Помідорка
У просторому кабінеті незвичайно тихо. Здається, чути було б і як муха пролетить, якби вона тут була.
– Назвіть себе своє повне ім’я, – чорнява жінка з відбіркової комісії уважно дивиться на мене крізь окуляри.
– Яковенко Ганна… – кажу я, знітившись, а потім поспіхом додаю: – …Василівна.
– Скільки вам років? – жінка свердлить мене очима.
– Двадцять один. У серпні буде двадцять два.
Широчезний стіл відділяє мене від трьох членів комісії, змушуючи відчувати себе ще більш маленькою і слабкою. Просторе приміщення для співбесід залите золотим світлом вечірнього сонця. Крім мене і членів комісії тут немає більш нікого. Сергій не прийшов провести мене на співбесіду, але я, мабуть, і сама не дуже цього хотіла.
– Звідки ви? – питає немолодий дядько із сивими вусами, що сидить направо від жінки в окулярах, і від звуку його голосу мені стає трохи спокійніше.
– З невеликого містечка на півдні України.
– Де ви навчалися? – продовжує він.
– Сільськогосподарська академія. Агробіологічний факультет.
Члени комісії переглядаються. Я не знаю, це добре чи погано?
– Маєте досвід роботи за спеціальністю? – знову запитує сувора жіночка.
Я ствердно киваю головою.
– Мій тато тримає невелике овочеве господарство. Так сталося, що половина нашого містечка вирощує помідори на продаж, і наша родина – теж не виключення. Ми всі допомагаємо батьку по хазяйству, тож і я з дитинства працюю на землі.
– Розкажіть нам про свою сім’ю, – спокійно каже сивовусий дядечко. Він чимось нагадує мені батька, і це мене теж заспокоює.
– Тато і мама одружені вже двадцять шість років, і все життя вони прожили у нашому містечку. Разом зі мною в них троє дітей – у мене ще є молодша сестра і брат. Вони поки що навчаються у школі, але вже теж допомагають по господарству, хоча, звісно, найбільше роботи перепадає мені.
– А ви хочете мати власних дітей? – зненацька питає жінка окулярах.
Це досить незвичне запитання для співбесіди. Я чомусь згадую про Сергія – ні, точно не зараз.
– Так, коли-небудь, у свій час, – не зразу відповідаю я і знизую плечима. – Але звісно, я росла у великій родині, тому мені здається, що для кожної людини це природно – хотіти мати сім’ю, дитину. Можливо навіть кількох, чому ні?
Жінка в окулярах щось записує у свої папери. Сивочолий дядько схвально киває і посміхається своєму сусіду. Справі від нього сидить невисокий чоловік середніх років, теж сивочолий, але з пишною скуйовдженою шевелюрою. Я чомусь одразу згадую Ейнштейна і навіжених вчених з комедійних фільмів. Не вистачає лише білого халата. Але ні, від вдягнутий у звичайний, хоча і не дуже офіційний костюм.
– Ваше хазяйство вирощує овочі у відкритому ґрунті? – серйозно запитує патлатий науковець.
Я хитаю головою.
– Зазвичай, ні. У нашому господарстві майже вся земля забудована такими довгими теплицями. У нас їх називають – балагани. – Я розвожу руками намагаючись показати, які широкі ці теплиці. – Клімат у нас не надто теплий, а ранні овочі цінуються найбільше і приносять непоганий дохід. А тому нам доводиться садити городину рано і потім захищати її від холоду.
– Ви коли-небудь стикалися з гідропонікою? – продовжує допитуватись вчений, короткозоро примружуючи очі.
– Так, – відказую я. – В нас не дуже багато землі, тому батько останнім часом багато експериментував з різними агротехнологіями, щоб збільшити врожай з кожного квадратного метру. В тому числі і з гідропонікою.
– А з крапельним зрошенням? – не відстає він.
– Так, теж, – киваю я.
– Ви що-небудь чули про вертикальне садівництво? – знов встряє жіночка в окулярах.
– Не тільки чула. Мій дипломний проект в академії стосувався ландшафтного дизайну вертикального саду.
Я мимоволі згадую, як я намучилась з тим дипломом, збираючи перед захистом підвісні конструкції у підсобному господарстві академії. Проте ні, зараз цього краще не розказувати.
– Як би ви оцінили стан власного здоров’я? – змінює тему сивовусий дядько. Тепер він виглядає вже повністю серйозним.
Я мимоволі наморщую лоба.
– У мене другий розряд зі спортивного плавання, – я затинаюсь, здогадавшись, що питання було трохи не про те. – А щодо важкої фізичної роботи, то ви вже, мабуть, зрозуміли, що я не надто її боюсь.
Тепер вже і сивовусий уважно придивляється до мене. Незважаючи на вік, його сухорлява статура натякає, що він і досі у чудовій спортивній формі. Цікаво, хто він? Може пілот? Чи інструктор з фізичної підготовки?
– Ви займалися гірським туризмом чи чимось подібним? – продовжує цікавитись він. – Як ви переносите тривалу ізоляцію від людей і зручностей цивілізації?
– Ми з друзями часто їздимо до Карпат – інколи по два-три тижні ходимо пішими тропами. Не дуже популярними, там де менше людей. Не знаю чому, але мені завжди відчувала себе дуже затишно там – далеко від гамору і суєти великих міст.
Я згадую наші вечори високо в горах, коли ми ночували на полонині. Згори удалечінь відкривається величний краєвид, з долин піднімаються довгі пасма туману, і здається, ніби ти вже потрапив на небо. Особливо, коли лежиш на вершині гори, розкинувши руки, а вище тебе сама лише темна височінь, в якій одна за одною поволі загоряються перші зорі.
– А про що ви мрієте? – перериває мої спогади науковець, хитро посміхаючись. – Виглядає так, що у вас і тут все так гармонійно – сім’я, робота, друзі. Навіщо вам тоді полишати все це і рушати кудись так далеко?
Його голос звучить трохи іронічно, і я не одразу розумію, що він має на увазі.
– Знаєте, – починаю я, але мені зовсім не хочеться відповідати йому з гумором. – Я дійсно дуже люблю свою сім’ю, свій дім, свої рослини. Але ще з дитинства мене непокоїть дивне відчуття, що зрештою я не залишусь тут, що мені потрібне щось більше. Відчуття, що світ – безмежний, і що в ньому на мене чекає щось величне і прекрасне. І хай, навіть, все, що я вмію, це вирощувати помідори – але ж все одно і вони потрібні людям. А значить, там, де живуть люди, буду потрібна і я. Маючи при цьому змогу займатися тим, що я дійсно люблю. Хиба не так?
Члени комісії мені нічого не відповідають, роблячи якісь примітки у своїх записничках. Але з того, як вони переглядаються, я здогадуюсь, що відповідь їм сподобалась. Принаймні, зараз мені хочеться у це вірити.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сергій зустрів мене у парку на березі Дніпра. Минуло вже три тижні після дня співбесіди. За цей час багато чого ще було зроблено – я здала купу аналізів, тестів, перевірок знань із загальних та профільних предметів. З Сергієм за цей час ми майже не бачилися, а телефоном мені не дуже хотілося розповідати, що зі мною відбувається.
Ми побродили старим, занедбаним парком. Десь тут було місце нашого першого побачення. Проте зараз парк був не у найкращому вигляді. Сніг вже майже розтанув, оголяючи грязюку, проте було ще холодно, і поміж голими деревами шугав пронизливий вітер.
– Ну як все пройшло? – Сергій привітно мені посміхнувся, коли ми присіли на паркову лавку.
Дякую за цікавість, проте щось забагато іронії відучувалося в голосі.
– Ти переживав за мене? – я теж спробувала відповісти жартівливо, але насправді мені було зовсім не весело.
Можливо тому, що я знала – Сергій ніколи не сприймав всерйоз мої мрії. А якщо й переживав, то скоріше за себе. І для цього були підстави. Адже якщо б у мене щось вийшло, це зруйнувало б усі його плани щодо мене.
– Просто не хотів, щоб невдача тебе засмутила, – Сергій, як міг, намагався зобразити турботу. – Я ж казав, що шанси там майже нульові.
Я мимоволі насупилась. Сергію, Сергію, чому ти так мало віриш у мої сили? Та й ніколи не вірив, я знаю це напевне, хоч і говорив, що любиш. Я завжди була для тебе лише дівчинкою із села з помідорами. На фоні якої завжди можна здаватися крутим.
Сергій спробував мене поцілувати, але я відсторонилася.
– Ну чого ти, мала? Не переймайся! – але у його втішаннях я відчувала лише зверхність. – Скоро весна – почнеться новий сезон. Я допоможу твоєму батькові ставити нові балагани. Скажу чесно, я не фанат городніх робіт, але у цьому році, кажуть, ціни особливо підскочать. Можна буде озолотитися на ранніх помідорах.
Він підморгнув мені, але мене це зовсім не веселило. Обмежений, як і завжди. Дрібні проблеми, дрібні плани, дрібні думки. Раніше я якось цього не помічала, а може просто не хотіла помічати. Але чим швидше я рухалась уперед, тим більше відчувала, як Сергій тягне мене назад – пригинає до Землі. Ми завжди були з ним неначе з різних планет, але я занадто мало вірила у себе, щоб собі у цьому зізнатися. А зараз наші планети, схоже, розлітаються у різні боки.
– Ні, – ледь чутно проказала я.
– Що ні? – Сергій все ще глузливо посміхався.
– Тепер мені буде не до помідорів і не до балаганів, – видихнула я. Як же важко мені буде у всьому зізнатися, але зворотного шляху вже немає.
– Чому це? – він все ще не міг зрозуміти. – Ти кудись їдеш?
– Я лечу, – так само тихо відказала я.
– Куди це?! – Сергій здивовано подивився на мене.
Тепер настав час вже мені примірити на себе глузливу усмішку.
– А ти як думаєш? Спочатку на базу в Техас – на дворічну програму підготовки. А потім…
Я розгорнула перед ним великий гербовий конверт – лист із запрошенням. Я бачила, як округлюються Сергієві очі, коли він побачив на конверті герб Програми колонізації Марса.
– Ти?.. Пройшла?!. – лише й зміг вимовити він.
Я гірко всміхнулась.
– Ти радий за мене?
– Е… Ну… – Сергій хотів видавити з себе ще щось, але замовк на півслові.
Звісно він не був радий.
– Не переймайся, малий, – я пробувала посміхнутися, але не змогла. – Я так само вирощуватиму помідори, просто трохи в іншому місці – на іншій планеті.
Сергій довго мовчав. Мені теж нічого було йому сказати. Парком ширяв холодний вітер, і здавалося, мільйони кілометрів космічної порожнечі вже пролягли між нами.
– Мені вже час, – промовила я, підводячись із лавки. – Не проводжай мене.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Оповідання класне, але у мене враження, що тут немає крапки. Все начебто на своїх місцях, а от історія не завершена. Успіху вам!
Гарна історія!
Мені завжди було цікаво, як бачать свою ситуацію люди, які зголошуються на проекти колонізації (поки що перспективні). Коли я була у віці героїні цього оповідання (а ліпше ще молодшою)), то ідея гайнути світ за очі в один кінець здалася би мені дуже привабливою. Тепер я би точно не погодилася, бо так, у цій затії точно буде багато суму і розлуки.
Герої і атмосфера дуже гарно передані.
Удачі на конкурсі!
“Це досить незвичне запитання для співбесіди. ”
Та ну. На жаль, дуже звичне запитання. Особливо, коли на співбесіді жінка. А якщо мова про співбесіду щодо польоту на Марс, то тим більше.
Фантастики тут мало. Я б сказала, що взагалі немає. Бо те, що плануються місії на Марс – це практично реальність. Може не через 2 роки, але скоро. Та й гг в оповідані лише співбесіду і аналізи пройшла. От якби вона таки полетіла…
Якби вона полетіла, то було б вже не оповідання, а принаймні повість або й роман 🙂
Ви вважаєте, що фантастика обов’язково має бути віддаленою від нашої повсякденної реальності?)
Я вважаю, що в фантастиці має бути фантастичний елемент. Описана історія в оповіданні запросто може бути відтворена в реальності із співбесідою, тестами, розірванням стосунків з хлопцем) що в них фантастичного?
От скажімо, якби гг вже була на Марсі і вирощувала там помідорки, при цьому згадуюючи, як вона проходила співбесіду і кидала заради Марсу свого хлопця, це могло б бути фантастикою.
Дякую за життєве оповідання! Воно таке спокійно-буденне, що мені навіть не вистачило фантастичності 🙁 Можливо, я занадто рано подумала про вирощування помідорів у невагомості – а це ж, здається було фантастикою років пʼятдесят тому, а зараз це рутинні досліди на МКС? А Марс назвали аж у фіналі, коли він вже не здивував.
Проте весь текст я щиро співчувала героїні, і була дуже рада, що вона знайшла сили здихатися того хлопця!
Мені не вистачило мотивації героїні. Якби на початку ще написати епізод. Не знаю – нещасне кохання, наприклад. Якась потаємна мрія тощо.
А так. Наче не на Марс летить, а на заробітки до Польщі.
Успіху на конкурсі!
Уже другий день не можу сформулювати свої враження від оповідання… Але не тому, що воно погане)) Просто я звикла до бадьорого тону оповідань про колонізацію інших планет. А тут мені стало сумно. Напевно, це все таки комплімент автору, бо я співчувала героїні та перейнялася її долею.
Бажаю успіху!
А хіба воно не позитивне? Колонізацію рухається, люди їдуть, а головна героїня знаходить себе і свою мрію – я думаю, все в неї буде добре! Хіба це не гепіенд? 🙂
Дякую! Ви дійсно зробили мені чудовий комплімент)
Так біологію гарно здавати. Вчите будову блохи. Вам кажуть про собаку розповісти, а ви кажете, що собака це така тварина у якої є блохи. І розповідаєте про блоху поки преподи не поснуть. Рибу загадали, ви знову, риба – це створіння у якого не водяться блохи, і знову про блоху.
Такий гарний текст, а головне як просто: згадали про Марс, ось вам і фантастика, згадали про помідори, ось вам і рослини. Все! Білет про фантастичні рослини зданий!
Давайте заліковку!
Ну змилуйтесь, пане! Ну які блохи?! Це ж такий художній прийом – перехід від приземленого до високого! ))
А Марс… Він, до речі, одного кольору з помідорами )))
Дякую за відгук!
:)) Ви хочете сказати, що словосполучення “помідори на Марсі”, це все, що необхідно для розкриття теми “Фантастичні рослини і як з ними жити?” :)))
Агов! Де агенти Марвел?!!! Тут круті фантастичні помідори одного з Марсом кольору! Нова Сага накльовується з бюджетом в сто тищ мільонів! Як таке можна пропустити?
Я нічого не маю проти вашого відмінного знання технологій вирощування сільхоз рослин. Але тема конкурсу дещо інша.
А чом би й ні? Звичайний помідор стає фантастичном, коли його виростити на Марсі))
Про картоплю з гімна на Марсі вже було. Настав час застовбити тему помідорів! )))
А агенти Марвел… Я звісно люблю комікси, але мій улюблений супергерой – це Пипець! Мабуть тому, що в нього зовсім немає ніяких суперздібностей 🙂
Побачити незвичайне у найзвичайнісінькому – це теж фантастика, я вважаю 😉
Картопля… Гарна ідея. А є ще кабачки, патісони. а потім ще тема фруктів на Марсі не розкрита. А є ще інші планети!
Цікавіше всього буде читачу, який завітає до книгарні з бажанням чогось почитати фантастичного або фентезійного.
А в книгарні відділки “На Марсі”, “На Веренрі”, “На Юпітері”.
А у відділках по полицям бестселери: “Помідори”, “вишні” “груші”. А заробляти скільки можна на таких книгах!
Головне над входом в книгарню повісити лозунг: “Читачу! Пам’ятай, ти мусиш побачити фантастику у всіх агропонних культурах!”
Тобто фільм “Марсіанин” ви не дивилися, я так розумію? 🙂
Там ще було про соуси, ізоленту і металобрухт))