Нитка часу

Інна поворушила пальцями. Загіпсована рука відгукнулася тупим болем: відчуття поволі поверталися. За вікном старої хати буяло карпатське літо, до лісу було пів години пішки. Але нікуди йти не хотілося. Малий уже не сподівався витягти маму з хати, тому щоранку біг на річку з новими друзями, навіть не попереджуючи її про свої плани. Однак варто було заплющити очі, як все поверталося…

…Кавоварка блимнула зеленим, сповіщаючи  про готовність до роботи. І почала наповнювати скляну чашку з дивним звуком.

– Навіть не думай! – звернулася до агрегату Інна. – Вчора з сервісу забрала. Тебе щойно полагодили!

Але звук посилився. Здавалося, він йде не від кавоварки, а звідусіль.

– Що за…?

Жінка взяла чашку і повернулася до вікна. Вона любила насолоджуватися ранковою кавою, спостерігаючи за світанковими вогнями аеродрому. Як добре, що вона вирішила купити квартиру саме тут, подалі від київського безладу, на останньому поверсі новобудови. І до роботи в університеті пів години автівкою, якщо рано виїхати.

Звук посилився, і перед вікном кухні раптом з’явився літак. Зі страшним гулом він знижався в бік аеродрому, який спалахнув кількома яскравими вогнями. Будинок здригнувся. Інна впустила чашку, яка розлетілася уламками скла і коричневими бризками по білій підлозі та стінах нової кухні.

– Мамо, що це? – гукнув син зі своєї кімнати.

Замість відповіді неподалік щось потужно вдарило. І запалав сусідній будинок…

Інна розплющила очі. Усе добре, вона в безпеці. Знову занила рука, нагадуючи про останній обстріл і спроби виїхати з Гостомелю до Києва.

…Вони рушили автомобільною колоною до місця збору. Інні з сином пощастило: їхній житловий комплекс росіяни зробили своїм штабом, постійно міняючи квартири, де їли і спали. Боялися наших обстрілів. І не дарма: щогодинно прилітало по різних поверхах.

Колона рухалася повільно. Усе навкруги здавалося чужим і незнайомим. Часом лунали постріли. Інна намагалася не дивитися на узбіччя: вчепившись у кермо, втулилася з червоні вогні попередньої автівки.

– Мамо, там машина згоріла. А в ній є люди! – Син повертав її до реальності. – Мамо, під деревом собака. Мертва.

Пилип, який тримався всі дні, допомагаючи готувати на вогнищі їжу, ховати і потайки заряджати мобільник, носити під обстрілами воду, розплакався.

– Тримайся, синку, ще трохи.

У повітрі щось просвістило. Інна вже навчилася розрізняти прильоти за звуком.

– Лягай! – молода жінка встигла затулити собою сина. Спину обпекло, щось вдарило в автівку згори. Інна провалилася в пітьму…

…За кілька місяців, що минули з часу переїзду до родичів у Карпатах, рани загоїлися. Пилип майже не згадував про рідну домівку, наче заборонивши собі думати про все, що сталося в перші дні війни в рідному Гостомелі. А Інну все не відпускало. Вона занурювалася у прірву спогадів, намагаючись зрозуміти, чому не відчула небезпеку, чому не повірила своїм снам, чому не зважала на попередження.

І вкотре спробувала, як колись учила бабуся, впіймати Нитку часу. Поринаючи у важкі спогади, чіпляла кінець Нитки, намагалася її тягнути, щоб закріпити на Веретено. Але щоразу губила у вирі болю і смертей. Потрібно було знайти той момент, у якому в неї вийде змусити час бігти в інший бік, розмотуючи Веретено. А потім намотати Нитку часу в іншому напрямку, рятуючи себе і сина. Бабуся попереджала, що Веретену підкоряється тільки особистий час і час тих, з ким переплетена доля. Навіть відьми не владні змінити те, що вже відбулося. Але щось підправити цілком можливо.

Інна поверталася у спогадах до жахливого лютневого ранку, намагаючись змінити хід подій. Тримаючи Нитку часу, вона щоразу проживала той день по-іншому: пробувала прокинутися раніше, загалом не лягати, виїхати з Гостомелю напередодні ввечері, відвезти сина до бабусі в Одесу. Однак знову поверталася до літака перед своїм вікном та опинялася в палаючій автівці в колоні на виїзді з Гостомеля. Ось і зараз намацала новий вузол на Нитці трохи раніше в часі й провалилася у минуле…

…Менеджер з продажу з подивом дивився на молоду жінку, яка відклала ручку.

– Вибачте, я передумала, – Інна закрила теку з документами на омріяну квартиру.

– Вас щось не влаштовує? – розгубився хлопець. Він вже порахував свої відсотки з цього продажу, все ж здавалося йшло нормально. – Ми можемо запропонувати інший варіант. Можливо, інший поверх. Є чудова квартира з вікнами в бік аеродрому. Зробимо вам знижку!

– Дякую, але ні. Не зараз, – жінка рішуче встала і вийшла з офісу будівельної компанії.

Квартиру купила далі від Києва і не таку, як планувала. Але знала, що цей район безпечний. Навіть прильотів за перші місяці війни тут не було. Здавалося, що вдалося: Веретено почало накручувати Нитку трохи хаотично, але оберти лягали по-іншому. Пилип пішов до школи, Інна звикла діставатися до роботи електричкою. Автівку поставила до паркінгу і виїздила лише раз на тиждень на закупи до супермаркету.

Але всередині лютого зателефонували з лікарні: її найближча подруга потрапила в аварію разом з родиною неподалік Гостомеля. Пилипа не було з ким лишити, і жінка поїхала разом з ним.

– Не переймайся, це на пару днів. – переконувала Інна більше себе ніж сина.

Подруга була без свідомості в реанімації, її чоловік помер на другий день. Інна зняла кімнату в будиночку біля лікарні. Цього разу вони з Пилипом потрапили під ракетний обстріл ранком 24 лютого…

…Нарешті Інна вийшла з хати. Сестра зраділа:

– Піти з тобою?

– Ні, дякую. Я трохи погуляю, – Інна безцільно рушила в бік лісу.

На пагорбі нагадуванням її марних спроб змінити минуле став старий цвинтар. Жінка пройшла стару  браму й опинилася серед могил. Біля паркану майорили синьо-жовті та чорно-червоні прапори на свіжих нагробках. Молоді хлопці, усім ще тридцяти не виповнилося. Інна відчувала їхній біль і розпач від того, що смерть настала раптово, що вони нічого не встигли. Не встигли забрати із собою більше орків на той світ. Не встигли звільнити Херсон і посмакувати цукровим кавуном. Не встигли отримати нову зброю. Кожен хотів поділитися з відьмою своїм болем: вони рвалися назад, щоб стати поруч з побратимами і звільнити рідну землю. І жоден не шкодував про скінчене життя.

Інна підійшла до могили, заваленої вінками. Вчора поховали. Придивилася до світлини на хресті. Обличчя здалося знайомим. Яскраві зелені очі дивилися прямо на молоду жінку. Зовсім хлопчисько, щойно двадцять років виповнилося. Його Нитка часу не повинна була обірватися. Інна бачила, як вона бринить у повітрі – і вхопилася за кінець, рвучко потягнувши до себе. І згадала, звідки знає хлопця.

…Інна Аркадіївна зайшла до аудиторії хвилина в хвилину – вона не любила запізнюватися. Тим більше сьогодні перша пара на першому курсі. Молодій викладачці була цікаво знайомитися з першачками, розповідати їм про аорист та імперфект, намагаючись переконати, що без знання історії мови не можна зрозуміти сучасності.

– Я староста курсу, Андрій Коваль, – підвівся хлопець з яскраво-зеленими очима.

Він здавався молодшим за інших, але згодом виявилося, що встигає найкраще: і контрольні на відмінно, і сесії достроково. І писати курсову захотів в Інни.

Відьма повільно обертала Веретено, тримаючи свою Нитку часу та намагаючись водночас втримати чужу, не розірвавши її. Нарешті Інна знайшла те місце в минулому, від якого Веретено почало намотувати витки по-іншому.

Жодних пошуків квартири і хвилювань через небезпечний вибір. Інна записалася на вечірні курси парамедиків, і за кілька місяців отримала посвідчення медсестри. Потім стала на облік у військкоматі. Своїм рідним вирішила нічого не пояснювати. Тільки Пилипа віддала у школу в Одесі, біля будинку своєї мами. Мовляв, сину потрібно морське повітря.

У січні взяла на роботі відпустку за власний рахунок і попросилася до шпиталю на Харківщині. Знала, де буде складно в перші дні війни, – туди і приїхала. Кілька місяців працювала майже цілодобово, лишаючи по кілька годин на сон.

І ось у кінці червня привезли Андрія у важкому стані, його взвод потрапив під мінометний вогонь. Інну покликали асистувати до операційної: завантаження в лікарів було таке, що кожні руки не зайві. Нитка часу Андрія тоншала в руках відьми, життя вже не трималося в хлопцеві. І тоді Інна потягнула своє Веретено, перекрутила власну Нитку з Андрієвою і намотала наступний оберт скрученої товстої Нитки двох життів – свого і чужого – вмираючого хлопця.

Раптом молода медсестра, яка стояла біля операційного столу, схопилася за серце й осіла на підлогу. В останню мить Інна відчула, як міцно з’єдналися дві Нитки часу.

Коли вона розплющила очі, то мало не засліпла від яскравих білих ламп палати інтенсивної терапії. Поруч почулося:

– Хлопець житиме! Я вже думав, що ми його втратили. Наче магія якась. Мені здалося, що в нього якусь силу влили.

Інна подумки посміхнулася. Хтось поруч схлипнув і спитав:

– А Інна? Що з нею? – це голос її подруги, Оленки, з якою з першого дня працювали пліч-о-пліч.

– На жаль, її ми втратили. Сердечний приступ. Мені дуже шкода…

Інна не розуміла. Як це  «не вдалося»? Вона ж усе чує і майже бачить, хоч через пов’язку це і не дуже зручно…

– Ну, привіт! – в голові пролунав чоловічий голос. – Це ж ти мене врятувала?..

…Інна дивилася, як її син бавиться з хлопцями на річці. Кілька тижнів тому сестра вмовила тітку, Іннину маму, переїхати з внуком до села.

– Ходімо! – тихо сказав Андрій. – Пилипові тут добре. А на нас вже чекають, відпустка скінчилася.

І на підтвердження його слів біля хати зупинився пофарбований у зелене джип.

Автівка рушила, залишаючи позаду себе хмару дорожнього пилу. Щось скрипнуло. Певно, це навколо Веретена товста Нитка зробила ще один оберт – рівний і чіткий.