Історія з пустелі

Історія з пустелі

Пролог

Їхати по сліду каравану в безвітряну погоду це задоволення. Навіть пустеля, де смажили два світила, не псувала настрою, тим більше за кермом відновленого пароджипа. Очі боліти від одноманітного пейзажу, тому коли показалась масивна скельна арка на якій щось було водій не стримався і звернув туди. Як і очікувалось там були тіла, які майже обїли ales eremita1, або просто алереміти, всеїди що можуть розігнавшись виставити шкіряні перетинки між передніми кінцівками та тілом плануючи на чималі відстані. Бридота звичайно, хоча вночі красиво, чи не єдине на цьому проклятому Моларісі2, куди занесло залишки людської цивілізації після того як Земля стала однією великою могилою. Третій теж спочатку здався мертвим, хоч куди краще збереженим, але коли водій його зачепив то той зарухався запитавши:

– Дяка Древнім, а то думав що скоро на Зорі піду, в тебе вода є?

– Знайдеться. – сказав подорожній зрізаючи мотузку.

Напоївши його та давши невеликий сухар запитав:

– І як ти харцизяко, тут опинився?

– Звідки знаєш що харциз3? – запитав повішений переставши жувати.

– На дорозі бандити вішають, законники до міст тягнуть, холеру розводити в тюрмах, а те, що головою вниз, то покарання для поліцейських і мисливців за головами, а на останніх не схожий, надто правильно одягнений. – розповів водій.

– Боло. – подавши руку сказав харциз.

– Щур. – потиснувши руку сказав подорожній.

Але той трохи крутнувши руку посміхнувся побачивши його татуювання запитав:

– Штурмовик, судячи з інтелекту сержант мінімум, тож що тебе в цю діру занесло?

– Протягом двох останніх війн пролив я крові, як і ти, судячи з рухів, ти снайпер, а тут я кур’єр, якого система виплюнула за непокору. – розповів Щур.

– Знайомо, що я винен за порятунок? – запитав Боло.

– Цікаву історію, ночувати тут доведеться вже. – відповів штурмовик.

– Є така, слухай. – сказав той.

Глава 1. Двоє

Розпилювати розбиті бойові машини на метал, робота важка і небезпечна, тим більше коли з власної волі розбираєш землехід дендроудівського типу армії, яку знищили в останній війні. Та робота була добре оплачувана і підліток Серафим, кожен день вантажив візок металом, який тягав старим паромотом. Староста містечка поважав малого: спочатку з батьком, а коли той зліг то і сам виконував небезпечну роботу. Забезпеченням містечка металом займалися й інші, але відбірний листковий метал привозив лише Раф, та й далеко не весь везли в центр, продаючи кращий матеріал перекупам по дорозі. Заробляв він відносно багато, але більшість йшло на лікування батька та знаряддя для роботи. З іншими підлітками хлопець не водився: вони заздрили заробіткам, а дівчата не вбачали в ньому партії, навіщо чоловік, якщо він в будь-який день може на боєприпасі підірватися. Тому кожен вечір Раф здобував науку від матері, яка колись жила у столиці. Та все мінливе і в містечко прийшов наказ: країні було оголошено війну, тому кожна сім’я мала відрядити до армії хоча б одного чоловіка, за якого будуть отримувати винагороду, або весь час війни повинна платити спеціальний податок.

У домі Рафа було гучно:

– Ти нікуди не поїдеш! – сказала мати.

– Ми навіть з тим, що малий заробляє не зможемо податок виплачувати, а війна може на роки затягнутися. – сказав батько.

– Але і тебе з твоїми сухотами назад відправлять, нам податку не уникнути. – сказала мати важко сівши на стілець.

Серафим довго слухав їхню розмову, а потім різко відкрив двері і сказав:

– Я поїду.

– Ти не можеш, тобі шістнадцять. – сказала мати.

– Староста зробить, ростом я вийшов, а жити на премію будете, мати може уроки взяти. – сказав малий.

– Впевнений, що хочеш? – запитав батько.

– Так, цей час настав би, рано чи пізно. – відповів Раф.

– Ти що питаєш дурню старий, він дитина. – піднялась мати.

– Він дорослий, сам запропонував то готовий, біжи до старости. – сказав батько.

Хлопець побіг на вулицю, а мати запитала:

– Але навіщо?

– Краще щоб Рафа не було тут, до кордону рукою подати. – відповів батько закашлявшись.

– А в армії з ним може бути? – запитала мати допомагаючи.

– Там його хоч навчать як захистити себе. – відповів він піднявшись.

Влетівши до будинку старости Раф наткнувся на Мірста, секретаря старости, який запитав:

– Куди летиш, малий?

– Мені зі старостою поговорити треба. – відповів хлопець.

– В себе, поки вільний, поспіши. – сказав той.

Постукавши та дочекавшись дозволу він зайшов до кабінету пояснивши мету візиту. Староста обдивившись його запитав:

– Добре, зроблю, не передумаєш завтра чи перед від’їздом?

– Ви ж знаєте. – відповів Раф.

– Отож то. Документи будуть завтра, рекрути їдуть через чотири дні. – розповів староста.

Землехід прибув з двох годинним запізненням. Раф довго прощався з матір’ю, батько не зміг вийти з дому, попрощавшись з сином на порозі. Чоловіки завантажувати речами бездонне черево землеходу і коли пролунали гудки він піднявся на борт зі помітивши, що всі чоловіки залишились, лише Масона, теж збирач брухту, став поряд поклавши руку на плече сказав:

– Вони залишаються для робіт і можливого гарнізону.

– Тобто бої і тут будуть? – запитав Раф.

– Можливо, але нас чекають інші місця битв, чи староста не розповів? – запитав старший.

Проте той не відповів вдивляючись в клуби пилу, що відразу сховали містечко. З ока потекла сльоза, а Масона побачивши це посміхнувся і сказав:

– Не розводь сирість, їм краще знати, повернешся героєм, відбою від дівчат не буде.

Дорога Рафу сподобалась, хоч їхали вони одноманітним каньйоном, що пролягав через кряж порослий рідкою травою, завезеною переселенцями акацією та спонжерем4, який оточував територію згаслого кратера і називався юджіс5. То там то сям було видно невеликі поселення з великими плантаціями, з яких завантажували припаси, а деколи піднімалися чоловіки, що ні з ким не спілкувалися, а трималися групою у хвості транспорту. Раф не розумів їх, навпаки, вночі облазив землехід вивчаючи механізми, навіть до озброєння пустили, дізнавшись, що він солдат. Гармати, кулемети та апарат для мінних загороджень його дуже зацікавили, навіть дозволили залп з гармати зробити по зграї дінго, що почала сильно наближатися до транспорту. Не поспавши і декількох годин він знову сидів на носі, де його знайшов Масона.

– Через годину пересідаємо, збери речі.

– Все в рюкзаку, батько казав не обтяжувати себе речами. – відповів хлопець.

– І то правда. – сказав чоловік сідаючи поряд.

– Не казали куди нас відправлять? – запитав Раф.

– Всі з цього землеходу підуть у піхотні полки, зараз їх комплектують. – відповів компаньйон.

І не помилився. У місті Ваам вони пересіли на вантажівки, які завезли їх у табір, де майже всіх направили у легку піхоту. Зустрів їх старшина, від якого за декілька метрів несло дешевим самогоном, який оглянувши їх сказав:

– Для всіх ви займаєтесь за пришвидшеною програмою, але інструктори на фронті, тому відпочивайте поки не забрали.

Неспокій у масі порушив низенький сержант, що почав видавати форму і туди швидко утворилась черга, але Раф помітив іншу, набагато меншу, і став туди. Там видавали зброю.

Не отримавши форми він бережливо чистив майже новий АП-5.7 – булпапівський автомат в основі якого лежала система поселенців. Зібравши все назад хлопець пересунув затвор та прицілившись в небо натиснув на гачок почувши чіткий “цинь”. Сівши біля нього Масона поклав поряд карабін та сказав:

– Диви щоб не вкрали.

– Хай тільки спробують. – сказав хлопець.

– Форму якусь візьми і рюкзак армійський, туди свій покладеш, а то в першому бою від своїх кулю отримаєш. – розповів чоловік.

– З таким навчанням і так отримати не важко. – сказав Серафим.

– Завтра стрільби і комплектація буде, ситуація складна, люди потрібні. – розповів Масона.

– І кинути ненавчених людей найкращий вихід. – констатував Раф.

Та провели вони в таборі ще майже тиждень, де по бажанню можна було вчитися стріляти та кулачному бою і то, роль інструкторів взяли на себе солдати, які зналися на цьому з минулої війни. Однієї ночі приїхала вантажівка, що забрала два взводи та повернулася ще з двома забравши інших. Вже на під’їзді було чути віддалені вибухи, тому люди швидко вивантажившись отримали команду брати все, що треба з гірки та залягати в дальніх укріпленнях до подальших вказівок. Раф отримавши броню та каску почав набивати магазини набоями і прихопивши ще декілька гранат навіть не чекаючи в укритті пішов з групою до розвалин. По дорозі дізнався, що тут було місто Бур, центр паливо добування регіону, де і відбулася перша велика сутичка армій. Також стало відомо, що наші підрозділи вже потіснили їх і бої ведуться на плоскогір’ї, а вони мають прочесати місто просуваючись в бік наступаючим військам. За розмовами вони аж здригнулися коли пролунало “повітря”. Пірнувши під плиту Серафим, згадав як вчили їх визначати з якого боку працює артилерія та дочекавшись падіння нового снаряду побіг до вирви за метрів сто попереду. Хтось з групи крикнув:

– Куди?

Але хлопець не чув: він вже пірнув за стіну почувши свист, а потім побіг далі. Заскочивши у вікно хлопець побачив солдата в сірій формі та взявши його на приціл вистрілити не зміг, повітря забракло і він мало не похитнувся, як ззаду пролунав пострілів і форма ворога стала червоною.

– Вбити людину гріх, але вбити ворога – подвиг. Дій далі, прикриємо. – сказав Масона поклавши руку на плече.

Вилізши у протилежне вікно він повзком дістався вирви і побачивши там ворога пірнув назад, дістав гранату, розтягнув вусики та вийняв чеку і став чекати. Після чергового “гух” він піднявся та метнув її в бік міномету. Сила вибуху перевищила всі його очікування і він похитуючись побачив постать у сірій формі та пустив ріжучу чергу: три кулі таки дісталися до спини ворога і він завмерши на секунду важко впав. Зробивши два кроки Раф знову похитнувся, але його підтримав Масона, а основна група рухалась далі, киваючи їм на ходу.

Водій позіхнув і поглянувши на горизонт сказав:

– Світає, нори вовчків6 видно буде, вирушаймо.

– Вирушаймо. – сказав харциз.

Сівши за кермо джипа Щур крутнув декілька вентилів та різко провернув ключ від чого відбувся легкий “бум”, після чого розмірено запрацював котел. Боло сів поруч і насунувши на очі свою “восьмикутку” задрімав, але через хвилину запитав:

– На яку компанію ти працюєш?

– Сейсен і сини, зброярня з міста Рорса, все законно. – відповів водій.

– А рейс який? – запитав харциз.

– Перший. – занепокоєно відповів Щур.

– Давай проїдемо через плоскогір’я, а курява перед нами мені не подобається. – сказав Боло.

– Щось знаєш? – запитав водій.

– Давай їхати, а поговоримо потім. – сказав харциз.

Щур більше не питав, а лише скерував пароджип у каньйон між двома горбами, але швидко зрозумів, що їх наздоганяють і Боло запитав:

– Що ти там везеш?

– Декілька кулеметів, ящик з автоматами, кілька дробовиків та цинки з патронами. – відповів водій.

– Не відірватися, на поворотах ми вирвемось вперед, але далі пряма і нас у “кліщі” візьмуть. – констатував харциз.

– До міста не дотягнемо? – запитав водій.

– Не по такій дорозі, за два повороти зупинишся так щоб капот був опорою, “машинка” хоч хороша? – запитав Боло.

– Ображаєш, ШД-12,7, ціла “раковина” заряджена. – відповів Щур.

Посміхнувшись вони швидко облаштували точку і вчепивши “раковину” відкрили вогонь тільки показались перші транспорти.

Першою була зупинена вантажівка, з котла якої вирвався струмінь пари, прикривши інших, але харциз короткими чергами не випускав нікого з хмари, коли збоку почувся шум і з гори пролетіла ракета засвітивши хмарку жовтим світлом. Зробивши декілька віражів, швидкісний дирижабль почав кружляти, а Боло посміхнувшись сказав:

– Запрошують, їдь за ним.

– Добре, але хто вони? – запитав Щур.

– Емблеми наші, з гарнізону міста. – відповів Боло.

– В того малого було продовження, а то їхати нам довго? – запитав водій.

Глава 2. Жбурляю.

– Лежу, видивляюсь ворогів, бачу, малий, біжить, пірнає при пострілі, а потім далі поліз. Ми прикривати, а він вже на краю ями, а потім як бахне, так він контужений ще й їхнього сержанта вбив. – розповідає чоловік з закрученими вусами.

– Не вірю, духу не вистачило б. – сказав рудий, що сидів навпроти.

– Своїми очима бачив, ми то кулемет чи щось таке чекали, а він напряму, а потім бах. – сказав вусач.

Раптом всі притихли коли Масона привів хлопця до вогнища. Всі оживились, але майже миттєво затихли, коли слово взяв вусатий:

– Допоміг ти всьому підрозділу, хрещення кров’ю пройшов, це твій трофей за сержанта.

В несміливі руки хлопця лягла шкіряна кобура, з якої він дістав пістолет дивної форми.

– Майже оригінальний Маузер с-96, з магазинним заряджанням, тонка робота, в нас такого не роблять. – розповів рудий.

– Хороша зброя для вправного стрілка. – сказав хтось з натовпу.

Не звиклий до нахвалювань Раф сидів тихо, слухаючи інших злегка прикладаючись до бурдюка з “вересовим трунком” – вересовим аналогом пива з достойним градусом. Компанія сиділа довго: смажили пустельників, випивали та розповідали історії, тому назад до палатки вже Серафим вів Масону, який прийняв непогану кількість “трунку”.

На ранок повідомили наказ: угрупування ворога майже потрапило в “котел” і вони мають його закрити. Переїхавши ближче до фронту загін отримав наказ зайти з боку села Зуль, яке жило з видобутку слюди з річки. Замилувавшись красою вуличок Раф відволікся, але інстинктивно відскочив під стіну коли почув перший свист. Не зрозумівши звідки його підкинуло і почувши “арта” хотів піднятися, але знову бахнуло і все різко заполонила темрява.

Свідомість приходила разом з болем в потилиці, попереку та коліні. Витягнувшись на ліктях з під завалу Раф не зміг знайти автомата, а короткі черги змусили сховатися за похилою стіною. Перечекавши страх Серафим піднявся вище і побачив що група побратимів відбиває натиск переважаючих сил противника. Хлопця пробрав страх і він було почав спускатися вниз, але тут йому на очі потрапило те що залишилося від рудого, з яким він ще ввечері пив трунок. Його мало не знудило, струснуло, але він знайшовши на поясі пістолет пішов до місця сутички, але цеглина вискочила з-під ноги різко спустивши його вниз. Вилаявшись Раф побачив броньовик з лобовим пробиттям, що стояв під добрячим креном наполовину завалений уламками і за декілька секунд вже залазив в люк. Двигун був втрачений, але він мав надію що гармати на акумуляторному спуску. Крутячи вентиль пролунав хрускіт і стволи стали намертво, але якраз в правильному напрямку. Натиснувши на спуск малий знову вилаявся, але помітивши два величезні важелі потягнув за них так що знову вдарив постраждалий поперек. Від перших пострілів вуха заклало, але скажено затиснувши спуск Раф видавав всю злість накопичену за останній час. Зламаний механізм не витримав коливань злетів остаточно опустивши стволи до землі останніми пострілами остаточно заваливши декілька поверховий будинок. Здійнявши куряву Серафим підхопив залишений екіпажем карабін завиліз в люк, коли в нього направили три стволи. Акуратно поклавши зброю він сказав:

– Я свій, 303-й окремий загін, третя рота.

– Ясно, бери зброю, в нас кожен ствол на рахунку. – сказав русявий, повісивши автомат за спину.

 Раптом прокотився сильний гул і простір за руїнами засвітився спалахами.

– Ха, це наші швидкісні дирижаблі, вони напевно з плато пил помітили, молодчинка. – сказав боєць одного віку з Рафом.

При ближчому знайомстві виявилось що це дівчина. Назвалася Росою. Вона ж повела його до старшого на ділянці фронту. Той саме розбирав якість папери і зустрів хлопця з посмішкою. Потиснувши руку сказав:

– Дав ти жару звичайно, не очікували вони такого, а з тою пиловою завісою-сигналом то взагалі, дай до Дудуру вийдемо, поговорю з командуванням, точно ефрейтором будеш.

– Так я не для цього старався. – сказав Раф.

– Знаю ти мстив, поки затишшя ми розбираємо завали, декілька “трьохсотих” поїхали в тил, але чи ще щось з того буде я не впевнений, поки переходиш під моє командування, скоро знову в бій тому йди відпочинь. – сказав старший.

Спустившись до наметового містечка вони поїли після чого дівчина запитала:

– Як тобі отаман?

– Хороша людина, але отой ефект усміхненого обличчя і втомлених очей трохи лякає. – відповів хлопець.

– Звикнеш, тут половина таких, а ти сам звідки? – запитала Роса.

– Провінція Лаца, містечко Шашр, чула, можливо. – розповів він.

– Ні, я далека від географії, хоч орієнтуватися батько навчив, коли на жуків полювали. – розповіла дівчина витягнувши ноги.

Раптом Рафу перехопило подих, тому відвівши погляд в бік запитав:

– Що в тебе за гвинтівка?

– Модернізована ПН-7, хоч я називаю “Кішкою”, бо б’є тихо, ніби кіт ходить. – розповіла вона.

– Хороша зброя. – погодився він дивлячись в землю.

Наступ застряг і щоб не втрачати часу, з дозволу командування, Серафим навчався в подруги снайперської справи, йому навіть дістали СА-5, яка підходить для новачків. Тренувалися вони в засідках на можливих стежинах для диверсантів і за місяць заробили репутацію хорошої снайперської пари. Одного разу відпочиваючи в палатці Роси вони розпивали “трунок” та гаряче сперечалися стосовно того який приціл краще, як Раф похитнувся і тицьнувся їй в шию. Хотів засміятися, проте зрозумів що підніматися не хоче, відчувши її руки на своїй шиї. Інстинктивно поцілувавши її в жилку запитав:

– Росо, що ми робимо?

– Надія, я Надія, трошки кохання, трошки кохання в тяжкий час. – важко сказала вона.

Хлопець знайшов її губи своїми, повільно притиснувши дівчину до старого матрасу.

– А далі що було? – запитав Щур.

– Потім, ми в місто в’їжджаємо. – відповів Боло.

Зупинившись в спеціальному відрізку коридору чоловіки і не встигли зрозуміти як опинилися під прицілом шести автоматі тойв.

– Оце так прийом. – сказав водій.

– Мовчи і кивай, я з усім розберусь. – сказав харциз піднімаючи руки.

Сидіти в затхлому кабінеті було для Щура мукою, на відміну від Боло, що спокійно розглядав інтер’єр і не втримавшись притиснув ногу друга що відбивала ритм не гірше ніж барханний заєць в період спарювання. Немолодий чоловік в потертій формі зайшов в кабінет і не звертаючи на них уваги сів за стіл. Розклавши ж папери спитав:

– І чому ж за вами ціла банда погналась?

– Цього сказати я не можу, але як вам вже відомо, що я є харциз і через своє ремесло був підвішений біля дороги бандитами, але подорожній мене зняв звідти і я найняв його як помічника. Далі ми їхали до вашого міста, але через те ,що нам назустріч рухалася колона тож ми вирішили об’їхати плоскогір’ям, але коли вони почали нас наздоганяти то ми вирішили дати бій, а там і ваш дирижабль допоміг. – розповів Боло.

– Ясно, документи у вас в порядку, можете бути вільні. – сказав чоловік підписавши два папірця.

– Дякую. – сказав Щур.

– Надовго до нас? – запитав комендант.

– День чи два, відпочинемо і поїдемо далі. – відповів харциз.

– Зрозумів. – сказав комендант.

Вийшовши з адміністрації хлопці розглянулися і пішли найширшою вуличкою.

– Щось мені тут не подобається. – сказав Щур.

– Згоден, не розумію що, але щось тут не правильно. – сказав Боло.

– І що робити будемо? – запитав водій.

– Пропоную випити, але перед тим візьми оце. – відповів харциз.

– Що це? – запитав Щур.

– По суті вітамін, але в нашому випадку може врятувати життя. – відповів Боло ковтаючи таку саму пігулку.

Бар знайшовся за рогом і вони замовивши пляшку та по шматку м’яса з гарніром сіли за єдиний вільний столик. Їли і пили мовчки, прислухавшись до розмови за сусідніми великим столом:

– От хто що б не казав, а людина це верх творіння. – сказав перший.

– Доводь якщо вже почав. – сказав другий наповнюючи келихи.

– Та навіть на основі цієї планети, що до нас тут було: жуки, жаби та трава на поверхні, а у воді взагалі бридота одна, а зараз ми розбавили все земними видами і яка краса стала. – розповів перший.

– Скажеш це коли тебе дінго за дупу вкусить. – сказав третій і вся компанія зайшлася сміхом.

Оратор ображений що його “великі” міркування підняли на глум пригорнув до себе офіціантку за талію і хотів опустити руку нижче, але та викрутилась, проте перший обхопив її вже двома руками і крикнув:

– Гамалю, я орендую другу кімнату.

– Відпусти, я не хочу. – пропищала офіціантка.

– Не пручайся, тобі сподобається. – сказав той.

Щур не витримавши вихопив офіціантку з “обіймів” та хотів вдарити того в щелепу, але нахаба відштовхув його так що водій перевалився через стіл. Та тріумфом бурмило насолодитися не встиг так як Боло відштовхнувшись від столу обома ногами вдарив тому в груди. З гуркотом розваливши стіл той вже не зміг піднятися, а його друзі почали оточувати гостей.

– Дозволю собі не погодитися з оратором. – сказав харциз піднімаючись на сусідній стіл.

– І що ж тобі не сподобалося? – запитав другий.

– Бо людина це лише трохи волосся, сала й шкіри, ну й води калюжа, а ще багато багато гівна, чим нам пишатись друзі? – запитав Боло і не чекаючи відповіді вдарив ногою по тарілці.

Вона як снаряд вдарила одного з більшості в ніс, після чого інші хотіли атакувати гуртом, але збоку пролунав сильний постріл і всі принишкли, лише хлопці скориставшись ситуацією вирвалися з кільця і кинулися до проходу на який вказувала офіціантка.

Закривши важкі двері трійка пройшовши тунелем вилізла в хліву, де Щур було вже хотів щось сказати, але дівчина його поцілувала, після чого одягла ремінь з набоями і віддала обріз дробовика.

– Бережіть себе. – прошептала вона і знову зникла в проході.

– Ловелас. – сказав Боло і вони кинулись в бік воріт.

Досягнувши цілі вони спокійно підійшли до авта, але тільки відкривши ящики почули збоку.

– Ловіть законників.

Схопивши автомат харциз дав довгу чергу та набивши кишені гранатами потягнув друга за стіну.

– Чому запали вкручені? – запитав Боло.

– А мені чого знати, я кур’єр, в ящики не лізу, що робити будемо? – запитав Щур.

– Є ідея, але вона тобі не сподобається. – відповів харциз і дістав гранату.

Водій дав коротку чергу, а законник покотив гранату так що та вдарилася об колесо пароджипа. Пролунав страшної сили вибух і друзі вилетіли зі схованки в бік центру міста.

– Зловити їх, потрібні живі. – пролунав наказ з надбрамної кімнати.

Застрибнувши в одну з арок Боло посміхнувся, але почувши постріли пірнув за стіну і діставши гранату витягнув чеку та з криком “жбурляю” запустив в арку снаряд. Зрозумівши план друга Щур теж кинув гранату з криком “жбурляю”. Після серії вибухів переслідувачі сиділи по укриттях, але коли після криків не відбулося вибухів найсміливіші почали підніматися, то побачили як піднімається в повітря дирижабль.

Сидячи на бойовому містку Боло з посмішкою спостерігав за подивом ворогів, але коли почали підніматися рушниці дістав із-за пазухи пістолет відкривши вогонь по переслідувачах. Відлетівши на безпечну відстань та побачивши зброю напарника Щур запитав:

– Маузер?

– “Чорна наречена”. – відповів харциз.

Зловивши повітряні потоки та поставивши на курс дирижабль Щур сів поряд з напарником і запитав:

– А було далі з Рафом?

– Ну слухай. – відповів харциз.

Глава 3. Любо братці жить

На ранок Раф хотів перейти в свій намет, як весь табір загув і засвистів.

– Як діти. – потягаючись сказала Роса.

Пам’ятаючи, що було вночі хлопець не хотів її залишати, але як мінімум треба було сходити по маскувальну сітку для навчань. Але його думки збив посильний, що передав наказ їм обом прибути в штаб. Переодягнувшись та почепивши за спину зброю вони навіть не очікували побачити там стільки люду. Їх пропустили до столу, де командир сказав:

– Ваше завдання знешкодити одного з їхніх капітанів, офіцера, через управління якого ми загрузли тут, з кожним снайпером піде спостерігач, прикриваючий і радист. Група Роси буде на позиції біля повороту головної дороги, група Рафа біля просілку, там головна оборонна точка всієї лінії, туди він має заїхати, група Куми сяде за розбитою копальнею, ми не знаємо якою дорогою він поїде. По ліквідації відразу доповідь і ми почнемо атаку всіма наявними силами.

Без Роси в засідці було сидіти нудно, тим більше в нього зараз стільки цілей, що хоч пачками жуй, але треба чекати офіцера і це бісило. З нудьги він навіть вирахував, що варта змінюється через кожну годину. Не витримавши хлопець запитав:

– А чого саме мене на таку відповідальну точку поставили, інші ж снайпери займаються цим довше?

– Бо на дорозі потрібен один постріл, Роса ж розповіла про твою скорострільність, тому ми і тут. – сказав спостерігач Бор.

Мак, прикриваючий, тихо засміявся і Раф зібрався щось сказати, але взявши зручніше зброю сказав:

– Помічено пожвавлення.

Бор припавши до бінокля вилаявся, але помітивши рухи снайпера вдарив того по ребрах притримавши зброю.

– Там Роса. – крізь зуби видавив Раф тримаючись за бік.

– Якщо вони попалися то нам тим більше треба завдання виконати, так у нас більший шанс їх визволити. – сказав Бор повільно і твердо.

Снайпер повільно махнув головою і знову прицілився, але руки затряслися і він знову опустивши зброю глибоко вдихнув, після чого застиг, рухаючи лише грудною кліткою.

– А нам не краще переміститися на іншу точку? – запитав Мак.

– Ми і так на резервній. – відповів Бор.

Час почав хилитися до сутінок, група не раз чула крики з табору ворога, старший спостерігач бачив як снайпер покрився потом і тихо скригав зубами поки не видав:

– Готовність, чекаю підтвердження.

Бор припав до бінокля і помітивши біля входу в намет де тримали полонених високого худорлявого чоловіка що саме поправляв на голові військовий кашкет з масивною кокардою скомандував:

– Вогонь дозволяю.

Вичекавши декілька секунд Раф зробив постріл. Один. І високий чоловік впав назад. Здійнялась паніка. Запрацювала рація раз в раз передаючи повідомлення. Десь з лівого флангу почулися постріли, а снайпер раз за разом знімав цілі що бігали між палатками. Вистріливши два магазини він закинув гвинтівку за спину і діставши пістолет поспішив вниз. Не довго думаючи інші рушили за ним. Хлопець йшов ворожим табором майже не зважаючи на бій що точився навколо. Застреливши декількох солдат, що все ще стерегли намет Раф зайшов всередину, знявши ще двох впав на коліна біля побитої Роси. З сльозами на очах він замотав її старим покривалом і обійнявши все шептав “вибач”. Дівчина важко дихаючи ворухнула розбитими в кров губами і провівши рукою по пушку на його підборідді сказала:

– Зрада, помстись.

Її рука повільно спустилась до нього на груди, губи знову зарухалися, але вона лише глибоко вдихнула і рука безвільно спустилась долу. Він міцно обійняв її здригаючись в німому риданні, доки до нього не підійшов Мак і поклавши руку на плече сказав:

– Її хоч по-людськи поховати треба.

Раф піднявши скляні очі махнув головою і щільно замотавши тіло виніс його назовні де Бор вказав йому на стежку, де ховали інших полеглих союзників. Ворогів же зібрали на велику купу, яку густо пересипали ракетним паливом і пальним з пробитих цистерн. Підпаливши таке вогнище воїнство показало ворогам що буде з тими хто несе хаос і на так не дуже гостинній планеті.

Далі великих перешкод не було і союзна армія на цьому відрізку фронту знищуючи відстаючі угруповання противника швидко вийшла до кордонів, де керівництво отримало наказ наступати далі і розбити велике угруповання противника поки те не перегрупувалося та не пішло в контрнаступ. Проте більшість сил, які були мобілізовані після нападу, відмовилися йти на чужу територію, через, що наступ загальмував до невеликих прикордонних сутичок.

Повернувшись з кількаденного рейду Раф, якого Бор з Маком визнали старшим в групі дуже обурився настроям у війську і вже біля вогнища коли зайшла мова про доцільність переходу кордону висловив свою думку:

– І правда, любо, любо братці жить, але як же ви швидко забули про тих хто загинув стоячи поряд з вами.

– Ми свої землі повернули, нащо нам чуже. – сказав хтось з кола.

– Правильно, нащо, але там поки що розрізнені сили, до яких поки не прислали поповнень і нормативних командирів, а з нашим отаманом ми знищимо їхні сили і повернемось назад. – сказав снайпер.

– Нам краще на північ піти, там просування теж гальмується, а ми тут сидимо. – сказав ще хтось.

– Ну підемо ми на північ, а вони зберуться, вдарять нам і спину, а потім “кулаком” по всій лінії фронту підуть. – відповів Серафим піднявшись.

– А не забагато вже смертей? – запитав хтось несміло.

– А буде ще більше поки ми тут сидимо. Ми тут зібралися з всієї країни, кожен втратив близьких та побратимів і ви хочете щоб все пішло на марно? – мало не кричав снайпер.

– Раф, не старайся, тобі їм в голову тактики не вбити, прийдуть “темні” будуть далі городи орати, поки їхніх дочок солдати користувати будуть. – сказав Мак кинувши бляшанку в сміття.

– Що ж з вами робиться? Чи автомати поржавіли чи дінго яйця повідкушували? Так одягайте спідниці та йдіть дупи їм підставляйте. Наші отамани зі шкіри лізуть щоб просуватися з найменшими втратами, а ви ховатися. Ми їх били, вони нас боялися, а зараз сміються сидячи по шинках, що ми вже під жіночі спідниці поховалися. – кричав хлопець.

– Ти ж молодий, померти не боїшся? – запитав хтось з кола, що значно виросло.

– Хай я помру, зате з думкою що я намагався щось зробити. – відповів Раф.

– Тобі легко казати, ти снайпер. – сказав ще хтось.

– Мовчи дурний, хто ж тобі кулеметників та інших снайперів знімає. – шикнув на нього інший.

– За його голову у ворожій армії дають сто динар золотом, а він не боїться в рейди ходити. – сказав Бор.

– Круто. – сказав хтось.

– От що за покоління? – прозвучало в колі.

– Ми те покоління що у 17-18 років не шкодуючи себе виправляємо те що зробили попередні покоління, щоб наші діти спокійно жили на своїй землі. – сказав снайпер і покинув коло.

Коло зашуміло і повільно розійшлось.

На ранок ударний кулак був готовий. Під прикриттям туману відбулася блискавична атака.

Моторизовані загони розпорошили прикордонні загони ворога заблокувавши відступаючих у містечку Каллі, де загальні сили взяли їх у котел. Більш боєздатні сили відправили утворювати лінії стримування між кордоном і котлом, ополчення ж мало закрити його.

Бої точилися за кожну вулицю, але стримуючи намагання прориву котел невпинно зменшувався.

Сидячи в башенці культової споруди Раф ледь помітно рухав стволом вдивляючись в приціл шукаючи цілі поки союзні війська не зайняли позиції.

– Спускайся, наші на позиціях, там на четвертому поверсі хороший вид на проспект, засідок купа буде. – почувся знизу голос Бора.

Акуратно оминувши дзвін хлопець повільно спустився вниз та виходячи з будівлі, де йому в спину кинули якісь слова іншою мовою. Розвернувшись снайпер побачив з десяток запилюжених полонених, дощу вже не було три тижні, один з них аж випалював його поглядом, але снайпер тільки сказав декілька схожих слів і продовжив йти. Наздогнавши того в арці Мак запитав:

– Що то було?

– Він намагався мене образити і запитав чому я прийшов на його землю. – відповів Раф.

– А ти що йому сказав? – запитав Бор що йшов попереду.

– Не прийшли б вони до нас не прийшли б ми до них. – відповів снайпер.

Бій затягнувся до вечора без позитивних зрушень. Відпочиваючи в сусідній кімнаті від точки стрільби Раф в напівсонному стані помітив як жінка принесла їжу, але тільки Мак взявся за ложку тихо сказав:

– Навіть не торкайся якщо жити хочеш.

– Що ти таке говориш? – запитав Бор що ще з декількома чоловіками в кутку грав у карти.

– Аромат чуєте? – запитав снайпер піднімаючись.

– Гарно пахне. – сказав Мак.

– Мускатом аж в ніс б’є. – сказав Раф.

– Ціанід, от курва. – піднявся один з чоловіків і вибіг в двері.

– Зупиніть його хтось, вб’є ж, приведіть обох, спитаємо що, де і як. – сказав Бор.

Двоє чоловіків швидко вийшли і за декілька хвилин зайшло четверо.

– Раф, переведи, навіщо вона це зробила. – сказав Бор.

Снайпер провів коротку розмову і сказав:

– Їм роздали отруту і пообіцяли заплатити за кожного отруєного. Вона запропонувала видати того хто роздавав, якщо ми не зачепимо ні її ні її дітей.

– Буде так, Сірий, до отамана, а ми до нашого розповсюджувача, місцеві йому точно вже повідомили що ми мадам спіймали. – сказав Бор.

Четвірка швидко розмістилася біля дверей і на повороті різко вибили двері. Першим в середину увійшов Раф, єдиний який мав короткоствольну зброю та відразу присів уникаючи удару битки, а Мак який йшов за ним шматком труби сильно ткнув нападника в груди, а Раф підкосив його та натиснувши коліном на груди щось сказав, а той крутячись мов тарган почав плюватися і щось кричати.

– Що там? – запитав Бор.

– Ображає нас всяким непотребом, але я зараз його розговорю. – сказав Раф.

Діставши пістолет він втиснув підозрюваному дуло між брів, але не встиг нічого сказати, як з шафи вилетіла чорноволоса дівчинка і підбираючи слова сказала:

– Не вбивайте мого татка.

– От завдяки кому ми йому язик розв’яжемо. – сказав той що перший вибіг за жінкою та рушив до дівчини, але снайпер направив на нього пістолет сказавши:

– Руки до дитини не простягай.

– Думай що робиш, вона ворог! – аж крикнув той.

– Вона налякане дівча, згинь з кімнати. – сказав Раф на диво спокійно.

Зброю тримав впевнено, рука не трусилася і не зсунулася а ні на міліметр. Чоловік сплюнувши під ноги покинув кімнату, а дівчинка наважившись сіла на коліна підклавши згорнутий одяг під голову батька. Той зрозумівши ситуацію почав помалу говорити і хлопець навіть забрав коліно з його грудей.

– Що він розповідає? – запитав Бор.

– Його підкупили тим що коли їхні війська нас проженуть то йому нададуть особисту паромашину та керівне місце в адміністрації, де він до початку конфлікту був лише секретарем. – розповів Раф.

– Що він ще каже? – запитав Мак.

– Що хотів донькам кращого життя, а дати цього не міг. – сказав снайпер.

Перекусивши сухим пайком вони вляглися спати, коли раптом в кімнату заглянув солдат і дочекавшись поки на нього звернуть увагу сказав:

– Там до снайпера прийшла дівчина, говорить що буде говорити тільки з ним.

– Ходімо поспілкуємось. – піднімаючись сказав Раф.

Дівчина була б копією батька якби не довга чорна коса.

– Ти хотіла мене бачити? – запитав хлопець фламарською.

– Я знаю радійську, але нею спілкуватися важко, шукала тебе, бо ти інший, чорний ангеле. – відповіла вона.

– Я вірю в духів, назви себе. – сказав Раф.

– Мая, а ти Раф, Серафим Підкований, один найкращих снайперів ополчення армії Радії, прозваний в обох арміях “чорним ангелом”. – проговорила вона мало не скоромовкою.

– І що ти хочеш цим сказати? – запитав снайпер.

– Ти молодий, молодший за мене, але ти вмілий, тобі місце в регулярній армії і не звичайним солдатом, але ти тут робиш свою роботу… – почала Мая, але Раф перебив:

– Давай ближче до суті.

– Вибач, ми обидвоє хочемо припинення кровопролиття, тому я покажу тобі хід що дасть змогу швидко захопити місто. – сказала дівчина.

– Це ризиковано, я не можу піти на такий крок. – сказав отаман.

– Але це шанс, ми тут застрягли на довго, амуніції в них багато, людей з містян набирають, в наших інтересах захоплення міста в найкоротші строки, поповнень як я зрозумів не передбачається. – сказав Раф.

Отаман перевів погляд з карти на хлопця. Подивившись так хвилину сказав:

– Перевірте, потім розробите план і відрапортуєте мені, сержант Підкований.

Снайпер хотів щось сказати, так адже мав на лише тонку золотаву смужку єфрейтора, але промовчав та віддавши честь покинув кімнату командира.

Пересуватися мурованою каналізацією було на диво зручно, лише щури і сміття під ногами змушували стискатися все в середині. Пройшовши кілька поворотів вони опинилися біля решітки з якої прекрасно виднілася адміністрація.

– Де тут підйом? – запитав Раф.

– Ходімо, тут на право. – відповіла Мая.

Піднявшись по крутих сходах четвірка опинилася в невеликій кімнаті, з якої вони перейшли в наступну, більшу, вікна якої виходять на адміністрацію.

– Для чого ти це робиш? – запитав Бор.

– Колись тут була держава що простягалася ген до річки Далі, але її захопили за лічені дні, ніхто навіть не спромігся допомогти, а якщо і хотів, то просто не встиг. Я не хочу щоб це спіткало і вашу державу, щоб ваші люди не несли цього ярма. – відповіла дівчина.

На наступний день план був готовий. Отаман оцінював його довго, вносив корективи, але погодив сказавши:

– Буде так, завтра хоча б шість броньовиків виб’ю, починаємо після їхнього приїзду. – сказав отаман.

Спускаючись за невимушеною розмовою вони почули знизу штовханину. Вибігши на вулицю та побачивши кількох солдат на землі Раф вихопив пістолет та вистрілив у того хто біг в бік арки. Той впав, але вже за секунду почувся крик, на який зібрався натовп. – Куди ти йому? – запитав отаман, перезаряджаючи свій пістолет.

– Під коліно, рана незначна, але ходити довго не зможе нормально. – відповів Раф.

За два дні Раф з Маком сиділи за третьому поверсі однієї з будівель, з якої відкривався вид на площу.

– Думаєш Бор впорається? – запитав спостерігаючий.

– Впорається, штурм важкий буде звичайно, але Улль7 любить його. – відповів снайпер.

– Ніяк звикнути не можу: сам то я у ніщо не вірю, але мати була прихильницею Старої Релії. Ритуали дуже відрізняються. – розказав Мак.

– Жителі півдня мало поважають релігію в якій треба підкорятися комусь невідомому на цій не гостинній планеті, ми звикли діяти. – розповів Раф провівши пальцями по підвісці у вигляді маленького химерного молотка.

– Ясно, може щось робити будемо, а то аж руки чешуться коли вони там повзають. – сказав спостерігаючий.

– Це частина плану, та й друге сонце вже майже в зеніті, гарний час для “скиглія”. – розповів снайпер.

Поправивши приціл він зробив постріл і ехо крику пролунало на всю площу.

– Ти ж міг вбити його? – запитав Мак.

– Звичайно, але всі інші поховалися б, а так ми будемо бачити страждальців, що захочуть допомогти пораненому побратиму, психологія. – відповів Мак.

Постріли лягали один за одним, навколо пораненого, що вже лише гудів від болю, валялося з два десятки тіл, деякі заледве рухалися, але нових сміливців не знайшлося.

– Вбий його, пастка своє відіграла.

Спостерігаючий був готовий покластися чим завгодно ,що на мить обличчя його друга спотворила посмішка, але потім він опанував себе і зробив ще один постріл. На декілька секунд зависла тиша, яку розрізали звуки важких парових котлів.

– Друга фаза, піднімаємося на резервну точку. – сказав снайпер.

Броньовики повільно рухаючись бруківкою пройшли третину площі. Снайперський дует видивлявся загрози і спостерігач крикнув:

– Зліва, вихід з підвального приміщення.

Та було пізно, чоловік з ручним гранатометом зробив постріл, який проте оминув техніку і врізався неподалік місця, з якого вони донедавна вели вогонь.

– Твій Улль і тебе любить. – захоплено сказав Мак.

Раф посміхнувся одним кутиком губ і провівши пальцями по молоточку прицілився, вбивши стрілка від чого заряд стукнувся об бруківку та вибухом підняв страшну кіптяву. Броньовики зупинилися, не наважуючись заходити в хмару, лише дали декілька кулеметних черг навмання. Почекавши з півгодини броньовики знову рушили і майже відразу в перший щось влетіло, а по другому почали стрекотати черги. Знявши кулеметника снайпер продовжив раз по разу забирати ворогів, коли в небі вибухнув феєрверк. Адміністрація була нашою.

Глава 4. Чому?

Заслухавшись розповіддю Щур і не помітив як вони перетнули більшу частину пустелі і наближалися до укріпленої лінії на плоскогірному степу що був по суті межею двох зон і двох країн.

– А що було далі? – запитав штурмовик.

– Розповім якщо виживемо. – відповів снайпер.

– Що сталося? – відразу прийшов до тями Щур.

– Вони нам одну з куль пробили, друга вже не витягує, будемо сідати на пісок. – розповів Боло.

На силу маневруючи між гострими скелями хлопці посадили апарат на суміш піску та гравію, лиш під кінець упершись в скелю. Відсидівшись хвилину друзі забрали все ,що їм знадобиться в дорозі та спустившись на землю пішли в бік вищих пагорбів ,що виднілися на горизонті.

– А це місце відрізняється від інших ділянок пустелі. – сказав Щур.

– Звичайно, там далі було морське дно колись, а тут узбережжя. Пісок потроху рухається в бік моря, схил, та й вітер допомагає. Через років сто пів пустелі в такому ландшафті буд… – договорити Боло не дав обвал під ногами.

Штурмовик різко схопивши друга за руку викинув його за межі обвалу, а сам вгрузаючи мало не по коліна зробив два постріли в центр ями.

– Жбурляю. – крикнув снайпер і “яйце” зникло в дрібному піску поблизу центру.

Глухий “гух” підняв хвилі по піску і все затихло.

– Здорова особина була, диви яка яма. – сказав Щур піднімаючись.

– Чим же вони тут харчуються? – запитав Боло.

– Я знаю, але відповідь тобі не сподобається. – сказав штурмовик готуючи дробовик.

– Вважай вовчків, вони дня них мінним полем стануть, бережи набої і відступаємо в старе річище, там є печери, дінго не дістануть. – розповів снайпер.

І правда велика частина зграї зникла в ямках, лише найвдаліших знімали з дробовика чи пістолета. Діставшись великого виступу хлопці вилізли на гору, де розмістилися в печері що тонула в густих кущах. Перезарядившись та перевівши подих штурмовик запитав:

– Що з продовженням?

– Зараз розповім, на поки галету погризи. – сказав снайпер.

Після взяття міста тактики з Дефектума отримали ще ряд поразок і почали благати миру, який мав драконівські наслідки для фламарійців, але найпринизливіше було віддати захоплене ополченням містечко Каллі, яке відразу було перейменоване у Вікторію. Ополчення було розпущене через тиждень. Просидівши весь вечір в барі з Маком, вони з непоганого похмілля провідали Бора в госпіталі, старого таки зачепило в руку, і роз’їхалися по домівкам. Кожному було сплачено понад міру, щоб могли нормально дістатися додому. В Рафа ж дорога зайняла десять днів, але повернення радощів йому не принесло. Приїхавши додому він застав лише руїни містечка, яке тільки почало відновлюватися. Через знайомих хлопець знайшов старосту який і розповів йому страшну правду. Вирішивши скористатися війною інша країна ввела свої війська, які зайшли у їхнє містечко і просто змели невеликий загін, що приїхав по збіжжя при тому зруйнувавши містечко з гармат. Батьки Рафа саме були вдома, куди і прилетів снаряд. На ногах що відмовлялися згинатися він дістався залишків фундаменту і скинувши з плеча невеликий рюкзак впав на коліна. Стояв так довго здригаючись в німому риданні, але коли йому поклали руку на плече спокійно піднявся. То був його сусід, який сказав:

– Пізно вже, ходи до нас повечеряєш, ліжко теж знайдеться, в такі часи ми повинні допомагати одне одному.

Посьорбавши ріденької юшки з панциру довгокрила Раф впав у ліжко і забувся важким сном. В напівсвідомому стані відчув що хтось заліз до нього в постіль, але снилася йому Роса, снилося що він потопає в її солодких обіймах, мріяв як познайомить її з батьками. Логіка десь далеко кричала, що це неможливо, але хлопець до останнього тримався за цю ману і лише вранці побачивши поряд сусідську дочку аж до болю зімкнув щелепи. Тихо вилізши з постелі він вийшов з будинку та підійшов до кладки фундаменту, коли побачив, що декілька кущів мальв, які так обожнювала його матір, вцілили і знайшовши сапку привів квітник в порядок і лише тоді почув, що хтось стоїть ззаду.

– Залишайся в нас, відбудуємо все, Натка тобі за хорошу дружину буде. – сказала сусідка.

– Хороша ідея, але не зможу я тут жити, йдіть до старости, підпишу дозвіл щоб ви цією землею користувалися, але ввечері ж я поїду. – відповів Раф.

– Я розумію, зараз сходжу знайду. – сказала жінка.

– У мене лише одна умова, доглядайте за квітником, мати його дуже любила. – сказав хлопець.

Раф з хвилину крутив мальву в пальцях, а потім сховав в блокнот і сів на фундамент.

Ввечері проводжати його прийшла тільки Ната. Обоє не змогли знайти слів і лише перед відбуттям землехода він її поцілував і повісивши на шию медальйон у вигляді шестерінки поклав у долоню декілька монет сказав:

– Живи своїм життям.

Повернувшись додому дівчина почала збирати речі.

– Невже за ним поїдеш? – запитала мати.

– Ні, я тепер маю свою землю, поки будується будинок поживу у Дали. – відповіла вона.

– Ти так зраділа документу що навіть не перечитала, Серафим переписав землю на мене і його дитину. – сказала Ната.

– Та як так? – запитала вона читаючи.

– Не знаю як це пояснити, але ми обоє зрозуміли що ця ніч не пройшла безслідно. – відповіла дівчина поклавши руку на живіт.

Пересідаючи з землеходу на землехід Раф почув ,що на одній сталеварні в глибинці потрібні робітники вирішив направитися туди. На його жаль в той бік не їхав жоден землехід, проте продавчиня порадила напроситися на патрульний землехід, який буде проходити повз порт Чак, а звідти пароплавом до Сольового, звідки є дорога на потрібну сталеварню. Подякувавши хлопець швидко знайшов потрібний транспорт, в який саме закачували воду. Шукаючи когось у прикордонній формі, як раптом відчув удар по плечу. Різко розвернувшись колишній снайпер побачив Мака. Друзі міцно обійнялися і колишній прикриваючий запитав:

– А ти яким вітром тут, ти ж додому збирався?

– Немає в мене дому, немає рідні, сам я на цій планеті. – відповів Раф опустивши очі.

– Діло труба, але я працюю в мобільній групі землеходу, я знайду тобі місце, йди в он те кафе і чекай мене, я швидко. – сказав Мак і побіг в бік металевого гіганта.

Сівши на стілець хлопець замовив собі відвару, та не встиг і допити як друг підбіг до столика і кинувши декілька монеток потягнув його за собою. Пробравшись хитросплетінням коридорів вони потрапили до рубки, де їх чекало декілька чоловіків в офіцерській формі.

– Не думав що побачу колись “чорного ангела” своїми очима, але можна все ж документи, а то Мак у нас відомий фантазер. – сказав один з них.

Коли все було залагоджено офіцер сказав:

– Нам потрібен стрілець-навідник на носову башту, інші вакансії зайняті.

– Дозволите декілька разів вистрілити розберусь. – відповів Раф.

– На тому і поладнали, місцеві на дінго все скарги пишуть, знайдемо гнізда вистрелиш осколковими. – сказав офіцер.

– Слухаюсь. – сказав колишній снайпер.

– Будеш готовий по виклику, але вдень знаходишся в малій рубці на носу, там є все необхідне. – сказав інший офіцер.

Провівши друга до його каюти Мак йшов до керівної рубки, де його зустрів головний механік і запитав:

– Ти ж знаєш нового стрілка носової башти?

– Так, воювали разом, а що? – запитав той.

– Якийсь він не правильний, не живий ніби. – сказав механік.

– Деколи треба вигоріти зсередини, щоб повстати з власного пекла і жити далі. – сказав Мак.

– І до цього ти це? – сказав механік.

– А він ще не повстав. – відповів хлопець і пішов далі.

Робота була не бий лежачого: викликали не часто, здебільшого на зграї тварин, що шкодили місцевим. Вільного часу було багато, але це і не подобалося Рафу, багато думок лізло в голову. Довівши до ідеалу 74-мм гармату він як міг допомагав усім, хоча більшість довго дивилися на нього скоса, а то і посміювалися: Богдана і Зося з кухні навіть посперечалися хто перша затягне його в ліжко, проте обидві спіймали облизня ,ще при перших спробах. Мак навіть на цій хвилі намагався до них підкорити, але отримавши ляпас запитав:

– От чого ці дівки до тебе так і липнуть?

Раф тихо рикнув і вибіг в інший відсік сильно закривши за собою перегородку.

– Язик мій ворог мій. – сказав Мак.

– Тобі його взагалі відрізати треба, нічого їм робити не вмієш. – сказала Зося підкулюючи цигарку.

Вибігши на балкончик Серафим почав задихатися, як і завжди коли емоції накривали його. Побачивши знизу декілька рядів коліс він задумався над тим щоб перехилитися за перила, але раптом з палуби нижче почув крик і спустившись помітив як троє хочуть затягнути у відсік дівчину, яка до посиніння в пальцях вхопилася за край перегородки. Підбігши Раф ударом ноги закинув одного з нападників далі коридором, інший хотів схопити захисника, але той пропустивши опонента під рукою вдарив з прямого в обличчя так що той не втримавшись перевалився на перила.

– Це фатум, хтось таки мав опинитися під колесами сьогодні. – промайнула думка в голові Серафима за мить до того як він головою вдарив третього.

Згори з’явився Мак і побачивши картину аж присвиснув. Дівчина підбігла до Рафа аж тицьнулась в нього. Вперше за довгий час він відчув якесь забуте відчуття, коли ця ще навіть молодша за нього дівчина мов маленька пташка тріпотіла біля нього. Знявши куртку Серафим закутав у неї врятовану і сказав:

– Перший втік, другий за перила вилетів, третій валяється, зроби доповідь капітану, а я її відігрію.

Зайшовши до його невеликої рубки Раф вже по-хазяйськи дістав два металеві кухлика і позасипавши трошки збору відкрив краник зі словами:

– Це один плюс парових агрегатів.

Збір подіяв швидко: щоки в неї почервоніли, дихання врівноважилося, погляд перестав кидатися по кімнаті і вона сказала:

– Дякую.

Голос у неї був на диво ніжний, мало не дитячий, але з приємними нотками. – Не дякуй, повбивати їх мало. – сказав Раф.

– Вбивство то страшно. – сказала дівчина.

– Згоден, вбивство то погано, але коли треба вбити декількох щоб вижили тисячі межі зла стираються, як тебе звати?. – запитав Серафим.

– Ванда, а вас Раф, тобто Серафим, “чорний ангел” завдяки якому моє містечко тепер не під гнітом отих. – відповіла дівчина.

– Давай на ти, ми майже однолітки, ти з Вікторії? – запитав хлопець.

– Угу, працюю у медблоці з тіткою, на кордоні про тебе мало не легенди ходять, снайпера, який зробив значний вклад у звільнення міста. – відповіла Ванда все більше кутаючись у куртку.

– Якщо тобі не зручно йди переодягнись, бачив що ті тварини з твоєю формою зробили, куртку залиш, а то простудишся ще, занесеш як зможеш. – сказав Серафим.

– Дякую. – сказала дівчина і швидко покинула приміщення.

За один раз допивши рідину хлопець поставив кухлик на стіл і теж вийшов. Це дівча сколихнуло щось в нього в середині, хоч він і не хотів того приймати, але щось таки ще жило в ньому, на самому дні, але жило. В роздумах Раф дістався до балкончика, де його чекав друг.

Вони стояли на балкончику мовчки, але першим заговорив Мак:

– А зачепила тебе мала, я тебе таким не бачив з часу…

– Максим, заціпся. – перебив друга Раф.

– А що не так: та ти вперше нормально посміхнувся коли вона тицьнулась в тебе і не кажи що тобі байдуже. – сказав Максим.

– Мене не байдуже, але … – запнувся Серафим.

– Ти повинен припинити жити минулим, важливе те що зараз, твій нинішній вибір, ким і з ким ти хочеш бути зараз.

– Це важко. І боляче. – прошептав Раф дивлячись в далечінь.

– Минуле спричиняє біль: можна ховатися від нього або взяти урок. – сказав охоронець підійшовши в притул.

– Це все отак раз і не робиться. Та я якусь годину тому хотів під колеса кинутись, а зараз ми говоримо щоб зближуватися з кимось. – крикнув стрілець.

– І не треба зближуватись, але підпусти її до себе, відкрийся для когось, поділись болем з нею. – сказав Мак.

– Навіть у такій справі ти не виправний, та й не звик я що мене хтось слухає. – сказав Раф вчепившись руками в перила.

– Звикнеш. – сказав охоронець поплескавши друга по плечу.

Повернувшись зі змішаними почуттями до себе в рубку хлопець не міг знайти собі місця і коли хтось постукав то сказав:

– Мак, йди геть.

Двері привідкрилися і пролунало:

– А мені можна?

– Заходь, я думав то той прилипала знову. – відповів Раф розвернувшись.

Дівчина стояла перед ним в його ж куртці, під якою було лише те що прикривало її принади.

– Тітка сказала ,що якщо ти мене врятував то я маю бути вдячна, а так як я безкорисна то виразити свою вдячність отак. – тремтячим голосом сказала Ванда.

– Ви точно всі сказилися: години не пройшло як я тебе від цього врятував, а тут говорили балакали і на вам добрий день! – не витримав Серафим.

Дівчина стояла на порозі плачу, тому хлопець різко видихнувши запитав:

– Вибач, день важкий, хочеш ще збору?

– Ти для мене таке зробив, я в боргу перед тобою, що я можу зробити для тебе? – запитала Ванда.

– Не бути такою як вони, дай вгадаю: твоя тітка прихильниця Старої Релії? – запитав хлопець.

– Палка прихильниця. – відповіла дівчина.

– Ясно, моя ж віра Сканда, і більше ніж це я собі без взаємного бажання дозволити не можу. – відповів Серафим поправивши шлейку їх топу, що скотилася з плеча.

– Але я можу… – було почала Ванда, але він перебив: – Можеш, але не хочеш.

Вона зам’ялася, але все ж запитала:

– А чому без згоди не можна більше?

Підійшовши в притул Раф сказав їй мало не на саме вушко:

– Тому що ми вважаємо жінок рівними собі, а не шматком м’яса та придатком до чоловіка.

Злегка похитнувшись Ванда запитала:

– Розкажеш більше?

– Розкажу, але одягнись. – відповів Серафим.

Дівчина закусила губу і опустила очі, а хлопець сказав:

– Ну я толерантний, але ж не скеля.

З того часу весь вільний час вони проводили разом, але Мак зустрівши їх помітив що Ванда до нього тягнеться, а Раф все ще тримав дистанцію, навіть коли та хотіла взяти його за руку той не дав почесавши волосся. Та все змінилося одного дня. Вони разом бігали в місто на одній з зупинок, де спустили половину зарплати на одяг, а потім з іншими пішли на річку купатися, але Ванда втікаючи від хлюпків води заплила далеко і майже миттєво зникла від водою. Всі злякалися і лише Раф, що плавав відверто не дуже, кинувся вперед. Їх обох понесла течія, але він спромігся підхопити її під ребра та не з першого разу, але вибратися з течії та дістатися берега. Мак перебравшись через скелі побачив як Серафим намагається реанімувати дівчину, але злякався підійти.

– Боги, де я так провинився що ви забираєте всіх кого я люблю. Герд8 нащо ти її в мене забрала, Фрея9 допоможи. – кричав Серафим і тут після одного з натиснень Ванда закашлчлась перевернувшись на бік:

– Слава Богам, я так за тебе злякався.

– Я вже думала все, судома, але побачила тінь і твій підвісок і темрява. – розповіла дівчина.

Вони довго дивилися один на одного, а потім поцілувалися, спочатку легенько, а потім сильно, ніби спраглі припали до води.

Тихо повернувшись назад Мак сказав іншим що чекали на березі:

– В них все добре, не будемо заважати, самі прийдуть.

Їхні відносини закрутилося швидко, як і сварки з її тіткою. Ситуація почала набирати обертів але вже за декілька днів всі про це забули.

Повертаючись з їдальні Мак побачив декількох озброєних людей у дивній формі, що майже моментально відкрили вогонь. На ходу дістаючи табельний пістолет він ввалився в одну з кімнат та увімкнувши внутрішнє мовлення крикнув:

– Напад, до зброї.

В цей час Раф саме перевіряв систему башти і не довго думаючи вийняв ударник та побіг до медпункту. Коридори мало не кишіли ворогами і трупами, проте діставшись заповітного відсіку зайшов акуратно. Здавалося, що нікого немає, але помітивши знайомий черевик знайшов Ванду за металевою шафою. Обійнявши її він сказав:

– Не відставай, ми виберемось.

Просуваючись далі Серафим знешкодив ще декількох ворогів, але коли побачив наступного відкинув пістолет і вихопив ніж, декілька тижнів тому подарований Маком. Короткий “кабар” виглядав не так загрозливо як “фінка” ворога, але наука Масони не пройшла безслідно. Стиль бою обох різнився: Раф в основному прикривав тулуб, намагаючись нанести ріжучі удари у рухомі частини тіла. Сили покидали хлопця але різка зупинка транспорту дала йому змогу порізати ворога по пальцях, від чого він випустив зброю, а в наступну секунду був збитий з ніг ударом в живіт. Серафим наскочив згори і обома руками всадив лезо між ребрами ворога. А потім ще раз і ще раз.

Коли шал зійшов Раф витягнув з грудей зрадника ніж і взявши Ванду за руку потягнув її до аварійної рубки. Забарикадувавши двері він швидко розкрутив слабенький генератор і дочекавшись сигналу рації передав:

– Патрульний землехід “Стрімкий” був атакований групою терористів. Мною була виведена з ладу носова гармата. Доповів сержант Підкований.

Важко вдихнувши Раф поглянув на подругу, яка забилася в куток, але коли наблизився то пискнула і сказала:

– Не підходь до мене.

Сівши в іншому кутку він сказав:

– Той чоловік, з яким я так розправився, то був Тадеуш Корп, на війні він зрадив один з наших загонів. В тому загоні була дівчина, з якою в мене були близькі стосунки. Я знайшов її після битви, але те що з нею зробили я досі забути не можу. Мене зірвало, знову те все навалилося.

Тримаючись за голову хлопець відчув що дівчина взяла його за руку сидячи біля нього на колінах і сказала:

– Пообіцяй що більше не зробиш такого. Я розумію ,що зараз такі часи, але роби так щоб вони не мучилися.

– Обіцяю. – сказав він.

Вона наблизилась до нього в притул, але не поцілувала, лише сховала обличчя в його шиї. Раптом рація запрацювала і пролунало:

– Всьому екіпажу покинути судно, його буде зачищено газовими зарядами.

Перезарядивши пістолет Раф повів коридорами Ванду до ремонтного боксу, де вони сіли у невелику вантажівку, але по ним відкрили шквальний вогонь. Вистріливши в пульт управління дверима Серафим в спробах завести систему трьома пострілами збив ланцюги на яких тримався котел, що мав йти на розбір, прикрившись від більшості куль таки завів систему та викотив вантажівку за межі землехода збивши дзеркала заднього виду. Їхати в темряві було ще те задоволення, але десь через годину пальне закінчилося і Раф тихо вилаявшись забрав шматок брезенту і разом з коханою пішов на зустріч місяцю. Та обоє швидко зморилися і зробивши з брезенту аналог спальника заснули під якимось кущем. На ранок їх розбудило сонце, що страшенно пекло. Води в них не було, тому йдучи на північ вони навіть не розмовляли, але не звикла до таких навантажень Ванда знову стомилася і вони знайшовши мінімальну тінь за невеликим каменем сіли там накрившись брезентом.

– Шкода, що я ніколи не дізнаюся якими були твої батьки. – сказала вона тихо.

– Хорошими були. Майже типова історія з старих романів. – сказав він.

– Детальніше розкажеш? – запитала Ванда.

– Вони були обоє з Веру: але мати молодша донька великого металевого магната, а батько молодий робочий, який проте швидко піднявся вище і був начальником сортувального цеху та головним оцінювачем якості металу цілої сталеварні. Зустрілися вони випадково коли вона шукала свого батька і зайшла до цеху. Провівши її мій батько не переставав про неї думати та дуже здивувався коли зустрів її біля воріт. Вони весь вечір спілкувалися і між ними зав’язалися почуття, а через півроку вони дізналися ,що їх буде троє. – розповів Раф.

– Вона була вагітна тобою? – запитала дівчина.

– Так. Мій батько, наївна душа, думав що її батько прийме їх союз, а не там то було. Після великої сварки вони поїхали геть, але через рекомендації мого батька ніхто не хотів брати на роботу і він став різати старі бойові машини, щоб якось прогодувати мене з матір’ю. Через дванадцять років і я підключився до роботи, а далі ти знаєш. – розповів хлопець.

– Красиво, але і сумно, ніхто не хотів їх зрозуміти. – сказала вона тихо.

Навіть під білим брезентом було спекотно і він поцілував її, передаючи трохи своєї слини, а вона аж обійняла його, а потім сховалася обличчям в шию. Обоє мало не задрімали, коли раптом почули звук працюючого котла.

– Наші? – запитала Ванда.

– Не знаю, зараз глянемо. – відповів Раф.

Але не встиг зняти брезент, його стягнули з них. Виставивши пістолет Серафим раптом широко посміхнувся побачивши Мака у великих сонцезахисних окулярах.

Вже сидячи в кузові вантажівки дівчина тихо запитала:

– І що буде далі?

– Нова пригода, як бачиш вони мене не відпускають. – відповів хлопець міцніше її обійнявши.

1.Ales eremita (крилатий пустельник) – вид ящірок родини пустокісткових, типовий представник фауни пустель планети Моларіс.

2.Моларіс – планета земного типу, але через ряд факторів життя мала переважно у воді, лише акліматизовані земні види розбавили нечисленну наземну флору і фауну.

3. Харциз: тут – член військової поліції, що виконує завдання поза гарнізонами та на відміну від боїв, рядових військових, мають більше повноважень.

4. Спонжер – місцева рослина, подібна до земного баобаба, здатна зберігати в собі велику кількость води. Люди застосовують його плоди як губки після сушки.

5. Юджіс – місцевий степ, подібний до південноамериканської пампи.

6. Вовчок – випадково завезена з продуктами земна комаха, що пристосувався до місцевих умов та виріс до розмірів великої собаки, витіснений в зону пустель, де любить влаштовувати засідки ховаючись під піском.

7. Улль – в германо-скандинавській міфології прийомний син бога Тора. Відмінний стрілець з лука. Є богом всіх азартних ігор, бог фортуни.

8. Герд – красива крижана велетка та володарка всіх річок, озер та водоспадів Йотунгейму в давньоскандинавській міфології.

9. Фрея – богиня родючості, а також кохання, сексу й привабливості у скандинавській міфології.