– Трясця! – лайнувся Андрій.
Двигуни трейлера змовкли. Пілот пробігся пальцями по сенсорам діагностики. Несправність відшукалася в ланцюгах живлення сопла.
– Сам не полагоджу, – просичав злісно. – А щоб йому! Не встигаю!
Встигнути хотілося конче. Адже нагода зустріти перший Новий рік з новонародженою донькою випадає лише кілька разів на життя. З огляду на його тридцять сім років – мабуть вперше і вже востаннє.
Відправив сигнал лиха, прикинув час і зовсім знітився. Щонайшвидше до нього долетять і відбуксирують на Землю приблизно за вісімдесят годин. У ймовірність зустріти такого самого блукача в Поясі й того, що він відбуксирує раніше – не вірив.
– Я щось вигадаю! Попри все! – пообіцяв собі й рушив до багажного відсіку.
За кілька годин повернувся у більш-менш гарному настрої. Притягнув у рубку купу транспортувальних сіток та вибухівки. Відправив повідомлення.
– Шкода, що голосовим зв’язком не можна, – буркнув під носа.
Звісно, з базою спілкувався голосом, адже диспетчер міг чекати близько п’ятнадцяти хвилин затримки сигналу. На відміну від товариша.
За годину отримав відповідь.
«Зрозумів, усе зроблю. Давай координати. І вітаю».
«Дякую, Льош. «Курвуазьє» з мене». Приклав пакет з координатами і відправив.
«Одним не відмажешся», – прилетіла відповідь. І смайлик.
Андрій заходився розмотувати сітки ц сортувати вибухівку.
***
У двері постукали, затим вони прочинилися і пропустили медсестру. В руках дівчина тримала чималу коробку, перев’язану червоною стрічкою з великим бантом.
– Це вам?
– Від кого? – здивувалася Наталя.
– Чоловік якийсь передав.
– Високий шатен?
– Не дуже високий. А шатен чи ні – не знаю. У шапці він, – всміхнулася медсестра.
– Дякую. Поставте у кутку, будь ласка. Бо я… – Наталка скосила погляд на немовля, яке саме притискала до грудей.
– Так, звісно. З прийдешнім!
– Навзаєм.
Медсестра лишила пакунок і випурхнула з палати.
Задзеленчав телефон, Наталка прийняла виклик:
– Привіт, Нато, – бадьорий голос Олексія линув зі слухавки, – розпакувала?
– То це ти передав? Ні, зайнята трохи.
– До опівночі обов’язково розпакуй. Там коротенька інструкція, розберешся думаю. Тільки обов’язково, чуєш?
– Чую.
– З прийдешнім!
– Дякую, навзаєм.
Наталя відклала слухавку. Подумала роздратовано: «я йому влаштую!»
Догодувала дитину, цьомнула у носа, обережно поклала. Розпакувала коробку.
– Телескоп?!! От йолоп!
Одразу хотіла розбити, але стрималася. Прикладена цидулка просила рівно опівночі висунути пристрій у вікно й увімкнути – той налаштується автоматично.
Загорнула дитину в ковдру. Дочекалася півночі й увімкнула телескоп. Зачекала, допоки той гудів і налаштовувався. Прилинула до окуляра.
Небо проміж зірок розквітло вибухами. Вогнисті квітки склалися в слова: «Люблю вас. Дякую за доньку. Поцілуй її. Вибач, що не з вами. З Новим роком!»
Авторе, дякую! Читати було дуже приємно. Відчувається і свято і рішучий настрій героя)
Дякую
Оце так винахідливість! І справді, головне – бажання, а вигадати щось можна )))) Успіху на конкурсі! )))
Дякую!
Вам успіхів навзаєм!
Класний подарунок!
Успіху на конкурсі!
Дякую!
Вам успіхів навзаєм!
Оповідання має добрий фінал – величезний плюс! Є питання лише про вік героя) Невже він у 37 років застарий для того, щоб мати ще дитинку?)))
Дякую, що помітили цю проблематику. Бо питання – вельми дискусійне. Я вважаю, що так, запізно. Бо народити – то одне питання, а дати раду, дати освіту й допомогти влаштуватися у житті – зовсім інше. Виходить, дитині 20, тобі 57. І в той час, коли починається, певно, найкращий період в житті дитини, ти вже пенсіонер і чимось допомогти особливо не можеш. Коли вже хочеться спокою, а не бурхливого життя. А потім дитині 30, а тобі 67 і вже скоро на той світ. Якось не тойво.
Як практик у питанні пізніх дітей – рішуче не погоджуюся. Поки батьки молоді, вони надто заклопотані власними проблемами і власним влаштуванням у житті, щоб ретельно виховувати дитину. А пізні діти отримують набагато більше уваги, можливостей і знань, які “дорослі” батьки передають їм вже з власного набутого досвіду. Бо в батьків вже з’являється час і можливості з ними ретельно возькатися. Тому такі діти значно раціональніші і краще дають собі раду в житті, не потребуючи батьківської допомоги. Звісно, якщо не балувати – але то вже як у батьків стачить розуму…
Я зрозуміла так: чоловік через свою роботу (космічний пілот, викривлення в часі і т.д.) так “часто” бачить свою жінку, що просто може не встигнути ще раз)))
Дуже миле та добре оповідання. Удачі в конкурсі.
Дякую
Не маю що додати до попередніх коментаторів. Дякую!
Дякую
Чудова вигадка! Молодець Андрюха! Наша людина!
Ну, і Автор, теж молодець! 🙂
Дякую, Юлесе. І Андрюха теж передає привіти 🙂
Вау, який романтик! Просто космічних масштабів!
Чудова оповідка! Дякую, Авторе, і бажаю успіху!
Дякую, приємно. Вам теж успіхів!