Дивно, як змінюється, світ.
Швидко, блискавично. Не встигаєш звикнути, що замість дискового телефона у кишені- пристрій, який колись вважався неможливим.
Тваринки, пухнастики. Вони нас чекали вдома, ми були їх всесвітом, а вони нашим. Але, життя їх коротке, на відміну від нашого. А ми так безжально, брали, побавились, і ось вже холодна вулиця отримала нових пухнастиків й безхатьків.
Так, і навпаки, з білем у грудях, з сльозами, ми несли свого улюбленця на поховання.
Прогрес неминучий, тепер на зміну природним створінням з’явились спочатку кумедні іграшкові, мало схожі на природних пухнастиків іграшки, але ми їх обожнювали як справжніх..
А потім, ті, яких відрізнити від природного ставало ще важче та важче, за виглядом, поведінкою, характером, також чекали на нас вдома, ніжились від нашого дотику , але..
Вулиця поповнювалась новими пухнастими безхатьками, життя яких обмежувалось ємністю батареї.
Їх викидали, коли набридали, або коли пухнастики жили довше за своїх власників.
Чи довго витримували іспит вулицею? Хто як. Хтось тинявся поки заряд батареї добігав кінця, хтось розлетівся на друзки під колесами автомобілів, чи інше.
Так, існували сервісні служби, які збирали таких безхатьків. А потім якось зійшло нанівець: чи існували служби, що бідкались долею викинутої на смітник праски , чи застарівшого смартфона?
Напевно, ні.
Дивно звучить ветлікарня для робо тварини, майже як жарт. Майже як притулок для покинутих прасок.
Але доля штучних тварин, що майже не відрізнити від природних створінь, не всіх залишила байдужими.
-Дозволите? – спитав охайний чоловік, що зайшов до приймальні тримаючи на поводку невеликого песика, невизначеної порід.
Вартість елітних пород робот тварин нічим не поступалися вартості породистих природних прототипів.
А більш дешевші моделі були схожими на тих безпородних , дворових, але завжди вірних та невибагливих природних створінь, родовід яких знала лише матінка природа.
Песик дивно шкутильгав, задні лапи майже не працювали.
На зустріч вийшла тендітна вродлива дівчина, одягнена в чисто випраний білий халат.
Ой, хто тут у нас, гарний малюк, що трапилось?
Дівчина нахилилась до песика та протягнути руку щоб погладити.
Песик, відреагував дивно, ніби зібравшись, відсторонився, навіть тихо почав гарчати.
Дивина, подумала про себе дівчина. В штучних створіннях не закладено агресії.
Так вони виконують охоронні функції, захисту території, власника, але завдати шкоди не можуть, так їх створили. Навіть штучний інтелект цих тварин, не здатен навчитись агресії, такі обмеження розробників.
Що трапилось, запитала лікарка у власника, покаліченого песика?
-Та ось впав, коли йшли на прогулянку, та скотився сходами. Можливо щось не так з ним. -Огляньте будь ласка. Засоромився чоловічок, та передав повідок лікарю.
-Ходімо, малюче, оглянемо тебе.
Песик зашкутильгав за лікарко до оглядової.
Оглядова кімната зазвичай була схожа на звичайні оглядові , ветлікарень,
з великим металевим столом, освітленням, та шафами, де крім ліків для звичайних природних тварин були частини та компоненти для їх штучних прототипів.
Власниця навмисне це відтворила.
Песик хоча і намагався тихо гарчати, але дав взяти себе на руки, та всадовити на оглядовий стіл.
Лікарка гладила, маленького, звичним рухом під’єднала кабель діагностики до сервісного роз’єма.
Дивина, думала про себе, лікарка, візуально оглянувши песика. Майже не працюють задні кінцівки, вибиті зуби, пошкоджено око.
Щоб отримати такі пошкодження, треба впасти з усіх сходів в цьому місті.
Але подивимось, та продіагностуємо.
Песик лежав на столі, тихо дихаючи. Штучні тварини не відчувають болю, в людському сенсі цього слова. В них закладені інстинкти самозбереження,.
Лікарка сіла за стіл з монітором та приєдналась до сервісних програм “пацієнта”.
Розробники обмежили та заборонили доступ до аудіо , відеоінформації, серійних моделей щоб штучні тварини не стали шпигунами поневолі.
Але те що лікарка побачила в лог файлах діагностичної програми, змусило б закричати від жаху і досвідчених техніків, які бачили за свій досвід багато, дуже багато.
А бачила лікарка, за свою невелику практику занадто багато. Більш емоційна людина, давно б з’їхала з глузду.
Бачила лікарка, і навмисно зламані, хвости штучникам, вивернуті з суглоб лапами, обпалені вуса, та виколупані очі, у штучних тварин.
Але такого, що відтворила її уява гортаючи рядки логів на моніторі, вона не бачила ніколи.
Це було пекло , яке навіть уява Данте у своєму творі не змогла б відродити якби він описував про пекло для штучних тварин.
Песик лежав дихаючи, на столі, кінцівки трохи посіпувались, коли лікарка запускала сервісні програми, для діагностики.
Що робити з такими власниками, от що.? Подати заяву до поліції, написати захисникам тварин, яку приймають не більше як маячню, на кшталт, якби власник знущався з праски чи домашнього робота пилососа?
Від безсилля, лікарка стиснула кулаки.
Песик підняв голову, подивився на лікарку. Вже не було тихого гарчання. В його очах, якщо можливо щось почитати у штучно створених очах, було не прохання, була туга.
Все буде добре малий, все буде добре. Лікарка погладила песика, той у відповідь лизнув її руку.
Вона вийшла до приймальної чітким кроком, невідомо що було в неї на думці: тихо придушити такого власника, чи просто вліпити ляпаса.
Власник нервово розходжував по приймальній, оглядаючи різні рекомендації про догляд як за штучними та природними тваринами, які були розвішані на стінах.
-Лікарю, що там з моїм песиком, нервово перепитав він?
У погляді лікарки можна було прочитати всю людську ненависть, до таких природних створінь, які величають себе людьми. Чітка хода та стиснуті кулаки казали самі за себе. Але професійність на першому місці.
-Нажаль, відповіла вона, я нічого не можу зробити. Стан дуже занедбаний, ви пізно звернулись за допомогою.
-Пошкодження отримані при падінні з сходів дуже, як вам сказати, фатальні.
У останній фразі, відчутний був сарказм, навіть саркастична лють.
-Я нічого не можу зробити. Полагодити неможливо, песик майже вийшов з ладу. Відновити, вартість ремонту перевищує ціну нової моделі.
Пильно дивлячись на чоловіка лікарка продовжила:
-На Жаль тільки утилізація.
-Я пропоную, з особливим наголосом сказала лікарка, вам підписати відмову від тварини, та згоду на утилізацію. Лікарка протягнула файл з документами, ось вам ручка, пишіть
Чоловічок, який вже зробив крок на зустріч лікарці відхитнувся!
Його погляд забігав, він нервово почав:
-Як, так, він же просто впав зі сходів. Він Мені дуже потрібен, як я без нього?
– Допоможіть лікарю, “Тобі”, мені дуже …, чоловічок показово зробив засмучене, плаксиве обличчя.
-Ні!! Остаточно, ні! Ах він у вас ще й Тобі!
– Підписуйте, та йдіть геть!!
З мої лікарні, з міста або навіть з планети!
Лікарка ще рез рішуче протягнула папку з документами:
-Я не візьму з вас кошти ні за огляд ні за утилізацію!
Чоловічок, під таким тиском, взяв документи, присів до столу але підписав, потім,у відповідь, кинув в сторону лікарки папку.
-Тримайте!! Ви ,ви, ви, неук, шахрайка!!! !!
Голос Його зірвався з рішучого на фальцет!!
-Шахрайка!!
Та майже побіг до виходу.
Лікарка,переглянула документи.
Не посміхнулась,а переможно зітхнула.
Знову, зірвалась, подумала вона, знову. Потрібен відпочинок.
Від емоцій!
-Ех, лагідно подумала, вона, ще один, «Тобі”. Налагодимо тебе малюк, налагодимо. Не так все фатально. Головне щоб ти знову зміг полюбити людей. Хоча не відомо, як далеко пішли зміни в твоїй програмі керування.
Та ще потрібно буде знайти тобі справжніх власників.
Лікарка піднялась та пішла до оглядової де чекав на неї “Тобі”.
Вона заглянула ще до однієї кімнати, очікувальна, як вона її називала.
Саме там чекали на нових власників штучні та справжні тварини ,яких вона підбирала з вулиці, лікувала, штучних відновлювала та ремонтувала.
-Скільки вас там, подумки перебрала кожного? Скоро я вас познайомлю з “Тобі”.
Лікарка зайшла до свого кабінету.
Філіжанка смачної кави може допомогти.
Кабінет , вікна якого дивляться на мальовниче передмістя, охайний прискіпливо влаштований, комфорт, зручність.
На робочому столі влаштовано, та мінімум речей .
Під аромат кави, та враження від першого відвідувача сьогодні чомусь згадалось. Як вона, ще дівчинкою, в подарунок отримала маленьке кошеня, яке потім перетворилось, на гарного напрочуд розумного кота, з норовом.
На Жаль, плин життя неминучий, у природи свої правила. коли пухнастик пішов на райдугу, вона купила собі штучну копію, свого улюбленця, якраз штучні тварини почали входити в попит.
Але, штучне життя також не вічне, моделі старіють, батареї виходять з ладу, виробники перестають підтримувати їх.
Ось тоді, хоча й штучний, поволі затихає в обіймах, наостанок у емоції котячого кохання повільно примруживши очі.
Саме так було з його природним прототипом.
Це не зламало її тоді, ще юну , та вразливу.
Світ за раз не змінюється бажанням, а тільки дією, сказала вона собі.
Працювала вона тоді програмістом у досить іменитий компанії.
Почати підбирати з вулиці пухнастиків безхатьків, влаштувавши у себе вдома імпровізований, притулок та потім намагатись десь та комусь влаштувати був не її метод.
Вона спочатку навчилась ветеринарії, у вільний час допомагаючи у ветклініках. Потім, отримала освіту з робототехніки, та штучного інтелекту, пропрацювавши над проектами створення штучних тварин.
Вона не була одиначка, яка жалобою та сльозами намагалась врятувати світ. Вона діяла розсудливо та методично.
На момент коли вона наважилась відкрити притулок для природних тварин та майстерню з ремонту штучників, вона була вже коханою дружиною, за чоловіком що підтримував її у досить дивних проектах.
Зараз її клініка, майстерня , як каже її чоловік притулок для безпритульних прасок, зросла з невеликого напівпідвального приміщення у передмісті, до окремого будинку, з персоналом ,який вона, сама особисто, ретельно відбирала та пропозиціями від співробітництва, до відкриття філій у інших містах.
А от сьогодні був її день, вона особисто приймає відвідувачів.
З спогадів її відволік дзвоник на дверях, що сповістив про нового відвідувача.
Лікарка вийшла на зустріч літній жіночці, що обережно притискала до грудей сумку з якої стирчала голова невеликого кота, що здивовано оглядав довкілля.
Невже, знову перенесли безпритульниця, або тваринку, яку шкода отак просто виставити за двері, ось і, несуть до притулку.
Подумала лікарка.
-Що у вас, ввічливо запитала лікарка, чекаючи, що зараз буде або розповідь, знайшли на вулиці гарненького, або подарували, але ?
Скільки таких відвідувачів, скільки таких тваринок, вона вже бачила .
-Добоого, дня, шановна, почала жіночка.
Розумієте, він, почав погано, бачити, повільно рухається, постійно вимикається. Допоможіть будь ласка.
Штучник, зрозуміла, лікарка, обережно взяла у жіночки сумку з котом.
-Ходімо, розбишако, оглянемо тебе.
– зачекайте будь ласка тут, попросила, лікарка.
В Оглядовій, вона поставила сумку на стіл, та дозволила коту самостійно вилізти звідти.
З першого огляду вона зрозуміла, що це стара модель, одна з самих перших, навіть ще старша чим її перший штучник.
Дивно, як він дотягнув до сьогодні, невідомо.
Виробники вже давно не підтримують ці моделі. Тільки дивом, чи магією можливо пояснити, чому цей кіт ще працює.
Лікарка, погладила кота, почула тихе тихе муркотіння.
Кіт заглянув у обличчя лікарці. Вона чомусь зрозуміла, що ось і він буде прощатись з цим світом, так як колись було з її першим штучником.
Безвихідь, ця модель тільки під утилізацію. Чому цей кіт, така цінність, для жіночки. З вигляду, вона може дозволити собі або природного пухнастика або одну з останніх, навіть якщо зробити копію, один в один. Лікарка зрозумал, оглядаючи кота, якщо навіть читати сервісні логи, то там нічого не побачить, крім довгого, та щасливого життя. Про котика дуже жобре дбали та піклувались. Про таке можуть тільки міряти багато штучників.
Природа та стрімкий технічний прогрес безжалісний до природних улюбленців і старих моделей штучних пухнастиків.
Лікарка приготувала документи, -морально зібралась, сказати сумну новину. Вийшла до приймальні. Жіночка очікувала на неї, миттю підвелась з тремтінням в голосі запитала:
-Що, з ним, лікарю, є надія?
Лікарка зробила паузу, ніби підбираючи слова для сумного вердикту:
-Скажіть, як давно він у вас, я бачу ви дуже дбаєте про нього?
-Давно, доню, м’яко почала жіночка. Дуже давно, це мій подарунок моїм дітям, а потім з ним бавились мої онучки.
Розумієте, лікарю, як вам пояснити, на очах старенької заблищали сльози. Їх немає, вже немає. Це все що лишилось на згадку. Цей маленький розбишака.
Така відвертість ніби збила лікарку з ніг. В грудях защемило, Розповісти, жіночці, єдине, що поєднує її з родиною, зараз чекає на страшний вирок, у оглядовий, може перетворитися, на купу мертвого пластику та електроніки.
-Що з ним, лікарю, не мовчіть?- тихим голосом, в якому танулам надія, перепитала жіночка.
Лікарка, на мить, таку доленосну мить поринула у свої думки. Рішуче але впевнено та тихо відповіла:
-У вас є час?
Не буду приховувати, випадок складний, але все буде добре!
-Так звичайно, я зачекаю, поспішати немає куди.
Лікарка, вдихнула, трішки зробила паузу
-Чекайте, не можу сказати скільки, я зроблю все можливе, обіцяю.
Та рішучою ходою пішла до оглядової.
Миттю зайшла до, ”чекальні, де серед природних також були в очікуванні на нових власників , штучники.
Їх тут багато, але і бажаючих забрати як штучних так і природних тварин також багато. Кожен майбутній власник перед тим як приймає обійми пухнастика, особисто проходить перевірку самої власниці цього притулку. Її суворий погляд, як сканером, висвітить все. Тому й мешканців в очікувальні не зменшувалось, а ,навпаки, збільшувалось.
Багато Вас, тут, багато, багато різних доль та історій. Вона майже пам’ятає історію кожного свого пацієнта. Зараз їй потрібна була підтримка. В клініці вона одна зараз, це її день, вона впорається!
Лікарка прийшла вздовж комірок, де були тварини, це були не клітки,а саме комірки для кожного. З самого початку створення притулку, вона, відмовилась від загратування тварин,це не в’язниця, вирішила вона- це шлях до нового світу.
І дивина, коти, собаки, інші як природні так і штучні створіння, жили хвіст об хвіст напрочуд мирно, незважаючи на різні характери.
-Дякую вам, мої пухнастики, що ви зі мною .
На столі у оглядовій чекав її кіт
У привітанні він тих сказав, “няв”.
-тримайся, бешкетнику, ми впораємось,-
Лікарка погладила кота по голові, та приєднала сервісний кабель.
Сіла за робочий стіл, вправнивним рухом змахнула з чола довге каштанове волосся.
-Поїхали, юхо-хо!!
-Так,так, ось, нічого, нічого!!
-А зараз отак!!
!!Давай!!!!,Карамба!!!
Весь її досвід, всі ночі без сну, проведені за книжками, вся її впертість та жага не здаватись ні перед чим, зараз бігли по кабелю між комп’ютером та котом.
Як зробити магію неможливого?
Ніхто не знає рецепту, її неможливо зробити. Але це відбувається.
Кіт розплющив очі.
-Няв, тобі , бешкетнику, сказала лікарка.
Вона впоралась!!
Ніжно всадовила кота назад до сумки!
Ой, лишенько, бідкалась лікарка, коли глянула у вікно.
Там ніч! Як швидко сплинув час, власницю кота вона прийняла ще за обід . Але вона зробила неможливе!
Переможеною ,але втомленою ходою лікарка повернулась до приймальні, де все чекала її жіночка.
Ось він ваш хвостик, лікарка віддала кота власниці!
Неможливо описати емоції, коли ти обіймаєш того, з ким вже подумки простилась, та відпустила йти по веселці. Так у штучників також існує своя веселка.
Лікарка немов прочитала, думки жіночки:
-Ще не зараз, колись але не зараз, сказала вона жіночці.
-Бувай, бешкетнику. Помахала рукою вона коту. А той у котячому жесті кохання, чи вдячності примружив свої штучні очі.
Ох і день, був, хоча, звичайний , подумала лікарка, втомлено посміхнулась.
Зранку, коли лікарка тільки зайшла до клініки, у приймальні на неї вже чекали.
Дивна пара, на канапі сидів в очікуванні чоловік, не старий, не молодий, охайний, якийсь середній, такий багато.
А біля нього лежав лабрадор кольору кави з молоком. Очі великі довірливі, . Штучник , впізнала модель лікарка. Такі моделі собак , середнього віку обирають як сімейні.
Але виглядав він дивно. На боках
розмазана дитяча фарба, наліпки. Біля хвоста хтось намалював маркером сердечко нерівне, дитяче, але не менш болюче.
Лікарка нахилилась, погладила
Собаку по спині, легенько почухала зам вухом. На руках залишилась фарба.
Пес, якось без емоцій сприйняв пестощі лікарки. Підняв свою велику голову, зазирнув в обличчя лікарки.
-Ходімо, чарівний мій, сказала лікарка. Пес піднявся та пішов за лікаркою. Він рухався якось, повільно, механічно, не було тої собачої грації яка притаманна великим собакам, в якій відчутна сила собаки та безпека для власника. Так інколи рухаються люди, міцні за статурою, які втратили сенс у житті.
Зайшли до оглядової. Пес сам заплигнув на металевий стіл, ніби відчув навіщо він тут.
Слухняний та вихований, подумала лікарка. Але що ж з тобою, малюче?- запитала лікарка. Пес якось по людські зітхнув.
-Нічого, ти ще гарно виглядаєш, я бачила більше наслідків дитячих пустощів з штучників, заспокоїла лабрадора лікарка.
Фарба, це просто дрібнички, подумки згадала після яких дитячих ігор їй доводилось відновлювати штучників. Й навіть лікувати природних тварин.
Зараз подивимось, що з тобою не так. Запустила діагностику:
-Дивно дуже дивно, гортаючи лог-файли, відкоментувала нічого відкритого немає…
За Довгі роки практики вона навчилась бачити скрізь скупі рядки діагностики долі тварин.
Ні струсів, ні ударів не зафіксовано, все працює.
Хоча….а ось сценарії поведінки, самонавчання, досвід..
Лікарка зітхнула. Розробники створили можливість штучникам вдосконалювати свою поведінку, донавчатись, модифікуватись під обставини та звички власники. Звичайно, всяка агресія була заблокована. А тут, таке враження, що цей пес втратив особистість.
Звичайно, можливо, зараз стерти всю пам’ять собаки, він почне з чистого аркуша, але повністю стерти лікарка не зможе , а от що буде далі з ним? Він повернеться до власників де вірогідність повтору досить велика. Спроба модифікувати пам’ять може призвести до смерті лабрадора. Розробники ставлять досить жорсткі обмеження на втручання до штучного інтелекту роботварин. На жаль, отак просто це не вирішити.
Магія технічного зцілення має свої межі.
-Зачекай, малюче звернулась, вона до лабрадора, здається в мене є одна ідея.
Необхідно поговорити з власником, вирішила лікарка.
Чоловік чекав її у приймальні.
-Що з ним? підвівся він на зустріч лікарю.
-Не погано але і не добре, мені потрібно знати, що саме трапилось на вашу думку? Трохи жорстко запитала лікарка.
Чоловік, на мить замислився, ніби сортируючи, вже заздалегідь приготовлені відповіді для лікаря.
-З чого почати?
Лікарка пильно подивилась йому у очі:
-Чому саме лабрадор, чому ви обрали саме таку породу?
Чоловік сумно прчав:
-Розумієте , у мене в дитинстві був саме такий собака, подарунок від батьків. Він дуже довго живи зі мної, але..
-І ви вирішили подарувати саме такого собаку, з вашого дитинства вашим дітям? закінчила за нього лікарка?
-Так,як ви здогадались, здивувався він?
Лікарка не відводила погляду з чоловіка:
-Можливо ви вважали, що як ви тоді любили свого природного собаку , так і ваші діти можуть полюбити його штучну копію? З якимось відвертим сумом запитала лікарка?
-Як вам пояснити, лікарю, так, в мене був саме такий пес, вірний, добрий, на мою думку самий кращий пес. Я мав надію, що хоча і штучну копію Ральфа, так його я знав, але полюблять як справжнього, тобто живого собаку.
Спочатку було все добре, вно бавились, з ним, гуляли, доглядали за ним.
Але потім.. спочатку, я не звертав уваги, діти є діти, їм все цікаво, пустощі зайшли занадто далеко. Ось після таких, розмальовок, одного дня, Ральф, завмер на місці, потім за декілька хвилин почав отак рухатись. Потім знову ніби завмер.
-Тату, дивись, він завис, сміялись діти, можливо в нього прошивка бажить, давай нову скачаємо!
-що з ним не так лікарю?, можливо це з усіма нами щось не так?
Лікарка уважно слухала, потім ніби подумки пібрала слова, відповіла:
-Я лікар ветеринар, я технік, ветеринар для штучних тварин, але я не психотерапевт.
-Я не можу давати вам порад, але спробую пояснити:
-Ви подарували дітям не собаку а частину свого дитинства ,але для ваших дітей це просто іграшка, з вигляду та поведінкою Ральф як живий пес. Але для них він, щось як смартфон, тільки за виглядом як пес.
Його можна пофарбувати, можна вдарити, він же нічого не відчуває, можна просто, як ви там казали, перезавантажити з новою прошивкою.
-Але, цих штучних тварин створили не тільки зовнішнє але й за поведінкою, з єдиним обмеження, вони не можуть діяти агресивно завдати шкоди.
Якби могли, то скоріш надавати допомогу довелось би вашим дітям та багатьом власникам штучних тварин.
Справжній пес не став би терпіти.
А так, “праска” не може обпекти користувача, за те що він кинув її на підлогу, розмалював маркером, або просто забув про неї.
Сумно сказала лікарка
-Так і ваш Ралф, він просто загубився, перестав бути тим, ким його створили, намагались створити.
Я не Творець. Не психолог для вас
-Я можу повернути налаштування вашого пса до початкових. Але не можу навчити ваших дітей любити іграшки які схожі на справжніх, природних тварин.
-Здається я вас розумію, якось з гіркотою відповів чоловік. -Безвихідь, замкнуте коло. Невже , нічого неможливо змінити? Незрозуміло, чи він сам себе спитав, чи лікарку.
Лікарка, сумно, поглянула на чоловіка, ніби розмірковуючи, чи зможе він зрозуміти що вона зараз скаже, що це не вирок:
-Що я можу для вас зробити?
-Я можу відмити вашого собаку, змити фарбу, але “змити” пестощі дітей я не зможу. Я скину йому налаштування до початкових.
-Далі вам вирішувати, як діяти далі.
Залишити собаку в нас, або віддати, тим хто, на вашу думку, може його полюбити, як тварину, а не як механічну копію.
Лікарка продовжила:
-А можете самі спробувати любити, як того Ральфа, вашу собаку з дитинства. Так, можливо, ви тоді вважали, що він покинув вас, тобто помер, несправедливо. Адже ви його любили,і він міг жити вічно..
Чоловік мовчав.
-Вибір за вами, пане.
Пару хвилин пуза.
-Знаєте, лікарю , ламким, голосом ,в якому відчувалися сльози відповів чоловік-
-Я сам змию цю фарбу з нашого собаки
Але любити буду не як того Ральфа, мого Ральфа з дитинства бо його вже немає, а буду як Ральфа який тут і з нами.
-Дякую ,вам, лікарю. Ніби видихнув чолові.
-Будь Ласка, пане, -втомлено, але з вдячністю надії відповіла , лікарка.
Тільки зараз вона побачила, що тримає в руках повідок від Ральфа.
— Ось, візьміть, — простягнула вона чоловікові повідок. — Ральф уже дуже довго чекає на вас…
В оглядовій коротко гавкнув Ральф.