Космiчнi топирiки iз сузip’я “Z”

Жанр: гумористична фантастика.

У планетарій я з’явилася на цілу годину раніше. В ту мить працівники якраз налагоджували телескоп, а лекторка готувалася читати доклад про чорні цятки на сонці – шкідливі радіаційні спалахи, що суттєво впливають на клімат планети Земля і, особливо, на клімат Причорномор’я України, який за останні тридцять років відчутно змінився і став доволі посушливим.

В моїй сумочці був прихований свіжий круасан і я планувала десь посмакувати ним спокійно і неспішно, а опісля запити гранатовим соком. Тож на моє сором’язливе запитання привітна адміністраторка люб’язно провела мене до внутрішнього дворику планетарію, де можна було відпочити і насолодитися видами декоративних рабаток*.

То був маленький по формі квадрату садочок зі сріблястими маслинами, ніжно-зеленими вербами і квітниками з кольорових руж. В густині маслинового гілля я вгледіла кований ажуровий ослін** і спрямувала до нього в надії посмакувати в тиші французькою булочкою.

– Дасіш фантастіш, мге-ге-гге! – донеслося із густини дерева.

– Ммг… ммг…

Я зупинилася і прислухалася… Іще трохи постояла… Потім відсунула рукою сріблясте гілля дерева і побачила перед собою двох дивних істот. По зовнішньому вигляду вони були схожими на звичайних земних чоловіків, тільки дуже дрібні з величезними головами і тонесенькими смішними ніжками. Один – темно-сірого кольору, а інший – яскраво рожевого.

– Звідки ви тут взялися, мазуріки? – здивувалася я.

– О-а!.. Цьо-оця?!.. Мге-ге-гге! – зареготав рожевий, тицьнувши вказівним пальцем у мій бік.

– А шта?! А шта?! – рвучко виголосив сірий, борзо випнувши свою грудь, і… Він несподівано швякнувся носом вперед, упершись велетенською головою в свої тонесенькі смішні колінки, і замугикав: – Ммд… ммд… мда-да-да-да-да… мм…

– Хто вас сюди пустив? – запитала я.

– Мге-ге-гге, цьо-оцінька… – погордо пирснув рожевий і вказав пальцем кудись уверх, – Сузір’я “Z”! – пиндючно прорік він і багатозначно кивнув гігантською головою. 

Ці двоє космічних топиріків явно яскраво переживали внутрішній злам і розширення осібної ірраціональної свідомості. А я тепер навіть і не знала де мені дожидатися “планетарної” лекції під назвою “Чорні цятки на сонці”. Аж  раптом згадала про свій улюблений круасан і подумала: “а, байдуже”, і вийняла його з сумки. Хрустка упаковка приємно зашурхотіла в моїх руках.

– А-а!.. А-а!.. – гнівно заголосив темно-сірий і, підвівши з колін свою величезну голову з палаючими вогненними очима, він задихав неначе роз’ятрений бик, широко роздуваючи ніздрі: – Ммх… ммх… ммх…

Я здивовано глянула на агресивну позаземну істоту і запитала: – Ви давно снідали?

– Тха! Тока шта! – хехекнув рожевий і тицьнув пальцем в шию темно-сірому соплеміннику – туди, де у сірого збуджено пульсувала величезна синюшна вена, – Цпок! Мге-ге-гге, мге-ге-гге! – розреготався він. 

– Так, ану вимітайтеся звідси, бігма! – обурилася я і штовхнула рожевого у плече.

– А-а! – закричав він, – Цьо-оцю, цто вам нуна?! Я вац боюца, не цпайте мене – кака! Мге-ге-гге, мге-ге-гге!

– І ти давай престо*** підводься! – штурхонула я в зад темно-сірого.

– Ммх… ммх… – зафиркав він гнівно ніздрями, крутонувши спуртом**** в мій бік свою величезну голову з палаючими вогненними очима, і одразу зіщулився, нервово-болісно скрививши обличчя, бо полуденне сонце сліпило нищівним радіаційним світлом. Зирячи знизу вверх червоними зеньками, він намагався розгледіти супроти світла що то його так міцно в зад штурхнуло: – Мм, мм… На сонці цятки, мм… – прохрипів він басом і знову швякнувся головою у щуплі колінки. 

– Мге-ге-гге, мге-ге-гге! – пирснув посміхом рожевий.

Несподівано звідкись зверху почувся дивний шиплячий звук, дуже схожий на неуспішне намагання свиснути: – Фф! Фф!

У вишині, на другому поверсі будівлі планетарію, на пожежній східці стояв і злегка покачувався з боку в бік якийсь товстий невисокого зросту чолов’яга, з пожмаканим обличчям, мутними очима і чорними опуклими мішками під ними.

– Фф! Чели! Уходім! Мм… – наполягав він.

Почувши його призив, ці двоє позаземних істот підвелися і повільно, з дрижачими кумедними колінками посунули в бік пожежних сходів. І неначе два богомоли по травинці поповзли вони уверх по пожежній дробині. А коли доповзли до того чолов’яги, що їм фикав, усі троє екзотичних створінь щезли в будівлі планетарію, наглухо зачинивши за собою двері, на яких червоною фарбою було написано: “Адміністративне приміщення планетарію. Пожежний вихід”.  

“Хм…”, роздумувала я, глядячи їм услід, “Світ десятиліттями безуспішно вирішує проблему голоду, яку спричинило раптове зростання населення на планеті Земля за останні сто років. А у нас в Україні на тобі, будь ласочка, колонія інопланетних істот із сузір’я “Z” благополучно розвиває і випробовує на собі секретні харчові технології “Цпок”, про які необережно проговорився мені рожевий”.  

Я глянула на свій улюблений французький круасан… Зітхнула… І знову заховала його в сумочку, подумавши: “та мабуть, якось потім, трохи пізніше”. І пішла слухати “планетарну” лекцію про чорні цятки на сонці, яку у той день читала нам дивного кшталту євреїчка Оксана Яківна, з підозріло великою головою і потішно дрібними ніжками.

—————-

* квітників

** лавицю

*** швидко

**** ривком