Малинова відьма

—Добридень, пробачте за дивне питання, кажуть у вас тут відьма живе чи жила.
—А он вкінці вулиці, — літня жінка кинула рукою вдалечінь і продовжила розчищати від снігу стежку біля двору.
—І малину там продають? – обережно уточнив гість.
—Тю, хлопче, хто ж зараз садить? — пані здивовано окинула оком молодого солдата.
Хлопець швиденько подякував і під покровом пухнастих сніжинок рушив до останнього будинку. Невелика хатина мирно дрімала, здавалося, ніби вона ще з часів кріпацтва укорінилася на цій землі, така вже дивна й маленька була. Ні світла у вікні, ні стежинки біля обійстя, лиш тонка річечка диму здіймалася з димаря ген високо в небо й показувала, що там хтось є.
Кілька хвилин знервовані ноги тупотіли перед парканом і чекали команди від господаря. Але він, той, що пройшов війну й двічі дивом воскресав, все не наважувався зайти до однієї дивачки. Ні, хлопець не боявся дівчат, але точно знав, що переступивши межу, вороття не буде.
—Чоловіче, вам допомогти? — з-за плеча почувся спокійний бас, а перед очима з’явилась висока постать.
—Навіть не знаю. Мені потрібна відьма. Тут живе? Не бачу дзвінка на хвіртці чи хоча б якихось… ем… прости Господи, знаків.
Спокійний бас раптом закашлявся, дивно посміхнувся, чи так здалося через лапатий сніг, і дістав з кишені довгого пуховика ключі:
—Прощаю, сину мій, — бас намагався відверто не сміятися, — ступи Баби Яги не побачиш, черепів і капелюшків теж. Але мітлою можеш отримати, вона сьогодні не в гуморі. Проходьте.
Легкий, але впевнений поштовх у плече, мить і хлопець вже стояв у сінях будиночка. Тепло й до болю знайомий запах малини з м’ятою враз полонив серце, проник у кожну клітину пошрамованого тіла.
—Ульяно, у нас гість, приймай, — бас зняв пуховик, а з-під нього на світ Божий з’явилася чорна ряса й золотий хрест на грудях. – Роздягайтеся, проходьте. Я отець Володимир, а ви?
—Ох, я не… не…
—Нестор? Никодим? Заїка, так? То Ульяна таке не лікує, мабуть, вам невірно щось сказали.
—Так точно, не туди потрапив, вибачте, отче, — гість спробував намацати ручку на вхідних дверях, проте в цю мить виглянула господиня й хлопець завмер.
—Вовка, ти не батюшка, а біда ходяча. Як тобі церкву доручили? Лякає людей, а мені лікуй. Вам чого?
—А сама то краще! «Вам чого», що це за зустріч? Хоч би привіталась.
—Добрий день, вам чого? – передражнила чоловіка дівчина, підступила ближче до гостя і завмерла не вірячи своїм очам.
—А ви мене не пам’ятаєте? Навіть не знаю, як вам сказати. Хоча забудьте, ем, матушка? Я краще піду.
Здавалося, що в цій хатині разом з господарями сміялося все: стіни, м’які килими долі й навіть піч важко реготіла з дивака.
—Ой не можу, тепер знаю як дражнитиму тебе, матушка, — витираючи сльози з очей відповів отець і обернувся до гостя. – Ні-ні, ви проходьте, на вулиці така заметіль, хоч чаю вип’єте. Ви не ображайтесь, Ульяна лиш сестра моя, Господи прости нашу сімейку.
Під розгублений погляд господині, гість все ж наважився пройтися старовинною доріжкою до кухні, де вже стояли пузаті глиняні тарілки з супом. Мить і на домотканій скатертині серед вишитих узорів розлігся свіжоспечений хліб. До нього ж приєднався глиняний глечик з узваром.
—То що вас привело в цей Божевіл… Божий дім? – спробував розірвати гнітючу тишу отець.
—Перейду відразу до справи. Ульяно, як і обіцяв, я прийшов просити вашої руки. Я вже офіцер, оформлюю своє житло під столицею, заробіток у військових тепер достойний. Як бачите, слово своє тримаю, відповідальний, чесний. Я сам із села, до роботи привчений, городу не боюся. Та й шкідливих звичок не маю.
—А я, мабуть, піду знайду дідові самокрутки, — не витримав отець і риссю втік з-за столу.
Дівчина ж непорушно сиділа стискуючи руками скатертину під столом, а вологі очі господині дивилися в минуле.
*
—Залиш його, він стече кров’ю швидше, ніж донесеш.
—Нехай тільки посміє, я цього парубка воскрешу й особисто вб’ю. Допоможи.
—Ох, Ульяно, що ж ти робиш? Вони ж прийдуть по тебе.
—Щось ні один московит за добавкою не заглянув. Отче, не бурчи, треба врятувати, бери.
—І що з тобою не так? Всі котів—собак тягнуть додому, а ти воїнів.
—Фу, отче, як добре, що тебе ніхто не чує, піддали б анафемі. Ти ж знаєш, що це моє покликання.
Солдат на мить прийшов до тями, вдихнув аромат хвої та ледь помітно посміхнувся запухлими губами. Навіть в останню хвилину життя йому ввижався голос рідної Батьківщини, яку так і не зміг захистити. Він встиг катапультуватися, проте вийшло невдало й нічний ліс прийняв його у свої колючі обійми, подумавши, либонь, що це окупант. Одне гріло душу – ворожа десантура полягла в цих деревах разом із ним…
—Ей, хлопче, чуєш мене? Ти тільки живи, а ногу залічимо. Ну лице вже як вийде, пробач, я не пластичний хірург.
Вправні дівочі руки перевірили шину на кінцівці й змастили численні рани свіжоприготованою маззю.
—Ай… не смій… – ледь прошипів поранений і спробував вхопити свого, як він вважав, ката.
—Ти що, здурів? Пошматований, а сили, щоб мацати дівок вистачає. Терпи, мазь пекуча.
—Не дам-ся жиивим, — кожна буква ножем різала в грудях, але краще померти, ніж бути в полоні.
—Мда, цікаво, а хворий на голову буде рахуватися як врятований? – дівчина ледь торкнулася губами гарячого чола чоловіка й дістала жарознижувальний настій. – Бач який, а з мертвого який мені сенс? Я частини тіла підіймати не вмію.
*
—Ульяно? – гість помітно нервував.
З вуст дівчини не лунало ні «так», ні «ні». Йому завжди казали, що він занадто прямолінійний, але тільки зараз він відчував, що ж насправді це означало. Ляпас чи крики у відповідь було б легше витримати, ніж мовчання.
—Владе, ти, мабуть, не долікувався, яке весілля? І як взагалі мене знайшов?
—За запахом, — байдуже відповів хлопець.
—Не в’їхала?
—Коли я лежав у лікарні, куди ти мене передала, то лікарі все насміхалися, що я черговий байстрюк Малинової відьми. Спочатку я не розумів. Тоді почав помічати на столику біля ліжка маленькі баночки з варенням і мазями.
—Я приносила всім мною врятованим заговорені ліки. Медики заборонили споювати вас настойками спиртовими, а варення, хоч так їж, хоч компот роби, — вперше за розмову посміхнулася Ульяна.
—Тоді я вирішив будь-що дізнатися, що то за відьма така, а коли побачив тебе…
—То варення забродило і в голову вдарило раз написав таку дурницю?
—Ага, — засміявся Влад, — сама винна, треба було ще й холодильник для нього приносити.
—Як мед, так ложкою, типовий українець, — хмикнула дівчина й почала збирати зі столу, щоб хоч чимось зайняти себе.
*
—Стій, зачекай, хто ти? – Влад схопив дівчину за руку.
—Відьма, дивись, бо зурочу, відпусти.
—Гарненька як для відьми. Дякую, — спробував посміхнутись хлопець, проте обличчя ще не слухалося пораненого.
—Найкраща подяка це якщо виживеш. Тому набирайся сил, не для того я тебе як рідного, бляха, виходжувала, вигрівала, — пирскнула незнайомка, піднялася з ліжка, проте міцна чоловіча рука не дозволила піти.
—Зараз зламаю, ти не знаєш, що відьму чіпати не можна?
—Я сильніший, — Влад сіпнув дівчину на себе, та не втрималася й впала прямо в обійми.
Руки незнайомки боляче натиснули на груди, проте хлопець не відчував уже нічого, крім солодкого малиново-м’ятного присмаку дівочих губ.
—Тепер ти мусиш взяти мене за дружину і будеш жити в відьомській халупі вічно, бо я тебе вбиватиму й воскрешатиму, ідіот ненормальний.
Влад дивився на гнівне, але від цього ще прекрасніше дівоче обличчя, тоді відірвав від склянки з маззю клаптик паперу, написав там щось і вклав його в руку відьми.
—Обіцяю, коли Україна здобуде перемогу, я в той же день повернуся до тебе.
*
Ульяна перемила посуд, тоді підійшла до серванта й витягла пожовклий клаптик з написом «Я, Влад, обіцяю одружитися з тобою в день Перемоги України».
—Ти збрехав, день Перемоги ми святкуємо у вересні.
—Я чекав доки зберуть гарбузи.
—Слабак, — обернулася дівчина до Влада й потрапила в полон його рук. – А що ж тоді сватання таке бідне, власник нерухомості під столицею? Де свати, квіти, каблучка?
—Хвилинку.
Влад зробив один дзвінок і вже за кілька хвилин під хатинкою почувся гул. Ще за мить здивований отець Володимир зайшов на кухню в супроводі двох військових. Вони оминули стіл і без жодних слів впритул підійшли до Влада.
—Ульяно, чи вийдеш ти за мене? – хлопець опустився на одне коліно. В праву руку йому передали маленьку червону коробочку, в ліву – віник, тобто листя, тобто пучок зелені.
Дівчина тремтячими руками відкрила оксамит, в якому на золотому обідку виблискували багряні рубіни у формі… малини.
—Так, а це весільний букет? – скептичне око оглянуло пучок засушених гілочок з листям і біленькими квітками в чоловічих руках.
—Ну так, для Малинової відьми все найкраще: малинова каблучка й букет з малини.
—Господи, не сповідні шляхи твої, ці двоє точно створені один для одного, — почухав потилицю отець Володимир, — бронювати неділю на вінчання чи передумаєте?
—Е ні, я допоміг Україні здобути перемогу, врятував сотні життів, невже не приручу одну відьму? Кожен раз під обстрілами я зціплював зуби й змушував себе йти до кінця, бо ще раз хотів відчути той солодкий поцілунок.
—Скільки днів і ночей проведено в сльозах, скільки разів сідав голос від молитов і прохань. Моя земля знову вільна. Вона тепер ще сильніше, бо кожен із нас тепер оновлений, мудріший, добріший. Значить є час і для себе. Що ж, беру тебе, Владе.
—Народжений давати, брати не може, відьмо моя.
Ульяна хотіла ще багато чого розповісти про силу відьми, прокльони, показати сильну і незалежну жінку, проте військові вони такі – мало говорять і багато роблять. І доки її душа тріпотіла від ніжного поцілунку, отець Володимир пригостив вояків самокрутками та подумки побажав хлопцю терпіння.
—Ось вам, браття мої, найкращий приклад віри. Віри в себе, в Бога, у свою справу. Якби кожен з нас не працював на своєму фронті, не було б перемоги. Не було б такої теплої, щасливої зими та сотень душ, що знайшли один одного.