Асоціація Атипових Дослідників

Асоціація атипових дослідників

Зважаючи на отримані дані,ми прогнозуємо, що меланома шкіряного покриву буде продовжувати розвиватися із тією ж швидкістю, і найближчим часом стане однією із найпоширеніших ракових хвороб. Мова йде про якесь десятиліття, тому варто вже зараз вживати запобіжні заходи.

Доповідь на конгресі міжнародної агенції із дослідження онкологічних захворювань. Ліон. 2037 рік.

— Алекс Мур? — лікар, одягнений у біле, наче примара, з’явився так само нечутно і несподівано.

Щось недобре сколихнулося у грудях відвідувача — молодого хлопця — але зовні він залишався на диво спокійним.

— Так це я, — він підхопився аж занадто швидко: хвилювання давалося в знаки. — Ви з приводу дідуся? Як він?

Лікар кілька секунд мовчав, дивлячись на Алекса, котрий починав нервувати сильніше й сильніше. Ще б пак! Зазвичай, про стан хворого повідомляє черговий медробот. І лише у крайньому випадку, наприклад, якщо стан хворого критичний, розмову із родичами доручають людині.

— О, Едвард Мур чудово себе почуває, що доволі дивно, зважаючи на його вік. Я маю на увазі фізіологічні параметри. — Пояснив лікар, а потім додав — завтра його можна відвезти додому.

— А як він… — почав Алекс та відразу замовк, знаючи відповідь.

— Його розумовий стан не змінився. На жаль.

Лікар перевів погляд вдалечінь, ніби намагався щось розгледіти в кінці довгого коридору, і раптово змінив тему розмови:

— Ви друг Глорії Грановської?

— Так, — відповів Алекс і раптом зрозумів, чому в душі панував неспокій — З нею усе гаразд?

— Ваш із нею вчинок важко навіть оцінити. Врятувати стількох дітей, ризикуючи власним життям! — співрозмовник почав здалеку — але вона залишалася на сонці більш ніж півгодини.

— Тобто, вона потребує лікування?

— Вона у критичному стані. Ми усі так гадаємо — співрозмовник нарешті вимовив неприємну правду.

— Ви гадаєте? А насправді?

— Оглянути себе вона не дозволила, як і провести будь-які аналізи, а вимагала, аби її відвезли додому. Але стан її погіршувався із кожною хвилиною: на шкірі вже почали з’являтися геморогічні плями. У неї почалися внутрішні крововиливи.

— І ви дозволили їй поїхати додому? В такому стані?

— Оскільки, вона повнолітня, і при своєму розумі, ми не мали жодних законних підстав затримувати її. Тим паче, ти ж знаєш, що ми цілковито безсилі в таких випадках…

— Цього не може бути! Ми розмовляли годину тому, і з нею усе було гаразд! — вигукнув Алекс і замовк, а потім розгублено додав, звертаючись скоріше до себе — щоправда без відео і вона просила, не навідувати її сьогодні…

Лікар нічого не відповів, за багато років своєї роботи він так і не навчився приносити пацієнтам погані звістки.

Минуло дві хвилини, хлопець продовжував мовчати, непорушно стояв, кліпаючи очима. Лікар подумки покликав санітара-андроїда, і злегка торкнувся плеча Алекса. Той, ніби прокинувся, і труснувши головою, швидко пішов до ліфта, навіть не прощаючись, лише гукнув лікарю, що з ним усе нормально.

На підземному паркінгу він сів у свій електрокар, заблокував двері і тихо мовив: “додому”.

Була середина дня і усі двері, що вели на поверхню, щільно зачинялася автоматично, аби якійсь телепень випадково не вистрибнув під промені “лагідного” червневого сонця. Меланома й досі залишалася прокляттям людства: від неї не було порятунку. Ані хімічні препарати, ані пересаджування шкіри, ані генетичні зміни на рівні ембріонів не допомагали. А сонце, як і раніше, залишалося найсильнішим каталізатором для виникнення та розвитку захворювання. Тому влітку, після сходу сонця на вулицях можна було побачити лише андроїдів, чи інших роботів. Люди пересувалися містом лише підземними тунелями, або використовували транспортні засоби із спеціальним склом.

Хлопець зручніше вмостився у кріслі і заплющив очі, надаючи можливість автопілоту обирати маршрут. Він намагався усвідомити усе, що відбулося, але думки мимоволі віднесли його у минуле.

Спираючись на власний досвід в галузі клінічних досліджень, і, як людина, котра боролася з раком більше п’ятдесяти років, кажу вам, що ви ніц не тямите у цьому науковому напрямку. Рак не можна перемогти шляхом програмування ембріонів — це стовідсоткова дурня! Рак — хитріше за щура, він завжди знайде шпарину. І ось тоді — згадаєте мої слова — тоді наслідки будуть насправді жахливими!

Промова Едварда Мура на засіданні ООН, присвяченому дозволу втручання у геном людини на стадії ембріонального розвитку.

Брюссель. 2043 рік

Чотири місяці тому.

Березневим ранком, коли до початку першої лекції залишалося кілька хвилин, до лекційної зали зайшла симпатична незнайома дівчина — нова студентка. Побачивши її Алекс заволав на усю аудиторію:

— Ого! Тепер в нас роял-флеш!

Це привернуло увагу всіх без виключення студентів, котрі покинули свої справи і з цікавістю поглянули на дівчину. Та не зрозумівши жарту, лише розгублено усміхнулася, й тоді Рой, що сидів неподалік від Алекса, пояснив:

— Твоє волосся, — він хитнув головою у бік інших студентів — в нас є усі кольори веселки, окрім зеленого. Не склалося якось. — і усміхнувся.

Незнайомка кинула погляд на присутніх, і демонстративно струснула головою, ніби хизуючись своєю зачіскою, у якій перемішалися яскраво-зелені та золотаві пасма.

Дівчина поглянула на студентів, волосся половини з яких було пофарбоване у різноманітні кольори та відтінки, і подумки порівняла студентів із зграйкою коралових рибок.

— Сідай біля мене, — відразу запропонував Алекс, і тільки дівчина присіла запитав — а ти звідки? Я Алекс, це на всяк випадок повідомляю.

— А я Глорія, це теж, на всяк випадок. Ми з батьками мешкали у селищі на узбережжі, а зараз переїхали.

— Ця пташка прилетіла з Кіуя! — голосно промовив смаглявий парубок, — нічого собі селище на узбережжі! Я зміг відкрити її дані.

Перед ним виникло рухлива голографічне зображення морських хвиль, піску, пальм та незвичної форми двоповерхових будівель.

В аудиторії запанувала тиша, усі дивилися на дівчину так, ніби вона прибула з Марсіанської колонії

— Це ж Центр дослідження світового океану! — із захопленням вигукнув хтось з першого ряду.

— Еге — підтвердив хакер, і поглянувши на Глорію пожартував — щось ти доволі бліда, як для мешканки узбережжя.

— Що поробиш, — вона знизала плечима, — прогулянки на сонці не для мене.

— Шкода. — він зітхнув, — схід сонця над океаном — надзвичайне видовище.

— Океан і вночі чудовий, — запевнила його Глорія, — мільярди водоростей, які сяють, роблять його казковим!

Мабуть, згадавши нічний океан, дівчина замислилася, в її очах ніби відзеркалилося чарівне сяйво води і вона стала ще милішою. Алекс раптом відчув, що хоче поцілувати її, але новий вигук смаглявого хакера зруйнував “чари”.

— Глорія Грановська? Твої батьки створили гібрид флюоресцентних океанічних та місцевих ґрунтових водоростей для освітлення доріг.

— Тепер зрозуміло, чому ти навчалася у Кіуа, — резюмував Алекс, — ти, мабуть, геній. Туди аби кого не беруть.

Дівчина хотіла щось відповісти, але хлопець із фіолетовим волоссям у блискучій футболці гукнув до Алекса:

— Агов, друже, ти ставки робитимеш?

— Стандартну, як завжди.

Хлопець із розумінням кивнув, перед ним виник екран, на ньому зображення Алекса, він тицьнув у нього, і пішов далі.

— І на що ви закладалися? — поцікавилася Глорія.

— Місце знаходження ААД — студент, що сидів попереду обернувся, і відрекомендувався — Я — Рой. Якщо потрібна допомога — звертайся.

— Знаходження Асоціації Атипових Дослідників? — Глорія підскочила від здивування і її очі знову заблищали — звідки ви змогли отримати інфу?

— Ми не знаємо, а лише прогнозуємо, — до них підсів смаглявий хакер — Я Патрік, але усі мене кличуть Пат. До речі, Кіуа — теж одне з можливих місць. Особисто я не відкидаю цього припущення.

— Найбільша дурниця, котру я чула останнім часом!

— Чому? — вигукнули відразу кілька голосів з різних боків. Виявилося, що до їх розмови прислухаються багато присутніх.

— Тому що науковий центр Кіуа спеціалізується, в основному, на дослідженні океану: екологія, біологія, хімія і тому подібне. В той час як ААД займаються переважно людським організмом, його хворобами, мутаціями. Були в асоціації поодинокі розробки, як от випадок із коралами, але в цілому…

— Наше припущення базувалося на тому, що в океанічному центрі є необхідна апаратура та матеріали, — пояснив Пат.

— А для того, аби проводити досліди можна залишатися після роботи, наприклад, — додала красуня у червоному комбінезоні, що ідеально підкреслював її бездоганну фігуру.

Глорія дзвінко розсміялася:

— Можете мені повірити, що там усі залишаються після роботи. Усе моє дитинство я провела у тамтешніх лабораторіях, інакше, я мабуть, батьків бачила би тільки на день народження! Окрім того, що усі звикли працювати мало не до ночі, для додаткових досліджень потрібні додаткові матеріали. Тобто інші реактиви, речовини, я вже не кажу про інші прилади! А ще, нашу роботу фіксують, записують, знімають. Де ховати зразки? Як їх зберігати? А як…

Глорія видихнула, потім набрала повітря, аби сказати щось, але Патрік підсумував:

— Кіуа — викреслюємо! — а потім звернувся до Глорії — То може підкажеш де їх шукати? Якщо ти цікавилася цим питанням?

— Звісно цікавилася! Хто ж не мріє відшукати легендарних вчених та поспілкуватися із ними! Може, вони розташовані серед лабораторій якоїсь великої медичної чи фармацевтичної компанії, керівництво якої підтримує її існування з якихось своїх причин. Або, що вірогідніше…

Але її перервав звук дзвінка — цей старовинний дзвінок був даниною університетським традиціям, і збирав студентів вже більше, ніж сто років поспіль.

Студенти кинулися до своїх місць, а Пат, здалеку гукнув:

— Що? Що вірогідніше?

— Немає ніякого центру чи штабу. Просто група вчених розробляє щось окреме у своїх маленьких приватних лабораторіях, а потім вони обмінюються результатами роботи.

Маленькій університетській електрокар привіз літнього професора, і відразу поїхав, зачинивши за собою двері. Помітивши досвідченим поглядом пожвавлення серед студентів, викладач поцікавився його причиною. А дізнавшись, замислився, і раптово зізнався:

— Хоч вірте, хоч ні, а я займаюся пошуками ААД двадцять років.

— І що? — вигукнув хтось нетерплячий.

— Хм… Як і багато з моїх колег я час від часу, приходжу до висновку, що Асоціація Атипових Дослідників — це лише вигадка, фікція. Але тільки-но ми ставимо крапку у цьому питанні, як ААД дарує людству нове надзвичайне відкриття, ніби насміхаючись над усіма.

— І все ж ви сподіваєтесь відшукати принаймні декого з них?

— Безумовно!

— А навіщо? — раптом гукнув Пат. — навіщо вам намагатися розшукати тих, хто не хоче, аби їх розшукували? Атиповими, цих вчених називають тому, що вони, на відміну від інших, дарують свої відкриття. Й не отримують за це патентів, грошей, нагород чи регалій.

Голос Патріка відбивався від товстих, вкритих мармуром, стін, і лунав як виклик чи звинувачення. Глорія задумливо дивилася на нього, розмірковуючи над чимось далеким від теми лекції.

— Мені були би цікаві деякі їхні методики, — почав пояснювати професор, — також хотілося би поділитися досвідом, і можливо, обговорити можливу співпрацю.

У лекційній залі почулося тихе хихотіння, але професор суворо глянув, і веселун стих.

— Так, співпраця між вченими та обмін досвідом — це ключ до взаєморозуміння та процвітання! — промовив із пафосом викладач, і на його чолі з’явилися краплини поту.

Остання репліка професора не знайшла відгуку в серцях студентів, багато із них продовжували іронічно усміхатися, хоч вголос вже ніхто не хихотів.

— Мабуть, вчені з ААД добре знаються на вченому середовищі. Методику вирощування генетично модифікованих коралів, для швидкого створення островів, вони виклали для загалу лише тоді, коли почали втілювати закон про глобальне очищення світового океану. А сироватку для регенерації тканин — після заборони на переналаштування ембріонів — вигукнула Глорія, здивував усіх присутніх.

— Заборону все одно скасували через три роки, — похмуро мовив Рой, дивлячись у підлогу.

— Для цього були вагомі причини! Ви ж усі знаєте! — професор ставав усе злішим та злішим. — Тема сьогодньошньї лекції не стосується гететично модифікованого населення.

— Ну звісно, хіба ж ця тема варта уваги! — із люттю, але не голосно промовив Патрік, і Глорія побачила, як він стиснув руки у кулаки.

***

— Якщо ви стверджуєте що все врахували, чому в дітей, котрі підлягали генетичній модифікації, почали виникати чисельні побічні ефекти?

— Невеликий відсоток е… невдач завжди трапляється. Така ціна наукового прогресу.
— Невеликий відсоток? Як гадаєте, більше ста сорока тисяч дітей, віком до п’яти років, що померли від раку, можна назвати невеликим відсотком?
— Ніхто не міг припустити, що після трьох років здорового життя, діти раптово почнуть хворіти.
— Ніхто не міг припустити?Дивно це чути саме від вас. Адже саме ви брали на кпини заяви Грегорі Ліча, Едварда Мура та Рудольфа Леона, коли вони намагалися вас спинити.
— Усі припускаються помилок, ми не святі.
— Тепер питання, котре найбільше хвилює усіх. Як почуватимуться діти, в котрих поки не виявлено ніяких ознак онкологічних захворювань?Чи можливо спрогнозувати їх стан, хоча би на рік чи два уперед?
— Е… важко сказати…але гадаю, меланома шкіри їм не загрожує.
— Так, усі присутні знайомі із статистикою: меланома шкіри в дітей дійсно не зустрічається. Але їх організми атакують меланома очей, дихальних шляхів, прямої кишки. Хочеться згадати слова Едварда Мура:”Рак, як щур, завжди знайде шпарину”.

Прес-конференція онкологів з представниками масмедія. Окленд, 2048 рік.

— Чого це Патрік так відреагував на слова професора? — тихенько запитала Глорія і підсунулася ближче до Алекса.

Вона могла би написати повітряне повідомлення, котре би зникло за кілька секунд, але вона просто запитала — це було не звично і трохи хвилювало. А ще її волосся пахло океаном, чи може, Алексу це лише здалося.

— Він жертва другої хвилі генетичної модифікації.

— Тоді, коли ембріонам підвищували вміст меланоцитів, аби посприяти збільшення кількості меланіну у шкірі? Тому він сердиться? Але ж з ним усе гарадз.

— Але його сестра-близнюк померла від раку слизової у шістнадцять. Від хвороби, котра раніше зустрічалася доволі рідко — Алекс видихнув через ніс, стримуючи емоції — я знав її, ми приятелювали. А професор Бірк був мало не основним куратором ідеї збільшення меланоцитів, запевняючи, що це безпечно.

— Зрозуміло. — Глорія помовчала, роблячи вигляд, що уважно розглядає голографічні зображення молекул, котрі пливли аудиторією — а ти хіба не модифікований?

— Ніт, — натягнуто усміхнувся Алекс, — завдяки дідусю. Він врятував мене, пожертвувавши своїм життям. Коли мама завагітніла, він заразив себе кількома видами меланоми, і довів, що її можна вилікувати, якщо вчасно почати лікування. Але через збій у системі подачі ліків, він отримав потрійну дозу, і це вплинуло на його мозок. Мої батьки вважають, що хтось зробив це навмисно, аби не підтвердилися його твердження. Я теж так вважаю, тим паче, що дані усіх його досліджень зникли.

— Твій дідусь Едвард Мур?

— Прадідусь, — промовив Алекс і відвернувся, бо раптом захотів залишитися на самоті.

Тільки-но оточуючи дізнавалися, що він родич Едварда Мура, починалися усілякі запитання, розмови про дослідження, наукову спадщину.

Але Глорія поклала свою долоню на його руку і сказала:

— Я усе розумію. Коли усі твої родичі вчені, на тебе дивляться лише як на продовжувачів їхньої справи. І нікого не цікавить чого бажаєш ти.

Ніхто ніколи так не розумів Алекса, як за мить зрозуміла ця дивна зеленокоса дівчина, з якою він був ледь знайомий. І він зрозумів, що пропав…

З того першого дня вони майже не розлучалися. Разом гуляли після заходу сонця, разом проводили лабораторні дослідження, зустрічали світанки і мріяли поїхати до океану, аби скупатися у сяючій нічній воді.

Запищав сигнал: “Обережно”, Алекс розплющив очі, і здригнувся, побачивши, що автокар обережно оминає місце із ремонтними роботами. Хлопець мало не приліпився до скла, розглядаючи, як швидко та майстерно роботи ремонтують вщент розбиту загорожу, де лише дві години тому трапилася аварія.

Алекс знову заплющив очі, аби не бачити цієї клятої огорожі, але пам’ять, нависне, нагадувала про усе, не полишаючи жодної деталі.

Вони їхали у новий розважальний центр, що відкрився за містом, і хоча сонце припікало так, що мало не плавилася дорога, їх це не хвилювало. Автокар Алекса був досконалим: подвійна захисна плівка на склі вловлювала ультрафіолет на сто відсотків, саме скло було матового відтінку, аби промені не докучали пасажирам. На додачу фільтрація повітря та автоматична регуляція температури в залежності від стану водія.

Пробиту огорожу вони побачили одночасно, а за мить і великий автокар, котрий висів наче шматок м’яса на шампурі, на частині огорожі.

— Щось не так — сказав Алекс, зупиняючись. — немає ніяких рятівних служб, та й мій автокар не повідомив про аварію заздалегідь. Нічого не розумію.

— Я теж, — сказала Глорія, котра намагалася викликати допомогу, — зник увесь зв’язок.

Вони під’їхали майже впритул, побачили напис напис: “Школа ВІЗІ” і голограмне зображення дівчинки, котра простягала руки до зоряного неба.

— Це дитячий перевізник! І в ньому зараз діти!

Алекс ще раз спробував зв’язатися із Центром Екстреної допомоги, але намарно.

— Дивись, скло, що пробите частиною паркану, може тріснути й розлетітися на друзки будь-якої миті, — промовила Глорія і запропонувала, — я подивлюся, що там у середині.

— Зачекай, у мене краща ідея — з цими словами Алекс випустив крихітний дрон, котрий називали джмелем, за його розміри та гудіння.

“Джеміль” швидко долетів, сів на скло, вправно маневруючи між шматками металу, пробіг по ньому, та проліз у отвір. Відразу почалася трансляція: в задній частині автокара знаходилися перелякані діти. Дехто плакав, дехто намагався викликати допомогу, дехто просто сидів зіщулившись, з острахом спостерігаючи як на підлогу падає сонячне проміння.

— Та їх там не менше двадцяти!

— Двадцять сім, — підказав бортовий робот, котрий вже обробив відео, — Зважаючи на вагу транспортного засобу скло протримається від трьох до п’яти хвилин. Зважаючи положення сонця і транспортного засобу, усі, хто знаходиться в салоні потраплять під дію ультрафіолету. Окрім того, довго триматися на схилі з таким нахилом транспорт не зможе.

— Пересадимо їх у наш автокар, — запропонувала Глорія.

— Усі не влізуть. Їх багато.

— Тоді попросимо когось про допомогу, — дівчина озирнулася.

Машин на дорозі було не багато, але й ті, котрі їхали, просто оминали їх, ніби нічого й не трапилося.

— Що у вас за люди такі байдужі?

— Чому байдужі? — не зрозумів Алекс, — ставлять автопілот і не дивляться навкруги. А якщо трапиться якась аварія, у службу порятунку надійде автоматичне повідомлення. Ти ніби з іншої планети.

— Три хвилини до знищення скла, — повідомив бортовий робот, але потім додав — приблизно.

Шкільний автокар продовжував повільно перегортатися на бік, діти в середині кричали, хапаючись за сидіння та поручні, й сильніше й сильніше розгойдували його.

— Якщо ти підведеш свій кар трохи ближче, я зможу вийти, відчинити бічні двері автобуса і пересаджу дітей сюди. А щоб вони не опинилися на сонці я їх накриватиму… — дівчина оглянула салон — твоєю сорочкою! Знімай!

— Чекай-чекай! Ти що хочеш вийти назовні? Зараз?

— Лише на хвилинку! Зі мною нічого не трапиться! — запевнила його Глорія.

— Давай краще я!

— А керувати хто буде? — вона чомусь розсміялася, хоча Алексу ситуація смішною не видавалася. — Ти ж запрограмував його, аби ніхто окрім тебе не зміг ним скористатися!

— Не більше, ніж півтори хвилини — втрутився у розмову бортовий робот.

Алекс обережно підвів своє авто до схилу, зняв сорочу і передав її Глорії, яка миттю вистрибнула назовні.

Подальші події склалися у якийсь клубок із криків, плачу, блиску скла, запаху розпеченої гуми та асфальту. І Глорія, котра мало не запхнула останнього малюка, і гукнув: “повернешся за мною”, різко зачинила дверцята.

Черговим відкриттям відзначилася група вчених, яка отримала назву Асоціація Атипових Дослідників. Цього разу вони розширили сферу діяльності і подарували світові незвичний різновид коралів, котрий може зростати у доволі холодних водоймах. А головніше, це те, що ці поліпи ростуть у кілька разів швидше за своїх природних родичів!
Відеоогляд наукових новин, 2048 рік.

Тільки-но авто Алекса повернуло на дорогу, що вела прямо до його будинку, він скомандував:

— Розвертайся, і їдь до Глорії! Щось лікар наплутав, і клянуся, я докопаюся до правди!

— Погоджуюся із вами! — з готовністю відповів бортовий робот.

— Глорія не якась дурепа, аби сидіти на сонці півгодини. До речі, а чому не було зв’язку?

— Спалах на сонці вивів з ладу частину електроприладів, в тому числі пов’язаних із комунікаціями. Скрізь, де захист був слабким. Це, звісно, не стосується вашого транспортного засобу, у вас майже бездоганний захист, котрий спроможний витримати значно сильніші спалахи.

— Хіба про можливі спалахи не попереджали?

— Попереджали, але сьогодні він був сильнішим, ніж зазвичай.

— Ні, Глорія не дурепа, — повернувся до своїх роздумів хлопець, — вона би заховалася. Куди завгодно. Та хоч би під рештки дитячого кара. Довелося, правда якось спуститися вниз, але схил там не такий вже й крутий. І дорогою трапляються дерева, котрі теж створюють тінь.

— Ви маєте рацію.

— А ще — я розмовляв із нею. І вона була бадьора і доволі весела…

Так, розмовляючи вголос він зупинися біля дверей під великим навісом, що надійно захищав від сонця усіх, хто виходив на поріг.

Тільки-но Алекс наблизився до входу, як важкі дерев’яні двері безшумно відчинилися і на порозі з’явився дворецький-андроїд, котрий запевнив, що із Глорією усе добре, але пропустити Алекса відмовився.

— Я друг Глорії, ти мене чудово знаєш, — наполягав хлопець.

— Так, пане, Ви однокурсник Глорії, — ввічливо кивав робот, — але господиня сказала нікого не пускати. Вона відпочиває, отже не варто її турбувати.

— Я зачекаю.

— Приходьте завтра, пане. Чи, краще, післязавтра.

— Я нікуди не піду, поки не переконаюся, що із Глорією усе добре.

— З господинею усе добре: життєві показники у нормі, переломів, травм чи забиття немає. Дякую за турботу, але краще вам поїхати додому, пане.

— Що там відбувається, Альфреде? — дзвінкий та мелодійний дівочий голос долинув із будинку.

— Глоріє! — зрадівши загукав Алекс.

Оминувши андроїда, котрий не очікував на таку підступність, хлопець перестрибнув через поріг та перетнувши вітальню, вибіг на вуличну терасу, заплетену трояндами та жимолостю. Потім він зупинися та розгублено озирнувся.

Жива та здорова Глорія сиділа на великій гойдалці і заплітала у косу своє чудове русявозелене волосся. Коротенька легка сукня не приховувала ані рук, ані ніг дівчини, котрі майже суцільно були вкриті гематомами, як і казав лікар.

Спочатку Алекс зрадів, потім злякався, коли усвідомив побачене:

— Тобі терміново треба у лікарню. Там спеціальне обладнання, і ти… і тебе…

Він замовк, бо хотів сказати, що її врятують, а потім зрозумів, що дівчина приїхала додому, бо не бажала останні дні свого життя проводити у лікарні.

—Я намагався завадити йому, пані — андроїд, почувався винуватим.

— Усе добре, Альфред, — Глорія кивнула і дворецький пішов.

— Ти… як? — Алекс розумів, що запитання безглузде, але нічого іншого не вигадав.

— Чудово! — Глорія щиро та весело усміхнулася.

— Але… — Алекс замовк уважніше розглядаючи дівчину.

Гематоми були якісь дивні, за кольором схожі невдало зведені татуювання. Під лівим оком та на скроні дівчини шкіра теж стала жовто-зеленою і нагадувала звичайні синці, котрі вже починали загоюватися. І найдивнішим було те, що Глорія сиділа на краєчку тераси, де виткі рослини залишили проміжки між листям. І на її шкіру потрапляли прямі сонячні промені! Але, здається, ніякого дискомфорту у Глорії це не викликало.

— Це ж не гематоми? — на всяк випадок перепитав Алекс.

— Звісно, що ні. Це те, завдяки чому я можу вільно з’являтися в полудень на березі океану — жартівливо підморгнула йому дівчина, а потім серйозно додала — треба було розповісти раніше, аби ти не хвилювався.

— Це підшкірна захисна речовина! — здогадався Алекс, — але ж створення її можливе лише теоретично.

— Це не зовсім речовина. Загалом — це мікроскопічні водорості.

— Водорості?

— Зелені водорості у верхніх шарах епітелію.

— Але ж плями на шкірі не зелені — промовив Алекс лише тому, що від здивування не знав, що сказати.

— Зелений плюс червона капілярна кров утворюють сіруватий, або брудний зелений, — ось і весь секрет.

— Чого ж тоді раніше ти не була е… зелена.

— При інтенсивному опроміненні ці водорості починають інтенсивний ріст.

— А твоє волосся? Воно теж із водоростями?

— Ага. Ідея створити симбіоз спала мені на думку, коли я побачила позеленілу шерсть білого ведмедя, що мешкав у зоопарку. Щоправда, в нього водорості не відіграють ніякої позитивної ролі, скоріше заважають.

— Симбіотичні бактерії живуть у нашому організмі мільйони років: і у кишечнику, і на поверхні шкіри, але зробити друзями водорості — це справжнє диво!

— Аж ніяк! Нічого нового я не вигадала. У деяких ссавців еволюційно склався взаємовигідний союз з водоростями, наприклад у лінивців. Я вирішила піти далі: взяла зразок власної шкіри, виростила in vitro, а далі, підлаштувала ДНК одноклітинної водорості хлорелли під свою. Потім підсадила отримані водорості на волосся і під шкіру. Хлорелла така крихітна, що легко може мешкати в середині волосини.

— Ти використала себе, як піддослідного. Це ж могло бути небезпечно.

— Багато вчених саме так і вчиняють. Взяти хоча би твого діда.

Алекс нічого не відповів, хоч подумки зазначив, що не багато науковців спромоглися зробити би такий крок.

— Отже, ти розробила універсальний підживлювач організму та захист від ультрафіолету? Та ти ж світ перевернула, Глоріє!

— Хм, ти гадаєш, що хлорелла продукує органічні речовини для мене? Аж ніяк! Вона це робить для себе, і ділитися ними не збирається — розсміялася дівчина. — До речі, про захист від сонця я дізналася вже в процесі експерименту. Це виявилося несподіваним приємним бонусом. Я створювала споріднену мені хлореллу, аби вона підвищувала рівень кисню у крові.

— Нічого собі бонус! А рівень кисню — це ж ще крутіше! Дійсно! Рослини фотосинтезують, виробляють органічні речовини для себе, а кисень — це лише побічний продукт.

Глорія здивовано подивилася на Алекса, і тепер вже він розсміявся і пояснив:

— Спробував би я цього не знати! Мама, вбила би мене!

— Я гадала тебе лишень програмування цікавить.

Але співрозмовник вже не слухав її. Він бігав терасою, вигукуючи:

— Ми зможемо не боятися сонця! Збільшення кисню у крові! Рослини ж і СО2 поглинають!

Через кілька хвилин, Алекс побачив похмурий вираз обличчя Глорії, і зупинився, відчуваючи, що не врахував чогось важливого.

— По-перше, на досліди в мене пішло більше шести років, тому я так і затрималася із навчанням в університеті. Ти зараз скажеш, що це нічого, адже методики вже відпрацьовані. Та не зовсім. Бо, по-друге, водорості сприймають людей з першою групою крові та негативним резусом, я вже не кажу під індивідуальне ДНК налаштування.

Алекс обміркував почуте і промовив, повільно і чітко вимовляючи кожне слово:

— От чому ти розшукуєш вчених з ААД… Хочеш, аби вони допомогли тобі створити універсальні водорості?

— Ні. Я приїхала сюди, бо вважаю, що тут мешкає хтось із асоціації. Хочу, аби вони вирішили, що робити із цим відкриттям. Чи варто його оприлюднити зараз?

— Ти хочеш залишити це у таємниці, але чому?

— А ти не розумієш?

— Через малий відсоток людей з негативним резус-фактором? Але через деякий час можна створити універсальну хлореллу.

— Через якійсь час. А поки що? Зробити дванадцять відсотків людства привілейованими?

— Без сонця можна прожити.

— Звісно. Нагадуй частіше це тим, в кого через нестачу вітаміну D погано сформований скелет, проблеми із гормонами та обміном речовин. Не у всіх є змога купувати якісні вітаміни.

— Загалом, резус-фактор легко можна змінювати на ембріональному рівні — відповів Алекс, і відразу вигукнув — Дідько! Знову відбудеться те саме! Скажуть, що це фундаментальне відкриття, і що усе це потрібно для людства! І біс його знає до чого це призведе!

Обоє замовкли і довго мовчали. Вони давно звикли сидіти не порушуючи тишу, розмірковуючи про щось своє. Це мовчання дивним чином об’єднувало їх та допомагало.

— Знайти усі дані про евакуацію Глорії Грановської, — раптом промовив Алекс, торкнувшись лівого плеча.

— Глорія Грановська була виявлена на трасі 27/07 о 12.32, — почав доповідати вмонтований під шкірою передавач, — і доправлена у лікарню номер…

— Достатньо, — перервав його Алекс, — виправ тридцять два на два. Сталася помилка.

— Виправлено.

— От і добре. І не забудь виправити час її надходження у лікарню.

— Виправлено.

— Відбій. — Алекс повернувся до дівчини — пропоную поїхати до мене і поплавати у басейні,а вже потім вирішимо, що робитимемо.

— Згода. Тільки скажи, яким чином ти зміг залізти у Центр Екстреної допомоги?

— Це доволі банальна історія: ще у сімнадцять років я, заради жарту, зламав захист ЦЕД і зареєстрував там свого електронного двійника, як працівника-робота. Я знав, що колись це мені знадобиться.

Вдома Алекса очікувала несподіванка: дідуся вже привезли з лікарні. Онук був трохи розчарований, адже він звик самостійно привозити Едварда Мура, дорогою ведучи із ним розмови. Звичайно, говорив лише Алекс, але йому завжди здавалося, що дідусь його чує та розуміє.

Разом із дідусем приїхав і Рудольф Леон, лікар, котрий спостерігав за станом його здоров’я. В тім, що такий видатний лікар особисто контролював стан пацієнта не було нічого дивного — Едвард Мур був його давнім другом.

— Вітаю, дід, радий тебе бачити. Це — Глорія, я тебе вже знайомив із нею, гадаю, ти не забув.

Глорія привіталася, але старий продовжував непорушно сидіти у кріслі й дивитися на небо, зрідка кліпаючи очима.

— Ти би знав, що вигадала Глорія, продовжував Алекс. Гадаєш, що зелене волосся — лише данина моді. Погоджуюсь, воно дійсно пасує до її блакитних очей, але все значно цікавіше. І не лякайся, поглянувши на її руки та обличчя, бо це не синці.

Може, Алекс би й далі розповідав мовчазному діду про Глорію, але до кімнати увійшов лікар.

— Ми у басейні, — повідомив онук так, ніби Едварда Мура це дійсно хвилювало, і взявши Глорію за руку, вийшов.

Залишившись наодинці із пацієнтом, лікар без вступу промовив:

— Може вже розкажеш йому? Він вже не дитина.

Старий поворухнувся, перевів хитрий погляд на приятеля і запевнив:

— Обов’язково розповім, — а потім додав — років через десять. Або двадцять. Гадаєш, мені не набридло постійно дивитися у кляте вікно, хихотіти і пускати слину?

Леон лише зітхнув, і змінив тему розмови:

— До речі, він по-справжньому закоханий у Глорію. Наприклад, сьогодні, скористався своїм електронним двійником, аби влізти у лікарняні записи і виправити час її надходження у лікарню.

— Цікава дівчина ця Глорія, — задумливо промовив Мур.

— Ще б пак! Вона знаходилася на сонці більш ніж півгодини, і почувається більш ніж добре. Ці її плями стовідсотково не гематоми, як спершу я гадав. Тепер, коли я поглянув на неї ближче… гадки не маю чому вони з’явилися, але й на опіки це не схоже.

— Треба познайомитися із нею ближче.

— Обережніше, вона занадто уважна до найменших дрібниць. Відразу впізнала мене, й згадала кілька моїх ранніх робіт з генетичної інженерії. А не займаюся цим вже сорок років. Уяви собі, майже ніхто й не знає із яких дослідів я починав!

— Зрозумів. Буду обережним.

— Ну, тоді прощавай.

***

Після купання Алекс знову затягнув Глорію до кімнати діда і урочисто промовив:

— Глорія створила симбіоз із хлореллою, частиною якого є й вона сама.

Едвард Мур поглянув на дівчину і почав по-ідіотські хихотіти.

— Загалом, я хотів сказати, що ми скористаємося твоєю лабораторією, аби продовжити дослідження. Ти зараз там не працюєш, мама також надає перевагу інституту, тож, гадаю, ніхто не образиться, — а потім звернувся до дівчини — підемо, я тобі усе покажу.

За годину, вони повернулися і Глорія промовила до старого вченого:

— Знаєте, усі знайомі Алеска, так само як і він сам, хочуть знайти тих, кого звуть ААД. Певна, що ви чули. Якійсь блогер назвав їх Асоціацією Атипових Дослідників — така собі назва, згодна, тим паче, що вони себе не називають ніяк. Усі гадають, що їх багато, а я гадаю, що це нісенітниці. Їх лише кілька.

Едвард Мур знову став непорушним, мов мармурова статуя.

— Не намагайся, усе марно, — Алекс із сумом махнув рукою. — зробити тобі сік?

— Вип’ю із задоволенням погодилася Глорія.

Залишившись наодинці, дівчина загадковим голосом промовила:

— Алекс, ваш правнук, зовсім не цікавиться біологічними науковим напрямком, тобто йому до вподоби техніка й усе, що з нею пов’язане. І звісно, що він не вельми обізнаний у приладах, котрі використовують, скажімо, для генетичної інженерії. А які чудові та рідкісні реактиви у цій нікому не потрібній лабораторії! Деяких з них не було навіть в нас у Кіуа. Такій лабораторії позаздрив би будь-який науковий інститут! Це так дивно, я би навіть сказала не типово.

Едвард Мур відірвався від споглядання хмар, повільно повернув голову, уважно подивився на співрозмовницю, а потім усміхнувся.

Вечоріло, Глорія поїхала додому, в домі панували тиша та спокій, але клята лабораторія не виходила у Алекса з голови. Він пригадував, здивування Глорії, коли вона бачила той, чи інший прилад, якісь незвичні речовини, котрі довго не зберігаються, охайність та чистоту.

Він відповідав, що прибирає домашній андроїд, лабораторією інколи користується мама, тож нічого дивного. Тоді Глорія кивнула, але Алексу здалося, що вона не повірила.

Хлопець стрибнув у басейн, і заплющивши очі, спробував, забути про усе хоча би на кілька хвилин. Але трапилося усе навпаки — спогади дитинства та юності, ніби водоспад полилися на нього. Рудольф Леон, котрий постій приходив до дідуся, ніби розпитати про його здоров’я, і залишався у його кімнаті. Про що годинами можна розпитувати людину, котра не при своєму розумі? Коробки і пакунки із ампулами — ліками для діда. Хіба він колись приймав стільки ліків? Гігантській акваріум, що й досі прикрашає вітальню — в ньому окрім медуз та риб, ростуть із десяток видів коралів! Коралів!

Алекс вистрибнув із басейну, і босоніж, поспіхом надягаючи халат, влетів у кімнату. Едвард Мур розвернувся і розумним, проникливим поглядом глянув на онука.

— Діду, гадаю, нам варто з тобою поговорити…