Потяг

Я в поїзді.

Лежу на нижній лаві на спині лицем до вікна. Дивлюсь, як пролітають повз дерева. А хмари слідують, тягнуться за моїм поглядом. Іноді тільки щільні шматки неба на кілька секунд.

Матрац піді мною зібганий, простирадло вологе, подушка наче камінь. Трьохтисячні на носі, а Укрзалізниця ніби живе своїм життям. Своїм сталим життям. Користуюсь її послугами майже тисячу років, але зміни обходять цю організацію стороною.

— Чай! Кава! — по вагону котить тацю-візок пухкенька провідниця. За нею дріботить робот-чайник з окропом. Можна робити музей раритету з кожного вагону та заробляти більше ніж на перевезеннях. Зараз будуть вимагати знімати білизну і самостійно складати постіль.

— Здаємо білизну! — чую. Я не помилилась. Я не помиляюсь.

У вагоні я одна.

Усі, хто лежить, сидить, обговорює політичні чвари, неврожайний рік. Усі ці людиноподібні істоти — звичайні, фізично обґрунтовані голограми, які з незрозумілих причин не залишають цей вимір. Найцікавіше, що Митець, якого вони називають Творцем, якому моляться і якого бояться, не вимкнув їм можливість розмножуватися. Пупкуванням. Тому вони, на перший погляд, цілком розумна біологічна маса.

Але Митець знає, що це просто сміття, яке необхідно прибрати. А я — Прибиральниця.

Перед зачисткою я повинна переконатись, що серед голограм немає жодної живої істоти. Хоч кого. Чи то злочинця, який переховується від правосуддя. Або безумця-вченого, що зайшов і залишився серед них. Дитини, яка випадково заблукала. І що жоден з цих створених не став живим — не отримав свідомість.

Поруч зі мною сідає, майже падає на ліжко товста тітка. У неї задишка, на лобі рясний піт. В ніс шибає сморід — оселедець і пиво.

— Чуєш, браслети, намиста треба? — це вона мені.

Я зчитую з шару рогівки ретроспективу:

— 56 років, народжена в сім’ї інженерів в Мукачево;

— спеціальність — роздрібна торгівля;

— заміжня, нещаслива. Чоловік — запійний алкоголік, наразі паралізований;

— четверо дітей, двоє з яких загинули на війні.

Все розмите, наче змазане.

Дивлюсь далі, в глибину зіниці. Другий шар це іскри пам’яті, розмірковування душі.

У цієї душі стандартний набір — дикий коктейль з примітивних речей:

— ненависть до власного тіла;

— любов до котів;

— жалість до онука;

— засудження чоловікових вчинків у минулому;

— печаль по пройденому часу;

— мрії про нездійсненне, дев’яносто відсотків яких навіяно серіалами;

— страх перед майбутнім;

— страх перед Творцем і смертю…

— Не треба боятися Творця, — кажу я їй, — тобі взагалі не треба боятися.

Вона дивиться на мене з підозрою, але її важке тіло все ще втомлено лежить у мене в ногах. Їй не під силу підняти його. Вона здивована, але не виказує цього.

— У мене є синій корал, — раптом каже торговка, поспішно риється в кишені, дістає і кидає мені потрійне намисто. — Кольору твоїх очей. Бери, недорого прошу.

Я навіть лінуюся дивитись на третій шар, у кришталик ока, тому що впевнена, переді мною голограма. Єдине, що мене бентежить — вона не завмерла після сказаного коду. Але то розповсюджений вибрик.

— Тобі не треба боятися, — повторюю їй, — вимикайся. Звітуй про надану тобі місію.

Загалом, після цих слів я кілька хвилин вислуховую голограм, які починають розповідати свої найпотаємніші спогади, вони плачуть, засинають та розчиняються у повітрі. Скільки їх було? Тисячі? Десятки тисяч. Я не пам’ятаю. Я ніби вічність прибираю.

Тітка мовчить. Дивиться із цікавістю.

— Ніколи такого ще не бачила, — каже вона. — Сині корали, кольору твоїх очей. Бери! Вони С-И-Н-І.

Я дивлюсь на корали, беру в руки намисто, намотую на зап’ясток.

— Як ти нас бачиш? — питає жінка і світить мені в око ліхтариком.

— Ви — голограми із жалюгідним життям, понівеченою душею та неспроможні до творчості. Маєте розтанути зі сльозами на очах в мене на руках, — відповідаю я, але якось механічно, без бажання.

— От не розумію, як ти себе до такого довела, — каже вона і я бачу як її тіло змінюється на очах. Стає високим, моцним з ебеновою шкірою. Волосся розсипається по плечам тисячами кісок. Починає пахнути мохом, сирою землею та прілим листям.

— Такий гарний андроїд, — до неї підходить чоловік, такий же темношкірий з приємною посмішкою.

— Зовсім нова модель, — жінка втомлено дивиться на мене, а я на дерева, хмари та щільні шматки неба.

— Як ти так вправно їх знаходиш? — питає чоловік та розрізає мою руку від зап’ястка до ліктя. Я бачу як густа, майже  чорна кров цівкає на постіль.

— Досвід, — каже та. — Мені здається я живу серед них вже кілька десятків життів. Слава Творцю.

— Слава Творцю! — підхоплює чоловік.

А я засинаю. І бачу уві сні папороть.