Віщий сон

Довга суха гіляка стогне під зубами пилки, наче жаліється на важку долю. Я теж крекчу, в грудях бракує повітря. Вік бере своє, дев’ятий десяток ‒ то не жарти. І так Бог милість проявляє, що обходжуся без сторонньої допомоги. Ось, мушу пиляти дрова, бо хоч весна на дворі, а ночі все ще холодні, та й їсти на чомусь готувати потрібно. Волонтери до села регулярно привозять харчі, однак старій людині важкувато обходитись без гарячої страви. Вже досить я напостився, коли під окупантами сиділи.

У кожного в житті бувало: спиною відчуваєш, що за тобою хтось слідкує. Зараз так само. Обережно роззираюсь. Між деревами нікого не видно. Ще трішки й з набубнявілих бруньок з’являться перші листочки, а згодом і квіти. Саме ця пора мені найбільше до вподоби. Снаряди, якими щедро поливав нас ворог, обминули садок. Іншим обійстям так не поталанило, більшість мешканців із села повиїжджало. Залишилось лише зо два десятка душ, хати яких більш-менш вціліли, або яким нікуди податись.

Помічаю рух на вулиці за невисоким забором. Довго приглядаюсь старечими очима. Ага, так і є! Русява голівка. Я точно знаю, кому вона належить. Для таких гостей в мене є дещо припасене в підвалі. Подвоюю зусилля, хоч рука немилосердно ниє. Полінце падає на купу дров, і я із полегшенням опускаю пилку поряд. На сьогодні досить: серце б’ється занадто швидко, та й тиск, певно, підскочив.

Тепер слід знайти ціпок. Останній рік права нога в коліні скрипить, наче заіржавіла. Добре б поспілкуватись з лікарем, та де ж його знайти? А ще мені совісно з таким звертатись: стількох повбивало, покалічило, а в мене просто старечі хвороби. Знаходжу палицю й простую до льоху. В дитинстві я дивувався, що мій дідусь Тимофій Мефодійович так повільно, як на мене, спритного хлопчака, пересувався. Не думав я тоді, що самому доведеться на старості шкутильгати.

В пам’яті зринають спогади про діда. Мій батько загинув на фронті, а матір усенький день гарувала на фермі, то ж мене виховував Тимофій Мефодійович. Був він чоловіком не простим, знав цілющі рослини. З медициною тоді було кепсько, тож люди ходили до нього за порадами. І він їм допомагав висушеними травами, які сам же й збирав. Однак та наука мені до розуму не бралась, як дідусь не старався.

Одного дня, а то було напередодні Івана Купала, Тимофій Мефодійович повів мене на Зміїний пагорб. Про те місце ходили дивовижні чутки, наче там збирається всяка нечисть: чорти, упирі та відьми. Односельці обминали його десятою дорогою, навіть ті, які на зборах голосніше за всіх кричали, що релігія ‒ пережитки минулого. Я теж не хтів туди, але дідусь мовив, що мені там буде легше пізнати власне призначення. Він ще щось казав про місця сили, спадщину предків, та я був занадто малим, щоб те тямити.

Ми просиділи на пагорбі до сходу сонця. Точніше, я спав на кістлявих коліна діда, поклавши руки під голову, а він сидів, прямий, мов жердина, із заплющеними очима. Серед ночі я чомусь прокинувся. Незліченні зорі дивились згори, і мені здалось, що вони знають про мене все, всі мої слабкості й переваги. Знають моє минуле й майбутнє. Я прикрився від них дідовою куфайкою, яка слугувала мені за ковдру, та дарма, вони бачили мене наскрізь. Тоді я мужньо вирішив не ховатись, а подивитись на них. Узнати їхні секрети. Що було далі ‒ не пам’ятаю. Чи може то все тільки наснилось?

Вранці я розповів про видіння дідусю. Він нахмурився, лагідно мене обійняв, і не сказав більше нічого, скільки я не прохав. По його очах я зрозумів: він дуже шкодував, що водив туди онука. Через місяць Тимофія Мефодійовича не стало, а наступного року Зміїний пагорб розорали за вказівкою з району й засіяли пшеницею. Подейкували, що то був прадавній курган або язичницьке капище, може й так, не знаю.

Ось я вже біля льоху. Намацую в кармані сірники й коротеньку свічку, та запалювати не поспішаю з міркувань економії. Хоч сходинки вниз вузькі й стрімкі, я тут ніколи не оступався. Зненацька ціпок ковзає по гладкій вичовганій поверхні і я втрачаю рівновагу, падаючи на спину. Мені аж забиває дух від болю. От дідько! Кричати про допомогу? Майже вся вулиця порожня. Через п’ять хат живе стара Ганна Мітличиха, але вона така глуха, що й ворожий обстріл для неї здається мишачим шарудінням.

Хіба що та сором’язлива дівчинка, яка стоїть за забором, може почути мій кволий старечий голос. Утім, звати її не хочеться. Нащо дитині зайвих клопотів із немічним дідуганом? В неї і так психіка війною порушена. Що ж, якщо судилось мені тут загинути ‒ значить так тому й бути. Збираюсь із останніми силами. Спираюсь на лікоть, й дуже обережно підвожусь. Наче кістки всі цілі, проте спина ниє, як навіжена.

Найрозумніше тепер ‒ йти до хати й полежати. Десь із хвилину я вагаюся, намагаючись дотягнутися руками до забитого місця на спині, розтерти його. Врешті вирішую довести раніше задуману справу до кінця, чого б це мені не вартувало. Знаходжу свічку й запалюю непевний вогник. Розсовую по карманам те, за чим сюди йшов. Де мій ціпок? Осьдечки! Набагато повільніше, ніж зазвичай, вибираюсь назовні. З ногою проблеми, так тепер ще й у хребет мов хто розпечені голки позасував.

Стримую охкання, щоб не злякали дитину. Досить того, що виглядаю, як живий мрець. Простую до забору, визираю на вулицю. Нікого! Невже я так надовго забарився, що дівчинка побігла додому? Від розчарування з моїх грудей виривається стогін відчаю. Всі мої зусилля виявились марними. Що ж, значить день сьогодні явно не мій. Залишається розпалити в пічці й вигрівати хворі кістки.

Розвертаюсь до хати, й тут чую тоненький голосок:

‒ Добрий день, дідусю! Як справи? Як здоров’я?

Серце щемить від радості. Обертаюсь і бачу гостю. Виявляється, що вона сиділа навпочіпки під забором, тому я її не помітив. Мій син з онукою та двома правнуками кілька років тому виїхали за океан у пошуках кращої долі, тай там і зостались. Мене кликали з собою, та куди старому перед смертю по канадській землі совгатись. Я тут родився, мене тут і поховають. Ось за правнуками я дуже скучив.

‒ Оксанко, добрий день! ‒ кажу я бадьоро. ‒ В мене все чудово, дякую! А ти, як?

‒ Нічого, помаленьку, ‒ відповідає вона поважно, наче доросла жінка. Війна й справді зробила її не по віку серйознішою. Як, певно, й іншу дітвору по всій нашій країні.

‒ А я тобі знову гостинців маю.

Простягаю їй кілька великих червонобоких яблук. Вони виблискую в променях весняного сонечка. Всю зиму простояли, а наче щойно зірвані з дерева. Пахнуть свіжістю, й отією безпричинною радістю, яка буває лише в дитинстві.

Дівчинка бере соковиті плоди, в неї загоряються очі:

‒ Дуже дякую, Василю Івановичу. Таких смачних яблук, як у вас, немає більше ні в кого. Мама каже, що ви знає до них якусь особливу примову.

Я усміхаюсь у сиву бороду. Про мене односельці раніше ще й не таке говорили.

‒ Ти не встидайся, заходи частіше. Мені не так нудно буде. Та й пригостити тебе чимось у мене знайдеться, ‒ підморгую Оксанці на прощання. ‒ Й мамі скажи, щоб по картопельку прийшла. Якби був молодший ‒ сам би приніс. А так ‒ звиняйте.

***

Проводжу поглядом дівчинку, яка з життєрадісним підстрибом оминає калюжі, вертаючись додому. Хоч би нікуди з вулиці не звертала: навкруги небезпечного воєнного залізяччя досить розкидано. Та й обстріли ще бувають, хоч лінія фронту пересунулась на схід. Мені важко й уявити, що керує душами ворогів, які прирікають таких невинних діточок на страждання. Дуже шкода, що я занадто старий та немічний для того, щоб власноручно вигнати загарбників з рідної землі.

У пам’яті знову зринають спогади про власне післявоєнне дитинство. Смерть Тимофія Мефодійовича зробила моє життя менш цікавим. Невдовзі розпочалося навчання в школі. Особливого хисту до зубріння у мене не виявилось. Зате я залюбки допомагав матері на городі. Вона та навіть найпротивніші сусіди стали відмічати, що та городина, якою я опікувався, завжди давала щедрі й смачні врожаї. І цьому не ставали на зваді ні засуха, ні зливи, ні похолодання. Через це мене після закінчення школи мама відправила вчитись до райцентру в сільськогосподарський технікум.

Про ті роки й згадувати неприємно. Більшість предметів, які нам викладали, були зовсім непотрібними ні в роботі, ні в житті. А якими нудними були численні збори де нам розповідали, які ми щасливі, й що далі, з кожною наступною п’ятиліткою, станемо ще щасливішими. Не знаю, яким вже треба бути дурнем, щоб у таке вірити. Тому, отримавши диплом, здихнув з полегкістю. Й пішов працювати у рідний колгосп.

Голова поставив мене помічником до бригадира овочевого відділку. В’їдливий чолов’яга, від якого частенько тхнуло самогонкою, одразу мене незлюбив, бо гадав, що я хочу його підсидіти, й влаштовував мені іспити по знанню технології промислового вирощування всього, що тільки могло рости в нашій місцині, а деколи й того, чого на Україні зроду віку не сіяли. Звісно, що я постійно розчаровував бригадира й вважав би себе повним нікчемою до кінця життя, якби не один дивний випадок.

Того ранку я вийшов на поле, засаджене помідорами, щоб перевірити роботу ланки, яка його напередодні просапувала від бур’янів. Рослини якраз цвіли, тягнулись до сонця тендітними жовтими квіточками. Мить ‒ і моя свідомість наче розлилась по всій зелено-жовтявій площі. Я ніби був одночасно скрізь. У кожному листочку, у кожній пелюстці, у кожному корінчику тисяч рослинок. Відчував легенький подих вітерця, життєдайні сонячні промінчики, поживну товщу українського чорнозему.

Це було так неймовірно й ні з чим не порівняно. Я був одним цілим з тими кущиками. Можливо, подібне відчували древні мудреці й називали це просвітленням. Або то було схоже на магічні шаманські практики, коли, згідно переказів, дух людини вселявся у будь-яку рослину, тварину чи навіть камінь. Перебуваючи в тому стані я був щасливим настільки, наскільки це можливо. І сповнений тієї неземної радості я посилав кожній рослині імпульс любові, швидкого росту й щедрого плодоношення.

Все тривало кілька хвилин, але після того я твердо знав, що існує щось набагато більше, ніж те, про що пишуть в товстелезних підручниках чи розповідають приїжджі вчені лектори. І тим більше про таке не здогадувались бородаті чоловіки, портрети яких носили на врочистих демонстраціях поруч з багряними прапорами. Помідорне поле того року дало рекордний врожай: бригадир та голова отримали почесні грамоти від першого секретаря району й путівки у санаторій. За іронією долі бригадир у тому санаторії так з радості надудлився, що віддав Богу душу. Мене поставили на його місце.

Я ж був байдужий до подібних відзнак. Ще б пак, адже працюючи в полі я отримував набагато більшу насолоду, ніж інші робітники могли собі уявити. Про цей досвід я не розповідав нікому, хоч односельчани щось підозрювали й частенько випитували мій секрет. Навіть з газети якось занадився настирний кореспондент, ледве його спровадив цитатами з виступу генерального секретаря на останньому з’їзді партії. А з керівником господарства я заключив негласну угоду: він не вмішується в мою парафію, а я не цікавлюся тими нагородами, які він отримував завдяки мені.

Йшли роки, змінювались генеральні секретарі, президенти й голови колгоспу, а я все займався улюбленою справою та приносив користь людям. З віком мої сили поступово слабшали, зменшувались й урожаї. Настав час, коли сільськогосподарське товариство, яке утворилось на місці колгоспу, здало свої землі в оренду великому агрохолдингу. Його власник харчувався переважно морепродуктами та цитрусовими, бо жив у фешенебельних готелях на тропічних островах, тому овочі, що вирощувались на батьківщині, його мало цікавили. Мене врочисто спровадили на пенсію.

Та я не втрачав бадьорості, адже і в себе на городі та в садку можна було гарно та з користю проводити час. Звичайно всього, що виростало на моїй садибі, з’їсти я не міг, тож роздавав сусідам й всім охочим. Особливо дітям, які бігали до мене мало не щодня. З настирними й хуліганистими я поводився строго, зате з сором’язливими був лагідним. Вони на віддяку виконували різні дрібні доручення, розповідали новини й довіряли дитячі таємниці. Як же добре було до клятої війни!

Мої спогади зненацька обриває дивне відчуття, наче за мною знову хтось слідкує. Загроза чогось невідомого, що далеко виходить за рамки буденності, сповнює мій мозок. Озираюсь ‒ нікого. Підіймаю погляд у височінь ‒ небо чисте, лише подекуди розкидані біляві хмаринки. Можливо десь там, угорі, летить ворожий літак чи дрон? Мої старечі очі не можуть нічого такого розрізнити. Чомусь стає підозріло тихо.

Враз переді мною на відстані кроку з’являється кущ. Він схожий на шипшину: такі ж дугоподібні стебла, усіяним гачкуватими шипинками, та характерної форми листочки. Проте збиває з пантелику їхнє дивовижне синювате забарвлення. Через падіння в мене, певніше за все, струс мозку, як наслідок ‒ галюцинація.

‒ Вітаю, шановний землянине! Бажаєте вступити в контакт?

Ось вже й вчувається якась маячня! Ще цього мені бракувало сьогодні!

‒ Залюбки! Хоч з дідьком лисим, ‒ розсерджено бурчу я.

‒ Дякую за люб’язність! ‒ чується від куща. Складається враження, що він якось по особливому вібрує синіми листочками й цим генерує звуки. ‒ Ласкаво прошу на борт!

Я махаю ціпком, намагаючись прогнати кляте марення з-перед своїх очей. Палиця проходить крізь говірку прояву. Ага, що і треба було довести!

І тут на мене накочується непереборна сонливість. Йти до хати сил більше не має. Я опускаюсь на землю. Душу сповнює щемливе відчуття останньої подорожі з цього світу на той, з якого немає вороття. Одне шкода ‒ так і не дочекався на перемогу…

***

Поволі повертаюсь до притомності. Згадується все, що скоїлось перед цим. Добре, хоч не загнувся, бо гадав, що то вже стара з косою мене за комір схопила. Уважно прислухаюсь до організму. Дивно, що нічого не болить, не поколює, не ниє та не смикається. Навіть спина, яку пошкодив, як спускався до підвалу, не дає про себе знати. Серце б’ється рівно, спокійно, ніякої тобі аритмії. Що ж, пора розплющувати очі.

Виявляється, що я лежу на ліжку в кімнаті, яка нагадує операційну в обласній лікарні, де мені сорок років тому видаляли апендикс. Так само зі стелі на мене світить якась апаратура. Крім того, ліжко розташоване під певним кутом до підлоги, тому на ньому зручно лежати й без подушки під головою. Одначе, на цьому схожість з лікарнею закінчується. Кидається у вічі відсутність будь-яких додаткових меблів. Навіть простирадла та ковдри тут немає: власну наготу прикрити нічим.

«Де ж це я? Куди поділась моя одежа? Хто мене сюди відвіз?», ‒ думки бджолиним роєм тривожать свідомість. Може, мати Оксани, чи стара Мітличиха? Торкаюсь рукою обличчя й відчуваю чисто поголене підборіддя. Проводжу рукою по голові ‒ чудасія! Пальці застрягають в густій чуприні! Ну й справи, адже останнє волосся повипадало років двадцять тому. Все тіло виглядає підтягнутим: м’язи тугі, шкіра гладенька. Скоріше за все мене за кордоном підремонтували. Там медицина просунулась вперед, не те, що в нас.

‒ Агов! Хто небудь! ‒ зву я медсестру. Мій голос здається по-молодечому міцним. Вже й забув, що колись так басив. ‒ Підійдіть сюди, будь-ласка!

Ніхто не відповідає. Прислухаюсь ‒ навколо стоїть така густа тиша, яка буває напевно тільки по-обіді на Великдень. Може цей госпіталь розташований десь в горах, подалі від людської суєти? Або, стіни в палатах з якісною звуковою ізоляцією.

Стоп! Тільки зараз до мене доходить: я ніде не бачу дверей, або якогось отвору, через який можна вибратись назовні, навіть віконця немає. Зістрибую з ліжка й обходжу кімнату по периметру. Вражаюсь легкістю та швидкістю власних рухів. Коліно на правій нозі наче новеньке. Хоч гопак танцюй! Як же добре бути здоровим! Одначе, вихід так і не знаходиться. Я також заглядаю під ліжко, в пошуках люку, та все дарма.

Відчуваю, як сила нуртує в мені, кортить працювати. В дома ще стільки всілякої роботи, а я тут, в заперті. Підходжу до білосніжної стіни й спересердя гамселю у неї кулаком. Вона наче виготовлена з якогось м’якого матеріалу. Вгинається під ударами майже без шуму. Таке враження, що перину вибиваю, тільки пилу немає. Повертаюсь до неї спиною й луплю босою ступнею. Хто б пояснив, чого мене тут полишити?

Хіба, що… умисне тримають в ізоляції, бо я потенційно небезпечний. Щось на зразок душевнохворого. Не даремно ж я бачив чудернацьку галюцинацію, перед тим, як втратив свідомість й сюди потрапив. Знав я одного чолов’ягу, який по сто разів на день мив руки, бо йому здавалось, що вони брудні. Хтось вважає себе Наполеоном, а комусь випадає теревенити з шипшиновим кущем, наче з розумним співбесідником.

Тепер зрозуміло, чому здається, що я абсолютно здоровий та сповнений енергії, як в молодості. Це все хвора психіка. Насправді я такий самий немічний, як був. Лягти назад у ліжко й чекати, поки дадуть чергову порцію ліків? Вирішую все-одно не здаватися й будь-яким способом звідси вирватись. Для початку відходжу подалі від того місця, де гамселив, щоб розігнатися й використати власне тіло, як таран.

‒ Людино, заспокойтесь! Вам тут нічого не загрожує! ‒ звертаються до мене й у приміщенні матеріалізується той самий синюватий шипшиновий кущик.

‒ Хто ви? ‒ озираюсь навсібіч, в марних пошуках медичного персоналу. Бере злість, що бачу галюцинацію знову. ‒ Що вам потрібно? Як звідси вийти?

‒ Я ‒ розумна рослина, яка прилетіла зорельотом на Землю для оцифрування та вивчення флори й фауни, ‒ звук йде від стебел, щедро всіяних шипами та листям.

Від здивування завмираю, наче мене розбиває параліч. Значить я не псих, і то добре. Погано, що з тими, кого чужинці викрадають ‒ трапляються не дуже гарні речі. Принаймні таке сповіщали у газетах, які колись купувала моя онука.

‒ Люди для нас особливо цікаві. Однак дослідження особистостей розумних істот регулюється Галактичною Конвенцією і є добровільною справою,‒ кущик продовжує пояснення. ‒ Ви погодились на контакт, тому ви тут. Якщо бажаєте його перервати та заборонити подальше вивчення ‒ ми видалимо всі ваші персональні дані.

Про космічний корабель я, припустимо, одразу второпав. Сам в молодості радів, коли першу людину запускали на орбіту, а потім ще більше ‒ коли астронавти висадились на Місяць. Й про розумну рослину ‒ все ясно. Не гуманоїдам чи там якимось рептиліям або комахам у Галактиці лишень бути розумними, може й справді десь живуть високоінтелектуальні водорості чи шипшинові кущики.

Мене більше непокоїть оте оцифрування. Обчислювальну техніку в часи мого навчання показували лише на картинках. Вона належала великим інститутам й була розміром із шафу. Це тепер мало не у кожного вдома є комп’ютер. Молодь у цьому тямить, а ось таким, як я ‒ те все ні до чого. Видно інопланетяни свої комп’ютерні технології дуже вдосконалили, раз цей синюватий прибулець стільки про них патякає.

‒ Ви ‒ віртуальна копія особистості Василя Івановича, ‒ шипшина приберегла наостанок найбільш шокуючу інформацію. ‒ В даний момент ви існуєте тут, у віртуальному просторі, на борту мого корабля, а ваш фізичний оригінал залишився внизу. Я ‒ теж віртуальна особистість, оригінал якої перебуває далеко звідси на рідній планеті.

***

Від почутого в мене підгинаються ноги, не зважаючи на те, що вони віртуальні. Я опускаюсь на підлогу. Парадоксально відчувати, як прискорено б’ється серце, як легені ритмічно наповнюються повітрям, як кров пульсує у скронях й розуміти, що все це несправжнє. Люди, в яких ампутували руку чи ногу розповідаю, що довгий час відчувають відрізану кінцівку, мов живу. Тепер все моє тіло ‒ суцільна ілюзія. Як і ці думки, які зараз генерує моя бідолашна віртуальна свідомість.

Я ‒ лише послідовність одиничок та нуликів, чи ще якихось цифр у комп’ютері чужинського зорельота. Чого спересердя бовкнув, що залюбки вступив би в контакт хоч з дідьком? Якби знав чим все скінчиться ‒ рачки поліз би геть від синьолистої істоти. Та від долі не втечеш, як не старайся. Призвичаїтись до думки, що ти зі всіма спогадами, емоціями, бажаннями зараз лише масив інформації ‒ певно так само тяжко, як неандертальцю зрозуміти принцип дії атомного реактора.

‒ Запитуйте, що вас цікавить, ‒ порушує шалений біг моїх думок розумна рослина. Точніше її віртуальна копія. ‒ Контакт ‒ вулиця з двостороннім рухом.

‒ Для початку мені потрібна якась одежина, ‒ від холоду я не страждаю, але забобони соціального характеру даються взнаки. Без одежі ми почуваємося менш захищеними, відкритими для оцінювання, яке може бути не на нашу користь.

На мені з’являється білизна, сірі штани та зелена сорочка, й навіть шкарпетки з черевиками чорного кольору. На носку правого черевика помічаю заглибину. Згадую як вона утворилася: я зашпортався біля колгоспної контори об дошки, з яких потім збивали сцену для виступу поважної делегації з нагоди чергової річниці великого жовтня. Одразу впізнаю речі, які були куплені на першу зарплатню. Ймовірно, вони матеріалізувалися не випадково, а як доповнення до мого молодечого вигляду.

‒ Вибачте, не знаю, як до вас звертатись, ‒ перепрошую я.

‒ Ми не користуємося іменами, подібними вашим. Утім, для простоти спілкування, називайте мене Прибулиця.

‒ Ви ‒ жінка?

‒ У нас немає статей у вашому розумінні. Та коли вам так комфортніше ‒ вважайте мене жінкою. Головне, щоб ми швидко порозумілись й дійшли згоди.

Оце так толерантність! Такий чужак до кожного знайде ключик.

‒ Чому почуваюсь молодим та дужим? За паспортом мені пора на кладовище.

‒ Це проекція вашої особистості у віртуальний простір. При бажанні все можна відкоректувати, ‒ з готовністю пропонує шипшина.

«Душа людини завжди молода, скільки років їй би не виповнилось», ‒ згадуються слова мого дорогого дідуся. Тут я саме у вигляді душі, не інакше.

‒ Ні, дякую, ‒ заперечно хитаю головою. Старість ‒ не той стан, до якого варто прагнути. Хоч трішки відпочину від постійного скиглення зношеного організму. ‒ А як ви зі мною увійшли в контакт, якщо я не бачив приземлення зорельоту?

‒ Я спостерігала за вами, перебуваючи вгорі, за кілька кілометрів од вашого подвір’я, й сформувала своє голографічне зображення в потрібній локації. Таким же дистанційним чином після вашої згоди відбувся процес оцифрування.

Зручно, що й казати. Ні тобі полум’я та диму, які забруднюють навколишнє середовище та приваблюють зайвих свідків, ні скафандрів чи всюдиходів для переміщення по планеті, яку треба досліджувати. Тотальна економія на всьому, що видавалось за часів моєї молодості необхідним для космічних польотів майбутнього.

‒ Але я вас все-одно не бачив, ‒ зауважую я, ‒ хоч і заглядав у небо. Маскування?

‒ Не тільки. Цей корабель не більше м’яча, яким люди грають у футбол. А те місце, на якому розміщений ваш індивідуальний віртуальний простір та безліч інших, подібних ‒ займає об’єм м’ячика для пінг-понгу. Прогрес ‒ шлях мініатюризації й економії ресурсів, а не створення гігантських та неймовірно затратних транспортних засобів.

Те, що людство виглядає супроти цивілізації оцих шипастих рослин дрімучими дикунами ‒ річ очевидна. Інша справа, для чого ми їм, таким розумним й толерантним? Захоплювати землян вони явно не збираються. Якби це було їхньою ціллю ‒ лише один цей міні-кораблик впорався би зі всіма нашими повітряними силами, так само легко, як сучасний реактивний винищувач з літачками-етажерками часів першої світової.

‒ Ви могли б показати дещо з того, що назбирали-оцифрували на моїй планеті?

‒ Гаразд, ‒ чується відповідь. ‒ Слідуйте за мною.

Стіна розступається, утворюючи арку, через яку пропливає розумний кущик. Я виходжу за ним у темне невідоме. Здається, що холод пробирає до кісткового мозку, задихаюсь від морозного повітря. Раптом небо спалахує бірюзовим. У світлі полярного сяйва видно силует громіздкої тварин, яка повагом йде у наш бік. Зіщулююсь від здогаду: білий ведмідь. Тікати? Озираюсь ‒ позаду така ж грізна снігова пустеля.

Цікаво, віртуальну копію людини можна з’їсти? Дізнатися відповідь на щастя не доводиться: знову простір перед Прибулицею прорізає аркоподібний отвір. Поспішаю за інопланетним провідником і потрапляю в неймовірно красивий багряний захід сонця над невеличким ставком, зарослим біля берега очеретом. У воді плавають двійко граціозних білих лебедів. Ідилію доповнюють жаб’яче кумкання та сюрчання цвіркунів.

Не встигаю намилуватися картинкою, як ми переносимося у новий простір. Рудий котяра уважно спостерігає за сірим голубом на пологому скаті шиферного даху, розцяцькованого жовтуватими плямами лишайника. Тіло мисливця пружинить в нетерпінні, готове до вирішального стрибка. Обережно переставляю ноги, щоб не зірватися додолу. Кіт, зайнятий полюванням, не звертає на нас жодної уваги.

А попереду Прибулиці виникає вже нова арка. Із неї чується завивання вітру. Прислухаюсь ‒ ні, я помилився. То ‒ протяжне виття. Обережно заглядаю всередину ще одного індивідуального віртуального простору. Там ясна зоряна ніч, а на кам’яній брилі й дійсно сидить вовк, задерши вузьку морду до повного золотистого місяця.

Наступний віртуальний простір: яскравий сонячний день, ряди квітучих лип. Повітря сповнене солодким літнім ароматом. На лаві ‒ молода дівчина в рожевій сукні. Вона дуже вродлива, як на мене ‒ хоч з лиця напийся. Навіть серце болісно стискається через те, що красуня нагадує мою покійну дружину. Однак в неї опущені плечі, й занадто сумні, як на чудовий довколишній краєвид, очі. Здається, дівчина ось-ось заплаче.

‒ Не хвилюйтесь, людина нас не бачить. Ми користуємось особливим доступом. Якщо цікаво дізнатися, які емоції вона відчуває, про що думає ‒ можу потрібним чином сфокусувати ваше сприйняття. Обіцяю ефект повного занурення. Крім того, керуватимете відтворенням всіх її спогадів на ваш вибір.

‒ Хочу назад, ‒ сичу крізь зуби, ледве тамуючи обурення. ‒ Негайно!

***

Ось і відповідь, для чого ми здались цим підступним шипшиновим кущикам. Якби не Галактична Конвенція ‒ давно б усіх людей у свої віртуальні вітрини позапихали. Спостерігали б за нещасними душами, наче за персонажами кінодрам. І нічого від таких космічних дослідників не сховається. Наша пам’ять для них, наче відкрита книга. Хочеш, читай від народження й до старості, хочеш ‒ у зворотному порядку. А бажаєш ‒ ділись цитатами-епізодами з іншими сестрами по фотосинтезу.

У їхньому розміреному рослинному житті явно не вистачає таких перепитій, як у нашому. І цим вони схожі на вампірів, які хоч не потребують крові, але витягують з нас те сокровенне, що складає нашу сутність, що є ниточками, з яких зіткані наші душі. Мені згадується Зміїний пагорб, Тимофій Мефодійович й та ніч, коли мені привиділось жахіття про всезнаючі зорі. Не інакше, як віщий сон. От в яку халепу я потрапив!

Не те, щоб мені було чим соромитись. Я прожив свої роки достойно, як, певно, більшість людей. Огидною є думка, що якийсь брунькастий чужинець копирсатиметься у моїх мріях, смакуватиме гіркоту поразок, чи радість піднесень. А таке почуття, як кохання ‒ для нього буде не більше, ніж пікантною туземною приправою.

Без будь-яких переходів опиняюсь у приміщенні, що є точною копією моєї кімнати. Навіть через вікно бачу власний садок, за яким видніється чорний клапоть городу. В пічці затишно потріскують дрова. З фотокартки на стіні лагідно всміхається покійна дружина. Вона була набожною жінкою і точно не погодилась би на будь-який контакт з чужопланетянкою, вважала б її лукавою посланницею диявола.

‒ Чимось невдоволені? ‒ розуму шипшиновому кущеві не позичати. ‒ Ймовірно це через те, що ви керуєтесь культурними кліше, притаманними недостатньо високому рівню розвитку вашої цивілізації. Погляньте на все ширше.

Як же виховано Прибулиця ткнула мене носом в багнюку людської нікчемності!

‒ Багато у вас таких, як я? ‒ ледь стримуюсь, щоб не вилаятись. Хай чужачка і вважає мене безшерстною мавпою, яка недавно злізла з пальми, та через це не слід кидатися в дослідницю з космосу екскрементами. ‒ Ні, краще не відповідайте.

Стає лячно від того, що зараз почую занадто велике число.

‒ Ми нікого не силуємо. Навпаки, суворо дотримуємося норм галактичного законодавства, ‒ інформує синій кущик. ‒ Ви можете відмовитись від участі у нашому проекті і вас буде стерто, або скористатися унікальною нагодою й одержати в дарунок існування, тривалість якого нічим не обмежена. Вибір тільки за вами!

Приманка у цих ловців душ занадто спокуслива. Існувати, нехай і так, під мікроскопом, все-одно хочеться. А до багатьох речей і призвичаїтись можна. Якось бідолашні каторжани відсиджували у таборах десятки років, а там життя було далеко не цукор. Однак наглядачі не могли заглядати в свідомість бідолашних в’язнів, інакше мало хто б то витерпів. Мене аж судомить при думці, на якого нікчемного метелика, навічно пришпиленого віртуальністю, я тут перетворюся. Що не обрав би ‒ біда.

І тут з’являється ідея. В казках герой, який продавав себе чорту, натомість випрошував щось цінне. Чим я гірше? Що може бути важливішим од власної душі?

‒ Погоджуся за однієї умови.

‒ Все, що в моїх силах, ‒ запопадливо відгукується чужинська рослина.

‒ Будь-ласка, допоможіть здихатися ворогів з моєї країни. З вашими технологіями це за виграшки, наче мені прогнати зграю ворон із грядки. І тоді робіть зі мною все, що хочете. Живцем шкіру знімайте, в смолі кип’ятіть ‒ й слова поперек не почуєте.

‒ Не можу. Конвенція забороняє подібні втручання.

‒ Хоч дайте нам яку-небудь зброю, ‒ прошу я, відчай стискає горло.

‒ У мене її немає, ‒ відказує Прибулиця. ‒ Ми звикли вирішувати всі конфлікти виключно шляхом переговорів. Чом би вам не вчинити так само?

Дідько! Ще й осоружний представник інопланетної флори буде займатися словоблудством? Невже чужопланетянка не розуміє, що бувають випадки коли перемовлятися просто ні з ким. Нахабного ворога ніяк не посоромиш, не доведеш йому, що він вчинив не по совісті й не по закону, він прагне одного ‒ реалізації агресивних планів, його влаштує лише принизлива капітуляцію жертви.

Краще загибель, ніж провести вічність під опікою таких черствих до чужого горя, байдужих до несправедливості високоінтелектуальних істот. Парадоксально, що нишпорити по нашим особистостям їм видається цілком прийнятним, а от виправити кривду, підсобити хоч чимось в реальності ‒ то вже великий злочин! Так і хочеться спересердя плюнути в набундючену пику, або навіть щосили заїхати кулаком проміж лицемірних очей. Шкода, що у Прибулиці немає обличчя.

Ха! Те, що в безсердечної гості із космічних далей немає голови, тельбухів, рук та ніг, бо вона ‒ рослина, це дуже добре. Колись, замолоду, в мене винятково гарно виходило мати справу саме з такими організмами ще й у промислових масштабах. Щоправда менш розвинутими та реальними, але за своєю суттю подібними. Я вживався в них не згірше того, як шипшиновий кущик за допомогою спеціальних технологій в оцифровані екземпляри живих істот, що були зібрані на нашій планеті.

Що ж, вартує спробувати. Тільки замість побажання росту й врожайності пошлю їй щедру порцію негативу. Обхоплюю голову руками й намагаюся зануритись у той незвичний стан, в який потрапляв на колгоспному полі. Подумки уявляю, як у Прибулиці жовтіють та опадають листочки, тріскають стебла, сохнуть корінчики. Як застигають в провідних волокнах життєдайні рослинні соки…

‒ Ви… не такий, як інші. Це неможливо, не по правилам! ‒ фотосинтезуюча тварюка явно не чекала такого повороту. ‒ Припиніть, бо будете жорстоко покарані!

Зненацька відчуваю різкий біль, від якого хочеться завити, як той вовк: шипасті стебла, мов нагайка, луплять по мені. Хочу втекти від роз’ятреної господині зорельоту, та де там! Вона чіпляється до мого тіла намертво. Виникає враження, що я обмотаний колючим дротом, який повільно стискається. З численних ран юшить кров. Ще трохи й Прибулиця, наче лютий хижак, роздере мене на шматки!

Крізь неймовірне, неможливе в реальності страждання, бо перебуваючи у фізичному тілі від таких тортур я б давно втратив свідомість, помічаю, що мої попередні зусилля ні до чого не привели. Лише кілька листочків безпощадної мучительці злегка пожовтіли. Або я тут втратив магічну силу, або в мене не виходить бажати зла по-справжньому. На жаль, я не той чоловік, щоб зводити когось зі світу. Невже, всі мої зусилля даремні? І я сконаю, не виконавши призначення?

А може… Вчинити так, як я добре вмію?

Всі сили вкладаю в потужний імпульс любові й процвітання. Перетворюю власні страждання в позитивні емоції, в побажання того ясного щастя, до якого прагнуть всі істоти, особливо ті, що живляться сонячним світлом і теплом, чи теплом і світлом якоїсь іншої материнської зорі. Вживаюсь глибше в сутність Прибулиці. Проходжуся внутрішнім зором по її віртуальному тілі, лагідно торкаюсь кожної тендітної клітинки, пошепки прошу вибачення за попередню недолугу поведінку.

Відчуваю, як колючі пута повільно слабшають, а потім інопланетянка відпускає мене зовсім. Та я тільки підсилюю зусилля. Накачую у володарку віртуального простору потоки первозданного щастя так інтенсивно, як тільки можу. Помічаю, як на стеблах рослини утворюються маленькі пупляхи, а згодом вони розквітають великими червоними квітами. І шипшина, о чудо, перетворюється на прекрасний трояндовий кущ. Я й не сподівався на подібний результат! Відчуваю, як особистість Прибулиці сповнює те, що у християн звалось би райською благодаттю, а у буддистів ‒ нірваною.

Як довго зможу підтримувати чужинську рослину в такому стані ‒ відає один лиш Бог. Поки вона на сьомому небі, маю скористатися нагодою: іншого шансу не буде. Й не для того, щоби пізнати секрети шипастих мешканців далекої планети. В мене є важливіша робота. Мить ‒ і я відкриваю доступ до сенсорів космічного корабля.

Виявляється, що я парю у високості, наче жайворонок. Унизу ‒ різнокольорова мозаїка з клаптиків полів: яскраво зеленіє озимина, сіріють площі, підготовлені під посів ярих культур, а ділянки, що того року не оброблялись ‒ жовтіють засушеним бур’яном. Виблискує в променях сонця дах каплички біля цвинтаря, на якому поховані моя дружина, мати, дід Тимофій Мефодійович. Помічаю крихітні будиночки рідного села. Знаходжу оселю Оксанки та її матері. Осьдечки живе Ганна Мітличиха, а далі й моя садиба.

В останнє милуюся дорогою моєму серцю місциною. Знаю, що за хвильку спрямую слухняний зореліт на схід. Туди, де йдуть криваві бої. І нехай на борту цього чуда інопланетної техніки справді відсутня зброя, я обійдусь і без неї. Головне, вжитися в ті рослинки, що ростуть на лінії фронту. Послати їм благодатний імпульс. Щоб вони лагідно сплітали ноги окупантам, щоб з радістю встромляли колючки в їхні тіла, щоб з любов’ю шмагали гілочками по перекошених від ненависті до нас пиках.

Розумію, що для перемоги цього буде недостатньо, потрібні злагоджені зусилля всіх родів військ, усього нашого стражденного народу, але мій внесок може стати саме тією піщинкою, якої не вистачало, щоб переламати хребет підлому ворогу.

Принаймні, я буду в це вірити. Й це зігріватиме душу, коли Прибулиця врешті поверне контроль над кораблем. Навіть не сумніваюсь: мене не просто видаллять, а довго й старанно розпинатимуть на якомусь поважному Галактичному судилищі. Та будь-яка нелюдська кара мене не страхає. Я ні про що не шкодую. Вічні страждання у пеклі ‒ прийнятна ціна за спасіння Батьківщини. Так вчинив би кожен на моєму місці.