Остання відьма
Сонце впало стиглим яблуком за небокрай. У хаті тепло, пахне прохолодною м’ятою і гострим полином – під стелею на балках висять пучечки трав. На припічку сидить дід і колупає люльку. Двійко онуків влетіли у хату немов сполохані горобці. Дівчина років шістнадцяти з волоссям як стигле жито, а за нею хлоп такого ж віку тільки смаглявий, як той циган.
– Діду, діду! – онука кинулася до нього.
– Кхе-кхе! – дід відклав у бік люльку. Не часто Полінка так прибігає. Обійняв її, а вона ледь не плаче. А брат лише грізно блимає своїми чорними очиськами з-під лоба.
До хати увійшла баба Параска. Круглобока, як невеличкий гарбуз і відразу вперла руки в боки.
– Будеш тут диміти – спати підеш під шовковицю!
– А ходім надвір! – тупнула босою ногою Полінка.
– Ходім, – посміхається у довгі сиві вуса з жовтими прядками – носогрійку забагато курить дід.
– Тільки до півночі, щоб у хату зайшли, – бурчить баба Параска. – Нечистий після опівночі царюватиме. Не божий час. Нічого православним робити надворі.
– Ба, знову ти зі своїми забобонами! – розсміявся хлопак. – Вік науки й техніки! Передових технологій, а ти зі своїм нечистим.
За що одразу отримав від баби легенького потиличника. Баба Параска подивилася у червоний кут на ікону Божої Матері прикрашеною вишитим рушником; перед нею горіла лампадка й перехрестилася:
– Пробач раба Божого Леоніда за дурню, бо не відає, що патякає.
– Мене звуть Леон, а не якийсь там Леонід! – обурився хлоп й почухав потилицю.
– Для своїх великорозумних батьків можеш бути ким завгодно, а перед Богом ти – Леонід. Так тебе хрестили, так і відспівувати будуть, прости Господи, – баба знову перехрестилася і зашепотіла молитву Чесному Хресту.
– Льончик-панталончик! – захихотіла сестра.
Леон скривив мармизку й закотив очі, мовляв, дістала свома дитячими дражнилками.
– От мавпеня! – по-доброму лайнувся дід і вийшов на двір причиняючи за собою двері.
Там під старою величезною шовковицею, яка вже давно нічого не родила, стояло панцирне ліжко. Каркас старанно пофарбований у небесно-блакитний, а під пружини підкладені двері старої шафи. Зверху – два матраци й перина. А ще велика пістрява ковдра. Над ліжком – простирадла, що утворювали намет. Зверху з плівки, щоб дощ не намочив, а під ними світлі, щоб сонце не припікало.
Онуки скинули шльопки з босих ніг і вмостилися на ліжку. Дід сів, розкурив люльку з карбо на «чашці», випустив цівку густого пахучого диму.
– То що сталося?
– Полька… – хлоп підтягнув під підборіддя коліна, але мовчав, зиркаючи на сестру.
– Любка – стерво! – випалила Поля. – Вона хотіла… Та ну її у дупу! – лайнулася вона й заклякла, не зводячи очей з діда.
– Та ну тебе зі своїм коханням! – гримнув Леон. – Що у того Макса таке, що ви за ним бігаєте! А твоя Любка – дурепа! Нема ніяких приворотів! Їх у природі не існує!
– А ну, ша!.. – гримнув дід.
Полінка з вдячністю подивилася на нього. Дід все розумів, що у Полі перше кохання. А її Макс, скоріш за все забажав чогось більшого аніж поцілунки. Та отримав від іншої те, що не дала йому Поля. Та не можна напряму запитувати у неї – вона тонка натура. Скло б’ється легко, а от склеїти не вийде. Бо для того, щоб вийшло нове, його потрібно сунути у піч. А його Полінка цього не переживе. Дід зітхнув.
– Чуєш, мала, – дід дістав носогрійку, на «чашці» якої загадкове карбо майже стерлося, бо дід постійно носив люльку у кишені; набив духмяними травами й чиркнув сірником об коробку. Попихкав, розкурив люльку і випустив довгу густу цівку ароматного диму. – Не хочеш розповідати, то діло таке… – він помовчав. – А я ось вам що розкажу. І ти, Леончику, послухай, може й десь стане у пригоді…
Онуки затамували подих. Дід зрідка розказував щось. А якщо й розказував, то історії ці назавжди залишалися у їхніх серцях.
– Так от…
Жила собі колись давно удовиця Стася. Личком як ніжна троянда, станом, мов виноградна лоза, а волосся мов сонячне проміння. Очі немов гірський серпанок, що стелеться кришталевим струмком. Як йшла Стася вулицею з коромислом, то хіба що сліпий не милувався вродою. А їй і коромисло з відрами як та пір’їнка. Вельмишановна пані, а не проста селянка. Привіз її у ті краї колись козак на прізвисько Дунай. Привіз, одружився і загинув майже через місяць. Дівчина й не зрозуміла як се бути дружиною. Ні до кого приткнутися, бо сирота. Годила б свекрусі, а та не пережила смерті сина й пішла за ним тільки й того, що встигла хату на Стасю переписати, щоб невістка без нічого не залишилася і лиха доля її не спіткала. Стася плакала довго, три роки у жалобі ходила. А потім наче переродилася. Розквітла мов маків цвіт.
Староста Супрун слину ковтав і облизувався, дивлячись на вдовину красу, а у неї характер – сталь! Спробував до неї клинці підбити й отримав облизня. Дружина Супруна Палажка ненавиділа вдову всім серцем, звала її як стару бабцю – Дунаїхою.
– Ти б свої бичачі очі на цю пройдисвітку так не викочував! – лаяла Палажка Супруна. – Думаєш я сліпа?! Ти б краще б пошукав чоловіка нашій Юльці. Їй от-от сімнадцять буде, а женихів зась! Бо всі біля Дунаїхи в’ються! Медом їм там помазано чи що? А може вона хвойда? Може вони до неї за цим, – Плашка зігнула у лікті руку і ляснула другою по згину, – ходять? А що їй? Не зітреться!
– Та щ ти таке кажеш, дурноголова?!
– Я діло кажу! Сам подумай: і паркан полагодили, і сарай поставили, і дах нормальний зробили. Це за гарні очі? Кажу ж тобі – їй втрачати нічого! А мужики хмелем навколо в’ються. Чи швачки зараз так багато заробляють? А до нашої Юльки хто ходить? А вона що, дурніша за Дунаїху? І вродлива, і працьовита, і-і-і… – Вона не знайшла більше слів і від досади сплюнула.
– Еге ж, особливо роботяща, – мугикнув Супрун і вийшов з хати. Та дружина мала рацію. Треба Юльку видавати заміж. Та от за кого? Хлопців у селі не густо. Дівчат більше. Заможних – троє. Перший – Олекса його старший син, тож, мимо. Другий – Арончик син корчмаря. При згадці корчмаря Супрун скривився як середа на п’ятницю. Довгоносий худорлявий незграба з пейсами. Позаочі він називав родину корчмаря жидівськими мордами. Тож жидівська морда йому не потрібна. І у них, жидів, свої правила: гойку за дружину, хвала Всевишньому, вони ніколи не візьмуть. Залишається Ничипір Непийвода. Колишній побратим Дуная. Справний козак. Років через п’ять, якщо не загине, може й отаманом стане.
Супрун не став тягнути вола за роги, підкрутив пальцями вуса і рушив до хати козака, що стояла майже двір у двір з будинком Стасі.
– Здоровенькі були! – староста зняв бриля – сонце добряче б напекло лисину, якби забув його вдома. Він поклонився старій жінці пані Устині, що стояла на подвір’ї і перекладала зі служницею яйця у кошик.
Жінка підвела очі, посміхнулася куточками губ.
– Драстуйте, пане староста. Може квасу? – запропонувала вона.
– Можна, бо пече як у пеклі, – староста витер піт як кріпак – рукавом конопляної сорочки.
– Жужка, принеси-но квасу пану голові. А ви у тінь проходьте, Ничипір з побратимами навіс зробили за хатою. Ходімте, пане Супруне, зараз Жужка кваску холодненького принесе.
Вони пройшли за хату в яблуневий садок, у якому стояв шатер під яким стіл і дві лавки.
– Сідайте, – запросила пані Устина жестом запросила старосту, а сама всілася навпроти й схрестила на грудях руки.
Прибігла Жужка з тацею, хутко розстелила рушник, поставила глечик з двома кухликами, налила золотавий квас. У кухлик пана старости шубовснули дві родзинки. Він це сприйняв як добрий знак. Він жадібно припав до кухля. Краплі квасу впали на сорочку, та староста не звернув на це уваги. Він крекнув, витер долонею рота й гучно ригнув.
– То які справи привели до моєї оселі самого старосту? – жінка не зводила погляду з червоного від липневої спеки обличчя пана Супруна.
– У нас товар, як то кажуть, а у вас купець.
– Он воно що, – хмикнула пані Устина і дрібними ковтками випила пів кухля квасу. – Хіба тепер нові звичаї – батько нареченої шукає жениха?
– Так час плине, дівоча врода в’яне. А Юлю я можу просватати тільки за Нечипіра. Більш нема за кого.
– Ваша Юля гарна дівка, та може по хуторах пошукаєте? Он поблизу Верхніх Ховрахів двійко заможних хлопців, у Малинівці чверть села так точно не жонаті. Дався вам мій син!
– То ви відмовляєте?
– Він дорослий самостійний чоловік. І сам вирішує свою долю. До того ж, через тиждень у нього заручини зі Стасею. У моєму домі слово чоловіка – закон. Якщо Ничипір так схотів, то так тому і бути. А ви прислухайтесь до моєї доброї поради й пошукайте по хуторах чи в Малинівці.
Супрун скривився – мав він таку звичку, якщо щось не по його, то він кривився. Спочатку отримав облизня від Стасі – іч, клята дівка знехтувала ким, ним! – а тепер ще й від пані Устини. От тобі й дві родзинки!
– То такий квас кислий? – відпустила шпильку мати Ничипіра.
– Та то доля кислиць насипала ні за що.
– І таке бува, – пані Устина підвелася, показуючи, що на цьому розмову закінчено.
Староста пішов не прощаючись. Тільки вийшов з двору, а на сусідньому подвір’ї Стася пере. Поділ спідниці підіткнула з обох боків. Ніжки біленькі, тендітні. Рукава сорочки закачані по самісінькі плечі, а нахиляється Стася над цеберкою низенько. Серце обдало жаром. Воно й зрозуміло чому Ничипір накинув на неї оком. Супрун облизав губи. Він наче й не пив того квасу. У горлянці пересохло мовби він з ранку і краплини води не випив. З досади пішов до кума Павла.
Кум Павло служив попом у храмі святого Миколая. Він щойно викачав мед і вигляд мав такий, наче щойно відбулося Друге Пришестя Христа.
– Щось рано ти качаєш, – замість привітання випалив Супрун.
– Во славу Господа! – перехрестився кум і благословив хресним знаменням старосту. – Так різнотрав’я. Тре звільнити рамки для липи. Бо мені там мішанина не потрібна, – кум поставив на стіл глечик меду і зняв з горличка чисту ганчірку. – Пригощайся, куме. Бо щось ти червоний як буряк у квасі. Щось сталося?
При згадці про квас, староста здригнувся, наче йому за комір розтопленого сала вилили.
– Та що з тобою коїться?
– У тебе щось є горлянку промочити?
– А чи не заспекотно? – питанням на питання відповів кум.
– Та хай йому грець! – і пан староста вивалив на кума всі свої негаразди. – Отакі справи, – завершив він.
– Діла-а-а, – протягнув кум. – Що робити будеш? Сватати Юльку за Арончика?
– Жидів у моєму роду тільки не було! – лайнувся Супрун.
– Ісус теж, по-твоєму, жид?
Супрун зітхнув. Бога він намагався не гнівити. Але не завжди у нього це виходило. Он взяти наприклад ту кляту Стаську! Тільки одним очком на неї поглянеш і все, повна голова дурниць і гріха!
– Чого мовчиш, кажи, – Павло дивився на нього не грізно, але щось таке неприємне відчувалося у його погляді.
– Так то Христос, – видихнув Супрун, – а то Арончик.
Павло прошепотів коротку молитву, похитав головою і перехрестився.
– Є квас, є прохолодний м’ятний відвар, є кисляк. О, матінка вчора варила компот з падалки.
– Давай компот, квасу я вже напився.
Кум приніс компот, духмяні маленькі пісні (бо середа) булочки.
– І що мені робити? Я і так почуваю себе наче гідність десь загубив. Це ж треба було – піти самому у якості сватів до Ничипіра! Ганьба! Щоб староста ходив і принижувався? Та я ж заради Юльки, – виправдовувався Супрун.
Так він і просидів допоки на небі не з’явилася Чепіга – все не хотів додому йти, бо розмова з Палажкою нічого хорошого не обіцяла. Так і сталося. Палажка хіба що вуса Супруну не відірвала від гніву – як могли знехтувати їхньою дитиною?! Ще й хто?! Якісь там Непийводи!
Юлька за стінкою чула батьківську лайку і теж кусала губи. Зі Стасею мало хто приятелював. Була вона чужачка, сама по собі. Так і не прижилася у них. Ні з ким не пліткувала, у гості ні до кого не ходила і до себе нікого не запрошувала. Ніхто не знав навіть коли у Стасі день народження. А от чоловіки кругом неї крутилися дзиґами. Баби у перші місяці її вдівства влаштовували засідки, але марно – Стася мирно сопіла одна-однісінька на широкому ліжку, а в ногах лежав калачиком мордатий рудий кіт Панько.
І знала клята Супрунова баба, що Стася чиста, а от обісрати – завжди готова, без цього жити не могла. За Юльку й горлянку б перегризла. Юлька прокусила від досади нижню губу, зойкнула й усілася на ліжко. Спекотно. Вікно відчинеш – комарів повна хата буде. І ніщо їх не бере! Даремно мати горщики з журавцем на вікна поставила та часник порозвішувала – це крилате кодло так просто не знищити.
Подумки вона знову й знову поверталася до лайки батьків. І материна правда – хіба Дунаїха пара Ничипіру? От із нею він би був гарною парою! Такою, що всіх би завидки брали. Та хто їй нещасній допоможе Ничипіра у свій бік повернути? Юлька згадала Стасю і гірко зітхнула. Вона занадто звичайна проти неї. Не відіб’є, можна не старатися. Хіба що приворожити. А чом ні? Завтра зранку поки батьки сплять піде до останньої відьми, що живе край дороги. Її хата остання, як і вона сама, бо не народила дитину, нікому знання передати. Одразу як сонце на небокраї забринить першими промінчиками, так і піде.
Сказано, зроблено. Швидкоруч зібрала кошик. Поклала яйця, кружало ковбаси й глечик молока, накинула хустку, насунула на самі очі, щоб не одразу зрозуміли, що так рано дочка старости йде до відьми. Пішла не широким шляхом, а городами. Поділ сукні одразу ж вимок у рясних росах, а на ноги зібрала слимаків і равликів. Біля відьминої хати озирнулася – нікого. Здалеку почувся ріжок пастушка і мукання корів. Встигла!
Відьма вийшла з-за рогу хати, мовби чекала на неї.
– Добрий ранок, – привіталась Юлька, намагаючись приховати хвилювання.
– Може й так, – замість вітання відповіла відьма. – Чого тобі?
– Заміж хочу.
– То ти свататись до мене прийшла? – здивувалась відьма й примружила яскраві зелені очі. На якусь мить Юльці здалось, що в них закрутилися пекельні вогники. Про пекло вона не одноразово чула на недільних проповідях отця Павла. І уявляла його по-своєму. Бо ніхто з живих з того світу не повернувся і не розказав як воно там.
– Та я… Та мені… Я хочу за хлопця! За Ничипіра, а він… – Юлька потупилася і замовкла.
– А він незабаром заручиться зі Стасею, – закінчила відьма замість Юльки.
Худорлява фігура відьми наче парила над високим кущем порічки, що ріс прямо перед хатою. Ще й сиве волосся заплетене у косу й укладене німбом робили її постать потойбічною. Як та Баба Яга, що однією ногою стоїть у Наву, а другою у Яву. Юлька здригнулася – а якщо у неї не хата, а домовина? Підійняла на відьму злякані очі, а та лишень посміхалася. Недобре посміхалася, так недобре, що Юлька геть уся покрилася сиротами.
Хустки відьма вдягала рідко. І ті з осені по весну. Носила дивні вишиті сукні з домоткані. Й жодного разу її не бачили у спідниці. Бо кажуть, що саме так, в сукнях, відьми стягують з людини зло. Воно крізь них уходить в землю. Тому їм не можна перетинати себе, щоб це зло всередині не залишилося і не заволоділо її тілом і розумом.
– Ходім, якщо ти все вирішила, – відьма нарешті відчинила двері.
Юлька трохи повагалась. Та чи за тим вона прийшла сюди, щоб стовбичити мов істукан? Видихнула, подумки перехрестилася і увійшла.
В хаті пахло травами й медом. Світло, чисто, затишно. На припічку спить розвалившись на спині здоровезний чорний мов вугілля кіт. Ще й лапами уві сні дриґає. Але як тільки Юлька підійшла ближче – розтулив одне око. Жовте, як стигла диня. Юлька заверещала, чим налякала кота, той миттєво скочив на лапи, вигнувся коромислом, розпушив хвоста й дременув з хати.
Відьма розсміялася.
– Оце так гостя! Щоб мій Шубуршун так себе вів – це треба постаратися! – вона сміялася голосно, відверто, нахабно. А Юлька переминалася з ноги на ногу і не знала куди подіти клятий кошик, який раптово виявився зайвим.
– Еге ж, – відьма буцімто прочитала її думки. – Це зайве. Бо я харчами не беру.
– А… а чим ви берете? – у горлі пересохло, говорити стало складно, наче хтось згустив повітря прохолодного ранку й воно перетворилося на молочний кисіль. Холод обійняв мокрі ноги Юльки, ще й клята сукня прилипла до ніг.
Відьма наблизилася до дівчини, зазирнула в обличчя так, наче вивернула на світ божий її душу. Подих перехопило, та від жаху Юлька не могла навіть пискнути.
– А що не шкода? Може віддаси молодість і вроду? А може солоденький голос чи гострий зір? А може хочеш порадувати мене віком? Віддай мені хоч десять рочків і я допоможу тобі! – пролунало у самісінькій голові Юльки. Їй здалося, що відьма вхопила її за горло й почала душити.
Вона не втримала кошик, той упав, яйця побились, глечик тріснув і тепле молоко полилося цівками на її ноги мов кров. Юлька затремтіла від задухи, думки кониками-стрибунцями скакали в голові. Що ж їй не шкода? Молодість і красу – шкода. Вік собі вкоротити заради весілля – теж шкода. Голосу і зору – ще більш шкода. Що ж віддати? Що ж віддати?! А може…
– Дунаїху… – нарешті ледь чутно прохрипіла Юлька. – Її, сучу дочку, не шкода.
Й відразу стало легше, повітря знову наповнилося вранішньою прохолодою. Кошик дивним чином знову опинився в руках Юльки. Цілий-цілесенький.
– Не потрібно мені твоїх гостинців. Ще й кисляка гнилого с якогось переляку приперла, – пхикнула відьма. – Хіба мати не доїла вранці корову?
Юлька відкинула з глечика ганчірку – молоко зверху вкрито товстим шаром цвілі. Як так? Що за чортівня? А потім наче обухом по голові гепнуло – от дурепа, хто ж до відьми з молоком ходить? Відьми молока не п’ють, а якщо й п’ють, то з чорної корови чи кози. А у них немає жодної такої – усі руді чи плямисті.
– До-до-доїла, – з переляку Юлька почала заїкатися.
– То треба було свіженького солоденького принести, а не це, – відьма знущалася з Юльки і їй це подобалося. – То що саме ти хочеш?
– Заміж за Ничипіра, – впевнено відповіла Юлька.
– І все? – здивувалася відьма.
– А що ще?
– Та я ж не знаю, – знизала плечима відьма, обходячи кругом Юльки. – Це ти до мене прийшла, а не я. Я не знаю чого твоя паскудна душечка бажає, – у самісіньке вухо прошепотіла відьма.
– Паскудна? – Юлька закипала від злості.
– А яка ж? – голос відьми мов гречаний мед ллється. – Хочеш жениха у вдови забрати й нею ж розплатитися? Чи такому вас, йолопів, вчить Святе Писання?
Юлька знову вкрилася сиротами, холодний піт виступив на лобі крупними краплями.
– А що ж ви хочете?
– У тебе ж є ще одна сестра?
Юлька впала на коліна.
– Благаю, тільки не Ярину!
– А чому ж ні? У мене дочки нема, а вона у вас сьома. Буде з неї відьма. Віддай мені її. Я її всього що знаю навчу.
Кляте курво! Й дізналася, що у матері трійко дітей не вижили після Юльки. Усі троє хлопців місяць прожили й померли. Тихо померли. Вночі. А народилися здоровими. Жоден не дожив до сорокового дня, коли можна було похрестити. Але імена дали усім. І отець Павло особливу молитву читав над ними. Бо стали б брати потерчатами й такого горя б наробили, що все село б могли знищити.
– А якщо збрешеш? – Юлька глибоко дихала й не сміла підняти на відьму очі. Втупилася у долівку.
– А ти перевір! – зареготала відьма. – Віддай і подивишся.
Юлька кусала губи, прокусила знову до крові. Відьма мов упириха повела носом. Нарешті Юлька подивилась на неї – стоїть клята, руки схрестила на грудях. А та коса чорним німбом проти сонця здається.
– А гарантії?
– То я тобі винна якісь гарантії? – знову зареготала відьма. – Не хочеш, йди звідси. То тобі так заміж за Ничипіра закортіло, що малявку шкода. Не з’їм я її. Кажу ж, мені знання передати потрібно. А твоя сестра для цього як ніхто інший підходить.
Юлька думала. І заміж хотілося, і сестру аж до болі у серці шкода. Любила вона Яринку. Вона довірлива, лагідна, весела. Ластилася до неї як цуценя. В очах забриніли сльози, вона встала на ноги.
– Клянися проклята, що не вб’єш її!
– Не вб’ю, – запевнила її відьма.
– Клянися!..
– Ти хто така, щоб я тобі клялася?!.. – розлютилася відьма. – Чи мого слова недостатньо?!
– Клянися!.. – не відступалася Юлька.
– Йди геть!.. – рявкнула відьма. – Заберу сьому дитину у Ничипіра. Й зроблю з неї відьму. А ти все життя у дівках куватимеш!..
– Ні!.. Пробач!.. – Юлька затулила очі долонями. – Я згодна… – голос прошелестів тихеньким вітерцем.
– Повтори, – не відступалася відьма.
– Я згодна.
– Не чую!..
– Я згодна!.. Забирай Ярину!..
Відьма закружляла хатою, зареготала. На її регіт прибіг кіт, задоволено примружив свої очі-дині, потерся об ноги відьми. Та нахилилася, за вушком почухала, кіт замуркотів. Відьма порилася в шухляді, дістала маленьку, з пів долоньки, глиняну пляшечку.
– Як зустрінеш сьогодні біля криниці свого Ничипіра, так виллєш у відро ось це. Нап’ється він цієї води й забуде свою Стасю, навіть ім’я не згадає. Впадеш йому в око, але не в душу. Чи треба тобі таке, дівка? – відьма не поспішала віддавати зілля.
– А якщо він не захоче пити?
– Йди собі, дівчино, якщо мені не віриш, – відьма зробила рух, начебто збиралася покласти пляшечку назад, але Юлька перехопила її руку.
– А якщо тут отрута, а не зілля?
– Я його власноруч на Купала збирала: лугова конюшина, зозулині сльози й головка будяка. Звичайно ж, можеш наступного року його сама зварити. Нашепотіти слів приворотних. Може щось і вийде з того.
– Гаразд. А потім що?
– А потім від тебе залежить. Якщо його кохання палкіше за полум’я, то тільки чорний приворот допоможе. Не побоїшся піти вночі на цвинтар? Якщо ні, то присушу твого Ничипіра до смерті. Буде кохатися з тобою як навіжений, але не кохати. Згодна?
– Згодна, – кивнула Юлька.
– А за це що віддаси?
Панночка здригнулася.
– Хіба тобі Яринки мало?
– Яринку то ти за зілля віддала, а не за присуху. Що віддаси за це, га?
Юлька зблідла. Що вона може віддати? А відьма розплела косу. Сиве волосся укрило її руки.
– Кажуть, у твоєї мамці гарне волосся. У неї чоловік є. Твій батько її буде кохати й сивою. А мені б чоловіка знайти не маревом, а як звичайна жінка.
– Та що ти таке кажеш?! – відсахнулася Юлька. – Це ж мати!..
– А то була сестра, – пхикнула відьма. – Не хочеш, я не силую. Так, просто міркую собі. Ти отримаєш свого Ничипіра, а я – те що хочу.
Юлька мовчала. Волосся у матері було густе розкішне, кольору стиглих каштанів. Але наче нечистий її підштовхував і шепотів у вухо: «Погоджуйся! Ну дійсно, що з твоєю мамцею стане? Рано чи пізно й вона посивіє. А так, у тебе буде Ничипір!» Вона затремтіла, наче не спекотне літо надворі стояло, а лютий з морозом.
– Добре, нехай йому грець!.. – процідила панночка крізь зуби. – Бери її колір волосся.
– То віддаєш?
– Віддаю.
– Правда?
– Так, бери, проклята!..
Й відьма знову зареготала й закружляла хатою, волосся само собою заплелося у косу й знову лягло німбом.
– Ти казала про присуху…
– Злякалась? – злорадно посміхнулася відьма.
– Ні. Але старі баби кажуть, що не живуть довго присушені.
– Я тобі скажу, що бува й таке, що й звичайні люди довго не живуть.
– Але ж присушені при житті однією ногою у могилі, так?
– А тобі що? Ну будеш молодою вдовою. Як Стася. Навіть якщо хтось до тебе і буде залицятися, то що тобі? Цвіт калини зламаний. Як-то кажуть, не зітрешся.
Юлька закам’яніла.
– Повтори, що ти сказала?..
– Що овдовієш. А що? Щось не так? Чи ти чогось не знала? Не знала, що у житті за все є своя плата?
– Тобто, я можу його відкупити? Хоч п’ять років. Щоб хоч трохи щасливою пожити.
– Щасливою? – Юльці здалося, що відьма перезирнулася з котом, а той від реготу впав на долівку і почав качатися на спині й дриґати лапами.
– За примарне щастя віддаси свою молодість! Як тільки одружишся зі своїм безцінним Ничипіром, так і будеш щодня старішати. Скільки ти там хотіла з ним пожити, п’ять років? І трьох вистачить! Місяць за рік. Згодна?
– Ти що таке мелеш?! Та як ти смієш таке казати?!
– То хочеш долю свого Ничипіра знати? Так знай, якщо не віддаси свою молодість, то у першому ж поході його чайка перевернеться, а він об поріг розіб’є голову.
Юлька заклякла й принишкла.
– То і Стася б вдруге стала вдовою?
– Стася, ні. Вона б з ним до старості прожила б. Душа в душу. Але ж тобі закортіло заміж. До того ж за Ничипіра. То якщо так, то ціна питання досить висока. Я ж не прошу твою душу, а лише вроду, колір волосся та молодшу сестричку, з якої я зроблю сильну відьму. Не так багато, еге ж? До того ж мені поки що вистачить кольору волосся з Яриною. А що там поміж вами з Ничипіром буде – міні байдуже. Якщо у тебе все…
– Почекай, – голос панночки охрип, наче вона всю ніч з дівчатами пісень на вечорницях співала. – Я згодна.
– Що-що? – відьма відверто глузувала з Юльки.
– Я віддам тобі місяць за рік.
– Овва! Панночка, а повтори-но?
– Я віддам тобі молодість… – Юлька безсило впала.
Коли отямилась, то лежала на лавці. Відьма принесла аркуш паперу.
– Ось тут залиш відбиток лівого мізинця, – вона витягла довгу голку з черепом на кінці й шпигонула нею у палець Юльки, вона закричала від приголомшливого болю, та не могла навіть зрушити з місця. Приклала палець до аркушу, той одразу зайнявся полум’ям і щез, навіть попелу не залишилося.
– Чекаю тебе сьогодні опівночі на цвинтарі. Та хрест не забудь зняти. А зараз іди, у мене справ багато – треба до ночі дещо підготувати, – й вона весело їй підморгнула. – І зілля не забудь.
Юлька мовчки забрала пляшечку зілля і понура вийшла з відьминої хати.
– Що я накоїла, мамо? Господи, що я, дурепа, накоїла? – голос тремтів від страху та огиди до самої себе. По щоках котилися гіркі сльози. Вона щодуху побігла знайомою дорогою до храму.
Отець Павло тільки розпочав службу, вона як раз увійшла як він читав «Отче наш». Юлька впала на коліна біля ікони Богоматері й розридалася. Сумно дивилася на неї Матір Божа. До Юльки підійшла матінка Євдокія.
– Що з тобою, дитя моє?
А у Юльки буцімто мову відібрало – мичить і не може й слова вимовити. Матінка перелякалася, пішла по святу воду. А поки ходила Юлька все плакала. Дві бабці, що прийшли на службу, дивилися на дочку старости й хрестилися. Матінка окропила панночку водою, але стало ще гірше – вона почала задихатися. Матінка вивела її надвір.
– Що з тобою? – серце матінки Євдокії стислось, ох, не до добра це все.
Юлька глибоко задихала і начебто прийшла до тями.
– Нема мені прощення. Дурепа я, матінко… У монастир мені дорога хіба що.
– Та що ти таке кажеш, дівчинко моя! Молода, красива…
– То все пусте, – пролопотіла Юлька. – Піду я.
І вона попленталася до криниці. Там журавлем дістала відро води, хлюпнула в обличчя, наче полегшало. Ззаду почувся стукіт копит. Юлька озирнулася і навіть не зрозуміла як у долоні з’явилася та клята глиняна пляшечка. Великим пальцем вона відкоркувала її і вилила зілля у воду. Юлька зняла з голови хустину. До криниці їхали троє козаків. Одного Юлька добре знала, двох інших – ні.
– Чи не дасть мені напитися добра дівчина? – білозубо посміхнувся Ничипір.
– Та чом ні, води багато, для добрих козаків не шкода, – Юлька поставила відро на край колодязя.
Та першим, відкинувши кирею, зіскочив піджарий мов хорт козак з оселедцем та вусами, в яких де-інде з’явилася сивина, поплескав по шиї коня, той тихенько заіржав. Юлька, заломивши брову, розглядала його. Сині шаровари, в колір їм жупан, з якого висунувся та блиснув на сонці срібний хрест. На лівому боці – шабля. Він наче принюхався до води хижим носом. Примружив око й пильно придивився до відра. Підняв його.
– Нащо дівчині важке тягати? Ми й самі впораємось.
– Пане отамане, та я б сам, – Ничипір зіскочив з коня і підійшов до панночки. – Як ся маєш, Юлько?
– Та начебто непогано, – настрій зіпсувався, серце відчуло біду.
– От і добре. А ти часом Стасю не бачила?
– Здалась вона мені, – пхикнула Юлька і насупилася.
А той козак візьми та й впусти відро. Юлька лише скрипнула зубами з досади. Чи за це вона Яриною розплатилася? Та нічого, от зробить вона сьогодні вночі чорний приворот, тоді й подивимося як ти згадаєш свою ненаглядну Стасю.
– Їдьмо, – обізвався третій. – Спека як у пеклі.
– Їдьмо, – козак легко сів на коня, – вдома вже відпочинемо.
– Бувай, Юлько! – попрощався Ничипір.
Козаки поїхали, здійнявши куряву. Коли вона вляглася, Юлька відплювалася і зла попленталася додому.
Вдома стояв галас.
– Де тебе чорти носять! – замість привітання почула Юлька. – З матір’ю біда!
Та Юлька навіть вухом не повела, бо здогадувалася яка. Біля хати стояла бричка. Мабуть дохтура з сусіднього села. Той оглядав матір, яка здавалося постаріла років на десять.
– Тобто ви нічого не лякалися? – уточнював він.
– Та кажу ж вам, прокинулася, зняла хустку, а на голові… – Палажка схлипнула і потерла червоні від сліз очі. – Чи хтось наврочив, чи бог його зна’ що трапилося… – вона розревілася.
– По-научному, це – втрата меланіну, тобто кольору волосся, – промимрив дохтур.
– Це я і без вас бачу, – гримнув батько. – Лікувати це як?
– Ніяк. Можна цибулевим лушпинням пофарбувати. Або бусурманською хною і басмою. Науці цей феномен поки що невідомий.
– Фе, чого? – не зрозуміла Палажка.
– Феномен, тобто дивний випадок.
– Так би й казали, а то понапридумують… – пробурмотів Супрун. – Скільки ми вам винні?
– За терміновість, огляд, консультацію, рекомендації… додамо ще дорогу в обидва боки – два орти.
– Здуріти! За що! Це грабіж!.. – заволала Палажка.
– Цить! – скрипнув зубами староста. – Якби не твої забаганки… Ходімте, пане Казимире, – звернувся він до дохтура, – там нам вже стіл накрили, покуштуємо трохи, що бог послав.
Мати зиркнула на похмуру Юльку.
– Ти чого така кисла? Де ти вешталася з самісінького ранку?
Юлька мовчала.
– Геть з моїх очей. Якщо взнаю, що ти з кимось шури-мури крутиш, згною! Батько тобі жениха достойного шукає. Якщо зганьбиш себе, обіллю смолою і викачаю у пір’ї. Ще й скажу, що так і було. Йди вже! Стовбиче вона тутечки!
Юлька зітхнула й пішла до себе у кімнату. До ночі час є. Поки треба гарно виспатися. І тільки лягла на ліжко, як одразу ж заснула. Прокинулася під пісні цвіркунів. У вікно дивився жовтим котячим оком повний місяць. Це ж треба стільки спати! Вона кинулася до зали на великому годиннику о пів на дванадцяту. Треба поспішати. Цвинтар хоч і за селом, а до нього ще потрібно дійти.
З двору Непийводів вийшов отаман.
– Пане отамане!.. – почулося ззаду.
– Перепочинь, Кирило. Я повітрям подихаю.
– Знаю я ваше повітря, – бовкнув молодий козак. – Щось нечисте тут? Бо чому ви воду зранку пити не стали й відро перекинули?
– А ти спостережливий! – засміявся отаман. – Не помилився я в тобі!
– Облиште! Я за вас головою відповідаю…
– От і збережи свою голову, щоб перед Січчю не червоніти. Я бусурманів не злякався, а то злякаюся якихось сільських чварів.
– Та…
– Ти не такай. Видпочинь, хлопче. Ще встигнеш повоювати.
Козак вагався. Та отаман поплескав його по плечу, щось тихо промовив, Кирило кивнув і пішов до хати.
– От і добре, – озирнувся отаман і пішов уздовж тину, туди де росли величезні лопухи. Там стягнув з себе весь одяг, вдарився об землю, скрутився і тихенько загарчав від болю – кістки викручувало, тіло вкривалося густою чорною шерстю. Замість рук і ніг – міцні звірячі лапи, замість голови – вовча морда. Та не просто сіромаха – вовкулака. Він підійняв морду вгору і тихенько завив, дозволяючи собі відчути звірячу міць, гострі вуха ловили кожен звук – он миша побігла у нору, он цвіркун сидить вусами ворушить, а он там – кажани полетіли. Сільські собаки принишкли. Сіромаха висолопив довгого язика і усміхнувся всією звірячою пащею.
Вовкулака втягнув повітря, щоб відчути запах тієї панночки. Бо ой як у носі засвербіло, коли він принюхався до колодязної води. Відчув отаман не отруту, а приворотне зілля. А коли ще та панночка скривилася, то все зрозумів – не зупиниться вона. А от і її запах. Даремно вона сальвією голову миє – від неї дух стоїть на три версти. Вовкулака щодуху побіг на запах – і не помилився, побачивши попереду хрести на могилах. От дурноголова дівка! Що накоїла! Він припав до землі, чекаючи подій.
На цвинтарі стояла відьма. Щаслива усмішка не сходила з її обличчя.
– А що, личить мені такий колір волосся? – вона погладила пальцями шовк волосся.
– Не знаю, – похмуро відповіла Юлька. – Що треба робити? Бо я і так вислухала багато чого сьогодні.
– Та яка тобі різниця? От-от Ничипір буде твоїм і я своє отримаю. Шукай могилу його діда! – наказала відьма.
– Навіщо? – злякалася Юлька.
– Шукай, я тобі сказала. Будемо ворожити. А як ти думала? Прийдеш, подивишся і підеш? Е, ні, дорогенька, відпрацюєш разом зі мною.
Відьма витягла з торбини три голки з червоними нитками, свічку, що залишилася з Великодня, горщик, пляшку горілки, скибочку хліба та два аркуша паперу.
– Знайшла! – обізвалася Юлька.
Відьма поставила свічку на могилі. У горщик склала жменю землі з могили, хліб, відколупала від хреста скалки, зрізала декілька закритих квіток, що вкривали могилу, залила горілкою. На свічці нашкрябала « Ничипір» і вткнула голки з нитками й запалила її. Потім тричі обійшла могилу діда Ничипіра проти сонця. Юлька стояла ні жива, ні мертва. Десь далеко ухав сич. Від якого щомиті ставало моторошно. Відьма почала обряд:
– Мертвий дух, цвинтарний житель, тут до тебе я звертаюся, і тебе закликаю мені допомогти на виконання справи моєї заповітної. Навести раба Ничипіра, принеси йому страждання, дай любовну муку страшну, дай тугу йому смертельну по рабі Юлії. Нехай вона стане для нього манко́ю, думкою єдиною, словами заповітними. Нехай хіть в ньому розростається, нехай бажання стане як отрута, нехай відчуває він муки, не бачачи її поруч, нехай бажає її, шукає зустрічі, приший його, до подолу її, проклади йому доріжку до цвинтаря. Сказано словом заповітним…
Та договорити не встигла, бо в горлянку вчепився гострими іклами вовкулака. Відьма навіть скрикнути не встигла, як голова її покотилася цвинтарем. А вовкулака не зупинявся – рвав зубами та кігтями її тіло, допоки від відьми окрім голови нічого не залишилося.
Юлька мчала не розбираючи дороги додому. А біля будинку натрапила на Ярину, що йшла заплакана і розхристана.
– Ти що тут робиш, га?! – з переляку налетіла панночка на сестру.
– Я загубилася… – розтерла кулачком сльози Яринка. – Йшла з дівчатами на ставок і загубилася.
– Ти ж моє щастя!.. А що, тебе ніхто не шукав? Чи вдома подуріли всі?!
– Так матінка посивіла, а до мене нема ніякого діла…
– Ой леле! Ходім! Тільки домовимося – ти не бачила мене, я не бачила тебе, добре?
– Угу.
Коли почуття трохи вгамувалися, Юльці почувся стук у вікно. Вона отетеріла. Знову легенько постукали. Затаївши подих, панночка підійшла до шибки. За вікном у світі місяця стояв той самий козак, який перевернув відро з приворотним зіллям. Він жестом показав, щоб Юлька відчинила вікно.
– Ось що, дівчино, сьогодні я тебе врятував. Але будеш і далі дурню пороти, згубиш весь свій рід.
– Я більш не буду, чесно! – Юлька розмашисто перехрестилася. – Ось вам хрест!
– Вірю, – примружив праве око отаман.
– Дякую… – вона закусила губу, бо не знала його імені.
– Можеш звати мене дядьком Іваном, – він знову підморгнув їй і зник, наче розчинився у ночі…
…Онуки мовчали.
– А Стася? – першою не витримала Полінка.
– Вийшла заміж за Ничипіра. Жили довго й щасливо, – дід сховав у кишені носогрійку.
– А Юлька? – це вже Леон подав голос.
– А вона теж знайшла своє щастя. А матір зранку побачила, що колір волоссю повернувся і дала прочуханку чоловіку, щоб їхав і забирав гроші у дохтура, – посміхнувся дід.
– А хто був той отаман? – нарешті пролунало головне запитання.
– Славетний кошовий отман, козак-характерник Іван Сірко, – примружився дід.
– От я вам зараз поотаманю! – почулося з відчиненого вікна. – А ну руш додому, козаки недобиті! Сказала ж, щоб до півночі були вдома!
– Ну от і потеревенили, – удавано зітхнув дід. – Ходім. Буде день і будуть нові справи.
– А ти ще розкажеш про Сірка?
– Хто його зна’. Як приїдете ще раз у гості – розкажу.
Онуки в один голос пообіцяли приїхати.
Це знову, я.
Ваша розповідь, авторе, жодним чином не відповідає тематиці конкурсу. Тим паче, що приліпити якусь чарівну рослину до відьми не складає проблем.
Вважаю це літературним шахрайством.
Є розповідь, байдуже, що тема конкурсу інша – закину, може й проканає!!!!!!
Оу!!! Прям шахрайський шахрай, “проконає”, “закину”. Легше на поворотах, колего. Я й так не встиг проголосувати, потанцюй від радості. Бо коли недалеко від домівки рузька ракета прилітає якось не до голосування. Перемоги тобі))
Вітаю, Авторе! Тільки, будь ласка, не деанонімізуйтеся. В редколегії ще триває голосування щодо творів, які будуть запрошені до друку, тому, навіть попри те, що ви не встигли проголосувати, вас проголосувати ще можуть 😉 Тобто, шанс потрапити до збірки ще є.
ПС: я видалила коментар, що здублювався.
Доброго дня, авторе.
Прочитала вашу розповідь. Гарна казочка, написана чудовою живою мовою.
Мені сподобалося. Про Сірка здогадалася, бо хто ж з атаманів найбільш відомий своїми магічними здібностями?)))
P.S. дякую за розповідь, бажаю творчого натхнення
Гарна історія вийшла – точніше, не історія, а саме бувальщина. А от закінчення історії онуків, зокрема, Поліни, тут зовсім немає. Усю історію діда та онуків можна взагалі вирізати без шкоди для оповідання. Але мова смачна і соковита, особливо після першої сцени, коли автор розписався. За неї багато чого можна пробачити. Бажаю успіхів на конкурсі!
Сюжет цікавий. Гарно прописані персонажі, колоритно передані етнічні повір’я, просто ідеально. Відьма, як ото з моєї сусідки вербальний зліпок зробили. От чесно! Але… де представники Флори? Ледь не дотягнули до вимог конкурсу, Авторе.
Мова, стиль, образи у вас вийшли чудові. Практично кожного героя хотялося ляснути по макітрі, і дуже шкода, що Юлька, по заслузі не отримала. Бо найголовніще зло в оповіданні якраз не відьма, а оте дівчисько.
Гарна історія! Закінчення, попри “горорну” атмосферу, хороше і, водночас, реалістично-щасливе. Шкода, рослин я там майже не побачила.
Успіху на конкурсі!