Помідорка

У просторому кабінеті незвичайно тихо. Здається, чути було б і як муха пролетить, якби вона тут була.

– Назвіть себе своє повне ім’я, – чорнява жінка з відбіркової комісії уважно дивиться на мене крізь окуляри.

– Яковенко Ганна… – кажу я, знітившись, а потім поспіхом додаю: –  …Василівна.

– Скільки вам років? – жінка свердлить мене очима.

– Двадцять один. У серпні буде двадцять два.

Широчезний стіл відділяє мене від трьох членів комісії, змушуючи відчувати себе ще більш маленькою і слабкою. Просторе приміщення для співбесід залите золотим світлом вечірнього сонця. Крім мене і членів комісії тут немає більш нікого. Сергій не прийшов провести мене на співбесіду, але я, мабуть, і сама не дуже цього хотіла.

– Звідки ви? – питає немолодий дядько із сивими вусами, що сидить направо від жінки в окулярах, і від звуку його голосу мені стає трохи спокійніше.

– З невеликого містечка на півдні України.

– Де ви навчалися? – продовжує він.

– Сільськогосподарська академія. Агробіологічний факультет.

Члени комісії переглядаються. Я не знаю, це добре чи погано?

– Маєте досвід роботи за спеціальністю? – знову запитує сувора жіночка.

Я ствердно киваю головою.

– Мій тато тримає невелике овочеве господарство. Так сталося, що половина нашого містечка вирощує помідори на продаж, і наша родина – теж не виключення. Ми всі допомагаємо батьку по хазяйству, тож і я з дитинства працюю на землі.

– Розкажіть нам про свою сім’ю, – спокійно каже сивовусий дядечко. Він чимось нагадує мені батька, і це мене теж заспокоює.

– Тато і мама одружені вже двадцять шість років, і все життя вони прожили у нашому містечку. Разом зі мною в них троє дітей – у мене ще є молодша сестра і брат. Вони поки що навчаються у школі, але вже теж допомагають по господарству, хоча, звісно, найбільше роботи перепадає мені.

– А ви хочете мати власних дітей? – зненацька питає жінка окулярах.

Це досить незвичне запитання для співбесіди. Я чомусь згадую про Сергія – ні, точно не зараз.

– Так, коли-небудь, у свій час, – не зразу відповідаю я і знизую плечима. – Але звісно, я росла у великій родині, тому мені здається, що для кожної людини це природно – хотіти мати сім’ю, дитину. Можливо навіть кількох, чому ні?

Жінка в окулярах щось записує у свої папери. Сивочолий дядько схвально киває і посміхається своєму сусіду. Справі від нього сидить невисокий чоловік середніх років, теж сивочолий, але з пишною скуйовдженою шевелюрою. Я чомусь одразу згадую Ейнштейна і навіжених вчених з комедійних фільмів. Не вистачає лише білого халата. Але ні, від вдягнутий у звичайний, хоча і не дуже офіційний костюм.

– Ваше хазяйство вирощує овочі у відкритому ґрунті? – серйозно запитує патлатий науковець.

Я хитаю головою.

– Зазвичай, ні. У нашому господарстві майже вся земля забудована такими довгими теплицями.  У нас їх називають – балагани. – Я розвожу руками намагаючись показати, які широкі ці теплиці. – Клімат у нас не надто теплий, а ранні овочі цінуються найбільше і приносять непоганий дохід. А тому нам доводиться садити городину рано і потім захищати її від холоду.

– Ви коли-небудь стикалися з гідропонікою? – продовжує допитуватись вчений, короткозоро примружуючи очі.

– Так, – відказую я. – В нас не дуже багато землі, тому батько останнім часом багато експериментував з різними агротехнологіями, щоб збільшити врожай з кожного квадратного метру. В тому числі і з гідропонікою.

– А з крапельним зрошенням? – не відстає він.

– Так, теж, – киваю я.

– Ви що-небудь чули про вертикальне садівництво? – знов встряє жіночка в окулярах.

– Не тільки чула. Мій дипломний проект в академії стосувався ландшафтного дизайну вертикального саду.

Я мимоволі згадую, як я намучилась з тим дипломом, збираючи перед захистом підвісні конструкції у підсобному господарстві академії. Проте ні, зараз цього краще не розказувати.

– Як би ви оцінили стан власного здоров’я? – змінює тему сивовусий дядько. Тепер він виглядає вже повністю серйозним.

Я мимоволі наморщую лоба.

– У мене другий розряд зі спортивного плавання, – я затинаюсь, здогадавшись, що питання було трохи не про те. – А щодо важкої фізичної роботи, то ви вже, мабуть, зрозуміли, що я не надто її боюсь.

Тепер вже і сивовусий уважно придивляється до мене. Незважаючи на вік, його сухорлява статура натякає, що він і досі у чудовій спортивній формі. Цікаво, хто він? Може пілот? Чи інструктор з фізичної підготовки?

– Ви займалися гірським туризмом чи чимось подібним? – продовжує цікавитись він. – Як ви переносите тривалу ізоляцію від людей і зручностей цивілізації?

– Ми з друзями часто їздимо до Карпат – інколи по два-три тижні ходимо пішими тропами. Не дуже популярними, там де менше людей. Не знаю чому, але мені завжди відчувала себе дуже затишно там – далеко від гамору і суєти великих міст.

Я згадую наші вечори високо в горах, коли ми ночували на полонині. Згори удалечінь відкривається величний краєвид, з долин піднімаються довгі пасма туману, і здається, ніби ти вже потрапив на небо. Особливо, коли лежиш на вершині гори, розкинувши руки, а вище тебе сама лише темна височінь, в якій одна за одною поволі загоряються перші зорі.

– А про що ви мрієте? – перериває мої спогади науковець, хитро посміхаючись. – Виглядає так, що у вас і тут все так гармонійно – сім’я, робота, друзі. Навіщо вам тоді полишати все це і рушати кудись так далеко?

Його голос звучить трохи іронічно, і я не одразу розумію, що він має на увазі.

– Знаєте, – починаю я, але мені зовсім не хочеться відповідати йому з гумором. – Я дійсно дуже люблю свою сім’ю, свій дім, свої рослини. Але ще з дитинства мене непокоїть дивне відчуття, що зрештою я не залишусь тут, що мені потрібне щось більше. Відчуття, що світ – безмежний, і що в ньому на мене чекає щось величне і прекрасне. І хай, навіть, все, що я вмію, це вирощувати помідори – але ж все одно і вони потрібні людям. А значить, там, де живуть люди, буду потрібна і я. Маючи при цьому змогу займатися тим, що я дійсно люблю. Хиба не так?

Члени комісії мені нічого не відповідають, роблячи якісь примітки у своїх записничках. Але з того, як вони переглядаються, я здогадуюсь, що відповідь їм сподобалась. Принаймні, зараз мені хочеться у це вірити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сергій зустрів мене у парку на березі Дніпра. Минуло вже три тижні після дня співбесіди. За цей час багато чого ще було зроблено – я здала купу аналізів, тестів, перевірок знань із загальних та профільних предметів. З Сергієм за цей час ми майже не бачилися, а телефоном мені не дуже хотілося розповідати, що зі мною відбувається.

Ми побродили старим, занедбаним парком. Десь тут було місце нашого першого побачення. Проте зараз парк був не у найкращому вигляді. Сніг вже майже розтанув, оголяючи грязюку, проте було ще холодно, і поміж голими деревами шугав пронизливий вітер.

– Ну як все пройшло? – Сергій привітно мені посміхнувся, коли ми присіли на паркову лавку.

Дякую за цікавість, проте щось забагато іронії відучувалося в голосі.

– Ти переживав за мене? – я теж спробувала відповісти жартівливо, але насправді мені було зовсім не весело.

Можливо тому, що я знала – Сергій ніколи не сприймав всерйоз мої мрії. А якщо й переживав, то скоріше за себе. І для цього були підстави. Адже якщо б у мене щось вийшло, це зруйнувало б усі його плани щодо мене.

– Просто не хотів, щоб невдача тебе засмутила, – Сергій, як міг, намагався зобразити турботу. – Я ж казав, що шанси там майже нульові.

Я мимоволі насупилась. Сергію, Сергію, чому ти так мало віриш у мої сили? Та й ніколи не вірив, я знаю це напевне, хоч і говорив, що любиш. Я завжди була для тебе лише дівчинкою із села з помідорами. На фоні якої завжди можна здаватися крутим.

Сергій спробував  мене поцілувати, але я відсторонилася.

– Ну чого ти, мала? Не переймайся! – але у його втішаннях я відчувала лише зверхність. – Скоро весна – почнеться новий сезон. Я допоможу твоєму батькові ставити нові балагани. Скажу чесно, я не фанат городніх робіт, але у цьому році, кажуть, ціни особливо підскочать. Можна буде озолотитися на ранніх помідорах.

Він підморгнув мені, але мене це зовсім не веселило. Обмежений, як і завжди. Дрібні проблеми, дрібні плани, дрібні думки. Раніше я якось цього не помічала, а може просто не хотіла помічати. Але чим швидше я рухалась уперед, тим більше відчувала, як Сергій тягне мене назад – пригинає до Землі. Ми завжди були з ним неначе з різних планет, але я занадто мало вірила у себе, щоб собі у цьому зізнатися. А зараз наші планети, схоже, розлітаються у різні боки.

– Ні, – ледь чутно проказала я.

– Що ні? – Сергій все ще глузливо посміхався.

– Тепер мені буде не до помідорів і не до балаганів, – видихнула я. Як же важко мені буде у всьому зізнатися, але зворотного шляху вже немає.

– Чому це? – він все ще не міг зрозуміти. – Ти кудись їдеш?

– Я лечу, – так само тихо відказала я.

– Куди це?! – Сергій здивовано подивився на мене.

Тепер настав час вже мені примірити на себе глузливу усмішку.

– А ти як думаєш? Спочатку на базу в Техас – на дворічну програму підготовки. А потім…

Я розгорнула перед ним великий гербовий конверт – лист із запрошенням. Я бачила, як округлюються Сергієві очі, коли він побачив на конверті герб Програми колонізації Марса.

– Ти?.. Пройшла?!. – лише й зміг вимовити він.

Я гірко всміхнулась.

– Ти радий за мене?

– Е… Ну… – Сергій хотів видавити з себе ще щось, але замовк на півслові.

Звісно він не був радий.

– Не переймайся, малий, – я пробувала посміхнутися, але не змогла. – Я так само вирощуватиму помідори, просто трохи в іншому місці – на іншій планеті.

Сергій довго мовчав. Мені теж нічого було йому сказати. Парком ширяв холодний вітер, і здавалося, мільйони кілометрів космічної порожнечі вже пролягли між нами.

– Мені вже час, – промовила я, підводячись із лавки. – Не проводжай мене.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .