Нірвана? Ні, дякую

На дворі одного із запорізьких будинків стояв величезний, вище панельної п’ятиповерхівки, каштан. А на найдовшій його гілці, на висоті приблизно 5-6 метрів від землі, сидів сірий кіт. Вуличний, смугастий – такий, якого можна зустріти біля під’їзду, магазину чи кіоску, де продається ковбаса. Саме на нього дивився хлопчик років шести, що вже півгодини стоїть під деревом.

– Котик, навіщо ти так високо заліз? Злазь. Ну, будь ласка.

Поруч із дитиною стояла жінка, мабуть, його мати, якій давно набридла «розмова» з котом. Вона не любила тварин. І побоювалася, що син забере смугастого кота додому. Тому чекати, поки тварина спуститься, було не в її інтересах.

– Пішли вже. Скільки можна?

– Але, мамо, а раптом котик замерзне і занедужає? Йому холодно на дереві. Дивись, який вітер.

– Вуличні коти ніколи не хворіють, – навмисно збрехала мати. – І не мерзнуть. Злізе, коли захоче, має багато вільного часу.

Малюк не дуже повірив у відсутність хвороб у дворових котів, але зрозумів, що тварина до нього не спуститься. Тому підняв з землі пару каштанів, що впали ще восени, і поплентався слідом за матір’ю. А кіт, посидівши ще трохи на гілці, переконався, що ніхто його не бачить… і зник. Він не збирався ні мерзнути, ні хворіти – хоча така можливість цією далеко не найтеплішою зимою справді була. Адже, незважаючи на дивне зникнення, кіт був самим звичайнісіньким. Незвичайним було тільки дерево. Старий каштан, який стояв тут понад шістдесят років. Хоча насправді був чимось більшим, ніж проста рослина.

***

Сотні, а може, й тисячі років тому, в одній давно забутій країні жив не дуже добрий, але розумний і хитрий правитель Арун. І, починаючи з підліткового віку, коли несподівано помер від хвороби у тридцятирічному віці його батько, використовував свій розум майже з єдиною метою – стати безсмертним. Для цього король зайнявся магією і знайшов усіх чаклунів, яких зміг знайти у своїй країні та запросити з інших. Але нічого не вийшло, і тоді Арун попрямував до жерців, шукаючи божественну допомогу.

Жоден із богів, до яких звернувся шукач безсмертя, не зміг йому допомогти. Усі верховні істоти, які зволили відповісти, просто посміялися з нього. А більшість із них просто проігнорували людину, яка посміла просити так багато. Але хтось все ж таки відповів – і це був не бог. Темний демон, моторошне обличчя якого з’явилося в намальованому кров’ю квадраті, вислухав питання і назвав свою ціну. За вічне життя Арун приніс у жертву тисячі жителів і величезну кількість тварин, що не піддається обчисленню.

Імператор прожив дуже довго. А сто двадцятий день народження до нього з’явився демон і знову попросив заплатити за рахунками.

– Але ж я вже… Ми ж домовилися, – закричав король.

– Це була разова акція, – посміхнулася на весь свій зубастий рот величезна чорна тварюка. – Тепер мені потрібно те саме, але в подвійному розмірі.

– А потім ти знову прийдеш і попросиш ще більше душ та крові? – почав здогадуватись Арун.

– Звичайно. Це ж було в договорі… Ах, так, ми ж ні про що не домовлялися. Ти навіть не спитав про додаткові умови.

– Але… Вони ж мене вб’ють. І так уже в народі кажуть, що жоден король не заслужив правити сотні років. А можеш зробити мене цілком безсмертним? Невразливим?

Демон похмуро посміхнувся і помахав головою.

– Це неможливо. Ти живеш за рахунок життя принесених у жертву істот. У кого я, на твою думку, мушу забрати невразливість? У богів? Досить замовляти мені зуби. Плати!

Король попросив відстрочку за кілька днів, і за цей час встиг зібрати у своєму замку необхідну кількість жертв. Але коли їх стали вбивати прямо у демонського вівтаря, королівська варта збунтувалася. Арун встиг залишити місто за допомогою єдиного придворного, що його підтримав. Переодягнувшись у селянина, забруднивши обличчя брудом, колишній король вийшов за ворота і встиг дійти до лісу. Там його зустрів демон і забрав ту єдину плату, яку король міг ще заплатити – життя.

***

Колесо Долі, яке, як вважав народ Аруна, відповідало за переродження, повернулося долю градуса. І правитель, котрий так і не встиг прожити по-справжньому безсмертне життя, знову потрапив на Землю. Але вже не людиною, а, відповідно до його власної релігії, жалюгідним маленьким черв’яком. У новому вигляді Арун прожив лише кілька днів і був з’їдений горобцем. А повернувся назад уже жуком. Потім – метеликом, зайцем, мишею, мухою. Щоразу боги вибирали йому такий вигляд, щоб той, хто спробував порушити закони світобудови, обов’язково ставав жертвою. І помалу виплачував свій кармічний обов’язок. Причому, зберігаючи всі свої спогади, усвідомлюючи, ким він був, і за що став таким.

Якось боги вирішили, що надто коротке життя, навіть якщо воно майже завжди закінчується насильницькою смертю – недостатнє покарання. «Нехай проживе набагато-набагато довше!» – вирішили вищі істоти. І зробили Аруна драконником – драконовим деревом, здатним прожити 3000 років і навіть більше. Порушник законів світобудови пробув гігантською рослиною дуже довго і майже звик до монотонного існування. Богам це звикання не дуже сподобалося, і одного разу з неба прилетіла блискавка. Вона розколола навпіл стовбур і залишила дерево мучитися, повільно згасаючи десятки років. Місцеві жителі потроху розтягли його на будматеріали, і настав час нового втілення.

Щодо наступного вигляду Аруна виникло багато суперечок. Хтось із богів вважав, що вже вистачить, карма очищена, борг виплачено. Інші казали, що треба залишити його крутитися в Колесі вічно, доки не згасне земне Сонце. Поки боги сперечалися, один із них тихо взяв свідомість короля і подався на Землю. А через декілька секунд на планеті з’явилося нове життя – зародилося воно з каштана, що потрапив у ґрунт, але це все одно був тим самим Аруном.

Боги помітили зникнення спору свідомості, що стала предметом, занадто пізно. І, спустившись униз, побачили, що наступний образ їхньої жертви вже обраний. “Дерево – це зовсім не те”, – розгнівалася повелителька бурі. І вдарила за місцем, де був закопаний каштан, величезною блискавкою. Мешканці сусідніх будинків прокинулися від страшного гуркоту – все це відбувалося просто під їхніми вікнами. Але той, хто помістив Аруна в каштан, встиг захистити його рослину, закривши своїм божественним щитом, який витримав удар. Тільки тонкий струмок невідомої розплавленої блискавкою речовини скотився на поверхню ґрунту. На цьому нікому дивний і невидимий людям бій був закінчений, і боги, вирішивши, що навіть страшна помста не вартує розколу серед них, повернулися назад – на небо, на велику гору чи на Місяць, де б вони там не жили.

***

Минуло років десять, і стовбур дерева був надто тонким, щоб по ньому могла піднятися людина. Ледве вистачало місця навіть чорному коту, який збирався поточити про Аруна пазурі. Дерево здавалося найкращим вибором, щоб залишити свою мітку. Але, коли кіт спробував подряпати кору, раптом звідкись почувся голос:

– Та що ж ти твориш?

Кіт підстрибнув. Але, коли приземлився, під лапами був уже не жирний український ґрунт, а коричнева глина. Кіт оглянув. Де він? Незрозуміло нічого – чому навколо немає будинків-«хрущовок», що за дивний шум чується з-за… пальм? І, головне, як при всьому цьому поруч стоїть той самий каштан.

– Де ми?

“Це ж дерево зі мною говорить”, – здогадався кіт. Треба ж таке трапитися.

– Я не знаю. А ти взагалі хтось? Ніколи ще не бачив дерев, що говорять.

– Сам в шоці. Та я й не дерево, загалом. Довга історія, і ти все одно не зрозумієш.

– Хоч би скажи, як ми потрапили сюди. Гаразд, почекай, я зараз збігаю, подивлюся сам.

– Не хвилюйся, я точно нікуди не піду, – у голосі каштана міг би чути сарказм, якби це була розмова вголос. При телепатичному спілкуванні, лише за допомогою якого можуть спілкуватися коти і навіть такі не зовсім звичайні дерева, відтінки були непомітні.

Кіт повернувся за годину. Виявилося, що вони потрапили на острів, і зовсім поруч був морський берег. Звідти був шум. Коту сподобалося – він навіть уже виявив, чим харчуватиметься. У кущах жили якісь дрібні звірята, які могли зійти і за мишей.

– Ти як хочеш, дерево, а я залишусь тут навіть, якщо ти придумаєш, як повернутися назад.

Але дерево вже зникло. Кіт прожив решту життя на острові, де трохи сумував за домівкою. Проте сум компенсувався вічним літом. І великою кількістю живності, яка ніколи раніше не стикалася з маленьким спритним хижаком, і ставала легкою здобиччю.

***

Пухнаста руда кішка, яка понад місяць покинула свій будинок через сильний шум, підійшла до стовбура каштана. Вона не знала, чому її не забирають господарі, та що за спалах був тієї ночі, коли вона втратила житло. Кішка дуже хотіла їсти і замерзла. Коли її інстинкт наполегливо вимагав потертися об дерево. Але, коли котяча шерсть торкнулася кори, тварина разом із каштаном опинилися зовсім не посередині двору в Запоріжжі, а в якомусь теплому і, мабуть, далекому місці.

– Тобі тут буде краще, люба, – пролунав голос у голові у кішки. – Це острів Тасіро. Місце, де дуже люблять котів і ніколи не залишають їх голодними. Тут майже немає снігу, а на сусідньому острові є навіть котячий храм.

– Ти хто такий? – здивовано обернулася до дерева кішка. Вона не могла повірити своєму щастю, хоча ще пам’ятала страшну ніч і сумувала за господарями.

– Хтось, на кого поклали важливу місію. Дуже важливу. Ти – одна з тих, кого я можу врятувати. Іди, я не можу залишатись тут надовго.

Кішка втекла і незабаром зустріла безліч собі подібних. На Тасіро їх дуже люблять. А ще цей острів – одне з місць, куди Арун вже десятки років доставляє бездомних котів. Не всіх – лише тих, хто хоче. Інші поверталися з ним назад до України, після подорожі з чарівним каштаном світом. Адже будинком дерева, де воно завжди виникало знову, замінюючи тимчасову ілюзію, залишалося те саме подвір’я з п’ятиповерховими будинками навколо. Місце, де колись колишньому жорстокому правителю вдалося доторкнутися до частинок божественного щита. Тобто до цівки металу, з якого була зроблена річ повелителя, а, точніше, покровителя котів. Хто ж ще міг зробити таке, давши шанс сплатити свої борги, не стаючи при цьому людиною?

Ось знову біжить до каштана кіт. Знає, куди йти – кішки, що знають секрет, повідомляли про дерево всім іншим, щоб ті могли прийти. Адже в кожному місті він міг бути лише в певному місці. Причому, тільки там, де стояли справжні каштани або хоча б схожі на вигляд дерева. Навіщо йому вже тепер ця нірвана – чи як її ще там називають?

– Стамбул?

– Звичайно.

– На зиму?

– Як вийде.

– Поїхали.