, які в член зараз імплантують? А про Африку я взагалі не розповідатиму, бо п.3 )))
Тим не менш, хочу дуже й дуже подякувати за відгук. Саме атмосферу я й намагався відтворити. Ну й ще покопирсатися у мізках такого собі “його”, аби бодай спробувати зрозуміти. Не вибачити, не поспівчувати, а саме зрозуміти, як воно там працює.
Вітаю!
Готовий поділитися своїм враженням від вашого твору.
Сюжет: цікаво. Герой особливий і слідкувати за ним захопливо.
Атмосфера: дуже і дуже атмосферно. Ви даєте багато деталей про світ, але не занадто. Існування парових технологій разом з магією приємно вразило. Антураж чудовий. Пустеля тут якраз до місця.
Структура: я трішки заплутався коли читав. Мені не вистачило чітких розмежувань де минуле, а де теперішнє. Хоча не сперечаюсь, що міг бути неуважним.
Новизна: доволі унікально та сильно.
Помилки: чесно, нічого не помітив. Єдине, що був повтор “саме” двічі в одному реченні.
Отже, історія атмосферна та унікальна. Мені сподобалось читати, адже антураж вражає. Єдине це загубився в часових лініях.
Дякую за атмосферну історію!
Дякую! Щодо зауважень буду думати.
Вітаю, цікаве на данний час оповідання, але вже занадто двобічне: з одного боку ви хочете щоб гг співчували, з іншого боку робите огидним. Це дивно, не зрозуміло і відштовхує.
Але я не хочу, аби гг співчували )) Нащо б мені це? Він – типовий антигерой ))
Щось я упустив момент, де герой огидний. Не підкажете? Мені здається, огидний тут саме соціум, ні? Герой травмований – і фізично, і морально: таке буває, коли повертаєшся з самісінького пекла. Його реакції цілком логічні. Він розумом і частиною власного тіла ще ТАМ, а ТУТ вишкіряється на нього недоречною критикою.
В цілому… чорт забирай, як я зараз терпіти не можу оцього “все неоднозначно”, потрощити б авторів цього вислову на друзки… але для тих, хто не бував в “гарячих точках”, це й справді буде антигерой. Що не відміняє того, що соціум також огидний. Реакції героя – так, логічні, він повернувся з пекла, і він робив в цьому пеклі такі речі, які нормальним людям не надягти на голову. Йому б допомоги, а допомоги йому ніхто в такому соціумі не надасть.
Власне, тому я й полюбляю усілякі “панки” – вони про ближній приціл і про людей. Про небезпеки, які чатують на нас усіх просто за рогом. І я хочу, щоб Україна такі небезпеки оминула бодай трошки людяніше, ніж той соціум, який в мене тут описаний.
Стало цікаво, звідки походить та “гаряча точка”.
Виявляється, вираз “hot spot” спочатку був західним військовим терміном часів “холодної війни”. Означав місце, де напружене протистояння могло призвести до збройного конфлікту. Якщо конфлікт усе ж розпочинався, то називався вже тим, чим був – війною, агресією, окупацією.
Але наприкінці 80-х – на початку 90-х російські ЗМІ почали активно використовувати “гарячу точку” як синонім збройних протистоянь, які після розпаду СРСР спалахнули на території колишніх “республік” за допомогою російських спецслужб. І всі попередні випадки імперіалістичної політики росії (Чехія, Угорщина, Афганістан тощо тощо) теж у вустах російських пропагандистів перетворилися на “гарячі точки”. Фактично це ідіома чи евфемізм на кшталт “хлопОк” замість “вибух”, “жест добрай волі” замість “накивали п’ятами”. Приємніше ж казати “я був у гарячій точці” ніж “я давив танками Прагу” або “я поливав із огнемета Грозний”. Це ще один радянсько-рашистський наратив, якого всім нам варто позбуватися, тому що він діє наче непримітно. А за кілька років, я певен, і війну з Україною чергова російська влада називатиме “гарячою точкою”.
Вітаю!
У вас дуже чуттєве оповідання, яке точно не лишає байдужим. Гарне опрацювання світу та головного героя, немає якоїсь зайвої інформації. Ви точно молодець.
Єдине зауваження до кінцівки, хотілось би її зробити ще більш напруженою, можливо пізніше дізнатись про смерть матері чи приїхати та побачити це (прям додати більшого драматизму).
І мені не зовсім було зрозуміло про заміну полових органів у чоловіків, можливо краще збільшення або обгрейт, бо так може і людство зникнути
Дуже дякую за відгук!
Стосовно полових органів – про збільшення треба подумати ;), а стосовно зникнення людства – дуже сумнівно, щоб чоловіків, які це роблять, взагалі цікавило, зникне там людство чи ні. Щодо інших зауважень (особливо стосовно завершення оповідання) – так, вони слушні, я над цим дуже серйозно подумаю.
Це лише пропозиція, тому можете її ігнорувати)))
Я вирішила написати кожному оповіданню зі своєї групи невелику рецензію
Дякую! Ігнорувати не буду, буду думати ))