Не дивись на себе

Пролог. Коли він пішов

Мій найкращий друг Максиміліан безвісти зник багато років тому, і цим поставив крапку на моєму безтурботному дитинстві. Нам було по десять, ми йшли до парку на зустріч із сусідською ватагою, крокували в ногу в однакових темно-синіх шортах до коліна та страшенно пишалися своїм модним вбранням. Раптом він зупинився посеред вулиці та кинув через плече: “Я на секунду, тільки покажу йому хованку”, а тоді востаннє побіг до гаражів. Кому саме та чому він збирався видати наше потаємне місце, бо ж це був тільки наш із ним хлоп’ячий секрет, я так і не встиг запитати. Максиміліан і до того дня поводився дивно, зникав, бувало, на кілька хвилин, чи й на цілу годину. Аж ось він пробурмотів до мене чергову безглузду відмовку, та більше я його не бачив ані того року, ані наступного.

Саме через Максиміліана я закинув давню мрію про школу пілотів і пішов у педагогічний, аби вже точно отримати місце в нашому містечку. Це було просто – в місцевій школі вчителі надовго не затримувались, одразу подавали заявку до столиці. Я ж хотів бути ближчим до місця злочину та врешті поставити крапку в давно закритій за браком доказів справі, хоча б для себе самого, хоча іншим казав, що сумуватиму за домівкою. Я тоді вірив у злочинну природу випадку, як і всі навколо, думав, що це справа рук невловного викрадача, адже хлопчики просто так не зникають.

Зараз я знаю правду, і мені часом стає нестерпно берегти його таємницю. В особливо “погані” дні я зачиняюсь у своїй кімнаті й перечитую енциклопедію літальних апаратів, хоча давно знаю її напам’ять, або ж іду вздовж пересохлого річища аж до бетонної стіни хімічного заводу і назад.

З першого дня я розпочав своє власне дитяче розслідування. Кілька разів поспіль ретельно оглянув місце злочину й опитав можливих свідків, ще збирав “речові докази” та складав їх у картонну коробку, ховав її під ліжком від мами, та мамі ж цю коробку й віддав на довгі п’ять років університету. Тьмяні поляроїдні знімки гаражів, нашої хованки, що височіла рівним горбком посеред поля бур’янів, перед самою залізничною колією. Щоденник у потертій коричневій обкладинці, сюди я записував свідчення очевидців – такої ж, як я, дрібноти, бо дорослі дивились на мене зверхньо й у кращому разі поблажливо усміхались. Діти ж люблять говорити, вони чесні й завзяті, коли пропонуєш їм цікаву гру. Або якщо їх добре налякати, на свій сором, я це швидко зрозумів. Я уважно все занотовував, іще не підозрюючи, що так само робили Коломбо та Кьоко Окітегамі, я тоді ще не чув таких імен, і знаєте, що? Саме з цих рисових зерен, маючи дрібку везіння та колосальне нахабство, я врешті зібрав усю картину, хоча на це пішло майже тринадцять років.

Я б упорався набагато швидше, я впевнений, але була одна перепона, діти – надто ненадійні оповідачі. Я про це не думав із самого початку, а про поняття ненадійності в оповіді дізнався із додаткових класів літератури в університеті. Пам’ятаю, як сидів на лекції, перебираючи в пам’яті дрібниці з того, що сталося, аж раптом у мене ніби вдарило блискавкою, і я ляснув у долоні прямо посеред повної аудиторії. Мадлена, моя подруга, що сиділа поруч, схопила мене за руку й просвердлила поглядом, а на перерві витягла силоміць у коридор і влаштувала допит: “Паулю, з тобою щось не так! Тілом ти тут, але думками далеко.” Та що я їй міг відповісти? Правда вже тоді була надто складною. Принаймні потім, коли я повернувся додому в ролі викладача та серйозно взявся до таємного розслідування, я вже знав про цю похибку і зміг її врахувати.

Частина перша. Як гуляєш просто неба 
Хованка

Не дивися сам на себе, як гуляєш просто неба, йдеш до річки й через гай, стрів на вулиці – тікай! Ця противна й прилиплива, як смола на дупі, дитяча лічилка ніколи не видавалась мені дивною, напевно, я звик до неї, як до гуркоту товарняка уночі чи до церковних дзвонів недільного ранку. Вона носилась містечком до заходу сонця, аж доки батьки не виходили на подвір’я, аби покликати дітей додому. Всі знали, що дивитись на себе – небезпечна ідея, тому тримали вдома не більше одного дзеркала, й те прикривали полотном, учили дітлахів не споглядати зайвий раз власне відображення у вікні чи чашці чаю.

Лише дехто розумів справжній сенс лічилки, таких було мало, й вони тримали своє знання при собі. Мені самому кілька разів здавалося, що я от-от упіймаю правду за хвіст, але зрештою мої теорії одна за одною розсипались у пісок, як затиснута в долоні грудка землі.

Коли я вперше помітив щось підозріле, ми з компанією гуляли на західній околиці містечка. Максиміліан кинув раптом: “Я зараз” та звернув у бік гаражів. Хлопці рушили до міського парку, бо хтось із сусідів мав принести м’яч, я ж лишився, бо не годиться другові йти самому аж до центру, та й направду мені було цікаво, що у нього там за справи. Доки чекав, устиг тричі прогнати ногою камінець по вулиці від ліхтаря до повороту й назад, а тоді зайшов за гаражі та обійшов їх по колу. Коли повернувся на дорогу, Максиміліан стояв розгублений, очі блукали між гілками дерев.

– Ти де був? – накинувся я на нього.

– Та… Просто поговорив із пацаном. Чого ти причепився?! – і легко відштовхнув мене ліктем.

До самого вечора він ходив мовчазний, а я його ні про що не розпитував. Досі не можу собі це пробачити, бо за кілька днів, коли ми знову йшли тією вулицею, він шмигнув між гаражів і зник уже назавжди.

Я стояв, як дурень, і чекав на нього, коли почув іззаду:

– Він пішов із хйопчиком з йітачком.

Маленька дівчинка з двома хвостиками біля вух роздивлялась мене в іграшкову підзорну трубу.

– За яким хлопчиком? – запитав її. – Як він виглядав, той хлопчик?

– Ну-у… вейикий… – дівчинка задумливо приклала вказівний палець до губи й подивилась угору.

– Великий, як я? – підняв долоню до рівня маківки. – Чи більший?

– Як ти… У чейвоних штанах, і здойове-е-енні ґудзики… І таки-ий стйашни-ий – жах!

– Страшний? Чому це?

– Ну… у нього на щоці темна пйяма, схожа на вейи-икий банан, – дівчинка хихикнула.

– Ти його раніше бачила? – дивне питання, у нашому містечку всі всіх знали.

– Ні… – показала язика, засміялась та побігла геть.

– Стривай, – крикнув, та вона була прудкою.

Наздоганяти її не став, користі від неї було небагато, натомість одразу рушив за гражі. Дика пустка дмухнула на мене запахом полину та чебрецю, голосно дзижчав джміль, але Максиміліана ніде не було. Я підскочив до хованки – закинутого зарослого травою дерев’яного складу з єдиним вузьким віконцем. Помацав під порогом та дістав іржавий ключ. Навіщось вставив його у навісний замок і провернув – двері рипнули, проте дива не сталося, в обплетеній павутинням кімнаті було порожньо. Зачинив та побіг до колії, не знав, навіщо, бо від нашого сховку галявина добре проглядалась в усі боки. Гукав між гаражів та ще оббіг їх тричі, але ніде не було ані душі.

Оглядати пустку приїхав немолодий уже поліціянт Маркус Хук з великою бородавкою на підборідді. Він ще жартував про неї, що коли був зовсім юний, поцілував жабу, та ми реготали разом, бо я вже тоді йому не вірив. Ми стояли та вдивлялись у сліди від кед на сухому присипаному піском ґрунті, вони ступали кілька кроків, а далі губились у високій траві.

– Він був один, – мовив пан Хук та відкашлявся у лікоть.

– Угу! А як же хлопчик?

– Який хлопчик?

Хук зиркнув підозріло, а мене як блискавкою вдарила здогадка:

– Е-е-е, може, він побачив привида та пішов за ним? – сказав і одразу затнувся, бо дорослі не вірять у привидів.

Пан Хук похитав головою та мовив, не підводячи очей:

– Ану, хлопче, наступи от тут, поряд, – і тицьнув пальцем на рівний пісок.

Я й наступив, і забрав ногу, а далі ми вдвох роздивлялись кілька абсолютно однакових слідів від однієї пари кед – моїх. Два лівих і чотири правих. На всіх правих однаково стерлась п’ята. Я недовірливо розвернув підошву до себе та обмацав пальцем сіру гуму, що трохи виступала.

– Вважаємо, що цією дорогою він ані вчора, ані сьогодні не ходив, – пробурмотів пан Хук. – А ти, хлопче, тут бігав, та затоптував речові докази

Я не був ні в чому винен, але чомусь відчув жар у скронях. Ми пройшли повз гаражі, пан Хук вичовгував ногами по бетонованих доріжках, ніби думав за твердим верхнім шаром розгледіти невидимі сліди.

– І нічого тобі не розповідав? – запитав утретє, а я утретє заметеляв головою. – Чи хлопцям? І ви не сварились?

Я здивувався, як такий старий чоловік із поганою пам’яттю міг лишатись начальником відділку, але пожалів його та відповів:

– Та ні ж, кажу!

Дорогою назад на хвилину зупинились перед залитим бетоном фундаментом, пан Хук почухав підборіддя та мовив стиха:

– Та ні, не може бути…

– Ви про що, – спитав я, але він не відповів.

Більше того дня ми ні про що не говорили. Я намагався іти трохи позаду та вдивлявся молодими очима в усе навколо. Підібрав два підозрілі камінці зі слідами фарби, розкриту булавку, ґудзик зі зламаним вушком та жмут прим’ятої трави, усе запхав до кишені.

Блокнот

Зайшовши до хати, я одразу пішов до себе, понишпорив у столі та нічого придатного не знайшов. Крикнув у кухню:

– Ма-ам, у тебе є зошит?

Мати у рукавицях до ліктів діставала з печі хліб.

– А тобі навіщо? До школи ще два місяці, – й підозріло зиркнула.

– Треба!

Так я розжився новеньким, ще із запахом фабрики, блокнотом у коричневій клейончастій обкладинці та з сірими лінованими листками. На першій сторінці записав: зріст – приблизно один метр сорок шість з половиною сантиметрів, велика родимка на щоці у формі банана, червоні штани з великими ґудзиками, іграшковий літачок.

Наступного ранку прийшов раніше за пана Хука, та коли він під’їхав на старенькому форді, вже вів спостереження з протилежного боку вулиці й навіть опитав першого свідка. Пані середнього віку з повною торбою огірків ніколи не бачила хлопця з родимкою на обличчі та у червоних штанах. Поставила торбу й похитала головою:

– Це точно хтось із проїжджих циган. Оно станція недалеко!

А я записав: “Цигани зі станції?”

Побачивши пана Хука, кинувся через дорогу, вимахуючи блокнотом, і закричав:

– Пане, це цигани!

Пан Хук лише знизав плечима:

– Хлопці ще вчора перевірили місцеві намети. А щодо заїжджих, то краще, юначе, аби це були не вони, бо так ми його ніколи не знайдемо…

Я не повірив. Схопив його за жорсткий рукав та потягнув:

– Але ж раптом! Пане Маркусе, ходімо на станцію разом, хоч запитаємо!

Пан Хук лише смикнув роздратовано рукою та бовкнув під ніс:

– Облиш, малий, його фото вже є на всіх постах аж до столиці, далі це вже не наш клопіт.

– А якщо його проведуть непомітно, надягнуть каптур, чи накажуть опустити голову! – це була моя справа, моя особиста, навіть якщо мій друг був зараз на іншому боці земної кулі.

Пан Хук не відповів, а я нутром відчув, що й мені варто помовчати. Він був мамин дядько, так я здобув неформальний дозвіл тягатись за ним собачим хвостом на безпечні операції, але з єдиною умовою – щоб сидів тихо й не заважав. Вони з мамою думали, мені буде корисніше дізнатись про професію, ніж постійно вештатись вулицею. Хоча потай я завжди мріяв літати.

Огляд гаражів та допит власників, яких нагально викликали цього суботнього ранку, нічого не дав. І це був найнудніший день за весь час розслідування, бо ніхто ні про що не знав. Я стояв поруч тихо, і втрутився лише раз, попри кривий погляд пана Маркуса, запитав:

– А ви не бачили хлопчика приблизно мого зросту, у червоних штанах із великими ґудзиками?

Та на мене глянули скоса, у нас тоді такого не носили, а циган усі стереглися.

Дома я ретельно замалював по пам’яті схему, як стояли гаражі, не забув і пустий фундамент.

Інші

– Не смій сам іти до циган, – пан Хук взяв мене за плече, притягнув до себе та пробурмотів над самим вухом, коли я ввечері виходив з його форда біля хати. – Не вистачало ще тебе шукати.

Якби він цього не зробив, не знаю, чи спало б мені на думку наступного ранку, одразу після сніданку, запхнути блокнот до великої кишені у шортах та піти одразу на залізничну станцію.

Брудна підлога зали очікування з порога простягла до мене тонку бліду руку, я ледве встиг відстрибнути. Рука розвернулась до моєї ступні та заскиглила дитячим голосом:

– Дай копієчку!

Я присів навпочіпки попри відразу, бо ж прийшов як слідчий, а ще тому, що на диво зовсім не смерділо, та закинув купі картатого лахміття:

– Що, й ворожити на долоні не будеш?

Удавав дурника, сам дивився уважно і запам’ятовував: дівчинка з замурзаними щоками, трохи старша за мене, а може, це через чорні брови, що майже зрослись на переніссі.

– Хочеш на долоні – я мамку покличу, – гукнула, та слідом пригрозила: – Але вона дорого бере!

– А правду каже? – підіграв, аби не обірвати ледве вловну ниточку, що вже тягнулась між нами.

– Кому як! – грайливо стенула плечем.

Що робити далі, я не знав, але йти просто так не збирався. Квапливо заліз рукою до кишені й, не намацавши нічого ціннішого, витягнув яблуко, яке мені мама зранку дала.

– Хочеш? – підсунув до неї та здивувався, коли вона прийняла дарунок і одразу вчепилась у нього білими зубами.

– Ти голодна! – здогадався, а у самого в грудях здавило. – А хочеш, я додому збігаю, пиріжків із сиром принесу?

Дівчинка закрутила головою:

– Ні. Не йди. Ти добрий, посидь зі мною трохи.

Й посунулась у куток, а я сів поруч, спиною до стіни, не тому, що не злякався, а так було треба для справи.

– Я Лія.

– Пауль… – відповів слухняно, як зачарований, бо від її чорних очей без берегів сочилася магія. Ні у кого з моїх друзів не було таких очей, навіть мамині світло-сірі були схожі на вицвілі кахлі на кухні.

– Це в тебе що? – спитала, жуючи, та вказала на блокнот, що відкопилював кишеню.

Я торкнувся твердої обкладинки:

– А… Не зважай… – і раптом насмілився: –  Ти часом не чула про хлопчика у червоних штанах із ґудзиками, із великою родимкою на щоці?

– У червоних? Із ґудзиками? Хм, – Лія задумано підкотила очі, далі раптом порснула: – Ну й несмак! Хто ж носить на штанах ґудзики?! – далі посерйознішала: – І родимка… З родимкою нікого не знаю. А де ти його бачив?

Я схопив її за зап’ястя й міцно стиснув, вона аж зойкнула. Бо вона точно щось знала, але щомиті могла підхопитися та втекти.

– Нігті! Ти мене дряпаєш, відпусти вже, я нікуди не дінусь! – а коли я трохи, але не повністю, послабив пальці, готовий учепитися знову, зиркнула прямо в очі й сказала поважно, бо перевага поки була за нею: – Ти перший. Як мовчатимеш, і я нічого не скажу, – вільною рукою зобразила, як застібає рот на блискавку.

– Мій друг Максиміліан зник, і одна дівчинка сказала, що його забрав той хлопець. Ну, я так думаю, що то він забрав, бо вони незадовго до цього говорили.

– Маленька дівчинка?

– Угу, років п’ять чи шість.

– І це все?

– Все.

– Одна дівчинка сказала, і вони незадовго до цього… Та ти справжній детектив, паралельний світ відкрив! – перекривляла мене.

Лії стало не цікаво, й вона простягнулась вільною рукою до чоловіка в робочій одежі та з рюкзаком, що саме переступив поріг:

– Дядьку, дайте копієчку!

– Ти обіцяла! – я тримав її за руку й говорив тихо, але твердо.

Лія зітхнула:

– Гаразд, нещастя, все одно сьогодні поганий день, – і тоскно кинула поглядом у спину самотньому пасажиру. – А від тебе хоч щось…  Так от, я сама не бачила, але Б’янка казала, що є інші діти, не місцеві, це точно. Вони не такі, як вона чи я, а в іншій одежі, негарній, не яскравій, – Лія гидливо оглянула мене з голови до ніг, та мені чогось стало ніяково. – Але й не ваші, бо мають інші зачіски – довге волосся, викладають його по-різному, та ще носять прикраси: браслети там, ланцюжки… Так от, вона сама їх теж не бачила, а їй розповів по секрету малий Анатоль, її брат. Ми їх між собою звемо Інші. Вони як привиди, приходять невідомо звідки й кудись діваються, і ніхто не знає, де вони живуть. Я у мамки запитала, так вона розреготалась, а потім ледве вухо мені не відірвала, казала, я вже доросла вірити у дурниці.

– А де той малий їх бачив? – я аж підхопився та відпустив тонку руку.

– Все! Завтра пиріжки принесеш, і розкажу ще.

Лія відвернулась до стіни й накрилась червоною хусткою з головою.

А я посидів трохи та й побіг додому, одразу заскочив на кухню й ухопив повню миску свіжих пиріжків, мама лише похитала головою. Зачинився в кімнаті й записав: “Є інші діти в негарному одязі, з довгим волосся, носять прикраси. Вони наче привиди, про них ніхто не знає, крім малого циганчати Анатоля. Я натрапив на ще одну таємницю? І ґудзики на штанах – це несмак.”

 

Жовтий гараж

У кутку при вході до зали очікування Лії не було, лише на підлозі лежала яскраво-червона китичка з її хустки. Я завагався, роззирнувся, чи ніхто не бачить, та запхав її до кишені. Оббіг станцію, обережно зазирнув навіть у жіночу вбиральню та покликав у темряву – мені озвався стукіт крапель із нетуго завернутого крана. Наступний потяг прибував за годину, сьогодні їх мало бути усього три – багато для нашого містечка. Я сів на тверду лаву й відкусив від пухкого пиріжка. Розгорнув блокнот, перечитав написане та запхав решту сирного м’якуша за щоку. Всі містяни, кого я знав чи бачив на вулиці, цурались яскравого одягу, це було соромно, навіть гидко – ходити між людей як циган. Від того світ навколо здавався бляклим, як на старому фотознімку, навіть повітря було сірим і “негарним”, як напевно сказала б Лія, немов би з усіх предметів повисмоктували душу. Але я виріс всередині цієї старої фотографії та просочився нею, як торт ванільним кремом, і підсвідомо розумів, що червоні штани – це хтось не з наших, але й ґудзики – не циганське, бо несмак. Були ще дивні інші діти, та про них я нічого до ладу не знав, та й чи були вони взагалі… 

Доки чекав, звірив розклад потягів на великій пошарпаній дошці. Максиміліан зник у п’ятницю у полудень, а по п’ятницях у нас один потяг – ранковий до столиці. Записав: “Залізницею не їхав. Все більше думаю, що то був привид.”

Просидів довго, аж поки не зникли останні пасажири, та надвечір, перш ніж бігти додому, пройшов тією вулицею, де гаражі. Ненавмисне, просто ноги самі повели, а я й підкорився. Ішов повільно, вдивляючись у сірі та коричневі дерев’яні ворота, на одних помацав навісний замок. Тут завжди було безлюдно, а в той день наче всіх з’їв морок, навіть дикі собаки не гавкали. Раптом з вузького провулка, яким завертати до сховку, просто переді мною ступило на дорогу двоє малих дітлахів – я ледве відскочив та притиснувся до стіни, аби мене не помітили. І добре зробив, бо почув:

– А які у нього іграшки! Вантажівка – червона! Ніколи такої не бачив!

– Угу, – підхопив другий, – Ти тільки мамі не кажи, бо сваритиме!

Я не втримався та кинувся до них:

– Чекайте!

А вони замість тікати завмерли стовпами та підвели до мене перелякані обличчя. Ми стояли так десь із пів хвилини, вони боялись дихати, а я не знав, як запитати. Один здригнувся і зарюмсав на видиху:

– Не кажи мамі-і-і!

– Тихо ти! – я не вмів заспокоювати малечу, я навіть ніколи до пуття не говорив із такою дрібнотою. – Скільки вам років?

– П’я-а-ать, – малий шморгнув та витер ніс рукавом. – А Ромці п’ять із половиною-у-у, – тицьнув пальцем у друга.

– І що ви двоє, такі малі, самі робили на пустирищі? – зробив суворий голос.

Плаксій мовив:

– Не на пустирищі, ми ходили в гості до іншого Ромки, – втягнув повітря носом. – У жовтий гараж…

Той, який був Ромкою, схопив друга за лікоть і голосно зашепотів:

– Не кажи йому, Ромка казав – це секрет! Біжимо! – і потягнув його вулицею.

Я наздогнав їх аж за рогом, де починався проспект, схопив за плече одного й вигукнув: “Стій!” Той став, чогось заплющив очі й заверещав, наче я його вкусив. За спиною прогуркотів мотор, чхнув і замовк, тоді озвався голосом пана Хука:

– А що ж це малеча бешкетує проти ночі? Мерщій по домівках, бо бабайка прийде і з’їсть! Ну ж бо!

Він їхав повільно, а ми бігли тротуаром перед ним, бо нам було в один бік. За півтора кварталу завели малих, а я плентався іще повз центральний парк, під радісне гикання пана Хука та кількох перехожих перестрибував низькі лавки. Відсапувався вже на задньому сидінні, хотів пристебнутись, та ремінь був порваний, аж розсотувався на нитки. Схопився обома руками за переднє сидіння і спитав, як є:

– Пане Маркусе, а де жовтий гараж?

– Який? – пан Хук подивився у дзеркало на мене. – Паулю, ти головою вдарився?

– Жовтий гараж. Про нього ті малі говорили. То де він?

У пана Хука на мить розширились очі, як від переляку, але далі від кутиків пішли зморшки, коли він вичавлював крізь штучний регіт:

– Ні, хлопче, не можна так серйозно ставитись до дитячих ігор!

Пізніше він часто дражнив мене тим гаражем, наче це я з глузду з’їхав, а не весь навколишній світ: “Що, Паулю, знову жовтий гараж побачив?”, або ще так: “Тобі локшина на вухах не заважає? Чи ти її на голодний день тримаєш?” Так от підозрюю, що ті розширені очі, коли верхня й нижня повіки стають як одне велике коло, означали, що я таки спіймав його на брехні. Бо так само через багато років подивився на мене мій сусіда по університетському гуртожитку, коли я спитав у нього, чи не стрічав він, бува, мою Мадлену напередодні ввечері. Розширив і одразу ж звузив повіки. Відповів: “Ні”, та замість пивної банки, яка нам слугувала за попільницю, струсив попіл на білий килим.

Коробка зі скарбами

Мені тоді було всього десять. Я зачинився в своїй кімнаті, закинув блокнот у шафу з одягом і розревівся. Увесь світ був проти мене, навіть твердий та надійний пан Хук, а мамі я б нізащо не зізнався, бо вона б мене вбила. Друзям я у такій серйозній справі довіритись ніяк не міг, бо в кращому разі засміяли б за те, що говорив до циганки, а в гіршому пропустили б інформацію назовні, як крізь решето.

Раптом китичка, що я її підібрав на станції та сховав тоді у кишені, випала на підлогу й палахкотіла тепер червоною плямою на стертому сіро-коричневому килимі. Я побоявся її викидати просто у домашній смітник, бо вона пропалила б у ньому діру. Тому заховав її у коробку, звичайну картонну з-під кедів, пізніше вона стане для мене справжньою скарбницею. Але зараз я засунув її глибоко під ліжко, витягнув назад та запхав туди ж блокнот, камінці та булавку, які знайшов у перший день. Покрутив ґудзик у руках – на ньому був видавлений літачок, але дивний, незнайомої мені моделі, махнув рукою й кинув туди ж. Витер долоні об штани та так офіційно покінчив зі своїм розслідуванням.