БУМС

Глибше, глибше, ще глибше… Навести різкість…

Плутанина ліній перед напруженим оком перетворюється на клубок щільно скручених пасом. Де тут найти потрібне? А якщо не вийде? Якщо заплутаєшся і зробиш щось не те? Та ні, не можна про це думати! Дивись уважніше! Поволі повернути зразок, намагаючись не збити налаштування. Ще трошки збільшити… Тепер шукати потрібний маркер. Потроху, дуже уважно рухати погляд уздовж джгутика… Ось він! Добре, що зарані розставили всі мітки, тепер хоч відомо, де що. Еге ж, оцей коротенький шматочок. Обережно підтягнути, додати збільшення. Ось ця ділянка! Тепер сконцентрувати силове поле. Будь-які  інструменти на рівні амінокислот надто грубі, та й інструментів у неї немає. Доводиться використовувати чисту енергію. Трохи розвернути щільно стиснуту спіральку. Ще раз перевірити. Намітити лінії відрізу… гоп! Є!

– Давай доданок!

Поряд чутно зосереджене сопіння Буркуна. Певний час начебто нічого не відбувається. При такому збільшенні не видно, що діється довкола. Але нарешті в поле зору поволі впливає невеличкий відрізок товщого й темнішого джгутика.

– Є, тримаю! Відпускай!

Перехопити доданок силовим мацаком. Трохи посунути. Прилаштувати. Тепер перейти на молекулярний рівень… прикріпити… Готово. Шукати наступну мітку…

– Крапо, як ти? – голос чується наче здаля, і не впізнати, чий.

– Все гаразд. Не заважай!

Насправді не дуже гаразд. Безперервна концентрація на мікрорівні вимагає купу енергії. Поле зору час від часу тьмяніє й починає тремтіти, силовий мацак незграбно смикається. Але вже лишився останній доданок, один краєчок. Якщо не доробити як слід, то потім доведеться все починати спочатку.

Поволі… поволі… оці дві часточки зайві, відщепити їх і викинути… добре, що молекулярні зв’язки на цьому рівні чіпляються самі, наче липучка, варто лише правильно прикласти… гоп! Є кріплення! Крихітна спіралька смикається, скручується щільніше, втискується в свій новий прихисток, влаштовується зручніше…

Все! Хух!

– Хлопці, я виходжу…

Власного голосу майже не чутно, лише віддалений гул. Однак ті, кому треба, її чує. Міцні лаписька підхоплюють ззаду, і закляклому тілу стає трохи легше.

Квапитися не можна, вихід – не менш відповідальна справа, ніж вхід. Повільний, ледь відчутний рух угору. Опуклі спіральки зменшуються, перетворюються на щільний сплутаний клубок. Оболонка… довгасте нерівне ядро… довгий-довгий шлях крізь каламуть рідини, в якій блимають темніші клапті… друга оболонка, більш щільна… вже скоро… знову рідина… нерівне коло з цяточкою всередині… темна поверхня, на якій стоїть чаша…

Все. Можна заплющити очі…

Фізичні відчуття наново навалюються на тіло, наче кам’яна плита на могилу. Затерплі м’язи, пекельний біль у ногах і спині, печія в оці, запаморочення й важке, напружене гупання серця. Якби не міцні обійми ззаду, вже б упала.

– Перевірте склад живильної рідини в чашці! І температуру!

Добре, хоч власний голос уже розрізняється.

– Не турбуйся, мала. Все зробимо, – це Буркун. Поблизу шурхотить – це хтось переставляє чашу.

– За півгодини перевір, як зачепилося.

– Звісно.

– Щось зіпсуєш – уб’ю!

Буркун глузливо пирхає. Він учетверо старший за неї, значно більш досвідчений і взагалі в їхній компанії головний. Тобто, у «проекті» – так нині модно казати у людей. Але те, що старший – не лише перевага, а й біда: найважливіші і найтонші операції старигань робити не подужає. Очі не ті, і бракує енергії довго утримувати концентрацію. Тому доводиться їй, Краплинці.

– Котра година?

– Восьма, – тихо відповідає на вухо Клем, міцно її підтримуючи.

– Е-е-е… Я що, так швидко упоралася?

– Восьма вечора. На, пий!

Вуст торкається край чашки. Гарячий напій пахне шипшиною і ще чимось. Вона намагається підтримати чашку, але руки не зводяться. Ще б пак. Чотирнадцять годин у глибокій концентрації! А навіть не помітила…

Перший ковток напою насилу проходить через горло, і вона мало не вдавлюється. Проте другий уже йде легше.

– А тепер спати! – Клем підхоплює її на руки. Світ довкола гойдається і кружляє.

– Мені тільки перевірити…

– Буркун усе перевірить. Спати!

Сил пручатися немає. Свідомість відпливає ще до того, як тіло опиняється на сталій поверхні.

***

Коли очі нарешті розплющуються, то перед ними суцільна темрява. Лише за кілька секунд стає помітним віддалений вилиск, в якому вимальовується пошарпана цегляна кладка.

Так, вона ж не вдома…

В льосі, здається, нікого немає. Тихо, темно і трохи вогко. В бічній ніші, де в них улаштований куточок для відпочинку, панує суцільний морок. Проте коли Краплинка вилізає з-під ковдри і виходить в головну залу, то там видно значно краще. В центральному заглибленні, де вбудовані полички для консервації, горить маленька електрична лампочка. І просто під нею на порожній верхній поличці, де немає слоїків із закрутками, стоїть крихітна дерев’яна чаша, накрита шматочком скла і зафіксована в міцній підставці.

Вона насилу долає бажання підійти й зазирнути всередину. Там напевне все гаразд. Не варто зайвий раз колихати.

Та коли підходить до вузьких кам’яних сходів, що ведуть нагору, ззовні гучно бахкає. Підлога під  ногами здригається, і повітрям прокочується невидимий, але добре відчутний поштовх. Скляні слоїки відгукуються тихим подзвоном, і бридко гуде у вухах.

– ЙБНБЛДРУСНЯ! Щоб вас, падлюк, свині пожерли!

Спиняється біля сходів, прислухаючись. Буде ще приліт чи ні? В їхньому районі останнім часом доволі спокійно, ракети влучають віддалік. Але хтозна…

Ще два вибухи. Один десь поблизу – чутно, як двигтять стіни льоху й угорі підскакує ляда, завбачливо підперта цеглинкою. Другий трохи далі.

– Щоб вас, мразото, розірвало!

– Розірве, люба, не переймайся, – лунає відповідь згори. Клем! – Ходімо до теплиці. Ми там дещо зробили. Подивишся, як вийшло. Там і поїмо, є готове.

Міцна лаписька допомагає їй вибратися з льоху і дбайливо поправляє цеглинку під лядою. Завдяки цій щілинці накривку не зривало, навіть коли бухкало зовсім близько. Це нібито якось розтинає вибухову хвилю: так каже Клемів дід, котрий застав ще минулу війну, з німцями. А тепер німці постачають зброю нам проти русні. Очманіти! А дід пояснює, що герметичне приміщення зазнає більших руйнувань, ні негерметичне. І справді, навіть слоїки в льосі не побило.

В садку ще лежить сніг, але подекуди з’явилися проталини. Вони завертають під будинок, проскакують під стіною, ухиляючись від крапель, що ляпотять з навислої на даху шереги бурульок. На кущі шипшини цвірінькають горобці, котрі швидко отямилися після вибухів і наново гайнули клювати мерзлі торішні ягоди. Десь у сусідньому дворі волають коти, готуючись до бійки. Хвостатим начхати на війну. Попереду весна, все живе оживає…

От тільки в будинку тихо. Цегляні стіни поколупані осколками, і довкола повнісінько залізяччя. Провалений край даху так-сяк накрито поліетиленовою плівкою, котра вже наполовину відірвалася й шурхотить від вітру. В тріщину стіни набився сніг. Люди тут не живуть ще з минулої весни, коли бомба прилетіла в садок – онде вирва, яка вже перетворилася на невеличкий ставок. На щастя, господарі вціліли, бо сиділи в льосі з іншого боку будинку. Однак родина негайно виїхала й повертатися поки не планує.

Якщо пройти навпростець через двори – а це нескладно, бо загорожі побито або повалено – то опинишся на великому обійсті власника мережі крамниць. Подекуди під цегляним муром уціліли туї, але більшість декоративних рослин вигоріла разом із домом, коли в нього влучила ракета. Від двоповерхового будинку з мансардою лишилися самі стіни. Проте господарі виїхали ще до початку повномасштабного вторгнення, а зараз вони за океаном і, можливо, не повернуться ніколи.

Але підвал – не льох для закруток, а цілий підземний поверх, перекритий бетонними плитами – лишився цілим. І в ньому майже нічого немає, крім котла опалення й усяких технічних приладів, а вхід згори завалений метровим шаром уламків. Ніхто не заважатиме, і є де розвернутися. Це місце й зветься «теплицею».

Вони з Клемом залазять до підвалу через маленьке бічне віконце на рівні землі, і тіло охоплює несподівана хвиля тепла. Весь простір підвалу зараз поділений на рівні смуги каркасами з дощок і шматків шиферу, між якими подекуди насипана земля. Масний чорнозем, який довелося збирати з сусідніх садків і городів. З кожного потроху, щоб було не помітно. Щоправда, майже нема кому дивитися, людей на їхній розбомбленій околиці лишилося мало: хто виїхав, рятуючись від обстрілів, хто воює. А старі, котрі нікуди не поїхали, взимку не надто часто цікавляться, що там у них на городах. Сніг та й сніг. Однак все одно довелося помарудитися, бо токсичні залишки вибухівки страшенно отруюють ґрунт. А зараз ті осколки скрізь, знайти чисту землю – ціла проблема. І ще невідомо, що наступним літом буде з тими садками…

Уздовж стін підвалу тягнуться труби опалення. Але ні, вже не тільки попід стінами, але й біля грядок. В тиші підземелля добре розрізняється тихе потріскування дров та ледь чутний «спів» у радіатора…

– Овва! Ви що, налаштували котел?!

– Еге ж, – Клем розпливається в широкій усмішці. – Він комбінований, може працювати на твердому паливі, коли немає газу.

– Овва! А труби де взяли?

– Позрізали ті, що лишилися в будинку. Вони сталеві, лежали під стінами, їм пожежа не зашкодила. Ми їх перенесли з дому, приєднали до тієї системи, що опалює підвал, залили туди воду. Щоправда, довелося робити новий розширювальний бачок. Зараз проводимо тестування. Бач, усе працює.

Вона торкається теплої труби і вражено хитає головою.

Щиро кажучи, в задумку з теплицею не надто вірилося. Навіть коли невгамовні підлітки відшукали в солярії в районі багатоповерхівок цілу купу цілісіньких ультрафіолетових ламп. Салон краси розташовувався в напівпідвальному приміщенні дев’ятиповерівки, в яку вгатила авіабомба. І хоча там майже все розчавило при обвалі, вцілів невеличкий закуточок солярію з коморою, де зберігалися запасні лампи. Власник салону якраз напередодні двадцять четвертого лютого  вирішив розширити бізнес – адже навіть президент усіх запевняв, що ніякого нападу не буде, і в травні всі поїдуть готувати шашлики. Але замість шашликів посипалися бомби, і люди вже думали не про засмагу, а про те, як витягнути з-під руїн тіла. Тоді це ще не вміли робити так вправно, як нині, тож останніх небіжчиків знайшли тільки у квітні. А про солярій усі забули.  Крім Персика стариганя, котрий мешкав у приватній садибі просто навпроти цього салону краси. І коли Буркун заявився до них зі своєю безумною ідеєю…

Ось вони, ці лампи. Вже встановлені на дротяних каркаса над грядками. Звісно, краще б  спеціалізовані лампи для теплиць, але де їх зараз найдеш? Добре, що відкопали бодай такі. І електрику для живлення вже протягнули. Благо стовп близенько і струм по цій лінії ще подають.

Всередині раптом нудотно смокче. От, вони все облаштували для теплиці:  приміщення, ґрунт, ультрафіолет, живлення, підігрів. Навіть полив. Усе є. Та поки немає головного: що саджати. І чи взагалі буде?

***

Зараз підвал освітлює лише слабенька економна ледлампа, яка майже не тягне струм. Та цього вистачає.

А за товстими квадратними колонами, де влаштовано щось на кшталт кабінету, знову юрба. Еге ж, невирішених питань ще вистачає.

Вона підходить до компанії, і раптом спадає на гадку: адже такого різноманітного і барвистого колегіуму вона раніше ніколи не бачила. Навіть не думала, що це взагалі можливо. Щоб отак усі вкупі…

Найбільше тут її родичів Садовиків, господарів тутешніх приватних садиб. Зазвичай вони сіро-камуфляжні  й непримітні, наче грудочки землі з шматочками прілого листя, бо мешкають поряд із людьми і намагаються не впадати тим у вічі. Проте в колі одноплемінників полюбляють надавати шубкам усі можливі квіткові відтінки. Онде навіть Клем швиденько заквітчався пурпуровими візерунками.

Старий Буркун і його онука Тирса найвищі на зріст серед усієї компанії та найбільш незвичні. Вони Степовики – це один із найдавніших Природних Народів. Щоправда, в Україні вважаються майже вимерлими, бо степів лишилося обмаль, і їм доводиться родичатися з  Польовиками і Луговиками, а то й навіть із Садовиками. Буркун нагадує кольором випечену на сонці траву, має довгі вуса й козацьку чуприну на знак того, що веде війну. Тирсу видно здаля через жмут шовковистого білявого волосся на маківці, котрий майорить від найменшого вітерцю.

Луговики Осот і Пирій зелені, наче коники. Мають досвід відновлювання екосистем і вегетативного розмноження рідкісних рослин. Вони про щось сперечаються з Польовицями, експертками з ґрунтів. Ці пані нагадують дебелі чорні грудки і здаються трохи бундючними, але то, може, через огрядну статуру. А отам…

Ой, леле! Лісовик! Справжнісінький! Здоровенний, кошлатий, з моховою бородою від самих очей! Вона таких ніколи й не бачила!

Власне, вже понад пів сотні років Древні Природні Істоти майже не зустрічалися одне з одним. Кожен різновид мешкає у власних угіддях і не має потреби навідуватися до сусідніх. Якби не війна і не навіжена Буркунова задумка – то й, певно, не зустрілися б…

Голос Лісовика нагадує зловісне шемрання вітру в верхівка дерев:

– Ці москальські потвори палять ліси! Усюди міни, звірі тікають від пожеж і стрілянини, на них підриваються…  Трясця, ви уявляєте собі, що буде, якщо в цих краях не стане лісів? При тутешніх вітрах?

Усі присутні похмуро кивають. Так, це нікому не треба пояснювати. Вітри зриватимуть верхні шари ґрунтів, дощі їх розмиватимуть, далі ерозія, яри, посухи, голод…

– А ще вони розкидають міни полями, – додає Польовиця. – Називається «дистанційне мінування». Підганяють таку здоровенну автівку, і вона пуляє цілими пакетами мін на кілька кілометрів… А зветься ця машина знаєте як? «Зємлєдєліє»!

– От же ж мразота! – супиться Тирса.

– Не те слово! І нормально обробляти ці поля вже неможливо. Міни вгрузають в землю, їх не видно. Та якщо наїде трактор чи наступить людина… А оті ядучі речовини від ракет і снарядів! Вся земля отруєна! Якщо це терміново не припинити…

– Про те і йдеться, щоб припинити, – киває Буркун. – А про отруту мені можете не розповідати. Колись там, де я жив, росла трава у людський зріст, і клаптик орного поля міг прогодувати цілу родину. Та ці тварюки перетворили мій степ на суцільне звалище отруйних териконів. А тепер ще й заливають вибуховими токсинами і ракетним паливом!

– Так, про наші знамениті чорноземи можна забути! – у Польовиці аж очі беруться слізьми. –  Зараз там тотальна екологічна катастрофа! Мало що токсини, там же вбиті всі хробаки, комахи, корисні бактерії… Навіть якщо люди спроможуться відчистити землю від мін і щось там саджатимуть, то те, що виросте, їсти все одно небезпечно. Навіть птахи труїтимуться…

– Від будь-яких людей самісіньке зло, – бурчить Лісовик. – От би позбутися їх усіх…

– Люди – частина нашої екосистеми, – втручається Садовик Горіх.

– Це твоєї! Бо ти мешкаєш у їхніх садках. І навіть вживаєш їхні слова!

– Це вони мешкають у моїх садках! Древній Народ набагато старший за людство. Але люди вигадали непогану термінологію для природних явищ. Чому нею не користуватися?

– От і користуйся. А мені воно як собаці п’ята нога! І, до речі,  збирати плодові дерева у садки вигадали саме люди. А до того ви були звичайними Лісовиками…

– Панове, ви ухиляєтеся в непотрібну філософію, – роздратовано втручається Тирса. – Нас зараз цікавить не минуле, а теперішнє. А в теперішньому люди нікуди не подінуться. Але є різниця між нашими людьми і окупантами. Двісті років тому московіти приперлися до нашого степу, і на що він схожий зараз, усім відомо. А тепер нова війна. Ще рік – і руйнування довкілля стане критичним і невиправним. І для людей, і для нас. Тому допомогти їм винищити окупантів –  це співпадає і з нашими інтересами.

– Ми і так допомагаємо, – бурчить Пирій. – Але проти цієї клятої техніки не так багато можемо…

– От і йдеться про те, щоб могти більше…

***

Аж тут підвал висвітлює сліпучий спалах. Такий, що Краплинка мимоволі зіщулюється. Лише за мить усвідомлює, що це не вибух. І що Клема поряд уже немає.

– Бісова дитина!..

Схоплюється й біжить навздогін.

Коли вискакує  надвір, бачить під стіною доньку і Клема, котрий гучно гримає:

– Мальво, я сто разів попереджав! Цього не можна робити! Дай мені цю кляту штуку!

– Не дам! – мала щосили притискає до себе подряпаний людський смартфон. От вистачає ж сили усюди тягати цей важкий плескачик у половину її зросту? – Тату, я ж тобі казала…

– А я казав, що ніяких інстаграмів! У нас тут не дитячі забавки, а секретний проєкт! Про який ніхто не мусить знати! А ти що коїш? Блогерка шмарклява!

– Та не така й шмарклява! Я вже заробляю людські гроші! Мені навіть вистачає сплачувати за інтернет…

– Що-о-о? – Клем аж підскакує.

– Та не смикайся, тату! Не на наших світлинах. Я фотографую природу. В мене вже понад двісті тисяч підписників! Мамо, скажи йому! Ти ж бачила!

Краплинка втомлено зітхає. З підлітками завжди непросто, а Мальва і поготів справжній буревій. Аж надто відколи знайшла цей клятий смартфон. До речі, в цьому самому будинку, на стелажі в підвалі. Певно, господарі використовували його як запасний, і коли їхали звідси – забули. Але в ньому була хороша камера і дієва сім-карта з передплаченим пакетом до кінця року. Тобто, купа невикористаного мобільного інтернету. Мальва швидко розібралася, що з цим робити. І ось!..

Вони з Клемом сподівалися, що ця забавка у доньки ненадовго. От завершиться термін оплати, а грошей катма, Садовики ними не користуються… Проте за декілька місяців Мальва примудрилася стати популярною в людській Мережі фотохудожницею! Коли вона робить світлини снігових кучугур і крижаних напливів, у неї виходить надзвичайно гарно. Жодна людина не спроможеться знімати природу з ракурсів, доступних маленьким Древнім Істотам. Однак нині у Мальви нова мулька: створити фотохроніку їхніх нинішніх досліджень. Ще чого бракувало!

– Ти що, не тямиш?! – горлає Клем. – Це цілковито секретний генетичний проєкт! Гадаєш,  з боку окупантів немає таких самих розумників, як ти? Котрі відстежують Мережу наших людей? Домовики он давно це роблять! Бо мають доступ до людської техніки! А ти, до речі, з ними вештаєшся!

– Я ж із нашими…

– Та хтозна, за кого вони! Це ми за нашу землю, а вони за людей! А серед людей вистачає промосковського лайна!

– Тату, я не збираюся це кидати в Мережу! Принаймні, до завершення війни! Але такі речі треба знімати, бо це історична подія! Серед Древнього Народу ще ніхто ніколи такого не робив! І моя мама в цьому головний фахівець! Це необхідно зберегти для історії!

Краплинка втомлено заплющує очі. Їй зараз не до історії. І взагалі ні до чого. Сил сперечатися немає.

– Мальво, тато має рацію. Ти обіцяєш, що до завершення війни цього ніхто не побачить?

– Обіцяю!

– Не тільки люди, але й Древні Істоти. У них там є свої…

– Я це закидаю на гугл-диск, і воно там лежить. Доступу ні в кого більше немає!

– Що таке гугл-диск? – підозріло питає Клем.

– Тату, ти наче дикий! Це така штука…

– Краплинко! Клематисе! – лунає голос Горіха з віконця підвалу. – Ви там скоро! Тут вас треба!

– Ходи, люба, – бурчить Клем. – Я зараз …

Прямуючи до віконця, вона чує за спиною:

– От що, мала! Мамі нині й так складно, вона вимотується на повну. Якщо й ти будеш калампоцати їй мізки…

– Не буду, тату, чесно! Але  історія…

А потім Краплинка пірнає вниз, і голоси зникають.

***

Зате з‘являються нові.

– …вибух – це стрімке розширення повітря через горіння в замкненому просторі. А оця твоя штука, Буркуне, вся світиться дірками…

Краплинка сумно всміхається. Таке саме питання поставила вона сама, коли Буркун до них прилетів – поночі, верхи на старому пошарпаному граку, змоклий до рубця, зі жменею насіння і кулею перекотиполя в торбі.

– Та я знаю! – визвіряється старий Степовик. – Але це ми вже вирішили. Крапо, розкажи…

Вона починає розповідати. Про те, як заміняти або додавати певні локуси хромосом, щоб отримати рослину з новими властивостями.

– Волоський горіх? – Лісовик витріщається на неї, наче на причинну. – Тобто, плід матиме шкаралущу волоського горіха?

– Так. При розриві ця шкаралуща утворить гострі скалки як елемент ураження. Плюс висока температура.

– Навряд чи цього вистачить, щоби підірвати танк.

– Навряд. Але є й інші цілі.

– Припустимо. Проте як ти збираєшся запхати всередину шкаралущі вибухівку?

– Я зробила дві модифікації плода. Всередині зрілий плід горіха твердий, а ми потребуємо можливості накопичувати там сік. Для цього використали гени мандарина. Його плід поділений на дольки, достатньо великий і має товсту шкірку. В нашій рослині цю шкірку замінить горіхова шкаралуща. А ще я дещо змінила в хімічних процесах плодового зародка. Довго розповідати, подробиці знає Горіха, це його розробка. Я лише дещо додавала до хромосом. Але суть у тому, що при посиленому підживленні рослини нітратними добривами сік її плода міститиме нітрогліцерин.

– Гм… Але я чув, що ця речовина не виносить струсів…

– Так. Тому ми поки не висаджуємо експериментальний зразок. Нам потрібен захист від струсів. Почасти його створює еластичність кулі перекотиполя. Але цього недостатньо…

– Щоб усе завершити, нам потрібні ще дві рослини, – перехоплює розмову Буркун.

– Які?

– Бавовна і бамбук.

– Ги! В моїх лісах таке не росте. Може, вам ще треба якусь орхідею?

– Орхідею ми б знайшли самі, – Буркун не підтримує жарту. – У людських флористів їх достобіса. Але бавовна і бамбук – промислові рослини. І в нашому регіоні їх не розводять.

– А на дідька вам вони?

– Бавовна для захисту плода. А бамбук для швидкості росту. Ми не маємо можливості чекати ціле літо, щоб отримати пару робочих рослин. Нам потрібно швидкісне серійне виробництво.

– Гм… Буркуне, ти несповна розуму.

– Знаю. І мені начхати. У тебе найкращі пташники з-поміж усі Древніх Родів. Ти допоможеш, чи ні?

– Найближча бавовна, здається, десь у Криму. Чи в Туреччині.

– То хай женуть до Туреччини. А бамбук можна пошукати в ботанічних оранжереях. І мені потрібні свіжі живі зразки, а не сухе бадилля.

– А Місяця з неба тобі не треба?

– А тобі треба твої ліси? Чи чекатимеш, поки їх усі спалять?

– Та щоб тебе!..

– А чого ти хотів? Вважаєш, що у нас тут забавки?

Лісовик гарчить, наче звір. Розвертається і з лайкою зникає за вікном.

– Не хвилюйся, дитинко, – Буркун ловить Краплинчин переляканий погляд і глузливо вишкіряється. – Він усе привезе. Ось побачиш. Я його знаю.

– А ти зможеш розшифрувати ДНК у бамбук? Ти ж ніколи…

– Спробую. Ми з Тирсою робили це з різними рослинами, коли намагалися відновлювати наш степ. Основні принципи знаємо. От що: поки цей кудлань буде валандатися, нумо ще переглянемо накопичення нітратів у плоді. Може, щось поправимо…

***

За роботою час минає непомітно. І Краплинка чомусь навіть не дивується, коли якось вранці над руїною проноситься велика сіра ворона. На мить торкається снігу біля теплиці і знову злітає, лишивши на скрижанілому заметі невеличкий пакунок, загорнутий у пластик.

– От і посилочка! – всміхається Буркун – і звідки він лише взявся? Шкутильгає по снігу, бере пакунок, розгортає.  – Повний комплект! Я ж казав! Усе, дитинко! Ходімо гарувати!

***

І ось нарешті настає той день.

Просторий горщик наповнений очищеною, ретельно підживленою землею і встановлений на теплу підставку. В центрі ґрунтової маси робиться заглиблення, і в нього обережно опускається крихітне зернятко. Засипається згори. Накривається куполом з  порожньої скляної банки.

Начебто нічого особливого. Але у Краплинки знову тужливо стискає всередині. Стільки пекельної праці та сподівань, але чи щось вийде?

– Не хвилюйся, – шепоче Клем, обіймаючи її. – Все буде добре.

Еге ж. Буде чи не буде – перейматися все одно нема сенсу. Фінішна пряма. Зернятко або зійде, або ні.

Кілька днів нічого не відбувається. Але так і має бути.

Про горщик дбає Троянда – найбільш досвідчена нянька серед Садовиків. А Краплинка до нього навіть не ходить, щоби не піддатися спокусі позаглядати крізь землю. Намагається поринути в повсякденні справи. Незабаром весна, і садки потребують догляду. Щонайперше необхідно прибирати всі металеві скалки, які отруюють ґрунт, і нейтралізувати у ньому небезпечні речовини, а це не швидкий процес. З більшістю сполук нічого не можна зробити, тільки вигребти разом із землею і викинути. Від цього крається серце, та й нема надто куди викидати, довкола такі самі садки… Ще треба піклуватися про рослини, які прокидаються після зими, аж надто про ушкоджені вибухами. Закріплювати те, що ще можна приростити, обрізати те, що не можна, та лікувати рани.

Але все це Краплинка робить, наче в тумані. Аби змарнувати час.

Ось минає п’ятий день. Аж раптом…

– Крапо! Краплинко! Можна тебе?

Троянда!

– Що, Трою?

– Ходімо, подивись…

Всередині знову стискається. На що подивитися?..

Певно, зародок загинув. А на що вони, власне, чекали? Як мутант, зліплений із купи казна-чого, може бути життєздатним?

Ось і льох. Тьмяна лампочка над горщиком. Світло кволо відбивається од потьмянілої скляної банки. Всередині нічого…

– Дивися!

– На що?

Вона нахиляється ближче до скла. Намагається через нього «намацати» під землею зародок…

І заклякає.

Просто на неї поміж грудок рихлого ґрунту дивиться темний, майже чорний конус. Крихітний, але щільний і погрозливий, наче міні ракета. Зморщені листочки міцно скручені, але пружні й насичені життям.

– Є-є-є!!! Вийшло-о-о!

Здається, від її радісного вереску здригаються стіни…

***

Наступні чотири дні начебто нічого не відбувається. Росточок майже не витягається і не розгортає листочки. Хіба трохи потовщилися корінці під землею.

– Це він накопичує резерви,  пояснює Троянда.

Та то зрозуміло! Але Краплинка знову починає сіпатися. Саме на цій стадії росток може засохнути раптово, за пів дня. Наче у нього раптом зникають всі життєві сили. І ніяк цьому не зарадиш.

Однак ще за два дні конус нарешті розкривається і перетворюється на пагін із двома листочками. До вечора їх стає чотири. А наступного ранку бруньки на верхівці вже упираються зсередини в дно слоїка-накривки.

Троянда відносить горщик із ростком до теплиці, знімає банку і пересаджує його в середину грядки, яку дбайливо підготували Польовиці. Згори вмикають ультрафіолетові лампи.

– Не надто жорстке випромінювання? – непокоїться Горіх. – Щоб не погорів…

– Поставимо на мінімум, – погоджується Буркун. – Хоча його основа – це степова рослина. А в степу сонечко немилосердне.

Ще два дні рослинка наче приглядається до нового помешкання. Припиняє витягатися, і лише обережний позір крізь ґрунт визначає, що вона посилює коріння. На третій день після пересадки з’являються бічні пагони. А на четвертий ранок вони ошелешено розглядають чималенький кущ.

– Це ті гени бамбука, – зазначає Тирса. – Трясця, якщо так і далі піде, то воно може вимахати з вантажівку! Як ми його будемо витягати з підвалу через вікно?

– Ти ж хотіла, щоб він швидко ріс, – посміхається Пирій.

– Я хотіла, щоб він швидко розвивався. А не просто гнав у зріст!

– Підріжемо, якщо що, – рішуче втручається Горіх. – Кущі завжди підрізають, коли вони надто розростаються.

– Та щоб у нас тут дерево не виросло!

– Та хай дерево… Головне, аби сформувалася аеродинаміка, – мимрить Буркун, зазираючи під кущик. – І центральна частина…

– Поки нічого не закручується!

– Подивимося далі, ще рано… От що, хлопці! Відріжте-но пару пагонів і спробуйте їх укоренити. Нам треба якнайскоріше розібратися, як її можна розмножувати. Не варто гаяти час.

***

Нудьгувати мутант не дає – кожен день підкидає щось новеньке. Схоже, жорсткий ультрафіолет і рясне нітратне підживлення йому до смаку. Ще за два дні розложисті пагони починають скручуватися, утворюючи нерівну сферу, а з товстої бруньки на центральному стовбурі вигулькує гроно квіток із дрібними білими пелюстками.

– Здається, у нього самоопилення, – повідомляє Буркун, пораючись біля квіточок. – Але про всяк випадок ще зроблю перехресне…

– Надто товсті галузки, – стривожено зауважує Горіх. – Щоб він не вийшов надто важким…

– Коли сформується плід, всередині цих гіллячок усе має підсохнути, і ваги майже не лишиться. А що товсті – то будуть міцніші.

Плід з’являється за кілька днів, і він не схожий на те, що вони уявляли. Зелена бульбашка швидко росте і стає гранчастою. Потім набуває сірого кольору, підсихає й навпомацки нагадує коробочку маку.

– Трясця! – Буркун починає нервувати. – А де наша тверда оболонка? Оце наче солома! Крапочко, сонечко! Може, зазирнеш усередину?

– А ти сам не можеш? – питає вона.

– Та в мене останнім часом зле з очима. А ця штука надто тверда. Бачу її у збільшенні, а от через неї не виходить.

– Пропонуєш мені попсувати очі?

– У тебе ж вони молоді…

Еге ж, молоді. Але також уже негодящі. Тривале зазирання на макрорівень, аж надто на молекулярний, дарма не минається. Добре, що вона використовувала для маніпуляцій з ДНК лише одне око, ліве. Проте тепер воно майже не бачить. Вона в цьому поки нікому не зізнається, але часом самій стає лячно. А що із зором у того ж Буркуна, не хочеться навіть уявляти. Він же розставляв мітки на хромосомах і вирізав ділянки для імплантації. І користувався обома очима. А тепер усе частіше наштовхується на довколишні предмети…

Та вона вже знає, що не відмовиться. Це її створіння, і страшенно кортить подивитися, яким воно вийшло. Бодай одним оком.

– Зараз…

Таки доведеться правим, здоровим. Але швиденько.

– Гм…там усередині якісь наче волокна… а далі… так, є тверда серцевина… здається, поки не надто тверда, але, мабуть, дозріє… а всередині наче м’якоть… дольками…

– А в ній накопичується те, що треба?

– Не знаю.

– Добре б зробити хімічний аналіз.

– Чим? І я б не ризикувала лізти в те, що там накопичується.

– Твоя правда. Гаразд, хай дозріває…

Ще два дні. Гілляста зовнішня сфера підсихає. Сіра коробочка всередині сфери розкривається і зникає в купині білої м’якої субстанції, схожої на вату. А всередині ватяного кома промацується щось тверде, наче камінець.

– Бавовнятко! – захоплено проголошує Мальва і нишком фотографує чудернацьку рослину. Їй навіть ніхто не перешкоджає – не до неї.

– Назвемо його «БУМС», – усміхається Буркун. – Бавовнятко Українське Мобільне Синтезоване.

– Та поки воно не дуже мобільне, – недовірливо зауважує Горіх.

– Днями вже стане, – старий Степовик обережно мацає підсохле стебло над коренем. – Незабаром відокремиться. І аеродинаміка вийшла хороша. Літатиме, що зайчик. Викликай тих, кого ти там пропонував. Будемо випробувати.

***

Захід сонця червоний, наче перед кінцем світу. Минулої ночі з того боку влучили ракети, і дрібна ядуча курява висить у повітрі досі. Людям, може, вже не видно, але Древні Істоти таке розрізняють. Через це довелося мерщій тікати подалі від теплиці. Бо там один дозрілий БУМС і два десятки молодших, однак також не надто безпечних. Хтозна, як вони можуть зреагувати на струс землі.

Та зараз наче все спокійно. Поки що.

Всі зібралися на підсохлому майданчику під стіною. Жодних балачок. Лише чутно, як за рогом недоруйнованої стіни бурмоче стара Луговиця. Це чаклунка, яка має створити для  БУМСа «систему наведення». Він, як і більшість рослин, відчуває магнітні поля і має в оболонці часточки молекулярного заліза, яке здатне реагувати на інше залізо. Але рослина нетямна і може притягнутися не туди, куди треба. Тому необхідно задати їй певну мету. А без чаклунства це не зробиш ніяк.

Власне, всі Древні Істоти вміють впливати на рослини, проте лише в межах їхніх природних рис. Справжні чаклуни, здатні перетинати цю межу, зустрічаються дуже рідко. Навіть рідше, ніж такі, як Краплинка чи Буркун, котрі вміють бачити живі клітини на рівні молекул. Серед Садовиків чародійники не народжувалися вже давно – принаймні, в їхньому районі. Добре, що Пирій відшукав цю Луговицю між своїми.

Аж тут Краплинка помічає велику сіру купину під туєю. Подеколи на ній розплющуються два величезних жовтих ока, байдуже дивляться на Істот і знову заплющуються. Це лісовий пугач – здоровезний, в місті такого не побачиш, та й поза містом також. Поряд із ним примостився Явір, молодий Лісовичок-пташник, майже одноліток Мальви. А онде й вона: про щось стиха шепочеться з парубком, а потім намагається сфотографувати птаха. Проте пугач плавно, наче на шарнірі, повертає голову, роздуває пухнасте пір’я на шиї й погрозливо розтуляє кривий потужний дзьоб. Донька швидко ховає телефон і відступає. Навіть у краях, де пугачів давно немає, про силу їхніх дзьобів і кігтів оповідають легенди.

Власне, їздових птахів у Древнього Народу чимало. Проте всі вони активні вдень, а вночі сплять, як їм і належить, і примусити їх літати в темряві навряд чи вдасться. Навіть Буркунів старий грак, котрий за своє життя чого тільки не надивився, цього не любить. А тягнути БУМСа при денному світлі небезпечно: нині люди лякані дронами, тому пильно пантрують усе підозріле, що літає в небі, і про всяк випадок намагаються збити. А пугач хоч і повільніший за грака чи сороку, однак чудово орієнтується в темряві, невидимий і нечутний…

Аж тут спів чаклунки припиняється. За кілька хвилин вона виходить з-за рогу, несучи в рука велику кулю. Легкий білий пух заповнює сферичний каркас із тонкого плетива сухих пагонів майже цілком, і здається, що в рослину запхано ком вати. Вона така легка, що невеличка Луговиця несе її без напруги, і коли раптом дме вітер, їх разом із кулею небезпечно хилитає. Кілька Садовиків підскакують, щоб утримати. А то ще унесе!

Поки вони чіпляють до БУМСа мотузки, Буркун із Лісовиком щось втовкмачують молодому пташнику. Той киває, а коли вони відходять, гучно клацає язиком. Пугач розплющує очі, ступає вперед і розгортає пухнасті крила. Вони такі довгі, що перетинають весь вільний простір біля туї. Пухнасте тіло птаха випростується на несподівано довгих і товстих ногах, здіймаючись над юрбою Древніх Істот, криві кігті клацають по каменю – і всі присутні швиденько відбігають подалі.

– …просто визначиш напрямок вітру й переріжеш мотузку… – долинає до Краплинки.

Останні червонясті промені сонця зникають за обрієм. Пугач плавно здіймається вгору, несучи білу бавовняну кулю. Аж раптом Краплинка з жахом помічає за спиною Явора знайому кучму фіалкового волосся.

– Ма-а-альво!!! Злізь! Повернися! Негайно!

Повів вітру доносить до слуху «…треба відеофіксацію…» А наступної миті пугач зникає за голим, пошарпаним вибухами гіллям.

– Трясця! Мальво!!! Куди тебе чорти понесли?! Клеме!!! Поверни її!

– Що таке? – схоже, Клем навіть не помітив, що щось не так.

– Тобі що, повилазило? Твоя донька полетіла казна-куди!

Втім, метушня, котра за цим здіймається, швидко вщухає. Вже смеркне, птахи поховалися в нічні укриття, і зараз їх не відшукаєш, а й навіть коли найдеш – в повітря не підіймеш.

– Не переймайся, – бурмотить Клем, обіймаючи її. – Мальва разом із Явором, він хоч і молодий, але найкращий пташник у Лісовиків, він про неї подбає…

– От хай вона тільки вернеться! Я їй таке влаштую!

Додому вони обидва так і не йдуть. Сидять під стіною в чорній непроглядній темряві й напружено прислухаються до співанок крижаного вітру.

Мигає близько двох годин. А тоді над краєм неба раптом блимає блискавиця, і лише за кілька секунд долинає звук – ледь чутний, наче відлуння грому. Червоняста плямка розпливається, стає вищою. Над нею утворюється темна хмаринка, і догори починають летіти крихітні яскраві іскри…

Тільки тоді Краплинка усвідомлює, що вже скочила на ноги.

– Клеме… це вони?

– Не знаю, люба. Почекаємо…

***

Минає північ. Перша година. Друга.

Червона плямка за обрієм давно згасла. Темно. Вітер…

Аж раптом мереживо кострубатих гілок на тлі неба перетинає велика сіра тінь. Нечутна, наче примара. Повів вітру… шерех широких м’яких крил… хрускіт скрижанілого снігу під кривими кігтями… Пугач нетерпляче струшується, майже скидаючи  себе вершників, і починає жадібно хапати дзьобом грудки снігу.

– Мамо, ми все відзняли…

Краплинці кортить закричати, почати сваритися. Але щось у доньчиному голосі зупиняє. До того ж  до них уже збігаються родичі й сусіди.

– …все за планом, – чує вона втомлений голос Явора. – Долетіли, обрали напрям вітру й випустили. Він тихенько так спланував униз, а потім покотився…

– Не застрягав? – питає Буркун.

– Ні, котився, наче пір’їнка. Ми потихеньку рушили за ним, подивитися… І тут він вискочив на залізницю. Ми перелякалися, що може зреагувати на метал, але ні. Покотився просто по рейках. А тоді раптом повернув на путівець. Ми за ним… І бачимо там такий тупичок, із вагонів щось перекидають на вантажівки. І він раптом почав наче роздуватися. В ньому ніби щось засвітилося… А тоді підкотився просто під колеса машини. Ми близько не підлітали, і коли я побачив ті вагони – зупинив Пуга віддалік, десь понад пів кілометри, посадив на дерево…

– Правильно.

– І тут як рвонуло! Нас самих мало не знесло. Далі все загорілося, і почав детонувати ще й вагон… Та що я розповідаю, можна подивитися, Мальва все зняла.

– Показуйте!

Що усім було добре видно, телефон прикріплюють на стіні в теплиці, а екран у нього великий. Зображення трохи каламутне й червонясте, бо знімалося в нічному режимі з максимальним  збільшенням, ще й у русі. Але можна розгледіти в темряві світлу плямку БУМСа. Те, як він мчить на невидимих хвилях вітру, ледь торкаючись землі й підскакуючи. На позір звичайне тобі перекотиполе. Тільки коли легка кулька прокочується майже під ногами ворожих солдатів, котрі тягають ящики, помітно, що одна з крихітних віддалених фігурок спантеличено обертається. Але запізно. Наступної миті весь екран заливає хвиля вогню, і камера здригається…

– Отакої, пані й панове!  – задоволено зазначає Лісовик. – Тепер цим потворам не буде спокою ніде!

– А ще б дістатися їхніх аеродромів! – гукає Пирій. – І заводів, де виробляються ракети!

– Та заводи, мабуть, під Землею. Але от склади!…

– І кількість літаків їм треба скоротити…

– А ще оту артилерію, яка підтримує наступи…

Проштовхавшись крізь галасливу юрбу, Краплинка хапає доньку за руку.

– Мальво! Як ти так могла!..

– Не кричи на мене! – вивіряється мала. Очі в неї потемнілі, наче підземні провалля. – Кожен робить, що може! І я теж! Я тобі вже не дитина!

Краплинка заклякає. І розуміє: так, справді. Вже не дитина…

***

В теплиці парко й задушно. Різкий ультрафіолет ятрить очі. Грядок побільшало, і на них рівними шерегами вишикувалися ще зелені гіллясті кулі. Ліворуч нові росточки, які встигли викинути лише по кілька бічних пагінців. А оті вісім штук праворуч уже скинули листя й посіріли. Незабаром будуть готові для використання. Польовиці зосереджено пораються серед рядків, підсипаючи добрива й перевіряючи ґрунт.

В «кабінеті» Лісовик, Буркун і Горіх схилилися над мапами, які їм передрукували з Гугла знайомі офісні домовики. Малюють лінії та стрілочки, визначають найбільш зручні шляхи для птахів. Бо ворожу логістику треба обрубати не лише в межах прикордоння.

– Крапо, чуєш? – махає рукою Буркун. – Треба підвищити потужність БУМСа-три. Бо коли поблизу немає чому детонувати, то він не дуже…

– Ти ж сам хотів маленький. І він добре стрибає. Онде ж устрибнув у вікно казарми…

– І що? Треба було, щоб він зніс усю будівлю, а не просто вколошкав тузінь русні!

– Тобі як мед, так і ложку! Тузінь русні – то теж непогано!

– Непогано. Але можна краще. Отут Горіх каже: може, спробувати робити поліплоїдію? Як ти думаєш?

– Можна спробувати.

– Тоді ввечері разом подумаємо, еге ж?

Надворі під вікном регоче молодь, читаючи на телефоні панічні повідомлення з ворожих форумів і глузливі з українських.

«Вночі до окупантів знову завітало Бавовнятко – мінус склад боєприпасів, і понад двадцять орків перетворилися на «хароших русскіх».».

«Пресслужба ДНР повідомляє: «Щось влетіло просто у вікно приміщення, де розташовувався особовий склад… »

«В кузові «Урала» детонували боєприпаси, повністю знищено чотири машини в колоні, ще дві ушкоджено. За попередніми припущеннями, це був дрон ЗСУ…»

«Внаслідок займання пального знищено танковий парк у військовій частині Курської області. Свідки кажуть про «хлопок»»…

«Єдиний уцілілий орк: «Перед вибухом я бачив пухнасту білу кульку зі страшним червоним оком…» Бавовнятка з’являються в мареннях окупантів!»

Мимоволі промаює думка: добре, що БУМСи не розмножуються насінням, та й для вегетації потрібні певні умови. Принаймні, нема ризику, що вони «втечуть» з підвалу й почнуть рости по дворах, наче кропива.

В сусідньому садку, де більше вцілілих дерев, на голому галуззі каркають і ляскають крилами граки. Для масованих атак на ворожій території треба багато птахів, здатних літати далеко і на значній висоті. Тому у пташників зараз повнісінько роботи.

Придивившись, Краплинка помічає на одному з граків доньку. Обурено горлає:

– Мальво! Ти нікуди не полетиш! Навіть не сподівайся!

Але та лише зневажливо відмахується й повертає птаха в інший бік. Краплинка  тоскно мружить єдине напів зряче око. Усвідомлює: полетить…

Бо якими б потужними і смертоносними не були бавовнятка – вони ніщо без вправних рук.