Аїда, або Біомашина

Посадкова капсула повільно опускалася на планету на старенькому некерованому куполі. Обладнання у експедиції древнє, як гімно мамонта, та і корабель не сильно молодше. Щоб платити усім зарплату і так доводиться підпрацьовувати вантажником – на щастя, корабель і справді вантажний. Всім дрібним приватним експедиційним командам доводиться якось викручуватися – наука не найприбутковіша галузь навіть попри державні гранти для інститутів. За фото, відео і зразки інститути платять чимало, але надто рідкісні такі замовлення – ледве окуповують вартість майже місячного польоту в дупу всесвіту і піврічного стирчання там для досліджень.

Літаєм ми на старезній замороченій черепасі марки Pathfinder – ще столітньої давності, коли марки кораблів прийнято було пафосно іменувати усякими Корсарами і Розвідниками. Потім прийшла пора усяких Домів і Затишків, тоді, з появою складних штучних інтелектів з ознаками особистості – Котиків, Цуценят і Друзів. А тепер пора патосу потрохи поверталася, такщо наш Пацік був дуже навіть в тренді. Біда його була не в швидкості (сучасні кораблі більш безпечні, тому менш швидкі і маневрені) і не в вантажопідйомності – в галузі движків з того часу не винайшли нічого нового. Проблема його полягала в управлінні. Сучасними кораблями віртуозно керує автопілот – настільки вправно, що хоч гонки вигравай (посадивши пілотом молодшу онучку). Правда, ще жоден автопілот їх не виграв – всеж, управління людини значно тонше, і можливостей регулювання у нього більше. Але щоб управляти такою древністю в межах планети потрібен пілот винищувача з досвідом польотів на космічних імітаторах і льотною ліцензією. А щоб прокладати на ній міжпланетний курс через гіпер треба бути програмістом зі знанням вищої математики і фізики. ШІ у корабля є, навіть з імітацією особистості, але по його програмах можна залетіти тільки собі в сраку, та і то не факт.

А ще – посадкова капсула у нас стара і неуправляєма, зроблена на базі шатлів ще п’ятисотлітньої давності (століття двадцять першого чи двадцять другого). У неї всього один зльотний двигун, одноразовий запас палива, гігантський парашут і чимало шансів самовбитися при посадці. Зате її, принаймні, продовбати на планеті не шкода… Шкода завантаженого в неї обладнання – навряд нам найближчим часом вдасться заробити на нове.

Ні, звісно у нас є планетарний катер, от тільки експедиційне обладнання разом з житловим модулем туди невміщається – він узагалі маленький трьохмісний. Навіть команду доведеться спускати в 2 ходки (це якщо капітан чи штурман ще з кимось, як і приписано нормами, лишаться на кораблі – нас восьмеро)

Планета Аїда в системі Омеги сузір’я Лібра – одна з планет земного типу, які не потребують жодних процесів тераформації. Проте, тераформувати її ніхто і не став би, оскільки вона оголошена заповідником з шансом самостійного виникнення розумного життя. Її екосистема настільки цікава, що експедиції вчених постійно літають сюди, ігноруючи заборону перебувати більш ніж одній команді в один час. Планета велика, ліс на ній густий, поліції конгломерату тут немає, незалежної поліції (з причин відсутності розумного життя) – тим паче.

Справа в тому, що рослинність планети чудово захищає себе сама, стаючи зонально агресивною і токсичною при травмуванні. Це неабияк ускладнює її дослідження – якщо відламати гілочку, то отрута розбризкається на добрих півметра, ну і гілочка виявиться отруйною, чого в живому стані і близько немає – це хімічна реакція при розриві капсулоїдів, як пояснювала наша ботанікиня Стефка. Разом з мікологом Арно вони довго тикали в бідну деревинку шприцами і різними датчиками.

Чому мікологом, до чого тут гриби? Справа в тому, що вся екосистема цієї планети представляє собою дві чи три величезних колонії грибів. Увесь її рослинний світ пронизаний безліччю волокон міцелію. Дерева (тверді, цупкі та ще й отруйні при зломі) дають ніжній грибниці захист, а грибниця в свою чергу дає їм воду і поживні речовини. Вода на планеті схована глибоко під поверхнею ґрунту.

Грибниці не конкурують між собою, оскільки ростуть в зовсім різному кліматі, жодних тварин, форм енергії і інших форм життя на планеті не зафіксовано і постає питання – від кого місцева флора вимушена захищатися (ну крім непомірної кількості дослідників)? Саме цим і пояснюється популярність вивчення.

У нашого капітана був хитрий план відселити частинку живої екосистеми методом вкорінення і перевезти її на землю для досліджень. Арно на це знизував плечима – міцелій тут росте достатньо швидко, може щось і вийде. Стефка чухала за вухом – вона ніяк не могла позбутися звички робити це, коли задумається, вічно вимазуючи свого короткого чорного їжака якоюсь брудюкою.

Словом, вони втрьох разом іще з бортінженером Гар-Гором зварили цілий здоровенний акваріум під цю ціль. А штурман написав для нього програму клімат-контролю, матюкаючись, що він штурман а не програміст – для виконання цієї задачки йому довелося познайомитися з добрим десятком незнайомих технологій в найкоротші два місяці, так як ми дуже підганяли і тиснули своїм нетерпінням.

Капсула тихенько протиснулася між тонкими цупкими гілочками, кеп ткнув у кнопку втягування купола за дві стропи і врубав повітряну подушку, яка мала пом’якшувати падіння з майже 10 метрів. Ми міцно постискали зуби в антигравітаційних кріслах – подушка допомагала не надто.

За право летіти кеп і штурман довго сперечалися – кожному хотілося побачити результати своєї роботи. В результаті, кеп переміг штурмана на ю-зе-фа і той з незалежним виглядом поплівся перевіряти систему відеозв’язку з капсулою. Вони сподівалися, що за стм недостойним заняттям їх ніхто не спалить, але я не тільки тихенько сидів за пультом в сусідньому кап-містку (і чув усе через відкритий люк, бо між ним і каюткомпанією одна переборка) а і дав команду ШІ записати усе на відео.Сподіваюсь, Сашик (наш штурман і штатний геній програмування – небінарна персона невідомої статі і епатажної зовнішності) ніколи не добереться до мого особистого архіву – це далеко не найгірший компромат, який там зберігається.

Зуби госно клацнули, мізки смикнулися в зафіксованих кріслами головах, Стефка голосно матюкнулась. Арно подивився на неї З осудом. Я теж матюкнувся, коли мізки встали на своє місце. “Обожнюю” приземлення на цьому гівні мамонта! Леля уже відстібала кріплення. Вони з Либіддю – сестрою близнючкою – робили б це синхронно, але Либідь лишилася на кораблі. Шкода, що мода на давньоруські імена в Україні давно пройшла… Навіть не тому, що вона відповідала за системи зв’язку і була другим пілотом (тобто, пілотесою), а банально тому, що вчора отруїлася, з’ївши прострочену консерву. Її сестра – спеціалістка з популяцій і життєвих форм – ставилася до своєї роботи значно більш відповідально і прострочених консервів перед вильотом їсти не стала. Ну а моєму шлунку все одно – він хоч гвіздки перетравлює.

Отже, ми прибули. Кеп виліз з капсули, стефка волочила за собою ящик житлового модулю авторозгортки, поспішаючи зробити щось суспільно-корисне, щоб без докорів сумління втекти розвідувати територію. Мене докори сумління не мучили – я пілот, а не вантажник, тож уже спускав по висувним рейкам катер на всипаний сухими гілочками ґрунт. Арно, який претендував летіти з нами, вже стояв напоготові, тримаючи здоровенний пакунок на коліщатках – внутрішнє обладнання житловика. Пакунок був висотою з півтора його і довільно перетягнутий ременями в усі боки.Він вдумливо поглядав на кнопку ввімкнення повітряної подушки на колісній платформі, але вмикати не став. І правильно зробив, бо сміттєва буря, піднята нашим кораблем, ще не осіла, знизивши видимість до нуля. На поверхні ґрунту тут було метра два тих сушених гілочок.

Кеп тихенько вилаявся, ігноруючи осуд нашого ботаніка – Арно глибоко неповажав нецензурну лексику і намагався переконати усіх перестати її вживати (поки переконав лише Стефку демонстративно матюкатися в усякий підходящий і не надто момент). Зняв з респіратора жменю паличок, які надійно зайняли там свої місця і почав оглядати ногу, на яку, здається, невдало наступив. Кеп був старим воякою, комісованим після поранення. Якби він погодився замінити прострелену ступню протезом – міг би лишитися служити, але наш Роксан Ларисович той ще консерватор і міняти своє природне поранене лаписько (44 розміру) на крутий бойовий кіберпротез несхотів. Він терпіти не може ім’я, яке йому дали його невміру романтичні мами, тож ми завжди називаємо його Кеп (жити нам усім поки хочеться, незважаючи на вибір професії).

Кеп присів і уважно став роздивлятися щось під ногою. З-під його ніг проступала сіра мокра місцева земля – наша повітряна подушка прокопала в голковому килимі яму до самого дна (хорошу таку триметрову ямину). На дні ямини стирчав шмат пластику. І все б добре – мало які вчоні – зади товчоні насвинячили на місці своєї стоянки (хоча пластик уже років 100 ніхто не використовує, замінивши нановолокном і всюдисущим графеном, але мало якої свіжості їх обладнання)… та це був старенький напіврозтрісканий неекологічний пластик. Той самий, який розкладається 500 років, а ламається через п’ять. Який уже 200 років тому (ще десь в часи відкриття гіперу) змінив надміцний пластик з графеном і біорозкладний з встроєними законсервованими бактеріями, які його за 5 років починають поїдати…

Ех, знову мене занесло… ну люблю я історію технологій, люблю – як всякий реконструктор – ніжно і трепетно. Що й казати, я опинився біля того шматочка за долі секунди! Шматочок стирчав із землі менш ніж на долоню – так, що було ясно, що він “а” явно більше долоні і “б” тут потрібна лопата. І археологічна кісточка…

За півгодини азартного риття руками і лопатами двоє захоплених борів (і трьох азартних спостерігачів, бо більше біля пластмаски не поміщаються) дізналися, що “а” пластмаска – шматок труби… і “б” – вона засипана нещільним шаром деревного мотлоху, тож треба подіставати гілки і прокопати далі.

Тож ще за годину риття нам відкрилася метрова діра, яка вела кудись в темну глиб. Тепер, мотузка, спускові, радіопередавачі з антенами і потужні налобні ліхтарі… А, і найскладніше – треба вирішити, хто стирчить зверху. А єдиний, хто у нас свідомий і добровільно б залишився – це Арно. Але міколог нам потрібен з собою.

Кеп сумно зітхнув – вірогідно, подумав, що на ю-зе-фа з усією командою грати якось несолідно – це зі співпляшником молодості усе можна… Значить доведеться доводити.

— Го на ю-зе-фа, неочікувано для себе запропонував я. Кеп подивився на мене з неочікуваним інтересом і потайною надією

— Я…

— Нє, Арно, ти точно ідеш, – розвернулися ми до нього зі Стефкою.

— І я точно іду, – сліпуче усміхнулася Стефка.

Гар-Гор з готовністю плавно підплив ближче. Добре деяким – у них щупальця…

Леля явно збиралася пожаліти нас і запропонувати свою кандидатуру, але нам зі Стефкою вдалося непомітно покрутити головами. Стефка ще і пнула її для гарантії – Леля гучно клацнула зубами і промовчала.

Але виграла все одно вона. І присіла на пакунок з модулем, прискіпливо розглядаючи в дзеркало свій майстерний натуральний макіяж. Стефка скривилась – вона макіяж ненавидить. А я уже діставав пак зі спусковим приладдям. Арно копався в нетрях прикрученої до стіни коробки в пошуках ліхтарів – на планеті день триватиме ще три місяці і їх, звісно, запхали в найглибшу глиб. Гар-Гор поправляв специфічний респіратор для носо-жаберної системи – незручний і вічно сповзаючий. Але на планеті надто багато спор – ходити тут, не захищаючи слизову можна хіба в житловому модулі – він з повітряною очисткою і герметичний. В тому самому, який ми не поставили…

Карабін клацнув за скобу біля дверей капсули – з внутрішнього боку. Хімсвітло полетіло вниз і счезло десь беззвучно. За ним полетіла мотузка. Кеп начепив за спину чохол з другою, хитро вибравши найгабаритніший і найлегший вантаж. Гар-гор перебирав залізо, спритно відбираючи закладки, анкери і френди, які підійдуть для місцевого твердого сипучого материка. Так, щастить декотрим, у них щупальця…

Я закинув за спину сверло на ремінних шлейках – нехай залізяки тягнуть інші – я тут самий рудий. Стефка відібрала у Гар-Гора половину – вона пишалася своєю силою і любила нею вимахуватися. Всі неспішно натягали ремінні системи, я пристібнувся до мотузки, Кеп напутствуюче стукнув мене по плечу:

— Вперед, Лесику. – Ненавиджу своє ім’я. Ще в формі Олесь воно нічого, але Лесик… І Кеп це чудово знає. І не те, щоб він навмисне мене дрвжнив, але такі речі, на жаль, вилітають у нього з голови. А невисокий білявий я і справді наштовхую на бажання називати мене так.

Стефка все ще задумливо розглядала систему, чухаючи рукою за вухом. В будь-якій з них нескладно заплутатися, а у її і зовсім специфічна конструкція.

За мною пристібнувся Гар-Гор. Він свою хитру систему вдягав миттєво – та була надзвичайно складна, зате він мав вісім кінцівок. Я поправив страховочну повітряну подушку і поліз в яму. Недолюблюю висоту, але коли внизу темно – воно якось не страшно.

Як виявилося, мотузки вистачило одної, просто труба плавно загиналася і хімсвітло застрягло в грибних волокнах на її стінці. Як добре, що отруйні не вони, а дерева, бо наші кінцівки постійно ковзали на слизькій пухнастій поверхні. Скафандр, походу, коли висохне, буде на згинах ламатися.

Труба, судячи з мотузки, була метрів 90 – шматок стометрової мотузки скрутився під ногами. Ми вийшли в просторий порослий білим зал – його дах ховався на недосяжній висоті і світло магічно мерехтіло на росяних краплинках. А от підлога… підлога пружинила під ногами, наче була органічною. Арно потикав її ногою і задумливо присів, діставши з кишені лупу.

— Хлопці, дівчата – здається, ми в серці грибниці! – захоплено вигукнув він. – Ніколи не думав, що таке буває!

Ми дивилися на нього порожніми нерозуміючими очима.

— Грибниці не є централізованими системами – у них скрізь приблизно однакова щільність. До того ж, вони прагнуть зайняти весь можливий простір – вони не утворюють… – він задумався, – печер з киснем.

— Може, печеру утворює порода, а гриб просто зайняв її? – прикинула Стефка, з огидою дивлячись на свої пальці в грибах (якими щойно почухала за вухом). Нам явно не вистачало геолога… Але кого нема, того нема.

— Може…

— Пішли дойдем до кінця залу, – запропонував Кеп: – Лесю, повісь передатчик і зв’яжися з Леліч… ее… з Лелею.

Я мовчки визвірився. Ясно, що якщо кеп віддав наказ, то він його не поміняє, але ж чому усі спокійно підуть вперед, а я буду свердлити стіну, чіпляти передатчик… Вони навіть не в мене…

— Стефка мовчки ткнула передатчиком мені під ребра. З іншого боку, у мене сверлилка…

— Лелю прийом. Тут печера. Величезний зал, зарослий грибами. Ми пройдемся. Скажи там Либеді.

— Прийом, Олесю, я скажу, біжи, – випалила Леля.

— Ок, відбій, – я похапцем закинув сверлилку за спину і кинувся наздоганяти. Але далеко бігти мені не довелося – метрів за п’ятдесят зал повертав, і вся наша команда саме перед поворотом застигла. Спершу я подумав, що з ними щось трапилося, але потім мені дійшло – ні, вони просто глибоко охрініли від побаченого. І визирнувши з-за рогу, я їх чудово зрозумів. В центрі цього величезного залу стояв… автомобіль. Старенька земна машина, століття двадцятого – початку двадцять першого. Ще не літаюча – маленький жучок. Себто, Фольцваґен Жук. Малиновий.

Ну це те, що я першим помітив. Вже потім зрозумів, що за ним стоїть якась апаратура, а прямісінько на нас дивиться широчезний динамік на даху.

— Чого витріщилися? – пролунало з динаміка.

Саме так наш Пацюк став тим, на чому ми і донині літаємо, і дуже щасливі з цього факту.

— Можете познімати ці масочки, тут немає спор, – пролунало з динаміка. Арно мовчки поліз в кишеню за аналізатором. Звісно, його там не виявилося і довелося їм вдвох з Гар-Гором лазити нагору по цей ґаджет. Спор тут справді не було, і ми полегшено познімали респіратори. Поки ти в ньому – здається, що звик і можеш так півжиття провести, але коли знімаєш – розумієш, наскільки велике задоволення нарешті бути без нього!

А доки вони бігали – Леля через рацію намагалася налагодити з місцевим жителем (чи штучним інтелектом) мовний контакт. Іронічність і гострий язик сього персонажа сильно ускладнювали процес.

…

— Гаразд, ти хто?

— Я гриб, що не бачиш?

— Як Ленін?

— Ні, як мухомор.

— Звідки ти знаєш українську? – а говорив він саме українською – шоломи з перекладачами ми залишили в капсулі, не очікуючи зустріти тут розумного співрозмовника.

— Та от навчився…

— Ти, мухомор недороблений, – втрутився я (мій довгий язик колись мене уб’є), – ти чого від нас хочеш?

— Це ви…

— Нє, якби ти нічого не хотів, ти б і сидів собі мовчечки. Ми б подивилися, відколупали шматочок і звалили додому. А ти почав розмову, такщо не задурюй нам мозок.

— Та нудно тут стирчати… Ви мої перші співрозмовники за років п’ятдесят.

— Ну ок, а звідки ти тут взявся років п’ятдесят тому? Бо може ми б могли якось зарадити твоїй бідосі зі співрозмовниками… Книжок, там, скинути…

— У мене застарілий інтерфейс – у вас такого не буде.

— Ну наш теж не надсучасний, прогудів Гар-Гор кишеньковим динаміком. Власного мовного апарату у Восьмилапів з Прірнеї немає – вони спілкуються складною системою феромонів, жестів і плескання щупальцями. Тож, Гар-Гор вельми неговіркий – єдиний апарат, що дозволяє йому говорити людською мовою, він, зазвичай, забуває в машинному.

— Ну не ПРЗ-3 ж?

— Такий теж є, – відповів Гар-Гор, потикавши в свою говорилку.

Гриб на якийсь час замовк – певно, задумався.

— Так що ти і звідки ти тут взявся п’ятдесят років тому, – запитала Леля з рації. Зазвичай вона дівчинка лагідна, а з гостротою язика, коли треба, також проблем не має.

— Я не що, я хто! – обурився гриб. – Я симбіоз

— Симбіоз чого і чого? – скептично запитала Стефка, яка підозрювала, що нам морочить голову якийсь древній ШІ – на жаль, так швидко їх не відрізниш – тільки по здатності приймати самостійні рішення, не залежні від форми подачі питань.

— Симбіоз гриба і штучного інтелекту!

— Штучний інтелект не живий, з ним не може бути симбіозу, – нудним голосом видала загальновідому банальність наша ботанікиня.

— А як назвати організм, спаяний нейронними волокнами з машиною і здатний нею управляти?

— Біомашина? – Стефка задумано чухала за вухом.

— Мені подобається. Я Біомашина!

— Я так розумію, хтось навмисне припер сюди цього монстра з гімна і палиць з ШІ на борту півстоліття тому? – не витримав я.

— Експедиція професора Моріґан і професорки Андрієнко в 2627 році досліджувала здатність грибниці підстроюватися під електричні імпульси будь-якої техніки, завдяки чому їй вдалося адаптуватися до системи сигналів місцевих рослин і утворити з нею симбіоз, – явно процитувала якийсь текст Біомашина. – Вони поставили експеримент по підключенню грибниці до ШІ, для якого незначна частина грибниці була від’єднана і поміщена… в цей апарат.

— Стоп, у місцевої грибниці немає таких властивостей, – обурився Арно.

— Це у тонких волокон немає – вони уже виростають пристосованими під потрібну напругу…

— Гаразд, ти біомашина, яка складається з гриба і… апарату, – втрутилася Стефка, – а чим ти тут харчуєшся?

— Я з’єднаний… З’єднана з грибницею незначним каналом, по якому одержую поживні речовини. Як дерева… Тільки дерева дають грибниці у відповідь продукти фотосинтезу, а я лише імпульси, які приносять задоволення.

— Тобто, ти наркота для місцевого гриба? – заржав я.

— Сам ти наркота, а я високоінт…електуальна біомашина!

— Слухай, біомашино… А як тебе звати? – неочікувано перебив Кеп.

— Мене не звуть, я

— Сам приходиш? Тобто, нормального імені тобі не дали? А не хочеш перебратися до нас на корабель? – Раптом запропонував він, змінивши тон на серйозний. Кеп одразу побачив усі вигоди від такого чи то ШІ, чи то члена екіпажу.

Біомашина надовго задумалася. Ми розсілись навколо і теж надовго задумалися (Ну тобто, Стефка і Кеп почали з нудьги змагатися, хто більше анекдотів згадає, а ми ржали і думали). Ну а що, комбези все одно уже ніщо не врятує, то яка різниця, що дно вкривають слизькуваті пружні волокна грибів?

Транспортувати Пацьку (імена вона міняла по п’ять разів на день, тож до неї прилипло ім’я корабля в жіночому варіанті) в машинне довелося разом з Жуком. Щоб пристосуватися до нових систем грибу потрібно відростити дрібні волокна міцелію, а це займає час. Разом з ним туди переїхали маленьке деревце в нашому акваріумі відро води з добривами і ультрафіолетова лампа Стефки, під якою та вирощувала чи то коноплю, чи то якусь зелень. Ми місяць копали довбану яму – екскаватор в експедицію прихопити якось не додумалися. Ще три дні будували блочну систему для підйому цієї махіни, зібраної з комп’ютера в корпусі для автомобіля, студійної колонки, двох панорамних камер і величезного клубка грибного міцелію. Мені довелося підніматися на катері на корабель і садити його на планету, організувавши чималий переводняк пального. Але, звісно, воно було того варте!

Ми всі сиділи в каюткомпанії за грою в дурня. Політ додому ішов своїм звичним порядком і третій стрибок через гіпер уже доходив кінця.

Паця у вигляді голографічного образу великої чорної кицьки – її улюбленого, також сиділа з нами.

— Цікаво, яке на Аїді може виникнути розумне життя, – задумливо пробурмотіла Стефка.

— Ти шо, прибацана? Там і так є розумне життя! – обурилася Пацька.

— Якщо це ти, то уже немає, – зауважив я.

— Це не я, це грибниця.

— А чому тоді ми не бачимо технологічного розвитку, інтересу до космосу? – логічно заперечив Кеп

— Кеп, ну сам подумай, набуя грибу космос?