Я в поїзді.
Лежу на нижній лаві на спині лицем до вікна. Дивлюсь, як пролітають повз дерева. А хмари слідують, тягнуться за моїм поглядом. Іноді тільки щільні шматки неба на кілька секунд.
Матрац піді мною зібганий, простирадло вологе, подушка наче камінь. Трьохтисячні на носі, а Укрзалізниця ніби живе своїм життям. Своїм сталим життям. Користуюсь її послугами майже тисячу років, але зміни обходять цю організацію стороною.
— Чай! Кава! — по вагону котить тацю-візок пухкенька провідниця. За нею дріботить робот-чайник з окропом. Можна робити музей раритету з кожного вагону та заробляти більше ніж на перевезеннях. Зараз будуть вимагати знімати білизну і самостійно складати постіль.
— Здаємо білизну! — чую. Я не помилилась. Я не помиляюсь.
У вагоні я одна.
Усі, хто лежить, сидить, обговорює політичні чвари, неврожайний рік. Усі ці людиноподібні істоти — звичайні, фізично обґрунтовані голограми, які з незрозумілих причин не залишають цей вимір. Найцікавіше, що Митець, якого вони називають Творцем, якому моляться і якого бояться, не вимкнув їм можливість розмножуватися. Пупкуванням. Тому вони, на перший погляд, цілком розумна біологічна маса.
Але Митець знає, що це просто сміття, яке необхідно прибрати. А я — Прибиральниця.
Перед зачисткою я повинна переконатись, що серед голограм немає жодної живої істоти. Хоч кого. Чи то злочинця, який переховується від правосуддя. Або безумця-вченого, що зайшов і залишився серед них. Дитини, яка випадково заблукала. І що жоден з цих створених не став живим — не отримав свідомість.
Поруч зі мною сідає, майже падає на ліжко товста тітка. У неї задишка, на лобі рясний піт. В ніс шибає сморід — оселедець і пиво.
— Чуєш, браслети, намиста треба? — це вона мені.
Я зчитую з шару рогівки ретроспективу:
— 56 років, народжена в сім’ї інженерів в Мукачево;
— спеціальність — роздрібна торгівля;
— заміжня, нещаслива. Чоловік — запійний алкоголік, наразі паралізований;
— четверо дітей, двоє з яких загинули на війні.
Все розмите, наче змазане.
Дивлюсь далі, в глибину зіниці. Другий шар це іскри пам’яті, розмірковування душі.
У цієї душі стандартний набір — дикий коктейль з примітивних речей:
— ненависть до власного тіла;
— любов до котів;
— жалість до онука;
— засудження чоловікових вчинків у минулому;
— печаль по пройденому часу;
— мрії про нездійсненне, дев’яносто відсотків яких навіяно серіалами;
— страх перед майбутнім;
— страх перед Творцем і смертю…
— Не треба боятися Творця, — кажу я їй, — тобі взагалі не треба боятися.
Вона дивиться на мене з підозрою, але її важке тіло все ще втомлено лежить у мене в ногах. Їй не під силу підняти його. Вона здивована, але не виказує цього.
— У мене є синій корал, — раптом каже торговка, поспішно риється в кишені, дістає і кидає мені потрійне намисто. — Кольору твоїх очей. Бери, недорого прошу.
Я навіть лінуюся дивитись на третій шар, у кришталик ока, тому що впевнена, переді мною голограма. Єдине, що мене бентежить — вона не завмерла після сказаного коду. Але то розповсюджений вибрик.
— Тобі не треба боятися, — повторюю їй, — вимикайся. Звітуй про надану тобі місію.
Загалом, після цих слів я кілька хвилин вислуховую голограм, які починають розповідати свої найпотаємніші спогади, вони плачуть, засинають та розчиняються у повітрі. Скільки їх було? Тисячі? Десятки тисяч. Я не пам’ятаю. Я ніби вічність прибираю.
Тітка мовчить. Дивиться із цікавістю.
— Ніколи такого ще не бачила, — каже вона. — Сині корали, кольору твоїх очей. Бери! Вони С-И-Н-І.
Я дивлюсь на корали, беру в руки намисто, намотую на зап’ясток.
— Як ти нас бачиш? — питає жінка і світить мені в око ліхтариком.
— Ви — голограми із жалюгідним життям, понівеченою душею та неспроможні до творчості. Маєте розтанути зі сльозами на очах в мене на руках, — відповідаю я, але якось механічно, без бажання.
— От не розумію, як ти себе до такого довела, — каже вона і я бачу як її тіло змінюється на очах. Стає високим, моцним з ебеновою шкірою. Волосся розсипається по плечам тисячами кісок. Починає пахнути мохом, сирою землею та прілим листям.
— Такий гарний андроїд, — до неї підходить чоловік, такий же темношкірий з приємною посмішкою.
— Зовсім нова модель, — жінка втомлено дивиться на мене, а я на дерева, хмари та щільні шматки неба.
— Як ти так вправно їх знаходиш? — питає чоловік та розрізає мою руку від зап’ястка до ліктя. Я бачу як густа, майже чорна кров цівкає на постіль.
— Досвід, — каже та. — Мені здається я живу серед них вже кілька десятків життів. Слава Творцю.
— Слава Творцю! — підхоплює чоловік.
А я засинаю. І бачу уві сні папороть.
Написано дуже гарно. Але виверт сюжету такий загадковий і непередбачуваний, що кожен, певно, уявлятиме щось своє.
Успіху на конкурсі! )))
Загадковий оригінальний сюжет. Але хто кого тут спіймав мені навіть не цікаво. Головне, що написано дуже життєво. Опис тітки з Мукачева взагалі шедевр. А дерева дійсно літають, коли на них дивишся з вікна потягу.
Вітаю
Доволі слабке оповідання.
Є кілька запитань до тексту:
“Дивлюсь, як пролітають повз дерева.” – хто пролітають?
“Я не помилилась. Я не помиляюсь.” – чи доречне це повторювання?
Щасти