1
Вона була старою жінкою. Коліна вже не слухались, як колись; очі потребували товстих скелець окулярів, щоб вишивати; кістки, здавалося, вимив час до крихких тіней себе колишніх.
Укріпити кістки. Зміцнити коліна. Загострити зір.
Ідучи побитим асфальтом, Івона використовувала зовсім трошки своєї сили. Вона не повинна була, та це був гарний весняний день, а постійний біль втомлював сильніше, ніж будь-що інше.
Тоненькі ниточки сили виплітали візерунки на м’язах, відновлення під повіками, зцілення в серці. Підтримувати плетіння потрібно було постійно, та за довгі десятиліття використання рухи приходили природно, мов дихання.
Світило сонце. Попереду височіли дві хрущовки, відсікаючи жвавий гул залюдненого базару від тихого двору. Через густе листя каштанів і кленів пробивалися невеличкі клаптики сонячного проміння, що м’яко лоскотали шкіру поміж тремких тіней.
Це була субота.
Зліва розвалився дитмайданчик, один з безлічі близнюків, розкиданих по Києву; поміж червоно-жовто-синіх гірок сміялися діти. Івона примружилася. Здається, Мартусі серед них не було. Значить, вона ще не повернулася зі школи.
Жінка зітхнула і позручніше перехопила торбу з продуктами. Двері під’їзду наближалися. Вона могла би дочовгати до квартири, залишити їжу і спуститися назад до лавки. Тоді вона могла би почекати на Мартусю, дихаючи свіжим повітрям…
Складаючи свій невигадливий план, Івона й незчулася, як опинилася перед своїми дверима. “21” — засоромлено повідомляв намальований від руки надпис фарбою. Стара табличка пропала ще років з п’ятнадцять тому назад. Зв’язка знайшлася швидко. На кілечку, окрім потемнілих від часу ключів, висіла пластикова фігурка ляльки-мотанки — подарунок Женічки. Івона встромила ключ в замкову щілину. Провернула. Спробувала, принаймі, бо механізм не піддався. Івона гмикнула, витягнула ключа і вставила іншою стороною. На кінчику язика танцював самозневажливий жарт про одну стареньку, яка навіть із силою не бачить, якою стороною вставляти ключі. Спробувала ще раз. Ніц.
Жарт миттєво зів’яв, поступившись місцем тривозі. Івона миттєво протягнула ниточку через весь механізм та зв’язала булинь на кінці. Кінчики пальців одразу почало поколювати від обривків чужої сили, що опинилися в петлі.
Осяяння насупило їй брови та стиснуло губи в сувору несхвальну риску. Серце кольнув страх, що мало не змусив її озирнутися довкола, хоча вона знала, що поряд нікого немає. Невже Мартуся посміла використати плетіння отак просто? Та ще й для того, щоб відчинити двері чужої квартири?
Щось тут було не так. Мартусі було вісім, і ця світла слухняна дитина досі вірила в Великоднього зайчика та казочку про Магічного Крадія. Та і створити вузлик, якому Івона точно її не вчила? Мартусі не вистачило б ні вигадливості, ні умінь: вони тільки недавно почали вивчати виворітні петлі та базові вузли.
Івона тяжко видихнула, намагаючись цим рухом випустити з себе гнів на одного хлопчика, який безсумнівно стояв за цією витівкою. Не вийшло.
Вона тихо прибрала ключі та прочинила двері. Другі двері — внутрішні — були теж причинені, що могло заглушити звуки її вовтузіння з дверима. Івона увійшла всередину, прислухаючись. Почувши два дзвінкі голоси на кухні, вона насупилася ще більше. Отже, вона була права. Маленький пройдисвіт бездумно використовував плетиво наодинці. На язик просилися цікавіші слова, та Івона клацнула зубами, щоби утримати їх на язиці. Якщо, не дай боже, він почує, остаточно втратить будь-яку подобу поваги до неї. Нині йому хоча би вистачало клепки виглядати пристромлено, коли вона його шпетила за грубі слова чи поведінку.
Судячи з того, що голоси не замовкли, її ніхто не почув.
— …ожна отаке робити? — стурбованим голоском питала Мартуся поміж тихого ритмічного шурхотіння. Мабуть, знову метляла ногами.
Івона тихо зачинила внутрішні двері та рушила в сторону кухні.
— Та я зараз піду, а ти замкнеш двері — і ніхто не взнає! А я практикуватися хочу, — впевнено відповів хлопчачий голос і за секунду з явним відтінком зневаги додав: — Все одно баба Іванка повільна зануда. Те не можна, се “зарано”, нікому навіть розказати не можу! Нік вміє тримати рота на замку, я знаю, але навіть йому не можу!
Івона дозволила собі легенько посміхнутися. Цей вузол їй завжди важко давався, та і з достатньою кількістю сили його можна було розрізати… Але поки що, зі слів малого западла, німоточка проти язика без кісток трималася відмінно.
— А ще її оці лякалки про крадія сили, чи як його там…
— Гей, він існує!..
— …я розумію, що в радянські часи бути унікумом було небезпечно, та ми ж живемо в двадцять першому столітті! Недолуга казка для дитинчат! — вів він далі, не зважаючи на обурення Мартусі.
Івона вирішила, що пора втрутитися. Вона знала, що на нього історія про крадія вже не діє, та не була впевнена, як розповісти, які жахіття можуть на нього підстерігати, якщо він не буде обережним. І не просто розповісти, а розповісти так, щоб не налякати до півсмерті.
Може дещиця переляку і не завадить… проте звичка жити, постійно оглядаючись через плече, видавалася зажорстоким подарунком.
Як тільки жінка відпустила плетиво, біль повернувся давнім другом, щоб ляснути по плечу міцною рукою. Він піщинками застрягав між суставами і пеленою в очах — Івона трохи скривилася перед тим, як позручніше перехопити клунок і попрямувати до дверей.
Повільним кроком вона ввійшла в кухню, миттєво стаючи об’єктом двох поглядів: її здивованого та його настрашеного. Мартуся перестала метляти ногами.
— Доброго дня вам обидвом, — приязним, як вона сподівалася, тоном мовила Івона, — а я ось оце повернулася з базару, печивка принесла. Богданчику, постав, будь ласка, чайник. Зробив? Дякую велике, Богданчику, я тут тільки спитати хотіла, вибач, може я не зрозуміла: а як ти думав, Мартуся зачинила би за тобою двері без ключів?
Дівчинка писнула, миттю побуряковівши і втупившись в свої ноги. Очі Богдана забігали. Івона дозволила усмішці сповзти з лиця, як землі з кросівок під напором води.
— Мартусю, сьогоднішнє твоє завдання — ще п’ять рядів виворітних петель. Як захочеш чаю, гукни.
Дівчинка мовчки кивнула, зістрибнула зі стільця і подалася у вітальню. Через мить ті, хто залишився на кухні, почули мурмотіння телевізора.
Івона спостерігала, як Богданчик все більше зіщулювався, та перекочувала в голові всі можливі варіанти початку розмови. Може, все-таки лише страх допоможе йому тримати свою безрозсудливу вдачу на прив’язі?
— Вибачте, бабо Іванко, я так більше не буду, — раптом протараторив Богданчик, пропалюючи діру поглядом в найближчій зеленій шафці для кухонного начиння.
Івона схилила голову. Хлопець був настрашений не через те, що він зробив, а через те, що його впіймали, і зараз пробував пом’якшити покарання. Скільки разів вона вже сварилася на нього… Видно, не допомагає. Може, він достатньо дорослий, щоб достукатися до нього правдою.
Тяжко зітхнувши, Івона опустилася на стілець.
— Я знаю, що ти вже не віриш у Магічного Крадія, — почала вона (то була далеко не найкраща її робота), — тобі вже тринадцять, ти вже скоро станеш зовсім дорослим.
Богданчик, вічна скалка в її… серці, виглядав дещо здивовано: видно, не очікував такого початку розмови.
— Хлопчику мій, я розумію, що ти хочеш краще володіти своєю силою, але ти ж знаєш, наскільки вона… — Івона затнулася, широко розмахуючи руками в пошуку потрібного слова, — незаґнуздана? Ти не можеш просто так перескочити декілька етапів навчання, не розраховуючи на те, що в якийсь момент вона вийде з-під контролю…
— Я чудово контролюю свою силу! — не стримався Богданчик. — Я чудово розбираюся в найпростіших петлях, вмію робити вісімку і напівштик, я…
Івона хитаючи головою перебила:
— І ти вирішив, що пробувати чорні вузли це весело і безпечно? Три дні тому ти випадково підпалив серветку, бо плетиво вислизнуло в чорний!
— Це сталося випадково, і я з тих пір успішно сплів шкотовий чотири рази…
— І вирішив відчинити чорним вузлом двері? І вломитися в чужу квартиру? І наплювати на всі правила безпеки? — Івона дійсно, дійсно не розуміла, чому б Богданчик вирішив таке вчинити. Якщо він би її попросив, вона би показала йому декілька складніших вузлів, послідкувала б за ним, направила б його — і він би зміг потихеньку покращувати навички без такого ризику.
Івона зітхнула. Її стара, напівзгасла запальність починала даватися взнаки.
— Навіть не беручи до уваги силу, зрозумій нарешті: держава назвала тебе унікумом і вирішила, що легше буде тримати тебе в реєстрі та дозволити жити спокійно за умови, що ти не будеш створювати проблем. Деякі наші сусіди так не вважають. Ти чув про Синяковську Марину з твоєї школи? Вона зникла два місяці тому. Є великі підозри, що вона була унікумом, і її вистежили. Існує безліч поганих людей, що хотіли би твоєї смерті тільки через те, що ти існуєш. Контрабандисти, різні цікаві служби, просто люди, що не люблять унікумів… навіть чинна влада іноді вбиває собі в голову небезпечні для тебе ідеї. Скажи, чи твій друг вартує ризику опинитися на чиємусь радарі?
Івона майже благально подивилась в лице Богданчику, шукаючи там розуміння, страх, настороженість — хоч якусь підказку, що він зрозумів вагомість ситуації. Вона все ще не хотіла лякати його, та примарна небезпека Крадія, котрий пробирається до неслухняних і необережних дітей-унікумів і забирає всю силу, вже не утримувала хлопчика від необдуманих дій. Може, хоч знання того, що він може зникнути, як Синяковська Марина, змусить його до більшої обережності.
Її бляклі очі зустрілися з його ясними, мов вранішнє повітря. Ті повільно темнішали у гніві.
Богданчик відкрив рота. Івона зрозуміла, що її научання з тріском провалилися.
— У Синяковської папаша неадекватний був; вся школа шепочеться, що він відповідальний! Його поліція шукає! Мужик вбив доньку під градусом і десь викинув тіло — ось де трагедія, а не оці казки!
— Вона була уніку…
— Вона була з шибанутої сім’ї, ось ким вона була! А ти!.. — він декілька секунд просто хапав повітря ротом, мов риба на березі, не в змозі знайти слова, — Ти параноїш, бабо Іванко! Я знаю, що колись нас переслідували, а ти навіть сиділа в Дніпровській психу…
— Не смій зі мною так розмовляти! — гримнула Івона.
На кухні запала тиша, та жінка її ледве відчувала крізь оглушливий писк у вухах. Старече серце бухкало в грудях. Голова різко запаморочилась, й Івона вперлася руками об стіл, схиляючи голову. Чекаючи, поки минеться. Та чи хоч колись її запал по-справжньому минався?
Вона була старою жінкою.
Коли Івона врешті підняла голову, гнів замінила втома.
— Слухай, — сказала та ротом Івони, — оскільки ти не вмієш використовувати свою силу, я її висотаю.
Богданчик почав було протестувати, та жінка підняла руку, і він миттєво затих. Все ще боїться, малий паскуда.
— Ти не зможеш витрачати силу десь з тиждень. За цей час я прошу тебе подумати про свій вчинок, — спокійнішим тоном продовжила вона. Пальці десниці вже перебирали повітря в такт мереживному плетиву, що кліткою обвивалося навколо хлопцевої голови. Інша рука виписувала альпійського метелика, з’єднуючи їхні плетива. Плести одразу два візерунки голою силою витрачало всю концентрацію, тож Івона крикнула Мартусі, щоби та принесла їй пусту котушку.
Богданчикова сила виверталась, уникала, вислизала з петлі, повністю перейнявши впертість свого хазяїна і ще трохи. Він буравив поглядом Івону. Безсилий гнів в блакитних очах нуртував, кидаючи силу з сторони в сторону як корабель під час шторму: відчайдушно та абсолютно некеровано.
Схожий шторм починав прокидатись і в Івоні. Стара, дика, давно забута лють сліпила розважливість і перетворювала вени на труби, повні нестримного вогню. Власні нитки починали вислизати. Івона смикала їх назад, та ковзке плетиво від різких порухів розвалювалося ще більше.
Ледве перетворивши альпійського метелика на подвійний шкотовий, вона рукою намацала котушку в руках Мартусі та вчепилася в неї пальцями, намагаючись зробити гладку дерев’яну поверхню якором у бурі емоцій.
Просто накидувати силу на котушку.
Фокусуватися на клітці.
Дихати.
Не давати гніву вибити контроль над плетивом.
Тремтячи від напруги Івона зав’язала останній вузлик на клітці. Полегшення потужною хвилею вдарило її, погрожуючи збити з ніг — прийди в себе, Івоно, ти і так сидиш — і вона ледве помітила, як сплела вісімку на котушці.
Серце шалено билося в грудях, шуміло у вухах, пульсувало крізь артерії. Голова раптом стала легкою, мов надувна кулька. В очах потемніло.
Вона рухнула на стілець і поклала розгарячілу голову на прохолодне дерево. Кров барабаном билася під шкірою, глушачи всі звуки.
Скільки Івона отак просиділа, вона й сама не знала. Коли врешті-решт крізь шум у вухах почали пробиватися далекий цокіт годинника й мугикання телевізора, Івона повільно підняла голову.
Богданчика навпроти не було.
На столі біля ліктя лежало в’язане плетиво. Навіть без окулярів Івона вже бачила декілька помилок.
Вона тяжко видихнула, беручи до рук в’язане.
Івона вже була не такою, як колись. Сила слухалася набагато гірше, і жінка, згадуючи недавній вибух гніву, здригнулася від думки, що би сталося, якщо б вона втратила контроль. На мить перед очима постало закривавлене лице Богданчика, та Івона поспішила прогнати видиво геть. Він поображається, позлиться та, врешті-решт, повернеться назад в кухню, де буде чай, печиво та в’язані штори.
Хитаючи головою, Івона покликала Мартусю, щоби вказати їй на помилки. Сила силою, а життя не чекало: ще потрібно було наварити борщу, дочитати книжку і підготувати макраме для Артурчика.
Зрештою, вона була лише старою жінкою.
2
Світ довкола спалахнув зеленим, і Артур радше почув, ніж побачив, як Марку відкинуло до стіни. Її супротивниця, одна з виставкових, вже вив’язувала основу нового вузла. Перед очима плавали острівці пекучого світла. Артур не міг розгледіти мотузку. Із силою заплющуючи очі у марних стараннях прогнати плями, він прошепотів: “Давай, Марко”.
— Марко, давай! — вдарив ехом по вухах охриплий голос Глушмана.
Чиїсь пальці обхопили шкіру зі внутрішньої сторони руки і шарпнули його догори. Світ на мить злетів з осі, й Артур поточився, мало не гепаючись назад на сідниці: власний недавній бій висотав всі сили. Глушман вхопив його своєю величезною п’ятірнею за плече, повертаючи світ на своє законне місце.
Плями потихеньку зникали, тож Артур устиг побачити, як Марка вивертає мотузку в базу для подвійного шкотового…
Спалах.
Жарко.
Холодно.
Крик.
На коротку секунду все затихло.
Тихо лаючись, Артур дістав із кишені штанів свою власну мотузку. Серце гатило об грудну клітку так, ніби хотіло проламати кістки і прорвати плоть у спробі вибратися на волю. Тремтячими пальцями хлопець сплів водяний вузол, посилаючи свою силу крізь бавовняні волокна і так відчайдушно жалкуючи, що не взяв із собою в’язальні спиці та клубок: постійний поток виворітних петель згодився би більше, ніж один закінчений вузол.
Із наступним вдихом Артурові здалося, ніби він виринув із в’язкого меду. Все довкола набуло неймовірної чіткості, немовби хтось навів світ у фокус — клац — і саме повітря більше не опиралося його порухам. Очі на секунду ніби облили кип’ятком, але за мить зір повернувся в норму. Хлопець видирав шмаття здичавілої нічийної сили з повітря, наелектризованого чотирма раундами боїв, пропускав через вузол і силоміць вплітав у тоненьку нитку, яку поки що намотував на кулак. Сила шаленіла всередині Артура, скиглячи-квилячи-рявкаючи на нього у благаннях випустити; кидалася з кінчиків пальців у волокна мотузки, розхитуючи вузол.
Як добре, що фізична оболонка поки що тримала плетиво на місці.
Щодуху намагаючись ігнорувати силу — випускай-вигорай-руйнуй, волала та — Артур сконцентрувався тому, що бачив. Клац, і Глушман витирає кров з носа. Клац, і Марка стоїть на всіх чотирьох, хитаючи головою; позаду неї ліхтар з розбитою лампою і Дан, що закриває очі долонями. Клац, і Марчина супротивниця, Слава, притискає до себе скривавлену руку. Випусти-випусти-випусти, але клац, і раптом вже біля Слави троє її друзів, що пропадають з кадру, бо їх зненацька затуляє величезне лице Глушмана, який, здається, трусить його за плечі.
В наступний раз Артур прийшов в себе, коли його силу хтось висмикнув і потягнув геть. Хлопець сіпнувся в рефлекторному бажанні забрати-утримати-розірвати, та воно враз зцідилося, як тільки сила почала його покидати. Думки враз перетворилися на в’язку субстанцію, яка витікала з його вух у вулицю навколо, роблячи кожен рух боротьбою проти самої фізики.
Мабуть, він стояв в прострації досить довго, бо отямився тільки тоді, як чиїсь гарячі пальці легенько постукали по його руці. Артур злегка повернув голову, зустрічаючись поглядом зі Славою. Та стояла, тримаючи постраждалу руку біля грудей. Втомлена, потьмяніла, як то буває після великого викиду сили, та, здається, жити буде.
Позаду неї вешталися її друзі: Сенька, Алі та Бабак. Не дивлячись на загальну похмурість, Сенька вже починала жартувати, отже, не все так погано.
— Арте, слухай, ти непогано зараз вирулив. Дякую, — сказала Слава, так уважно дивлячись йому в очі, ніби хотіла просверлити наскрізну дірку. Артур тільки здвигнув плечима. Якби він був хоча би на дещицю менше втомленим, він би в яскравих фарбах розписав, що він думав з цього приводу, та виснаження вже закручувало голову, і вся Артурова концентрація йшла на те, щоб стояти прямо. Він тільки непевно хитнув головою.
— Без проблем, але… що взагалі відбулося? Це Марка так проштрафилася чи ти?
Слава скривилася так, ніби з’їла вишню-дичку.
— То була я і мої руки-крюки. Випадково зробила лишню петлю на метеликові і пішла в чорний. Сорі, зараз дійсно проблем наворотила.
— Не вперше, не востаннє. Переживемо якось, — знизав плечима Артур, розуміючи, що якби не туман в голові, він би тут згорав від злості.
Кожен раз.
Кожен. Бляха. Раз.
Коли вони збиралися з олімпійськими, Глушман заробив розтягнення зв’язок лівої стопи. Коли відбувалося річне місилово з шевченківцями і циркачами, їхні учасники заробили опіки на пів обличчя. Сьогодні он його затягнули в бій тільки тому, що у виставкових захворіла Ткачка, з якою можна було позмагатися в ілфугах. Його про це, звісно, ніхто не повідомив аж до моменту, коли при вході до цього скверика їх очікувало на одну людину менше.
Бій з Алі він почесно програв у рекордні двадцять п’ять секунд і ні про що не жалкував.
І якби ще це були офіційні збори під наглядом вчителів! Але ні, будь тут Анна Константинівна чи Олійник, чорта би з два таке провели… А нам, бачте, попрактикуватися перед зльотом захотілося! Ось, тримайте: зісковзнули в чорний, поранили декількох людей і мало не влаштували вибух дикої сили.
— Арте, ти точно в нормі? — повернула його до реальності Слава. Хлопець кліпнув декілька разів, ствердно мугикнув і скривив губи в жалюгідній подобі посмішки. Якщо він починав сердитися, то, мабуть, сили потихеньку поверталися.
Артур знайшов поглядом розгубленого Дана й невдоволено цокнув язиком — тепер треба було ще й з ним розбиратися. Хлопець своїми необачними експериментиками накликав на себе гнів Іванни Степанівни, тож весь минулий тиждень сидів без сили та з блоком на шиї.
Слава прокашлялась і обережно спитала:
— За що на нього повісили?..
Вона затнулася, непевно тицьнувши пальцем в горло. Артур гмикнув.
— Зламав двері до квартири вузлом і назвав Іванну Степанівну “повільною занудою”.
Слава пирхнула з ледве прихованими веселощами.
— Наскільки я знаю за чутками, ваша баба досить жорстка. Не думаю, що їй це сподобалося.
— Стрибала від щастя, ага. Вона знову завела своє про контрабандистів, потім ще підключила те викрадення…
— Викрадення?..
— …а коли Дан уперся, як осел останній, взагалі рознервувалася та накинула блок, — закінчив переказ подій Артур. Бачачи запитальний погляд Слави, він пояснив:
— Там з його школи унікумка пропала, мутна справа взагалі. А Іванна Степанівна, звісно ж, миттєво виключила всі інші можливі варіанти того, що могло статися.
Хлопець приречено похитав головою.
— Олійник он каже “хай Іванна офіційно за вас поручиться”, та не буде цього. Вона в принципі не сприймає ні зльоти, ні, бляха, можливість жити без страху за життя.
Слава кивнула. Багато унікумів зі старого покоління були такими — заляканими і потайливими, ніби миші під поглядом голодного кота.
— В мене і Марки баба теж любить отак порозказувати. Горбатого могила виправить.
Деякий час вони стояли мовчки, оглядаючи скверик. Глушман віддалік важко спирався на дерево; у руці в нього тьмяно поблискувала повна сили котушка. Марка сиділа поруч на бруківці; її голова закинута догори, ніби ловлячи неіснуючий дощ. Алі з Даном розв’язували глухі вузли по периметру скверика, а Бабак і Сенька змотували мотузки в акуратні клубки та запихували їх до своїх заплічників.
Сили потихеньку поверталися, а з ними повертався і весь спектр емоцій: від приреченості перед фактом, що високу концентрацію дикої сили в повітрі прийдеться пояснювати Ковальському, до гніву на весь світ і на Глушмана зокрема, який витягнув його сюди сьогодні.
Але про Ковальського можна буде подумати, коли він сюди прибіжить, а Глушману виїсти мозок Артур зможе і потім, тож хлопець віддав перевагу ненав’язливій розмові.
— Ви будете на зльоті завтра? Анна Константинівна з циркачами точно буде, оболонівці з хрещатівцями теж підтягнуться, шевченківці — п’ятдесят на п’ятдесят. Вас чекати?
Слава активно закивала головою.
— Ага! Ткачка має виздоровіти до того моменту, а якщо Сенька упреться, ми її силою притащимо.
Артур кивнув, відчуваючи як бажання спати розливалося всім тілом м’якою хвилею. Він у задумі спостерігав за тим, як Глушман піднявся і попрямував до них. Десь на периферії Дан також вирішив рухатися, а Сенька й Алі повністю спакували свої заплічники та були готові відчалювати. Все виглядало так, ніби потихеньку можна було линяти додому.
Була восьма вечора.
Артур вже передчував, як зайде до Іванни Степанівни за чашечкою чаю — а краще міцної кави — і повернеться в тиху квартиру поверхом вище. Батьки приїжджали додому пізно, тож у нього буде десь година для того, щоби підготуватися до завтрашніх лекцій та піти спати.
Дан мав їхати з ним — хлопця треба було провести назад додому, за декілька хвилин ходьби від Артурової квартири. Той жив майже навпроти Кловської. Це не мало зайняти багато часу.
Завтра обіцяло бути цікавим.