За азимутом 89° – Сонце

Шум голів соняхів холодить плечі, голову, литки. Вранішній вітер здмухує сон і ніч з поля, як пухнасті парашути з кульбаби. Несвідомо ковтаю слину, руки страшно пітніють. Я хитаюсь уперед-назад від нетерплячки. Пальці ніг впиваються, риють, мнуть землю. Зараз, зараз, ще трохи, майже…ну!

–137-мий, симуляція добігає кінця. Звільни корпус.

Я струшую слова з вух, ніби воду.

Зараз, зараз…є!

Шкарлупка горизонту тріскається навпіл, і з неї виривається сонце. Все заливає світлом, теплим, медовим, духмяним. Я замружую очі за кротячою звичкою, але навіть закриті повіки отримують теплу млосність. Сонце. Новий день. Безкінечне тепло, життя у венах, світло…

–137-мий, хвилина скінчилась! Виходимо з симуляційної кабіни! – Грейс, та, хто оперує симуляторами Літи, була злою як найщиріші морози Зими. Мені все одно, бо ніяка роздратована операторка не порівняється з відчаєм від сірого екрану кабіни замість тепла сонця, нехай і симульованого. Переді мною вже не поле, а корпуси симуляційної кімнати, де кожен житель Псевдонімі може отримати «коротку, але ефективну ілюзію перебування у Погоді Літи для оптимальної роботи вагусного нерву».

Мозок ненавидить цю реальність і її вперто саботує, то я з секунд п’ять просто дивлюсь на відображення. Моє обличчя – незграбні худі риси вилиць, довгий ніс і втомлені глибо посаджені очі – чудово транслює цей відчай. Повернення до реальності Хеліантус – це маленька смерть. Мені лише вісімнадцяте літо, але виглядаю я на всі двадцять вісім зим. Мацаю екран, бо у ньому ще є трохи тепла, і руки його жадібно лижуть його як голодні пси Околиць.

Я струшую імітацію ґрунту з ніг, ступаю на пронизливо холодний і вологий мат. Одягаю термошкарпетки, а перед очима соняхи з їх великими головами у химерних рухах моєї тіні. Раптом огидного штучного світла над головою стає менше, а тінь росте, заливаючи мат. Я повільно, чесно, з неохотою підіймаю голову і бачу Грейс. Її карі очі обмацують мені обличчя професійно, без особливого сорому, по-діловому – так шахтарі промацують стіни кам’яної породи, чи скелелаз прощупує виступ на міцність. Раптом вона присідає навпочіпки, стираючи нашу різницю у зрості.

–Денека, – звучить моє ім’я,  мене це вже насторожує, бо зрідка коли не родич називає тебе ім’ям, – ти занадто часто сюди ходиш. Це шкодить твоїй голові, розумієш? Ти нормальний хлоп. Навіщо? – вона не говорить до мене як операторка, а як Грейс. І це навіть гірше.

Навіщо, Грейс? Бо мені було чотири роки, коли Великий Гриб закрив небо і почалась Зима. Що з того моменту я бачив сонце 28 днів за все своє життя. Бо наша Псевдантія не висилає великі розвідувальні команди, щоб подивитись де закінчується Сітка, яка стримує радіоактивну пилову хмару, вже шосту Зиму над нашою колонією? Кожен день є лише погодинне світло електростанцій, які працюють або від ферментаційних блоків, або через вітряки Ззовні, або від Батарейок – людей, які крутять колеса турбін руками.

– Я скучив за сонцем, – переводжу погляд на пласку родинку на її лівій скроні.

– Естера обіцяла, що в 2293 почнеться епоха Літи, – спокійно, ніби я тяжкохворий у медичному блоці Архітекторів, каже Грейс. Мене бісить як це для неї просто. Як вітамінну пасту з нутрипакету з’їсти. Факт життя.

–Це через 19 років, це треба ще дожити, – не змерзнути серед Зими, вичавити – етично – з наявних ресурсів все до краплини і винайти спосіб їх паралельно відновити. Переробити сто разів те, що мало бути перероблено раз. Контролювати населення, але якось, сніг його, і розмножуватись, створювати сім’ю, але і «знаходити своє зерно» – сенс життя і користь суспільству Псевдантії; будувати інфраструктуру без ресурсів на будівництво. Жити так, ніби людство знову буде жити Ззовні.

Грейс смикнула свій рентгенівський погляд назад у оперативку, і карі очі стали холодними.

–Ти, що, не віриш їй? Вона була серед перших Садівників. Вона бачила Околиці на власні очі. Вона сіяла капсули. Вона, сніг сірий, формулювала їх, – Грейс я швидко почав набридати і бісити.

–Так, так, унікальні капсули Естери. Як я міг забути, – проціджую крізь зуби, поки міцно зашморгую шнурки на тактичному взутті.

Чотирнадцять років назад світові лідери – купка старих ідіотів і хворих – вирішили конфлікт 16 залпами ядерної зброї. Купа покинутих міст, зола замість людей, мертві зони, екогеноцид. Тоді, низці учених – 1-шій, 2-гому, 3-му і 4-тій – вдалось накинути Сітку на радіоактивні хмари. Це було, як каже підручник історії – статистично неможливо, як каже моя мама, 135-та – на велике щастя, як каже мій батько, 136-тий – ще не зрозуміло чи на щастя.

Я не знаю, що сказав би мій брат, 137,5-мий, якби він пережив Гриба. Сітка концентрувала ядучі викиди у щось, що ми тепер, у Псевдантії, кличемо «Погодою». Мені розповідали ті, що жили до Гриба, що раніше було 4 сезони, які практично рівноцінно за один рік зміняли один одного. Я не застав свідомо «сезони». У нас є Погода – епохи Зими і Літи. За останні п’ятнадцять років було лише 28 днів Літи – короткі віконця, за які ми лише встигли позаряджати головні блоки і один раз проростити зерно. Соняхи тоді я бачив лише раз. Хмари Зими завжди вертались занадто швидко.

Перші Садівники, серед них ті ж самі вчені, у перші місяці після Гриба, ризикуючи життям – ніхто не знав наскільки стабільна та Сітка і скільки у них було часу – пішли разом зі своїми командами у чотирьох напрямках від Псевдантії разом з дронами і автоматичними посівними машинами. Вони заготували близько сто тисяч спеціальних тепло- і вологочутливих капсул з субстратом і насінням соняхів. Якщо протягом 15-16 днів температура і вологість ґрунту буде оптимальною – такою як вона має бути за наявності стабільного Сонця, то капсули розчиняться, вивільняючи насіння. Соняшник було обрано недарма – молоді соняхи «слідкують» за сонцем, вказуючи його рух і безпечний напрямок для Розвідників, які весь час мають не забувати про наявність малих Хмар Погоди, які несуть радіаційний дощ. Соняхи також адсорбують радіацію з землі. Там, де соняхи – це територія Літи, безпечна, відносно, для життя Ззовні.

–Дай здогадаюсь, ти хочеш бути Розвідником, – зневажливо протягнула Грейс. Ненавиджу цей тон її голосу. Ніби знає все на світі.

–Та ні, Грейс, ти що. Щоб двадцять зим сидіти без роботи? Ні, я краще, як от ти, піду у Оператори. Буду отримувати насолоду від того, що висмикую людей з єдиної нормальної реальності, – я одягаю терморукавиці і защипую їх екстра туго. Грейс мовчить. Це вже дивно, бо вона така, що палець до рота не клади. Недарма в Псевдантії операторів вважаю залізними квітами – їхній внутрішній компас совісті завжди правильно показує, навіть коли це не зручно. Але правильно – це за правилами. А хіба ті правила завжди мають рацію?

Я потягнувся за снудом і глянув на Грейс. Вона вже відвернулась від мене, сигналізуючи, що розмова закінчена. Я майже вийшов з кабіни, коли її на диво спокійний голос кинув мені у спину:

–Денека, коли стався Гриб, мені було стільки, скільки тобі зараз.

Я обернувся з чистої цікавості, бо така різка зміна теми взагалі не характерна для Грейс. Вона все ще стояла до мене спиною, її товста мідна коса ліниво ковзала по захисному матеріалу костюма на спині. Грейс щось клацала на панелі симуляційної кабіни– мабуть, розігрівала її для наступного користувача. Через довгу Зиму симуляційні кабіни Літи користувались таким попитом, що довелось встановлювати новий блок живлення саме для них.

–Я хотіла стати художницею. І побачити найбільші музеї світу. Того світу, якого ти не знаєш, – її голос був відстороненим і страшно спокійним. Мене від цієї спокійності смикало.

–У мене нічого не зберіглось з того життя, крім однієї нещасної полароїдної фотки Соняшників Ван Гога.

Цього художника я знав, ми проходили його на уроках історії. І саме через цю картину.

Грейс підійшла до маленької тумбочки з її приватними речами, відкрила її і покопирсалась у ній, я певен, тільки для вигляду – вона чудово знала де те, що вона шукала. Маленький провощений конвертик показав себе білому безжиттєвому світлу лампи, яка була замалою для приміщення. Світло – це найбільший ресурс, з ним потрібно бути економним.

Операторка покрутила у руках конвертик, ніби бачила його вперше, і потім, не дивлячись на мене, простягнула його мені.

Я голосно глитнув.

–Грейс, то…– це був занадто розкішний подарунок. І у мене не було чим віддячити. Але руки вже обережно дістали світлину. На ній біла стіна, а на ній картина у простій рамці. Соняхи на ній були нахабними; їхній жовтий і помаранчевий – жирні, ніби наїлись масла і солодкої кукурудзи. Я не міг відірвати очей, і чесне бажання зіграти справедливого і віддати такий скарб Грейс назад, розчинилось у мене десь між шостим і сьомим ребром.

–Бери, 137-мий. Я віддаю перевагу вірі, а не спогадам. Епоха Літи буде, і ми до неї доживемо. Може фотка тобі допоможе цієї Погоди, – Грейс широко усміхнулась і одразу почала діловито виштовхувати мене з кімнати.

–Поклич наступного, 137-мий. Дозвіл на наступну сесію у симуляторі доступний лише через 36 діб, – теплота і людяність з голосу Грейс випарувалась, і я швидко випхався з тісного приміщення.

–Операторка покликала наступного! – свій голос я не пізнав. Конверт дивно грів захисний скафандр.

***

Мікрохвильовка з натугою гудить на весь коридор. Мій «суп» – щось бобове з напів замерзлими овочами – дуже повільно обертався на скляній орбіті черева допотопного приладу. Поруч у кублі проводів втомлено тряскотів трансмітер – саме він конвертував енергію від фотосинтезу моху, який вкривав їдальню, та і зрештою будь-який простір Псевдантії, у електрику.  Тільки мох і водорості та декілька інших рослин витримували практичну відсутність світла та нормального тепла.

–137-мий, ти там на весь корпус грієш? Давай швидше, – хтось гикнув позаду.

Номера маю робити нас «рівними зернинами», такими ми є за Хеліантусом – моральним статутом, вірою і духом нашої «держави», Псевдантії. Чув, що хтось називав його «вірою в Людську Літу». Ідеологія Хеліантусу звучить так: «у тебе особисте ім’я і вогонь, який ти несеш через Зими, ти – центр майбутнього світу; але як і насінина соняха ти несеш на своїх плечах велику структуру нового світла, тому у тебе є свій номер, який разом з іншими створює гармонію».

Чи щось типу такого. З правознавства Псевдантії у мене помаранчевий, а не зелений, як у відмінників. Твоє ім’я можуть тут знати і не всі, а от номер горить флуоресцентною фарбою на спині у кожної і кожного.  

Мікрохвильовка врешті дзенькає. Я дістаю обережно тарілку, калапуцаю у ній і мимоволі морщу носа – є шматочки льоду. Не зважаючи на показні зітхання позаду, ставлю тарілку назад і обираю потужніший режим і ще хвилину.

–Ні, ти подиви на нього. Май совість, сніг його. Ти не сам! Бережи енергію, 137-мий, – хтось зло коментую моє «марнотратство». Я зазвичай мовчу – соціальні бучі у нас штрафуються волонтерськими годинами у відсіку Хом’ячків – офіційно КЕВ, кінетико-електричний відділ – місце, де люди крутять педалі під лекції з теоретичних наук, забезпечуючи світло і енергію на Школу і Розваги. КЕВиків завжди видно по їхнім сильним ногам і впевненій спортивній ходьбі.

Я зазвичай мовчу. Але не сьогодні.

–Я не хочу жерти лід, – кажу голосно. Гомін стих, щоб стати голоснішим, майже проковтуючи кроки того, хто підходив до мене. Я не піднімаю голови і дивлюсь на тарілку, яку обертає мікрохвильовка. Аж тут її цикл спиняється достроково, бо чиясь рука в абияк відтертому мазуті натискає «СТОП».

–Яке ніжне, –голос належить 309-тому, з уніформи нагадує Механіка, високий дебелий хлопець зими на три мене старше, – потерпиш прохолодне, не вмреш, – тут може не вистачити на всіх енергії розігріти і доведеться чекати. Бери своє і швидко звідси. На відміну від тебе, люди працюють.

А, ну так. Я тільки закінчив Профіль. І так, Грейс буда права – я таки Розвідник. Трутень системи. Мене тричі питали, чи я не хочу бути Садівником чи Механіком, бо у мене все добре з математикою. Я не хочу бути тут, Під, я хочу бути Ззовні, сніг їм в снуд.

–Відійди, 309-тий, – мій голос звучить не втомлено, а, на мій подив, зло, – я догрію суп і піду по справам. Іди і ти.

Подив на обличчі Механіка за одну мить змиває лють.

–Ах ти ж падло мале…– його важка рука вже занесена для ляща, але я легший за нього і швидший. Б’ю у дишло, потім по коліну і голені, щоб звалився.

–Я…– мій кулак зустрічається з його носом, – маю…!– руці тепло і мокро від крові, у мене горить ліва вилиця від пропущеного зустрічного удару, –…маю право на тепло!

Останні мої слова схожі на істеричний вереск. Адреналін гріє тіло, мої атоми гудуть, як шершні в банці під шкірою. ЖИТТЯ! Я хочу ще – не важливо отримати чи вдарити, просто хочу ще! Хочу відчувати себе ЖИВИМ!

–Досить, – розрізає простір. Мене і Механіка сіпають у різні боки. У нього кровить ніс. У мене трохи німа і гаряча губа. Розбита – жадібно перевіряю язиком.

Естера дивиться на нас з Механіком практично з материнським «що ви довбні» жалем, і я майже б повірив, що вона переживає за нас, якби не холод її зелених очей.

–До мене у приймальню, – 1-рша віддає наказ майже ніжно, але від її посмішки хочеться вчинити самогубство от хоч зараз. Унікальний бленд розчарування, тихого гніву і якоїсь не людської стратегічної мудрості. Їй десь з п’ятдесят, але погляд у неї на сторіччя так два.

Механіка і мене ведуть не під руки, але з конвоєм. Це ж треба, так пощастило – бійку бачила сама Перша Садівниця. Коридори, які мінімально отоплюються завжди ніби трохи у тумані через пар з рота: Зима – це економія, суцільна, тотальна і безжальна, постійна. Ти маєш пояснювати кожну витрату енергії, кожен ватт має мати достойну причину його витрати.

Кожен житель Псевдантії носить захисний костюм зі своїм номером, який працює як і світловідбивач – все, кожен фотон світла не має бути витраченим абияк. Висока і статна фігура Першої неспішно пливе у напів темряві переходів як білий корабель. На ній капюшон, світлові браслети на руках, які працюють від синтезу енергії водоростей, тому фігура реально світиться. Кажуть, що до Погоди деякі люди вірили у бога, і що цей персонаж отак теж може деяким віруючим з’являтися і світитись. Зараз часи інші і на Першу дивляться мимоволі – вона випромінює світло, а світло – це майже сонце. За ним хіба не сумують діти  Хеліантус, які народились у Погоду Зими і не застали Літу. Таких зараз багато.

Коридор у Північне крило розступається, і в нього нахабно вривається світло. Оранжерея – це офіс перших Садівників, правителів Псевдантії, хоча я чув, що вони не люблять, коли їх так називають. Особливо такого статусу не любив 2-гий. Чутки казали, що Естера і 2-гий завжди лаялись щодо його пам’ятника – у нас ніколи не було ні бюджету енергії, ні ресурсів на кам’яний пам’ятник, але замість нього для видатних працівників Псевдантії висаджували дерево, яке проростало прямо з компостного саркофагу покійника.

Другий Садівник – його практично ніхто не знає –  помер за три місяця після великої посівної місії. На його честь у оранжереї з’явився дуб.

За Другим за два с половиною роки, у страшних муках, як пишуть книжки з історії Хеліантус, пішов Третій, на честь якого тепер стоїть граб.   

Четверта Садівниця пішла з життя за мого часу п’ять років тому. Вона носила практично закритий костюм, бо кажуть, що отрута Гриба  дуже вдалась у знаки її шкірі.Четверта, її звали Нейла, похована під березою, до якої тепер водять купу екскурсій молодших класів. Жіноче ДНК краще опирається радіаційним випромінювання, пояснювали Архітектори. Вони краще знають – їхній корпус сусід з Оранжереєю, бо Архітекторам треба купа світла для вироблення ліків і проведення операцій.

–Денека, тобі подобається новий сорт орхідей? – голос Естери був мелодійним і набагато молодше за неї.

Граційна рука у рукавицях показує кудись у глибину Оранжереї. Мої очі вже встигли призвичаїтись до такого розкішного світла, і я можу розгледіти величезні м’ясисті соковиті зелені листи і сріблясте коріння орхідей. Їх бутони вилискують під лампами. В оранжереї тепло, тепліше за практичне будь-яке місце Колонії, але мені все одно ввижається, що бутони орхідей жеруть енергію – світло, тепло, життя і –сніг його сірий – прицмокують.

–За доби чотири розпустяться. Будуть яскраво-жовтими. Як соняхи. Вони ж тобі подобаються, так? – очі Першої ріжуть мене на шматочки. Від них не сховатись. Я ледве витримую погляд, але не відвожу. Що, Грейс набідкалась, що я зачасто навідуюсь до симуляційної кабіни?

–Перша, Ви пробачте мені, – раптом гнусаво озвався 309-тий, про якого я забув. Він мене рятує від уваги Естери.

Правителька, цокає язиком і морщить носа.

–Єгід, ну від тебе, я такого, звісно, не чекала геть, але що поробиш. Люди то люди, – її вуст «люди» звучать ніби образа, хоча нема в її тоні зверхності або неприязні. Тільки втома й оця бісяча всеприйнятність і всезнання.

–Не треба мені викати, добре? Зерна Хеліантусу всі рівні, – вона миттєво додала людяності і якогось майже пустунства у свій голос, ніби прочитала мої думки. Він цього – або від тепла Оранжереї – у мене аж змінна сорочка під скафандром запріла.

–309-тий, у тебе досить сильно кровить ніс. Сходи до Архітекторів, – майже промуркотіла Перша. Сніг її, вона хоче, щоб ми лишились з нею удвох наодинці. Точно буде говорити за симуляційну кабіну.

Закусую від нервів губу і шиплю миттєво – вона добряче так розпухла від кулака Механіка.

Естера стрільнула очима, – все добре, Денека? Чи краще теж підеш в медичний корпус спершу?

Як же мені не подобалось ось це «спершу». Мотаю головою, вже відкрито похмуро.

–Ні, дякую, Правителько. Переживу.

Тонкі світлі брови Естери смикнулись від титулу. Десь у грудях прокинулась зловтішність і смачно клацнула зубами. Не подобається, коли чин прямо в обличчя кидають, а, Садівнице?

309-тий перехопив наші погляди з Естерою і слухняно подався до медиків. Ми лишились одні. Естера мовчала і я теж.

Вона зняла капюшон і розстібнула верх захисного скафандру. Її тіло будо набагато худішим, ніж я собі уявляв. Майже хворобливо худим. Але рухи були легкими і впевненими.

Вона підійшла до старого пошарпаного робочого столу з купою книг і планшетом – паперу ми майже не виробляли, планшети були дешевими енергетично і ресурсною. Дуб, нижні гілки якого майже торкались крісла, в яке сіла Естера, зашумів від вітру, якого не було – була сама вентиляція. Садівниця ласкаво попестила зелені листи, поки діловито поклацала щось на планшеті.

Перша не спішила говорити, за класикою змушуючи почати іншого говорити першим. У Бібліотеці я знайшов раз книгу про допити і шпигунську справу, от там був такий самий метод «щоб розговорити».

У Хеліантусі нема тюрми. Це щось, що я знаю лише зі уроків історії. Важко уявити, що хтось робив якесь навмисне зло. Але у перші роки Псевдантії існували «добровольчі посівні кампанії» – спеціальні групи людей, які скоїли щось надзвичайно страшне, були просто висаджені Ззовні з капсулами насіння, водою на десять днів і такою кількістю нутрипакетів. Кажуть, що декотрим з них вдалось дійти до Околиць і вижити, а, повернувшись, вони очолили перший загін Розвідників. Але це була давня історія, і я особисто не дуже вірив, що таке серйозне діло як Розвідку передали б у руки колишніх злочинів. Тільки якщо вони були справжніми злочинцями.

Я мовчав. Тож заговорила Перша.

–Денека, чому тобі захотілось у Розвідку? – перше питання було майже таким самим, яким мене зранку мучила Грейс.

Знизую плечима.

–Мені цікаво, що Ззовні. І моя класифікація і профіль підходить, – змушую свій голос бути майже знудженим. Серце шалено стукає. Хочу підібрати повітря трохи більше, але виходить туго. І я не хочу шумно дихати перед Першою.

Вона навіть не дивиться на мене, все ще фокусується на якихось повідомленням у планшеті.

–Ти ж знаєш, що ще не почався час розвідувальних кампаній. Ти молодий з чудовими результатами, 137-мий. Ти потрібен Псевдантії. Тут, серед своїх.

Мене пересмикує і все – і шматочки замороженої броколі в каші-супі, і темнота переходів, одвічний, сніг, його холод, але найбільше, найбільше соняхи симуляційної кабіни – виривається на волю одним ядучим потоком.

–Та тому що це – НЕ ЖИТТЯ! – мій крик лякає всіх, навіть комах. Все завмирає, а Перша спокійно піднімає очі. І в них – нехороша цікавість.

–Он як. А що тут, Денека?

–Тут це…це поховання з відліком, коли тебе закопають під кущем, або якщо дослужився – під деревом. Тут симулятор замість сонця. Тут світло по годинам. Тут холодно! Тут просто кожен день тихо вигризаєш собі ще одну хвилину – хвилину симуляції, хвилину теплої води, хвилини розігріти мікрохвильовку. Псевдантія потребує Розвідки! Потрібно моніторити Погоду. Може, може, за снігом десь вже є Літа! – моя злість переходить у такий чесний дитячий розпач, що мені стає соромно за себе.

Естера тяжко зітхає.

–Наші прогностичні машини досить чіткі. За двадцять років, навіть трохи менше ми очікуємо довгий період Літи. Достатньо довгий, щоб навіть збудувати вітряки і Купол Ззовні…

–Брехня, – лунає, і я сам в шоці зі своєї нахабності. Але одна нахабність породжує іншу, і я вже не можу спинитися, – це брехня, Естеро, і ви це знаєте. І Другий це знав, він дійшов до Околиці на Сході, тому його так швидко і…

–Змовкни, 137-мий.

Я затикаю собі рота. Долоні липкі від страху і гніву. Ніколи не бачив Першу такою злою.

Вона піднімається, і мені на мить здається, що вона зараз похитнеться і впаде. Але вона вирівнюється, і мені здається, що вона вище за мене, хоча це не так.

–Ти хочеш у Розвідку? Чудово. Завтра тобі нададуть захисний костюм для експедиції Ззовні. Створи шлях на Мапі Околиць, введи його у систему. Провізії отримаєш на 7 днів, Розвіднику. Вільний.

В Оранжереї стало чутно лише бджіл.

***

Новий костюм був важчий за звичайний через плити-фільтри у ньому. До нього надавався ще й величезний респіратор з фільтром-балоном – дихати повітрям Ззовні було небезпечно через радіацію. Двоє Механіків по-діловому перевіряли на мені клапани. Мені можна було взяти з собою три особистих предмети, але я обмежився лише фоткою соняхів від Грейс і маленьким синім шарфом брата – він помер маленьким, не встиг побачити нічого, крім Зими.

Мама плакала всю ніч, а батько пішов до Естери з петицією піти замість мене, але отримав суху відповідь, що Перша не приймає нікого аж до завтрашнього вечора. Стара боягузка.

Я був чи не вперше за життя щасливим. Реакція Першої чітко показала, що їй є що боятись, а отже десь на Околицях вже шуміла Літа.

Ззовні були справжні вітри і навіть дощ. Щоправда, був в основному і сірий сніг, який обов’язково треба струшувати, бо він був концентрованою радіацією. Але це дрібниці.

Біля Виходу мене зустріли ще двоє Операторів – так само озброєні посиленим захистом як і я. За склом респіратора розгледів веселі і глузливі карі очі чоловіка, який був повище за мене. З легких зморшок навколо очей йому було під сорок.

–Компасом хоч вмієш користуватись, Розвідник? – голос був трохи зависокий, але сповнений сміху.

–Вмію, – бадьоро відповів йому. Чоловік кивнув, ніби очікував таку відповідь, поправив мені світло на голові – його мені обіцяли, що вистачить на 10 днів – і по-батьківськи похлопав мене по плечу.

–Ну, легкої Розвідки і відсутності снігу тобі, 137-мий.

Друга постать у скафандрі почала мовчки відкручувати важелі на великих товстелезних дверях.  Я все намагався розгледіти її, але вона уперто дивилась тільки на свої руки. Я просковзнув у щілину між Псевдантією і Ззовні, не втримався і оглянувся.

Я встиг вихопити абсолютно заплакані очі Грейс за склом, коли двері зі стогоном зачинились.

***

Ззовні не було суцільною темрявою. Але накрапав дрібний сніг, тому я лайнувся і швидко дістав парасолю.

Небо було важким і сірим. Ніби до тенту з дуже цупкою тканиною піднесли ліхтарик. Десь за Сіткою, яка стримувала хмари, було сонце. Була Літа.

–Я іду, – сказав я і вирушив за напрямом азимуту 89°: там за звітами останніх Розвідувальних груп була прогалина між Погодами Зими.

Мій оптимізм швидко почав загасати за годину – почалася справжня віхола. Ноги ковзали і застрягали у високому снігу, який встиг покритись людовою корою. Я молотив його нещадно, відмовляючись сповільнитись бодай на секунду. Датчик радіаційного забруднення з помірного попискування почав переходити на ультразвук. Мені здавалось, що я у череві величезного хижака, і він мене ліниво перетравлює, таким тиснучим і їдким здавався простір.

Роздратовано ставлю датчик на беззвучний режим, залишаючи тільки сигнал-вібрацію, якщо радіація досягне життєвонебезпечних рівнів, з якими захисту вже не впоратись.

Раптом сніг під ногами провалився і я разом з ним. Я скотився у низину і мені треба було терміново нагору. Знизу могли скупчуватись гази, з якими може не впоратись мій фільтр. Паніка пройшлась у венах током, і я швидко подерся угору, чіпляючись за виступи. Руки зслизали, тому я періодично скочувався вниз майже на ту ж відстань, що просунувся уперед.

–Та сніг його! – я розізлився на себе і подерся нагору.

Через паніку я загубив парасолю і тепер доведеться струшувати сніг з себе кожні хвилин десять, як собака струшує піну, коли Архітектори її миють. Собаки і коти були тими рідкісними тваринами, яких врятували і забрали Під після Гриба, були й інші, але їх було менше, і людей пускали до них нечасто.

Я дозволив собі пригадати як відчувалась шерсть Ласкавого – чорного пса, який часто був з вихователькою. поки я був малим. Пальці так само ніжко попестили сніг. Я блимнув раз, два. Я виліз. По-дурному захотілось засміятись, але в респіраторі сміх нагадував щось схоже на кряхтіння.

Вставай, 137-мий. Тобі час шукати Літу.

***

За три дні небо стало темним як у години світлозбереження. Я мало спав, бо температура знизилась на сім градусів, а мої акумулятори розряджались значно швидше, ніж обіцяли Механіки. З іншого боку, як вони могли б затестити ефективність спорядження, якщо ніхто не виходить на Ззовні?

Струси сніг, промайнуло в голові нагадування. Слухняно обтрушуюсь й іду далі. Ноги гудуть.

А раптом компас дали несправний? Лаюсь про себе і у котрий раз перевіряю компас, пересвідчуюсь,  іду далі. Наступає густий туман, який я намагаюсь обійти знову і знову, але він наздоганяє мене. Темрява, дрібний сніг і туман знижує мою видимість до нуля: я ледве бачу свою долонь у захисний рукавиці перед самим обличчям.

Ти коли пив в останнє, питає мене внутрішній Розвідник. Так не час, кажу тобі, не час! Попий, наполягає голос, і я неохоче тягнусь за пляшкою, коли прямісінько на мене з щільного сніжного туману вистрибує щось, що нагадує зайця. Я пригинаюсь, це здорова істота зникає у тумані за мною. Різко зриваюсь з місця і біжу уперед. За азимутом чи ні – мені вже байдуже. Адреналін хлюпоче по нервах, як вода у каналізаційних трубах.

Заєць здоровезний, майже мого зросту.

А то точно був заєць?

Після Гриба може бути що завгодно. І я не чув як його лапи відштовхувались від землі. Я точно його бачив чи це вже мої галюцинації? Датчик радіації вже як день здох.

У сірому снігу можна побачити будь-що обіцяли ті, що були до Гриба.

–Великий Хеліантус…– я різко, наскільки дозволяє ковзка поверхня і мої берці, зриваюсь на біг. Далі, далі, далі, байдуже куди. У мене за спиною щось гупає, і я не знаю чи то мій рюкзак чи те, що я назвав зайцем.

Я хочу спертись на землю, вистрибнути, як і він, на метрів так 20, сягнути у темінь сніжного неба, до якого я вже звик. Подалі від землі.

Земля дійсно покидає мене.

Я падаю з обриву. Мабуть, це все.

***

Свідомість повертається маленькими ковточками. Повітря. Свіже повітря і вітер намагається залізти у шпарину між респіратором і шкірою.

Повітря. Респіратор сидить не туго. Підриваюсь, лівий бік ниє, але все інше не болить. Може то все, смерть? Стає сумно: батьки не зможуть приходити до куща глоду, як вони ходять до шипшини мого брата. Я помер тут, Ззовні.

Вітер наполегливо лізе в маску. Так, це не схоже на смерть. Я ніколи ще не вмирав, але все ж. Мені все ще темно, і я протираю скло на масці, що дивом вціліла.

І ледве не сліпну. Світло. Багато світла. На секунду я думаю, що я у себе в кімнаті у Псевдантії і Ззовні ніколи не трапилось. Струшую сніг за звичкою. Снігу нема.

Є сонце. І соняхи, які безкінечно нахабно простягаються далеко, куди тільки може кинути око. Знімаю респіратор, окуляри, берці. Біжу по ґрунту, потім по траві. Літа. ЛІТА!

Я дожив до неї. Я бачу її.

–Яка ж ти гарна…– соняхи стають схожими на картину Ван Гога, бо я реву і сльози змазують контури, але фарби все ж такі голосні. Я ніжно торкаюсь соняхів, які вище за мене. Разом с ними, я, як заворожений, дивлюсь на сонце. Синє небо, без кінця, без купола, без екрану. Синє небо і тепле світло.

Тут царює погоди Літи.

***

Погода Літи царює тут не один рік.

Я поїв і попив, і, навіть, добряче поспав. Тепер я з дві години займався аналізом субстрату і рештків капсул. Перепровіряв, грався з показниками, але все одно результати були такими практично такими самим з малими похибками: щонайменше десять років на цій ділянці Ззовні панувала Літа. Якщо Хмари малої Погоди і приносили сніг і дощі, то це були або незначні опади або закороткі періоди, щоб залишити дані, які міг зчитати простий аналіз.

Хруст якоїсь дерев’яшки позаду, і я різко озираюсь.

Естера знімала респіратор і захисні окуляри. На поясі у неї виблискував новенький тейзер. Псевдантія не виготовляла зброї, крім тейзерів, згідно першого закону Хеліантусу. Але тейзером можна було сильно нашкодити, а за певних обставин, вбити.

–Молодець, Денека, – Перша відверто насолоджувалась сонцем і природою як і я.

Який же я дурний. Звісно вона тут. Адже я знаю правду, я можу розповісти її іншим.

Знову, через свою якусь скажену мудрість і досвід Естера зчитала мене чітко, як показники даних. Тяжко зітхнула.

–137-мий, а як ти збирався вертатися? У тебе все працює? – вона киває на мій несправний датчик радіації. Я знаю, що він не робить. Але тупої помилки глянути і опустити голову, щоб вона могла мені у затилок вдарити током, робити я не збираюсь.

–Як ви сюди спустились? – питаю, бо слідів, що Естера, як і я скотився донизу, на її костюмі нема.

Вона сміється.

–Ногами. Обійшла кручу. Не так швидко, як ти, але все ж.

Я нічого не кажу, тільки стискаю кулаки. Садівниця оглядає мене знову і тихо, але безповоротно наказує мені:

–Одягайся. Ми вертаємось. У тебе фільтру на менше, ніж добу. Доведеться поспішати.

Мене беруть злі сльози, але я дістаю з кишені шарфик брата, складаю обережно під ноги соняшнику. Натягаю все спорядження знову, а самого мене колоте.

–Ви змусите мене сказати, що я все це через радіацію навигадував? У мене ще й датчик дуже «зручно» зламався– кажу, але на відповідь не сподіваюсь, її і не має.

За спиною все ще голосно дмухає вечірній вітер.

***

Перехід з Літи у Зиму брутальний. Погода на частині, під якою, як я здогадуюсь, і знаходиться наша Псевдантія, значно погіршилась, поки я був під Літою.

Естера і я тримаємось разом, бо дуже темно, моє світло хоч і мало деякий час зарядись на сонці, але все одно досить неяскраве. І мені здається, що я його частково розбив під час падіння. А може від контрасту з яскравістю, до якої вже призвичаїлись мої очі і глевкою сніжною темрявою Зими, мені дуже темно.

–Струшуй сніг, – вкотре нагадує Перша. Вона іде швидко, зиркаючи на компас час від часу.

–Та струшую, – я відверто нию. Я втомився. Я не хочу іди додому, щоб брехати. –Чому ви нікому не розповіли про те, що Літа вже панує за Околицями? – питаю у спини у світловідбивному скафандрі.

–Ще не час, – так рівно відповідає Естера, що я її чую навіть без хрипу респіратора.

–А коли буде час? Коли ви вирішите, що можна?

–Коли відновиться природа. Вона заслабка, щоб втамувати голод людей.

Мене трусить.

–Люди вам не так важливі, так? Те, що діти не бачать сонця? Лише читали про Літу?! – кричу їй у спину.

Естера іде швидше, мені доводиться бігти за нею.

–Денека, люди і є частиною природи. Гриб стався, бо забули цінність людського життя. І цінність природи.

Я зупиняюсь.

–Ви не можете вирішувати такі речі.

Естера обертається. Через світло на її голові, я не бачу обличчя Першої, лише лапатий сніг, який воно відсвічує і силует.

–137-мий, я вже вирішила. Землі потрібно відпочити, є цикли. Тоді можна починати експансію…

–Та плювати мені на можна і не можна! Я хочу жити. Життя Під – це не життя. Це тортура. І розплачуюсь я не за свої провини. Хіба, хіба, я не цінний? Хіба жителі Псевдантії не цінні? Я нічого не зробив…я…я-я…– я хриплю і не можу виштовхнути слова. Я мокрий, слабкий, у сльозах і шмарклях, я відчуваю себе мізерним і малим у цій сніжній теміні. Я не можу вдихнути. В очах темніє, і я думаю, що то світло Першої перегоріло, але виявляється, що то я втрачаю свідомість.

Фільтр. Він скінчився. Автоматично вмикнувся запобіжний клапан, який перекриває доступ до зараженого повітря Зими.

–Денека! Ти…– щось кричить Естера, але я погано чую. У неї ідеально склалися обставини. Вона скаже батькам, що я не розрахував сили, заблукав, і вона знайшла моє замерзле тіло.

Мене сильно і дуже боляче б’ють у груди. Ще раз і ще раз. Я різко вдихаю повітря і воно невдоволено сичить в респіраторі.

–Ще! Вдихай, 137-тій! – фігура Естери нависає наді мною і не дає повністю лягти на вкриту снігом землю, –дихай, Денека! – її обличчя сповнена страху.

Я сам лякаюсь. Потихеньку налагоджую дихання. Підвожусь з її допомогою.

–Пішли, – вона киває кудись у сіру темряву.

–А фільтр…?– все ще хриплю.

–Не переймайся. Пішли, у нас обмаль часу.

***

Коли наше тьмяне світло вихопило обриси знайомих залізних дверей Псевдантії, я майже тягнув Естеру на собі. Вона чомусь сильно заслабла.

Торкаюсь до льодяного металу і грюкаю по ньому щосили. Ще, і ще, і ще. Нарешті двері неохоче відкриваються, і нас затягують усередину. Миттєво датчики радіації спрацьовують.

–Санітарний…куток…– перше, що каже Естера, коли їй допомагають зняти респіратор. Я примружусь і бачу кров на її тонких губах. Мені стає холодніше ніж зовні.

Мене кудись тягнуть, але Естера роздратовано цикає на Операторів.

–Не 137-мого, він чистий. Мене. Я була без фільтру.

Як…без фільтру? Я нормально не ставлю ногу і перечіпаюсь. Як без фільтру? Вона ж Перша Садівниця, її екіпірували найкращим фільтром! Мали б!

Очі Естери спотикаються об мої, і вона похапцем відводить їх убік, поки її ведуть у Санітарний куток – карантин, де екстра товсті антирадіаційні стіни.

Я дивлюсь їй у слід і мене трясе.

Перша зняла свій фільтр заради мене.

Навіщо?

Мене смикають, і думка вилітає з голови. Хтось з Операторів – я між думками і кроками впізнаю руду косу Грейс – тягне мене у реабілітаційний сектор Архітекторів. Мені ставлять крапельницю і дають щось випити. Роблю все на автоматі.

Обличчя Грейс дуже близько до мого.

–Денека, ну що? Що ти бачив? – вона гаряче шепоче. Архітектори знімають з мене захисний костюм, я рефлекторно рятую світлину, яку мені подарувала Грейс від дезінфекції. Притискаю конвертик до грудей, а потім похапцем тицяю його у руки Грейс.

В її теплих очах подив.

–Сніг. Я бачив лише сніг, Грейс.

***

За два тижні до Першої почали пускати. Я був першим відвідувачем. Естера сиділа під дубом на своєму робочу місці у простих світлих одежах, з розпущеним волоссям.

Вся Псевдантія знала, що Правителька отримала критичну дозу радіації, яка значно погіршила її симптоми, які були все життя з нею ще з після її посівних робіт одразу після Гриба.

–Привіт, Денека, – її усмішка була щирою, теплою, хоча і настороженою.

–Вітаю, Перша, – я схилив голову.

–Ой, – та зморщилась, – я тебе дуже прошу, кажи на мене Естера. Я вже зовсім скоро просто знову Естерою, – вона щасливо і швидко глянула на дуб.

–Думаєш, яке дерево мені пасуватиме? Я дуже хочу бук, знаєш, на деяких старих мовах його назва перекладалась як «книга». Я завжди була найбільшою зубрійкою серед Перших Садівників.

Тут я не витримав.

–Пробачте, Естеро…пробачте, то… ви через мене…– нарешті зміг вичавити крізь сльози. Я досі не розумів чого вона це зробила.

Вона заперечливо похитала голово.

–Мій час давно стукав мені у спину. А твоє життя тільки почалось. Воно попереду, як і у Хеліантісу.

–Але є ви не доживете до Літи! Не побачите майбутнього! – мене душила несправедливість. Я не міг дивитися в обличчя жінки, яка просто віддала за мене життя.

Естера довго мовчала, поки я не набрався духу подивитись їй в обличчя.

–Чому ви дали мені свій фільтр?

–Чому ти сказав Грейс, що бачив лише сніг? – тихо спитала Естера.

Я довго не знав відповіді сам для себе, але стоячи перед дверима Оранжереї, я нарешті зміг сформулювати її.

–Бо кожне зерно Хеліантісу рівне. Бо природа, ще не готова для Людської Літи, яка настане у 2293-му, – мої слова звучали дуже тихо.

Естера широко усміхнулась і сказала:

– А ти кажеш, 137-мий, що я не побачу майбутнього. Ось воно переді мною.