Поштовик

– Віто Василівно, що ж ви картку не зробите? – докорив Віктор.

– Та, – відмахнулася пенсіонерка. – Не довіряю я нумерології.

– Не нумерології, а діджиталізації, – Марія Андріївна, сусідка Віти Василівни по лавочці, вимовила нове слово без запинки.

– Та хоч як назви, суті не міняє: замість пенсії мені циферки на пластику підсовують. А ось вам! – Віта Василівна скрутила зморшкувату дулю. – Не треба мені цифри, хочу гривні.

– Ну як хочете, то ходімо до вас, віддам, – поквапив Віктор. – Мені ще листи розносити.

– Тут давай. Нема чого до одинокої жінки додому швендяти. Люди що подумають?

– Що я недбало ставлюся до роботи? – втомлено зітхнув Віктор. – Не можу я, Віто Василівно, просто на вулиці гроші роздавати. Не положено.

– Та шоб тобі й на тому світі працювалося… – пенсіонерка махнула рукою. – Не можна, юначе, так серйозно до роботи ставитися. Люди не поймуть.

– Віто Василівно, та який я юнак, я від вас на три роки молодший.

– Ти пенсію вже отримуєш? Ніт? От і не видєлуйся.

*

– А як не буде дощу? – Віта Василівна скептично поглянула на небо, що рясніло важкими хмарами.

– Не навроч, – Марія Андріївна поворушила палицею засохлі айстри.

– Коли я наврочувала? – обурилася Віта Василівна.

– На тому тижні, коли теж бумбурилося, хто сказав “а як дощу не буде”? – єхидно усміхнулася Марія Андріївна.

– Ой, ото дивина. Коли це в нас у серпні дощило?

– А в Нікополі дощило.

– Так то в Нікополі…

– І хто в тому винен? Чи не такі відьми, як ви, пані? І не набридло вам на лавочці тусити? – Віктор помахав пенсіонеркам.

– Не на танці ж бігати, – пирхнула Марія Андріївна.

– А чом би й не на танці?

– Бо ми не молодшаємо, – Марія Андріївна зітхнула.

– За всіх не кажіть, – підморгнув Віті Василівні поштар. – Дехто зважився новітні технології опанувати, – він простягнув конверт, в якому прощупувався прямокутник банківської картки.

– Бюрократи не лишили мені вибору, – трагічно зітхнула Віта Василівна.

*

– Віддай, трясця твоїй залізній дупі! Шоб тебе коротке замикання побрало, агрегат бісовський!

Віта Василівна так стукнула кулаком по ненажерливому банкомату, що той вирішив за краще вимкнути екран. Співробітниця банку сіпнулася.

– Зараз все вирішимо. Не треба рукоприкладства, – знервовано пробурмотіла вона. – Гадки не маю, що з ним таке. Зазвичай він не зажовує картки…

– ЗАЗВИЧАЙ?

Дівчина втягла голову в плечі – коли Віта Василівна сердилася, оточуючим було непереливки.

– Не переймайтеся, будь ласка, зараз вашу картку витягнемо.

– Витягнете, а він її знову зжере?

– Давайте, я вам в касі гроші видам?

 – Давайте! Видавайте! – Віта Василівна гордо здійняла голову й попрямувала всередину відділення, біля входу до якого стояв зловмисний банкомат.

*

– Хєромантія якась, – вигляд у слюсаря був ошелешений.

– Петровичу, ви що, знайшли в банкоматі метелика? – пирснула касирка, пригадавши “звіт про жука”.

– До чого тут комахи? – Петрович був людиною серйозною й з аійтішним фольклором не обізнаною. – Замкнуло його. Контакти поплавило.

*

– Кака така евакуація? – Віта Василівна покривилася. – Бачиш грушу? Мій дід садив. Ця груша німців пережила, а ми якихось россіянців не переживемо? Та й скільки там того життя?

– Скільки не лишилося, гріх вкорочувати, – зітхнула Марія Андріївна. – А як прилетить?

– Коли це до нас прилітало?

– А в Нікополь оно приліта.

– Так то в Нікополь…

– Ай, тільки не кажи, що нас відьми захистять. Град – це тобі не дощ.

– Тай й орки – не Боженька, шоб їм косоокість до косорукості додалася.

*

Телефон провив повітряну тривогу. Віктор розплющив очі, поглянув на екран. Четверта ранку. Вставати о шостій. Тривога тривогою, а виспатися перед важкою поїздкою важливіше.

Надворі засвистіло, гепнуло, бабахнуло. Будинок здригнувся.

*

– А куди цілили? – Віта Василівна занепокоєно поглянула на небо.

– Та в якийсь об’єкт інфраструктури.

– Це козяча стежка – об’єкт інфраструктури? Чи дитсадок?

– Мабуть, поліклініка, – зітхнула Марія Андріївна. – Кажуть, сорок градів випустили, з них – тридцять в степ влучили. От косоокі!

– Тобто, десять – таки по місту? – уточнила Віта Василівна. – Один до трьох. Погано, погано…

– Доброго раночку! – прокричав Віктор, проїжджаючи повз незмінну лавочку, на якій примостилися подруги.

– Совсєм баба глуха стала, не чує. Шо ти там бубониш? – Марія Андріївна підвищила голос.

– Оцінюю роботу ПВО, – відмахнулася Віта Василівна.

Привітання Віктора пенсіонерки проігнорували.

*

Коли в твій будинок поцілюють – це привід змінити плани, побудовані відучора. А градом вгатили не просто по п’ятиповерхівці, в якій мешкав Віктор, а майже по його квартирі. Вранці довелося вибиратися з-під уламків, що попадали на ліжко. Цікаво, що від прильоту він так і не прокинувся, проспав усю тривогу.

Було б лишитися вдома, розгрести кавардак, можливо, якісь папірці підписати… Але птах, що звив гніздечко в наплічнику Віктора, був достатньо поважною причиною відкласти всю ту метушню на після повернення.

Поштар за довгі роки не дуже престижної, але чесної праці жодного разу не скористався службовим положенням. До цього квітня.

Не втримався. Купив ЇЇ. Цілих два аркушики. Дівчата на відділенні відклали. Милувався своїм скарбом, як Голлум перснем всевладдя. Але дивлячись на успіхи Притули і Ко, вирішив і собі пожертвувати одним аркушиком. На Байрактар не наторгував, але й менш породиста пташка на передовій згодиться. Дрони потрібні завжди.

Хлопці чекають на нього сьогодні, і Віктор має відвезти подарунок, а вже потім прибирання влаштовувати в тому, що від квартири лишилося.

*

Поштар завжди поштар. Навіть у вихідний, коли вештається степом на старенькому скутері. Тому прихопити листа він не відмовився. Тим більше, що хлопчина – єдиний в частині, хто не проігнорував гостя.

Віктору навіть трохи образливо стало. Він тиждень готувався до цього візиту, мріяв, як вислуховуватиме слова подяки від командира…

На ділі, витративши півгодини, упіймав єдиного, чию увагу вдалося привернути, дізнався, куди покласти дрона, натомість пообіцяв доставити листа рідним. Справжнього, паперового, написаного від руки. Рідкісна річ – поштар навіть пригадати не міг, коли востаннє носив справжні листи. Не рекламні проспекти, не рахунки чи офіційні повідомлення.

*

Гей, пливе кача по Тисині…

Похоронна процесія виходила з воріт. Віктор звірився з конвертом: Городище, Калинова 65, адреса вірна. Зітхнувши: і син на фронті, і в родині горе – поштар вирішив не турбувати, кинув листа до скрині. Та й не потурбував: на звук скутера, що від’їжджав, ніхто навіть не повернувся.

На розі озирнувся. З портрету в чорних стрічках дивився вчорашній хлопчина. Віктору стало не по собі. Відтоді, як він розмовляв із небіжчиком, пройшло менше доби.

*

Скутер викотився на перехрестя неквапно, економлячи бензин. Скільки його залишилося, Віктор не знав – лічильник зламався, від самої поїздки показував дві третини бака. Враховуючи, скільки він наїздив, пальне вже мало закінчитися.

– Остання адреса, і на заправку, – підбадьорив помічника поштар. – Потер…

Мерседес вилетів на перехрестя, не знижуючи швидкості. Віктор і кліпнути не встиг, як вони зустрілися: зухвала іномарка та скромний скутер. Зустрілися й розійшлися як в морі кораблі.

Мерс полетів далі, навіть не пригальмувавши, а Віктор лишився розгублено стояти на перехресті.

*

– Ви не зважайте, що вік не юний. Зате дурні не робитиму, – Віктор ходив за командиром вже годину.

Той його не помічав, як і решта вояків. Життя тривало: хтось зброю чистив, хтось шкарпетки прав.

Перше, що Віктор придумав, коли пересвідчився, що став невразливим, було піти добровольцем. Бо де, як не на передовій, такий талант стане в нагоді? Але у військкоматі його проігнорували, у ТРО й розмовляти ніхто не став.

Повідомлення, які Віктор писав знайомим, крутилися невідправленими в месенджерах. А новини волали про загиблого в результаті обстрілу житлового будинку “чоловіка п’ятдесяти семи років”.

– Та марно це. Живі не бачать мертвих.

Поштар навіть не відразу зрозумів, що звертаються до нього.

– Та я з одним розмов… – Віктор не договорив.

Якщо хлопець, що передав із поштарем листа, загинув вже після їхньої зустрічі, то на формальності, доправлення тіла додому й організацію похорон в його родини було годин дванадцять. А таке навіть у мирний час скидається на фантастику, що вже про воєнний казати.

– Ти хочеш сказати, що передав листа від небіжчика? І він дійшов адресату? – Микола, новий Вікторів знайомець, засяяв від радості. Буквально: його тіло вкрилося ледь помітним блакитним світлом. – А мого передаси?

– Передам… – поштар радощів Миколи не розділяв. – Я не знаю, чи лист дійшов. Я його до скрині кинув. Не знаю, чи побачать.

– То перевір! Ти ж разом із тарантайкою на цей світ потрапив, мобільність маєш.

– На той світ, – поправив Віктор.

– Та ні, брате. Для нас із тобою він цей.

*

Паперові листи до адресатів доходили. Побувавши в руках Віктора, вони якимось дивом ставали видимі для живих. І поштар став до звичної роботи.

Збирав кореспонденцію від загиблих по лінії фронту й підкидав на відділення. Марку клеїв Ту Саму, з кораблем – прихопив на автоматі зі зруйнованої квартири, а тепер аркушик, як і пальне в скутері, не закінчувався.

– Ой дивіться, наш поштовик знову листа підкинув! – Лєрочка помахала конвертом.

– Знову з кораблем? – поцікавилася Лідія Петрівна. – Перевір, чи не підробка. Дивно, що хтось цінним раритетом розкидається.

– Та все в порядку…

Віктор посміхнувся. Поштовик так поштовик. А що? Йому навіть подобається.

*

– Вітюню, ти що тут робиш? – Віта Василівна була не стільки здивована, скільки незадоволена фактом їхньої зустрічи.

– Те саме маю у вас спитати.

– У мене серцевий напад, – звинувачувальним тоном відмахнулася пенсіонерка. – Учора. А от по тобі вже сорок днів справили.

– То й що?

– Не положено після сорока по землі вештатися.

– А чиє слово мене на роботі після смерті тримає? – обурився Віктор.

Віта Василівна почервоніла, потім радісно сверкнула очима.

– Слово моє кріпке… – пробурмотіла, опановуючи червоне сяйво.

– Буде тобі, Враже… – підморгнув поштовик.

– Так, як відьма скаже! – радісно закінчила небіжчиця. – Так. І що ми можемо за сорок днів зробити?

– Чимало, я думаю.

– Тоді… – Віта Василівна примружилася, – Щоб тій кацапні дула позавертало та у власні дупи вставило!