І
Воскресенка. 18 лютого 2043 року, 18:30
Під вечір погода остаточно спаскудилася. Вхурделило так, що знову довелося засовувати в рукавиці по парі хімічних грілок. Подумавши вкотре про це, Охрим з огидою сплюнув у кучугур недбало розчищеної зупинки. Він якраз вийшов із тролейбуса десь посеред Воскресенки…
– Не харкайся мені тут, одоробло зелене! – лайнулася двірничка-ельфійка, яка цілком ймовірно і була автором, себто авторкою цієї купи снігу.
Охрим ніц не відповів своїй майже колезі. Знав він таких – безпечніше просто змовчати. Адже ця тітка нагадала йому незабутню, “нєзабвєнную” бабу Жору, якій вкоротив віку їхній же сусід Іван пару місяців тому. Тепер Ванюша сидить десь у діда Лук’яна в очікуванні на вирок, яким би той не був. А в його квартирі оселився якийсь тихий європейський ельф. В око впав недбалий напис на стіні “Гобліни гниди!” І таких знущальних графіті по всьому місту щодня стає все більше…
Охрим рушив геть у бік однієї зі старезних панельок, якими так пишалося це middle of nowhere. Ага, ось і він, тридцять другий номер.
Він потер уже почервонілого від холоду, але зеленого за звичайної погоди, носа та тицьнув у кілька кнопок на терміналі вхідних дверей.
За секунду термінал заговорив:
– Хто там?
– Доставка замовлення! – пробасив літній огрядний орк. – Як тільки розкрутиться побільше, одразу найме кур’єра. Або, ще краще, кур’єрку. Бо з кожним роком спілкуватися з людьми Охримові набридало все більше.
– Якого саме? – от халепа… чомусь йому досі важко давалося проговорювати вголос назву свого продукту, хоч він і був пристойної якості. Може, варто у когось купити послуги з неймінгу? Бо з Маракеша, що порадив цю назву, такий собі маркетолог…
– “Амортизатор Натхнення”.
– А… Проходьте. Третій поверх.
З терміналу прозвучало уже звичне “Слава Україні”. Дверний замок тихо клацнув, і Охрим підійшов до кабіни лише для того, аби прочитати нашкрябане олівцем оголошення на офісному листочку “ліфт не працює”. От, гадство…
На третьому поверсі на нього чекав… мужчинка. Ну, от чому когось миршавенького ШІшкопад пощадив, а гарних і огрядних чоловіків – ні?!
– Ви – Джорджіо?
– Так, я, – майже з викликом відповів дрібненький, гасячи цигарку в попільничці, причепленій до перил. – Ось, тримайте!
– У мене немає решти, – промовив Охрим, тупо дивлячись на трьох “стусиків”. Банкноти у дві тисячі гривень кожна звабливо затріпотіли в чужих руках.
– А її і не треба, – недбало відказав оцей-от… письменник, оглядаючи товар. – Але я звідси трохи відсиплю, а решту відтранспортуєте сьогодні на Оболонь моїй подрузі.
– Ми так не домовлялись!
– Тоді робіть мені знижку!
– Я можу відсипати вам менше цього Psilocybe cubensis.
– Ні! Мені потрібно саме стільки, скільки я замовив.
Мить вони люто дивилися одне на одного… А потім Охрим смачно харкнув на підлогу.
– Добре! Ваша взяла! Давайте адресу…
ІІ
Оболонь. 18 лютого 2043 року, 19:20
Орк смачно матюкнувся, послизнувшись на асфальті. Якось тут, у цьому фешенебельному районі не поспішали чистити тротуари від льоду. Зрозуміло, кінець зими, авітаміноз, такі справи. Але все ж таки!..
У кишені пальта поряд із целофановим пакетом, в якому спала решта грибочків, лежав листочок з адресою і телефоном клієнтки. Тепер справа за малим – знайти будинок і при цьому не вбитися. Охрим уже раз падав цієї зими, та так смачно і на очах в усіх домочадців, що Фужер, Маракешів сенбернар, певно ледь не всравсь на місці від грюкоту. Більше таким чином приземлятися орк не хотів.
Життя дещо заморило голову троєщинського ОСББ. Починаючи з того, що йому довелося їхати на Воскресенку і з Воскресенки маршрутками, бо машиною сьогодні користувалася Марина, і закінчуючи зростанням неплатежів по будинку. От що б вони робили, якби не плантація?
Охрим нарешті знайшов потрібну глибу будинку і, задерши голову, несхвально прикинув, до якого поверху цієї 25-поверхівки не зможе доїхати драбина пожежної машини в разі надзвичайної ситуації, яких у час війни з кацапами було сила-силенна. Потім вийняв старого смартфона і задубілими пальцями почав набирати номер клієнтки. Десь з-за рогу штиняло шмаллю.
– Алло! Алло, це Камілла?
– Так, це я, – відповів голос, що напевне належав молодій привабливій білявці.
– Вам від Джорджіо пакуночок. Ви вдома?
– Ні, але буду біля під’їзду за п’ять хвилин.
Орку ставало все холодніше, бо від Дніпра задуло крижаним лютневим вітром. Тому він зайшов на ґанок будинку. З-за фіранки на Охрима запитально поглянула консьєржка-гоблінка, але Охрим удавано недбало махнув рукою, типу “відчепися, нічого не треба”. Потім дехто з’явився.
– Ви не на мене чекаєте? Я Камілла, – “молода приваблива білявка” виявилася шатенкою середніх років.
– Так, вас, – відповів Охрим. – Ось передач…
Договорити Охрим не встиг, бо у нього над головою вибухнув чорний фаєрбол. Жінка верескнула і гепнулася в сніг.
Десь за три сотні метрів від них у сутінках промальовувалися три тіні, які рухалися від них. Орк схопив Каміллу за руку і потягнув до дверей під’їзду. У вікно консьєржки жахнуло ще одним фаєрболом, гоблінку відкинуло всередину кімнати. Кляті маги, щоб ви повиздихали всі!
Якимсь чином Камілла приклала пімпочку електронного ключа до дверей, і вони обидвоє ввалилися по той бік броньованих дверей, що зачинилися за ними солідно та надійно. Здавалось би, надійно. Бо за мить гепнуло, і зсередини на площині броньованої сталі виріс пухир вм’ятини від чергового чорного фаєрболу.
– За яким номером викликати поліцію? – прокамлала шатенка.
– Вона не допоможе, – Охрим діловито огледівся в холі респектабельної старобудови. – Тут є пожежний вихід?
– Так, он там.
– Тоді туди, і то швидше!
ІІІ
Троєщина. 18 лютого 2043 року, 19:40
Якраз збирався вивести кешбек із https://daily.fortune-teller.us , як гидотно зателенькав міський телефон. Мобілок я не любив, то навіть голова мого ОСББ знав… О! Це якраз був він, якщо вірити визначнику номера!
– Як ся маєте, пане керманичу?
– Маракеше! Нема часу пояснювать! – прохрипіла слухавка. – Рятуй!
– Диктуй адресу.
О! Життя раптом перестало бути нудним. Я підхопився і почав збиратися наче на вихід.
“Шефе, а мене візьмеш?” – пролунало в моїй голові.
Я із сумнівом поглянув на Фужера. Рушати в місто із псом таких розмірів означало скрізь за нього платити.
– Ні, Фужере! Ти вже вигуляний. Сьогодні спробую обійтися без тебе. Іншим разом.
Пес зовсім по-людськи опустив голову і похнюплено поплентавсь на своє місце.
“Обережнішим там будь, господарю! У мене кепське передчуття”.
Я, не відповівши, підхопив футляр від дробовика і наплічник та й вийшов геть.
У ліфті подумав, що за останній місяць моє існування, здається, стало не таким вже й нестерпним. А все тому що я відкрив для себе новий заробіток – веб-сайт із віщуваннями. Ясна річ, що далеко не все із прогнозованого мною в цьому прекрасному новому світі магії збувалось. Але жити можна було…
На вулиці неподалік будинку я огледівсь. На наливайці з’явився новий напис (виклично червоною фарбою):
“Кличко – лох!
Шоб він здох!”
Із таким не можна не погодитися. О! А ось і шукане-ошукане!
Я удавано радісно замахав рукою, і передні фари салатової “Тесли” спалахнули вітальним вогнем. Підійшов до водійського скла, яке поштиво опустилося. Всередині сидів старий гоблін, що заради мене навіть відірвався від ТікТоку.
– Шефе, на Оболонь підкинеш?
– Скільки?
– Подвійний счьотчик! Охрим платить!
– Тоді тища шістсот.
Очі сусіда-таксиста хижо блиснули. Не любив дід Матвій орка. Чи-то через побутовий расизм, чи-то через борги за комуналку…
– Заскакуй!
“Тесла” м’яко рушила з місця. І в цей момент мені прилетіла директива Охрима. “Голосовуха” від орка заварнякала на весь салон: “За цією адресою вийми шльоцика. Прямщас! І вези до нас. У будь-якому вигляді!”
– Що? В Охрима плани змінилися? – глузливо запитав обвішаний хіп-хопівськими цепурами Матвій у капелюсі, як у ”крокодила” Данді.
– Просить ще за дечим заїхати на Воскресенку.
– Дві сто, – меланхолійно резюмував таксист.
“Модель С” обережно заїхала до недорозчищеного двору.
– Маєш чим заткнути рота чувачкові?
– Якби в УПА були стяжки і скотч, вони б спалили Кремль, – знизав плечима Матвій. – А от у нас вони є!
Я рвонув у під’їзд за фігурою якогось місцевого. Надворі ставало дещо зимно. Але правицю мені гріла гирька від старого дідового годинника-зозулі.
Упевнено подзвонив на третьому поверсі в дзвінок, потім ще раз. І ще.
– Хто там? – почувся дещо невпевнений голос.
– Ви нас заливаєте! – гаркнув я. – Ану, відчиніть негайно!
– Еееее, – спробував опиратися мій об’єкт. – У мене все нор…
– Відчиняйте, бо зараз викличу ЖЕК і бабу Люду! – на кожному масиві є своя страшна жінка, так записано в залізному законі міських джунглів!
Замок провернувся двічі, і вхід став вільним. Я майже без замаху гепнув чувачка кулаком із гирькою по кумполу, а потім звалив непритомне тіло на плече і поплентавсь вниз.
Бо ж у них не працював грьобаний ліфт…
ІV
Оболонь. 18 лютого 2043 року, 20:45
Зазвичай це таксист шукає клієнта на точці посадки, але тут вийшло із точністю до навпаки. Щойно “Тесла” доїхала до майже пустельного майданчика біля пляжу Собаче гирло, як в її бік навперейми кинулася пара тіней.
– О, диви! Шрек і Фіона, – загигикав Матвій.
– Ти давай-но, діду, краще відімкни їм двері.
Дверцята розчахнулись, і в салон почав вельми швидко, як для його маси, трамбуватися орк. З іншого боку заскочила людська жінка.
– ЖЕНИИИ!!! – заволав Охрим.
Просто перед носом “Тесли” в дорогу жахнув чорний фаєрбол, миттєво розтопивши після себе метрову калюжу. На безумовних рефлексах Матвій втиснув педаль газу в підлогу…
Захлопнувши двері в русі, наші пасажири важко дихали. Від них салон наповнився їдким запахом псини.
– Діду, увімкніть кондішку!
– Дві триста, – спокійним голосом відкоментував гоблін.
Я поглянув на Охрима, той був заслабкий, аби щось заперечувати…
– А ви хто? – спитав Матвій у жінки, коли та дещо відхекалася.
– Я?! – перепитала вона. – Я письменниця.
– А чого у вас по долонях блискавки пробігають?
– Це наслідки нанороботульозу. Невже у вас нема чогось дивного після ШІшкопаду?
Я поглянув на Матвія, потім на Охрима.
– А по них ніц не видно?
– Ну, так…
– Так, а у вас що?
– Розумієте, я письменниця.
– Іііі?!
– Письменниця вдень. А з настанням темряви письменники та різні творчі люди Києва стають чарівниками.
– Серйозно?!
– Не знали?! – обличчям Камілли промайнув непевний вираз. – Значить, ви не сильно цікавитесь новинами культури.
– Ніхто з нас.
– А для чого вам і вашому другу мої грибочки? – прогудів Охрим. – До речі, де він?! Я ж просив його прихопити!
– Не хвилюйся, керманичу! – підняв я руку вгору. – Замовлене було запаковано в багажник.
– Ви що, подуріли?! – зойкнула Камілла. – Він живий?!
– Та живий, живий, – криво всміхнувся гоблін. – Я навіть ніг йому не зв’язав.
– Ви – срані драгділери! – заверещала кобіта. – Негайно вийміть Джорджіо звідти! Це ж лауреат позаминулорічного “Єврокону”!
– Справедливості заради, – прогудів Охрим. – Ми надаємо перевагу словам “гровери”, “мікологи-аматори”, “культиватори” або “грибоводи”.
– Ах, ви ж грибоводи грьобані!.. – блискавки по руках Камілли небезпечно пришвидшилися.
– Всьо-всьо-всьо! – швидко промовив я. – Стаємо! Ст-аааа-єєєє-мо!
“Тесла” підрулила до тротуару однієї з вулиць Подолу, і я, не зволікаючи ані секунди, вискочив із в буквальному сенсі наелектризованої атмосфери салону. Розкрив багажника і витягнув звідти ноги лауреата. Посадив. Він у напівсвідомому стані щось промукав крізь заліплені скотчем губи.
Доки я розрізав своїм складаним ножем стяжки на руках, до нього підлетіла Камілла.
– Ой, лишенько! – заквоктала вона. – Що ці бовдури з тобою зробили!? Ти в стані йти на перемовини?
V
Поділ. 18 лютого 2043 року, 21:15
– Які ще перемовини? – підозріло запитав Охрим.
– Не ваша справа! – бовкнула Камілла, розгладжуючи спортивний костюм на Джорджіо. – Але от часу на приведення себе до нормального вигляду у нас нема.
– А-а-а-а м-м-м-оже ска-скажеш ї-ї-їм? – підвів на нас мутні очі лауреат “Єврокону”.
На мить мені здалося, що душа моя відлетіла на кілька метрів вгору і вбік, і я наче поглянув на всю чемну компанію очима стороннього спостерігача.
Одна зелена “Тесла” чого вартувала! Невідомо, де та за які “шиші” після краху ШІ її дістав дід-гоблін. Але знана вона була своїм норовом та водієм на весь Лівий Берег аж до Осокорків. Журналісти та блогери ледь не щомісяця прибігають до Матвія по інтерв’ю або коментар щодо того, що права частина мегаполіса – то не Київ, бо там усі приїжджі. А от тут, на Трої – проживає суцільна рафінована елітонька, йопт. Дід давно вже на пенсії, але йому просто нудно жити. От і виходить щовечора на пошуки пригод, ніколи, втім, особливо не женучись за заробітком. Наразі він вийняв довгу люльку і запалив щось духмяне.
Біля багажника стояв наш із гобліном керівник будинком Охрим. Візуально він зовсім не надихав на миле спілкування, але я знав його секрет. Фермерство орка було водночас і віддушиною, і можливістю тримати ОСББ на плаву. В умовах, коли всі три гілки влади України здеградували настільки, що звичайні громадяни на них не звертали особливої уваги, щомісяця все більша кількість жителів двохсотквартирного будинку переставала сплачувати комуналку. А це означало, що треба було шукати альтернативні джерела доходу. Та й сам цей літній мужик був радий втікати з хати якомога частіше. Гроверне виробництво псилобіцину було його гаражем, рибалкою, шахами в парку та полюванням в одному флаконі. І додому якусь копійчину приносив, і за пенсіонерів внески тихцем сплачував. Таке собі лібертаріанське соціальне підприємництво…
На себе дивитися мені за роки просто остогидло. Хлоп із задавненим ПТСР-ом, який займається інтелектуальними азартними іграми, прикриваючись тим, що це начебто не ігри, а прогнози, а ще розмовляє із сенбернаром, іноді забагато киряє та таскає по столиці дробовик у чохлі.
Ну, і ще чаровніца… пардон, двоє чарівників…
– Так! То навіщо вам мої грибочки, і що це за перемовини?!
– Гриби – то наша таємная зброя.
– Я гадав, Слово – ваша таємная зброя, – відказав я
– Не варнякай мені тут!
– Вони дозволяють нам кидати набагато потужніші блискавки, – проплямкав Джорджіо. – І це пре…
Договорити він не встиг, бо почувся звук розбитого скла. То на друзки розлетілося водійське дзеркало заднього виду, в якому зараз стирчала зловісна чорна стріла. Підозріло знайома стріла.
Всі розвернули голови в інший бік, а Камілла розмахнулася рукою, наче кидаючи списа і шуганула туди блискавкою. Судячи з усього, не влучила. Але вибух вийшов солідним… Таким, після якого дві набридливі тіні кинулися навтьоки.
– Тринадцять штук, – незворушно промовив Матвій.
– Вшиваймось звідси, доки поліція не підрулила…
VI
Куренівка. 18 лютого 2043 року, 22:50
– Я все ж не можу зрозуміти, що це за перемовини будуть?
Нам таки довелося йти до місця “стрілки”, бо поліція по всьому району піднялася на вуха, і дід Матвій загнав свою салатову ластівоньку десь у двори. А опісля того, як Камілла погодилася оплатити весь чек із відсотками лише за умови силової підтримки цієї парочки, всі мусили чимчикувати, куди скажуть.
У гобліна в багажнику знайшлася якась пожухла куртка для Джорджіо, а дід озброївсь ломіком. У руках Охрима нічого не було, але він і так являв собою втілену загрозу. Моя помповуха теж обіцяла багато цікавого опонентам. При цьому, не полишало відчуття, що за нами хтось слідкує…
Йшли неспішно, збираючись із силами. Було домовлено, що ми, три діда-пердіда, тобто perdido, стануть для Джорджіо і Камілли таким собі загубленим у рукаві джокером, резервом на крайній випадок. І тепер, коли локація для кульмінації була не так вже й далеко, я запитав вдруге:
– Я все ж не можу зрозуміти, що це за перемовини будуть?
– Розумієш, має місце дуже довга історія образ і непорозумінь, – не хотячи відповіла Камілла.
– Про кого йдеться, шановна переможнице “Тріумфу Слова”?
– Оу, то ти таки щось тямиш у сучасній літературі? – по-новому поглянула на мене письменниця.
– Зовсім трішки. Сам був колись письменником. Але писав під псевдонімом – промовив я.
– Назвешся мені, якщо все закінчиться вдало?
– Можливо, – хитро підморгнув я. – То з ким все-таки у вас “стрєла”?
– Жанровики викликали на серйозну розмову красне письменство високої полиці, – абсолютно серйозно проговорила вона. – Але детективники перейшли від нас на інший бік. Та ми з Джорджіо – одні з найсильніших у своїй групі жанровиків.
– Як письменники чи як метальники блискавок?
– Й те, й інше! – підвела все ще приємне підборіддя вона вгору. – Мені навіть здається, що чим геніальнішим є творець, тим він і в бойовій магії кращий.
– Це вас буде по кілька десятків з кожного боку?
– Ага. Йдеться ж бо про киян, – підтвердила вона. – Хіба якщо вони не запросили колег з інших міст.
– Але ж раніше, до ШІшкопаду такого не було.
– Не було. Все обмежувалося взаємними токсичними випадами в Мережі – підтвердила вона. – Але ж ти вже знаєш, що цей лядський нанороботульоз перетворив реальність на грьобану фентезі, а землян – на персонажів із Середзем’я.
– І напевно добряче ударив по нервах?
– Напевно. Раніше особисто мені гнів стримувати було значно легше…
Нас наздогнав Охрим, спитавши, чи не здалася чорна стріла мені до болю знайомою? О, ще й як! Нещодавно такою іграшкою перед сусідами хизувалася ельфійка Стелла Городченко, фітнес-інструктор з четвертого поверху нашого будинку… Я відказав, що не виключаю – цією атакою опоненти жанровиків намагаються “відчепити” від зустрічі сильних бійців.
На душі у мене було щось неспокійно…
VII
Куренівка. 18 лютого 2043 року, 23:25
Для перемовин було обрано занедбаний асфальтний майданчик біля розбитого мегамаркету “Магеллан”. Ми з гобліном та орком зайшли за вигорілі остови кількох машин та причаїлися. А Дорджіо та Камілла приєдналися до однієї з двох груп людей, наявність яких від зовнішнього світу прикривав з вулиці благенький зелений будівельний паркан.
Не було сумнівів, що все піде не за планом… Втім, за наших двох я не хвилювався: гриби – то незлецький допінг. Чарівникам вони додають не лише сили для заклять, а й певної броньованості. А берсерк-літератор – страшна сила! Майже як кохання…
Рівно об одинадцятій тридцять дві групи розпочали зближення. Доки творча інтелігенція готувалася до напевне найважливішого диспуту у своєму житті, я згадав, що Джорджіо мені казав про те, як розпочалася ескалація конфлікту про те, чи є вживання довгого тире ознакою ШІшки чи елементарної грамотності, до якого доклалися і старіюча критика, і юні мережеві поціновувачі. Закипіли пристрасті в Інтернеті, потім дійшло ледь не до групової колотнечі на одному з нещодавніх книжкових фестивалів, а опісля, уже цього року відбулося кілька персональних бійок під час випадкових зустрічей у місті. Тож вирішили саме сьогодні розставити всі крапки і над А, і над І.
Втім, коли опоненти зблизилися, то від кожного гурту відділилося по троє, і розпочалася розмова, поки що без підвищених тонів. Я підвів голову, і мені здалося, що побачив знайому жіночу постать із довгими вухами навпроти себе…
Раптом почувся неприємний свист, схожий на звук польоту міни, а темне небо прорізав циклопічний силует коротконогого створіння з відростом на голові. За мить цей снаряд вдарив у центр збіговиська, розплескавши навколо себе промені всіх кольорів райдуги. Хтось заверещав.
І в цей момент крізь діру в паркані із зойками та улюлюканням на письменників почав атаку натовп химерно вдягнених людей у косплеєрських масках. Вони, не скидаючи швидкості, на бігу жбурляли фігурки поні, особливо не розрізняючи, куди саме можуть попасти.
– А це хто?! – змертвілими губами прошепотів Охрим.
– Це букблогери… – так само перелякано відповів йому фанат Інтернету Матвій.
Враз стало вельми галасливо і світло. Третя група була дещо меншою, аніж перші дві разом взяті, але досягала результату раптовістю удару. В усі боки летіли фаєрболи, блискавки і веселкові коні. Скоро на засніженому асфальті лежало кілька тіл.
Ми побачили, як в наш бік намагаються прорватися Джорджіо та Камілла. Їм дорогу заступила здоровезна, майже двометрова дівчинка-косплеєрка в образі “мрія японського педофіла”, але лауреат Єврокону зніс її зі шляху туманним тентаклем, що виріс і зник з його правиці. Шлях був вільний. До нас їм лишалося кількадесят метрів, як сюди рвонуло ще трійко букблогерів.
Я перезарядив помповуху і вийшов з-за машини. Чарівники дременули мені за спину, а букблогери, побачивши мого вінчестера, спробували розвернутися на 180 градусів. Вийшло незграбно, але вийшло. Прицілився і натис на гачок. Гримнуло, і мої жертви повалилися в бруд.
– Вшиваймося звідси! Зараз!
– Ти їх убив, Маракеше?! – дещо істерично зойкнув орк.
– Ні, дурбецало! Я сіллю стріляв! – відповів я. – О! А це хто?! Ану-но, йди-но сюди.
Ці слова стосувалися дрібного підлітка, що з тіні спробував рвонути було у протилежний бік.
Але мені дивом вдалося прихопити його за вухо.
VIII
Троєщина. 19 лютого 2043 року, 00:55
Ми завертали на рідний район. Як же ж добре, що комендантська година стала вже формальністю.
Перед цим заїхали до Камілли, і вона винесла нам триста юріків, забравши Джорджіо ночувати до себе. Тепер на задньому сидінні “Тесли” сиділи я та набурмосений Левко, який перед тим проїхався в багажнику трішки.
Виявляється, це він майже весь час слідкував за нами. Якось примудрився почути поліційну хвилю, де говорилося про салатову “Теслу”, і рвонув туди на удачу.
А далі малий вже випадково побачив усю нашу чесну компанію, що рухалася в бік закинутого “Магеллана”. Ну, і посунув за нами.
Охриму він передав термінового листа від батька, районного райця. І тепер голова ОСББ зітхав, хмурився, щомиті змінювався колір його шкіри. Загалом виказував крайній ступінь стурбованості.
Під будинком в’яло всі один з одним попрощалися. Я ще вибачився перед малим за червоне вухо, пояснивши, що не було часу на етикет, а потім рушив спати.
Прокинувся десь вже після опівдня. Вмикнув стрім з ютьюба, з якого дізнався про чотири дивні смерті в творчому середовищі столиці.
У некрологах нічого не згадувалося про обставини, але мені чомусь було не шкода ані тіктокера, ані детективницю, ані фантаста, ані письменника-імпресіоніста, чиї дні скінчили ся минулої ночі…